Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 23.09.2017, 16:46
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Уламки імперії. М.Василенко -6

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << Читати спочатку

 

Але вони прийшли наступного дня. Їх було двоє чоловіків з короткими мечами й списами. Без пояснення звеліли йти з ними.

Ішли звивистими вузькими вуличками й Демосфен з цікавістю розглядав житла. Вони були різні за розміром і архітектурою. Одні зліплені з глини й соломи й стояли під тростиновими дахами, інші збудовані з вапняного туфу й мали пласкі дахи, на яких під тентами відпочивали домочадці. Іноді доводилося перестрибувати через джерельця, що перетинали вулиці. Перейшли великий майдан, покритий густим зеленим моріжком. На ньому паслися кози. На майдані чоловіки зводили дерев'яний поміст. Серце в Демосфена ойкнуло: поміст для його страти. В уяві спливла болісна картина... Під посиленою озброєною охороною його ведуть до помосту, щоб покарати смертю, бо він селевк, який колись повбивав їхніх одноплемінників. Галаслива, строката, агресивно настроєна юрба уступає дорогу й несамовито кричить: Смерть селевку!.. Смерть антіохівцю!.. А на помості у червоній халамиді стоїть глашатай, водить очима по юрбі й вигукує: Мужній Дарій знову зловив селевка! Оцей селевк убивав наших батьків і матерів!.. Він зігнав наш народ з рідної землі й змусив жити тут, де росте гірка трава, від якої хворіють коні й не ростуть лошата. Він заслужив смертної кари... За звичаєм судите ви. Хто за те, щоб дарувати селевкові життя, підніміть вказівний палець догори! Усі підняли? Хто там підняв палець догори? Ти, Ідо? Іда проти страти. Чого розшумілися? Тихо! Хто за те, щоб стратити селевка? Опустіть палець донизу. Опустили всі? Іда не опустила. Вона проти...

Від страшної картини, що намалювала уява, Демосфен здригнувся й став.

- Що таке? Чого стоїш? Ходімо, вождь очікує, - сказав конвоїр.

Його завели у простору чепурну кімнату з квадратними вікнами в горішній частині стіни й звеліли стояти перед вождем, який сидів у дерев'яному з високими бильцями кріслі. На підлозі перед кріслом лежала шкура лева. Вождь і жрець, який сидів поряд на стільці, були в коротко підрізаних брунатного кольору халамидах. На лисій голові вождя блищала золота корона подібна до широкого кованого обруча. Вони дивилися на Демосфена з цікавістю, без злоби й упередження. Це заспокоїло його й він почав тримати себе вільніше.

Першим заговорив вождь, поправивши на голові корону:

- Демо...

- Мене звати Демосфен, ваша поважність.

- Так, так... Демосфен. Це нашого першого вождя називали Демо. Ми шануємо й пам'ятаємо його ім'я.

Він знову поправив корону. Вона, мабуть, боляче стискала йому чоло, бо, поправляючи, кривився, як від болю.

- Нам відомо, що ти жив у Вавилоні й працював писарем у номарха. Якщо це правда, то скажи скільки його палац має вхідних дверей і сходів? Де стоїть брама Іштар та що на ній зображено? З того часу, як Олександрів жорстокий діадох Селевк зруйнував місто, мало що відбудовано... Але палац і брама стоять і досі.

Запитання не здивувало Демосфена. Він зрозумів: його хочуть перевірити. У Вавилонській гімнасії він навчався з Протеєм і місто добре знав, тому відповів на всі запитання швидко й правильно. Вождь зрадів, що зустрівся з людиною, яка жила в місті, де пройшла його молодість. Подобрішав. З почуттям глибокої ностальгії розпитував про йому відомі вулиці, скульптури, майдани. Згадав кілька своїх інтимних оказій з молодості, знайомих службовців номарха та їхніх дружин. Він дозволив Демосфенові сісти на стільці й почав вихвалювати свій народ:

- Мої люди особливі, вони мужні й працелюбні, вирощують гарних коней, мають багато овець, свиней, кіз... Нам відомо, що ти людина письменна й хоробра. Ми маємо дуже старий текст, написаний знаками. Ти яким письмом володієш?

Читаю єгипетське й вавилонське, ваша поважність.

- Нас улаштовує, - заговорив жрець. Розгорнув сувій папірусу й подав Демосфенові. - Прочитай дослівно.

- Ваша поважність, це арамійське письмо, - сказав Демосфен, оглянувши текст.

- Читаєш?

- Тут не прочитаю. Темно.

- Люди, хто там!.. Принесіть світильника! - гукнув жрець у суміжну кімнату, прочинивши вузенькі двері.

Принесли два світильника й поставили в кутку на кам'яні підставки.

Демосфен почав читати: "Тепер чи колись усі будуть покарані за немилість... братів не пізнають і не шукають синів своїх... бо все таємне лежить на дні до свого часу..."

- Добре читаєш. Читай далі, - з повагою сказав вождь.

- "Заверни того чоловіка... нехай повернеться на своє місце й не стане противником..."

- Добре читаєш, - знову сказав вождь.

- Ваша поважність, текст дуже довгий. Щоб увесь прочитати, мало буде дня.

- Ми дамо тобі стільки днів, скільки скажеш. Хочемо, щоб переклав і записав нашою мовою, бо чужою люди серцем не сприймають.

- Це не можливо, - злякано мовив Демосфен.

- Можливо. - сказав вождь. - Житимеш у нас, полюбиш наших людей, вони полюблять тебе. Одружимо. Наші жінки вміють ощасливлювати своїх чоловіків коханням. Збудуємо житло, матимеш гроші, коні, вівці... Будеш нашим учителем, писатимеш тексти про наш народ.

- Ваша поважність, це неможливо, - майже викрикнув у розпачі Демосфен. - Не можу у вас залишатися. Це неможливо!

- Буде так, як я сказав, - твердим голосом мовив вождь, скинув корону з голови й поклав собі на коліна.

- Буде так, як ми сказали, - втрутився в розмову жрець. - Навчатимеш наших людей, а коли я залишу храм нашого бога, ти станеш жерцем. Одружимо на вродливій з високою шиєю дівчині й матимеш багато дітей. Люди поважатимуть і твоє ім'я далеко піде.

Демосфенові зробилося моторошно. Пригадалися слова божка "Хочу тобі допомогти". Допоміг!.. Неприємність за неприємністю; труднощі за труднощами. Що далі? Де вихід? Час іде, дні спливають, а він у полоні якогось вождя й не знає як із нього вирватися, щоб виконати доручення антиптолемеївського комітету.

- Ваша поважність, я не проти ваших пропозицій, але що скаже ваш цар Птолемей, якщо я вчасно за дорученням його дочки Береніки не повідомлю про смерть царя Антіоха.

- Що!? Антіох помер? - одностайно запитали вождь і жрець.

Такої раптової реакції на повідомлення про смерть царя Селевкідів Демосфен не очікував і дуже здивувався. З прихованою цікавістю відповів:

- Помер і вже поховали.

- Хто може підтвердити? - запитав жрець.

- Антіохівські караванники, якщо такі вже прибули до вашої провінції і ви з ними спілкуєтеся.

Вождь і жрець багатозначно перезирнулися між собою й заспішили кудись іти, звелівши Демосфенові повертатися до своєї хижі.

Повертався сам, без конвою. Низку нових питань поставила перед ним зустріч із вождем. Чому вождь жодним словом не згадав про селевків? Чому не запитав, куди й задля чого йшов через піски? Чому, власне, його хоче залишити в поселенні? Відповіді не було. Треба тікати й якнайшвидше, допоки не кинули до ями. Але куди тікати без коня й грошей? Хто допоможе? Іда? Ні. Дарій? Ні. Амата? Ні. Хто?

На вулиці його зупинив низенький з доброю усмішкою чоловік:

- Доброго здоров'я, Демо. Це я тебе вилікував. Мене звати Амін. Лікую людей і коней, і варю пиво. Мене називають учителем, хоч не вмію писати й читати.

- Я твій боржник, Аміне. Чим можу віддячити?

- Нічим!.. Нічим!.. - замахав руками Амін. - Нічого не хочу, крім прихильності. Ціную тільки прихильність, все інше - дим.

Демосфен подумав: "Чи не ця добра людина зможе допомогти?"

- Добрі відносини між людьми я також ціную. Ходімо до мене й ближче познайомимося, поговоримо. Добрих людей я шаную.

- Іти до тебе зараз? Не можу, пиво на виході. Пізніше.

- Згоден, - сказав Демосфен і повеселілий пішов до своєї хижі. Щось підказувало: він зможе домовитися з лікарем-пивоваром, позичить у нього гроші, купить коня, харчі...

Від такої думки полегшало на душі. Він прискорив ходу, швидко дістався свого помешкання, відчинив двері й остовпіло зупинився на порозі. Перед ним у білому вишуканому вбранні стояла Іда. Її ніжне смугляве обличчя, великі чорні магічні очі, висока красива шия й струнка постать заворожували погляд. Вона помітила його розгубленість і з лукавинкою в очах запитала:

- Не очікував?

- Ідо, тебе хто сюди прислав?

- Серце.

- Не завжди можна керуватися серцем, треба зважати й на розум. Що подумає твій наречений Дарій, коли довідається, якою нарядною ти йшла до мене. Я не хочу неприємності, з мене досить.

- Неприємності не буде. Я тебе знайшла й хочу, щоб ти був щасливим і здоровим.

- Ідо, ще раз дякую, я цілком здоровий. Про мене не турбуйся. Я швидко, мов кіт, стаю на ноги. Прошу, не ускладнюй мені тут життя. Мені потрібно йти далі. Я мушу йти.

- Демо, ти був мертвий, ми повернули тобі життя...

- Іноді й смерть любить пожартувати, - сказав Демосфен і пройшов до середини хижі. - Хто боїться смерті, той і помирає. Я смерті не боюся.

- Демо...

- Мене звати Демосфен, - сердито обірвав її на слові.

Іда зніяковіла, побачивши на його обличчі невдоволення.

- Добре, зватиму Демосфеном, тільки не гнівайся. Я принесла тобі їсти. Страви готувала сама.

Тільки тепер відчув запах смаженого м'яса з приправою й згадав, що досі нічого не їв, і він голодний. Але Іді сказав:

- Дякую, я не голодний.

- Поїси пізніше. Демо, не гнівайся, бо вже хочеться плакати. І не дивися на мене вухатою совою.

- Ким? - швидко запитав Демосфен.

- Вухатою совою. У нас багато вухатих сов у лісі. Коли вони чимсь невдоволені, то дивляться так, як ти зараз на мене.

Демосфен більше не міг грати роль сердитої людини, він засміявся:

- Ідо, на тебе не можливо гніватися. Ти чарівниця. Сідай на стільці й бережи свої ноги. Твоя життєва дорога довга й вони ще пригодяться.

- Я в дорогу не збираюся, але хотіла б побачити світ, побувати в столиці Олександрії, подивитися на море, гори, річку Ніл, про яку говорять, що вона витікає з комори бога плодючості Міна.

Він дивився на неї, наче побачив уперше. Це вона говорить чи сниться? Дівчина забутого богами племені хоче побачити світ...

- Демо, - з благанням у голосі раптом сказала вона, - купи мене.

- Що?.. - не зрозумів Демосфен. - Кого купити?

- Завтра свято шлюбу. Я не хочу бути дружиною Дарія, він жорстокий і жадібний. Купи мене ти.

- Не хочеш за Дарія, вийди заміж за іншого хлопця.

- Не зможу, Дарій має багато грошей і заплатить за мене найбільше. Хочу, щоб ти купив мене.

- Про що говориш!.. Я одружений і вдруге одружуватися не маю права. І грошей не маю. Кишені порожні.

- Гроші тобі дадуть. У нас чоловіки, які не мають при собі дружин, вважаються неодруженими.

Звичай племен Вавилонії проводити щорічно свято шлюбу давній. Демосфен бував на таких святах, знав ритуал, порядок свята, й не здивувався, що люди з того краю дотримуються колишніх традицій. Його вразило інше: Іда хоче вийти заміж за нього!

- Ідо, скільки тобі років?

- Я народилася, коли селевки вбивали мій народ. Скільки це років?

- Багато. Дарій також тоді народився?

- Він народився, коли висока вода потопила наших коней. А ти коли народився?

- Того дня, коли ти знайшла мене в пісках, - відповів Демосфен.

- Зовсім молодий. Молодший мене. То купиш мене завтра на святі?

- Не куплю, не хочу й не говори мені більше про шлюб.

Іда не слухала його, наполягала на своє:

- Ах, так!.. Не хочеш? Залоскочу!.. Я - русалка з риб'ячим хвостом. Русалка! Заберу тебе з собою в підводне царство.

Вона повалила Демосфена на топчан, схилилась над ним і почала швидко руками лоскотати під пахвами, за вухами, по грудях. Одразу могутні біологічні струми підхопили обох на свої руки й понесли в країну невагомості. Ще мить і звідти не було б повернення.

Раптом Демосфенові почулося, ніби хтось йому пошепки сказав: Прокинься! І він прокинувся, зневажливо відштовхнув Іду, схопився з тапчана й сів на стільці, зніяковілий і червоний на обличчі. Слів не знаходив, щоб оправдатися. Здавалося, що всі слова повилітали з голови й він тепер, як бубон, порожній. Сидить, дивиться безтямно на неї й мовчить.

Вона сиділа, низько похиливши голову, долонями затулила обличчя й плакала, схлипуючи.

- Ідо, ми далеко зайшли, цього робити не можна.

- Ти нічого не зрозумів. Ти поганий, - сказала вона з почуттям приниженої гідності й образи.

- Ми не можемо бути подружжям. Я не можу... Мені не дозволяється бути твоїм чоловіком. Я маю... Я мушу тобі сказати... Я не можу... - безпорадно заговорив Демосфен і з полегшенням зітхнув, коли відчув, що хвиля душевної непевності відступила. "Добре, що вчасно отямився й не дозволив закабалити себе. Мабуть, хтось є присутній, який зупинив на краю прірви" - подумав він і подивився на фігурку божка, яка лежала на підставці біля давно погаслого світильника. Він узяв божка й підніс Іді, хотів щось сказати, але вона різко підняла голову й сердито буркнула:

- Він такий же поганий, як і ти.

- Ідо, я не хочу бути невдячним...

- Хочеш, - промовила вона й вийшла з помешкання.

З гірким почуттям провини Демосфен підійшов до вікна, відхилив занавіску. Майже під вікном у затінку лежало троє чорношкірих свиней, побіля них волохате цуценя гризло маслачок і час від часу сердито гарчало, коли до нього наближалися брунатні кури. Метрів за десять від вікна стояла горбата хижа, покрита пальмовим листям. Біля хижі на пеньку сиділа молода мати й годувала груддю немовля. У хижі, мабуть, сварилися, бо звідти долинав галас. Він одразу затих, коли з бічної вулички підійшов Дарій і гукнув у відчинені двері:

- Амато, вийди, поговорити треба.

На порозі з'явилася Амата й сердито мовила: .

- Не ходи за мною, краще дивися за Ідою.

- Зачекай, поговорити треба.

- Я сказала все. Дивися за Ідою, вона тобі втирає носа.

Амата зайшла в хижу й за собою причинила двері. Дарій ще кілька хвилин постояв, мабуть, думав, що вона знову вийде, але вона не вийшла й він спроквола пішов вуличкою. Демосфен з цікавістю розглядав його: міцна постава, засмаглі, трохи волохаті груди, м'язисті стегна, розкуйовджене волосся на голові, тверда хода - справляли враження вольового парубка. "А Іда каже, що він не гарний. Даремно наговорює на хлопця. Помиряться, коли поїду звідціля. Але як поїхати? Де дістати гроші на коня й харчі? А тут ще й неприємність з Ідою. Якась вона непередбачувана", - подумав Демосфен і сів до столу, щоб пообідати. Нараз відчинилися двері й на порозі появився Амін з бурдючком пива:

- Ось і я!... Бачу - закуска вже на столі, готуй келихи.

Амін із тих людей, які можуть годинами натхненно говорити про будь-що, аби говорити. Розповідаючи, повторював події, які перепліталися без зазначення дат і років; називав клички коней, імена людей, назви цілющих трав, говорив про чарівну жіночу привабливість, гріхи молодості, небесні знамення й багато ще чого незрозумілого.

- Скільки я прожив? Мабуть, багато, бо борода вже сива й до жінок менше тягне. Приходить якось дружина нашого жерця й просить, щоб я поновив жерцю чоловічу силу. Кажу: поновити можна пивом, але він заборонив мені варити. Хто навчив робити пиво? Може, дід, а може, батько. Вони розумілися на травах і я був коло них. Ще коли не було міста Олександрії, один мудрий фараон пив пиво і закушував скіфським коренем, солодком. Мав двадцять дітей. Солодку привозили скіфи караванами, то його й тепер називають скіфським коренем. Жінка пішла, а за день приходить сам жрець і каже; "Зроби так, щоб мене не брала старість". Кажу: можу, але для цього треба зварити пиво. А він каже: "Вари". А я кажу: До пива потрібний скіфський корінь. То він сам кудись поїхав, мабуть, до караванників, купив, привозить і каже: "Вари". Зварив, настояв на корені... Настоював довго в глибокій ямі. Кажу йому: пийте. За тиждень чи два приходить його весела дружина й каже, що жрець знову, як молодий. Тільки від того мені легше не стало, усі жінки почали бігати за пивом для своїх чоловіків.

Демосфен не перебивав: нехай вибалакається. Але коли він розповів про скіфський корінь, запідозрив його в наміру навмисне напоїти таким пивом.

- Лікарю, зупинися! Чи не тому приніс пиво, щоб зробити з мене жеребця?

- Ні, ні!.. - заперечив Амін. - Пиво п'ємо разом, воно чисте. Для тих, хто хоче бути жеребцем, готую окремо. Я радію, коли радіють мої клієнти. Тебе вилікував - радію. Не радію, коли не можу допомогти.

- Дуже добре, що всім допомагаєш. Мені допоміг би?

- Усім допомагаю, не відмовлю й тобі.

Пиво було смачне, світлого янтарного кольору, відстояне, з хмельовим присмаком. Пили з насолодою малими порціями. У голові появилися джмелі.

- Друже Аміне, зроби мені послугу, - почав обережно говорити Демосфен. - Я тут випадкова людина. Ваші люди мені подобаються, радий був познайомитися. Щиро вдячний тобі, Іді, Аматі, Дарію й вождеві за прихильність і порятунок... Але я не можу довго залишатися тут. Повинен їхати далі. Допоможи мені.

- Тобі потрібні гроші? Звернися до Іди, вона їх має.

- Мені потрібний кінь і зброя.

- Не раджу купляти коня. Наші коні вже не ті, що колись були. Тут погана трава й вода гірка, коні часто падають. Краще обзаведися віслюком або козами, або мулами. Це дешевше й коло них менше роботи.

- Ти не зрозумів. Я хочу залишити ваше поселення.

- Вождь знає?

- Знатимемо тільки ти і я. Покажи хоча б дорогу.

- Не можу. І ніхто не покаже без згоди вождя. Ні, не можу.

- А казав усім допомагаєш, - розчаровано промовив Демосфен.

- Проси щось інше, тільки не це... Слухай, не втікай, бо знайдуть. Залишайся в нас, матимеш багато коней і свиней.

- Не хочеш допомогти, то хоч дай слово, що нікому не розкажеш про нашу розмову.

- Можу дати, але тільки до завтра.

- Чому "до завтра"?

- Вночі спатиму.

"Ідіот, - подумав Демосфен. - Звідки беруться оці правильні! Завтра вже поселенці знатимуть і знатиме вождь, що готуюся до втечі."

Амін помітив Демосфенове невдоволення й з розкаянням розвів руки:

- Ось бачиш, я також переживаю, що не можу допомогти.

- Про це я вже чув. До побачення, пивоваре!

 

Наступного дня Демосфен прийшов на майдан, коли там уже було багато людей: хто лежав на моріжку, хто вештався без усякого діла, - і все оте шуміло, говорило, сміялося... По закінченні шлюбного ритуалу вони розкладуть вогнища, принесуть сир, коржі, молоко, вино, овочі, різатимуть курей, овець, смажитимуть м'ясо, щоб усе оте поїсти, випити й до ранку співати й танцювати, щиро бажаючи молодим подружжям родинного затишку, щастя й багато дітей.

Стежка до помосту була густо встелена польовими квітами. На високих тичинах висіли вінки з пальмового листя й перевесла, - джгути зі скрученого трав'яного зілля. На широкому помості біля столу, на якому стояла дерев'яна скринька-скарбниця, сидів жрець із нерозлучним своїм жезлом. Біля нього стояв оповісник у розхристаній червоній халамиді з товстим кипарисовим кийком і мідним щитом в руках. Права пола халамиди була перекинута через ліве плече, - ознака відкритості й справедливості.

Люди з нетерпінням очікували вождя, який повинен прийти й оголосити про відкриття щорічного свята шлюбу.

Незабаром біля будинку вождя, обнесеного кам'яним муром, заграв букцин - духовий музичний інструмент. Розчинилася брама й звідти вийшов у короткому балахоні вождь з почетом. Попереду вождя голомозий хлопець на повідку вів прикрашеного квітами добре вгодованого віслюка, - символ добробуту й домашнього затишку. Люди на майдані притихли. Хто лежав чи сидів, звівся на ноги. Вождь з почетом пройшов до центру майдану, де стояло високе крісло з бильцями, привітав присутніх зі святом шлюбу й сів у крісло, що означало: свято відкрито. Знову заграв букцин і на поміст вийшли три жінки в білих сукнях. Вони допомагатимуть оповісникові в ході ритуалу взаконювати шлюб. Оповісник вдарив кийком у металевий щит і оголосив:

- Для шлюбу на поміст викликаю дівчину Іду!.. Вона добра, розумна, вродлива. Перша шлюбна ціна п'ять золотих статер. Хто дає більше?

На майдані люди загомоніли. Оповісник озирнувся. Іди не було.

- Де Іда? - запитав. - Покличте Іду. Дарію, де Іда?

Люди не замовкали. Оповісник знову вдарив у щит.

- Люди, тихо! Іда прийде пізніше.

- Не прийде, - гукнула дівчина з гурту наречених, які стояли за живоплотом у кількох метрах від помосту. - Іда втекла. Вона шлюбу не братиме.

Оповісник оголосив нове ім'я:

- Викликаю дівчину Хіну!.. Вона вродлива й працьовита, любить доглядати кіз. Перша ціна - три золоті статери. Хто дає більше?

- Я!.. - вигукнув парубок із гурту женихів. - Я даю три статери й три тетрадрахми.

- Усі чули? - звернувся до присутніх оповісник. - Дають три статери й три тетрадрахми. Хто дає більше? Немає? Отже оголошую чоловіком працьовитої Хіни мужнього Патріса. Побажаємо їм злагоди й великого родинного щастя, мати купу дітей і багато кіз, овець і коней.

Жіночий хор заспівав весільну пісню. На поміст вибіг щасливий Патріс. Він кинув у скарбницю обіцяну суму грошей і став поряд Хіни. Жінки перевеслами пов'язали їм руки, щоб не розгубилися в житті. Люди почали вигукувати слова привітання й побажання родинного затишку.

Демосфен стояв недалеко від помосту й байдуже спостерігав шлюбну процедуру. На душі було журливо, радість і веселість людей не поліпшували тривожного настрою. Він вирішив пройтись до озера й побути на самоті. За живоплотом побачив гурт дівчат, які щось жваво розповідали Дарію. Він підійшов до них:

- Дарію, я шкодую, що так сталося...

- Чого тобі треба? - кидаючи злий погляд, сердито сказав Дарій.

- Дарію, ти врятував мені життя...

- На жаль. Краще було б вбити тебе.

- Дарію, я хочу, щоб ти з Ідою був щасливий і мали багато дітей.

- Чого тобі треба? Іди собі куди йшов! - аж крикнув Дарій.

Щоб не дратувати Дарія, Демосфен пішов до озера. Довго ходив берегом, тривожачи жаб і водоплавну птицю, присідав на прибережний пісок, милувався тихим розкішним краєвидом. Витіювате літання чайок-риболовів над озером, озвучене голосами пташок повітря, зелене мирне довкілля заспокоїли його, на душі полегшало й він повернувся на майдан.

Там уже йшов зворотний процес плати за наречених. На помості поряд з оповісником стояла горбатенька, з подзьобаним обличчям дівчина. Оповісник вигукнув:

- Із загальної скарбниці заплачу парубкові одну золоту статеру, який захоче стати чоловіком оцієї дівчини, яка має добру вдачу й любить господарювати.

- Мало!.. - хтось гукнув з юрби.

- Докладаю п'ять тетрадрахм, - сказав оповісник, обводячи поглядом юрбу.

Із гурту женихів вийшов веселий, розхристаний парубок і вигукнув:

- Давай мені гроші! Я буду її чоловіком.

Оповісник дістав із скарбниці обіцяну суму грошей і поклав на стіл, засланий голубою скатеркою з грубої тканини.

Демосфен знав, що таким способом він віддаватиме заміж негарних дівчат доти, допоки не спорожніє скарбниця. Дівчатам, яким не пощастить вийти заміж тепер, чекатимуть наступного свята шлюбу, підшукуючи собі наречених.

- Ось він!.. - почув Демосфен за спиною. Озирнувся й побачив Дарія з трьома молодиками.

- Ось він!.. Він украв Іду й заховав у плавнях. Сам бачив! - горланив Дарій, розмахуючи погрозливо кулаками.

- Ви про що? Не крав Іди й не бачив, - стримуючи себе, відповів Демосфен. - У мене на вас зла немає.

- Не маєш, а вже зробив, - не замовкав Дарій. - Ходімо зараз битися на мечі.

"Не вистачало ще мені битися з оцим дурнем" - подумав Демосфен, а молодикам сказав:

- Не буду битися. Не хочу вашої смерті.

- Ага!.. Боїшся!

- Боягуз!

- Селевк!

Шум привернув увагу вождя й він послав свого службовця до галасливого гурту молодиків. Службовець швидко втихомирив їх, а Демосфенові звелів іти з ним.

- Куди й чого? - тамуючи тривогу, запитав Демосфен.

- Житимеш у будинку вождя. Там буде спокійніше.

Кімната, в якій поселив службовець, була простора й чиста. Високу стелю підтримували чотири кипарисові колони, на яких висіли чучела орлів та чайок. Денне світло вливалося через вікно. Біля нього стояв стіл і два стільці, а в глибині кімнати - ліжко, застелене коцем.

Демосфен уже не дивувався новій метаморфозі його долі, намагався забути неприємності, але вони не забувалися.

 

Бралося на вечір. Небо плакало червоними слізьми. Із майдану долинав гомін людей, чувся запах диму й смаженого м'яса.

Демосфен вийшов із помешкання, обійшов мур і скупався в глибокій вирві. Коли повернувся до помешкання, на столі побачив вечерю: смажена риба, ячмінні коржі й кухоль пива. Швидко повечеряв і ліг спати, але заснути довго не міг. Що буде завтра? У відкритому бою простіше, там бачиш ворога, якого повинен убити, щоб не вбив тебе. А тут?

Вранці, коли ще лежав у ліжку, прийшов слуга й попросив зайти до вождя. Демосфен швидко піднявся й вийшов на подвір'я. На майдані дехто з весільчан ще спав на моріжку, інші розводили вогнища.

Вождь зустрів привітно, запросив сісти на стільці. Сам сів поруч.

- Демосфене, ти говорив правду. Наш лютий ворог цар Антіох помер. Ми довідались і про те, що ти посланець Береніки. Ми любимо й шануємо її батька, царя Птолемея.

- Так, так, шануємо й любимо, - втрутився в розмову жрець.

- Сімнадцять років ми чесно служимо Птолемею й стільки ж років сумуємо за рідним краєм. Ми хочемо просити його, щоб відпустив нас. Ти близький до царя, замов за нас слово. Ми врятували тебе від смерті, порятуй мій народ. Якщо це зробиш і буде успіх, подаруємо коня. Чому самі не просимо? Просили. Не відпускає. Царям потрібні люди, без них вони ніхто. Хочу, щоб сьогодні ти виїхав з моїми послами. То як?

- Згоден, вельмишановний вожде, - з радістю сказав Демосфен. - Обов'язково розкажу цареві про вашу прихильність до нього. Він мудрий, думаю, що відпустить.

- Дуже добре! Дуже добре! - засвітився радістю вождь. - Іда казала, що ти не такий, як інші. Вона не помилилася. Не помилився і я. Ходімо покажу наше господарство. Люблю хвалитися, коли є чим.

Він повів на господарський двір. Показав сховище для зерна - глибоку круглу яму, стіни якої були обмазані глиною. Повів у стайню.

- Коні красиві й витривалі, - говорив вождь, - але не такі, яких мали на рідній землі. Тут гірка трава й вода нездорова. Не тільки коні, але й кози ростуть погано. Нюхом чують, що земля не їхня.

Коней було не більше десятка, прив'язаних до ясел. Вони активно хрумали ячмінь, відмахуючи кусливих мух довгими хвостами.

Демосфен зрозумів, що вождь навмисне прибідняється - коні були добре вгодовані й гарні. Він підійшов до буланого коня й похлопав по холці. Кінь насторожився, вишкірив зуби, намагаючись вкусити.

- Бойовий, царський кінь, - похвалив Демосфен.

- Тобі подобається Фараон? Давали великі гроші - не продав.

- Ви маєте золотих коней, але такого, як був мій Кірі...

І він розповів про свого коня з таким глибоким почуттям любові до нього й смутку, що вождь аж рота роззявив.

- О, так, такого коня не знайти... Тут не така земля, щоб боги дарували людям таких гарних коней, як був Кірі. Якщо допоможеш нам повернутися на рідну землю, я знайду тобі не гіршого коня. А тепер ходімо поснідаємо. По сніданку - в дорогу.

Осідлані коні стояли біля стайні й біля них поралися стайничні.

- Пане Демосфене, їхатимете на Фараоні, так звелів вождь, - кланяючись, сказав один з трьох послів, присадкуватий чоловік з густими чорними бровами. - Кінь міцний, розумний, але гонористий. Може вкусити й часто б'є задки. Будьте обачні. Тримайтеся подалі його пащеки. Ось дивіться, - посол показав праву руку, на якій був широкий шрам, - Бачите? Це його робота. Його кличуть Фараоном, а я кликав би Тигром.

Проводжати прийшов вождь із дворовими людьми. Прибігли галасливі босоногі й голопузі хлопчаки з майдану. Юрба зібралася чималенька. Дорослі радили, якою краще їхати дорогою, де відпочивати, де можна добре попасти коней та купити харчі. І кожен із порадників запевняв, що тільки він добре знає дорогу, а інші тільки кажуть, а не знають.

Демосфен уже було підняв ногу, щоб сісти на Фараона, як згадав, що забув узяти фігурку божка. Мовчки віддав повід якомусь підліткові з косичкою на макушці й побіг до будинку.

Проводжаючі одразу закричали:

- Стій!.. Куди?! Зупинися!

Він забіг до свого покою, узяв фігурку з-під солом'яного матраца й вже повертався, коли біля воріт побачив Іду. Вона стояла в голубих шароварах і короткій білій кохтині. На обличчі печаль і сліди від сліз.

- Ідо, добрий день, - привітався Демосфен. - Я пам'ятатиму тебе. Ти гарна й розумна, хочу, щоб була щасливою. Нам не доведеться більше зустрічатись, роки пройдуть і ти зрозумієш, що я... Що ти... Я не хотів тебе кривдити.

- Демо, візьми мене з собою. Хочу побачити Олександрію. Візьми, буду лагідною, слухатимуся тебе одного.

Демосфен розгубився. Такого прохання від неї не очікував.

- Ти вождя питала?

- Вождь не дозволяє.

- Я тим більше. Залишайся вдома, ти потрібна тут.

Вона поглянула на нього насмішкувато й з іронією сказала:

- Демо, ти мені огидний... Огидний!

- Пробач. Не моя вина... Ти повинна зрозуміти, - намагався спокійно говорити Демосфен, хотів узяти її за руку.

- Геть від мене! - притишено, але твердо сказала Іда й заплакала.

Демосфен, не попрощавшись, із тяжким серцем пішов від неї.

Послів уже не було. Їхня кавалькада, збиваючи пилюгу, по схилу мчала на пагорб.

Коли Демосфен виїхав з поселення, за кущем оливки побачив Дарія. Уже повернув було коня, щоб під'їхати до нього й попрощатись, як біля вуха почув дзенькіт стріли. Він швидко пришпорив Фараона й поїхав слідом за послами.

 

Кінець першої частини

 

Читати далі >> 7 >> 8 >> 9 ... >> 12 >> 13 >> 14