Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 22.10.2017, 19:22
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Уламки імперії. М.Василенко -3

1 << 2 << Читати спочатку

 

* * *

Лаодіка знайшла Хазара в бібліотеці. Заглиблений в читання ієрогліфів, він, згорбившись, сидів за невеликим мармуровим столом, на якому палахкотіли світильники. За рядом колон, що ділили приміщення на дві половини, між речами щось шукав ефеб - учень школи філософії та риторики. Його тонка висока постать, обгорнута білою халамидою, вряди-годи безшумно кланялась, простягувала до землі руки, ніби ловила власну тінь, що лежала на підлозі між глиняними амфорами, сувоями пергаменту й папірусу, скриньками з глиною для статуй та самими статуями.

На передній стіні висів мідний щит із випуклим умбоном, прикрашений дрібним орнаментом. Ліворуч, перед Хазаром, височіла скульптурна група борців, а над нею на мотузці, розпростерши білі крила, зависав бальзамований ібіс - священний птах.

Привітавшись, Лаодіка присіла поруч Хазара, щось сказала йому на вухо. Той підвівся, підійшов до ефеба й звелів вийти з приміщення. Ефеб низько поклонився й вийшов із бібліотеки.

Коли стихли його кроки й Хазар знову повернувся на своє місце, цариця поклала на стіл перед ним пухлий гаманець із грішми. Хазар рішуче відсунув його від себе, сказав:

- Ні, це означало б недовір'я, а недовір'я...

- Несумісне з дружбою, - Лаодіка закінчила почату Хазаром цитату з Піфагора, і задоволено усміхнулась.

- Вірно, - ствердив філософ. - Я твій покірний слуга, давній друг, царице.

- А давній друг вартий трьох нових. Чи не так, учителю?

- Ні, не так. Піфагор казав: Згубиш давнього друга - жодного не матимеш?

- Цікаво.

- Розумно, царице. Так, я уважно з прихильністю слухаю тебе. Що хочеш сказати? Говори.

- Ти колись казав, що влада розбещує людину.

- Так, казав, і тепер скажу те саме. Усі фараони й царі, які мали необмежену владу, кінчили погано...

- Правду кажеш, Хазаре. Від надмірної влади мій чоловік розбестився й згубив глузд.

Лаодіка нараз змовкла. Нервово поправила складку на пеплосі і, угамувавши своє хвилювання, сказала:

- Дорогий учителю, мене спіткало велике нещастя.

- Щастя й нещастя в душі людини. А душа лікується словом... Розповідай, може, вилікую.

Хазар насторожився. Він зрозумів, що цариця прийшла для серйозної розмови.

Лаодіка розповідала про свою біду спокійно. Спочатку її голос лунав дзвінко й упевнено, але дедалі стихав, аж доки не перейшов на шепіт.

Радилися довго й приязно.

Пізньої ночі вона повернулась в свою опочивальню. Спала тривожно й недовго. Вранці покликала служницю й звеліла віднести цареві аркуш папірусу - письмову згоду на добровільний її виїзд із столиці вкупі з синами та Хазаром.

За годину до покою вбіг збуджений Гієракс.

- Мамо, ми виїжджаємо в Паннукоме?

- Так.

- Я не поїду!.. - рішуче сказав син і надув губи.

- Чому?

- Залишуся битись із кожним, хто посміє стати проти мене. Я не поїду!.. Я буду воювати!.. Я маю право на царський трон. Чуєш? Я не поїду!.. Воїни і наші люди одностайно стануть на мій бік. Чуєш? Я не поїду!

Лаодіка обняла сина за плечі.

- Не гарячкуй. Тепер ти мусиш залишити столицю, щоб пізніше стати царем. Треба слухатися старших і бути терпеливим.

Вона довго розповідала йому про двірські інтриги, розкривала очі на дійсність.

Гієракс заспокоївся.

- Тоді візьми й дівчину в Паннукоме, що на кифарі грає.

Мати, розуміюче, усміхнулась.

- Добре, так і зробимо.

 

* * *

Минуло два роки. Багато води вніс Оронт у море. Багато змін відбулося в царстві Селевкідів.

На троні тепер поряд з царем Антіохом Другим сиділа юна Береніка, донька Птолемея - царя Єгипту. Проти літнього царя вона виглядала тендітним пагінчиком. Придворні дивувалися з такого незрозумілого царевого вибору. В уяві протиставляли її величній Лаодіці і не знаходили відповіді на свої запитання. Що ж змусило царя зробити такий нерозумний крок? Яка мудра людина відмовилася б від розсудливої, вродливої і всіма шанованої дружини, щоб взяти шлюб із недосвідченою дівчиною? Придворні шепталися в закутках, насміхалися над Беренікою.

А цар у душі радів і пишався молодою дружиною. З її появою в країні почали здійснюватися давно задумані ним плани. У державі настав мир. За допомогою тестя Птолемея примирив ворожі племена, що грабували його землі; звоював Бактрію і за відступництво на горло покарав вождя Діодота; виплатив борги сусіднім царям, сатрапам; розрахувався з воїнами. Державна скарбниця наповнилася чужим золотом.

Лаодіка не подавала про себе ніякого знаку, аж до тих пір, коли Береніка народила цареві сина.

Тоді в Антіохію прибув Арридей. Він цареві привіз сумну звістку про смерть Хазара й письмове прохання Лаодіки - дозволити повернутись у батьківський дім. Вона обіцяє поводитись тихо, не ревнувати і не чинити капості. Хай лише дозволить дожити свій вік у місті, де народилась і в купі з ним, братом, прожила молоді літа.

Цар погодився. На знак згоди й братерської любові подарував їй коштовні грецькі черевички.

Арридей у свою чергу від імені Лаодіки підніс йому на срібній тарілі великий достиглий кавун із сухою плодоніжкою та блискучого корою з чіткими на ній візерунками.

Антіох із дитинства дуже любив кавуни і тому, коли побачив його, у нього проясніли очі й відчув солодкий присмак кавуна у роті.

При першому дотику ножа кавун тріснув навпіл, розкрив свою рожеву душу. Антіох узяв цукристу скибку й апетитно з'їв. Згодом, ніби щось пригадав, звів очі на посланця.

- Який смак!.. А ти бери їж, їж!.. - показав пальцем на другу скибку.

Арридей ледь здригнувся. Узяв скибку і зробив вигляд, що із задоволенням смакує.

Після трапези одразу пішов у безлюдне місце, заклав у рот два пальці й виблював з'їдене. Потім дістав з-за пазухи пласку глиняну пляшку, ковтнув із неї зеленої рідини й знову виблював. За годину, незважаючи на запрошення друзів залишитися до ранку та розпити з ними келих вина, поспішно виїхав із Антіохії.

 

Наступного вечора на шляху до Вавилону, куди він мав намір заїхати, його наздогнав верхи на коні царський слуга й передав страшну звістку - помер цар Антіох Другий і Береніка просить сповістити його сестру Лаодіку, може, ще встигне приїхати на похорони.

- Звечора цар ще був живий-здоровий, - розводив руками слуга. - Ліг спати пізно. Як завжди, я довго чухав йому п'ятки, аж доки не заснув. А вранці приходжу - мертвий. Кажуть, бог Осиріс покарав за якийсь непослух. Люди бачили, як падала його зірка. Вона була вогненна, як сонце, а велика, як найбільша гора. Упала в чагарники, що за річкою. Там і лежить. Люди плачуть, раби плачуть, сатрапи плачуть... Ах, ах!.. Великий і добрий був цар. Він мене хвалив... А я йому правдиво служив, не так, як інші, що багато брешуть.

Лаодіка повернулася в столицю Антіохію восени. Десятьма нав'юченими верблюдами й стількома ж віслюками привезла свої пожитки. Поселилася, в старому палаці свого діда Нікатора. Палац стояв осторонь головної вулиці й був огорожений кам'яною стіною.

Сонячного теплого дня Береніка, одягнена в розкішну червону симару, сиділа на високому скелястому березі Оронту й, розкривши пазуху, давала немовлятові грудь. Служниця, яка мала в цьому ділі великий досвід, підказувала цариці що та як треба робити, щоб було молоко. Береніка уважно слухала й за порадою служниці ретельно масажувала грудь.

- Воно вже наїлося й не хоче ссати, - сказала Береніка, коли її син заплакав.

- Хоче, але немає молока. Ситі діти не плачуть.

- Що ж робити?

- Надою свого й дам, нехай буде здоровим.

 

Безбарвним небом пропливали швидкі хмари, на невидимих линвах тягнули свої тіні по землі. Вітер, настояний на запахах тамариску й осінніх квітів, розгойдував кущі мімози й з листям затівав дивовижну гру.

Строкато вдягнена, по мармурових сходах униз до берега жваво ступала Лаодіка. В одній руці тримала страусове віяло, а в другій - поділ своєї шовкової сукні.

Улесливо привітавшись до Береніки, вона нахилилася над дитиною, цмокаючи язиком.

- Яке ж бо гарненьке, золотеньке, чистеньке... - говорила вона. - Рости великим, здоровим, міцним. Рости на радість усім нам і нашим людям. Чи так кажу, Береніко?

Береніка мовчала й міцніше притискала сина до грудей. Серце відчувало нещирість зовиці, її присутність, тирада похвали дитини лякали. Вона хотіла аби Лаодіка залишила й пішла. Але та говорила:

- Я радію, що воно царського роду й таке гарненьке. Коли виросте, ми поставимо його поряд з богами, навчимо перемагати ворогів, писати знаки, володіти зброєю. Селевкідія пишатиметься ним. Чи так кажу, Береніко? Я виховала двох синів, вони вже майже самостійні. Якщо ти не будеш проти, виховуватиму твого сина...

Довго вона ще сипала солодкі слова, але й пальцем не торкнулася дитини. Якась невидима висока стіна стояла між нею і немовлям.

І вона лише гнулася над ним, клацала пальцями та махала віялом. Нарешті попрощалася й пішла.

А вночі у ліжку з Арридеєм гаряче нашіптувала йому:

- Хлопчику мій, - так вона називала Арридея, - ти бачив папугу, що в сатрапа? Ось така замучена і худа Береніка. Виходжу на берег, дивлюся - годує свого нащадка порожньою груддю. Сама, як мавпа, дрібна, кістлява, мордочка, як у щура. Коли б не золоті прикраси на руках і не дороге вбрання, можна було б думати, що вона дворова рабиня. Молока в неї немає. Вона з дитинства зіпсована... Я казала Антіохові, що вона хвора, про це тоді й наш Хазар казав. Не повірив, казав, що рід Птолемеїв здоровий і міцний. Хлопчику мій, ну як, скажи, можна терпіти таку мізерію? Це ж глум над жіноцтвом. Здорового спадкоємця від неї годі було й чекати. Ти бачив її сина?

- Не бачив і бачити не хочу, - ухильно відповів Арридей.

- Хлопчику мій, я його бачила, і від того мене схопили кольки. Дрібне, мале, кощаве... Цар! Ха-ха!.. Цар! Спокійно не можна дивитися на таку несправедливість богів. Не встиг Антіох померти, як вона послала гінця до батька Птолемея. Приходь, мовляв, з військом в Антіохію та сідай на трон, приєднуй Селевкідію до Єгипту. Прихована гієна!.. Змія!

- Це правда, що вона послала гінця до царя Єгипту? - запитав насторожено Арридей.

- Правда. Мені сказали вірні люди. Хлопчику мій, треба рятувати державу Селевкідів, землю праотців.

- Селевки не мої праотці, а твої. Рятуй сама. З мене досить, рятував багато, а який з того зиск?

- Мовчи, - ласкаво сказала Лаодіка й тепліше пригорнулася до нього. - Моя країна - твоя країна. Ти заслужив пошану й любов не тільки від мене. Тебе люблять, довіряють і поважають наші люди. Час, мій хлопчику, працює на нас, а не на Птолемея та Береніку. Воєначальники і наші люди давно вже очікують сигналу, щоб вигнати бридких єгиптян, які вже господарюють у нашій державі, як у себе вдома. Хіба ти цього не бачиш?

Арридей мовчав. Він давно вже збагнув, якою цяцькою знаходиться в її руках. А що міг зробити? Мускулистий, нагороджений міцним здоров'ям і великою фізичною силою, він безсильний проти її чарів. Ще в пам'ятному Саїсі, покохавши її, прирік себе на сліпу покірливість. Хазар не раз застерігав від необдуманих, поспішних вчинків. Намагався стримувати його, приглушити кохання, але згодом змирився. З роками Арридей обріс борідкою, постарів, але не шукав іншої любові, крім царициної. Покірно, по-рабськи виконував її забаганки.

Лаодіка, спекулюючи його відданістю, багато чого домоглася зробити на власну користь. Тепер, нагороджуючи жагучими поцілунками та пестощами, вона, мов прилипла до його вуха, нашіптує на Береніку, боїться, щоб трон насправді не дістався її синові.

- Хлопчику мій, зрозумій, не можна гаяти і часинки, треба рішуче діяти.

- Облиш! - вирвалося з уст розтривоженого Арридея. - Чого ще хочеш від мене? Кого ще вбити, отруїти? Кому зняти голову?.. Ти своєю жагою спопелила мене, викрала душу. Я не йшов ні на золото, ні на славу. А ти... Ти!..

- Хлопчику мій, не можна так нервувати. Ти ж розумна людина.

- Набридло.

- Не брикайся. Адже ти... - вона губами приторкнулася його губ, сказала, - ти майбутній цар… Цар! Цар!

Арридей здивовано подивився на неї.

- Якої держави?

Вона розправила його чорні оксамитові вуса й знову почала гаряче цілувати, примовляючи:

- Цар Антіохії... Цар!.. Цар!..

 

Вранці прокинулась, лагідно зняла зі своїх грудей його сонну тяжку руку. Солодко позіхнула, притиснулась своїм неприкритим тілом до його тіла.

Арридей щось буркнув крізь сон, натягнув ковдру на голову.

- Хлопчику мій, прокинься.

- Дай спокій.

Але Лаодіка не вгавала. Стягнула з нього ковдру, розкуйовдила бороду й вуса, продовжувала торсати.

- Вставай, маю новину.

Арридей уже не спав, але очей не розплющував.

- Ну, що?

Вона заговорила не одразу. Лягла на бік, обличчям до нього. Пахуча, запаморочлива - близька й далека.

- Мені приснилася богиня...

- Ісіда? - закліпав очима Арридей.

Він не терпів Ісіди з волячими рогами. Навіть не вважав за богиню. Радив Лаодіці не вірувати в неї, змінити на будь-яку богиню з грецького пантеону. Там дійсно, великі, розумні й могутні боги й богині. Вони живуть у Греції на вершині Олімпу, з якої видно їм усе, що діється на землі. І ніхто й ніщо не заховається від їхнього пильного ока. Великий Зевс - творець богів і людей - правує ними. А яка вартість Ісіди? Звідки вона? Від єгипетських диких племен. Де її могутність, милосердність?

Проте Лаодіка твердо стояла на своєму, поклонялась тільки їй. На власні кошти часто справляла оргії на її честь. Щедро обдаровувала грішми жерців. Сприяла будівництву храму Ісіди, умовила Антіоха поставити на майдані міста скульптурну постать богині.

- А ти не перебивай, слухай. Мені приснилася Афродіта.

- Афродіта? - здивовано перепитав Арридей.

- Так, Афродіта. Приснилась у довгому, світлому вбранні, із золотими косами, що спадали на груди, із червоним яблуком у руці. А біля ніг маленький, крилатий її син Ерот із луком та золотими стрілами. Він шарпає її за поділ сукні, плутається біля ніг. А то раптом злітає вгору, пригортається до материнських грудей, то знову спускається додолу.

Арридей усміхнувся. Йому приємно було чути добрі слова про свою улюблену богиню з грецького пантеону.

- Приснилася, як дві краплі води, схожа до тієї статуї, що ти колись мені подарував.

- То і є Афродіта.

- Так, я забула, що ти вже мені казав.

Лаодіка помовчала, звісила босі ноги з ліжка, хвилювалась.

- Афродіта у сні прийшла до мене та й каже:

"Лаодіко, виходь заміж за Арридея. Будь йому дружиною."

- Невже? - швидко спитав Арридей.

- Так, - ствердила Лаодіка, уважно стежачи за виразом його обличчя. - Але, хлопчику мій, я буду законною дружиною тільки тоді, коли цього заслужиш. Я навіки зречуся Ісіди, шануватиму тільки твою вродливу богиню...

"Зречуся Ісіди" вона сказала полохливо, злякано, ніби її хтось підслуховував.

- Сам, хлопчику, поміркуй, усе життя я марно вірила їй. Гадала, що захистить від біди... Протягом двох років просила й очікувала її благодаті. Два роки згубила на те, щоб мирним шляхом повернути собі високу владу. А де вона? Замість того, щоб наслати смерть на Береніку, подарувала їй сина. А моєму Гієраксові перетнула дорогу до царського трону. Ні, не віритиму більше їй, зречуся. Викину із серця. Розтрощу!.. Під колісницю кину її уламки!.. Нехай коні копитами толочать...

 

За годину до покою увійшов раб із кайлом. Поставив стілець коло статуї Ісіди, піднявся на нього і, широко розмахнувшись, гострим кайлом ударив по голові богині. Зірвана із торсу й глухо стукнувши об підлогу, голова Ісіди покотилася до ніг Лаодіки, яка стояла біля свого ліжка.

Раб розмахнувся вдруге - і веселий божок Гор, син Ісіди, з розпростертими ручками впав додолу. Загриміли дрібні, часті удари по каменю. Сірий, їдкий порох заповнив приміщення.

Сіпаючись усім тілом при кожному ударові, Лаодіка не сходила з місця. До крові кусала губи й некліпно спостерігала за роботою раба. Підсвідомо, самими очима рахувала удари: Раз!.. два!.. три!..

Нараз хутко нахилилась, схопила обома руками голову Ісіди й поривно притиснула її до грудей. На очах виступили сльози, лице болісно перекосилося. Вона плакала.

Арридей, засунувши руки на грудях під пурпурову туніку, що зморшкуватим лантухом звисала з його пліч, зневажливо всміхнувся. Він не мав фанатичної віри й не розумів душевної боротьби Лаодіки. Чомусь саме тепер прийшли йому на пам'ять рядки з Гомерової "Іліади":

 

Військо ж троянське, як вівці в кошарі заможнього мужа,
Сотнями збившись, стоять, коли молоко у них доять,
І безустанно бекають, чуючи голос ягняток, -
Гамір такий у троянців лунав по їх цілому війську,
Та не у всіх був однаковий крик, не однакова мова,
Різноманітні змішались тут різних народів говірки,
Цих підбиває Арей, а тих - ясноока Афіна,
Жах і Острах, і Звада, в жалобі своїй ненаситна.
Мужоубивці Арея сестра й товаришка вірна,
Спершу маленька на зріст, виростаючи, згодом сягає
Неба вона головою, сама ж по землі йде ногами.
От вона й тут, між ворожі проходячи юрми,
Сіяла в них ворожнечу і множила стогони людські.*

[* Із старогрецької переклав Борис Тен]

 

Надвечір на місці Ісіди стояла вже біла алебастрова статуя вічно юної вродливої богині Афродіти.

У покої більше нічого не змінилось. Ті ж колони з альгумінового дерева. Ті ж світильники, що були й при Ісіді. Але тепер Лаодіка душею відчувала в собі якусь порожнечу, щось чуже.

Довго ще не могла звикнути до нової богині, не знаходила слів для молитви, не знала, як величати її.

Ні слава, ні щедрість, ні Арридеєві розповіді про Афродітову щирість і милосердність, ні чарівний пояс, котрим володіла богиня - ніщо не могло вирвати коріння з її серця, залишене вірою до Ісіди.

Служниця ще більше, ніж Ісіду, зненавиділа нову богиню, яка безсоромно оголила бюст, примхливо зігнула праву ногу й на коліні тримала щит ребром, милуючись у нього на свою красу. Потаємно вона плювала в обличчя Афродіти, проклинала і рабськи, сполохано витирала свої плювки.

Коротшали осінні дні. Небо частіше вкривалося хмарами. Але дощу не було. Метушливий вітер приносив у палац запахи сухого листя та пізніх квітів.

Наближався день народження Гієракса. Лаодіка вирішила гучно відзначити його. Прикликала свого економа й наказала, щоб за тиждень приготував провіант:

- Нехай буде риба, особливо нарвал. І солона сарана. І веприна. І сікомори, кисле молоко, сметана і банани. Ось цифри...

Вона дістала з кипарисової скриньки лист папірусу й стала водити по ньому довгим нігтем.

- Ось цифри, скільки мусиш купити зброї та амуніції; скільки роздати грошей людям на ринках від імені справедливого Антіохового старшого сина Гієракса. Запам'ятай: справедливого, мудрого, добросердного Гієракса. Запам'ятав?

Економ низько поклонився і, запевнивши свою господиню, що її воля для нього - закон, вийшов з покою.

Незабаром услід за ним, закутавшись білим широким шарфом так, що відкритими залишалися тільки ніс та очі, вийшла й Лаодіка.

Пройшла через квадратний двір палацу, обставлений зо всіх боків колонами з білими каштелянами на зразок бутону лотоса й кинула погляд на мармурового крилатого лева з хижо роззявленою пащекою, що возсідав на базальтовому цоколі біля входу.

Повільно ступала по кам'янистих сходах до Оронту.

Сходи їй добре знані з дитинства. Пам'ятає, як малою бігла ними до річки, а за нею гналась товста, вайлувата няня-рабиня й голосно кричала:

- Лаодіко!.. Дитинко!.. Зупинись!.. О боги, зупиніть її! Там - вода!.. Лаодіко, не смій туди бігти!

Але окрики няні не зупиняли її, а підстьобували, і вона східцями тікала без огляду. Швидко добігла до невисокого крутого берега й стрибнула в річку. Із води витягнув тоді ще молодий Варрон, був поблизу. На березі підняли її за ноги й витрушували з неї воду. Вона енергійно пручалася, кусала своїх спасителів, голосно плакала й просила відпустити. О, що тоді було! Дуже розгніваний її батько, який обожнював свою доньку, наказав негайно відвести няню на стайню й сказати коняреві, аби той покарав її киями. Пізніше чорномазий коняр хвалився, що приємнішої роботи, як лупити києм по оголеній пухкій жіночій сідниці, він ще не мав.

Спогад про дитинство викликав теплу усмішку в Лаодіки, але тут же й згас, коли згадала в якій неласці вона тепер при дворі.

Хлюпали прозорі хвилі на пологому березі Оронту, ворушили піщинки та водорості. У невеликій заплаві, забрівши у воду, гойдалися осока та папірус. Пахло мокрим деревом та рибою.

Лаодіка пройшла кілька десятків кроків по м'якому вологому піску на березі.

Попереду, на скелі, побачила Береніку в оточенні двох рабинь-служниць. Цариця, тримаючи малюка на руках, сиділа на застеленому темним пеплосом камені.

Лаодіка хотіла підійти до неї, зупинилась, але передумала, і пішла далі.

З-за рогу похиленої хижки, що самітньо стояла між розкішними пальмами, вибіг доглядач рабів, тримаючи на ланцюгу великого сірого пса, і швидко зник за земляним валом. За хвилину звідти долинув повний розпуки й болю крик людини.

Швидко зійшовши зі скелі, Лаодіка вийшла на крутосхилий, оброслий кущуватою травою, пагорок. Зупинилася здивована.

У неглибокому вибалку, міцно прив'язаний товстими линвами до кипарисового стовбура, стояв голий безбородий раб. Із грудей та лівого стегна звисали клапті кривавої, обідраної шкіри. На притоптану брудну траву капала із рани кров.

Раб тремтів усім тілом і глухо стогнав. До нього, вишкіривши пащеку, поривався розлючений сірий пес.

Доглядач рабів, який стримував собаку, попустив ланцюг - і пес, стрибнувши, вп'явся в живіт раба; шарпнув головою й позадкував від жертви, щоб знову напасти.

Раб розпачливо крикнув, щось хотів сказати, але сили не стало й чорна патлата голова упала на груди.

Налетів поривистий вітер, сипнув дрібним піском на раба, шумливо розгойдав гілля на дереві.

Доглядач із силою шарпнув пса до себе за ланцюг. Два високі зростом чоловіки, тримаючи смолоскипи, підбігли до доглядача, - мали обов'язок - захищати його від можливого нападу власного пса, що скуштував людської крові. Але собака не збирався нападати. Він тільки часто хекав і не зводив очей із раба.

Доглядач, перебираючи руками тугонатягнутий ланцюг, наказав чоловікам відійти вбік. Знайшовши опір для своєї правої ноги на кострубатому кам'янистому грунті, подивився на переляканих рабів, які великим гуртом стояли осторонь, їх оточувала ціла когорта озброєних воїнів.

- Раби, - вигукнув доглядач, - кожному таке буде, хто посміє підняти руку на свого володаря!..

Раби мовчали. Охоплені страхом, вони тиснулися один до одного, жахались розправи. Так вівці збиваються докупи, ховають свої голови, коли їх оточують голодні вовки.

Доглядач знову крикнув:

- Лінюхи-раби, пам'ятайте про кару!.. Помилування не буде!

Нараз попустив ланцюг - і пес рвонувся до скаліченого раба.

- Стійте! Зупиніть собаку! - крикнула Лаодіка з пагорка.

Доглядач рабів роззирнувся і, побачивши Лаодіку, притримав собаку.

- Що сталося? Я маю наказа покарати раба, - нерозуміюче промовив доглядач.

- Облиште раба. Я відшкодую грішми.

Доглядач уже зовсім нічого не розумів. Сестра і перша дружина царя захищає раба, який посягнув на право свого владаря. Такого ще він, старий доглядач рабів, вірний слуга царського двору, не пам'ятає.

Лаодіка розкутала голову, шарф перекинула через плече, продовжувала говорити:

- Я відшкодую витрати... А також із нагоди дня народження мого старшого сина, справедливого царевича Гієракса, купую дві амфори вина присутнім тут воїнам, і одну амфору - рабам.

Говорила повільно, але голосно, щоб було добре чути усім присутнім.

Раби підданськи впали на коліна, дякували за милосердність і бажали щасливого довголіття Гієраксові.

Лаодіка обвела довгим вивчаючим поглядом воїнів, говорила:

- Воїни, мужні лучники і мечники, ви звитяжно стоїте на сторожі держави Селевкідів; ви мужньо виборювали перемоги в нелегких боях, гідно громили тих, хто йшов на нас війною; ви заслуговуєте високої похвали і великих нагород! Милосердний царевич Гієракс любить вас. Якби він був царем, ви мали б подвійну платню і нові військові строї.

Воїни давно не чули такої патетичної похвали на свою адресу, тому з цікавістю й великим задоволенням слухали Лаодіку. Догадувались, куди хилить вона, але чого конкретно хоче, не знали.

Розмови про цареву неприхильність і несправедливість до своєї першої дружини й сестри між городянами таємно велися давно, їх поширювали люди Лаодіки. Вони говорили, що цар Антіох свідомо підштовхує царя Єгипту Птолемея до узурпації держави Селевкідів, руйнує місцеві традиції і не дотримується релігії свого народу, і ламає клятву. Воїни і переважна більшість населення симпатизували Лаодіці, жаліли її.

 

Читати далі >> 4 >> 5 >> 6 ... >> 12 >> 13 >> 14