Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.07.2017, 14:52
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 17

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Уламки імперії. М.Василенко -14

1 << 2 << 3 << ... 11 << 12 << 13 << Читати спочатку

 

Помилки не було. Єгипетське військо ішло вузькою прибережною дорогою на міст.

У місті тривожно загуділи букцини. З будинків повибігали архонти й дрібне чиновництво. Побачивши у вікні Лаодіку, почали до неї щось кричати й махати руками. Вона, прикипівши очима до єгиптян, не чула їх.

Легіон ще був далеко й не можна було сказати, хто з воєначальників їде попереду. Згодом, коли когорти обійшли затоку озера й вийшли із затіненого боку гори, вона тихо, наче боялася, щоб хтось не підслухав, сказала:

- Арридею, попереду їде Ромул. Він їде на коні.

- Може, Ромул, а може, й не він, - спокійно, розтягуючи слова, відповів Арридей. - Віддаль ще далека й обличчя не розпізнати. На коні може їхати воєтисячник або й центуріон в шоломі, а Ромул сидітиме в обозі. Я знав таких полководців. Перед боєм вони одягають рядового воїна у свій пурпуровий плащ, на голову - шолом з кінською гривою й посилають наперед легіону, а самі - в обоз.

- Не мели дурниці. На коні їде Ромул. Так говорить мені серце. Це він.

- Коли серце говорить, то - він. Серце не помиляється, - з іронією сказав Арридей.

Букцини затихли й на вулицях знову настала тиша. Лаодіка притиснула пальцями пульсуючі живчики на скронях, бідкалася вже іншим:

- Де Протей? Чому не виходить із засідки? Ромул скоро буде в столиці, а його когорт нема.

Єгипетські воїни йшли спокійно малим кроком по чотири в ряду. На високому вороному коні їхав Ромул у пурпуровому воєнному плащі без рукавів, який оповивав його постать, спадаючи до колін коня. Він був упевнений, що в Антіохії зустрінуть, як бажаного гостя. Адже недаремно прислали офіційне запрошення з печаткою Береніки й на майдані готують ситий обід для його вояків. А там, де обід, там і вино. Береніка не така скупа, як Лаодіка. Вона повернеться з храму й здивується, що він уже в її столиці.

Коли до річки залишалося мало, щоб перейти на міст, з гори впала велика кострубата кам'яна брила й перегородила дорогу. Ромул дав знак рукою, щоб когорти зупинилися. І в ту хвилину з відвісної гірської стіни, мов із неба, посипалося крупне каміння, засвистіли стріли й дротики, на голови упали списи. Зчинилася метушня, пролунали викрики й стогони поранених. Воїни, мов божевільні металися по вузькій дорозі, на якій двом візкам, запряженим мулами, не розминутись, шукали виходу, але його не було. З одного боку була висока прямовисна відполірована вітрами стіна гори, а з протилежного - болото.

Списи, каміння, дротики, стріли, кинджали без перерви сипалися на голови єгиптян. Вражені вдарами зброї, вони падали один на одного і стріли стирчали в спинах. Ті, хто стрибнув у болото, лементували, просили допомоги й занурювалися в твань. Деякі намагалися лізти вгору по стіні, але вражені списами падали, розпростерши руки, мов поранені коршаки крила. Вершники спробували розвернути коней, але тільки ускладнили ситуацію. Коні хропли й ставали дибки, топтали воїнів, стрибали в болото й там занурювались.

З гори на голову обцяцькованого коня Ромула впала каменюка. Кінь вкляк і, падаючи, привалив собою господаря. Ромулові ще можна було з-під нього вилізти й він уже звільнив руки, але чийсь кінь упав на буланого й звільнитися не було як.

Когорті, що йшла останньою, пощастило вирватися з оточення й відступити. Але там її зустріли антіохівці. Билися врукопаш. Дзенькіт мечів, бойові вигуки командирів, зойки поранених, лайка й погрози зливалися в одну надривну хвилю й глухо котилися землею до крайнеба, звідки на побоїще незрозумілих людей дивилося сонце.

Бій, як раптово почався, так і закінчився. Єгиптяни покидали зброю й попросили пощади.

Антіохівці тріумфували. Трофеї були великі. Крім дорогоцінних бойових колісниць, коней, возів, різної зброї та амуніції, в обозі були таланти золота, багато золотих та срібних грошей - статер та тетрадрахм.

 

Наступного дня антіохівці готувалися провести урочистий тріумф. На майдан в лозяних кошиках несли м'ясо птиць і тварин, хліб, коржі, сир, овочі, а в бурдюках та амфорах вино й пиво. Втішатимуться легкою перемогою над Птолемеєм, можновладні олігархи бенкетуватимуть і виголошуватимуть палкі довгі промови на честь мужніх воєначальників і мудрої цариці Лаодіки.

Під вечір Протей з Демосфеном у супроводі армійських старшин прийшли на пустир, де під охороною антіохівців перебували полонені єгипетські воїни. Дехто з них сидів, а дехто пластма лежав на вологій землі. Крізь подертий одяг світили їхні голі плечі й груди, помічені рожевими ранами. Полонені, пригнічені нищівною поразкою, покірно очікували вердикт суду переможців. Під одинокою на пустирі смоківницею на козиній шкурі лежав Ромул і біля нього блимали лати з бронзових пластин. Він уник поранення, але раптовий нервовий стрес, нищівна поразка, усвідомлення обдуреного, пригнітили його волю. Коли витягли з-під коня й він прийшов до тями, першими словами були: "Вина!.. Дайте вина!.." Воїни знайшли вино й дали напитися. Від вина він зробився мутнооким, довго щось бурмотів, допоки не заснув.

У піднесеному настрої світлоокий і світловолосий Протей з Демосфеном підійшли до нього. Ромул сів на хутрі й наїжачився. За хвилину змінився на виду, губи затремтіли, обвисли і в очах появилася скорбота.

- Ромуле, - твердим голосом звернувся Протей, - я головнокомандувач антіохівського війська. Прошу встати.

Ромул з виглядом побитої собаки звівся на ноги. Коліна дрібно затремтіли чи то від вина, чи приниження. Він присів напочіпки, піднявся й силувано всміхнувся.

Протей з цікавістю оглянув його від шкіряних зашнурованих на ногах взувачках до непокритої голови, увінчаної шапкою рудого волосся. Під очима лежали сині тіні, а на щоках рожевіли сліди подряпин.

- Ромуле, - з награною увагою звернувся до нього Протей, - ти захищався відмінно, як і належить хороброму воїну. Ми шануємо мужніх вояків і йдемо їм назустріч... Твоя поразка, а моя перемога можуть бути нашим спільним надбанням, якщо того захочеш. Ще зможеш сидіти на коні з мечем і в шоломі з кінською гривою. Ти грек?

- Македонець.

- У нашій столиці македонців багато. Хочеш з ними зустрітися?

Ромул від прямої відповіді ухилився.

- Протею, я також шаную твою мужність. Чув, що ти міцний і хоробрий, але не знав, що ти ще й мудрий стратег. Вітаю. Вітаю щиро.

- Дякую. З тобою хоче зустрітися Лаодіка. Знаєш її?

- Колись зустрічались. Давно.

- Вона тебе хвалить. Збирайся, підемо.

- Добре, піду, але, - він кивнув на Демосфена, - щоб оцей не йшов поряд зі мною.

Демосфен мовчки відійшов до старшин, які стояли осторонь.

Ішли без поспіху. Протей з Ромулом попереду, а старшини й Демосфен на відстані кількох кроків позаду них.

На пласкій кам'яній брилі сидів єгипетський воїн з блідим лицем і присохлою раною на чолі. Він, охопивши руками коліна, задумливо дивився перед себе в якусь тільки йому відому далину й своєю постаттю нагадував великого птаха, що вільно літав у небі, але крила підвели й тепер він тужить за висотою.

Підійшовши ближче, в єгиптянинові Демосфен упізнав Дарія й зраділо гукнув:

- Дарію, ти живий!?. Радий за тебе. Тепер житимеш.

Дарій повернув голову й кинув на нього спопеляючий погляд.

- Я щиро радий за тебе, - примирливо повторив Демосфен. - Ми ще зустрінемось і я тобі допоможу. Ти хоробрий. Цариця Лаодіка шанує хоробрих людей. Ще матимеш коня і великі гроші...

Не встиг Демосфен доказати, як Дарій, видавивши із себе громовий рик, кинувся на нього.

- Селевк!.. - кричав Дарій. - Ти селевк! Мені не повірили, а я відчував, що ти селевк! Ти повбивав моїх батьків, спалив житло, порізав коней та баранів!..

Він, мов леопард, роздуваючи ніздрі, схопив Демосфена за горло й, вергаючи прокляття, цупко стискав пальцями. Його рот перекосився від гніву за поразку й сорому від приниження. Він плакав і все міцніше й міцніше стискав Демосфенові горло. Демосфенові забракло повітря, відчув, що кудись провалюється, ось-ось впаде... І тоді пальці нападника ослабли. Демосфен глибоко вдихнув повітря, закашлявся й присів. Коли отямився й розплющив очі, побачив Дарія. Він лежав долілиць і двогострий кинджал стирчав у його спині. Старшина мовчки з його тіла витягнув кинджал, полою одягу обтер його й поклав до піхов.

За пару днів Лаодіка зустрілася з Демосфеном і, побачивши на шиї сині плями, запитала:

- І досі болить? Ти сам винен, забув, що ворог і без зброї залишається ворогом. І дуже болить?

- Уже не болить, але сліди від його пазурів ще не зійшли.

- Кажуть, ти знав того єгиптянина.

- Він не єгиптянин. Він із племені конярів, яке колись жило в провінції Вавилону. Років вісімнадцять тому цар Антіох звелів своєму надмірно послужливому начальнику каральної експедиції Псамметихові покарати їх за відмову платити данину кіньми. Псамметих вирізав одне з поселень, щоб настрахати інших. Але інші поселення, не чекаючи його приходу, знялися з місця й повтікали до Єгипту.

- Розповідаєш страшне, - байдужо сказала Лаодіка й змінила тему розмови. - Зараз я клопочуся кадрами. Багато намісників сатрапій, земель, міст за своїм професіоналізмом і грамотою не відповідають посадам. Одні з них постаріли й згубили розум, а інші й не мали його. Мені потрібні мої кадри, нові посадовці, які сприймали б нашу теперішню політику. Птолемей Евергет не забариться прийти до нас з великим військом і його вже не заманиш у пастку. Вже тепер треба нам кувати нові мечі й набирати новобранців. Хто це зробить? Тільки такі, як ти. Хочу запропонувати тобі посаду правителя Вавилону. Ти письменний, витривалий, спокійний, зумієш налагодити господарство в найбільшій і найдорогоціннішій нашій провінції. Побудеш там рік, може, два. За той час підшукаю когось іншого, а тебе заберу до двору. По очах бачу, що не подобається тобі моя пропозиція. Між іншим, плем'я конярів, про яке ти говорив, повернулося на свої землі Вавилонії. Недавно від них приїжджав посланець - дуже симпатична, довгошия, з великими, як у дітей, чорними очима й чарівною усмішкою дівчина, може, жінка. Ми видали їй пергамент на довічне володіння землею.

- Іда!.. - скрикнув Демосфен.

Лаодіка з цікавістю глянула на нього, брови зрушились і тонка загадкова усмішка сковзнула по її смуглявому обличчі.

- Ти когось там знаєш?

- Знаю.

- Приймаєш мою пропозицію?

Демосфен відповів не одразу. Із внутрішньої кишені туніки дістав фігурку божка й, тримаючи її на долоні, щось молитовно прошепотів.

- То що в тебе? - запитала Лаодіка.

- Безсмертний.

- Бог? Як його звати?

- Безсмертний імені не має.

- То приймаєш мою пропозицію?

- Приймаю, - сказав Демосфен і його лице засвітилося радістю.

 

Кінець третьої частини


 

 

ЕПІЛОГ

У кімнаті розкішного царського палацу Лаодіка сиділа в кріслі з лівійського дерева, інкрустованого золотом і сріблом. Її зігнута постать, утомлене сухе лице, худі руки з мережею синіх прожилок і покручені подагрою пальці, викликали співчуття. Колишньої чарівної вроди, царської осанки й молодої невгамовності як і не було.

Двадцять років минуло з того дня, коли вона заманила Ромула в пастку й одержала першу перемогу над Птолемеєм. Відтоді не припинялася війна з Єгиптом. І всі роки кривавились, боліли людським горем і слізьми. Були перемоги, але миру не було. Іноді укладала угоду з Птолемеєм Третім Евергетом про вічну дружбу й мир, але тільки для того, щоб ще більше наклепати зброї та набрати молодиків до війська, які підуть з мечами на сусіда. Почуття помсти й ненависті злютували серце цариці й царя й вони іншого голосу в собі не чули, як тільки мстити один одному. Держави руйнувалися, економіка занепадала, - гроші витрачалися переважно на війну. Хронічна нестача харчових продуктів привела до голоднечі населення. У містах і в селах появилося багато худих, виснажених з кощавими тазами в благеньких підперезниках людей, пожовклих від пропасниці й обсипаних нужею.

Для Лаодіки особливо неуспішними були останні роки, коли Птолемей за підтримкою римських сенаторів зумів швидше й більше набрати воїнів, краще їх озброїти й завдати лаодікійцям поразки. Тоді Птолемею пощастило провести свої легіони глибокою ущелиною гірського хребта й негадано для Протея появитися в тилу його війська. Був жахливий бій. Супротивники врукопаш рубали один одного мечами й сокирами, кололи списами й рогатинами, дротиками й кинджалами, поражали отруйними стрілами, хапали за горло, викручували руки, закидали камінням. Двадцять тисяч воїнів з обох боків полягло смертю й стільки ж залишилося інвалідами. У тім бою загинув Протей і багато інших відданих воєначальників. Пізніше історики назвуть непримиренність цариці "війною Лаодіки".

 

Лаодіка похилила голову на груди й так нерухомо сиділа в задумі. Пустопорожні амбіції, марнолюбство, пізнє просвітлення душі, почуття спокути породжували розчарування й тугу. Вимагаючи від підлеглих абсолютної покори й послуху, не помітила, коли оточила себе зграєю безпринципних підлабузників, метких лакуз, які падали перед нею навколішки й повзали раз - по - раз стукаючи лобами об підлогу. Жаль за даремно втраченими роками, безглуздість війн спустошила її душу. З кожним роком усе частіше перед правителькою поставали живі образи безневинних жертв, у пам'яті залишалася бронзова закривавлена таця, на якій лежали розпатлана голова Береніки та золотоволоса голівка дитини. Вони, мов тіні, снували за нею й не давали спокою. Лікарі, жерці й оракули, до яких зверталася, нічим не могли зарадити. Не допомагали рідкісні й дорогоцінні амулети й відворотне. Вона вже хотіла б померти, але смерть не приходила.

Давно відійшли у підземне царство Маркус і Арридей. Демосфен поселився в далекому Вавилоні й править сатрапією. Тільки Таян ще при ній. Він простив Лаодіці інсценований нею заколот і після смерті Протея очолив її легіони. Він, як і Лаодіка, патологічно ненавидів Птолемея, і вона довіряла йому, але й боялася. Останнім часом почала помічати його спокусливі погляди на її корону. Сини виросли якимись переляканими, а інших прямих престолонаступників не було.

До кімнати зайшов євнух і нагадав, що пора йти до тронної зали, там царицю очікує римський сенатор і просить аудієнції. Ще три роки тому Рим збройно й матеріально підтримував її, а тепер допомагає Птолемеєві. Перед ним килим обіцянок стелить і в дружбі клянеться, як бувало перед нею.

З почуттям ще не усвідомленої тривоги вона встала з крісла. Ріденьке сиве волосся, стягнене на потилиці, мов китиця хвоста старої буйволиці, лягло на похилені плечі.

Темнолиций, повнощокий, з кучерявим чубом, у білій туніці з червоною смугою через праве плече, - ознакою римського сенатора, - посланець Риму схопився зі стільця й задля пошани до цариці поцілував собі великі пальці на руках, прискаливши праве око. Лаодіка помітила його зверхній погляд і в серці відчула гнів.

Ще кілька років тому за таку зухвалість вона прогнала б його й звеліла б нацькувати собаками. Але тепер мусить сама запобігати перед Римом. Може, хоч трохи чимсь допоможе, бо поля за війну занедбались і нічого не дають, а державна скарбниця порожня.

Після взаємного привітання й запевнення в дружбі посланець сказав:

- Римський сенат знову нагадує про несплату боргів за надану колись вам зброю й харчові продукти.

- Схаменіться!.. - аж скрикнула Лаодіка. - Зброю Сенат нам дарував, а не продавав, і не говорив, що доведеться платити. Як це розуміти?

- Сенат шкодує. Але зброя була наша і нею користувалися ваші воїни. Сенат може подарувати борги, якщо ви подаруєте морську затоку поблизу Мілета.

- Схаменіться!.. - знову аж скрикнула цариця. - Це ж рівносильно, що відчинити браму цитаделі й здатися противникові без бою. Як це розуміти?

- Сенат вважає вас за розумну царицю й надіється, що ви правильно зрозумієте.

Серце Лаодіки прискорено забилося, затріпалося, як у зловленої птахи. Хотіла гримнути на сенатора, але тільки махнула рукою. Дала знати, що аудієнція закінчилась. Піднялася з тронного крісла й утомлено, ніби на її плечі поклали великий тягар, вийшла із зали.

Як і прогнозувалося серйозними політиками, народжувалася нова імперія - Римська. І її обриси вже були видні.

Пройдуть роки й землями Єгипту та Селевкідії володітимуть інші царі та цариці. Дехто з них ще намагатиметься виправити помилки своїх надмірно амбітованих попередників, але економічно, морально й політично зруйновані держави вже були приречені. За короткий історичний час вони згублять свою незалежність, перетворяться на східні провінції Римської імперії, і ними беззастережно правитимуть прокуратори.

 

Липень, 2000 р.
м. Херсон

 


ПРИМІТКИ

1. Антіох, Другий - цар держави Селевкідів, син царя Антіоха Першого та Стратоніки, III ст. до н.е.

2. Лаодіка - сестра й дружина Антіоха Другого. Цариця держави Селевкідів, III ст. до н.е.

3. Єгипетські царі:

Птолемей Перший, Сотер - 305-284 рр. до н.е.

Птолемей Другий, Лаг - 284-246 рр. до н.е.

Птолемей Третій, Евергет - 246-221 рр. до н.е.

4. Селевк Перший, Нікатор - 312-280 рр. до н.е., засновник держави Селевкідів, дід Лаодіки й Антіоха Другого.

5. Аменхотеп IV (Ехнатон) - 1364-1347 рр. до н.е., єретик, фараон Єгипту.

6. Олександр Македонський - 356-323 рр. до н.е., цар Македонський, засновник імперії, полководець.

7. Олександрія - столиця Єгипту, побудована Олександром Македонським у 331 р. до н.е.

8. Антіохія - столиця держави Селевкідів, побудована на лівому березі річки Оронт у 305 р. до н.е. Селевком Першим.

9. Береніка - дочка Птолемея Другого.

10. Антогоніди - династія царів Македонії, III ст. до н.е.

11. Діадохи - полководці у війську Олександра.

12. Центуріон - начальник сотні воїнів.

13. Ісіда - єгипетська міфологія, богиня весни й жіноцтва, сестра й дружина бога Осиріса. Жінка з рогами й сонячним диском на голові.

14. Осиріс - у давньоєгипетській релігії бог рослинності, місяця, володар підземного царства. За міфами Осиріс помирав восени й воскресав навесні. Брат і чоловік богині Ісіди.

15. Оракул - пророцтво, яке було відповіддю богів (зірок) на запитання віруючих, що давалося через жерців. Царі зверталися до оракула, щоб одержати божественне схвалення своєї політики.

16. Афродіта - в давньогрецькій міфології богиня кохання та вроди.

17. Гиксоси - група семітських племен, переважно кочівники. Воювали з Єгиптом. Євреї та араби являють собою сучасних семітів.

18. Хетти - назва племен і народностей, що заселяли Малу Азію, у 17 ст. до н.е. об'єдналися в одну державу.

19. Легіон - військове з'єднання, 3-10 тисяч воїнів.

20. Когорта - підрозділ легіону, 300-500 воїнів.

21. Тога - верхній одяг у вигляді шматка тканини, яким обвивали тіло.

22. Туніка - одяг типу сорочки. Поверх туніки носили тогу.

23. Хітон - чоловічий одяг. Підперезувався поясом.

24. Букцин - духовий інструмент. Являв собою зігнуту металеву трубу.

25. Кіфара - струнний музичний інструмент.

26. Кротали - ударний музичний інструмент.

27. Пергамент - спеціально оброблена шкіра молодих тварин, пристосовували як матеріал для письма.

28. Папіруси - стародавні рукописи на письмовому матеріалі, виготовленому з папірусу - рослини родини осокових.

29. Амулет - маленька фігурка божка або якийсь інший предмет, якому приписували чудодійну здатність оберігати людину від біди.

30. Портік - архітектурна прибудова до будівлі перед вхідними дверима.

 


 

Урок історії

Історичний роман Миколи Василенка "Уламки імперії" досить незвичне для українського письменства явище. Автор сміливо взявся за тематику, що має дуже складний, а одночасно й дуже цікавий історичний контекст. З точки зору історика автор цілком оволодів цим контекстом - подіями середини III ст. до н.е. - і до його історичних знань ніяких суттєвих зауважень немає. З точки зору читача, роман написаний гарною мовою, читається легко й з цікавістю. Вірогідно, логічним було б написання багатотомного історичного роману з цим же сюжетом. Без сумніву, Миколі Василенку це б вдалося. Про це свідчать його здібності до історичного аналізу й оволодіння історичними знаннями.

Як уже відзначалося, автор роману вдався до подій дуже складної й одночасно цікавої епохи в історії людства - часу перерозподілу спадщини Олександра Македонського.

Після раптової смерті Олександра 13 червня 323 року до н.е. відразу виникло питання про спадкоємність територіальних набутків цього геніального політика й завойовника. А успадковувати було що. Створена ним величезна імперія містилася в межах трьох континентів - Європи, Азії та Африки. Аморфна імперія, яка трималася тільки на "твердості руки" самого Олександра Македонського, не уникнула закону історичного процесу, який вимагав її розпаду. Це відбулося на проміжку часу між 323 та 281 рр. до н.е., - імперія була розподілена між діадохами, полководцями Олександра. В результаті подальшої боротьби було утворено три менших імперії з центрами в Європі (Македонія - династія Антогонідів); Африка (Єгипет - династія Птолемеїв); Азія (Селевкідія - династія Селевків). Надалі, біля двох століть, між ними йшла майже безперервна боротьба за перерозподіл територій та політичних впливів. Ішла з перемінним успіхом для суперників, і невід'ємною рисою їхньої історії вже був поступовий занепад.

Дійсно, історичний процес незворотний. Історією доведено, що відновлення імперій у старому вигляді неможливе. Тож, усі "уламки" імперії Олександра, у тому числі й держава Селевкідів, поступово втрачали свою могутність. Все нові й нові народи виборювали незалежність і створювали свої держави. Поступово боротьба за світове панування між мікроімперіями перетворилася на боротьбу за окремі сусідні території. А згодом вони й самі розпалися на окремі держави, або були поневолені новими світовими імперіями Римською та Парфянською.

Уся подальша історія людства підтвердила закономірність розпаду імперій. Наше двадцяте століття стало практично кінцевим етапом їх існування. Зараз на земній кулі залишилася тільки одна класична імперія - російська. Але історичний досвід показує, що й їй залишилося існувати в такому вигляді недовго. Цей процес, вірогідно, йтиме важко - через національно-визвольну боротьбу.

У романі Миколою Василенком підняте ще одне, на мій погляд, важливе питання - питання жорстокості влади. І хоч воно переважно морального й політичного плану, але дуже суттєве для України кінця XX ст. Дійсно, жорстокість завжди була невід'ємним атрибутом існування кожної імперії. Адже тільки заходами насильства імперські можновладці можуть поневолювати й утримувати під своєю владою кілька націй і народів. При цьому важливо відмітити, що панівній нації, яка поневолює інші нації, нав'язується ідея винятковості й зверхності. Ця ідея була для всіх імперій державною ідеологією. Як правило, імперії з такою ідеологією народжували жорстоких і кривавих тиранів. Нагадаємо кілька прикладів: Перська імперія породила Дарія Першого, римська - Нерона та Діоклетіана, російська - Петра Першого, радянська - Сталіна, німецько-фашистська - Гітлера. Така загально-історична закономірність функціонування імперій. Усі вони трималися на жорстокості й агресивності "сильної руки" імперіаліста. Історія свідчить, що коли на чолі імперії ставала більш-менш нормальна за своїми психічними й моральними якостями людина, вона швидко знищувалася "системою" або започатковувала руйнування імперії (нам знайоме таке явище з недалекого минулого).

Але твердість (жорсткість, а не жорстокість) правителя необхідна. Вона передумова нормального функціонування й процвітання будь-якої держави, кожної нації. Обов'язковою умовою при цьому повинна бути наявність противаг. У сучасному світі така система вже відпрацьована й добре діє у державах з демократичним устроєм. При найменшій загрозі переростання жорстких дій керівника держави в жорстокість (тобто перехід від демократії до тоталітаризму) він негайно усувається від влади.

Микола Оленковський,
кандидат історичних наук