Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:06
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Як Ви потрапили на наш портал?
Всього відповідей: 58

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Вісник Таврійської фундації. Випуск 7 -05

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку

Вікторія Нетяга

Космогонічна поетика Б.-І.Антонича

Космогонія, як сукупність уявлень про походження, структуру і розвиток світу, зароджується у сиву давнину і виявляється у такій формі людської творчості й свідомості, як міф. Космогонічні мотиви посідають чільне місце у доробку Б.-І. Антонича, зокрема у збірках «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936), «Зелена Євангелія» (1938). Давнє українське язичництво в своєму лемківському варіанті переплітається у поета з біблійними уявленнями, що особливо яскраво можна простежити на рівні астральної символіки та мотивів землепоклоніння. Найважливіші риси його поетики — національне забарвлення астральної символіки та мотив рідної землі, в якій проростає «співний корінь» мистецтва. Хтонічні міфологеми поклоніння стихійним творчим силам землі перемежовуються з ушануванням світил як джерела життя, світла і натхнення. Саме злитість астральної символіки з землепоклонними мотивами й органічне вростання ліричного героя у світ природи дають поетові змогу з надчуттєвих неземних сфер повернутися до підвладних органам чуття стихійних проявів сущого у всесвіті.
Міфотворення в поезії Антонича — це спосіб відновлення гармонії між людиною та світом. Заради цього поет реконструює великий космогонічний міф українського народу з його ключовими мотивами боротьби сил Хаосу та Космосу, екстазу як торжества творення, значущості рослинних, тваринних, культурних проявів буття у цілісному, довершеному світі, де кожне явище, закономірне й непоодиноке, має аналогію, переходить в інші форми існування, зберігаючи безсмертну сутність.
При аналізі способів трансформації хтонічних і космогонічних міфів чітко простежуються основні принципи авторського міфотворення. Українські космогонічні міфи, в основі яких — астральна символіка, творчо переосмислені Б.-І.Антоничем. Поет вдається до централізованих і децентралізованих образів світил із чітко визначеною метою. Сонце, місяць і зорі можуть виступати в аморфних («Привітання життя», «Три перстені»), ботаноморфних («Три перстені», «Зелена Євангелія», «Книга Лева»), зооморфних («Три перстені», «Книга Лева», «Ротації»), антропоморфних («Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Ротації») та напівантропоморфних («Зелена Євангелія») образах; можуть асоціюватися з явищами культури («Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія») та цивілізації («Книга Лева», «Ротації»).
Тріада світил виразно проступає в поезії Б.-І. Антонича. Антоничівське «квітчасте сонце» спить в криниці на мохом стеленому дні. / Кущем горючим таємниці / виходить ранком з глибини [1, с.135]. У цій міфологемі, як стверджує О.Пономаренко, поєдналися язичницькі уявлення про ночівлю сонця на дні вод, де воно відсвіжується і стає прекрасним, мов квітка [5, с.46]. Злиття образу язичницького «квітчастого сонця» з метафорою «горючого куща» витворює ряд нових змістів, які звеличують красу сонця – ознаку його божественної природи.
У поезії Антонича картина заходу сонця пов’язується з есхатологічною битвою сил Світла й Темряви і стає ритуалом щоденного повторення унікального космогонічного явища:
Воли рогами сонце колють,
аж з нього кров тече багряна.
Зачервонились трави в полю —
це захід куриться, мов рана [2, с.273].
Антоничеве сонце — то багряне, то «золотопере» і «життєсійне», то біле, то червоне й екстатичне:
Росте в мойому саді сонце —
похмільна квітка тютюну [2, с.137].
Таким чином поет указує на приналежність розпаленого денного світила до свого внутрішнього світу, і до того омріяного лемківського краєвиду. Важливо, що для Антонича сонце — «прабог всіх релігій» [6, с.53]. В апокаліптичних візіях Антонича втрата сакрального змісту буття осимволізована децентралізацією образу сонця стосовно світобудови, або ж цілковитим руйнуванням сонячного кола («Й розбите в кусні сонця коло»), чи втратою сонцем вищої музики, яка окрилювала все суще й була запорукою гармонійного зв’язку між явищами живої одухотвореної природи й оживленими, мелодійними речами (кожна з яких мала свою мелодію):
А сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
антен червоне павутиння розіп’явши,
мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки [3, с.191].
Екстатичний образ сонця — «похмільної квітки тютюну» наштовхує на думку, що дія «Елегії про перстень пісні» припадає на час Зелених свят, коли вшановують душі неприкаяних предків та духи річок, полів, лісів, стихійні прояви природи, уявлюваної у вигляді русалок. Тоді їм селянки розкладали на межах своїх нив пожертви полотном на сорочки та кропили траву молоком [4, с.325]. Звідси, на думку О.Пономаренко, й Антоничівське порівняння «мов свіже молоко — роса» [6, с.54]. Таким чином, культ предків у поезії Антонича прихований за вшануванням рослинних і стихійних явищ природи.
Оскільки за анімістичним світоглядом давніх українців, найбільше шанувалося світле небо, сонце як життєдайна сила і вода, — усе, що приходить як дар неба для всеплодючої матері-землі на благо людини, то й Антонич як носій цього світовідчуття подає у своїй поезії культ предків як органічну частину загального культу родючості й сонцепоклонства. У колядках сонечко славиться тим, що гріє маленьких дітей, їх же звеселяє [4, с.324]. Усе на землі народжується й розвивається від сонця, тому є його дітьми. У цьому криється і джерело дитинності Антонича:
«Я — все п’яний дітвак із сонцем у кишені».
«Я — закоханий в життя поганин» [2, с.125].
Образ зірок виконує в поезії Антонича те смислове навантаження, яке ніс і в українському фольклорі: зорі заспокоюють, приймають душі загиблих героїв: «Хай чорна богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю, […] Коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить» [3, с.231].
Місяць у поезії Антонича – переважно вісник мертвого світу: «Місяць мертвий, місяць синій відчиняє сім брам ночі» («Елегія про перстень ночі»). Він набуває філософської багатовимірності, є «таємничим перснем», який поєднує його героя з молодістю, піснею, смертю. Цей образ часто пов’язаний з образом нічного міста, над яким місяць царює: миє обличчя в’язнів «синім і холодним сяйвом», він – «білий птах натхнення злого», «розп’ятий на антенах», «рудий лоб обмотав шматками міді»…
Щоб зрозуміти роль місяця в поезії Антонича, доведеться зазирнути «у дно» міту та фольклору. В українських замовляннях місяць – «нічне сонце», «князь» ночі. Ніч – «потойбічний» день, «день навпаки». Але й простір мертвих – це протилежний для живих світ. Тому місяць – це і сонце мертвих. З їхнього магічного світу він приносить свої чаклунські – лікувальні та ясновидчі – властивості. Проте дволикі, амбівалентні чари місяця можуть бути небезпечними, бо нічне царство – це «другий берег» упорядкованого людського Космосу: володіння Хаосу, який не відає межі між добром і злом. Але Хаос, за стародавніми уявленнями, лежить не тільки поза Космосом-простором. Точнісінько так само його розташовано поза Космосом-упорядкованим часом: до «початку часів» і після їх кінця. Так тчеться ланцюг уподібнень: царина Хаосу – царина «сплутаного» часу і простору – царина мертвих – царина ночі. Таким чином, нічне місто Антонича стає доісторичною «камінною пущею» («Сурми останнього дня»), містом «кінця світу», вторгнення мертвих у світ живих.
Етнічний ідеал родини — один з найсвітліших в українському фольклорі. Небесні Боги — сонце, місяць, зорі постають у колядках і щедрівках в образі родини. І коли колядники віншують земну людську родину, то порівнюють її з небесною, бажають їй стільки «кіп у полі, як зір на небі», тобто найвищого блага, здоров’я, врожаю, краси й достатку. Б.-І.Антонич у своїй «Коляді» зумів відтворити ті радісні передчуття, які охоплювали душу українця-язичника у зв’язку з Різдвом Сонця і збільшенням світлового дня:
Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя [2, с.162].
М.Ільницький указує на те, що образ нічного неба в поезії Антонича сповнений внутрішнього драматизму, свідчить про те, що він проходить супровідним мотивом від ранніх віршів, коли «на зорі задививсь хлопчина. Але своєї не знайшов» («Пісня про співучі двері»), до пізніх, коли ліричний герой за «зовом ночі» шукає свій дім «за третьою зорею» («Дзвінкова пані»).
У своїй поезії Б.-І.Антонич пов’язує образи світил з усім, що здатне збуджувати уяву, почуття і пристрасті людини. Його сонце, місяць і зорі здебільшого екстатичні:
Червінці дзвонять на столі,
і місяць — найхмільніший келих [2, с.148];
І день ховає місяць в кручу,
мов у кишеню гріш старий [2, с.149].
На відміну від образів місяця й зірок, сонце в його поезії ніде не поєднується з метафорою грошей. Лише у вірші «Ярмарок» метафора

червоне сонце продають
на ярмарку в Горлицях [2, с. 252]
в історичному вимірі зазвучала страшним пророцтвом, яке через 12 років після смерті поета обернулося великою духовною трагедією для етнічної спільноти лемків.
Образ сонця, просякнутий первісною вірою наших пращурів, означує повноту, розмаїття й радощі життя. Образ місяця виступає у мотиві натхнення-подорожі як духовний супутник. Слідом за Шевченком Антонич розвиває й образи місяця-спостерігача і страстотерпця. Зорі в Антонича, як і в більшості найдревніших міфосистем, пророкують долю або призначення людини.
Для творчості Б.-І.Антонича характерне переплетення космогонічних та есхатологічних мотивів. В основі цієї взаємодії лежить поняття циклічності часу і циклічності розвитку. Хаос і Космос у доробку поета не є стабільними утвореннями і не завжди виступають як бінарна опозиція. Хаос і Космос містять риси взаємоперетворення. Ані Хаос, ані Космос не є статичними. Типовим для Антонича засобом створення образів є надання внутрішньої динаміки існування й розвитку зовнішньо статичному образу. Космогонія входить до віршів поета і надає їм звучання і змісту міфів. Його вірші не так розкривають міфологічне розуміння світу, як творять окрему дійсність, Антоничівську міфологію.

Література

1. Антонич Б.-І. Вибране. – К.: Київська правда, 2003. – 376 с.
2. Антонич Б.-І. Пісня про незнищенність поезії. — К.: Рад. школа, 1967. – 367 с.
3. Антонич Б.-І. Твори. — К.: Дніпро, 1998. – 450 с.
4. Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. — Київ: Обереги, 1994. – 621 с.
5. Пономаренко О.Б. Мотиви колядок, щедрівок та веснянок у поезії Б.-І.Антонича // Українська мова і література в школі. – 2005. – №7(48). – С.46-55.
6. Пономаренко О.Б. Образ Сонця в поезії Б.-І.Антонича і Т.Шевченка (взаємоперетікання християнських і язичницьких мотивів) // Українська мова і література в школі. – 2004. – №2(35). – С.51-56.


Читати далі >> 6 >> 7 >> 8 ... >> 42 >> 43 >> 44