Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 17.08.2017, 09:49
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 17

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Уламки імперії. М.Василенко -11

1 << 2 << 3 << ... 8 << 9 << 10 << Читати спочатку

 

ВІЙНА

Після смерті царя Антіоха Другого його дружина Береніка почала губити вплив на придворних чиновників і керівництво державою переходило до рук верховного архонта, управителя Царської Канцелярії Маркуса. Колись мирна ділова атмосфера при дворі змінилася на чвари, інтриги й підозри. Намісники сатрапій та провінційні чиновники самоусунулися від своїх обов'язків. Поширилося хабарництво й пияцтво. Почастішали розбійні напади на людей і верблюжі торгівельні каравани. Заремствували раби на погане з ними поводження, а ремісники відмовились платити надмірно високі податки. Здавалося, що хтось невідомий навмисне розвалює економіку, створює труднощі, аби було погано, й тим викликає в населення незадоволення царицею. Люди спочатку тихо, а пізніше голосно й відверто почали висловлювати своє невдоволення Беренікою. Казали, що вона є головною винуватицею народного зубожіння й хаосу в державі.

Щоб повернути довір'я народу й виграти час, вона йшла на відчайдушні компроміси. Ремісникам і торгівцям надала великі податкові пільги, селянам дозволила брати й культивувати землю, де заманеться, горожанам будувати свої хижі поряд з будинками багатих вельмож і багатих жерців. Насамкінець відкликала Антіохів закон про заборону азартної гри в кості.

До селевкідів гру в кості завезли воїни Олександра Македонського. Тут вона знайшла поживний грунт, швидко поширилася й стала хронічною хворобою населення. Грали скрізь: на вулицях, у кав'ярнях, вдома, і грали не тільки на гроші, але й на рабів, верблюдів, маєтки, отари овець і навіть на своїх дітей.

Як у всякій азартній грі, було шахрайство, що призводило гравців до сварки й поножівщини. Антіох строго карав порушників закону, але бажаних наслідків не мав, - гра в кості зайшла в підпілля.

Отримавши дозвіл грати в кості, люди хвалили Береніку, але минав якийсь час і вони знову виявляли своє невдоволення. Особливо гостро ремствували воїни на низьку платню й погане харчування. Але державна скарбниця була порожня й не було іншого виходу як покластися на суворість закону й відповідальність воєначальників. Ті ж люто карали воїнів, що викликало ще більше невдоволення.

Минали дні, а від її батька Птолемея жодної вістки. Береніка занепокоїлась. Ночами довго не могла заснути, дослухалася: чи не дудить у цитаделі букцин, сповіщаючи про появу якогось війська. Але букцин мовчав - і неспокій посилювався. Тепер шкодувала, що послухала Маркуса й не послала після Тита ще посланця до батька. Коли буває на самоті, перед нею часто постає Антіох. Він шанував і прихильно ставився до дружини. Коли вона, маленька на зріст, одягала голубу з тонкої тканини сукенку-пеплос, що красивими складками огортала її постать, говорив:

- Ти подарована мені богом Осирісом, щоб народити сина спадкоємця.

Вона сідала йому на коліна й кошлатила бороду. Він сміявся й від задоволення крутив головою. Іноді загортав у розкішну царську тогу й носив на руках по кімнаті, як дитину.

Запам'ятався й перший з ним виїзд до храму. Щороку на свято Осиріса цар із царицею добиралися до храму річкою Оронт на великому судні. Судно прикрашали різнокольоровими стрічками з тканини й вінками з квітів. Під мелодію духових музичних інструментів його супроводжували десятки різних човнів та плотів. Плавання було радісним і щасливим єднанням з природою, яка після довгої зимової сплячки прокидалась і вибухала ніжним цвітом на деревах та кущах і молодою травою в низинах.

Люди заздалегідь готувалися до свята. Молодим зіллям прикрашали свої житла й викидали з них зужитні хатні речі, майструючи нові. Пекли ячні і пшеничні коржі, запікали шлунки свиней, начинені кров'ю й смальцем, і все оте несли до храму для трапези. Після богослужіння й жертвоприношення царська родина спільно з прихожанами й жерцями трапезувала на зеленій галявині перед будинком храму. Споживали різні страви без допомоги виделок і ножів, - релігія забороняла користуватися в день свята гострим приладдям, бо бог Сет убив бога Осиріса ножем. При вживанні їжі м'ясо розривали руками, а соус черпали шматочком коржа, склавши його подібно до ложки. Вино пили змішане з водою, іноді присолювали.

Свято тривало кілька днів. Оскільки бог Осиріс заповідав людям шанувати один одного, прощати образи, стримуватися від лайки й обжерливості, люди намагалися якнайбільше дотримуватися заповіді. При численних свідках прощали своїм родичам і друзям обіди, давали слово бути толерантними. Молодь брала активну участь у спортивних іграх: хочеш бути вродливим - бігай; хочеш бути дужим - бігай; хочеш бути розумним - бігай. Кидали диски, стріляли з лука, метали списи. Цар нагороджував переможців змагання коштовними призами.

Береніці пригадався й день, коли батько взяв її на море відпочити. Морське судно було велике, строкато розмальоване тривкими фарбами й високим водорізом у носовій частині. Вона ступила на палубу з радістю. Надіялась побачити рідні береги з моря, про красу яких захоплено розповідали мореплавці. Але коли почали високі хвилі гойдати судно, настрій змінився. Вона відчула гострий головний біль і нудоту. Довго й трудно блювала за борт, потім лягла на палубу й заплющила очі, мовби померла. Капітан терміново пришвартував судно до берега й раби на ношах віднесли її додому.

Тому, коли їй сказали, що до храму треба пливти судном, вона запротестувала. Антіох розгубився. Він не міг порушувати правил свята. Знав, що з далеких поселень до річки прийдуть люди, щоб подивитися на царську процесію. На березі терпеливо чекатимуть, а побачивши судно, радісно й голосно вітатимуть. Там він зійде на берег і піде по росяній траві, піде босоніж, залишаючи свій слід. Отим слідом, коли він попливе далі, ходитимуть прибулі, щоб бути здоровими й розумними, як цар.

Такий ритуал започаткувався того дня, коли він, одружившись з Лаодікою, плив судном до храму.

Тоді водопілля закінчилося й береги просохли, і земля покрилася густим буйнотрав'ям. За вигоном річки він побачив низький зелений берег і йому захотілося ним пройтися. У білій туніці, з вінком квітів на голові, зійшов з палуби й босоніж пішов трав'яним килимом уподовж прибережжя. Біля багнистої баюри, повернувся й, піднявши поли туніки, підтюпцем побіг назад, мов рисак, наперед закидаючи ноги. Трав'янистий покрив був м'який, чистий, ледь прибризканий росою, приємно холодив і лоскотав підошви. Від задоволення він сміявся й гукав на судно:

- Лаодіко, йди до мене!.. Тут гарно! Не хочеш?

Люди, які були на березі, дивувалися з царевої витівки й сміялись.

Коли Антіох залишив берег, із гурту людей вийшов кремезний, середнього віку рибалка. Він кілька днів тому пошкодив на рибній ловлі ногу й тепер кульгав. Рибалка нап'яв собі на голову вінок із гірчака, підняв поли хітона й, кульгаючи на праву ногу, пішов босоніж царевим слідом, вигукуючи:

- Я - цар!.. Здоровий і дужий, як цар!.. Здоровий... Дужий!

Присутні тепер дивувалися з витівки рибалки, який мистецьки копіював ходу й статуру Антіоха. Раптом він зупинився й замовк. Двічі тупнув ногою й гукнув:

- Люди, нога не болить! Дивіться!..

Він пробіг кілька метрів берегом і підійшов до гурту, щасливий і радісний. Люди щупали його коліно, смикали за ногу й просили присідати. Вражені зціленням, нараз, мовби за чиїмсь владним покликом, поскидали сандалії й один за одним, вервечкою, пішли по царевому сліду, вигукуючи:

- Я - цар!.. Здоровий і дужий, як цар! Здоровий!..

Пізніше кожен із них казав, що відчув себе здоровішим і всі болячки зникли.

Добра слава про царя Антіоха, який виліковує людей своїм слідом на траві, швидко облетіла провінції. Відтоді щовесни на день свята Осиріса він виходив на той берег босоніж ходив по траві, залишаючи слід. Тим слідом, допоки не вичовгають босими ногами лискучу стежку, ходитимуть люди. І довго там стоятиме густий гул голосів:

- Я - цар!.. Здоровий і дужий, як цар!

На умовляння пливти судном Береніка не погодилась. Тоді Антіох вирішив пливти сам, а вона нехай до храму добирається на ношах. Так і зробили. Народ мовчав, жерці не суперечили. Незадоволення людей появилося пізніше, коли цар помер. Якісь чужинці ходили й казали, що Береніка порчена, у неї сказ і тому боїться води. Не даремно бог Осиріс почав карати людей: наслав болячки на домашню худобу, не допускає на висохлі лани дощів. Річка пересихає і від безводдя гинуть виноградники. Плітки, брехні, наговори доходили до неї й гнітили душу. Вона зачинялася в кімнаті й плакала. А коли здавалося, що все вже виплакала, виходила на берег Оронту й довго була на самоті, споглядаючи краєвид, ніби в ньому бачила свою розраду.

 

Береніка сиділа в опочивальні на ложі, підібгавши під себе ноги. На столі стояла недоторкана вечеря: запечений голуб, приправлений оливковою олією, шматочок хліба й кокосовий горіх. Служниця, зайшовши до неї, похитала головою:

- Люба царівно, ви нічого не їли. Так не можна, їсти треба. Хоч небагато, а треба. Може, чогось принести іншого? Є морська риба під соусом, пряжене молоко з рожевою шкіркою...

- Нічого не хочу. Іди звідси...

Коли служниця виходила з покою, вона зупинила її:

- Стій! Знайди й запроси до мене Маркуса.

Шукати Маркуса не було потреби. Він сидів у суміжній кімнаті й читав пергамент, списаний якимись закарлючками.

Зайшовши до Береніки, привітався й одразу почав говорити про невідкладні державні справи:

- Нам стало відомо, що сатрапи провінцій і деякі воєначальники на півночі...

- Не тепер про це. Не зараз, - перебила його царівна й жестом показала на стільця. - Сідай. Покликала для іншої розмови. Цього разу я не поїду в храм на свято бога Осиріса. Я - вдова, чоловік помер, царя немає. Самій не випадає їхати. Попроси верховного жерця щоб не вимагав моєї присутності в храмі. Або нехай перенесе свято на інший день.

- Ні, ні!.. - замахав руками верховний архонт. - Це не можливо! Це зовсім не можливо! Люди не зрозуміють і що скаже жрець, і бога не примусиш воскресати раніше чи пізніше.

- Маркусе, помиляєшся. Богорівний Олександр мені сказав, що люди можуть зробити навіть і те, що не під силу богам.

- Хто сказав? - перепитав архонт.

- Богорівний Олександр. Вночі він був зі мною. У Маркуса брови стрибнули на чоло. Він довгим тривожним поглядом подивився на царицю,

- Чого дивишся на мене? Я не збожеволіла. Олександр був у цьому покої й говорив зі мною.

- Береніко, отямся, - сказав Маркус. - Син македонського царя Філіпа Олександр сімдесят сім років тому як помер у Вавилоні. Твій прадід Птолемей Лаг його забальзамованого бджолиним медом перевіз у саркофазі до Олександрії. Там він і тепер покоїться.

- У бджолиному меду? - сполошено запитала Береніка. - Ти сказав, що забальзамований бджолиним медом? Ось чому солодка його смерть! Я сказала: Гірка твоя смерть. А він відповів: "Навпаки. Солодка". Кажу: Солодка, бо помер за батьківщину. "Ні, - сказав. - Коли б помер за Македонію, то не тинявся б тепер по світу, як неприкаяний".

Береніка замовкла, хвилину в задумі дивилася на підлогу, викладену сірими мармуровими плитами.

- Маркусе, якщо він був тут, мав би залишити на підлозі свої медові сліди.

Вона присіла навпочіпки й пильно почала оглядати підлогу.

- Ось вони!.. Це його сліди. Бачиш?

- Ні.

- Подивися пильніше. Ось один... два... три... Тільки сліпий не побачить.

Вона торкнулася пальцем підлоги. Понюхала. Лизнула палець. Ще понюхала й підтвердила:

- Так, це його сліди. Солодкі.

Верховний архонт зрозумів: Береніка захворіла.

- Твоя правда, - погодився, - це його сліди. Але тобі треба відпочити. Лягай у ліжко й спробуй заснути. Сон оздоровлює.

Береніка зраділа, що їй повірили. Рукою підняла кучерики волосся з очей, сказала:

- Я знала, що ти повіриш. Олександр приходив до мене. Питаю: Ти й завтра будеш зі мною? А він каже: "І з тобою". Питаю: Бігаєш і досі за чужими жінками? А він каже: "Вродливі жінки надихають на перемоги. Іноді вони можуть більше зробити, ніж армія". Маркусе, правда, він розумний.

- Так, розумний. Нерозумні до цариць не приходять, - з ноткою іронії відповів Маркус.

Береніка звелася на ноги й підійшла до столу. Її лице розпогодилося, покрилося легким рум'янцем.

- Відчуваю, що зголодніла. Сідай поснідаємо. Маркус відмовився, поклавшись на невідкладні справи.

- Людські невідкладні справи, то тіні божеських справ, темні знаки письмен, що легко не прочитуються, - мовила цариця й присіла на стільці біля столу.

Маркус як тільки вийшов з покою, одразу звелів служникові розшукати Протея й запросити його прийти в Канцелярію.

Пізнього вечора, коли в палаці запанувала глибока тиша, до Береніки знову прийшов Олександр в золотому шоломі з високим червоним гребенем.

- Олександре, я знала, що ти не залишиш мене на самоті. Ти мені потрібний. Люди нас не розуміють...

- Не розуміють, бо не люблять правди, - сказав Олександр. - Вони хочуть, щоб їх дурили. Коли їх дурять, вони прокидаються від сну й метушаться, щось роблять. А правда їх присипляє.

- Ти любиш правду? - запитала Береніка.

- Якщо в руках меч, то правда зайва.

- Зайва? - здивувалася Береніка.

- Так, зайва. Вона навіть шкодить.

- Тому ти й вибрав війну без правди?

- Береніко, не будь наївною. Правдивих воєн не буває.

- Дивна твоя дорога, Олександре. Чому не вибрав іншу?

- Не людина вибирає собі дорогу, - мовив приглушеним голосом гість, - а дорога вибирає людину. Мій учитель Арістотель говорив: Олександре, тебе вибрала дуже відповідальна дорога. Не біжи нею, як неприкаяний. Можна надірватися. Я не послухав, біг швидше звіра гепарда. Хотів швидко зробити Македонію найбільшою імперією. Навчив хлопців убивати собі подібних і повів на сусідів. Здобувши перемогу, захотілося ще. А там ще й ще... Переміг своїм сорокатисячним військом стотисячну армію перського царя Дарія, вщент розгромив дику орду Пора й підійшов до брами занебесних гір. Це край світу. Думав, мечем здобуду благо своєму народові. Не знав, що вже тоді розминувся з ним. Я виявився поганим сином Македонії. Убиваючи чужу народність, убивав свою. Тому мої перемоги були поразками.

Затамувавши подих, Береніка слухала його з завмиранням серця.

- Олександре, ти переміг могутніх царів. Хіба це поразка? Ти створив найбільшу імперію. Хіба це поразка?..

- Поразка. Бо ліпив імперію з людської крові й сліз. Не знав, що таким робом зроблена імперія має короткий вік.

Він замовк. Узяв світильника й підійшов до стіни, де висів пергаментний календар. На ньому були числа й портрети богів: Меркурія, Сатурна, Венери й Марса. Він водив по них, бурмочучи, пальцем.

Береніка стежила за його рухами й боялася, щоб не зник, бо іноді здавалося, що він робиться прозорим і вона крізь нього бачить числа.

- Це Ромуловий календар, - мовив Олександр. - Він неправдивий. Я користувався календарем Нума. Нум перший зрозумів, що існує різниця між сонячним і місячним роком, і поділив рік на дванадцять місяців замість десяти, як було. Нум вірив, що непарні числа приносять людині щастя, тому надав місяцям непарні числа 29 і 31, крім одного - 28. Мені непарні числа приносили успіх. Були щасливими.

- Олександре, я пишаюся тобою. Ти багато знаєш. Коли встиг так багато взнати? Адже тобі тільки тридцять три роки.

- Усі люди хочуть багато знати, але знають стільки, скільки пам'ятають. Мабуть, моя пам'ять ще при мені.

Береніка перебивала його мову й ставила нові питання:

- Олександре, коли б тобі запропонували знову пройти вже пройдену дорогу, пішов би?

- Ні, не пішов би. Тепер я знаю, що на меч можна тільки зіпертися, але всидіти на ньому - нізащо. Царям від великої влади крутиться голова. Вони, як собачки до воза, міцно прив'язані до своїх амбіцій. Я не уник такої долі, тому мені й сумно тепер.

- Це ти і про мене?

- І про інших. Ти кому перейшла дорогу? Лаодіці?

- Перейшла, але не зі своєї волі. Залишу Антіохію, як прийде батько.

- Із військом?

- Без війська варвари не зрозуміють... Чому питаєш?

Олександр не відповів. Сидів на стільці в задумі, похиливши голову, мовби заснув.

Береніка відчувала його присутність, прислухалася до дихання й боялася поворухнутись, щоб не розбудити. Він сам згодом прокинувся й сумно промовив:

- Люди нічого не розуміють. Слухають і не чують, дивляться і не бачать.

- Це ти про кого? - поспішила запитати Береніка.

- І про тебе.

Коли вранці служниця з пишними стегнами й високими грудьми зайшла до опочивальні, Береніка, згорнувшись калачиком, спала на ложі. Служниця не наважилась будити її, почала безшумно прибирати кімнату. Шматочком верблюжої шкури витерла мідне дзеркало на столику, де були парфуми; на бильце крісла повісила чисте вбрання; в посудині принесла теплу воду й тільки тоді легенько поторсала її за плече:

- Царівно, чуєте?.. Сонце вже високо. Чуєте? Береніка розплющила очі, сонно подивилася на служницю.

- Царівно, звечора я чекала, думала, що покличете, але не покликали, і я пішла до себе.

- Не покликала, бо була з Олександром.

Служниця стрепенулася:

- Не бачила й не чула. Нікого не бачила, - забелькотала.

- Ніхто не бачив. А він був тут і сказав, що я така ж, як усі, слухаю і не чую, дивлюся й не бачу.

 

Протей, одержавши листа від Демосфена, прочитав його й розвів руками:

- Знову невідомість. Коли?.. куди?.. де?.. Ти хоч його бачив, зустрічався? - звернувся до караванника, який приніс листа. - Як він там?

Караванник зажестикулював, обличчя розплилося в доброзичливій усмішці:

- Сам бачив і говорив. Має пристойний вигляд і пошану при дворі. Має гроші, гарне житло й багато жінок.

Протей кинув строгий погляд на нього:

- Міряєш по собі?

Караванник знітився, улесливої усмішки як і не було.

- Це я про себе.

- Ото ж бо й то. Іди. Зустрінемося завтра.

Про те, що Птолемей збирається йти в Антіохію з військом, Демосфенові можна було й не писати. Єгипетський цар не може пропустити такої нагоди, щоб не прийти до Береніки, коли помер її чоловік Антіох. Зараз важливо знати, коли він прийде та з яким військом; якою ітиме дорогою та хто очолюватиме його легіони? Відповіді не було. Така невідомість породжувала домисли, припущення й нереальні воєнні проекти.

Особливо гостро реагував на невідомість командир антіохівської когорти Таян. Він наполягав першими йти на Єгипет, щоб перехопити ініціативу.

- Ми не повинні губити час і думати, що сонце піде навспак. Сонце не повернеться із заходу на схід, а Птолемей не очікуватиме іншої нагоди, щоб поневолити нашу країну. Ми народилися в Селевкідії і, дотримуючись заповітів наших батьків і богів, мусимо її зберегти, - говорив Таян, - сидіти й нічого не вирішувати - легковажно й небезпечно. Треба негайно усувати від влади Береніку й коронувати якнайшвидше престолонаступника по крові царя Селевка - Лаодіку або її сина. Допоки ми тут вестимемо порожню балаканину, єгиптяни мобілізуються й прийдуть, щоб запрягти нас до воза й годувати дохлими собаками, як рабів. Хіба ви забули наших воєтисячників, яких Птолемей почвертував? А зруйновані наші суміжні з його територією провінції? А пограбовані його бандитами наші каравани? Забули? Я не забув.

Дехто з ним погоджувався:

- Таян каже правду. Наша держава Птолемеєві сидить маслаком у горлі. Треба на нього йти війною. Хто боїться леговища левів, нехай сидить вдома.

Дехто висловлював сумнів:

- Іти з нашим малим військом? Це - зазнати поразки. Нам не зібрати стільки легіонів, скільки вже має Птолемей. Про це треба думати. Птолемей думав. Він очарував царя Антіоха своєю дрібненькою дочкою, наобіцяв золоті гори й очікував його смерті, щоб перехопити трон. Антіох був поганим царем.

- Не кажи, чого не знаєш, - втручався в розмову третій. - Антіох мав тверезий глузд. Він усе можливе й неможливе робив, щоб зберегти державу. Задля цього розлучився з Лаодікою. Ми забули, що завдяки одруженню з Беренікою, він присмирив Бактрію й добре провчив інших за відступництво. Птолемей вже тоді міг прийти з військом, але не прийшов. Це Антіохова заслуга. Не цар, а ми винні.

- Ого!.. Сказав! - вигукнув Таян. - Може, ти й винний, але не я. Помилок наробили Антіохові радники. Коли мій дід був радником царя Селевка, такого безладдя в державі не було. Не було б і тепер, коли б Птолемей не убив мого батька. Я не сидітиму вдома при зачинених дверях. І не раджу сидіти іншим. Якщо ми не відважимося йти на єгипетського Птолемея, я сам наберу із наших молодиків легіон і поведу на нього.

Розмова, сягнувши небезпечної висоти, уривалася. Розходилися, нічого не вирішивши.

Протей, коли доводилося бувати на таких диспутах, удавав, що його такі розмови не цікавлять. Мовчав. Але насправді уважно прислухався до кожного сказаного слова й належним чином аналізував. Він розумів, що у відкритому бою Птолемея не подолати. Треба щось нестандартне придумати, знайти вразливе місце в нього й туди направити списа. Але де оте місце? Було б добре аби заманити в якусь пастку.

Протей довго мучився думкою про пастку й одного дня сам собі сказав: "Пастка - є! Це насипана Олександром вузька дорога берегом болотяного озера й міст через річку Оронт, ним збудований ще за часів війни з персами".

Один бік дороги обмежувався болотом, тванню, а протилежний - високою, відвісною стіною гори, за якою були глибокі урвища та печери, заплетені лозняками. Заманити б Птолемея на оту дорогу. Тоді можна було б із ним і повоювати. Але як це зробити?

Час не чекав, події назрівали, а конкретного рішення не було. І тоді він вирішив поділитися своїми планами з Маркусом. Домовилися зустрітись у старому будинку, де Демосфен складав присягу напередодні від'їзду до Олександрії.

 

Після спекотливого дня повіяло приємною прохолодою. Сонце ще сиділо на гірських вершинах, але вже відчувався в довколишній природі вечірній спокій. Пташки на деревах притихли й на вулицях міста було мало перехожих. Протей пройшов попід акаціями, що росли з фасадного боку старого будинку, й зайшов до кімнати. Там, біля світильника побачив Лаодіку. Він не очікував її зустріти й дуже здивувався.

 

Лаодіка з чорними косами, заплетеними навколо голови, в білій довгополій сукні з подвійним поділом, ступила йому назустріч. Побачивши його здивування, зробила великі очі:

- Не очікував?

Протей, жартуючи, з награною серйозністю, відповів:

- Не очікував, дочко мудрого царя Антіоха Першого й Стратоніки, які тепер царюють у підземному царстві бога Осиріса. Вітаю!

- Дякую за вітання, вітаю й тебе. Мені здається, що наш теперішній неспокійний час вимагає іншого, оптимістичного вітання.

Протей став струнко й підняв руку в салюті:

- Хайре, Лаодіко! Не падай духом! Допоки маємо мечі в руках, доти й нездоланні!

- Таке привітання мені більше подобається. Воно настроює на перемогу. Пам'ятаєш, коли дитиною я падала носом у пісок, ти мені говорив: "Хайре, Лаодіко! Витри носа!"

- Не пам'ятаю. Забув.

- Я не забула. Часто дитинство згадується. Гарні були роки. Кажуть, якщо тобі згадується дитинство, то знай: прийшла твоя старість. Не вірю! Старості не відчуваю.

- Я також, - сказав Протей і розсміявся.

- Протею, ти - безсмертний. Ти вічний парубок. Хотіла б, щоб усі мої друзі були такими. Ти сказав, що допоки маємо мечі, доти й непереможні. Це правда. Але наші недруги також мають мечі. Виходить, що крім мечів, треба мати ще щось, щоб бути нездоланними. Ти думав?

- Думав. До мечів треба мати голову і любов...

- Любов приходить і відходить, а Лаодіка залишається, - хотіла скаламбурити, але опеклася на слові й замовкла.

Протей також мовчав, не розуміючи її каламбуру. Але довго мовчати було незручно й він, погоджуючись, сказав:

- Ти маєш рацію. Лаодіка не приходить і не відходить. Вона - вічна, як небо зі своїми грозовими тучами, дощем і сонцем. Там, де трон, там і Лаодіка. Без Лаодіки трон - порожній. Хто цього не розуміє, той народився випадково й мусить зійти з дороги. Але давай ближче до діла. Я домовився тут зустрітися з вельможним Маркусом. Де він?

Лаодіка тепло заусміхалася й заграла очима:

- Коли тебе чиновники почали цікавити більше, ніж жінки? Можеш не відповідати.

- Ні, відповім. Цікавлять тільки наші чиновники... Вона не дала йому договорити, сказала:

- Той, хто думає добре про чиновників - погано думає. Одні продаються самі, а інших купують.

- Це ти про кого?

- Не про тебе й не про Маркуса. Сам знаєш про кого. Вони не від нашого пращура.

- Маєш рацію, вони від бегемота.

Лаодіка розсміялася й підійшла ближче до нього. Хотіла щось сказати, але прочинилися двері й до кімнати зайшов Маркус.

- Прошу дарувати мені запізнення. Невідкладні справи. Вони, як твань, засмоктують, тягнуть на дно. Надіюся, без мене не сумували?

- Не сумували, - одночасно сказали Протей і Лаодіка й заусміхались, дивуючись із синхронності сказаних слів.

- Радий, що не сумували. Сумувати для нас тепер - розкіш. Залишимо сум на пізніше, - промовив Маркус і обережно сів на стільці. У нього боліла спина. - Колись мені батько казав: Маркусе, не сумуй і не залякуй себе, і тебе ніхто не залякає, - він звів погляд на Протея. - Ти що хотів сказати? Говори, Лаодіці також буде цікаво послухати.

- Не сумніваюся, - почав говорити Протей. - Ми знаємо, що Птолемей збирається прийти до нас не в гості й не для того, щоб побачити Береніку. Знаємо й те, що у відкритому бою нам його не подолати. Він уже має більше війська й більше золота, ніж ми. На жаль, дехто з наших не розуміє цієї істини й пропонує негайно йти війною на Єгипет, перехопити ініціативу.

- Хто пропонує? - запитав Маркус.

- Таян.

- Таян хоробрий і відданий нашій справі воєначальник, - мовила Лаодіка. - Може, подумати?

- Протей має рацію. Іти зараз війною на Єгипет - це поразка. Птолемей до кінця цього року може набрати два легіони вояків, ми - жодного, - підтвердив Маркус.

- Що ж робити? - вихопилося в Лаодіки.

- Треба думати.

- Здається, я придумав, - невпевнено сказав Протей. Лаодіка й Маркус повернули голови, з цікавістю подивилися на нього.

- Птолемея треба заманити в пастку.

- У пастку? - запитала Лаодіка. - Яким пирогом? Ти маєш пастку?

Протей не відповів. Маркус вказівним пальцем потер чоло, розгладив волохаті брови:

- Говори, Ми уважно слухаємо.

Протей розказав про вузьку дорогу, яка йде берегом болотяного озера й міст через річку.

- Треба заманити його туди.

- І що далі? - не заспокоювалась Лаодіка.

- А далі таке. Коли єгиптяни підуть дорогою, де не зможуть розминутися запряжені кіньми колісниці, наші воїни дадуть їм бій. До того часу наші сидітимуть у глибоких яругах та печерах. Там їх ніхто не побачить.

- А якщо Птолемей не піде твоєю дорогою, - знову запитала Лаодіка, - Тоді як?

- Тоді нам доведеться вантажити своє майно й тікати подалі на схід. Якщо Птолемей не піде на міст берегом озера, він піде в обхід річки. На це йому потрібно буде два місяці. А якщо наші когорти шарпатимуть його, то й три. За той час ми домовимося з македонцями, римлянами, а може, й з карфагенянами про спільну боротьбу. Щось дамо їм, щось наобіцяємо. Вони погодяться, бо єгипетська гегемонія їм також не до вподоби.

Маркус знову потер пальцем чоло.

- Протею, твій план відмінний, але Птолемей не дурень, він не піде берегом.

- Піде, - жваво сказала Лаодіка. - Піде, якщо зуміємо переконати в нашій до нього дружбі. Як це зробити? Не знаю. Думаю, що офіційно треба запросити його в гості. Обов'язково за підписом Береніки. Оголосити, що я відмовляюся від Антіохової корони на користь Птолемеєвої дочки. І по-третє, наші столичні когорти вже тепер заховати в горах.

Протей засумнівався:

- Цього буде мало.

Звичайно мало. Він обов'язково спробує використати наше запрошення, але прийде не один, а з військом. Треба ще думати. Я подумаю.

На тому й розійшлися, домовившись тримати план у повній таємниці.

За два тижні до Протея завітав Таян і з порога голосно запитав:

- Ти чув? Маркус офіційно запросив Птолемея до нашої столиці в гості. Як це називається? Не дуже давно називав єгипетського царя найлютішим ворогом Селевкідів, а тепер називає другом і братом. Він що, не розуміє, який Птолемей друг і брат? І що скажуть македонці, коли довідаються про нашу ганебну капітуляцію? Протею, ущипни мене, чи не сон мені сниться. Повірити не можу. Замість того, щоб вербувати хлопців до війська, він здається без бою. Протею, чого мовчиш?

Він говорив, жестикулюючи, натхненно й голосно. Вольове, скуласте обличчя пашіло, голос гримів. Можна було подумати, що говорить перед армією, закликаючи до бою.

- Протею, зараз же ходімо до Маркуса й запитаємо, що з ним сталося. На кого працює? Я вже сьогодні почну вербувати воїнів.

Протей сполошився. "Чого доброго, - подумав. - Почне закликати населення до війни - зірве план про пастку". Порадив зачекати кілька днів. Сам сходить до верховного архонта й розпитає про все, що тривожить.

- Таяне, я розумію твою тривогу. Мені також не спокійно. Ти маєш державне бачення. Ми не повинні сидіти, склавши руки. Але треба ще бути й політиком. Сучасним. Уміти прогнозувати...

Протей говорив натяками, розмірковуючи. Не міг відкрити план про пастку, але й не хотів бути брехуном.

- Ти так говориш, немов не знаєш прогнозів на завтра. Завтра ми або захищатимемося й будемо вільними людьми, або повзатимемо перед єгиптянином. Треба збирати військо, - наполягав Таян.

- Таяне, мені жаль. Тебе щиро шаную, знаю твою хоробрість, але ти мене не розумієш. Давай зачекаємо пару днів.

- Чекати, коли меч війни висить над головою? Ти думаєш, що кажеш?

- Думаю. Нам треба зачекати й відпочити. Завтра я їду на полювання. Мій гепард дуже стужився на прив'язі. Ночами своїм риком лякає дітей. Твій також, мабуть, не веселий. Запрошую до товариства. Поїхали?

Таянове обличчя почервоніло, його опалив гнів і сором.

- Не поїду!... Ти збожеволів! - гримнув Таян і, не попрощавшись, вийшов з кімнати.

 

Полювати на копитних диких тварин з прирученим найшвидшим звіром на планеті гепардом, "собакою з головою кота", для вельмож було престижно. Заздалегідь на конкурсній основі вельможі відбирали звірів, які мали найвищі якості "гончої собаки". Конкурс був тривалим і сварливим. Кожен мисливець вважав, що його гепард найкращий. Відібравши звірів, мисливці йшли до храму бога, який опікувався копитними тваринами, й там давали слово, що не забудуть про пожертву з числа упольованих тварин. Розкладали вогнище, різали вівцю й шматки м'яса клали смажитись на вогні. М'ясо кропили вином і присипали дубовим листям.

На полювання виїжджали рано-вранці, коли місто ще спало. Попереду кавалькади мисливців їхали титуловані вельможі з гепардами, тримаючи їх на ремінних повідках. Під супровід музики (флейт, букцинів, систер) вони з чванливою врочистістю повільно їхали вулицею. Люди виходили з помешкань і проводжали їх радісними вигуками. Бажали щасливого полювання й повернення додому з непорожніми руками. За традицією мисливці частуватимуть горожан смаженим м'ясом антилопи. Вельможі не скупилися на пожертви, любили похизуватися, похвалитися перед людьми своїм мисливським талантом і якістю свого звіра.

 

Незважаючи на Таянову відмову, Протей не відклав свого полювання. Їхав не стільки полювати, як розважити свого гепарда Тутмоса, який дуже стужився за ловами. Із міста виїхав уночі тихо, щоб мало хто бачив, тримаючи Тутмоса на повідку. Двоє слуг їхало на конях і двоє на возі, запряженому кіньми.

Ранок зустрів їх далеко за містом. Вітерець ніс із долини запах свіжого сіна й ранкової роси. Зелена гора, за якою починалася низина, перша побачила сонце, що сходило, й від радості зарум'янилась.

Об'їхали гору й схилами спустилися на рівнину, де могли пастися антилопи. Протей звелів слузі одіти на голову гепардові особливої конструкції ковпаки, що закривали йому очі. Довго не їхали. Недалеко від озера побачили стадо антилоп. Вони спокійно паслися на рівнині придатній на полювання.

Антилопи, помітивши мисливців, підняли голови й кілька хвилин спостерігали за ними. Коли кавалькада мисливців зупинилася й вершники спішилися, вони знову почали пастись. Протей, похлопуючи Тутмоса по загривку, зняв з його очей ковпаки. Звір, помітивши тварин, грізно зарикав. Антилопи, почувши рик, стривожилися, затупцювали на місці, а побачивши звіра, почали втікати. Протей зняв з його шиї ошийник - і Тутмос, мов туга пружина, вивільнився й стрілою помчав за тваринами. Вершники пришпорили коней і помчали за ним, але швидко й далеко відстали. Гепард втричі швидше біжить за коня.

Незабаром побачили Тутмоса. Він на піщаному плесі, притиснувши до землі лапами антилопу, чекав господаря. Антилопа з переламаним хребтом нерухомо лежала на потолоченій траві.

Протей, задоволений першим успіхом, вирішив отаборитися й відпочити, бо безсонна ніч, турботи й довга їзда давалися взнаки, відчувалася втома. Тим більше, що сонце сідало за обрій і треба було подумати про нічліг. Він звелів слугам готувати вечерю, а гепардові, щоб знову не погнався за якимись тваринами, одів на очі ковпаки.

Повечерявши свіжиною, Протей ліг під деревом на овечій шкурі. Хотілося спати, але чи то перевтома, чи неспокій, тривожили серце й він довго не міг заснути. Лежав горілиць і дивився на крони дерев, що коливалися в небі по колу. І йому здалося чи, може, приснилося, що то не вершини дерев колихаються, а грифи - стерв'ятники кружляють. Він замахав на них руками, щоб прогнати, а вони регочуть і кружляють і кружляють...

Прокинувся від рику гепарда. Світало. Слуга стояв на колінах перед попелом погаслого вогнища й ротом роздмухував жар. Раптом піднявся й роззирнувся. Прислухався.

- Пане, - гукнув слуга, - до нас хтось швидко мчить на коні.

Протей звівся на ноги й накинув плащ.

Незабаром на змиленому коні від Маркуса примчав гінець. Не злізаючи з коня, він гукнув:

- Пане Протею, вам велено негайно повернутися до столиці.

Протей, не приховуючи свого здивування, запитав:

- Хлопче, що сталося? Згоріло місто чи вода затопила?

- І не те, і не те, - заторохтів гінець. - Таянові вояки забунтували.

- Що ти сказав? Повтори. Хто забунтував? Таянові вояки?! Де був їхній командир?

- Він у в'язниці.

- Таян у в'язниці? За віщо?

- Так звеліла цариця Береніка. Він хотів її убити.

- Хлопче, ти не переплутав? Може, щось забув?

- Кажу те, що мені сказали, - з ноткою образи відповів гонець. - Я нікому не брешу. Мені сказали - і я кажу.

 

Читати далі >> 12 >> 13 >> 14