Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 18.11.2017, 21:24
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Швидун М. Подих любистка -2

1 << Читати спочатку





Другові


Що я можу про себе сказать ще?
Євген Плужник



Що про себе сказав би я ще,
Так, щоб міг ти мене зрозуміти?
Шлунок часто ночами пече
І душа стала боляче тліти.
Ще й рукав обірвавсь на плащі,
Вже потертім і зношенім в друзки...
А навколо осінні дощі,
Й на калошах розкисли мотузки,
Що тримали їх ще на ногах,
В котрих ходжу по зимній планеті,
По чужих, вже розбитих слідах...
Свої ж мислі тримаю в пакеті,
Та ще в серці, на самому дні
Біль терплю каламутний, буденний.
Так проходять життя мого дні
В цю епоху круту і нужденну.

Ще читаю. Мізкую. Пишу.
Щось в цім русі невпиннім шукаю,
І кудись невгамовно спішу...
А куди? Достеменно не знаю.

* * *


Я трохи звір. Я не люблю неволі.
Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
Л. Костенко



Я лапу гриз, тікаючи з неволі.
Від словоблудства злого й тріскотні.
Й душа співала вільно тільки в полі,
Як випадали їй святкові дні.

Чиїсь накази, рішення, проекти
Доводилося бгати у життя.
А на кінець... Усі оті прожекти
На варті тогорічного сміття.

Як серце виривалося із пастки,
То думи линули в безмежну вись,
Туди, де можна щось нове прокласти
У світі цьому нині, не колись...

Та олухи і підлі губошльопи,
Не короновані новітнії царі
Убили все розумне... Недотьопи,
Що всілися мов ворони вгорі.

І пачкають із висоти у душі...
І знову й знову лапу я гризу,
Бо жити з ними – бить пусті „баклуші"
Та витирать солоную сльозу...
Тож краще вже боротися внизу.

Я трохи звір... Я не люблю неволі.
Хоч і посічений. І вирвані шматки
Із серця прямо. Та я прагну волі,
Хоч добре знаю: не змінити долі,
На котрій вже пристьобані латки.

* * *


У Правди заболіла голова
Від дурману ефірного, мов чаду...
Вона не може вже знайти слова,
Котрі б миттєво вбили підлу зраду.

Оту, що ллє і ллє брудний потік
У нерозбірливі, як розтопири, вуші
Й отруює щасливий, ніжний вік
Брехнею й підлістю, краде в них чисті душі.

Волає правда серцю: щось роби.
Украли душу... Розуму немає.
Ти ж подивися... Люди, мов раби,
Й душа, вогнем украдена, палає.

На валідол... Я вип’ю анальгін.
І Честь, і Совість візьмемо з собою,
І з Гідністю віллємось в той загін,
Що йде на прю з ефірною чумою.

* * *


„Ти пахнеш, як листя весняне"
Дмитро Павличко



Як не вистачає твоїх слів
Й подиху весняного, п’янкого,
І очей іскристих, чорних брів.
І іще чогось твого... такого,

Котрого не бачу я в других.
Котрим мою душу полонила,
На дорогах життєвих, крутих
Ти єдина в світі, моя мила.

В тобі запах степу я відчув
Й чарівного, милого Полісся.
Тому як на крилах я лечу...
Знаю, там без мене ти боїшся.

Знаю, що нестерпно мене ждеш,
А раз ждеш – то я тобі потрібний.
Як з’явлюсь... Ти радісно зітхнеш,
І почую голос я твій рідний.

Щастя я другого не візьму,
Хай його б лилося ціле море.
Я з тобою піду і в пітьму,
Й подолаю нездолиме горе.

А сьогодні як би я хотів.
Мово рідна, ніжна, мила мово,
Ввись на крилах вічності б летів,
Щоб почуть її єдине слово.

* * *


Життя – не пізнана загадка.
В нім ні початку, ні кінця,
Як у весільного кільця,
Та все ж стріля, немов рогатка.

В одних по сірих горобцях,
У інших – цілить у пізнання
І з божеством веде змагання,
Кому забить останній цвях.

На сонці хоче стерти плями,
Щоб світла більше дать землі,
Й горить у непізнаній млі,
Аж поки не впаде до ями.

Й яскрава зіронька у небі
Над світом нова засія,
Й ніхто не знатиме, чия
Й по кому в церкві йде молебень.

А ми читаєм шифрограму:
Розкрито наш таки геном.
І хоч ти велетень чи гном,
Ти мав своїх і тата, й маму.

Вони дали тобі життя
І ясність розуму вдихнули,
Й самі пішли... Не повернулись,
Перетворившись в небуття.

Отож... Не пізнана загадка
Життя самого... Й часу плин
У просторі, мов вічний млин,
Кружляє...
Меле...
Де ж розгадка?

* * *


Не знаю, що мене чекає,
Якщо й межі я не дійду,
А на стежиночці впаду,
Котру топчу і, думав, знаю.

Веде стежинка за село,
А далі в поле... В даль космічну,
Де прилітає НЛО
В трубу непізнану ще... Вічну.

Й, здається, в чорную діру
Засмоктує мою колиску
Й її, мов шахову туру,
Долає слон в пориві блиску.

Мій шлях, що пройдений умом
І прочургиканий ногами,
Перетворився в хлам і лом
Між лівим й правим берегами.

А там, між ними, сонна річка
Живе своїм гнилим життям,
Хоч починалася з потічка
З бурлесно-пінним завзяттям.

Не знаю, що мене чекає,
Та до гадалки не піду.
Стежинка кручена вертляє,
А я іду... А я іду...

Настрій


Чи шепнула? Чи сказала?
Чи бровою повела.
І усмішка засіяла,
Ніби вічно там цвіла.

Вітерець колише коси
По розквітлому лиці...
Ой, дівчино... Та ти ж боса?
Що в твоєму каблуці?

Чи гвіздочок, чи камінчик,
Чи якась халепа ще?
Подаєш мені мізинчик,
Мов... Не знаю... Щось пече.
І взувачку вмить скидаєш...
І по росяній траві
Йдем... Куди? Самі не знаєм.
Мислі радісні, живі.

Смутку в них немає місця,
А слова?.. Та що слова?
Якщо з серця лине пісня,
Щира, радісна, жива!

Гроза


За бороди зчепились хмари
В шаленім пориві злоби.
Немов волали: — Кари! Кари!
В цю світлу, ясну мить доби.

Повзли, мов чорні диво-сили.
Клубилися. Гули. Басили.
Гарматно грюкали, гриміли.
Їх блискавиці, ніби стріли,

Разили велетів чуби,
А ті росли, немов гриби.
Борюкались. Не підкорялись.
Пливли. Ревли. Перетворялись

В химери нові, небувалі,
Ще більш загрозливі, зухвалі.
І день темніший став за ніч...
А блискавиці прямо з пліч

Разять. Лящать. Грозять. Клекочуть.
Так, ніби світ спалити хочуть.
Чи духи злі їх розбісили?
Та видохлись... Не стало сили...

І, обезсилені здались.
Й слізьми на землю пролились.
А нива це давно чекала.
Їй сліз небесних завжди мало.

А людських сліз і поту в полі
Вона вже напилась доволі.

Мрії


Мов корж обгризений, холодний
З-за хмари місяць виглядав.
На нього пес дививсь голодний
І скавулив, і завивав.

Тополі у кришталь закуті
Тріщать, скриплять на вітерці.
Хати розхристані, забуті
Вмирають у часу ріці.

А у Марії – все надії
Бджолино в голові гудуть.
А у Марії – світлі мрії
В політ небачений ведуть.

І місяць-корж враз став теплішим,
Зорить у шибку з висоти.
І тополиний тріск – ріднішим
Й стають піснями проводи.

Для пса знайшла кусочок хліба,
З коржа обгризений сухар
І ніби з пліч звалилась глиба,
З душі дихнув приємний жар.

Душею все вона зігріла.
Сьогоднішній і мрійний день.
Й робота миттю закипіла,
А скільки в ній нових пісень.
Бо там, де мрія, – там надія.
А де надія – там і дія,
Добро кує, ще й до пуття.
Оце і є саме життя.

Дорога на Херсон


Дорога на Херсон
Встелилась кавунами.
І диво це — не сон
Що так навис над нами.

Янтарний виноград
І слив, і яблук — гори!
Продати кожен рад:
— Купуйте! — просять хором.

Й стають тут „Москвичі"
І „Вольви", й „Мерседеси",
Камази-тягачі,
Що крам везуть з Одеси.

А ось долає путь
Відомий всім „Волинець".
Та як же проминуть?
Як не придбать гостинець?

Для діток... Як не взять
Цю радість для дружини?..
Так кавуни й летять
У всі кінці країни.

* * *


Шоколадного щастя не знаю
(Хоч хотілось відчути б його).
Все шукаю за обрієм раю,
Ніби щастя там всім — ого-го!

Та буденність січе мене й меле
На шматочки дрібні і муку...
Ох... Епоха, безжалісна нене,
За що терплю я муку гірку?

За що нерви мої підмінила
Ти на струни стальні і дроти,
І навіки, навіки лишила
Мою душу тепла й доброти?

З тяжким болем прийняв я руїну,
Що по душах бураном іде.
Чи тому, що люблю Україну,
А не бачу в ній щастя ніде?

* * *


Давно було це... Вимір – на літа.
Та я забуть не можу ту картину,
Як сніг на вікна пухом прилітав
Й творив із вітром білу хуртовину.

Селянська хата... В ній велика піч,
Вже заслінка нутро її відкрила.
А там казан. Надворі темна ніч
Розправила свої сонливі крила.

Гудів вогонь навколо казана,
Лизав його чорняві, ситі щоки.
То витинав щось, ніби сатана
Шукав собі веселої мороки.

А ти в’язала. Нитяний клубок
Крутився і стрибав тоді в корзині,
Немовби невловимий колобок...
Таким його я бачу й нині.

Тож як забуть вечірні ті часи?
Чим виміряти відстань ту незриму?
Як перекласти диво-голоси
В віршовану, ніким незнану риму?

Немає хати... Печі... Казана.
Й тих рогачів, що у кутку стояли.
Здається все... Далека давнина,
Та ми живі. Що добре її знали.

Було давно це... З часом прогуло.
У поті й крові відстань ту долало,
В вогні і попелі... Та все ж таки було,
І щастя для майбутнього кувало.

* * *


Розбігалися зорі із ночі
У свої потаємні кутки.
Сонце ще не розплющило очі.
Додивлялися сон свій хатки,

Що вмостились при битій дорозі
Між рядами бузків і тополь.
І стоїть кожна з них в своїй позі.
Стільки хаток і скільки в них доль.

В баби Гапки крива, під вербою
Димарем щось у небо гуде,
А бабуся уже із сапою
На город... На картоплю іде.
Ворушити земельку їй звично,
У руках кожну грудку промне.
На рядочки погляне велично,
Як на щастя незмірне земне.

Потім стане. На сапку зіпреться.
Ні... Спини вона не розгина.
І в рядочках отих пронесеться
Її молодість і... сивина.

Й знов клює у привичній їй позі.
Сонце тихо з постелі встає.
І корівки на збитій дорозі
Своїм „му", щось торочать своє.

А вона то шкребе, то копає
Все одна... Все життя... Скільки літ.
А чому?.. Час війни про це знає.
Тому в праці й милішає світ.

* * *


Так звідки ж ти, дорого почалась.
Б.Олійник



Я до батька свого на могилу прийшов,
Щоб подумать... Згадати... Спитати
Про дороги його... Що шукав? Чи знайшов?
Щоб мені знову їх не топтати.

Й ворухнулися очі гранітні його
І посмішкою стиснулись губи:
— Он дивися туди...
І я діда чоло
Розглядів, як колись, ще до згуби:

— Я дорогу топтав тут за плугом в степу
І за щастям з Пархоменком мчався...
Не догнав... Не спіймав...
Прямо впав на лету
І твій батько за щастям погнався.

Тож дивися на нього... У нього спитай,
Що досяг він в життя крутоверті...
І на наших дорогах свою ти пізнай...
Та не рвись до безглуздої смерті.

А дорога — кільце. Без початку й кінця.
Тож навіщо те диво шукати?
Для одних вона рівна... Веде до вінця.
Іншим в злиднях ще довго блукати.

Про Свободу, про Правду, про Гідність трубить,
В Демократію з втіхою гратись.
І кричать без кінця: Як нам жити? Як жить?
Ніби з вічністю сліпо змагатись.

* * *


На землю ми приходим тимчасово,
Щоби добро творить в життя ріці.
І як нікчемно виглядять, тусово
Ті, що бредуть між нас, немов мірці.

Й ті, що не квапляться гребти чужі здобутки,
Оті, що в поті створені й умом...
Кому й для кого крадете ви жмутки,
Принесені у світ чужим горбом?

Твоє злодійство в них і людські сльози.
З мільйонами привласнив ти й злобу.
Й як не обходь у світі хуги й грози,
Тебе дістане кара і в гробу.
На землю ми приходим тимчасово,
І живемо у вічності – лиш мить.
Тож поспішай творити хліб і слово.
Добро спіши, добро спіши робить.

* * *


Відступає літо по стерні.
Й по-осінньому гудуть в полях мотори.
Хоч спекотними бувають іще дні
Й червоніють гори помідорів.

Кавуни... Ой, що за кавуни!
І рябі... І білі. Головаті.
Розляглися, ніби валуни,
В нашім полі, щедрістю багатім.

Та врізає нічка стрічки днів.
І нам спати хочеться у хаті.
Відступає літо по стерні.
Його вітри гонять пелехаті.

А мотори жнуть майбутню славу,
В них стерня – ріллею вмить стає.
Й гомінливу, літню, добру справу
Осінь вже на ринку продає.

Відступає літо по стерні,
І хова свої подерті ноги,
Та гучні, прудкі осінні дні
Так же рано збуджують дороги.

І везуть... Везуть... Везуть врожай
У засіки... В зимові комори.
Літа жаль... Ой, як же літа жаль.
Та люблю й осінню щедру пору.

* * *


Весь грудень дощ... Калюжами вода
Блищала на розмішеній дорозі.
А люди кажуть: це ще не біда.
На полі дощ – то й серце не в тривозі.

Озимина кущиться, підроста.
В засуху – всі посіви запізнілі.
І доля їх в зимівлі не проста.
Хоч руки і прикладено умілі.

І раптом сніг посипавсь на Різдво.
Укрив за ніч все білим полотнищем:
Поля, сади, дороги, пасовище...
А люди кажуть: як нам повезло.

Різдвяний сніг! Лапатий сніг!
І хай гуляє перша завірюха.
Колядки. Жарти і дитячий сміх
Із вітром линуть радо нам до вуха.

Впиралась осінь довго і завзято,
Не підпускала зиму й на поріг.
І в ніч, раптово, у велике свято
В нас випав перший зимній білий сніг.

* * *


Вітри, мов половці на конях,
У вибалках і на полях,
Так ніби вічна зла погоня
Мережить свій руйнівний шлях.

За ще не спійманим сьогодні,
Чи щоб у завтра першим буть...
А ззаду них – корчі холодні
Вистелюють убивчу путь.

Чим зупинить вітри скажені?
Посадки скошені вогнем...
Горять... Горять земні легені
Вночі і світлим гожим днем.

Одні корчі, мов інваліди,
Чи велети... що без голів...
Вітри несуть нестерпні біди,
А як спинить їх?.. Бракне слів.

* * *


Село по шию вгрузло в осінь...
Допадує останній лист –
В садах роздутих, чахлих, босих...
Колючий вітер, ніби хлист —

Січе по вітах задубілих.
Сльоза по стовбурах тече.
А в небі хмари чорно-білі
Повзуть... і ніби за плече

Тебе задінуть в звичнім леті...
Вітри шалено гонять їх
На голубій моїй планеті.
Ой, де ж та радість... Ще й для всіх?

Прочитай, що написано мною


Прочитай, що написано мною
Після того, як дивний цей світ
Я залишу навіки з журбою,
Зупинивши життєвий політ.

Прочитай… Й ти узриш в тих рядочках
Не із пасти карлючки криві,
А пророслі із крові росточки,
В котрих мислі вирують живі.

В котрих серце так трепетно б’ється
Й голос той, що привикла ти чуть,
Ти почуєш… Він знов обізветься…
Й навіть подих зумієш відчуть.

І ми будемо знову з тобою
Думать, мислити, мріять, шукать
Оте щастя, що не за горою,
А десь поруч… Ловити… Піймать.

Прочитай, що написано мною.
Сплять рядочки у чорновиках.
У столі, як в тюрмі за стіною,
Й заговорять в твоїх лиш руках.

У вічнім русі


Я камінь взяв на березі морському.
Гладенький. Ніжний. Мов на наждаці
Шліфований… І не помітив втому
Ні в моря, в хвилях, ні у камінці.

Ні в тих піщинках, в котрих шліфувався
Мільйони літ. Відірваний від скал…
Солоною водою умивався,
Коли на нього хлюпав новий вал.

Молюски не прилипли… Він у русі.
Пропахся йодом… Й невловимий час
В нім клекотів… Він жив у мислях, в слусі
І линув, линув вічністю до нас.

Пройдуть віки… Піщинкою він стане.
Та сонця промінь буде ще ловить.
Й не зникне зовсім… В світі не розтане.
Він в вічнім русі… Тому буде жить.

Хризантеми


В підземнім переході хризантеми
Нам пропонують щиро продавці.
І композицій їх чарівні теми,
Й без композицій — щастя у руці.

— Купіть!.. Купіть!.. Букет цей для дівчини.
Яка в нім ніжність. Тут сама любов.
Він підійде для доньки і дружини.
Купіть! Купіть! — мене прохають знов.

Розбіглись очі… Ціну не питаю.
Чи ж можна мрію вимірять в ціні?
Добром. Теплом і радістю палають
Незримі, щирі почуття в мені.

Беру букет тремтячими руками.
До серця пригортаю… До душі.
Так, ніби все, що вимріяв роками,
Єдиним подихом виплескую в вірші.

Іду щасливий вулицями міста.
На мене дивляться. Питають: де придбав.
А у грудях чомусь-то серцю тісно,
Може, тому, що юність пригадав?..

Ой хризантеми. Ніжні хризантеми.
Осінні квіти… в променях зими.
Ви будите у нас весняні теми,
Котрими щиро радуємось ми.

* * *


Червоні ягоди лишились на калині,
І їх морозом лютим пройняло.
А може, їх залишено пташині,
Котрій ще осінню поранено крило.

Усе під снігом. Сильні догребуться.
Вона ж, бідненька, тут на деревці,
Де ягоди до неї мов сміються,
Червоні, ніжні медо-льодянці.

Пух-пурх… Пух-пурх із віточки на вітку,
Від ягідки до ягідки щодня.
Як розцвіте калинонька улітку —
У пташки тут появиться сім’я.

Гніздечко-дім, а в нім маленькі дітки.
Стрибай. Стрибай, пухнастенька, живи.
Тебе спасуть калини добрі вітки,
Й своє крильце їх соком оживи.

* * *


Миколі Братану



Я тебе зустрів в старенькій хаті,
Котру гуртожитком звали ми.
В нас були чуприни ще багаті…
Ще було далеко до зими.

А тепло душевне з добротою
З нас лилося в невідомий день.
І серця, не знаючи спокою,
Вже тяглися до нових пісень.

Линули на життєві орбіти,
Щоб знання і Слово поєднать…
…А були ж з тобою ми ще діти…
Як хотілось все, усе нам знать.

І тепер, коли вже маєм внуків,
Коли можна риску підвести
(Тільки так… Без помп і зичних гуків).
Всьому тому, що ми пронесли

Крізь життя бурхливе і барвисте
Й головну знайшли його мету,
А воно у нас з тобою чисте,
Бо дарило людям доброту.

Та підводить риску нам ще рано.
Дивимося в далеч, в майбуття,
Й кожен день, що зачинає ранок,
Доброти підносить відчуття.

* * *


Вечірнє небо — дякую за дощ,
За прохолоду в пору цю осінню.
А, вітре лютий, ти тепер як хоч,
А вже здавайся мудрості й умінню
Тих хліборобів, що ішли на риск
І сіяли зерно в суху завію.
І громовиці довгожданий блиск
Підсилив ділом їхню віру й мрію.
Зійде… Вкорениться в ріллю озимина
І набереться щедрості від сонця.
А повесні — напружить стремена
Й помчить достатку відкривать віконце.
Той, хто посіяв, — має вже надію.
А хто не сіяв — там її нема.
Хто мрію перетворює у дію,
У того завжди теплая зима.
Вечірнє небо — дякую за дощ,
За теплу й ніжну життєдайну воду.
За те, що вмився від пилюги хвощ
Й калина красна привідкрила вроду
І за усмішку щиру тракториста,
Що появилась на його устах.
Для нього дощ — хвилина урочиста,
Котра змива напругу, розпач, страх.

Я сажотрус



Я сажотрус… Ввесь вік кіптяву
Витрушую із чорних душ.
Вони ж бубнять одно — не руш,
Не руш їх звичну дію мляву.

То якщо я їх не протрушу,
То хто ж?.. То хто трусити буде?
Хто сплячу мисль у них пробудить?
Отож… Робити це я мушу!

В душі, свобідній від кіптяви,
Співають сонячні октави…
В ній пропадає спляча млявість…
Крізь очі світиться цікавість.

Вона встає на прю із злом…
Її вже не назвеш рабом.

Отож… Ту вічную кіптяву
Із рабських душ трусить, трусить!
Якщо по-людськи хочем жить
Й на ницість не міняти славу!

* * *


Людське щастя, так як море
І співуче, і бурхливе.
М.Чернявський



"Людське щастя, так як море
І співуче, і бурхливе",
Та яке ж болюче горе,
Коли щастя те зрадливе.

Коли в нього втратив віру
Ти вже вчора, чи сьогодні…
Не бери у руки ліру…
Не шукай його в безодні.

А дивися у майбутнє
Не з вершин космічних мрій
І сприймай усе те сутнє…
Приміряй до себе й дій.

І знайдеш… Знайдеш ти щастя,
Ніби квітку на кущі
В непогоду… в лихотрястя…
В буреломах і в дощі.

В тебе сад в душі розквітне.
Заспівають солов’ї.
Й щастя те, своє — завітне
В руки візьмеш ти свої.

* * *


Тумани, осінні тумани
Окутали сонні поля.
І в цім мовчазнім океані
Невидимі небо й земля.
Та вітри, баскі вітрюгани
Мчать половцями із балок,
І миттю зганяють тумани
В осінній, веселий танок.

Враз чую, як музика лине
У душу… Чарівна, дзвінка.
О, диво! Осінняя днино,
Яка ж ти загадка п’янка!

Таке воно, сільське життя


Навдибочки в село підкрався вечір
І часові почав качать права:
Чи тепло в хатах? Чи гарячі печі?
Чи заготовлено на завтра вже дрова?

Корівка мука… Мо’ водички хоче?
І поросята скиглять у хліву…
Ось так воно, сільське життя робоче
Про себе заявляє наяву.

Отож не стій… Товчись, товчись, товчися
В життєвім колесі, як білочка, вертись…
Навпомацки… Дивися, не спіткнися…
Про діток не забудь… Хоч подивись,

Чи не поснули?.. Ой! Таки поснули…
На припічку… А те он на печі…
Вечері не діждалися… Забула…
Проснуться… Будуть плакати вночі.

Перенесеш. Вкладеш їх сонних в ліжка.
Прихилишся утомлена до них.
Та й задрімаєш… Тихо, ніби кішка
З мурликанням молитви до святих.

Лист-анонім


"Померти не страшно, їй-богу.
Страшно мертвим на світі жить".
В.Симоненко


Я дістав його вранці з конверта,
Що приніс листоноша мені.
Прочитав… Щось було в нім від смерті
У недбало забитій труні.
Ворушилось і в душу плювало.
В серце лізло. Скрипіло. Пекло.
Таємниче… Бундючно… Зухвало…
Чорним ядом по буквах текло.
Лізло в радники… Скалило зуби…
Насміхалось… й ховало чоло.
Та якої ж іще треба згуби?
Та куди ж це тебе занесло?
І який же ти духом нещасний?
В кожній букві лукавством бринить…
Вірно кажуть: "Померти не страшно —
Страшно мертвим на світі прожить."
Ти ж живеш… Намагаєшся мріять.
Ще й говориш: "Не можу мовчать"
Чи не краще б по-людському діять,
Ніж так підло змією сичать.

Дороги


Полями йду… Стаю на перехресті.
Дороги в різні сторони ведуть.
А з ними й мрії юності воскреслі
Знов вибирають загадкову путь.

"Іти наліво, чи піти направо?"
І кожна путь кудись зове, кричить…
Свобода слова… Тож кричати право
З них кожна має… Благодатна мить!
А ти подумай сам, душа волає,
На те на плечах в тебе й голова,
Щоб нею думать… Той, хто розум має, —
На цих дорогах має і права.

* * *


В степу розлогім схрещені дороги,
Немов козацькі шаблі на щиті,
Мов на Дніпрі старі, старі пороги
Зчепилися і стали на путі.

Куди іти? Іти куди? — загадка.
Лиш місяць тьмяно блимає вночі.
Він не підкаже, де в житті розгадка.
Лише не в крові… Тільки не в мечі.

Шукай її… Шукай! Шукай настирно!
На те у тебе голова і ум,
Щоб розв’язать оцю задачу мирно
І не творить на перехресті глум.

Бо скільки вже дороги ці згубили
Сердець вразливих і невинних душ.
Тож треба мати і чуття і сили,
Щоби проливсь на них любові душ.

* * *


Мчить галопом синій вечір
На димчастому коні.
А зірки йому на плечі
Сиплють золотом вогні.

І куди він поспішає?
На полях жнива рясні.
Що ж бо він? Цього не знає?
Хоче в клубі чуть пісні?

Будуть! Будуть співи й танці
В клубі і у полі.
Підуть в танок прямо вранці
Явори й тополі

В день обжинок… А сьогодні
В полі золото куєм.
Ми не гнані й не голодні,
Воду п’єм і хліб жуєм.

Синій вечір, мчи шалено
Десь туди… На край землі.
Ми жнивуємо натхненно
Колективом у селі.

Я не вічний…


Я не вічний… Це я добре знаю…
Та й навіщо вічність та мені.
Я як факел… В русі ввесь згораю
Й добротою сіюсь по землі.

Хай вона новим життям зростає
І несе у завтра, в майбуття!
З Правди зрілі сімена збирає…
Є в цім русі сенс і суть життя.

Бо ніхто ще, навіть в нагороду
Не одержав вічності ніде.
Вічність наша — у житті народу.
Вічність наша — плем’я молоде.

Я в це вірю… Тому й розсіваю
Все добро, що маю, що в мені.
І як спадок, внукам залишаю
Цей дарунок в вічність, без борні.

* * *


Дві роти не вернулося в село…
В моє село… Ви чуєте..! Дві роти!..
Їх в грізний час живих життя вело
Під шквал вогню на неприступні доти.

Не кам’яних, гранітних, що тепер
Стоять у скверах вічно й нерухомо…
У бій ішли живими… Хто не вмер…
Ішли на смерть, життя спасать свідомо.

І полягли у землю без імен
Під прізвищем єдиним: Безіменний.
Ми ж знали їх: Петро. Іван. Семен.
І список цей в свідомості священний.

Дві роти в Нову Кам’янку мою
Не повернулись із війни додому.
Всі полягли в нерівному бою
Під злим вогнем, у пеклі світовому.

Та в пам’яті їх імена горять
Незгасним вогнищем синів і дочок…
У матерів… У вдів — вони стоять…
Для них є в серці кожному куточок.

* * *


У небі грудочка співуча
Над полем пісню щастя ллє.
І серце скривджене моє
Звільня нещасна чорна туча.

У мить цю хочеться співати,
Щоб пробудити цілий світ.
І в пісні тій нести привіт,
І щастя людям дарувати.

Співай! Співай, весела пташко.
І так, як справжній чародій,
У серце лий струмок надій…
З тобою на душі не тяжко.

Співуча грудочка, співуча
Над полем пісню щастя ллє.
І серце скривджене моє
Не закриває чорна туча.

Звичайний день…


Звичайний день… Звичайна мить
В житті моїм пооранім
Пройде без сліду, прошумить
У ніч, як в прірву зоряну.

З весни співучої у літо…
Із посівної — у жнива…
Це й є життя, котре прожито
Так, ніби казочка жива.

Чи мислі згадкою вернуться
У цей звичайний день, в цю мить?
Чи, може, треба спотикнуться
Та так, щоб ще й синяк набить

Й цей день, цю мить навік відкласти
Для спогадів у майбуття?
Невже для згадки треба впасти,
Чи покалічити життя?!

Звичайний день… Звичайна мить
Гуде у вічність і шумить…

* * *


Я у світ прийшов не для гризні
Й не вихоплювать у когось хліб із рота,
Там, де я, — там мирні, добрі дні,
Там кипить, бурлить жива робота.

Творча і натхненна кожну мить,
Котра серце й душу окриляє.
Таж інакше я не вмію жить
І турбот других в мене немає.

Слави я не хочу… Й не люблю
Виставлять себе десь на показ.
Щирість, чесність — серцем я ловлю.
На лукавство — дивлюсь, як на сказ,

Як на вивих розуму й душі.
Гнилість кар’єриста — наскрізь бачу.
І тому ні в щирому вірші,
Ні в житті їм ницість не пробачу.

Ніхто крім тебе
Гумореска



Клянеться Стьопа у коханні:
— Ти ангел мій! Ти райський крин!
Пита, коли ж сваточків званих
Прислать до Дуні зможе він.

Від слів тих Дуня червоніє,
Але одвіту не дає.
— Жартуєте, — ніяковіє. —
Дівчат багато ж в світі є.

То чому ж так — мене відразу?
То чому ж так — уже й сватів?
Не цілувались ще ні разу...
І не були ж ви у батьків...

— Дарма мене на слові ловиш, —
Душа в Степана запеклась, —
— Та якщо ти мене відмовиш,
Яка ж дурепа згоду дасть?