Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 17.08.2017, 09:46
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Братан Сила любові -2: Слово про Олеся Гончара

1 << Читати спочатку

Саме людям міцного народного складу присвячено славетний твір Олеся Гончара — роман у новелах “Тронка” (1960–62 рр.), відзначений найвищою на той час премією. І в творчості письменника, і в нашій літературі взагалі “Тронка” посідає осібне місце як за надзвичайно багатим філософською наповненістю змістом, так і за поетичним ореолом стилю, котрий, проте, грунтується на цілковито реальних земних деталях сучасного життя любого письменникові українського півдня. При цьому слід зазначити, що десятиліття, які минули після появи роману, аніскільки не притлумили актуальності порушених у ньому проблем, а їх у творі — достеменно, як у вирі самого життя, — ідеться, звичайно, про найбільш посутні турботи і тривоги, якими живемо сьогодні і завжди.
Книжки Гончара, за словами П.Загребельного, “відбивають нашу епоху, мовби в якихось найхарактерніших, сказати б, універсальних виявах”, Повною мірою це стосується “Тронки”, що її Д.Павличко небезпідставно назвав книгою доби. Полонить світлоносність образів людей міцного народного складу, таких, як родина Горпищенків, бригадир бульдозеристів на каналі Левко Іванович Брага, директор місцевого радгоспу Пахом Хрисантович, голова робіткому Лукія Рясна, бригадир радгоспних будівельників Андрій Бойко, безногий інвалід війни Мартин Мамайчук, його “некерований” син Гриня, Ліна Яцуба, яка всупереч батькові-культовикові стає пікетажисткою на трасі каналу. Праця в романі іде крупним планом з довженківською монументальністю.
Разом з тим у творі досліджується походження хамства людського, грубощів, черствості, душевної глухоти, “курай життя”, як мовить Брага. У полоні такої душевної глухоти живе відставний майор Яцуба, запеклий ворог демократії, “лободзвон” класичного зразка, який на довгій життєвій ниві давно примирився з тим злом, що його оточувало, а то й залучало в співучасники. У романі народжується, виброджує протест проти соціальної несправедливості, морального гніту, не кажучи вже про господарське головотяпство. “Ми не тільки бульдозеристи, ми — сантехніки нашої доби!” — заявляє Левко Іванович Брага, і з ним багато героїв роману солідарні у цьому пожаданні чистоти життя. Прагнення, яке й сьогодні мусить живити нас на історичному крутозламі, де стільки ще роботи “сантехнікам доби”.
З-поміж “грона новел” (М.Бажан), такі, як “Червона торпеда”, “Мамайчуки”, “Залізний острів”, “Полігон” (історія однієї любові) належать до шедеврів цього жанру, заслуговують всесвітнього розголосу і слави. Так воно насправді і є. Мені вже доводилось писати про “ланцюгову реакцію” добротворчості й добросердечності в романі. Про це гарно сказав у своїх філософських розмислах Гриня Мамайчук: “Коли навколо тебе всі трудяться, щось твориться, то відповідні біотоки й на тебе йдуть! А найбільша, звичайно, оздоровлююча сила, — це сила кохання. Бог — у ній!”. Мусимо тут відзначити ще й цілющість любові до рідної землі, до рідного краю — до степу й Дніпра, до неба над ними, до батька-матері і родини. Сам образ тронки в зв’язку з цим набуває символічного звучання.
Упродовж усього творчого шляху О.Гончар залишається вірним творам малого жанру, зокрема новели, яку Григір Тютюнник прирівняв до поезії. Стосовно Гончарової новелістики в такому порівнянні немає ані найменшої натяжки.
У період між “Тронкою” і “Собором” О.Гончаром написані й видруковані дві новели, котрі знаменували собою отой вибір, про який ішлося на початку статті. Наш образ життя, про котрий трубили все гучніше, насправді розколювався на “так” і “ні” — на будівниче і руйнівне, “браконьєри життя” все частіше нагадували про себе, і письменникові належало визначитися, з ким він. Недвозначну відповідь на це маємо в оповіданні “Кресафт”.
Голову колгоспу, колишнього фронтовика кличе на “килим” молодий Перший”. “Розкажи, скільки роздав?”. “Не роздав, а видав”. Не шкодують жовчних слів “вершителі народної долі”. Особливо напосідали другий і прокурор: “Зривник!.. Саботажник!.. Пропоную виключить...”. Голова з “Перемоги” Мамлій заспокоював відтак: “Простодушний ти, жертва власної совісті. А совість — це така культура, що не кожен її культивує в наш час. Дехто забув, що воно й таке, по якому попереднику його й сіють!”.
Пізньої ночі на колгоспний тік нечутко вкотилась бідарка. Кресафтове тіло в ній лежало “важко, безжиттєво”. А високі бурти зерна “і в темряві висвічували денним сонцем”.
Житейська історія, що вмістилася всього на шести сторінках. А за ней — десятиліття наших злиднів і митарств, падіння спрямовуючої і керівної до найнижчих відмітин, як засвідчить відтак і “група 239” в депутатському парламенті, що насміхала з голодуючих студентів.
Прототипом отих “реготунів” виступає в новелі “На косі” місцевий можновладник Танцюра — той, від кого залежить не лише розподіл заповідницького сіна, але й, на його переконання, все надовкола — з його ласки і волі. Оточений вислужниками та гнучкоспинцями, на кшталт єгеря Красунчика, він піднімає рушницю на святого птаха — лебедя, не вбачаючи в тім ніякого злочину перед совістю. “Невже ви так увірували в право своє — бити? В право робити все, що заборонено іншим? Чому вважаєте, що вам вільно переступати закон?” — з обуренням запитує Танцюру випускниця біофаку, науковий працівник заповідника Ольга, котра, як особисту драму, сприймає проблему “чому, опинившись — на межі зла, людина так легко межу ту переступає?”.
До теми духовного браконьєрства звертається Олесь Гончар і в написаному через кілька років оповідання “Тихі води”, але з особливою громадянською пристрастю і художньою силою ті, хто звільнив себе від святинь моралі, виведені в романі “Собор”. Про те, як зустріла, як знищувала цей “крамольний” твір так звана офіційна критика, якого цькування зазнав автор, детально розповів В.Коваль у своїй книзі “Собор” і навколо “Собору”. Справді, ті, що “увірували в право своє — бити”, били без найменшого докору сумління, нещадно, жорстоко. І не відомо, де було більше підлості — чи в статтях продажних критиків, чи в “голосі трудящих” — отому дробові негативних заміток, сфабрикованих від імені робітничого класу і трудового селянства. “Собор” було вилучено з нашого духовного арсеналу, і тільки за кордоном, завдяки діаспорі, він жив і творив святу справу утвердження нашої історичної пам’яті, національної самосвідомості, боротьби проти кар’єристів, духовних перевертнів, руйначів, як у сфері природи, так і в морально-етичному плані. Безліч пекучих думок, проблем, тривог постає зі сторінок роману, але, здається, найголовніше те, що вибриніло студентові-металургові Миколі Баглаєві серед тихої наддніпрянської ночі “німотною музикою собору”: “А нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?”.
У романі, як і в багатьох інших творах О.Гончара, не бракує людей “без ніяких тріщин у душі”. Недарма критика неоднораз відзначала, що йому вдаються образи позитивні, одухотворені, сповнені краси. “Собор” у цьому відношенні не виняток. Іван, Вірунька, Микола Баглай, Ізот Лобода, Олекса-механік, учитель Фома Романович, архітектор Олексій, іронічний Ромця Орлянченко і поганьблена в юності, але не відчужена од святинь життя Єлька Чечіль... Часом видається, що вони випереджають свій час, принаймні, коли Микола Баглай заявляє одному з юшкоїдів-дружків Володьки Лободи, що він, Микола, — з двадцять першого століття, то це сприймається не лише як дерзновенний жарт, але й виклик усім отим враженим наркотиком владолюбства, для яких трудяща людина — “лиш руда”, з якої треба болванку виплавити.
Випукло-риб’ячі очі зачіплянського висуванця Володимира Ізотовича Лободи, в миру Володьки, “батькопродавця”, дивляться на світ і на людей зовсім інакше, аніж дивиться його батько — заслужений металург. “Жадобою влади — тільки цим його очі й блищать”. Він — один з численних, самозасліплених учасників невідомих кабінетних “битв” — не на життя, а на смерть, — щоб іще вище стрибнути. У цій боротьбі не чекай пощади: “або ти переможець, або розчавлена жертва”.
У романі мовби дано розтин тоталітарної системи. Характеристика комуністичного чиновництва разючо точна, неспроста ж воно ополчилось проти “Собору” і його автора. Як можна було пробачити ось такий вирок собі: “Нема ненависті чорнішої, послідовнішої за ненависть відступника, ренегата”.
Події в романі розгортаються довкіл собору — поеми козацького зодчества, який Володьці-висуванцю “скільки нервів коштує”. Оцінюючи твір, деякі критики наголошували на проблемах охорони природи, пам‘яток історії. Це відповідає суті твору, але тільки почасти. Бо ж не меншу небезпеку, ніж викидувані заводськими трубами дими, таїть для суспільства непробивна сила, що за тими димами не бачить і не хоче бачити людини. Геній — “висуванець” за собором не визнає величі і слави минулих віків — “мотлох історії — і все”.
Вичерпну характеристику таким, як Володька Лобода, дає син воєнкома молодий архітектор Олексій: “А руйнач внутрішньо завжди пігмей, він хоче зробити довкола все меншим себе”.
Для висвічення ідеї роману багато важить духовний поєдинок Дмитра Яворницького і Нестора Махна, образи яких зустрічаємо і в інших творах письменника, але тут вони постають у найповнішому вияві своїх діаметрально протилежних характерів. Зіткнулись непримиренні творчість і руйнацтво, лицарство і розбій, правда істинна і кривда, що рядиться в правду. І не витримав “гладіатор свободи” — не посмів підняти зброї і на академіка, і на бережений ним собор.
Будучи твором гостросучасним, роман “Собор” багатьма гранями націлений в майбутнє, про яке мріють, куди прозирають його герої, звісно, ті, котрі без порожняви душі. Видиться їм грядуще, “де не буде жодного браконьєра, бюрократичних рептилій, плазунів кар‘єризму, а будуть люди, для кого почуття щастя і взаємопідтримки є нормою існування”.
Разом з тим у романі з глибокою пошаною йдеться про нашу минувшину, про необоримий дух козацтва, дух вольності і патріотизму, що жив широко, весело — за цим саме ми й зголодніли... І чи не свідченням цього зголодніння є нинішнє відродження нашого “дніпрородженого світу на землі”.
З-поміж інших проблем у “Соборі” не обійдена роль мистецтва, що про нього “геній” Зачіплянки, який волею судьби “на культурі сидить”, розмірковує з неприхованою підозрілістю, ба навіть злобою. Такий же підхід до мистецтва був і в тих, котрі організували цькування майстра, — аякже, осмілився вивести їх за вухо та на сонечко, на чисту воду.
У час, коли хмари над “Собором” іще клубочились, коли над душею художника стояли похмуроликі законодавці “найпрогресивнішого” способу життя, автор “крамольного” роману натхненно працював над новим твором, де головною темою було внутрішнє світло людини і де творці мистецтва виходили на перший план. Мине небагато часу, — і критика віднесе “Циклон” (йдеться про нього) до розряду ідеальних романів (М.Жулинський), читач, який не ждав від О.Гончара легкого чтива, сприйме його з таким же почуттям вдячності і задоволенням, як і роман “Собор”, бо ж від жодної з святинь улюблений письменник не відступився, а майстерність його сягнула вершин заповітних, класичних.
“Чорна одісея оточення”, свідками якої стали читачі “Людини і зброї”, в новому творі передана не тільки в зовнішньому вияві солдатських надзусиль і страждань, а як глибокий роздум про незнищенність людини. Той, хто слав своїй коханій “листи з ночей оточенських”, став по війні кіномитцем і йому дано зафільмувати людський біль, що запікся назавжди в душі, створити фільм про найтяжче. Уявний сценарій, що відтворює пережите Богданом Колосовським, Іваном Решетняком, “катюшником” Шамілем, професором Ізюмським, вражає суворою правдою про фашистські фабрики “розлюднення”, і тим значиміші, суттєвіші на тлі їхнього жахіття факти відстоювання людського в людині, збереження душі за будь-яких пекельних умов.
“Кадри” Холодної гори — тюрми для полонених — сприймаються як незаперечний художній документ — присуд фашизмові. Гостро ставиться питання, чому сталися руйнації і злочини, що їх принесла війна. Нелюдські, пекельні муки доводиться переносити у фашистській душегубці нашим воїнам, які, в переважній своїй більшості, і тут не втрачають мужності, людської гідності, здатності до боротьби. Уособленням невпокореності, духовної незборимості виступають Богдан Колосовський, Давид-кавказець — Шаміль, Іван Решетняк, знайомий по “Людині і зброї”, в якому мужність уживається з добротою, що йде від народних глибин. Але з жорстокими герої “Циклону” вимушені бути жорстокими, — як приклад назвімо розділ “Без права вмерти”, де описані зустріч і розправа Шаміля з фашистським посіпакою.
Про українських дівчат-полонянок у нашій літературі написано немало проникливих творів, але образи русалок тужних окупаційних ночей із “Циклону”, що обіймають у плавнях коростявих коней, аби скалічити себе, щоб не потрапити до райху, — неповторні, і неспроста вони мають ожити на екрані, знесмертитись у метаморфозі мистецтва. Творці фільму про незнищенність людського духу в полонених прагнуть піднятися на верхи ясновидства, воскресити на екрані індивідуальності, що палахкотіли пристрастями, що кожен із них носив у собі макрокосмос!.. Поряд із героями часів війни виступають люди нашого часу — режисер, кіносценарист, актори, верховинці, солдати, які рятують мешканців гірського краю від повені.
Дві площини зливаються ніби в одну, — образ широкотекучої людської ріки заполоняє читача (глядача). Зоряні часи творчості переживають Богдан Колосовський, Сергій Ткаченко, актор Молдаванин, Ярослава, ба навіть редактор, що не вичавив із себе перестраховника. “Ядерна” думка фільму — яким глибоким буває нещастя і воля до опору цим нещастям. В особливому осяянні — любов, яка виникає на грані життя і смерті, почуття, яким в чорну пору окупації й полону освятились Пріся Байдашна і Шаміль. А якою народною добротою сповнене подружнє життя Решетняка і його Катрі!..
Усе спроможне виявило свою спромогу під час циклону в горах, коли природна стихія брала на випроб людські характери — місцевих жителів, солдатів й разом з ними і кіномитців. Дивлячись, як мужньо діяли солдати, рятуючи людей, Колосовський робить життєво переконливий висновок: “Наперекір усьому існує таки спадкоємність людського в людині. Є воно, діє, ще різкіше виявляє воно себе в критичні хвилини. Життя справді має свої золоті естафети, без яких озлиднів би світ!”.
Аби світ, у якому живемо чи випаде жити нашим нащадкам, не озлиднів, не втратив свої святині, герої роману роблять усе можливе й неможливе. Налита світлом ріка, яка рине до океану, уособлює цей поступ. У творі виразно звучить думка про сенс буття людського, про наявність добротворчих діянь, “іду, зникаю своїми прісними водами в світовім океані. Ачи так уже безслідно зникаю? Не позначусь хіба — хоч певною мірою на складі ж його власних вод, ступені солоності, на швидкостях та завихреннях його загадкових течій, зрештою на самому характері Океану?..”.
З цією великою вічною темою у творчості О.Гончара природно перегукуються мотиви потрібності людям, Вітчизні, проблема “забортності”, що виникає, як у тих, котрі відробили свій вік, так і в тих, кому лише у життєву дорогу вирушати.
Повість “Бригантина” написана в той час, коли наша доблесна пропаганда на всі заставки розводилась про виховання нової людини, не шкодувала найгучніших епітетів на адресу радянської молоді, тоді, як життя невблаганно свідчило: з моральністю в країні розвиненого соціалізму не все гаразд. У новому творі О.Гончар б’є на сполох: за юні серця боротися треба настійно, неказенно, розумом і душею. Письменник, за словами В. Земляка, виступив тут в образі педагога, “по-доброму усміхненого для відкритої дитячої душі, водночас вимогливого в своєму гуманізмі”.
Показ життя спецшколи з його режимом напівсвободи витриманий в строго реалістичних барвах, без сентиментів, але не без гіркоти й болю, викликаних скаліченими долями малолітніх правопорушників. Образ Порфира Кульбаки виписаний з такою рельєфністю й повнотою, внутрішнім змістом, що це ставить його в один ряд із найбільш примітними художніми типами Гончарової прози. Оце “сторожке, крутолобе” (спробуй перекласти на іншу мову), “оченята бистрі, смішковиті”, в яких “так і світиться інтелект”, і, не зважаючи ні на що, — живе не скам‘яніла душа. Завважимо, як цей “тиранчик” з щирою, до сліз, каятьбою глянув після розлуки на матір, як помітив, що у неї — пташині лапки зморщок біля очей, а коли голову повертає, “найбільша жила під шкірою випинається, як лоза виноградна”.
З-поміж вихователів спецшколи вирізняються Ганна Остапівна та Марія Павлівна, такі різні за віком і характерами, одначе схожі в одному — серце віддають дітям, трудним, морально ушкодженим, а яких мають-таки вирости люди. Саме завдяки доброті і умінню педагогів-неказенників перед Порфиром і його друзями по нещастю за смужкою некошених трав відкривається простір справжнього, доброчесного життя.
У “Бригантині” гостро ставиться старе, як світ, питання — батьки і діти. Мусимо визнати, що суд дітей над дорослими у суворих присудах перегляду не підлягає.
Подиву гідне постійне, вважай, у продовж усього творчого шляху тяжіння О.Гончара до Таврійського степу, Білобережжя (пониззя Дніпра), які є місцем дії і роману “Берег любові”, що з’явився друком саме в той час, коли по всій країні вилунювала бодряцька пісенька “Мой адрес — не дом и не улица…”.
А тут, на сторінках роману, — адреса цілком означена: Україна, Таврійський степ, Кураївка, ота, що “на чумацьких шляхах, на гарячих вітрах”. Герой роману — морський вовк, “вузлов‘яз життя” Андрон Ягнич, людина, яка знала на віку і голодне дитинство, й молодість ясночолу, коли доводилося ходити в Піррей за завданням Комінтерну, і вогненні роки воєнних років, і плавання в мирну пору на вітрильнику “Оріон”, де навчав морських курсантів фахового ремесла. Нині ж, “чесно відбувши свою всежиттєву вахту”, змушений під тягарем років відходити в “забортність”. Це сталося того таки літа, коли його улюблена племінниця, медичка і поетка, Інна Ягнич тільки розпочинає свій трудовий і, будемо сподіватись, творчий шлях. У Кураївці сходяться їхні дороги, віднині йому жити на цій “палубі”, “де ні вітру, ні хвилі, ні руху, ні співу парусів над тобою, де буде тобі саме вічне скніння та животіння, — не життя, а відбування життя”. Так видавалося в гіркі хвилини прощання з “Оріоном” перед поверненням у степову Кураївку, що її пам‘ятав на всіх земних широтах. Саме тут, на батьківщині, на березі любові, дано буде відчути непогамовному відставникові, що його життєплаванню ще не кінець, — тут він переборе самотність і пригніченість, внутрішню кризу, знайде душевну рівновагу і роботу до душі, ставши хрещеним батьком подоби “Оріона” — незрушного вітрильника на морському узбережжі, в шахтарському курортному комплексі. Передалась йому пожадана житейська розбурханість від “кураївського Зевса” — голови колгоспу, справжнього народного вожака Сави Чередниченка, який гідно несе честь і славу близьких і далеких своїх попередників на цих курявних роздоллях. При всіх дозах пошани (Герой праці) і тогочасної номенклатурної кастовості він ані трохи не втратив чутливості, не зачерствів, “не перетворився на курдюк овечий” завдяки тим, багатьох із яких уже й на світі немає, — фронтовим друзям-однополчанам, землякам-хліборобам, які відробили свій вік.
Привабливі образи сучасних кураївських хліборобів — Інниного батька, начальника сімейного комбайнового агрегату Федора Гурійовича, його зміни — сина-штурманця, котрий по роботі неохоче змиває трудовий піт, а то, мовляв, коли його змиє, земляки не помітять у ньому внутрішньої краси. Ніби жартома сказано, але він таки, штурманець, як і його батько, сповнений тієї краси, в яку переростає чесна самовіддана праця.
Глибоко споріднена з цими загартованими на смальних вітрах Інна Ягнич, місцева піснярка. Невипадково по закінчення медучилища обрала вона саме “кураївський варіант”, бо тут — берег її любові, “золота Бенгалія чутливої пісенної душі”. У Кураївці, в земляках своїх юна поетеса відкриває “духовні острови” рідного народу.
У “Березі любові” разом з тим таврується людський егоїзм, вакуум душі, що здатний здебільшого до руйнівних дій. Ідеться про трагедію Віктора Веремієнка, який своїм цинізмом, порожнечею душі убиває свого батька і сам вступає в конфлікт із життям, котрий закінчується сумним наслідком.
Твори Олеся Гончара при їхній незмінній національній закоріненості — увесь доробок майстра освячено ім‘ям України, — мають водночас цілком природну “прив‘язку” до світових, планетарних масштабів, до вселюдських проблем. Особливо ж це стосується такого, безперечно, вершинного, етапного твору, як роман “Твоя зоря”, що подивляє читача просторовою і часовою всеохопністю, характерами людей сильних і чистих, думками невтоленними, чуттями неповторними, словом мікронно-точним, поетичним.
“Твоя зоря — твоя судьба” (з народних уст)” — взято за епіграф до роману, і не одна доля, не одна зоря людського життя розсяяна в ньому, сукупно означаючи сузір‘я високої народної судьби у небі нашого розвированого сторіччя.
Головний герой твору, у минулому відважний льотчик, а нині досвідчений дипломат Кирило Заболотний, так само, як і Андрон Ягнич, прожив “послідовне і мужнє життя”. Пора вже на відпочинок, але доля заносить на протилежний бік планети — в час, коли над світом зависає, як фатум: бути чи не бути. То ж саме в уста Заболотного вкладено слова болючого роздуму: як поведуться земляни прийдешніх часів, чи зуміють “подолати айсберги честолюбства, взаємних чвар, очужілості, різних підозрінь, що цілими горами понаростали за роки всепланетних похолодань”. Цим же тривожаться друг Заболотного — учений еколог, дочка колеги-дипломата юна Ліда Дударевич. Ця тривога передається і читачам, про що так добре сказала американська вчителька Марселла у відгуку на роман: “Порушені в ньому проблеми мають вирішальне значення для сучасного світу… Мені особисто подобається її (книжки) правдивість і відсутність цинізму й песимізму. Світ потребує якомога більше Заболотних…”
Сила і повнокровність характерів розкривається в романі не стільки у формах боротьби за якісь конкретні інтереси (сюжет непереобтяжений дипломатичними акціями), скільки у формі роздумів, осмислення тих проблем, якими живе світ, і того незмірного всесвіту, яким є сама людина. Тут доречно буде навести думку людини, яка почасти стала прототипом головного героя. Порівнюючи “Твою зорю” з іншими політичними романами на цю ж тему, мій співрозмовник у московському готелі зазначив: “То — романи про дипломатію, а це — про дипломатів”. Посутнє і вельми слушне зауваження. Справді ж бо, цей твір надзвичайно багатий на світло, яке випромінює людське серце, — згадаймо, про це йшлося в “Прапороносцях”, цим відзначається вся подальша творчість письменника, слово якого, за висловом М.Бажана, “напоєне світлом”.
У романі “Твоя зоря” сильно відчутний поклик рідної землі, влада наших першокоренів і початків. Там, на протилежному боці земної кулі, де шаленіє висотна дорога — хайвей і ціла сув‘язь вигинистих доріг з фантомами хмарочосів на обрії, де земля задихається від смогу і кисневого голодання — раптом загледіли наші герої кущик травиці, знайомої змалоліт. “Нахилившись, ми удвох, ніби якусь рідкість природи, розглядаємо цю скромну, в мазуті закучерявлену травичку, бо таки ж зустріч: справжній споришець-кучерявчик стелиться в нас біля ніг, — пробився, проріс крізь усю планету!.. Топтана, перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цілий світ, безліч картин та облич проглядають із нашого стернистого степу”.
І перед читачем теж оживає ціла низка неповторних характерів незникної тернівщанської далини: садівник та бджоляр Роман Винник — Роман Степовий, що бджоли його не кусають, народні вчителі Андрій Галактивонович та Микола Васильович, і “найкрикливіший та найлатаніший сількор Мина Омелькович, і, звичайно ж, степова красуня Надька Виківна, з якої “художник ранкової зорі” (образ оригінальний і хвилюючий) написав заповітну картину, де возвеличив новочасну Мадонну, що через круті й завійливі десятиріччя вирине “з блакиті… степових літ, смаглочола, висока, з дитям на руках… біля свого колодязя з журавлем”… І хоч у романі не сказано, яку саме слов‘янську Мадонну їдуть дивитися Заболотний з другом дитинства й Лідою Дударевич, ми, так само, як і вчений-еколог, від імені якого ведеться розповідь, ту небачену Мадонну уявляємо-таки в образі Романової доньки-красуні.
Оспівана в “Прапороносцях” краса вірності у “Твоїй зорі” сягає майже легендарного виразу. Любов Софійки-сан, що її вона проносить, як святиню, через усе своє життя, — це таки справді схоже на легенду, на прекрасну пісню, що забриніла, як дар судьби, й не вгасне, поки сонця-світу, вперекір самій безвісті, котра так нагло й жорстоко відібрала коханого, образ якого неутішна вдова уловлює деколи в хмарах-оболоках, “веселий, усміхнений, що з висоти небес наче щось каже їй, але за вітром — нічого не чути…”.
Таке не можна читати без трепету серця, це промовляє сама любов, її нездоланна сила.
До тернівщанських обріїв повертається О.Гончар і в опублікованій перегодом повісті “Далекі вогнища”, про яку вже згадувалося. Образи районних газетярів, серед яких зустрічаємо і юного Кирика Заболотного, змальовані в ній із завидною пластикою, хміль життя переданий без жодної психологічної заданості. Ознаки доби, в яку їм випало жити і творити, постають крізь призму тогочасного розуміння й сприйняття атмосфери підозрілості і незлагоди. “Далекі вогнища” вирізняються несподіваними сюжетними сплетами, стилістичною довершеністю, багато епізодів сприймаються як поезія на “рівні вічних партитур”.
Темі будівничих і руйначів присвячене оповідання О.Гончара “Чорний яр”, яке написане за рік до чорнобильської катастрофи і в якому ніби передбачено “звізду Полин”, що її накликали такі архіактивні “діячі”, як Петро Гайдамака — духовний родак Володьки Лободи.
Епоха, в яку живемо, крупним планом іде в повісті “Спогад про океан”, де силою інтелекту сучасної людини всі планетні проблеми висвітлені, як наші власні. Плавба на океанському лайнері із східної півкулі в західну, де за пасажирів — “цілий плавучий різномовний Вавілон, з безліччю людських доль, затаєних у собі”, менше всього скидається на таку собі туристську подорож. Вітри епохи, яку не вибирають, здається, сам подих вічності овівають гігантський корабель, на якому пливуть спаралізований міліонер-фізик, причетний до винаходу ядерного страховища, і колишній улюбленець батька Махна, що в полоні самотності годує нині хлібними крихтами чайок. Обидва підходять під визначення “гримаса історії”, обидва прислужились силам темним і злим, і в обох виникає насамкінець потреба запитати себе: “Що ж на фініші?”. І знову, вкотре, письменник звертається до світлоносного образу степового професора Дмитра Яворницького, невсипущого оберігача духовних цінностей, людини чистого життя.
Чітко окреслені у своїх далеко не однорідних устремліннях наші співвітчизники, які їдуть далеко у закордонне відрядження і за якими — хіба ж не знайома ситуація?! — треба “око та око”.
Як одухотворений постає в повісті сам океан, його загадковий норов. “Дивне якесь почуття виникає перед цим безмежжям пульсуючої матерії”, — говорить білоруський поет, що не одному йому на океан “хочеться дивитись і дивитись”. А чи ж не так почуває себе людина і перед цілим світом, перед безмежжям самого життя, врівні суворого і загадкового.
Публіцистика О.Гончара, досить значна за обсягом, заслуговує окремої розмови. Його виступи на громадських форумах, у пресі, статті, нариси, передмови, есе відзначаються як глибиною думки, точністю вислову, характеристик, так і не педальованою, суто Гончарівською пристрастю, неповторним образним ладом. Його передмова до “Кобзаря” — “Вічне слово” — одна з найвизначніших у цьому жанрі за всю історію шевченкознавства. А з яким глибоким проникненням у творчі манери, з шаною і любов’ю написані статті про І.Котляревського, П.Мирного, В.Стефаника, Остапа Вишню, В.Сосюру, В.Симоненка, В.Земляка… Широко відомі “Письменницькі роздуми” (Як писалися “Прапороносці”). Ряд статей присвячено майстрам суміжних мистецтв — видатному співакові І.Козловському, народній художниці Катерині Білокур. Проникливе слово у вічність визначній скульптурці Галині Кальченко.
Незабутні публічні виступи О.Гончара — чи то на форумі миру в Парижі, чи на письменницьких зібраннях, на перших з’їздах Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, Народного Руху України.
Стаття про мову “Цвіт слова народного” поєднує в собі роздуми вченого і художника, водночас це і палкий заклик “постійно дбати про здоров‘я народного слова, побільшувати його впливовість, дбати про його єднаючу силу, виразність, чистоту”. Усі названі якості притаманні мові самого Майстра, роль якого в сучасному мовотворчому процесі, в надбанні естетичного багатства українського народу першорядна. Треба сподіватися, що колись-таки з’явиться словник Олеся Гончара, аби засвідчити неоцінний вклад у розбудову нашої культури великого знавця, творця і оберігача рідного слова.
“Прапороносцем мужності і любові” назвав Олеся Гончара відомий російський прозаїк Г.Коновалов. Ці могутні два крила яскраво виявлені не лише в творчості письменника, але і в його невсипущій громадсько-політичній діяльності, де він послідовно й наполегливо обстоював активну доброчесність, виступав проти сил руйнацтва і зла.
На посту народного депутата, керівника Спілки письменників України, голови республіканського Комітету миру, академіка Української Академії наук — всюди він залишався вірним своєму народові, був і є незламним борцем за його поступ і творцем цього поступу, як те маємо і в справі національного відродження, котрій віддано стільки сил, енергії розуму і серця.
Колись, на початку великого і славного творчого шляху Олеся Гончара “зіркоокий” Остап Вишня, у листі до автора “Прапороносців”, не приховуючи свого захоплення його талантом, писав: “Я хочу, щоб ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелося жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар”. Через десятиріччя труда, борні, радощів і гіркот повторимо від душі: це щастя, що нам випало жити в одну добу з Олесем Гончарем, ненастанно прилучаючись до витвореної ним енергії добра і краси на святій землі наших батьків, пращурів і нащадків — на Вкраїні милій.