Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 22.10.2017, 08:40
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Уламки імперії. М.Василенко -5

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку

 

У провінції Вавилону жило мирне й багате кіньми плем'я. Коли воно там поселилося, ніхто не знав. Жило мирно, люди висівали ячмінь, тримали овець і займалися конярством. Плем'я славилося мужніми й працьовитими чоловіками та вродливими жінками, в яких були довгі шиї та стрункі постави. За звичаєм, щоб дівчата мали довгі шиї, їх з перших днів народження тримали в спеціальних колисках. Такі дівчата швидко виходили заміж, за них наречені платили гроші, як за особливо вродливих.

Плем'я сплачувало подать цареві Антіохові. Давало мед, ячмінь, козячий сир, шкури з рогатої худоби тощо. З часом такої данини цареві стало мало й він наказав до всього того додавати ще й коней. Плем'я відмовилося. Тоді Антіох спорядив каральний загін і його командирові Псамметиху звелів силоміць відібрати в конярів частину коней. Демосфенові тоді було сімнадцять років і він як грамотний воїн виконував обов'язок писаря при обозі.

Каральний загін раптово й щільно оточив перше поселення племені. Псамметиховий оповісник оголосив, щоб мешканці терміново зібралися на майдані. Але час проходив, а люди не виходили з хиж. Тоді розгніваний Псамметих, щоб настрахати людей інших поселень, звелів воїнам силоміць зібрати їх на майдані й порубати мечами, за винятком дівчат, які ще не пізнали ложа з чоловіками й хлопчаків віком до тринадцяти років. Дівчат віддадуть заміж за хлопців іншого племені, а хлопчаків виховають у дусі покори цареві й вони служитимуть у його війську.

Побоїще тривало до вечора. Плач дітей, повний відчаю крик матерів, передсмертні зойки порубаних чоловіків, тупіт коней, брязкіт мечів, краяли душі сторонніх. Люди хапали каміння, дрючки й відчайдушне захищалися від каральників. Невеликій групі чоловіків пощастило стягнути з коней кількох вершників, обеззброїти й втікти з жінками та дітьми. Мстливий Псамметих наказав воїнам прочесати ліс та яруги, знайти втікачів і знищити.

Демосфен переписував майно вбитих мешканців, готував до відправки в столицю. Негадано заморосив дощ. Сутеніло. Демосфенові захотілося після жахливої різанини побути на самоті, звільнитися від гнітючого почуття душевного неспокою. Він накинув на плечі малинового кольору плащ і пішов поза хижами поселення до озера, де стояли високі дивної форми скелі. Здавалося, що то були не скелі, а якісь велетенські міфічні звірі з довгими зміїними хвостами, бичачими рогами та пащеками левів.

Збиваючи шкіряними черевиками росу на траві, обійшов оливкові деревця, піднявся на пагорбок. Нараз почув якийсь дивний, тонкий голос, немов плач немовляти. Він зійшов з пагорка в ярок, розгорнув віти куща ліщини й завмер.

Під кущем сиділа молода жінка й тримала на колінах замотане в ганчір'я й сіно немовля. Жінка подивилася на чужинця й нахилила голову, мов поклала на плаху. Демосфен схопився за меча: мусить виконати наказа воєначальника, вбити втікачку. Підняв руку, але в ту мить дитина заплакала - і меч випав з руки, встромився в землю біля його ніг. Не усвідомлюючи, що робить, він скинув плащ і, загорнувши в нього дитинку, поклав біля матері. Швидко, мов наврочений, повернувся в табір, зайшов до намету й ліг спати. Але заснути не міг. Тільки тепер, заплющивши очі й знову побачивши жінку, зрозумів, яку зробив провину, не виконавши наказа воєначальника. Якщо тепер якийсь воїн випадково натрапить на жінку з дитиною й побачить його плащ, то йому до ранку не зносити голови. І він вирішує дочекатися глупої ночі, коли воїни міцно спатимуть, непомітно вийти з табору, відшукати жінку й забрати плащ.

Думки роєм клубилися в голові, ніч тягнулася повільно й марудно. Демосфен довго й терпляче чекав, і негадано заснув.

Прокинувся від стусана. Перед ним стояв Псамметих і гнівливо кричав:

- Встать!.. Негайно в колону!

Демосфен розгублено, зляканими очима дивився на воєначальника:

- Ви про що? Де вона?

- Яка "вона"!.. Негайно в стрій, вирушаємо. Нам необхідно оточити інші поселення клятого племені, допоки втікачі не попередили їх.

Але втікачі встигли сповістити одноплемінників про жорстоку розправу збирачів данини над родичами й ті, маючи багато коней, швидко спорядилися й зникли в невідомому напрямку, залишивши порожніми свої домівки. Псамметих, клянучи непокірне плем'я, наказав експедиції повертатися в столицю.

Довжелезна валка навантажених возів, нав'ючених коней і віслюків, отари овець, ревучих черед поволі повзла випаленим сонцем степом. Султани пилюги стояли над ними й сліпили сонце.

У столиці цар Антіох, викликавши до себе Псамметиха й довідавшись про втечу племені, кричав:

- Де коні?!. Питаю, де коні?! Мені вівці не потрібні, їх маю багато. Мені потрібні люди й коні. Де люди?.. Я не давав наказа різати конярів. Земля без людей - порожня. Навіщо мені порожня земля! Знайди конярів і поверни. Без них не повертайся.

Того ж дня Псамметих з невеликим кінним загоном вирушив на пошуки. Незабаром прийшла вістка, що всі вони загинули в пустелі від спраги.

Демосфен нікому не говорив про пригоду, яка сталася, навіть батькові Маркусу. Боявся, що не зрозуміють, звинуватять у порушенні воєнної дисципліни й боягузливості.

Щоденні поточні клопоти, експедиційні походи, війни, випхали із пам'яті прикру пригоду. Воєнна кар'єра складалася успішно. Швидко дослужився до воєначальницького чина. І ось саме сьогодні чомусь той випадок з особливою ясністю до найменшої дрібниці пригадався. Тінь легкої скорботи чи то жалю торкнулася серця. Він долонями розгладив плащ (плащ був такого ж кольору й форми, як і той) і роздивився навколо. Кірі, пофиркуючи, скуб соковиту траву на галявині. На кущі метушлива пташка, вчіпившись за галузку, дзьобала червону ягідку. На високих розкішних деревах лементували великі птахи. Вони, мабуть, сварилася, бо лозяні гнізда потріскували й з них сипалося дрібне чурпилля.

На плесі затоки паслися водоплавні птиці. Іноді якась із них, розпластавши крила й шльопаючи ногами по воді, злітала вгору, а зробивши почесне коло над річкою, знову сідала на воду. Така самодіяльність не подобалася іншим пернатим і вони зустрічали її непривітно: голосно ґелґотали, а то ганялися за нею, маючи намір добре поскубти. Одна із птиць, яка сіла, не стала втікати. Вона прийняла войовничу позу й сама пішла в наступ. Здійнявся гучний гамір. Птиці хлопали крильми, каламутили воду й злорадно скубли одна одну. Швидко на плесі річки забіліло пір'я. Риба хапала його й пір'їна, схоплена рибиною, сторчма пливла плесом, наче вітрило якогось підводного казкового кораблика. Птиці не втихомирювалися. До них приєднався новий гурт родичів, що відпочивали на березі, й шум і гамір подвоївся.

- Тю!.. Тю!.. Шалені!.. Вам що води мало? Сонця? Он його скільки! Угомоніться й зупиніть війну, в якій не матимете перемоги. Шалені! Тю!.. Тю!.. - гукнув Демосфен і побіг до води.

На березі знайшов відполірований хвилями річки камінець і жбурнув на птиць. Птиці вмить притихли, мовби бійки й не було, й за хвилину всі злагоджено табуном швидко попливли від берега, де стояла сердита людина й щось вигукувала.

Демосфен роззувся й пішов берегом. Під крислатими деревами помітив затоплену колоду. Вода не глибока й було видно, що там відбувається. Маленькі гостроносі рибинки підпливли до колоди, метушаться, щось підбирають з камінців на дні. Деякі вистрибують з глибини, хапають комарів, що падають на воду. Тоді по поверхні розходяться кола. Іноді з'являються великі риби, зупиняються на одному місті проти течії і куняють. Варто поворухнутися й вони зникають. Демосфен стоїть тихо. Несподівано до зграйки рибинок кинулася срібна стріла. Це риба-хижак. Вона схопила рибинку й повернулася під корчак. За хвилину знов тиша й спокій у воді. Рибинки копаються в мулі, а великі риби дрімають, ліниво ворушачи хвостами.

Демосфен зачарований дійством підводного царства, сів на прибережний валун і довго споглядав річкову заводь. Щось радісне й тепле наповнювало його душу. Хотілося співати або, притуливши човником долоні до рота, гукнути:

- О-го-го!..

Але він не гукнув, а роздягнувся й з розгону шубовснув у воду. Хлопав долонями по хвилях, лягав на спину, пірнав, лякаючи птахів.

Коли скупався й вийшов на берег, побачив як молодий дикий буйвол топче під деревом його речі, намагається рогами підчепити торби.

- Ей, ти!.. Зупинися! - гукнув Демосфен.

Бузівок, побачивши голу людину, яка бігла з ломакою до нього, невдоволено рикнув і зник у гущавині прибережної саги.

Великої шкоди тварина не зробила, але, на всякий випадок, Демосфен повісив клумаки на дерево.

На серці було легко, добре відпочив, проте залишати берег не хотілося. Вирішив переправитися через річку завтра вранці. А там на свій ризик поїде навпростець, короткою дорогою, хоч і знає, що коротка дорога іноді буває дуже довгою. Думка, що якийсь інший гінець може раніше дістатися Єгипту й повідомити Птолемея, турбувала його.

На світанку прокинувся з відчуттям радості й повноти свіжої сили. Він оглянув лозовий кошик, якого змайстрував звечора, прикликав коня, осідлав, на сідло поставив кошик з подорожніми речами, щоб не намокли при переправі, й повів коня до берега. Кірі сміливо пішов у воду, напився й, підбадьорений господарем, повільно поплив. Вода освіжила тіло й кінь енергійно працював ногами. Демосфен, тримаючись за сідло, плив поряд. На середині річки появився косяк крупної риби. Кірі нервово загамселив ногами, намагався вистрибнути з води, коли ставав на тугі спини рибин. Знівечена копитами риба догори животами спливала на поверхню плеса. Демосфен злякався аби Кірі не втонув. На щастя, обійшлося все добре.

На піщаному березі, переупакувавши поклажу й наповнивши свіжою водою бурдюк, з легким серцем і бажанням якнайшвидше дістатися єгипетської столиці Олександрії вирушив у дорогу.

За два тижні без пригод і особливих труднощів подолав ще дві безіменні річки. Кірі жодного разу не підвів, охоче ступав у воду, енергійно загрібав ногами й струшувався на березі від води, переможно поглядаючи на подолану річку.

За рікою починалися піски, що дуже здивувало Демосфена. Ще десять років тому пісків тут не було. Це він добре пам'ятає. Тоді росла густа трава, на вітрі хвилювався дикий ячмінь і були невеликі озера. Тут він із своїми вершниками полював антилоп, дер пташині яйця, купався в озері, ловив рибу й не думав, що піски прийдуть на цей зелений клин землі. Пригадався старий віщун, який прийшов з якоїсь країни й проповідував про невідворотність кінця світу; "А це настане тоді, коли піски доповзуть до найбільших морів і річок, і засиплять їх. Ріки тектимуть під пісками, а на морях лежатимуть піщані бархани. Кораблі будуть зайвими й нікому не потрібні. Досить буде сісти на коня чи верблюда, чи осла - й ти за день-два дістанешся Афін чи Риму, чи Кіпру... А люди гинутимуть від спекоти й голоду... І не подаватимуть один одному руку, бо не матимуть серця..."

Їхати стало трудніше. Рідка рослинність із цупким стеблом і смуги сипучого піску заважали швидкій їзді. Кінь підбився, дошкуляла куслива комашня й денна спекота. Доводилося їхати ранками або прохолодними ночами, коли світив місяць.

Настрій погіршився, у душу западали сумніви і тривоги. Їхав би тепер на верблюді у м'якому сідлі з парасолькою й горя не знав би. Гойдався б на верблюді в такт його ходи й не думав би про харчі: звідки їх узяти? Або милувався б міражами - голубими озерами й райськими оазисами при небосхилах, верблюжими караванами, що безкінечно тихою ходою ідуть за обрій у свою вимріяну далеку країну.

За плоскогір'ям починалася низина. Там текла річка й бовванів темносиній ліс. Звідти доносився запах цитрусових рослин та вологи.

Кінь збадьорився, енергійно побіг риссю.

На високому березі річки Демосфен спішився й на поводі повів Кірі між дерев, вишукуючи добру пашу. Біля неглибокої балки під пагорбом на широкій галявині пустив коня на попас, а сам поліз на вузлувате дерево подивитися, чи не має поблизу хижаків.

Свіжий вітер ніс гіркий запах прілого листя й деревної кори. З посвистом розсікли повітря якісь птахи, сіли віддалік дерева, але кимсь стривожені, знову стали на крило й полетіли за річку.

Із трав'янистої улоговини вибігло стадо молодих кабанів, за ними бігли крупні вепри-сікачі з довгими й гострими кликами. Кабани зупинилися під кущовим деревом з грушоподібними плодами, почали копирсатися у перетрубленій гризунами падалиці, хрюкаючи. Раптом насторожилися й притихли. Дослухаються. Ще хвилина - і, мов за командою, всі чкурнули в прибережні очерети.

Незабаром і Демосфен почув голос, що налякав тварин. Це був великий кілограмів на триста смугастий тигр. Мабуть, довго блукав по густих заростях і болотах, бо золотиста шуба була вологою й брудною. Недалеко дерева, на якому сидів Демосфен, він зупинився й заводив очима. Сонце з-над дерев світило йому в очі й він дивився на нього не кліпаючи. Згодом приліг на землю, притаївся, наче перед стрибком. Але, мабуть, передумав, піднявся й пішов за стадом вепрів.

Демосфен подумав про Кірі: Треба йти до нього, у лісі хижаки. Він уже почав злазити з дерева, коли почув глухий кінський тупіт, тривожне повне болю іржання й сухий тріск кущового віття. Гицаючи, Кірі вимчав на пагорб зрідка порослого травою. На його грудях, вчепившись пащекою за горло, висів великий смугастий тигр. Задні ноги тигра волочилися по землі й він намагався повалити коня. Кінь хвицав ногами, бив гопки, відчайдушно гріб копитами землю, хропів, але скинути звіра не міг.

- Кірі!.. - розпачливо закричав Демосфен. - Мій коню милий! Я зараз!.. Я зараз прибіжу!..

Він стрибнув з дерева, схопив суху гілляку, що лежала поряд, і побіг. Але за хвилину отямився. Кинув гілляку й побіг назад, щоб узяти меч. Коли з мечем у руці вибіг на пагорб, коня не було. На толоченій траві лежали плями свіжої крові й груддя землі, збите копитами.

У нервовому стресі, не пам'ятаючи що робить, побіг до річки, повернувся назад і знову побіг до берега. Там побачив Кірі. Він лежав у болоті. Живіт, мов кинджалом, розрізаний, горло покусане.

Тигр бовтався в прибережній воді. Побачивши людину, шумно поплив до протилежного берега.

Вражений горем, Демосфен сів навпочіпки, поклав собі на коліна голову коня, долонею затулив рану на горлі, з якої при храпах витікала кров. Кірі впізнав господаря, в якого плакало серце, поворушив передніми ногами, мовби хотів піднятися.

- О боги!.. За що? Чим завинив перед вами Кірі?!. Хто наслав біду? Як мені бути без нього?

Недалеко лежала кам'яна брила, напівприсипана піском. З-під неї витікало мирне журкотливе джерельце. На деревах та кущах весело щебетали пташки, шурхотів прибережний очерет, потривожений рибою, та попискувало якесь звірятко. На протилежному березі дрімали крупні білі птиці, а на водному тихому плесі купались видри. Було, як завжди, спокійно й тихо, - чуже горе не обходило їх. Природа продовжувала жити за своїми непорушними законами.

Кінь видавив із себе останній хрип і затих. Демосфен зірвав з куща зелений лист і поклав на його око. Подумки попрощався: "Кірі, мій єдиний і улюблений коню, прости мені, що не вберіг тебе. Без тебе мені буде тяжко й сумно, але я мушу йти... Мушу дістатися єгипетської столиці Олександрії... Прощай."

З тяжким серцем він повільно пішов берегом до своїх речей. Без труднощів перебрався через річку, там переупакував дорожній вантаж, взяв із собою найнеобхідніше й пішов у дорогу.

Нав'ючений торбами, дві доби йшов лісом. Далі, за лісом, починалася багатокілометрова смуга пустелі. Там ні води, ні їжі, ні людей. Щоб повертатися додому навіть боявся думати. Треба йти й не озиратися. Бог Осиріс бачить і допоможе перейти піски.

На узліссі він знайшов джерело й досхочу напився, замінив воду в бурдюку, переглянув речі й викинув, як вже непотрібні, колчан без стріл і лук. У вибалку побачив дику пшеницю, натолочив торбинку зерен, а в кущах надер пташиних яєць.

Пустеля починалася не відразу. Спочатку появилися окремі піщані плеса. Далі вони траплялися частіше, а ще далі лежала суцільна маса пісків.

Демосфен ішов повільно, але вперто. Іти було трудно, особливо переходити високі піщані бархани. Вітер сипав піском ув очі, дошкуляла спрага. Він замотав голову білою тканиною, якою прикривав Кірі, коли на нього напосідали кусливі мухи. По полудні на обрії побачив караван. Верблюди йшли один за одним у тільки їм відому країну, де багато води і паші. Це пустельне мариво. Обман. Щоб переконатися в цьому, треба заплющити одне око. Якщо мариво, то зникне. Так і зробив. Караван зник, але тепер на тому місці хвилювалося, виблискувало прозорою водою озеро.

Від довгої тяжкої ходи боліли ноги. Поколювало в спині. Він частіше прикладався до бурдюка, смоктав воду й відчував полегшення.

Вітер подужчав, котив хмари гарячого піску, скрипів на зубах.

У сліпій від сонця далині він побачив споруду. Це - мастаба номархів, гробниця управителів провінцій. Він і раніше бачив мастаби, кам'яні споруди, що стоять побіля пірамід. Але тут фараонових пірамід не видно, а мастаба стоїть. Чия?.. Якого царя?.. Якого віку? Цікавість перемогла втому й він пішов до неї.

Подзьобані піщаними бурями кам'яні стіни, порохнявість свідчили про багатовікову її давність. У поховальній частині мастаби чорним оком блимала глибока шахта. На її дні були камери, обмуровані мармуровими плитами, в них ховали забальзамованих вельмож. Камери порожні, саркофаги потрощені, сповивальна тканина мумій подерта, - явні сліди пограбування. Злодії шукали золоті прикраси й дорогоцінні амулети, які були під бинтами. Туди їх клали жерці при бальзамуванні померлого багатого єгиптянина. Ними померлий повинен був улещувати богів підземного царства.

Одна мумія валялася біля отвору шахти. Її покрив порізаний, із прорізу виглядали білі маслаки кістяка. У гробниці на стінах видніли рельєфи - зображення богів з головами відповідних їм священних тварин і птиць. На горішній частині стіни був напис: "Володарі усіх земель, дивіться на мої незліченні багатства й приємно вражайтеся... у великих битвах я переміг супротивників і зробив царство, якого не об'їхати ні конем, ні верблюдом, ні віслюком... Я маю золоті ноші й сорок вродливих коханок, десять табунів коней і безліч овець... Я вибраний богами й мені рівного немає..."

Демосфен прочитав напис і скептично посміхнувся. Де оті "незліченні багатства"? Де "золоті ноші, сорок коханок і табуни коней"? Де царство, якого не об'їхати "ні конем, ні верблюдом, ні віслюком"? Немає. Навколо піски й піски... Помер цар, затерлося його ім'я, зникло багатство - час перемолов у пісок.

Демосфен сів на підлогу спиною до стіни й побачив перед собою теракотову фігурку якогось божка. Він очистив її від бруду й довго розглядав, угадуючи його ім'я: Себек... Маат... Хонсу... Сатіс...

Сутеніло. Вітер не вщухав, гудів за стінами гробниці, сипав піском у стіни, навівав тугу самоти.

 

Страшні бувають хамсини, великі бурі в пустині. Вони горами горнуть пісок, пеленою пилюги закривають сонце, засипають усе піском, що стоїть, на їхній дорозі. За багато віків у пісках потонуло безліч караванів і стільки ж людей.

Негадано Демосфен швидше відчув, ніж побачив, як фігурка глипнула на нього очима й заговорила:

- Демосфене, не напружуй даремно пам'ять. Мене ти не знаєш. Я народився, коли твоє коріння ще спало в землі.

- Хто ти? - нерішуче запитав Демосфен.

- Я той, хто читає людей - ієрогліфи землі.

- Як тебе звати?

- Безсмертний імені немає.

- Усі боги мають імення й вони безсмертні.

- Так кажуть люди, бо далекі від істини.

- Ти тільки те й робиш, що читаєш людей? - допитувався Демосфен.

- Так.

- І мене прочитав?

- І тебе.

- Що вичитав?

- Письмо недосконале, потребує виправлення.

- Мені трудно тебе зрозуміти, твоя мова утаємничена. Одначе скажи, хто з богів придумав війну, яка спустошує й знекровлює держави?

- Війни народжуються в головах людей.

- Ти хочеш сказати, що в головах Птолемеїв?

- І Лаодіки, і царя, який був похований у цій гробниці.

- Хочеш сказати, що війни були й будуть?

- Воєн не стане, коли люди позбудуться марнолюбства й владолюбства, жадоби й ненависті, лукавства й підлості - всієї армади аморальності, якою вигодовується війна.

- Хочеш сказати, що війни - вічні?

- Ні, вони не вічні, їх не стане, коли люди помудрішають.

- А боги помудрішають? Вони заманили мене на коротку дорогу, наслали тигра, що убив мого улюбленого коня, змусили йти пішки через пустелю й зносити велику спрагу й голод?

- Демосфене, я хочу тобі допомогти.

- За яку платню?

- Ти вже заплатив.

- Стражданням?

- Люди вигадують самих себе, тому й страждають.

- Що ж мені залишається робити?

- Іти своєю дорогою.

- Через пустелю?

- Так.

Демосфен розплющив очі й очманіло дивився перед себе. Це був сон чи насправді розмовляв із Безсмертним?

Фігурка лежала без ознак життя на його долоні. Він одірвав вузеньку стрічку від покривала, яким запинав голову, замотав фігурку й поклав до торби. Потім пожував кілька пшеничних зерен, запив водою й знов задрімав. Часто прокидався, виходив з гробниці, чекав ранку. Як тільки почало світати й вітер втихомирився, забрав свої клумаки й пішов у пустельну тишу.

Минуло кілька днів. Піщаних горбів уже не було, появилась рідка рослинність, кущова трава й грифи-стерв'ятники, що кружляли над головою, вишукуючи поживи.

Йому з трудом доводилося переставляти ноги. Часто лягав відпочити, засинав, іноді губив свідомість. Приходив до тями, зводився на ноги й далі йшов. Ішов, загубивши лік дням, не пам'ятав куди й задля чого йде. Викинув порожній бурдюк і меч, вони валялися в піску. Голоду не відчував, навіть спрага не мучила. Здавалося, що хтось чужий поселився в його тілі і ним рухав.

Попереду вдалині забовенів ліс. Там їжа й вода. Він напружив останні сили, але за годину неймовірно тяжкої ходи, зрозумів, що до лісу йому не дійти. Зовсім знесилений упав горілиць на якусь прохолодну траву й байдуже дивився в порожнє високе небо. Рухатися не хотілося. Отак лежати б і лежати без усякого бажання й болю. Навіть коли почув тихе бекання овець, ніяк не зреагував. Лежав, мовби в глибокій темній ямі, з якої раптом почув кроки нагорі, хтось підходив.

Це була висока чорноока дівчина років сімнадцяти у голубих шароварах і сандаліях на босу ногу. Вона стояла перед ним зосереджено здивована з непідробленою печаллю на обличчі. Опустилася на коліна й запитала:

- Ти живий?

Демосфен мовчав. Вона поклала на його чоло руку й відсахнулась: живий! Гукнула:

- Амато, скоріше сюди! Тут людина.

Прибігла круглолиця, низенького зросту дівчина й стала поряд.

- Ідо, хто це? - запитала.

- Не знаю.

- Який страшний... Я боюся.

- Чого боятися? Він без зброї. Мабуть, із пісків. Біжи до наших і поклич Дарія.

Незабаром прийшов парубок у набедреній пов'язці з плескуватою баклагою. Він збризкав водою обличчя Демосфену й трохи влив йому в рот. Коли той розплющив очі, запитав:

- Іти зможеш? Тут недалеко...

Демосфен кивнув головою.

- Ідо, що це в нього в руці? - запитала Амата.

- Не знаю. Якийсь божок. Хотіла взяти, не віддає. Дарію, беремо його. Амато, допомагай.

Вони звели його на ноги, взяли під руки, але чужинець іти не міг. Ноги тяглися по землі, руки звисали. Намагався щось сказати, але тільки плямкав губами. Ще зумів підняти руку, в якій була фігурка, й знепритомнів.

Прийшов до тями в просторій хижі з низькою стелею. Лежав горілиць на топчані й сонячна доріжка, що починалася від одного вікна, текла срібним ручаєм над головою до протилежної стіни. Долівка встелена рогозою, на дерев'яних стояках висіли риболовні снасті, а на столі стояв дерев'яний кухоль і лежав шматок овечого сиру. Пахло сіном, рибою і смаженим на олії хлібом.

Демосфен повернув набік голову й побачив Іду.

- Ти прокинувся? - запитала вона тоном щасливої людини.

- Я спав? - не розуміючи що з ним сталося й де зараз він, поцікавився Демосфен.

- Спав, і дуже довго, - сказала дівчина. - Амін змастив тебе своєю маззю й напоїв ліками з трав. Він мудрий, уміє лікувати. Наш вождь лікується тільки в нього й п'є тільки його пиво. Він сказав, аби ти лежав і не виходив на вулицю. Він ще прийде. Хочеш, зараз покличу?

- Зачекай. Ти хто така?

- Я?.. Іда. Це я тебе знайшла.

- Щиро дякую, Ідо. Я твій боржник. Гарне маєш ім'я. Елліни таким ім'ям називають верховну русалку. Ти русалка?

Іда здивовано дивилася на нього великими чорними очима.

- Не розумієш, що таке русалки? Це напівлюди, напівриби. Вони живуть у великих ріках, мають дівочі тулуби й риб'ячі хвости. Якщо закохуються в парубків, то їх залоскочують і забирають у своє підводне царство.

- Не розумію, про що ти кажеш. Таких дівчат у нас нема. Часто буваю на озері, але таких не бачила.

- І не побачиш, бо ти сама русалка. Бувають інші русалки. Вони без хвостів, живуть у лісі і їх називають німфами. Але русалки кращі, уміють лоскотати.

Демосфен справді почував себе цілком здоровим. Намащені якоюсь пахучою маззю обличчя й груди не боліли й пухлини на губах та щоках зникли.

- Тебе як звати? - На іншу тему перевела Іда.

- Демосфен.

- Демосфен - погано. Краще Демо. Амін казав, щоб ти випив кухоль пива з медом і з'їв беркутове яйце, а як сонце дивитиметься у вікно - друге. Він ще прийде й скаже, що пізніше їсти. Знає трави.

- То він лікар і пивовар? - здивувався Демосфен.

- Так, варить пиво й лікує. Тобі треба поголитися, помитись і випрати вбрання. Скидай своє ганчір'я, я виперу. Що тримаєш у руці?

- Амулет.

- Я так і знала. А вони кажуть, що таких амулетів не буває. Віддай мені.

- Не можу. Якщо віддам, більше таких рятівників, як ти, не матиму й ніхто не зарадить.

- То не віддавай, але ганчір'я скидай.

- Погоджуюся, тільки залиш мене самого й принеси щось аби прикрив тіло.

Іда вийшла з помешкання й на подвір'ї зустріла Дарія. Він невдоволено з суворістю запитав:

- Ти коло нього пораєшся? Не знаєш, хто він, може селевк. Його треба вбити, а не лікувати.

- Ніякий він не селевк. Він із пустелі.

- У пустелі білолиці не живуть. Такі за морем або в Антіохії при царському дворі, де селевки.

- Багато ти знаєш!.. - махнула рукою Іда й пішла від нього.

Демосфен з'їв беркутове біле з червонасто-бурими плямами яйце, запив пивом з присмаком кислого хліба, випоров з кишені лист і заховав його під сінник, на якому лежав.

Іда не приходила, одяг принесла Амата. Вона поклала чистий хітон на стілець і мовчки стала осторонь, підозріло зиркаючи на Демосфена.

- Дівчинко, чого мовчиш? - привітно звернувся до неї Демосфен.

- Мене звати Амата, а не дівчинка, - сердито сказала вона.

- Добре, зватиму Аматою. Ім'я гарне, мені подобається. Але чому з-під лоба дивишся на мене? Я щось зробив не так?

- Дарій каже, що ти селевк і тебе треба вбити. Вони уб'ють тебе.

Демосфен відчув, як мороз пішов поза шкуру. Він знав, що селевками в провінції Вавилонії люди називають царських збирачів податі. Така назва появилася в часи правління царя Селевка, коли були створені виїзні команди збирачів і застосовувались особливо жорстокі засоби покарання боржників.

- Амато, я не селевк. Я з пустелі... - почав говорити й замовк, не знав що сказати. Не потрапити б пальцем у небо. Чому тутешні єгиптяни, які живуть за тридесят земель від Вавилонії, ненавидять селевків - збирачів податі сусідньої держави? Щоб одержати відповідь, він попросив аби прийшла Іда.

Але Іда не прийшла.

Наступного дня Амата принесла йому чисте вбрання й розказала як пройти до озера, але попередила, щоб нікуди не втікав, бо знайдуть і вб'ють як селевка. На озері він скупався й поголився гостролезим ножем.

Коли вже повертався назад, побачив Іду. Вона стояла під деревом біля будинку з пласким дахом.

- Ідо, що сталося, чому така серйозна?

- До тебе сьогодні прийдуть, - сказала з тривогою в очах.

- Хто вони?

- Самі скажуть. А ти гарніший без бороди. Наші чоловіки усі голяться, рідко хто носить бороду.,

- На ваших людей я зла не маю. Нехай приходять. Нехай приходять...

- Демо, на твоїх щоках кров. Наші жінки зализують кров чоловікам, щоб не мали болячок.

Розмова не клеїлась. Демосфен зрозумів, що проти нього щось затівають лихе. Іда знає, але мовчить. І він запитав:

- Ідо, що ви за люди? Якого племені? Бачу - не єгиптяни й не греки. Хто ви?

- Чого питаєш?

- Хочу знати, кому дякувати за опіку... Я вдячний тобі, що знайшла мене в пісках; Дарію вдячний, що ніс мене на плечах; Аматі, що приносить їжу... Я ваш боржник і хотів би добром віддячити.

Іда розчулилась. Скованість, підозра відступили, - вона хотіла такої відповіді. Серце говорило, що чужинець не селевк. Він добра, порядна людина. Навіть зовні не подібний на розбійника: добрі світлі очі й світле волосся, м'яке, розумне обличчя й високе чоло, доброзичливий і чепурний. Таких рис розбійники не мають. Вони бородаті, чубаті, брудні, злі й кровожерні...

- Ми вигнанці, - почала зворушено говорити Іда, - колись жили біля Вавилону. Наші люди займалися конярством і коні далеко славилися своїми біговими якостями й витривалістю. Люди сіяли ячмінь, вирощували овочі, мали худобу. Антіохові платили данину вівцями, кіньми, хлібом. Але йому показалося мало й він наказав віддати половину наших коней. Люди відмовилися. Тоді він наслав своїх селевків. Вони вирізали одне наше поселення, а інші втекли. Довго блукали без води й харчів у пісках, багато померло аж доки дісталися Єгипту. Тоді чоловіки поклялися довіку мстити цареві Антіоху та його родині, а селевків убивати, де б вони не були. Сам Дарій уже вбив трьох. Скрізь вишукує і вбиває, мстить за батьків.

Демосфен слухав Іду, а перед очима бачив розгніваного воєначальника Псамметиха й криваву розправу над людьми непокірного племені. Гострий, тривожний струм спогаду пронизав душу. Відчув, що міниться в обличчі. Щоб не видати тривогу, обперся спиною на стовбур дерева.

- Ідо, коли це було?.. Скільки років тому?

- Не знаю. Мама казала, що я тоді народилася в кущах, бо селевки вже спалили хату й повбивали наших. Пізніше якийсь грек допоміг мамі знайти наших людей, він і дав мені ім'я Іда.

- Дивно... Дуже дивно, - промовив Демосфен.

- Що дивно? - запитала Іда, не розуміючи про що він говорить.

- Дивна твоя доля, Ідо.

- Мама ще казала, коли я народилася, перед нами постав ставний, гарний бог у малиновому плащі при золотому шоломі з срібною головою коня. Плащем він спеленав мене й сказав: Дарую вам життя. Коли мама померла й вождь узяв мене під свою опіку, жрець забрав плащ у храм. Щороку на день народження бога його виносять на люди, моляться перед ним, співають молитовні пісні й танцюють. Плащ і досі в храмі. Хочеш побачити? Покажу. Ти чого на мене так дивишся? Кажу правду. Народилася в кущах і нікого там не було, крім бога в плащі.

Ошелешений почутим, Демосфен відчув, що він падає в якийсь нереальний світ, де сучасне й минуле змішалося, мов пісок із глиною, і стискує йому серце міцним обручем. Тепер знає, хто вони. Але ніколи не скаже, хто він: не зрозуміють, визнають селевком і вб'ють. Він розгубився, не знав, що говорити, але треба щось сказати й сказав:

- Ідо, я жив у Вавилоні, коли вирізали ваших людей. Чув про це.

- Ти жив у Вавилоні? Ти з Вавилону? - зраділо запитала Іда. - Значить ти не селевк? А Дарій каже, що ти селевк, бо у тебе світле волосся, як у селевків, і хоче тебе вбити. Що робив у Вавилоні й де жив?

- Служив писарем у намісника провінції. Я вмію писати й читати.

- Ти із письменних? А я погано пишу й читаю, але навчуся. Побачиш!

Не попрощавшись, вона пішла від нього й вже на ходу сказала:

- То чекай гостей. Вони прийдуть сьогодні.

 

Читати далі >> 6 >> 7 >> 8 ... >> 12 >> 13 >> 14