Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 23.09.2017, 16:42
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи хотіли б Ви опублікувати свій твір на нашому порталі?
Всього відповідей: 17

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Уламки імперії. М.Василенко -7

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << Читати спочатку

 

ЄГИПЕТ

Коли дворецький Неарх доповів цареві Єгипту Птолемею Другому,* [Птолемей Другий - цар Єгипту (284-246 рр. до н.е.)] що прибув посланець з Антіохії й просить аудієнції, цар у білій туніці з тонкої нитки, що сягала до колін, і в шовкових пантофлях на босу ногу, стояв біля столика й підкидав гральні кості, робив вигляд, що не чує. Неарх не повторював сказаного, із досвіду знав, що варто повторити - і цар спалахне гнівом. Склавши руки на грудях, мовчав. Цар відійшов від столика, оглянув дворецького глибоко посадженими темнокарими очима, мовби вперше бачить, і заговорив глухим грудним голосом:

- Дорогий Неархе, кому й коли ти повинен повідомляти про прибуття посланців? Мовчи. Повідомляти повинен архонтові Головної канцелярії. Мовчи. Тебе я завжди ставив у приклад іншим службовцям як сумлінного й працьовитого царевого помічника, але останні дні почав сумніватися, чи ти насправді такий.

Неархові це не було новиною. Птолемей любив повчати, коли мав гарний настрій. Минулого дня успішно закінчилося щорічне свято в честь бога Амона-Ра. Артисти, поети, музиканти під гучні оплески глядачів виступали на помостах з дерева на майдані міста. Він щиро аплодував їм: був на стадіоні, де довгоногі дівчата й ставні хлопці змагалися на швидкість у бігу; їздив у колишню столицю Мемфіс, де на іподромі дивився змагання чоловіків у верховій їзді на конях, там же слухав спів гетер із храму Птаха.

О гетери, жриці кохання, хто вас посіяв?! З якої зійшли гори? Пишноволосі з голими стегнами й хвилюючими грудьми, вони з глибоким почуттям виконували еротичні танці й пантоміми на сюжети пристрасного кохання. Він пив з ними вино, жартував і хвалив за особливий талант - подобатися людям.

- Мій царю, я пам'ятаю, - несміливо заговорив дворецький.

- Що пам'ятаєш? Нічого не пам'ятаєш.

- Мій царю, посланець від вашої дочки Береніки. Він хоче вручити листа з правої кишені.

Цар стрепенувся:

- Від Береніки? Де він? Негайно приводь!

- У тронний зал?

- У гральну кімнату.

Гральна кімната мала високу стелю й масивні товсті стіни з широкими вікнами затуленими прозорими фіранками. На середині кімнати стояв стіл із червоного дерева інкрустований сріблом. На ньому гральні кості, кілька золотих келихів для вина й срібна таріль для фруктів. Над столом висіла прикраса за формою опахала з пера страуса.

Цар Птолемей фанатично захоплювався грою в кості. Довгими вечорами грав із придворними вельможами, іноді з чужоземними царями та вождями лояльних племен. При грі пив вино та їв червоно-оранжеві помаранчі. Коли хмелів та ще й програвав, сварився й тупав ногами. Царедворці добре знали його вдачу, тому, щоб не гнівати царя, навмисне програвали. Гра закінчувалася щасливо. Допивали залишки вина, доїдали печиво й фрукти й, побажавши один одному доброї ночі й гарних снів, мирно розходилися по домівках.

Гірше було новачкам, особливо вождям та намісникам провінцій, які вимагали чесної гри. Такі поєдинки закінчувалися часто лайками, а іноді й бійками. Але вчора він грав з молодими жрицями кохання, гетерами храму Амона. Зачарований їхньою вродою та гарячим темпераментом, часто програвав, але не сварився й не тупав ногами. Був щасливий.

До гральної кімнати цар зайшов сам. Підійшов до столу й за своєю звичкою підкинув кості. Випала п'ятірка. За хвилину підкинув знову. І знову п'ятірка. Щастить. Матиме щасливий день. В останні роки доля йому сприяла в царюванні. Великі злидні залишили країну, скарбниця поповнюється новими єгипетськими грішми - золотими статерами, срібними тетрадрахмами та мідними оболами. Раби не ремствують, покірно тягнуть свого воза, а меченосці не вимагають більшої платні. До гімнасій приїжджають навчатися молоді люди з протилежного берега моря, як було за часів Піфагора та Арістотеля.

Цар не був великим реформатором, але й не відставав від вимог часу: ліквідував боргове рабство, увів роз'їзні суди, уніфікував грошову систему й поділив громадян на майнові розряди, визначивши їх права та обов'язки. Доброю ознакою стало замирення з Антіохом Другим, - породичання та відмова від спірних провінцій.

До покою зайшов слуга, приніс пурпурову царську тогу, вклонився й накинув її на плечі цареві.

Коли в супроводі Неарха посланець зайшов до кімнати, цар сидів побіля столу в кріслі з ебенового дерева з холодним обличчям без царської тіари. Це вже була зовсім інша людина, нічим не схожа до ще кілька хвилин тому розважливого чоловіка. Він мав винятковий дар перевтілення. На прийомах послів, коли потрібно було, удавав з себе кам'яного, непорушного в своїй правоті царя, який знає чого хоче.

Високий, міцної статури посланець за двірцевим правилом енергійно приклав стиснену в кулак праву руку собі до серця й привітав царя:

- Великий всевладний царю...

- Вседержителю, - поправив дворецький.

- Великий царю вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, маю честь вітати вас і передати з правої кишені власноручно написаного великою царицею держави Селевкідії Беренікою листа.

- Царицею? - запитав здивовано Птолемей. - Де цар, її чоловік?

- Цар Антіох Другий помер.

- Помер? Коли?

- Напередодні мого від'їзду.

Птолемей схопився на ноги й знову сів.

- Де лист?

Посланець дістав з кишені заклеєний і скріплений печаткою Береніки конверт з пергаменту й хотів було передати цареві, але Неарх зупинив. Узяв листа, оглянув і дав оглянути Птолемею. Коли той кивнув головою, мовляв усе гаразд, розпечатав.

Цар читав уважно й повільно і в процесі читання обличчя оживало, очі добрішали. Закінчивши читати, з хвилину вивчаюче дивився на посланця, потім запитав:

- Як звати? Ти скіф? Хто твій батько?..

- Вельмишановний вседержителю, мене звати Демосфен, а батька - Маркус. Він управитель Антіохової, а тепер Беренікової Канцелярії. Він не скіф, ми з роду еллінів.

- Якщо він світловолосий, такий, як ти, то скіф. Я задоволений, що моя дочка має відданих скіфів. Мій дід Лаг Птолемей, полководець богорівного Олександра Македонського, мав легіон скіфів і вони успішно воювали з персами. Дочка в листі називає тебе вірним другом Єгипту й просить взяти під царську опіку. Я згоден. Ми цінуємо відданих нашій короні людей. Ми належно їх нагороджуємо й любимо.

Дворецький здивовано дивився на царя, давно не бачив його таким зворушеним і щедрим на похвалу. Тільки щось особливе могло розбудити й активізувати в ньому затаєні помисли, зробити щедронаївним.

- Коли збираєшся додому? - запитав цар.

Демосфен відповів не одразу. Йому Протеєм було наказано: бути якнайдовше в Олександрії, увійти в довіру придворних, довідатися про наміри Птолемея щодо Селевкідії у зв'язку зі смертю Антіоха. Якщо будуть воєнні приготування, пильно стежити за ними й важливі відомості передавати батькові Маркусу через караванників, з якими вже домовлено.

- Так коли додому? - знову запитав цар.

- Мушу сказати правду. Дорога в Антіохію дуже небезпечна, там багато розбійницьких банд. Їхати одинцем ризиковано. Останнім роком бандитських розбоїв побільшало. Винен Антіох, не вів боротьби з ними... Економіка держави зруйнована, перелітні комахи знищили посіви... Раби бунтують, воїни вимагають більшої платні... Державна скарбниця порожня, армія малочисленна й погано озброєна.

Цар з великою цікавістю слухав Демосфена про тяжкий економічний стан сусідньої держави. В його уяві вже почав визрівати план як скористатися такою ситуацією для відвоювання земель, які колись належали Єгиптові.

- І велика застава вашої столиці? - запитав Птолемей.

- П'ятсот вершників під моєю командою.

- Ти командуєш заставою? - запитав цар і його обличчя розпливлося в задоволенні. - Якщо ваші люди визнають нас за своїх друзів, ми допоможемо позбутися зубожіння й розбійників. Воїни матимуть високу платню, а раби не бунтуватимуть. Наші воїни добре озброєні й відмінно вишколені. Ти мене зрозумів вірно?

- Так, великий царю, зрозумів правильно. У Селевкідів багато молодих, здорових парубків, які хочуть служити в армії, але Антіохова скарбниця порожня; вони втікають до Антогонідів у Македонію й там зголошуються до їхнього війська.

- Антогоніди - наші вороги, - з неприязню мовив Птолемей. - Ще з часів Олександра вони тільки те й роблять, що нам шкодять. Вони паскудники. Після того, як коронуємо Береніку й знайдемо порозуміння з вашими людьми, ми покараємо їх. Ми маємо відважних воїнів і талановитих воєначальників, які люблять Єгипет і свого царя, який турбується за них. Якщо наші народи поєднаються, то можу запевнити, що люди не голодуватимуть і молодики не втікатимуть до Антогонідів. Вони матимуть добру платню й служитимуть нам. Перелітна комашня не появлятиметься на посівах. Наші жерці знають, як це робити, мають великий у тому успіх. Єгиптяни хочуть мирно жити з антіохівцями й порівно ділити господарські здобутки. Нам відомо, що ваші номархи, які управляють землями, що колись належали фараонам, приїжджають до Олександрії, привозять великі гроші, купують вродливих гетер і ведуть розгульне життя, бешкетують, торгують рабами та кіньми, а ваші люди бідують. Чому? Бо Антіох був слабим царем. Ми швидко наведемо порядок, знаємо як робити, маємо великий досвід. Номархів, які обкрадають державу, продамо в рабство, а злодіям постинаємо голови. Ти мене зрозумів?

- Так, зрозумів і сприймаю ваші мудрі поради. Єгипет велика й відома світові країна. З дитинства я мріяв побувати у вашому славному царстві, подивитись єгипетські дивовижі, про які з великим захопленням розповідають мандрівці; побувати в святилищах богів, прочитати священні написи на саркофагах фараонів, які покоються в пірамідах - у вогні, що палає всередині. Єгипет люблю здавна.

Птолемей підійшов до Демосфена й поклав руку йому на плече:

- Радий чути таке від друга моєї дочки. Залишайся в Олександрії. В Антіохію поїдеш з моїм сином Евергетом. Береніка просить його в гості. З дитинства вони люблять одне одного. А щоб у дорозі не пограбували розбійники, дам надійну сторожу.

- Щиро вдячний, вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, - учтиво подякував Демосфен. - Усе, що почув від вас, розкажу цариці. Вона буде рада й щаслива.

Цар звелів дворецькому Неарху поселити Демосфена в будинку оракула й взяти на повне царське утримання, як дуже поважного гостя. Дав знати, що аудієнція закінчена. Але Демосфен продовжував стояти.

- Щось не так? - запитав цар.

- Насмілюся просити за конярів... Сімнадцять років тому плем'я конярів, рятуючись від Антіохових поборників, втекло з Вавилонії й за вашою згодою поселилося в Єгипті. Вони просять вашого дозволу вернутися на свою прабатьківську землю. Люди племені не любили Антіоха, ворогували з ним і полювали на його збирачів податі. Їхні хлопці неодноразово брали участь з вашим військом у походах на Антіоха. Вони хочуть залишитися вашими вірними людьми, воювати проти спільних ворогів і вирощувати коней для вашої армії на рідній землі.

- Чому саме ти просиш, а не вождь?

- Їдучи до вас, я потрапив у велику біду й вони врятували мені життя. Я зобов'язаний їм.

- Справедливо й похвально. Але з таким питанням звертаються не до царя, а до архонтів Канцелярії.

Неарх, який мовчки стояв біля дверей, зсутулився. Він очікував царського гніву, що не сказав посланцеві з якими проханнями не можна звертатися до царя. Але гніву не було. Птолемей подумки уже бачив лояльних до нього людей у далекій Вавилонії, які допомагатимуть йому там утверджувати свою владу. Тим більше, що вони конярі. І він удався в філософію:

- Хто має багато коней, той виграє війни. Ми маємо багато гарних коней, але їх завжди мало, як мало й молодиків, які б служили віддано у війську. Коней ми можемо купити, але де знайти мужніх, патріотичних хлопців? Їх не купиш, вони не продаються. Їх треба народити й духовно прив'язати до рідної землі. Колись фараони відпустили іудеїв у край, обіцяний їхнім богом, і тим позбулися письменних канцеляристів, оракулів, талановитих торгівців, майстрів політики, вчителів та інших спеціалістів. Ми про це пам'ятаємо й не хочемо повторювати помилки наших фараонів. Але, якщо посли вождя прибудуть, нехай звернуться до архонтів.

- Мій царю, посли в Олександрії. З ними я мав розмову. Вони задоволені, - сказав Неарх, а сам подумав: "Осирісе, порятуй!.. Я ж їх вигнав на вулицю й сказав, щоб не поверталися. Хіба міг подумати, що цар зацікавиться ними. Негайно треба розшукати їх, допоки не залишили столицю".

- Демосфен, ти задоволений відповіддю? - запитав Птолемей.

- Так, великий царю, вседержителю Верхнього й Нижнього Єгипту, цілком задоволений. Пробачте за необізнаність і банальні запитання. Знаю, що дрібними справами цар не займається, але існують винятки.

Цар схвально кивнув головою й сказав, що довше не затримує.

Дворецький провів Демосфена до внутрішнього двору, затисненого з трьох боків житловими спорудами.

Тепер Неарх запобігав перед ним. Вибігав наперед, учтиво кланявся й відчиняв двері. Ще б не запобігати! Сам цар Птолемей уласкавив його великою милістю, звелів поселити в будинку оракула, де можуть тимчасово жити тільки чужоземні царі та неархи. А ще звелів видати крупну суму грошей на денні витрати, вручити царський ярлик і закріпити за ним служницю з царських покоїв. Таке трапляється не часто.

Пригадується, що років десять тому від грецького царя приїхала його донька з листом, в якому цар просив Птолемея допомогти йому у війні з римлянами. Тоді Птолемей воював з Антіохом і сам потребував допомоги. Хотів відмовити, але не відмовив. Дівчина своєю вродою й лагідністю причарувала. Він замирився з Антіохом і надіслав цареві військову допомогу, але дочку залишив при своєму дворі. Згодом вона стала його другою дружиною й тепер посідає не останнє місце в ієрархії єгипетських царів.

- Шановний дворецький, чому цар назвав мене скіфом? Хіба я схожий на скіфа? - запитав Демосфен.

- Цар не помиляється. Птолемеї дуже шанують скіфів, вони допомогли їм стати царями, - відповів Неарх і попросив зачекати його на подвір'ї, а сам пішов до будинку, що стояв зліва палацу.

Тільки тепер Демосфен відчув нервове відпруження, хоч у скронях ще хтось постукував молоточками й подзвонював у вухах.

Він не очікував такої успішної зустрічі з царем. Думав, що будуть допитувати, підозрюватимуть у нещирості й недостовірності доказів, а сталося зовсім інакше: цар сприйняв усе без сумніву. Першу частину доручення друзів виконано. Тепер залишається молитися й терпеливо очікувати нових розв'язок.

Він дістав з кишені фігурку божка, довго розглядав, але почуття божественності не відчув.

Небезпека й труднощі залишилися позаду, душа раділа успіхом, народжувались оптимістичні думки, які не залишали місця для бога. Він знову поклав фігурку до внутрішньої кишені й пішов до конов'язі, що була під розкішним кипарисом, і сів на довгу дерев'яну перекладину.

Сонце вже було на заході й лапасті тіні від високих дерев мережили кам'яну бруківку двору.

На ґанку, обставленому скульптурними зображеннями єгипетських богів, біля вхідних дверей палацу стояла сторожа при коротких мечах і довгих списах. У скісному сонячному промінні ярими вогниками виблискували наполіровані мідні наконечники списів. Коли незнайома людина наближалася до дверей, сторожа, схрестивши списи, зупиняла її й тримала так, допоки не приходив дворецький.

Із вулиці на подвір'я в'їхала царська колісниця, запряжена парою вороних добре вгодованих коней. Із колісниці зійшли простоволосий чорнявий чоловік років під сорок і молода вродлива жінка. На чоловікові була перепоясана парчева туніка. І туніка, і гордовита постава чоловіка свідчили, що приїхав високопосадовий чиновник. Він швидким широким кроком пішов до палацу, невдоволено блиснувши чорними очима на Демосфена, коли проходив мимо.

За ним у шовковій голубій сукенці, яка тісно облягала тонкий стан, дріботіла жінка, хлопаючи по бруківці новенькими, прикрашеними золотими накрапами сандаліями з вичиненої волової шкури. Вона зупинилася біля Демосфена й вони зустрілися поглядом.

- Хто б ти не був, - награно кокетуючи, сказала жінка, - раджу пошвидше звідси втікати, бо прийдуть вартові й навчатимуть правил поведінки.

- Правил поведінки?

- Ти не привітав царевого сина.

- Як його звуть?

- Евергет.

- Тю-тю-тю!.. Ось він який!.. А ти хто така? Як звати?

Жінка стенула плечима, пальцями правої руки, на якій були золоті широкі персні, поправила довгу коштовну сережку на мочці вуха, й нічого не відповівши, пішла до ґанку палацу.

На порозі будинку появився Неарх і рукою поманив Демосфена до себе.

Коли йшли до оракулового будинку, Демосфен запитав:

- Шановний дворецький, скажіть, будь ласка, хто ота жінка, яка приїхала з Евергетом? Вона його дружина?

Дворецький Неарх з цікавістю подивився на нього й відповів:

- Ви вже познайомилися з сином нашого царя? Вітаю. Йому нароковане довге й успішне царювання.

- Це я знаю. Скажіть, хто ота жінка та як її звати?

- Вона вам сподобалася? Касандра всім чоловікам подобається. Має добре серце й розум.

- Так хто ж вона? - наполягав Демосфен.

- Гетера.

- Повія?

- Жриця кохання храму бога Амона-Ра. Своєю вродою вона, кажуть, подібна до Олімпіади, яка також була гетерою, але народила цареві Македонії Філіпу сина Олександра. Той син у дорослому віці пішов війною на персів, звільнив від них Єгипет і сам коронувався на фараона.

- Це я знаю. Скажіть, чому будинок, в якому мене поселяєте, називається оракуловим? Там оракули?

- Там мешкає один царський оракул. Юдей. Він першим вас зустріне, бо все бачить і чує першим. Така цікава людина.

- Розумний?

- Як усякий письменний віщун і звіздар.

Вони зайшли до цегляного будинку й широкими мармуровими сходами вийшли на другий поверх. Дворецький пішов попереду затемненим коридором і попросив Демосфена йти за ним. Пройшовши кілька метрів, відчинив двері в простору мебльовану розкішними стільцями, кріслами, столом і ліжком кімнату. Як тільки стали на поріг, з дверей суміжної кімнати визирнув лисий, чорнобородий, присадкуватий чоловік і з удаваною радістю вигукнув:

- О-о-о!.. Я маю нового гарного сусіда! Прошу завітати до мене.

- Дякую, але не зараз, - чемно відповів Демосфен.

- Розумію, розумію... Людині з дороги треба відпочити.

Помешкання було чисте, світле з вікнами на море.

Неарх дістав з кишені срібну невелику медаль із рельєфним зображенням портрета царя Птолемея. Медаль мала дірочку, в яку була протягнена шовкова голуба стрічка, зав'язана кінцями вузлом. Він підійшов до Демосфена й урочисто повісив йому на шию:

- Це ваш двірцевий пропуск. А це, - він витяг з іншої кишені шкіряну калитку й з неї висипав на стіл кілька золотих монет, - це на проживання.

Демосфен з великим подивом дивився на щедрі подарунки. За які послуги? Що надумав цар? Адже просто так царі не платять. Він навіть не подякував, стояв і мовчав.

Коли Неарх вийшов з покою, не роздягаючись, приліг на ліжко й негадано заснув.

Прокинувся в напівтемряві. У вікно дивилося сіре небо й він подумав, що це ранок. Але це був вечір. Будинок стояв на пагорбі й з вікна було добре видно частину міста в долині, освітлену місяцем, і морське прибережжя з вогнищами торгівців, і Фароський маяк, що блимав підсліпкуватим оком.

Спати не хотілося й він вийшов у коридор, сходами піднявся на плаский дах. На даху в широкому з високою спинкою кріслі сидів оракул і дивився в небо.

- Прошу, прошу, - не повертаючи голови, сказав оракул. - Сідайте в крісло, що поряд мене, і втішайтеся зоряним небом. Ви тільки подивіться, яка чистота!.. Яка висота!.. Які звуки й кольори!

- Ви чуєте звуки зірок?

- Якщо дуже забажаєте, то й ви почуєте. Зірки між собою розмовляють. У них там чіткий і розумний лад; не воюють і не знищують собі подібних, живуть мирно й радісно, тримаються гармонії занебесся. Своєю довершеністю приваблюють людей. Люди хочуть навчитися їхньої мудрості, але це не вдається.

- Мені сказали, що ви довголітній царський оракул, ворожбит на зорях.

Оракул випрямив спину, обличчям повернувся до Демосфена:

- Це правда, що довголітній оракул. Моєму попередникові цар зітнув голову за те, що не передбачив його поразки у війні. Мені, слава богу Ієгові, ще вдається тримати голову на плечах. Але хто скаже, скільки ще днів чи років? Зорі не відповідають на такі запитання. Мене звати Рувим. Таке ім'я дав батько в честь моїх дідів Рувимів. А вас звати Демосфен? Гарне ім'я, воно від еллінів.

- Звідки вам відомо моє ім'я? Ми з вами не зустрічались.

- Добрий чоловіче, я не питаю, звідки ви приїхали, але знаю: з Антіохії від Береніки. На землі нічого таємного немає. Рано чи пізно таємне спливає нагору, різниця тільки в часі.

Демосфен відчув неспокій, подумав: "Чи не знає чого більше про мене?"

Рувим помітив його неспокій на обличчі, замовк - він добре розумівся на характерах людей, був неабияким психологом.

- Пане Рувиме, я люблю слухати розумних... Мені цікаво слухати вас, - почав говорити Демосфен, плутано підбираючи слова. - З молодих років я мріяв... Хотів бути звіздарем, але бог розпорядився інакше. Мені залишається тільки дивуватися зоряній гармонії та мріяти про висоту занебесну, з якої можна було б побачити істину.

- Істина в людині. Щоб її пізнати, не потрібно лізти на небо. Ви сумніваєтесь? Це похвально. Сумнів - початок мудрості. Одна людина мені казала: хто не сумнівається, той не досліджує; хто не досліджує, той не прозріває; хто не прозріває, той залишається в сліпоті.

Рувим піднявся з крісла, підійшов до краю покрівлі й ліктями зіперся на поручню балюстради. Тепер Демосфен побачив, що він у довгополій білій халамиді, яку носять єврейські священики. На голові біла маленька кругленька шапочка, на ногах шкіряні шльопанці. Він мовчав, споглядаючи море й вогні смолоскипів на пришвартованих до берега кораблях.

На покрівлі, мов дві білі примари, появилися гладкошерстні коти. Вони повільно, з почуттям своєї винятковості, пройшлися по даху й сіли на виступі стіни. Раптом один із них затягнув довгу котячу пісню про розбите кохання.

- Брись!.. Брись! - замахав руками Рувим. - Не люблю котів, але мушу терпіти. Єгиптяни фанатично шанують їх, вважають за священних тварин. Богиня Бубаста має вигляд кішки, а бог Ра, щоб перехитрити свого суперника бога Сета й знищити його, прибирав вигляду кота. Коти це знають і поробилися агресивними й нахабними. Ви помітили, як отой кіт, що сидить зліва, зиркає на мене? Нахаба розуміє, про що кажу. У вашому краї котів багато?

- Вистачає, але люди до них ставляться без особливої любові, крім Береніки. Вона дуже любить кицьок.

- Кажуть, ви друг Береніки й маєте дружину.

- Вірно кажуть, але не такий друг, як ви подумали. Я воєначальник.

- Командуєте великим військом?

- Невеликою столичною заставою.

- Розумію: багато війська - багато проблем. Як ви гадаєте, коронованою царицею Селевкідії буде Береніка чи Лаодіка? - продовжував випитувати оракул. - Вони обоє розумні жінки й обоє хочуть бути коронованими.

- Так, обоє мають право на корону.

- Ваша правда, добрий чоловіче. Мають право на владу, - Рувим спробував всміхнутися, але в нього не вийшло й він продовжував. - Влади, якою б великою вона не була, владолюбцеві завжди мало. Влада, як хмільний напій, п'єш і хочеться. І чим більше п'єш, тим більше хочеться. А коли приходить час губити її, власник влади здатний на найганебніший вчинок, аби її зберегти. Я говорю правильно?

- Так, розумію, - погодився Демосфен.

- Скажіть, ви хотіли б бути царем? - раптом запитав Рувим. - Не відповідайте. Такої людини нема, яка б не захотіла посидіти на троні. Я також не проти, але що скажуть люди? Щоб бути царем і успішно правити державою, треба щось мати в собі. А таке дається тільки богом. У мене такого немає. У вас може бути, ви людина мужня й витривала... Щоб пройти спекотливу пустелю без води й харчів, треба мати велику мужність і наполегливість. На вашому місці я не йшов би через пустелю, а поїхав би на верблюді. Гойдався б у сідлі й не думав би про воду та їжу. Одначе, не люблю верблюдів, вони не з нашої землі - ліниві й вередливі. Люблю віслюків. Віслюки працьовиті й мудрі. Ви звідки приїхали до нас? Не відповідайте. Поїдете не скоро.

- Як!.. - мимовільно вихопилося в Демосфена. - Цар пообіцяв за тиждень-два.

- Людям дано помилятися, у тім числі й царям. Великі державні справи швидко не робляться.

Демосфен зрозумів, що Рувимові багато що відомо про нього. Він міг довідатися від послів, які приїхали з ним, а також від караванників, що з Антіохії. Тут нема таємниць. А якщо знає більше? Від такої думки йому зробилося млосно. Закрадалася підозра. Оракул перестав йому подобатись. Демосфен поклався на втому, - хоче відпочити, бо на завтра запланував багато що зробити, - й пішов до лазу, щоб зійти з даху. Але Рувиму не хотілося залишатися самому, він сказав:

- Не поспішайте, подивіться, як гарно падають зірки. Це повідомлення про народження нових зірок, яким повинні старі поступитися місцем.

Але Демосфен уже не слухав, ішов до лазу.

- Чоловіче! - гукнув Рувим. - Будьте обережні, не спіткніться на сходах, вони вузенькі.

- Постараюся, - відповів Демосфен, а сам подумав: "На які сходи натякає оракул? Крокодил би його злопав!"

За північ пішов дощ. Його довгі батоги висіли над принишклими будівлями, помаранчевими садами, порожнім берегом і убогими хижами рабів. Раптом спалахнула блискавка, яро освітила помешкання, потім гучно з розбігом по всьому небу розкотився могутній грім.

Демосфен зашморгнув фіранками вікна, ліг у ліжко, очі йому склепились і він заснув. Спав довго. Розбудила служниця. Вона стояла біля ліжка в короткій, вище колін спідничці; у лівій руці тримала чашу з водою, а правою торсала Демосфена за плече:

- Пане... Пане, я принесла воду вмиватися й прибирати покої.

- То вмивайся й прибирай, - спросоння сказав Демосфен.

- Ні, ні!.. Вам умиватися.

Вона зайшла у суміжну кімнату, там залишила чашу з водою й повернулася назад. Стояла перед ліжком худенька, низенького зросту, на голові копиця безладно розсипаного волосся, на щоках круги червоної сухої охри. І тендітною поставою, і великими очима, і видом дитячого обличчя нагадувала велику ляльку.

- Вам щось потрібно? - запитала вона, граючи очима.

- Дякую, дитинко. Поки що нічого не потрібно.

- Я не дитинка, я доросла жінка, - ображено сказала служниця.

Демосфен розсміявся. Йому пригадалася Амата з її наївною дитячою простотою, яка також ображалася, коли звав дитинкою. Перед очима стала Іда з гіпнотизуючими чорними очима й чарівною усмішкою. Де вона? Що зараз робить?.. Мабуть, просить заспокійливих трав у лікаря - пивовара або мириться з Дарієм. Думав поїде від них і одразу забуде. Але не відпускають вони його, стоять пред ним, тривожать душу.

- То вам нічого не потрібно? - знову запитала служниця.

- Не потрібно. Прибирай кімнати й дозволь мені одягнутись, - аж гримнув Демосфен.

Служниця з рабською покірливостю кивнула головою й мовчки пішла в іншу кімнату.

Після сніданку він вирішив подивитися місто, пройтися до пристані, побувати на ринках.

Дощ ущух, небо звільнилося від хмар і сонце поспішно збирало роси на травах та листях дерев. Він ішов кипарисовою вулицею вниз до моря з відчуттям безпричинної радості й повноти сил, як це трапляється після успішно виконаної роботи. Вулиця була брукована, забудована цегляними будинками, в яких знаходилися крамниці, кав'ярні, а окремо - торгові ятки з побутовим крамом. Зустрічались майстерні під похилими дахами, де лагодили або шили одяг, взуття, кінську та верблюжу збрую, виготовляли бурдюки для води й вина, точили мечі, ножі, наконечники списів, воєнних дротиків тощо.

По вулиці пробігли босоногі, галасливі діти, за ними, голосно дзявкаючи, гналося волохате цуценя. Із бічної вулиці вийшов худосилий, непевного віку чоловік з лозяним кошиком, зупинився біля кав'ярні й довго копирсався в діжі для сміття. Люди, не звертаючи на нього уваги, проходили без поспіху, байдужі, без цікавості, як до звичайної чужої праці.

Демосфен прийшов на перехрестя вулиць, що утворювали майдан з фонтаном у центрі, і там, у кав'ярні пообідав смаженою рибою, приправленою соусом з гіркого перцю й цибулі, випив кухоль кіпрського вина.

По обіді збоку моря приповзли вагітні дощем хмари. З магнієвим спалахом загрюкав грім. Тучі одразу, мовби з переляку, вихлюпнули із себе на місто море дощу. Вулицями побігли брудні ручаї, на рівних місцях утворилися калюжі.

Демосфен забіг до критої галереї, притуленої до будинку з колонами. Там уже були городяни, які також заховалися від дощу.

Хтось сказав:

- Антіох помер, корону залишив Береніці.

- Правда?!

- Правда. Тепер Береніка цариця. Незабаром варварську свою державу приєднає до Єгипту.

Люди в галереї збадьорилися, зарухалися, загомоніли:

- Слава богам!.. Єгипет дочекався свого часу. Землі фараонів повернуться Птолемею.

- Допоки цар не винищить усіх антіохівців, миру не буде.

- Буде. Цар знав, що робить, коли віддавав дочку за пузатого варвара Антіоха.

- Хай живе Птолемей!.. Смерть варварам!.. - хтось пискляво вигукнув із гурту.

Демосфенові неприємно було слухати викрики шовіністично настроєних єгиптян і він пішов попід стіною уздовж галереї. У кінці галереї стояв невисокий дерев'яний частокіл, за ним - дворик, затиснений будинками. Перед одним з будинків стояли рядами кам'яні й теракотові статуї - зображення єгипетських богів.

 

Читати далі >> 8 >> 9 >> 10 ... >> 12 >> 13 >> 14