Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 17.08.2017, 01:29
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 75

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Микола Василенко. Транзит самоцвітів -3 - З білоруської

1 << 2 << Читати спочатку




З білоруської



Simplex siqillum veri.

Простота — прикмета правди.



Франциск БОГУШЕВИЧ



ШУКАЧІ ПРАВДИ



Тепер, коли правду зігнали зі світу,
Щоденно ту правду при свічці шукають,
Назад повернутися слізно прохають,
Але пошуковцям немає одвіту.
Вона, наче раптом у воду упала!
Без неї явилося блазнів немало,
Захланних чиновників, різних сенатів,
Управ, комітетів, синодів, палатів,
Усяких верховних чинів без потреби
І суддів, підсуддів, як хмарок на небі…

Тому і нелегко нам жити сьогодні,
Тому живемо жебраками голодні

Адам ГУРИНОВИЧ

* * *



Ми завдячні щиро
Бурачку Матею,
Що до нас явився
з доброю душею.

Є між нас і будуть
на землі усюди,
Як Матей правдивий,
щиросердні люди.

Дякуємо, брате,
за народну мову, —
Ти її борониш
безустанно знову.

Щоб співуча дудка
не взялась іржею,
Нас порадуй, брате,
піснею своєю.

Пробуди у душах
нашого народу
Поклик Прометея
битись за свободу.

ТЕТКА



* * *



Дайте орлі мені крила,
Жити вже внизу несила.

Із орлами в небі нині
Хочу бути на вершині.

Гей, орлята, хочу з вами
Над лісами, над полями

Сміло крилами, де кручі,
Розганяти чорні тучі.

Знаю здавна ваш я норов:
Не сприймаючи покори,

В битвах ворога змагати —
Понад горами літати.

Дайте орлі мені крила,
Жити вже внизу несила.

Із орлами в небі нині
Хочу бути на вершині.

Максим БОГДАНОВИЧ



МОЯ ДУША



Моя душа, мов яструб дикий,
Що в небо рветься кожну мить,
Чатує вільних птахів крики, —
Моя душа, мов яструб дикий.

А вчувши їх, стрясе великий
Свій сон, до верховин злетить.
Моя душа, мов яструб дикий.
Що в небо рветься кожну мить.

ДІД



Так тепло цілий день було,
Що дід і той зволікся з печі.
Над ставом сів, де більш пекло,
І під свитиною грів плечі.

Довкола нього все цвіло,
Травою пахло і ріллею...
А діду й байдуже було,
Що скоро буде він землею.

СОНЕТ



В Єгипетській бархановій землі,
Де Нілу хвиля між пісків безсонна,
Колись давно в гробниці фараона
Знайшли зернятка – цяточки малі.

Вони дрімали сотні літ у млі,
Але злетіла з них дрімот корона,
Немов тяжка задавнена запона,
Коли торкнулися лицем ріллі.

Це символ твій, моя вітчизно вбога,
Твоя майбутня до свобод дорога,
Великої духовності стебло.

Твій дух безсмертний труднощі поборе,
Пробудиться, як бурне джерело,
Що все змітає, пливучи у море.

* * *



Вже досить, друзі, душу гризти,
Що доля нації тяжка.
Дивися — сонце променисте
Уже на тлі молодика.

Воно крізь темну ніч прогляне,
Розбудить наш убогий край.
Пощезне морок, день настане —
І буде в хаті каравай.

Під маскою зими й негоди
Іде свобода бідаря.
І вірш мій без журби-скорботи
Уже сіяє, мов зоря.

* * *



Браття, ставаймо до бою
Проти неволі і зла!
Візьмемо мужніх з собою —
Ними багата земля.

Той, хто живе у покорі
Й смислу не бачить в борні,
Наче каміння у морі,
Буде лежати на дні.

ОЗЕРО



В темнім келиху по вінця
Сонцем вигріте вино;
Хмелю плавають корінця,
Не сідаючи на дно.

І в діброві птах сокоче,
І шумить зелений бір,
І в душі моїй рокоче
Струн мажорних перебір.

ТРІОЛЕТ



Мені розлука довга з вами
Чорніша чорних ваших кіс.
Навіщо й хто мені приніс
Оту розлуку довгу з вами?

Я помарнів від горя й сліз...
І тріолет почав словами:
Мені розлука довга з вами —
Чорніше чорних ваших кіс.

ВОРОНА Й ЧИЖ



Пригода ця недавно у гаю була.
Ворона вгледіла Чижа
(а Чиж на сили не багатий)
Та й ну його питати:
«Скажи, чи я подібна до орла?»
А знає Чиж — погані з нею жарти,
Та й власний чуб таки чогось там вартий.
«Достоту як Орел!» — лякливо писнув Чиж.
Із кленової крони. «Отож-бо то! Гляди ж», —
Ласкаво сварячись, прокрякала ворона
Та й з гаю подалася навпростець.
Почувши те, здивований озвався Горобець:
«Ти, Чиже, що? Невже очей не маєш?
Орлом Ворону називаєш!»
Зніяковівши, Чиж став так йому казать:
«Я не зобидив цим нікого.
То гріх Орла Вороною назвать,
Ворону звать Орлом — нічого».

Максим ТАНК



ПІСНЯ КУЛИКІВ



Пахне дьогтем, потом, смухом та смолою;
Сонна тиша в хаті згорбленій, малій;
Тьмяно ніч палає скіпкою сухою,
Стелиться сосновим димом по землі.
Часом вітер сосни в оберемок схопить,
Довго їх пиляє місяця серпом,
Та на плоті з снігу білий кужіль робить
З піснею завії за сліпим вікном.
Димно хмиз вологий у печі палає,
Зайчиком блукає відблиск на стіні;
Вариться картопля, шумно закипає
Піною-снігами в чорнім казані.
— Ну, сідай із нами, — дід старий говорить
І окраєць хліба чорного кладе. —
Скрізь навіє снігу, мов полови гори,
Ні проїхать полем, ні пройти ніде.
Мабуть, не тутешній?..
Це одразу видно.
Не з-під стріх бідняцьких, певне, рід є твій...
Маєш одяг вбогий...
В полі змерзнеш швидко,
Хоч на лавці мулько, переспи на ній.
Бачиш: у нас голод. Люди живуть бідно...
Хліб на стіл кладеться тільки для гостей.
Може, ще картоплі з днів осінніх мідних
Вистачить до перших з вирію гусей...
Час такий недобрий. З перших днів морозу
Молодих в кайданах звідси повели.
І не раз вже, мабуть, їхній слід та сльози
Білим вітром в полі сосни замели.
Хочеться навчатись нам своєї мови,
Із неволі вийти, вирватись грудьми.
Скоро ляжу в яму у труні сосновій,
Що, скажи нам, буде з нашими дітьми?
У кутку ледь чутно хтось буквар читає...
Бачу личко юне, оченят вогні.
Мати свого сина тихо колисає;
З нею в пісні тужать бурі голосні.
— Спи, засни, маленький...
— Чоловік на праці?
Кажеш, у в’язниці? Десять літ дали?..
— Спи, засни, рідненький...
Наче дощ горячий,
Із очей у неньки сльози потекли.
— Я так само, діду, із сільської хати...
Був і там, де нині твій бідує син.
По шляхах залишив я слідів багато
На рипучих струнах білих полозин.
— Спи, засни, дитино... Ну, не плач... доволі.
Ліпше ось послухай:
там коло ріки,
Не вітри голосять на заснулім полі,
А в пітьмі зблукали, мабуть, кулики...
І дідусь підводить каламутні очі:
— Ну, скажи, чи довго у нас буде так?
Сіяти ми сієм з ранку аж до ночі,
Щоб на наших нивах красувався мак.
А в нас темно, чорно, тільки час від часу
Блисне коли сонце поміж наших стріх.
Півголодні скнієм над голодним квасом,
Нашу стежку в полі замітає сніг.
Кажеш, уже швидко випростаєм плечі,
Будуть ширші ниви... сонячна весна...
Ось і я, здається, вийшов би з-за печі —
Хай покличе тільки молодь запальна.
У розбитій шибі плаче вітер сухо,
Рветься пряжі нитка, в’ється на кілки...
— Спи, засни, маленький...
Чи вже ліпше слухай,
Як в імлі, зблукавши, плачуть кулики.
Пахне дьогтем,
потом,
смухом та смолою…
Сонна тиша в хаті згорбленій, малій;
Тьмяно ніч палає скіпкою сухою,
Стелиться сосновим димом по землі.
Під розливи пісні хилить сон гарячий.
— Спи, засни, синочку...
Слухай... З-над ріки...
Та й мені здається, що в імлі, неначе,
Не вітри голосять — плачуть кулики.

ХТО ЇДЕ ТАМ?



Далеко в полі вершник скаче.
Хто їде там?
Матусі він знайомий наче,
Хто їде там?

Якийсь козак спішить додому.
Хто їде там?
І раптом стало їй відомо,
Хто їде там.

Зустріти вибігла із хати.
Хто їде там?
Неможна неньці не впізнати,
Хто їхав там.

ЖУРАВЕЛЬ ТА ЧАПЛЯ



На однім краю болота —
Біла хатка Журавля,
А напроти — край болота,
Чапля в теремі жила.

Надокучило самому
Жити в хаті Журавлю,
Біля купи бурелому
Танцювати у гаю.

Вислуховувать кректання
Жаб слинявих навесні
Та вечірнє дзеленчання
Над собою комарні.

І надумав взяти Чаплю
За дружину Журавель.
Вийшов з хати й почалапав
Через твань глухих земель.

Ляпу-чапу!.. Ляпу-чапу!..
Через вибалок іде.
Вісім днів ішов до Чаплі,
На дев’ятий: “Добрий день!

Чи не хочеш ти зі мною
Одружиться?”.
А вона:
“Що ти!.. — каже. — Жить з тобою?
Краще житиму одна.

Ти окатий, непривітний,
Замазурений багном”.
І Журавлик в дім самітний
Повернувся з гарбузом.

Тільки Чапля похопилась,
Шкодувати почала,
Що дарма не заручилась.
Чом за нього не пішла?

Ляпу-чапу! Ляпу-чапу!..
Через тванисті поля
Йде поважно сіра Чапля
До сусіда Журавля.

“Чи не хочеш мене взяти?”.
А Журавлик: “Ні і ні!
Ти ледача і чубата.
Де з такою жить мені?

Очі в тебе, як в макаки,
І жіночності нема.
І вбрання твоє ніяке,
Неприваблива сама”.

А як Чапля з хати вийшла,
Журавель пошкодував,
Що негарно якось вийшло.
Чом її він не узяв?

Ляпу-чапу! Ляпу-чапу!..
Де багно й гірчак росте,
Журавель ізнов до Чаплі
Женихатися іде.

Так вони і ходять здавна
Шлюб узяти… Цілий вік.
І живуть окремо в плавнях
По краях боліт і рік.

Якуб КОЛАС



ЛІС



Глухо шепче ліс титанний,
І шумить він, і шумить.
Довгий гомін безнастанний
Над верхів’ями стоїть.

Розрослися буйно віти —
Возвели курінь живий.
Про що може ліс шуміти?
Про що шепче віковий?

Чорноліс гуде-рокоче,
Дає волю голосам.
Чорноліс казать не хоче,
Що відвіку знає сам.




З російської



Ab igne ignem.

Від вогню вогонь.



Микола НЕКРАСОВ



* * *



Вслухаючись в пекельну даль
Війни кривавої, лихої,
Не друга й не героя жаль,
І не дружини молодої.

Утішиться колись жона,
І друга кращий друг забуде.
Але десь є душа одна,
Що пам’ятати вічно буде.

Між лицемірних наших справ,
Романтики й сухої прози,
Одні у світі я спізнав
Матусь сердешних щирі сльози.

Їм не забуть дітей своїх,
Що впали на кривавій ниві,
Як не піднять гілок сухих
У заводі вербі журливій.

Йосип МАНДЕЛЬШТАМ



* * *



Нам не кажуть, де ми і де можемо бути,
За аршин нашу мову чекістам не чути.

А як випаде час на півслова,
Піде вмить про кремлівця розмова.

Його пальці товстючі, як змії в терні,
А слова, наче гирі пудові, стальні.

Тарганячі під носом вусища
І блищать на ногах чоботища.

Довкіл нього юрба тонкошиїх вождів, —
Грати їхньою службою добре зумів.

Хто свистить, хто сміється, хто хниче, —
Він один лиш бабачить і тиче.

Як підкови, кує за наказом наказ,
Кому в пах, кому в ніс, кому в лоб — і не раз.

Що не кара у нього — малина,
І накачаний торс осетина.

* * *



Я поблизу Кольцова,
Ланцюг — моя обнова,
Нікого, — даль сумна
Й барак мій без вікна.

До ніг ланцем прикуто
Сосновий бір і глід,
І самота, як путо,
Й розчавлений мій світ.

Купини, як порічки,
Степами йдуть, ідуть…
Ночівлі, ночі, нічки —
Немов сліпих ведуть.

* * *



Я про себе повідаю шепотом,
Говорити інак не пора:
Досягається потом, не лепетом
З нами неба довільного гра.

Під коротким небесним чистилищем
Забуваємо передусім,
Що в житті твоє небохранилище —
Однократний існуючий дім.

КАЗИНО



Впереджено я радість у захваті
Не визнаю. Природа — доміно.
Мені у хмелю суджене воно
Пізнать життя на фарби небагаті.

Гуляє вітер, де хмарки кошлаті,
Лягає якір на озерне дно,
Й душа бліда, як біле полотно,
Висить одна над урвищем в сум’ятті.

Та я люблю у дюнах казино,
Прозору днину й сумрачне вікно,
І промені на скатерті зім’ятій.

Довкіл вода, вали зеленкуваті,
Коли, як ружа, в келеху вино, —
Люблю як змигують чайки крилаті.

* * *



Я маю тіло — що робити з ним,
Таким єдиним і таким моїм?

За радість дихати й відпочивать,
Кому подяку від душі сказать?

Я садівник, братуха квіточкам, —
У світовій в’язниці я не сам.

На шиби вічності уже лягло
Відкрите дихання, моє тепло.

На них залишиться, немов дозор,
І досі непізнанний мій узор.

Нехай спливають дні за миттю мить,
Узор мій любий буде жити й жить.

* * *



Були очі гостріші коси —
По зегзиці й по краплі роси, —
І навчилися ледве вони
Розпізнати зірок табуни.

* * *



Квартира тиха, як залога,
Суціль порожня, без дверей,
І чути — булькає волога
В холодних трубах батарей.

Здається, речі упорядку,
Мовчить заснулий телефон,
І хочеться усі манатки
Повикидати за балкон.

Тоненькі стіни, наче з вати,
Сховатися від них ніяк.
На гребінці я мушу грати
Комусь, як дурень, за п’ятак.

І комсомольців із юдолі,
Партійних татових синків,
Які за партами у школі,
Навчати цвенькати катів.

Пайкові книжечки читаю,
Промову слухаю одну,
І люлі-люлечки, ой баю
Колгоспному “баю” тягну.

Якийсь, можливо, малювальник,
Що чеше льон для полотна,
Чорнила й крові розтиральник,
Такого вартісний рожна.

Якийсь і чесний, може, зрадник,
У чистках варений, як сіль,
Дружини вірної порадник,
Ухекає такенну міль.

І скільки ще злоби й зневаги
Ховає натяк у собі,
Неначе молотом тут цвяхи
Гатив Некрасов у журбі.

Давай з тобою, як на пласі,
Під старість жити починать.
Тобі, старому і невдасі,
Пора у чоботах гулять.

І не джерельце Іпокрени,
Струмок боязні й зерня зла
Сидітимуть, як в тілі гени,
В московських закутах житла.

* * *



Падіння з висоти — супутник страху,
І порожнеча — це і є сам страх.
Чи іго каменя, бува, не прах,
Коли нам кидають його з розмаху?

Брукованим подвір’ям, як монаху,
Тобі ходити випало в літах.
Каміння з бруку й мрій брутальних змаг —
В них спрага смерті й ночі повні страху.

Готичний хай знеславиться приют,
Де одурманює прихожих стеля,
І дров веселих в грубу не кладуть.

Для вічності лиш вибрані живуть.
Якщо живеш миттєвим, то оселя
Твоя ламка, а майбуття — пустеля.

* * *



Яка це вулиця?
Вулиця Мандельштама.
Що за прізвище чортове —
Як його не викручуй,
Криво звучить, а не прямо.

Мало в ньому було лінійного,
Норова був не лінейного,
І тому ця вулиця
Чи, вірніше, оця яма
Так і зветься іменем
Оцього Мандельштама.

Анна АХМАТОВА



* * *



Не дивина, що похоронним дзвоном
Лунає вірш — вповільнює свій біг,
І скорбна я. Отам, за Ахероном,
Уже багато читачів моїх.

А залишилося вас, друзі, трохи,
І не любити вас — не до лиця.
Короткою зробилася дорога,
Яка, здавалось, буде без кінця.

* * *



Коли б ви знали, із якого сміття
Зростає вірш, не маючи стида,
Як під парканом будяків суцвіття,
Як лопухи і лобода…

* * *



Не з тими я, хто втік із краю,
Рідню залишив ворогам.
Солодких слів їх не сприймаю,
Своїх пісень їм не віддам.

* * *



Забудуть? — Ось чим здивували!
Мене забували не раз,
Не раз у могилі лежала,
Де, може, лежу і в цей час.

А Музу терзали окови,
В землі зотлівала зерном,
Щоб потім, як Фенікс казковий,
В ефірі з’явитися знов.

Борис ПАСТЕРНАК



* * *



Хотів би у всьому дійти,
До дна, до суті.
У праці, в пошуках путі,
В сердечній смуті.

До сутності минулих днів,
До їх причини,
До найподальших берегів,
До серцевини.

Щомиті схоплюючи нить
Подій, незгоди,
Любити, мислити і жить
В часи негоди.

Коли б в житті я ще зумів,
Хоча б почасти,
Я написав би сім рядків
Про пломінь страсті.

Про беззаконня, про гріхи,
Біги, погоні,
Про суєту, дощі, сніги
Й твої долоні.

Закон би вивів, як рожен,
Її підвалин.
Закарбував її імен
Ініціали.

Я б вірші лаштував, як сад.
І в них стояли б
Тендітні липи й всі підряд
Цвіли, буяли б.

Були б у віршах луки, ліс,
Принади дому,
Лани зелені, сінокіс
І гуркіт грому.

Колись отак Шопен уклав
Живі прелюди
Фільфарків, парків і заграв
В свої етюди.

Божественного торжества
І гра і мука —
Напнута міцно тятива
Тугого лука.

Марина ЦВЄТАЄВА



* * *



Моїм віршам, що написала рано,
Коли й не знала, що я вже — поет!,
Що виникли, як бризки із фонтана,
Мов іскри із ракет;

Що увірвалися, чортята вперті,
В святилище, де сон і фіміам;
Моїм віршам про юнь і сутність смерті,
— Нечитаним віршам! —

Приреченим лежати в магазинах,
(Де їх ніхто не брав: ні сват, ні брат!),
Моїм віршам, як витриманим винам,
Настане свій парад.

Федір СОЛОГУБ



СОБАКА СИВОГО КОРОЛЯ


(Фрагмент)

Я — пес. За розум мій собачий
Король мене в палати взяв.
Там вихваляли мою вдачу,
Був дивиною для роззяв.

Напахчені пажі-лакузи
Не пахли, а смерділи так,
Як гонить смородом у лузі
Від тічки молодих собак.

І леді також запах мали
Від трав загірних чи духів,
Які не раз, не два бували
В палких обіймах королів.

На них я часто скалив зуби,
І сам собі казав одне:
Колись ці смороди до згуби
В палатах приведуть мене.

Я не якесь собі ледащо,
Терпів і леді, і пажів,
І короля, хоч він, одначе,
Найбільше всіх пажів смердів.

Микола РУБЦОВ



КОЗА



Прошмигнула коза на город,
А назустріч суворий народ:
“Сором гризти чужі гарбузи!”.
І забігали очі в кози.
А коли розійшовся народ,
Знов шмигнула коза на город.

ГОРОБЕЦЬ



Зголоднів. Не цвірінькне ні разу,
Замерзає в стіжку горобець.
А примітить підводу й поклажу —
Поспішає до них на ралець.

І тремтить над зернятком єдиним,
І летить на горище в пітьму.
Не стає аж ніскільки шкідливим,
Хоч зробилося тяжко йому.

ВЕДМІДЬ



Ведмідь, як вистрелили в нього,
Припав до кедра молодого, —
Застрягла куля в дужім тілі.
В очах густа постала мла.
За віщо вбити захотіли?
Він не зробив нікому зла!..
Ведмідь від болю та обиди
Заліз в барлогу поревіти.

ВОРОНА



Ось ворона сидить на коморі.
Усі двері давно на запорі,
Усі хури пройшли, всі обози,
Наступили тріскучі морози.

Замерзає вона на коморі.
Взимку птиці справжнісіньке горе,
Ні зернинки ніде для ворони
І від стужі нема оборони.

Василь ФЕДОРОВ



НАД СТРУМКОМ



Уранці за оселями
Потічок протікав,
Барвистими веселками
Мажорно вигравав.

Ішов солдат поранений,
Негадано почув,
Схилився біля каменя,
Де чистий берег був,

І спрагою утомлений,
До свіжих хвиль припав,
І небо ним врятоване,
Поцілував.

Іван МІНТЯК



* * *



На лоні всесвіту не тісно.
Відкритий світ із перших днів
І для веселки, і для пісні,
І для розгонистих вітрів.

Для снігу, що завіяв грядку;
Для квітки, що стеблину гне…
А відречуся цього спадку —
І не залишиться мене.

ДАЛЕКО ТИ…



Далеко ти… Там хуги зграї —
Еола відчайдушний крик.
А я живу у теплім краї,
Побіля річки Кагальник.

Моя душа в твоїм полоні,
Троюдять помисли сумні:
Отут, на теплому осонні,
Без тебе холодно мені.

НІМИЙ


У м. Херсоні на одному з концертів Махмуда Есамбаєва заговорив німий.



Німий не квапився додому.
Давно хотілося німому
Побачити гучний концерт,
Якого в місті дати має
Відомий світу Есамбаєв,
Що із аулу Атаги.

В театрі йшов концерт, як диво.
Дивився він, як танцював
Махмуд зворушливо, красиво.
Німий не бачив ще такого,
Усе було, неначе в сні.
Артист робився в танці богом
На світлій сцені-площині.

І раптом сталось!..
Скільки жив,
Його вважали за німого…
Зненацька він заговорив
До всіх, до себе, й ні до кого.

Тряслась від оплесків споруда.
Хто каже, що немає див,
Той на концерти не ходив
Артиста славного Махмуда.

Олексій МІШИН



Я ЗВІДТИ



Я з тієї глухомані,
Де й на свята глевтяки,
А в озерах на світанні
Біс заховує зірки.

Я селюк з простого роду,
Знав своїх сільчан усіх,
Хто боровся за свободу,
Хто в диму війни поліг.

Їхні прізвища нехитрі:
Палкін,
Галкін,
Костильов,
Ванін,
Санін,
Білодмитрій,
Шишкін,
Щепкін,
Горбильов.

Молоді, ставні, при силі,
Сплять тепер довічним сном…
Хто у морі, як в могилі,
Хто в могилі під хрестом.



З єврейської



Etiam capillus unus habet Umbram suam.

Навіть одна волосина має свою тінь.



Аврам КАЦЕВ


(з авторського підрядника)



1
Матуся твоя говорила не раз,
Чом в гості приходжу щоденно до вас?
Клич, мила, мене, коли кран протіка,
Хай мама підкаже: “Клич, доню, Сашка”.
Я пити не п’ю і грошей не гребу,
Мене цілуватимеш раз на добу.

2
Давно тебе знаю — і можу кричати,
Що досвідом ти у житті не багатий.
Хто носить у власних кишенях огонь,
Той спалить і одяг, і шкіру долонь.

3
Колись ми стрічались, любились колись.
Розмови при зустрічі легко лились.
Тепер наші зустрічі серцю немилі –
Зійтися не можем й розбігтись безсилі.

4
Якщо хочеш позбутись мене,
Досить слово сказати брудне.
Якщо буду, як гніт, пригасати,
Можеш словом мене врятувати.

5
Коли холодне серце мала,
Ти з мене гірко кепкувала.
А стало серцю в грудях тісно —
Було вже пізно.

6
Довіку, мила, будь такою,
Як зараз — серцем молодою.
Жахаюся тієї миті,
Як станеш іншою на світі.

7
Її не бачив я обличчя,
Ніде стрічатися не міг.
Та раптом в памяті — зірниця!
Так!.. Бачив!.. Знаю — Суламіф!

8
Зустрілася білявочка мала,
Гарненька, як мальоване горня.
Коли б за фахом лікарем була,
До неї б на прийом ходив щодня.

9
У снах я ще і досі молодий
(Хоча в снігу давно уже борідка)
І тілом, і поривами міцний…
О, де ти, де, моя лебідко?

10
Він бив м’яча ногами і рукою,
А зараз в камінь стука головою.
Не лупай, блазню, каменя чолом,
Він буде на мармизі синяком.

11
Як добре те, що можу ще кохати
І є із кого любку вибирати.
Як добре те, що маю чесні очі
І не забув про наші спільні ночі.

12
Утриматися більше я не міг,
На вулиці поривно обійняв
І необдумано, неначе псих,
Шалено цілував і цілував.

І страх пропік мене в душі до дна:
Тепер що скажуть на мій вчинок люди?
“Не вболівай, — промовила вона, —
Це нашим тайничком повіки буде”.

13
Коли любов втікає — не гонися,
Премудрого терпіння наберися.
Як свіжий повів літепла з дібров,
Повернеться твоя палка любов.



Читати далі >> 4 >> 5