Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 18.08.2017, 01:04
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 57

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



В обіймах степу. А.Анастасьєв -4

1 < 2 < 3 < Читати спочатку

СВАТАННЯ У ВЕЛИКІЙ ТИХОБОЛОТІВЦІ


(Комедія на 3 дії)

ДІЯ ПЕРША

У садку під деревом сидить на стільці дід Свирид. Перед ним на столику — пляшка, чарка, огірки, помідори. Виходить з хати Солоха. На ній новий фартух, нова хустка. Деякий час спостерігає за Свиридом, як той випиває чарку. Махає докірливо головою, а потім повертається обличчям до глядачів у залі, драматично простерши до них руки.
СОЛОХА: Людоньки добрі! Хоч би ви на цього алкаша подіяли. Він же мене живйом у могилу зажене. То йому з перцем подавай, то первак. А якщо не первак, то не той і смак. Совісті у тебе, як на жабі пір’я.
(повертається до Свирида, руки в боки)
Де я для тебе, ірода, тих чверток наберуся? Вже на всіх точках заборгував. Як терпіти таке, то краще піду...
СВИРИД (напідпитку, жартівливо): Піду втоплюся у річку глибоку...
СОЛОХА: Га! Та щоб я через тебе, алкаша, собі віку вкоротила! Не діждеш! Піду до суду, подам на розлучення.
СВИРИД (у тому ж жартівливому тоні): Та ти що, Солохо, здуріла на старість? (наспівує) Мы с тобой два берега у одной реки. І ніхто нас не розлучить.
СОЛОХА (показує на пляшку): Ось вона — розлучниця наша. З нею ти і днюєш і ночуєш. А на супружеський обов’язок — ноль вніманія.
СВИРИД: На що ти намікаєш?
СОЛОХА: На те і намікаю, що я жива людина, я жити хочу, а не...
СВИРИД (наспівує): Я жити хочу, я люблю. Мамо, не лай доньку свою.
СОЛОХА: Та що з тобою, алкашом, говорити. Піду. Залишайся з отою (показує на пляшку).
СВИРИД (ніби посерйознішав): Постривай, Солохо, послухай що я тобі скажу.
СОЛОХА: За 30 літ наслухалась...
СВИРИД: Ну покинеш мене, а далі що? А хата? А майно, яке разом наживали?
СОЛОХА: Не хвилюйся, не гони волну — і хату і майно розділимо... Все поділимо, по совісті...
СВИРИД (піднімається, махає пальцем у Солохи перед носом): Ее, ні-ні, великолепна Солохо! По совісті не получиться. По совісті мені достанеться те пір’я, що на жабі. Давай краще порівну (показує на старенький стілець): Це тобі, а оце (показує на стіл де пляшки і закуска): мені, і оце мені, і оцю хату, цей садок (наспівує): і ставок, і млинок, і вишневенький садок.
СОЛОХА: І по твоєму оце порівну, упиряка нещасний? Що ж мені залишається?
СВИРИД: Я ж сказав — отой стілець. Сиди і не скрипи, а заскрипиш, то як наш присідатєль колись казали — вон з колхоза.
СОЛОХА (повертається до глядачів у залі, драматично простягає руки): Ой людоньки! Ви ж тільки подивіться на оцього пережитка недалекого минулого. Він мені розбитого стільця відпайовує, ще й скрипіти забороняє (знову повертається до Свирида, руки в боки). Та якщо ти такий Іван Грозний, я тобі таке скажу, що в тебе очі на лоба повилазять!
(В цей час із-за дерева виходить незнайомий чоловік, одягнений у костюм, з краваткою).
НЕЗНАЙОМИЙ: Вибачте, я здається невчасно.
СОЛОХА (розглядає незнайомця оцінююче): Вчасно! Ще й як вчасно! Я оце почула, що ви приїхали і вже сама зібралася до вас.
НЕЗНАЙОМИЙ (здивовано): Ви? До мене?
СОЛОХА: Авжеж, бо це ви той депутат, котрого дехто хвалить, а дехто той... не дуже, бо мовляв, ви там усі одним миром мазані. А коли з вами перед виборцями зустрічі були, то я на збори не ходила, бо на тих зборах тільки обіцянки роздавали. А на виборах таємно за вас проголосувала одноголосно, бо думаю в кожній важливій справі, хоча б, наприклад, майно і хату розділити, то навряд щоб без депутата обійшлося.
СВИРИД (докірливо): Солохо!
СОЛОХА: Яка я тобі Солоха? Яка я тобі Солоха? Була Солохою, як за тебе заміж ішла. Тепер я Соломія, та ще й Кирилівна, бо так у мене у метриці записано. (до незнайомця): Ось і ви не заперечуєте хоча і депутат (витирає фартухом руку, подає незнайомому).
НЕЗН. (бере Солохи руку, тисне): Дуже приємно, Соломіє Кирилівно. Але я не той, за кого ви мене приймаєте.
СОЛОХА (знову оцінюючи розглядає незнайомця): Хто ж ви тоді, як не депутат?
НЕЗН. Та кажу ж вам — не депутат. Я брат вашої сусідки, Марфи. Приїхав у гості, а її немає вдома. Хотів запитати, чи не знаєте де вона.
(В цей час за лаштунками сцени чується сварка Марфи з бабою Ганною.)
СВИРИД (піднімає до гори пальця): О! Слухайте! Слухайте!
НЕЗНАЙ. (прислухається): Здається, знайомі голоси... Ага, так воно і є... Оце Марфин... А оце ніби Ганни Семенівни...
СОЛОХА: Як!? То ви і Ганну Семенівну знаєте?
НЕЗН.: Авжеж. Разом у Недогірському лісі в санаторії відпочивали.
СОЛОХА: Он воно як. То я побіжу скажу, що ви приїхали. Бо вони до вечора будуть виясняти отношенія. Ой, побіжу... (швидко виходить).
СВИРИД: Бач, яка асамблея! (киває на закуліси, де ще не втих лемент). Три тижні не збиралися, вопросов неотложних накопилося...
НЕЗН.: А що (киває теж за куліси) І часто так...?
СВИРИД: А як же? Це ж у нашому селі найвища гілка влади. Кожної неділі засідають. За якихось 4-5 годин скільки проблем розглядають, що депутатам у столиці цілої сесії не вистачило б (спохвачується) Та ви сідайте... Не знаю як вас величати. Сідайте, в ногах правди немає. Тут у мене ще трохи той... (показує на пляшку).
НЕЗН. (сідаючи на стільця): Величати мене Борисом Івановичем. А за це (киває на пляшку) вибачте, не вживаю.
СВИРИД (здивовано): Зовсім!?
БОРИС: Хіба що, коли є поважна причина.
СВИРИД: Ого, це вже, як той казав, діло третє (наливає у чарки, подає Борисові, бере собі) Причина поважна завжди знайдеться. Оце й зараз... Давайте за знайомство вип’емо, бо ви чули, що моя Солоха мене Алкашом називає. То вона сама мені такий псевдонім придумала. А на справді я не Алкаш, Свирид я насправді, Свирид Петрович, якщо хочете. (цокаються, випивають).
БОРИС: Ух і міцна (закусює огірком).
СВИРИД (теж закусює): Це ще нічого... Он колись моя Солоха ліки собі зробила. А я знайшов і той... і випив чарочку. Так повірите, з усіх отворів дим валував.
БОРИС (сміючись): Ото ліки!
СВИРИД: Еге ж, чистійший первак, на гадючих голівках настояний. То її баба ІІріська, такого рецепта видала, ревматизм вигрівати. Ну й я той... Думав, згорю. Аби знову ж таки не баба Пріська — купка попелу від мене залишилась би.
БОРИС: Порятувала?
СВИРИД: Вона від чого хочеш порятує. Недаром її у нас Мінздравом прозвали. Років з 10 у селі непохитно охороняє здоров’я населення.
БОРИС: Видать, тямуща?
СВИРИД: Тямуща? Не те слово. Екстрасенс баба! Бешиха якась у вас там, чи пристріт — як рукою зніме. (Спохвачується): Та що ми про бабу Пріську? Ось давайте ще по єдиній, та тоді і погомонимо на свіжу голову...
БОРИС: Ні-ні-ні (заперечливо махає рукою), мені не можна, я ж взагалі не звик...
СВИРИД: А тут уже немає до чого звикати (розливає залишки горілки у стопки). Тут, як той казав, тільки губи помазати... (випиває і наспівує). Вот и все, что было, вот и все, что было... (киває Борисові на стопку).
БОРИС: Ні, не зараз. Приходьте трохи пізніше до Марфи.
СВИРИД: А це з якої нагоди?
БОРИС: Просто так. Беріть вашу Соло... е... Соломію Кирилівну і приходьте.
СВИРИД: (хитро мружить очі): По-сусідські можна.

ДІЯ ДРУГА

Щедра, золота осінь. Обважнілі плодами віти яблунь, груш. За деревом причілок житлового будинку. Під штахетним парканом — лава. З одного боку з-за куліс виходить баба Ганна, з іншого — баба Маня. Ідуть повільно назустріч одна одній. Сходяться біля лави, обіймаються.
МАНЯ: Здрастуйте, кумасю! З поверненням! (відсторонює бабу Ганну, розглядає) Ой, як ви змінилися! Ніби аж помолодшали...
ГАННА (задоволено): Авжеж, на те й курорт, щоб молодшати. Там, у Недогірському лісі, знаєте, така атмосфера моральна і повітря цілюще — чистий тобі бальзам.
МАНЯ (захоплено): Та ви й говорите щось ніби той... ніби по писаному... вченими словами,
ГАННА (ніяковіючи): Це я від нього перейняла...
МАНЯ (здивовано): Від нього?!
ГАННА: Був там один. Такий начитаний, образований, чисто тобі професор.
МАНЯ: Ой як інтересно! І що ж він?
ГАННА: Як мене побачив, відразу руку і серце запропонував. Ви, каже та женщина, про яку я п’ять років мічтаю.
МАНЯ (сплескує руками): Ой кумасю! Мо, ви тепер професоршою станете?
ГАННА (сердито): Якою професоршою? Він виявився звичайнісіньким е... як його... ловеласом, спокусителем значить.
МАНЯ: Та ви що? (хреститься) Як той змій окаяний, що праматір нашу Єву соблазнив?
ГАННА: Не скажіть. Змій бридкий і сичить, а цей... (заплющує очі, руки прикладає до серця) цей представітельний такий, обходітельний. Нехай каже, Ганно Семенівно, перебуваніе в Недогорському лісі буде для нас з вами медовим місяцем...
МАНЯ: Ой! А ви що?
ГАННА (строго): Гріх, кажу, в нашому возрасті про таке балакать. Он у мене вдома онучка Мирослава вже на виданні...
МАНЯ (підсувається ближче): А він, він що?
ГАННА: Не бійтеся, каже, гріха. Бо хіба не сказано в пісанії «Не согрішиш — не покаєшся, не покаєшся — не спасешся».
МАНЯ: А й справді! Який розумний чоловік... І набожний (хреститься).
ГАННА: Отож і я спочатку так подумала. Без малого не піддалася на улесливі слова. Навіть посміхнулася до нього.
МАНЯ: І що?
ГАННА: А нічого. Він як побачив, що посміхаюся, так відразу ж на радощах і виказав себе...
МАНЯ: Виказав?!
ГАННА: Буду, каже, Ганно Семенівно, любити, як Ганну Кареніну. Ось тут я йому й відкоша. Ага, кажу, так вам однієї мало, то ще й до мене залицяєтесь? Ідіть, кажу, ви краще під три чорти вибриком до своєї Кареніної.
МАНЯ (хреститься): Скажи, який спокусник! Добре, що відшили...
ГАННА: Де там відшила. Як уже їхала додому, підійшов до автобуса. Все одно, каже, Семенівно, бути нам разом. Скоро чекайте в гості.
МАНЯ: Приїде?!
ГАННА: Думаю, що приїде. Він мужчина рєшитєльний.
МАНЯ: А як же та?..
ГАННА: Яка та?
МАНЯ: Ну суперниця ваша, Кареніна?
ГАННА (сміється): Ніякої суперниці немає. Мені Мирослава розтлумачила, що ту Кареніну граф Лев Толстой видумав і роман про неї написав, а мій ... е-е-е... мій знайомий просто так її згадав, для сравненія.
МАНЯ: З ким? З вами?
ГАННА (роздратовано): Авжеж не з вами!
МАНЯ: Та я хіба що?.. Я нічого... Я вобще інтересуюся, як там у Недогорському лісі. Може і мені той... як його?..
ГАННА (заспокійливо): Вобще там нічого... і годують добре, і весело. Правда спочатку ніяк не могла призвичаїтись. Все чуже, незнайоме. Потім потроху освоїлась. А коли з усіма пересварилась — почувала себе як вдома.
МАНЯ: Ну й слава Богу! Відвели, значить, душу. А в нас тут на Лисій горі глухо було без вас. А це вчора, як звечоріло, чую на вашому кутку лемент. Ну, думаю, кума з санаторію повернулася...
ГАННА: То ми з сусідкою Марфою розминку робили. До чого скандальна женщина! Ти їй слово — вона тобі десять, ти їй стрижене — вона тобі брите. Та ось і вона. Бач, легка на спомин.
Із-за дерев виходить Марфа, підходить до лави, вітається з бабою Манею.
МАРФА (до баби Ганни): А ви, Семенівно, ніяк не заспокоїтесь?
ГАННА: Де ж заспокоїшся, як він анахтимський півень цілий кущ помідорів обклював. Бодай його ще курчам, шуліка клювала.
МАРФА (принизливо): Та годі вам за ті помідори. Я вам із своєї грядки ціле відро назбираю.
ГАННА: Якби ж то тільки помідори. Він соблазнітєль е-е-е... ловелас окаянний, всіх моїх курок перетоптав, а вже й за качками та гусками ганяється.
МАРФА: Та чи мені його на прив’язі держати? Ви ж своїх кур не прив’язуєте? Ваша ота чубата у мене в курнику вже півроку несеться. Хіба я вам хоч словом за це дорікнула? (закриває долонями рота, зрозумівши, що проговорилась).
ГАННА: Моя чубата? Моя зозу..? (і замовкає вдаривши руками об поли).
Німа сцена. З’являється Солоха. Ще здалеку гукає.
СОЛОХА: Марфо! Ганна! А ви б не могли додати звуку, щоб вся Велика Тихоболотівка чула.
ГАННА (іронічно): Хіба вже і тебе перекричали?
МАРФА: А й справді, тітко Солоха, ви як свого дядька Свирида сповідаєте, то аж в сусідньому селі чути.
СОЛОХА: Та я хіба що? Мені не звикати... Кричіть, хоч полопайтесь, тільки перед гостем якось той... невдобно.
ГАННА: Перед яким гостем?
МАРФА: Який гість?
СОЛОХА: А той, що в даний момент в моєму дворі з моїм Свиридом розмовляє.
ГАННА: Твій гість — твій і клопіт.
МАРФА (солідарна з Ганною): І нічого прислухатися до чужих розмов.
СОЛОХА: В тім і річ, що він зовсім не мій гість, а ваш, і прислухається, бо впізнав ваші голоси.
Марфа з Ганною здивовано переглядаються між собою. Солоха продовжує.
СОЛОХА: Як зайшов у двір, такий представітельний, я було подумала — депутат. Хотіла йому всі наболілі питання викласти. А він, бачу, на мене ноль вніманія, бо саме ви дебати про різне повели. Він як почув, відразу ж і вгадав. Це, каже, Марфа, а це — Ганна Семенівна....
Марфа з Ганною продовжують здивовано переглядатися, стенаючи плечима. А Солоха продовжує.
СОЛОХА: Ми із Свиридом теж отак плечима стенали. А він і пояснив. Нічого, каже, дивного немає, бо Марфа — моя сестра, а з Ганною Семенівною ми разом у Недогірському лісі відпочивали.
МАРФА: Борис?!
ГАННА: Борис Іванович?!
МАНЯ: Професор?! Змій-спокусник?!
МАРФА: Ой, чого ж я сиджу? Ходімо, тітко Секлето, допоможете мені півня різати. (До всіх): І з вами не прощаваюсь, може іще зустрінемось під вечір.
Марфа і Солоха виходять.
ГАННА (щасливо посміхаючись): Таки приїхав. (Раптом сердито): Ну ось я йому! Міг же сказати, що його сестра Марфа у нас на Лисій горі живе. Я б здогадалася, що то моя сусідка. А так, бач який прокол.
МАНЯ: Нічого, все перемелеться — мука буде.
ГАННА: Авжеж, авжеж перемелеться...
МАНЯ: А я думаю, чого це в мене ніс свербить. Десь, думаю, перепаде, бо правду казав мій покійний Степан, що хороший ніс чарку за тиждень чує.
ГАННА (посміхається): Перепаде, кумо, перепаде. (піднімається з лави). Ну пішла, бо теж помідори на грядці не вибрані.
МАНЯ (піднімаючись з лави): Боїшся, щоб Марфин півень не поклював?
ГАННА (загадково посміхається): Тепер не поклює.
МАНЯ (чухає носа): Ох, неспроста у мене ніс свербить...

ДІЯ ТРЕТЯ

Під деревами Марфа скубе півня. Борис протирає рушником тарілки.
МАРФА (милуючись братом): Як гарно у тебе виходить. Ніби все життя куховарив...
БОРИС: Бо й куховарив. Правда, не все життя, а років п’ять з гаком.
МАРФА: І, довго ще будеш отак — сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю.
БОРИС (зітхає): Вже й не кажи, сестро. Нахолостякувався я — далі нікуди.
МАРФА: Та хіба мало женщин порядних? Хоча б у нас на Лисій горі. Придивися, може котру сподобаєш.
БОРИС: А чи вона мене сподобає?
МАРФА: Чого ж не сподобає? Ти у нас он який. Тітка Солоха за депутата прийняла.
БОРИС (сміється): Було діло. Між іншим, сестро, я Соломію Кирилівну з Свиридом Петровичем запросив повечеряти з нами.
МАРФА: От і добре. Гостей багато буде. Хіба забув, який сьогодні день?
БОРИС: Ой, справді, це ж сьогодні день людей похилого віку.
МАРФА (сміється): Бадьорого, бадьорого віку.
БОРИС: Хай буде так — похилого, але ще бадьорого.
МАРФА: Хлопчиком був на всілякі витівки мастак, таким і залишився.
БОРИС (витирає рушником руки): А знаєш, Марфо, я мабуть на короткий час відлучуся. Треба деякі справи залагодити.
МАРФА: Треба — значить, треба.
БОРИС: То я пішов. Скоро повернуся (виходить).
МАРФА (дивиться йому вслід): Чує моє серце, тут щось затівається.
(Входить Солоха).
СОЛОХА: Ось і я. Може тобі щось допомогти?
МАРФА: Беріть півня доскубуйте, а я тим часом картоплі начищу.
СОЛОХА (сідає на ослінчика, береться за півня): Чи не той це часом, що за Ганчиними качками та гусками ганявся?
МАРФА: А то ж який? Та якби ж тільки за качками та гусками? Він вчора, ірод за нашою поштаркою аж на сусідню вулицю гнався.
СОЛОХА: Що ви кажете?
МАРФА: Те й кажу, що розсердилася поштарка. Попередила, якщо не заріжете свого фраєра, то будете самі по пенсію ходити аж на пошту.
СОЛОХА (важко зітхає): Ех, такий був проізводітєль, а ви його — під ніж...
Входить баба Маня.
МАНЯ: Ви вже мені звиняйте. Я той... задержалася трохи.
СОЛОХА: А може вас той... задержав?
МАНЯ: Який той? Який? А... отой, що вчора? Цур йому. Зайшов, значить, учора, та так напився самогону, так набрався, нажлуктився, що аж чортенята йому почали ввижатися. Вибрався надвір рачки, сів коло собачої будки та й давай кусать собаку.
(всі сміються)
МАРФА: Оце так, його собака, а він її...
МАНЯ: Мій Рябко, ви ж знаєте, песик смирний, лагідний. Я його на ланцюжку тримаю, щоб ніхто, бува, не вкрав. А той харцизяка зубами за лапку його... та як загарчить...
МАРФА: А хто ж йому самогонку дав?
МАНЯ: А хто ж як не я? Звісно, що я. Та думала ж, хоч город допоможе скопати.
СОЛОХА: Сміх і гріх.
МАНЯ: Ой гріх, ой гріх.
Заходить Свирид з кострубатою палицею у руці. Він деякий час стояв за деревом і чув розмову.
СВИРИД (до Солохи): А ти, моя великолепна Солохо, свої гріхи не бачиш?
СОЛОХА (сердито): Які у мене гріхи? Які гріхи?!
СВИРИД: А куди ти телевізора переставила?
СОЛОХА: Та хіба ж то гріх?
СВИРИД: А шо ж то по-твоєму? Примостила телевізора на покуті під образами Матері Божої!
СОЛОХА: І нехай собі стоїть.
СВИРИД: Так сороміцькі ж передачі показують.
СОЛОХА: Якщо сороміцькі, то вимкни його і не дивись.
СВИРИД: Як же вимкнеш, як інтересно. Я не проти, щоб показували, але щоб той... не під образами. Зайшов оце в хату, а воно з покуті як заспіває: «Приходь же, козаче, пшеницю жати, дам тобі бандуру на всю ніч грати». Виходить, ніби Пречиста діва Марія співає...
СОЛОХА: І нехай співає, хай співає... За життя нагорювалася, то нехай хоч тепер. Нехай хоч і руки в боки та до танцю... і ніякого гріха не буде.
МАРФА (до Солохи та Свирида): Та годі вам! Допомагайте краще стіл накривати.
СВИРИД: Та я нічого... Я той... Оце тільки спитаю у Солохи, де вона мою люмініву ковіньку поділа та й піду собі.
МАРФА: Куди ви підете? Скоро вечеряти будемо.
СВИРИД: Це можна. Воно, як той казав,— не завадить. Хай тільки Солоха скаже, де ковінька, бо я без неї після вечері і додому не доберуся.
СОЛОХА: Твоя ковінька там, де й мої люміньові касрулі. Тю-тю-ю-ю-ю-ю, полетіли, крилатий метал.
СВИРИД: І хто ж їм крила приробив?
СОЛОХА: А ти ніби й не знаєш, хто на Лисій горі у цих справах за головного авіаконструктора...
В цей час за лаштунками лунає музика, голоси. Заходять гості, вітаються. Виставляють на стіл квіти і хто що приніс.
МАРФА: Ну, любі гості, пора вже й до столу. Перекусимо та й поспіваємо.
МАНЯ: Щось я не той… не бачу професора (заминається), ну того… змія-соблазнітеля.
МАРФА (здивовано): Ви шо, бабо Маня, самогонки своєї напилися? Якого професора? Якого змія?
МАНЯ: Ну того, що оце сьогодні вранці приїхав. Себто брата вашого.
Заходить Борис з Ганною. Борис тримає Ганну за лікоть. Зупиняються невіддалік.
Всі повертаються до них, захоплено розглядають. Німа сцена. Раптом заговорив гучномовець над причілком хати.
ДИКТОР: Доброго дня, дорогі радіослухачі. Як і завжди о цій порі, в ефірі служба знайомств. Пропонуємо вашій увазі оголошення чоловіків, які шукають свою супутницю життя. Послухайте листа за номером 1452 з Херсонщини.
Всі зацікавлено повертають голови до гучномовця.
ДИКТОР (продовжує): Мені 60 років, ввічливий, привабливої зовнішності, матеріально забезпечений, без шкідливих звичок. Хочу, щоб на мого листа відгукнулася жінка…
В цей час до гучномовця швидко підходить Борис і вимикає його.
БОРИС (радісно, схвильовано): Вже відгукнулася! (підходить до Ганни, бере її під лікоть). Ось вона, моя половинка, моя супутниця до кінця життя. Ганно Семенівно, прошу стати моєю дружиною і переїхати до мене жити.
Всі аплодують.
МАРФА (розгублено): Борю, Ганно! (удавано сердито) Навіщо ж ви від мене у секреті тримали? (обіймає спочатку Ганну, потім Бориса, потім їх обох разом).
МАНЯ (заздрісно): Бач, професорша.
СОЛОХА (хитає головою): Повезло ж людям.
СВИРИД (ревниво): Заздриш? Може і самій заміж закортіло?
СОЛОХА: Тю на тебе! Кажу: повезло майбутнім Ганиним сусідам.
МАРФА: А тепер, любі гості, за стіл. Будемо вітати молодожонів та й весільних пісень поспіваємо.
ГАННА (зніяковіло): Ой ні! Не треба весільних.
БОРИС (здивовано): Це ж чому?
МАНЯ: Збиралася дівка заміж…
ГАННА: Весілля за нами, і ми з Борею… з Борисом Івановичем запросимо усіх вас (розставляє руки до глядачів).
МАРФА: Все одно — за стіл. Не весілля, так сватання.
Всі сидять за столом, випивають по чарці.
МАРФА (заспівує): Зеленеє жито, зелене. Хорошії гості у мене…
Всі підхоплюють.

ЗАВІСА