Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 23.09.2017, 16:34
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи отримали Ви корисну інформацію на нашому порталі?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Уламки імперії. М.Василенко -10

1 << 2 << 3 << ... 7 << 8 << 9 << Читати спочатку

 

Сонце зайшло за небесний пруг і присмерк затопив довкілля. Пташиний гомін притих, тільки де-не-де ще хлюпалися на плесах річки водоплавні птиці. Демосфена не залишала думка про руїну, що була на пагорбі, і він запитав Клеофарда, чи знає він щось про неї.

- Чому не знаю? Це сліди діяльності одного фараона, єретика-реформатора, який жив багато років тому й правив Єгиптом.

 

...Верховний жрець Тау із священним жезлом в руках стояв перед фараоном Аменхотепом Четвертим* [Аменхотеп IV (Ехнатон) - 1364-1347 рр. до н.е. - цар вісімнадцятої династії] і говорив йому про негативні наслідки завойовницької війни, яку він довгий час веде:

- Брате, зупинися. Твоя земля вже сягає до найдальших морів і гір. Далекі царі й вожді вже визнали тебе великим і могутнім, і бояться тебе. Зупинися, бо зруйноване господарство й велике зубожіння приведе народ до непослуху. На півдні вже біднота повстала, а щоб втихомирити, немає чим. Військо тримаєш далеко, а тут жодної когорти воїнів. Зупинися, допоки не пізно. Ти вже не маєш і дрібки жовтого металу...

Останні слова жерця Тау так гостро шпигнули фараона, що він схопився з крісла й з кулаками підбіг до жерця:

- Так, жовтого металу нема, але він є у тебе й твоїх жерців!

- Я все віддав, що мав.

- Брешеш, брате. Брешеш! Не все віддав. Ховаєш.

Фараон Аменхотеп розумів і в душі погоджувався з верховним жерцем, що розпочаті ним довготривалі війни руйнують державу, але зупинитися не може, щастя саме йде в руки: царі й вожді сусідніх земель не чинять великого опору, легко приймають його підданство. Ще трохи війни - і він володітиме світом. Але для цього потрібний флот, щоб перемогти людей моря. А жовтого металу, щоб збудувати судна, катма. А харчові запаси вичерпалися. А єгиптяни бунтують, воїни вимагають достатків. А звідки його взяти? За які речі обміняти?.. І він наказує Тау зібрати жерців з навколишніх храмів і привести до нього на пораду.

За кілька днів після розмови верховного жерця з фараоном бритоголові жерці з символами своїх богів, яким служать, зібравшись на подвір'ї фараона, гуртом стояли проти сонця, очікуючи Аменхотепа. Фараон появився в супроводі свого вірного начальника сторожі Семнехкари та кількох придворних служників. Без пояснення він одразу попросив їх поділитися з ним своїм багатством, щоб закінчити війну й почати будувати мирне життя. Але жерці в один голос заявили, що все, що мали, вже йому віддали й тепер самі голодують. Це розгнівило фараона й він накинувся на них з погрозами й лайкою:

- Ви усі брехуни й ваші боги неправдиві!.. Наплодили богів багато, а що доброго від них маємо? Хто мені допомагає? Ніхто. Ви ховаєте свої нечесно придбані статки, нацьковуєте людей на мене... Ви руйнуєте Єгипет, а не я. Ви - гієни, які чекають дня, щоб поласувати моїм тілом. Не буде! Усіх вигоню, повбиваю, спалю! Думаєте, що ви над фараоном?! Ні. Фараон над вами був і буде!

Нечувані єретичні й образливі слова глибоко вразили жерців. Вони збунтувалися, погрозливо замахали на Аменхотепа жезлами, вигукуючи, що він сам неправдивий і обманщик.

- Ми чесно служили й служимо Єгиптові та своєму народові. Заповіти наших предків непорушні. Боги наші не вигадані, вони живуть з нами й відмінно чують твою брехню. Ти будеш ними покараний. Вгамуйся!

- Хто це сказав?! - викрикнув фараон.

- Ми всі таке кажемо, - одностайно відповіли жерці.

Вкрай розгніваний Аменхотеп наказав Семнехкарові покарати палицями жерців, які найголосніше кричать і ображають його, намісника бога на землі.

Семнехкарові повторювати не було потреби. Він відібрав трьох крикливих і звелів сторожі приступити до екзекуції. Катували в кошарі для овець і так захопилися побиттям, що один із них помер. Присутні служителі релігійного культу гуртом напосіли на фараона, ладні побити, але втрутилася сторожа й вони побігли в свої храми й зачинилися там. Між прихожан пішов поголос, що фараон убиває жерців. Незабаром у навколишніх поселеннях голодні єгиптяни згуртувалися й прийшли до фараона вимагати харчів і справедливого ставлення до жерців та єгипетських богів.

Аменхотеп зустрів їх спокійно. Запобігаючим голосом сказав:

- Люди, брати мої, серце болить, коли бачу ваше зубожіння й виснажене працею тіло. Я плачу над бідою нашого Єгипту. Я хочу зробити нашу країну багатою і великою, але на дорозі стоять жерці старих богів. Вони мають великі багатства й ділитися не хочуть з вашим фараоном, щоб придбати вам харчі, а воїнам зброю. Люди, не вірте їм, вони не хочуть вам добра. Повірте в єдиного справжнього бога Атона-Сонце, який зараз на небі й дивиться на вас і дає тепло й світло. Він справжній, бо ми його бачимо й відчуваємо тілом і розуміємо розумом. Люди, відбирайте в жерців багатства - воно ваше. Відкиньте старих богів і прийміть у серце Атона.

Єгиптяни слухали й не розуміли про що говорить Аменхотеп. Про яких богів тлумачить? Хто з них старий, а хто молодий і чому тільки один бог Атон справжній? Не розуміли й мовчали. Але фараонова мова про їхнє зубожіння й тяжку невдячну працю знайшла місце в душах. Підсвідомо, за підказкою фараона, вони зрозуміли, як запобігти голоду: відібрати багатства в служителів політеїзму (багатобожжя) і поділити між собою. Хтось із гурту вигукнув:

- Фараон каже правду. Вони мають, а ми не маємо!.. Він каже правду!

Фараон, розпашілий, до пояса оголений, у білій спідниці-підперезанні, піднявши догори руки, закликав присутніх іти з ним до храму бога Птаха, що стоїть недалеко від палацу.

На майдані перед храмом люди зупинилися, а фараон із сторожею зайшов до храму й звідти виніс кипарисову скриньку.

- Єгиптяни, це тільки частиночка багатства жерця, - сказав Аменхотеп і висипав зі скриньки шматочки золота на пісок. - Беріть собі - це ваш хліб, кози, вівці. Беріть і не бійтеся старих богів. Вони безсильні!

Він схопив оберемок сухого віття впереміш з сіном, заніс у храм і підпалив від світильника. Спалахнула пожежа. На майдані люди упали ниць, обличчям у пісок. Затаївши дихання, очікували кари богів. Їхні голі спини, стегна й кудлаті чорні голови, вилискували на жаркому сонці й нагадували міфічних істот, які раптом невідомо звідки появилися й завмерли перед купкою шматочків жовтого металу. У свідомості жив острах: ось зараз затьмариться сонце й настане вічна ніч. А без сонця не буде ні світла, ні тепла. Не визріють посіви ямсу, не буде ні трави, ні огородини. Настане голод і смерть. Кілька років тому, щоб покарати за великі гріхи єгиптян, небесне світило серед білого дня потемніло й на небі появилися зірки. Дякуючи тоді жерцям, які молитовно упросили богів змилуватись, боги змилувались і сонце знову засвітилося.

Люди лежали під гарячим сонцем і не ворушилися. Очікували. Але сонце не зникало й грому не було, а фараон говорив:

- Чи бачив хто з вас, щоб якийсь старий бог мотичив землю під посів ямсу, чи годував віслюка, чи носив на поле воду з річки, чи годував свиней, чи випасав кіз, чи тягнув візка?.. Хто бачив? Ніхто. Я також не бачив, бо їх немає, вони неправдиві. Тільки один бог Атон правдивий. Він любить вас. Якщо й ви полюбите його, то він обдарує вас і коржами з медом, і ситим м'ясом, і фруктами, і високими врожаями овочів...

Коли храмова будівля згоріла до тла, люди залишили майдан і поховалися в своїх очеретяних хижках.

Протягом кількох днів купка золотих шматочків лежала в піску. До неї приходили прихожани храму, ставали колом, милувалися золотом, але брати не наважувались: воно не їхнє. А ночами їм снилися дивовижні сни. Немовби їхні кишені повні золотом і їхні кози - золоті, і кури - золоті, і все, що рухається, золоте. А самі вони лежать у затінку під деревом, насолоджуються відпочинком і раби обвівають їх великими, як у фараона, опахалами.

Якось вечором сучкуватою палицею лобуряка підгорнув до себе шматочок золота, взяв у руку й почав перекидати з долоні на долоню, вигукуючи:

- Воно не пече!.. Ось дивіться, не пече!

Це стало мовби сигналом для присутніх. Вони одразу всі накинулися на купку, хапали золото й чимскоріше втікали. А переконавшись, що боги мовчать, сонце світить, пішли до торгівців, що прибули з моря, виміняли в них багато харчових продуктів.

Неординарний вчинок фараона Аменхотепа в столиці Фівах сколихнув бідняцькі маси. Спочатку де-не-де групами, по кілька чоловік, бідняки нападали на жерців, убивали, а храми руйнували й грабували. Пізніше розбій став державним лихом. Фараон поспішно наказав Семнехкарові організувати з бідняків каральні команди й направити в провінції для організованого відбирання багатства у жерців і руйнування храмів багатобожжя. Команди самі вирішували, які цінності відбирати в служителів культу, та які храми руйнувати, яких жерців страчувати, а яких направляти в каменярні й там змушувати їх працювати нарівні з рабами. І побіг страх з великими очима попереду Аменхотепа.

І покрилася земля єгипетська руїною, і посіли державні посади колишні ледарі й авантюристи, неучі й амбітці. Вони пильно стежили за кожним єгиптянином і карали смертю, хто не визнавав бога Атона та його заступника на землі фараона Аменхотепа. Багатство з храмів перекочувало до фараона. Він провів ряд соціальних реформ, диктаторськими заходами зміцнив правопорядок, почав споруджувати іригаційні канали, будувати морські судна. Оскільки був заступником бога на землі, то зрікається свого простого ім'я Аменхотеп й прибирає божественне Ехнатон (корисний Атону). На східному березі Нілу будує нову столицю й називає її Ахетатоном (горизонт Атона). А збудувавши, залишає древню столицю Фіви й переїжджає у нову. Там будує багатоколонний розкішний храм імені бога Атона, широко рекламує себе як мудрого й доброго батька народу єгипетського, змушує зображати його на малюнках та рельєфах як лагідного верховника, який любить дітей, цілує свою дружину, а над їхніми головами біліє сонячний диск - символ бога Атона. Художники малюють його з жіночою фігурою, видовженим обличчям, розширеними очима, довгим носом і великими вухами - усе бачить і усе чує. Здавалося, що успіх забезпечений. Злидні подолані, населення підтримує фараонову реформу, люди не голодують. Але так тривало не довго. За кілька років подули з пустелі гарячі суховії, прилетіла клята сарана й знищила залишки вбогих посівів, буря потопила морські судна й до всього цього лиха нагрянули войовничі жорстокі хетти й окупували чверть держави. Населення знову заремствувало, а роки спливають, а кохана дружина Нефертіті не народжує йому сина, спадкоємця на корону. Коли вона народила шосту дівчинку, він звернувся до нубійського прославленого віщуна за порадою. Той довго ворожив на вогні та зорях і нарешті сказав, що фараонові народить сина молода жінка з його роду, яка має світлу кров бога Атона. Тоді придворні особи згадали, що таку кров має його старша дочка Мерітатон, - коли буває пораниться, то рана на її тілі довго не заживає й звідти сочиться біло-рожева кров, сукровиця, що схожа з сонячною кров'ю Атона. І фараон без роздумування бере шлюб із дочкою.

Весілля було багатолюдне й гучне. З провінції приїхали управителі, вожді й воєначальники. Під звуки музики систер жрець храму бога Атона окропив подружжя водою з Нілу, окурив міррою, обсипав голови червоними пелюстками дикої троянди й, перев'язавши їм руки трав'яним перевеслом, при свідках повів до опочивальні, де вони започаткують сина - нового фараона.

За рік Мерітатон завагітніла - і фараон знову повний нових надій, планів та енергії. Але сталося зовсім непередбачене. Мерітатон народжує сина мертвим. Фараон у розпачі кидається на неї з кулаками, душить. Менші сестри захищають її, приводять до тями, а батька зачиняють у комірчині. Там він заспокоюється й просить прощення в Мерітатон з надією, що знову народить сина, але живого й здорового. За півроку вона вагітніє, а ще через три місяці помирає. Фараон робить їй пишні похорони, бальзамує й ховає в піраміді. Але сам падає в розпач. Його серце не витримує такої долі, він божеволіє й помирає.

Новим фараоном стає воєтисячник Хоремхеб. Отримавши підтримку в жерців, повертає країну до старих порядків. Дощенту руйнує нову столицю Ахетатон і переїжджає в Фіви. Послідовно й енергійно проводить кампанію по знищенню пам'яті Ехнатона, проголошує його єретиком і труп викидає за місто на поживу хижим звірям... Але в поведінці простих єгиптян уже мовби щось надірвалося, вони почали красти, ледарювати, жити чужим розумом, і їхні серця осліпли.

 

Тільки на четвертий день Демосфен і Клеофард дісталися храму бога Амона-Ра. Його побачили здалека. Він стояв на пагорбі з крутими схилами, покресленими білими стежками. На фоні призахідного сонця кам'яна споруда храму була дивовижею. Вони навіть призупинили коней, щоб помилуватися незвичайною красою.

- Таким дивом я його й уявляв, - сказав Демосфен і пришпорив коня.

У поселенні заїхали до знайомого Клеофардові жерця. Він, підстаркуватий, безбородий, у білому підперезані, саме збирався йти до храму. Зустрів приязно, оглянув коня, якимсь мастилом змастив копито й поцікавився, що привело їх до нього. Клеофард коротко сказав:

- Мій друг з Антіохії хоче подивитися ваше святилище.

- Він антіохівець? - запитав жрець з ноткою незадоволення.

- У нього царський ярлик.

Жрець одразу повеселів і зголосився особисто показати храм. Але в його поспішній мові відчувалась якась прихованість. Клеофард нараз запитав:

- У вас щось сталося?

- У мене - ні, а в храмі - так. Сталося погане. Бог Амон-Ра розгнівався на своїх наложниць, гетер, і наслав мавпову хворобу, - з журбою відповів жрець.

- На всіх гетер? - швидко запитав Демосфен, згадавши Касандру.

- Виявлено поки що на найчарівнішій нашій жриці Адрастеї.

Сифіліс, або як називали єгиптяни, мавпова хвороба, був великим лихом у державі. Щоб знизити рівень недуги, фараон наказав хворих на мавпову хворобу умертвляти. Такий жорстокий захід змушував хворих тікати в чужі краї, де хвороба не була поширена й покарання не було. Але гетери втекти не могли, вони знаходилися під пильним і постійним наглядом жерців.

- Що ж тепер буде? - запитав Клеофард.

- Буде те, що було з іншими гетерами, які хворіли... Наш храм бога Амона-Ра повинен бути чистим від хвороб і гріхів. Інакше дорога до нього заросте травою.

- Якщо це хвороба мавпи, то чому людина спокутує її вину? - не заспокоювався Демосфен.

Жрець довгим вивчаючим поглядом подивився на нього:

- Вірно мислиш, сину. Але треба знати, що не шимпанзе вибрав собі в дружини фараонову дочку Херміану, а Херміана взяла його за чоловіка, від якого й захворіла.

- Хто це знає?

- Усі знають. Ми пильно дивимося за нашими гетерами й періодично ретельно обстежуємо їх. Якщо виявляємо на якійсь із них блідо-рожевий висип на тілі, що нагадує фігури дуг, кілець, кокард тощо, даємо якийсь час на визрівання. Стежимо. Коли появляються чіткіші ознаки недуги: запливає пухлиною рот, гнійні виразки обтяжують вуха й щоки, язик починає губити властивість вимовляти слова, а ніс провалюється, тоді ми кажемо що це мавпова хвороба й застосовуємо відомі засоби - умертвляємо хворих.

У зв'язку з неординарною подією центральні ворота храму були зачинені й сторонніх не пропускали. Жрець погодився провести їх до святилища підземним переходом.

Сама будова храму - земний дім бога Амона-Ра - вражала своєю величчю. Оточена високою білою стіною, прикрашеною священними символами, різними написами та рельєфами, викликала почуття таємності й містики.

На майдані перед храмом стояв високий обеліск на честь Амона, а поряд нього - кам'яна стела з зображенням пари вух та ока. Перед пилоном, ворітьми храму, навпочіпки сиділи писці з клаптями папірусу й записували запитання прихожан до бога. Запитання передавали жерцям, які ревно молилися й давали відповідь.

Біля стіни між кипарисових дерев біліли статуї фараонів дев'ятнадцятої династії Рамсеса Першого й Рамсеса Другого. Від них починалася алея сфінксів - кам'яних фігур з тілом лева й головою барана. У кінці алеї стояв широкий мармуровий жертовник, на який, за релігійними обрядами, клали жертви. Біля жертовника стояла Касандра з царським стражником, - він привіз її на обстеження. На ній була біла шовкова сукня, пеплос, і червона крайка оповивали її тендітний стан. Коли в супроводі жерця Демосфен з Клеофардом проходили мимо них, вона кинулася до Демосфена, упала перед ним навколішки й почала слізно благати, щоб захистив її від сорому:

- Демосфене, ти наближений до царя, захисти мене... Я чиста. Я хочу жити. Скажи Евергетові, що на мені мавпової хвороби нема.

Вона дивилася на нього благальними очима й просила:

- Допоможи, Демосфене. Я нічого не робила проти волі бога.

Якась раптова спазма стиснула горло, він знизував плечима й мовчав.

- Дочко, - сказав жрець, - устань з колін і витри сльози. Безгрішних бог не карає. Я вірю, що ти чиста, але ми мусимо обстежити.

На алеї сфінксів появилися два жерці, вони підійшли до Касандри, накинули на її голову чорну хустку й, взявши за руки, повели в храм. Жрець скрушно похитав головою й молитовно проказав:

- О наймудріший Амоне-Ра, змилуйся над чарівною Касандрою. Вона за твоїм велінням зуміла стати коханкою царевича, щоб згодом бути царицею й нахиляти до тебе людей. Змилуйся, але роби так, як сам намислив.

Жрець ще раз провів долонями по обличчю й пішов до невисокої забудови, що тулилася до храмової стіни. Відчинив дверцята, заплетені диким виноградом, і жестом руки показав, щоб Демосфен і Клеофард ішли за ним. Спустилися сходами вниз і пішли глибоким підземеллям. Стіни сльозилися й терпкий запах гнилизни викликав кашель. На вологій кам'яній підлозі валялися линовища змій, іноді пролітали кажани, сідали на голову й плуталися у волоссі. У глибоких стінних нішах лежали мумії гусок і баранів, священних тварин і птиць, і біля них блимали олійні світильники.

Одразу за поворотом був вихід. Вони по сходах піднялися до виходу й зайшли до внутрішнього дворика, куди тільки при урочистих посвяченнях дітей допускали простих єгиптян. Перейшли дворик, обійшли священне озерце, в якому жерці й жриці перед проведенням обрядових дійств милися.

Знову піднялися сходами й потрапили до помешкання жриць кохання. Гетер не було, двері розчинені, вікна не зашторені й по приміщенню гуляв сильний протяг. На вапнякових стінах було добре видно рельєфи, живопис на еротичні теми, тексти релігійних пісень та священні символи.

Жрець не дозволив довго затримуватися в покоях, повів до святилища, де зберігалася статуя Амона-Ра. Його теракотові ноги й руки були покриті сріблом, а обличчя - золотом. На голові - блакитна корона, усіяна діамантами, й написані демотичним шрифтом священні слова. У святкові дні його одягали в розкішне вбрання й підносили солодку їжу, як би живій особі. Коли жерці вважали, що він уже наївся, ставили на візок і вивозили на майдан до молільників.

Із святилища храму жрець повів Демосфена і Клеофарда до гіпостилю, головної зали урочистостей, і там залишив. Сам пішов готуватися до релігійної церемонії.

Головний зал був просторий, з двома рядами колон. Повітря густе, напахчене димом мірри та ієрихонського бальзаму. Рельєфи й стінописи, ряди символічних знаків, магічних формул, ієрогліфи, скульптурні зображення бога Амона-Ра, гірлянди золотих і срібних прикрас на колонах створювали відчуття магічної аури, оповивали глибокою таємничістю.

У супроводі дружини бога, верховної жриці, до залу прийшли гетери в білих сорочках на бретельках і гуртом стали зліва на відстані п'яти метрів від мармурового головного жертовника храму. Між них була й Касандра. В її очах - біль і туга, розчарування й мольба, страх і надія. Демосфен зустрівся з нею поглядом - і його серце стиснулося, заплакало, він хотів допомогти. Але як?

За гетерами появилися музиканти, співаки й професійні плакальниці з посудинками для сліз, і стали праворуч жертовника. За кілька хвилин прийшли жерці у високих париках і довгих із златоглаву підперезаннях. Вони запалили світильники й курильниці з міррою та ладаном і почали окурювати присутніх. Залунала музика й хор заспівав гімн на честь бога й царя Птолемея. Дві танцівниці вийшли на середину залу й виконали ритуальний танець підземного царства.

Нараз за жестом верховного жерця музика стихла й танцівниці лягли ницьма на підлогу. Із суміжного залу вийшла боса, гола, хвора на мавпову хворобу молода, вродлива Адрастея. За нею ступав храмовий жрець-гіпнотизер, він виконував виняткові релігійні обряди в храмі.

Адрастея, напоєна чаєм з наркотичних трав, була, як відчужена: рухи ніг і рук сковані, очі безтямні, шкіра від високої шиї до колін помережена червоно-бурим висипом. І байдужість, і несприйняття навколишності, і пухлі вуха, і виразки на губах, і розмальоване висипом тіло викликали відразу й одночасно співчуття.

Маг зупинив її перед жертовником і вкрадливим голосом сказав, щоб дивилася на срібну кульку, яку тримає перед її очима.

- Адрастея, слухай мене й більше нікого, - говорив м'яким голосом маг. - Ти ідеш білими, широкими сходами... Ти бачиш уквітчану рястом галявину... Сонце гріє твої плечі, ти підставляєш щоку й воно цілує... Ти щаслива й тобі усміхається мама, вона іде тобі назустріч...

На губах Адрастеї появилася тепла усмішка, очі широко відкрилися, вона нахилилася вперед, щоб побігти до мами, але маг зупинив:

- Адрастея, мама прийде, коли твоя хвороба буде спалена на вогні... і ти будеш чистою. А тепер лягай на м'яке ліжко й дивися в небо, по якому йдеш до мами.

Адрастея слухняно виконала волю мага, горілиць лягла на жертовник.

- Тепер засни. Ти спиш і тобі сниться дитинство. Ти граєшся з білою собачкою й вона лиже тобі руку. Ти кличеш: На!.. Цю-цю, на! І вона лиже тобі щоку... Спи.

Появився екзекутор у довгополій чорній халамиді й маскою крокодила на обличчі.

У гурті гетер хтось розпачливо скрикнув. Дві жриці підняли гетеру, яка, зомлівши, впала, й відтягнули за широкий цоколь колони.

Жерці з екзальтованими обличчями підняли догори руки й гетери впали на коліна, похиливши в скорботі пишноволосі голови. Плакальниці тісніше підійшли одна до одної, переляканими очима дивилися на жертву. Настала довга гнітюча тиша, здавалося, що вона невидимими лапами всіх повалить на підлогу, щоб розчавити й спалити на своєму чорному вогні.

Екзекутор нахилився над Адрастеєю, збризкав водою обличчя, дмухнув три рази на очі й поклав клапоть отруєної тканини на її губи. Тіло конвульсивно смикнулося й завмерло. Адрастея, витягнувшись, лежала з усмішкою, наче спить і в сні бачить гарний сон. Її розтріпане чорне волосся й заплющені очі, й дивний рівний спокій на обличчі не говорили про трагічний кінець. Вона спала.

Екзекутор залишив зал і жерці оточили колом жертовник, в молитовній екзальтації почали пір'яними мітелками відганяти злі сили, що залишили мертву гетеру. Залунали тужливі звуки флейти, заплакали, заголосили плакальниці й танцівниці знову застрибали, забігали по залу, виконуючи танець смутку й душевного болю.

Служники храму принесли кедрові ноші. На них покладуть мертву Адрастею й віднесуть за пагорб до вогнища, де її спалять. Попереду похоронної процесії ітиме верховний жрець із слонової кістки жезлом і вигукуватиме, що Адрастея прощена богами і вона перебуватиме в підземному царстві бога Осиріса.

Демосфен шарпнув Клеофарда за рукав:

- Ходімо звідси допоки ще живі й не згубили глузду.

Вони вийшли з храму й довго йшли мовчки вулицею, наче в порожнечу, де не було ні тривоги, ні співчуття.

Клеофардів кінь ще шкутильгав і вони вирішили повертатися додому, бо на кульгавому коні далеко не поїдеш. Коли сідлали коней, захеканий швидкою ходою прийшов жрець. Він урочисто збуджений, задоволений собою, ще на ходу почав говорити:

- Від дня заснування нашого храму такого поважного похорону не було. Тепер далеко говоритимуть про наш храм. Нас знатимуть і ми будемо в людей на видноті.

- Виднота корисна, якщо вона несе радість, а не смуток, - промовив Демосфен.

- О, ви нічого не розумієте, - промимрив жрець. - Ми вчасно знайшли й зупинили мавпову хворобу. Нехай знають усі, що наші гетери чисті. Вони добре виховані й вродливі. Таких немає ні в храмі бога Птаха, ні в храмі Хора, ні в храмі Баста. Там жриці клишоногі, кирпаті й товстозаді. Тільки наші не мають жіночих вад. Їх опікує цар Птолемей, а його син Евергет, як вам відомо, симпатизує Касандрі й вони кохаються.

Щоб не гнівити жерця, Демосфен погодився з його думкою, що жриці кохання храму, в якому він служить, найрозумніші, найвродливіші й таких більше ніде немає. Жрець повеселів і звелів ключниці зібрати що-будь з харчів гостям на дорогу, бо кінь ще кульгає й дорога буде довгою. Проворну, худеньку ключницю довго чекати не довелося. Вона принесла в лозяному кошику сир, коржі, рибу, а в козячому міху - вино. Розпрощалися дружньо з доземними поклонами. Коли виїжджали, жрець скинув сандалії й кинув їм услід: Приїжджайте ще!

У дорозі кінь ще більше закульгав і довелося йти пішки. Ночували на узліссі за озером. Розпалили вогнище, щоб відлякувати гієн, які нишпорили в кущах поблизу, вишукуючи поживу, й пискливо дзявкали, лякаючи коней. Спали на купі опалого листя. Демосфен довго дивився в зоряне небо й відчував як воно поступово заповнює собою його душу, витіснює звідти залишки смутку від побаченої розправи жерців над хворою гетерою. Йому не спалося, не спав і Клеофард.

- Клеофарде, що ти скажеш про судилище в храмі?

Клеофард сам над таким питанням думав, але відповіді не знаходив.

Щоб не мовчати, сказав:

- Без віри жити не можна. Віра - це більше, ніж знання.

- Погоджуюся, але те, що відбулося в храмі, не віра, а щось схоже до гендлярства. Чув, що сказав жрець? Він пишається тим, що хвороба знайдена саме в їхньому храмі й тепер про храм далеко говоритимуть. А поскільки говоритимуть, то більше буде відвідувачів.

- Демосфене, люди роблять богів по собі. Які люди, такі й боги.

- Про це я вже чув. Світ змінюється, люди також, а жерці - ні. Чому?

- А чому Птолемей прищеплює пошану до еллінських богів? Їх дванадцять на вершині гори Олімпу. Вони там живуть, бенкетують, спілкуються з еллінами й не підозрюють, що як тільки елліни вилізуть на вершину їхньої гори, їм місця там не вистачить. Наші боги живуть поряд з нами й житимуть доти, допоки житимемо ми.

- Мені подобається твій патріотизм, Клеофарде. Ти любиш Єгипет.

- Щоб не любити країну, в якій народився й живеш, треба мати порожнє серце й дурну голову. Ми, єгиптяни, хочемо повернути Єгипту колишню славу й могутність. Такий час настав. Повернемо свої землі.

- Землі, якими володіють антіохівці? Це ж війна. - зауважив Демосфен.

- Може, й війна. За правду можна й повоювати. Правда варта війни.

- Але на війні першою жертвою стає правда. Ти цього не знаєш?

Клеофард ухилився від відповіді, розумів, що говорить не те, що хотів би сказати, але воно само зривається з язика.

- Допоки антіохівці не віддадуть наші споконвічні землі, ми вважатимемо їх своїми ворогами.

Демосфен відчув, як щось неприємне й холодне залазить йому в душу. Він з почуттям стриманої образи сказав:

- Я антіохівець і хочу бути вам добрим сусідом. Маєш доброго сусіда - маєш два житла. Мені образливо...

Скульптор поспішив пом'якшити розмову:

- Ти не антіохівець, ти - друг Береніки, можливо, що будеш її чоловіком. Ти повинен любити Єгипет більше, ніж я.

Демосфен подумав: "Війни утримують єгипетський патріотизм. Відбери війну - і Єгипет залишиться без патріотів". Але скульпторові сказав:

- Чогось я перестав тебе розуміти...

Негадано пішов дощ і вони накрилися плащами.

Ранком вітер подув з півдня, розігнав хмари й висушив росу.

В Олександрію прибули під вечір. На кінському дворі до Демосфена підійшов Дарій і привітався по-військовому:

- Хайре, Демосфене!

- Хайре, Дарію!.. Що тут робиш?

Дарій уже не кидав злих поглядів, як колись, говорив провинним голосом:

- Демосфене, я помилявся. Ти не селевк, ти друг царя Птолемея, значить, мій друг. Забирай собі Іду, я не суперечитиму. Забирай, тільки заплати мені за неї.

- Платити?

- У нас такий звичай. Якщо чоловік не заплатив за дружину, вона залишається не одруженою й може бути невірною. Заплати одну драхмочку. Для тебе це не гроші.

- Ні, Дарію, платити не буду. Я одружений.

Дарій здивовано подивився на нього, взяв за повід буланого й повів до стайні.

Демосфен дивився йому в спину, а перед очима бачив Іду, її добрі чорні очі, в яких світиться щира довірливість, чув її пристрасний особливого тембру голос. Що зараз робить? Мабуть, вже познайомилася з Рувимом і той вечорами навчає її слухати зірки... Чому так легко відступив від неї Дарій? Не любить? Чого ж домагався? Може, оракул таки має рацію: він за природою раб, який хоче стати рабовласником.

- Демосфене, ти повернувся?! - голосно гукнув воєначальник Катон, вийшовши з дверей приміщення штабу. - Дивлюся: Хто? Демосфен. Ти очікуєш Евергета? Немає.

- Де ж він?

- Ти нічого не знаєш? Неприємна подія. Ходімо зі мною.

Катон повів його в заплетену виноградною лозою альтанку, де стояли незграбно змайстровані довгий стіл і лавка.

- Прошу, сідай, - Катон рукою показав на лавку. - Неприємність, Демосфене, велика. Приїхали цареві стражники, силоміць забрали Касандру й повезли в храм на обстеження, мовби в неї мавпова хвороба. О, що тоді сталося з Евергетом! Він плакав, розідрав на собі вбрання, кричав, що його насильно хочуть вороги знищити, бо кохає Касандру. Привіз лікаря й попросив оглянути його тіло. Лікар сказав, що ознаки мавпової хвороби не видно, але вона може появитися, коли визріє. Це зовсім спантеличило царевича. Він вихилив баддю вина, впав на ноші й його віднесли в палац. Там, кажуть, просив царя, щоб він не чіпав Касандру й не ганьбив. Але цар не дав згоди. Тоді Евергет зачинився в своєму покої, нікого не впускає й четвертий день нічого не їсть.

Демосфен висловив жаль, поспівчував Евергетові, й попросив воєначальника дати колісницю, щоб доїхати додому. Той одразу звелів слузі запрягти коні.

Із Клеофардом Демосфен розпрощався на перехресті вулиць недалеко від палацу. Зійшов з колісниці й пішов до воріт царського двору, біля якого раби чурбаками втрамбовували щойно поставлену кам'яну стелу з написом: Єгипет люби, або забирайся геть!

"Це вже конкретно до мене звертається цар", - подумав Демосфен і швидко пішов до свого будинку. Вибіг сходами на другий поверх, відчинив двері... Іди немає. Подивився в іншу кімнату - нема. Заглянув за штору, може, жартуючи, заховалась? Немає. На столі побачив табличку з білої глини. На табличці вугільним олівцем написано: "Демо, де ти? До побачення, Іда, яка запізнюється". Що це? Звідки табличка? Нічого не розуміючи, він узяв табличку й вже хотів було йти до Рувима, може, щось знає, але оракул сам прийшов до нього й з порога гукнув:

- Ви вже дома?!

- Дома.

- Радий бачити. Знаєте новину? По очах бачу, що знаєте.

- Маєте на увазі мавпову хворобу?

- І про хворобу, і про Іду. Іда обов'язково буде царицею. Вона хоче бути грамотною, як ви. Заберіть її з собою й зробіть щасливою.

- Де вона?

- Не знаю. Хочу вас ощасливити. Додому цього року ви не повернетесь. Житимете в нашій столиці Олександрії до наступного літа.

- Що?.. - розгублено запитав Демосфен. Він такого "ощасливлення" не очікував. Рувим помітив його занепокоєність.

- Ви не задоволені? Думав, зрадієте можливості до наступного літа бути в Олександрії з вашою чарівницею, а ви засумували. Чоловіче, радійте, війни з Лаодікою не буде. Єгипет воюватиме з гиксосами.

Таке повідомлення ще більше засмутило Демосфена. Адже Протей просить аби Птолемей прийшов саме цього року. Чому? Це тільки йому відомо. Мабуть, має якісь важливі причини. Що тепер? Як бути?..

 

Птолемей також ламав голову: що робити? Прокляті гиксоси таки пішли війною на Єгипет, а македонці збираються збройно допомагати Лаодіці... А тут ще й Евергет захворів на безтямне кохання до Касандри. І все це навалилося одночасно на його голову, і саме тоді, коли випав шанс відвоювати без великої крові колишні єгипетські землі; коли Береніка добровільно обіцяє передати під його царську руку всю Селевкідію. Що робити? Воєтисячник радить спочатку розгромити гиксосів, а потім іти на Антіохію. Але "потім" може бути пізно: македонці першими прийдуть в Антіохію, допоможуть Лаодіці та її однодумцям організувати антиєгипетські агітаційні команди в провінціях, зібрати велике військо, й тоді їх не переможеш.

Птолемей з розбитою надією на швидкий, як здавалося, успіх ходив по кімнаті з кутка в куток, з кутка в куток й відчував, як у ньому наростає на когось гнів. Хто став поперек його дороги? Чому саме тепер, коли так близько стоїть заповітна мета? Хто наслав на сина кохання до гетери?

Затуманений його погляд зупинився на білій статуї богині домашнього затишку й любові Хатхор. Це вона... Вона! Адже просив її, молив, благав, щоб захистила Евергета від Касандриної пристрасті. Не зробила... Пархачка! Затичка!.. Самозванка!.. Він схопив срібний кухоль з водою, що стояв на столі, й водою хлюпнув їй в обличчя:

- Ось тобі... Ось! Пішла проти мене? Ось тобі! - Коли вибризкав воду, почав бити її кухлем по голові, по спині, по плечах:

- Ось тобі за неповагу до царя, за мої рахуби. Ось!..

Він відчайдушно й щиро виливав свій біль і ненависть на статуї богині. Тримав кухоль обома руками й зо всієї сили бив і бив... І чим довше і міцніше бив, тим більшу полегкість відчував на душі. Гнів утихомирювався, ненависть пригасала й у голові світлішало. Він кинув кухоль на підлогу й сів у крісло. І тут раптом відчув гострий біль у серці, мов хтось штрикнув у нього швайкою. Схопився рукою за серце, примирливо подивився на зіпсовану статую Хатхори, прошепотів:

- Прости... Ти сама винна.

Коли прийшов слуга, цар сидів у кріслі блідий, як крейда, намагався щось сказати, але тільки плямкав губами й винувато водив очима по кімнаті, мов когось шукав...

 

Кінець другої частини

 

Читати далі >> 11 >> 12 >> 13 >> 14