"Просвіта" Херсонщини - Немченко І. Шевченкова офіра -6 - Шевченко в творчості М.Чернявського
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:19
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 73

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Немченко І. Шевченкова офіра -6 - Шевченко в творчості М.Чернявського

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << Читати спочатку

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО
В ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ЧЕРНЯВСЬКОГО

Коли в 1976-1977 р.р. у Києві вийшла в світ двохтомна енциклопедія під назвою "Шевченківський словник", то в ній обнадіяний читач не зміг знайти відомостей про багатьох визначних людей, що були так чи інакше причетними до Кобзаря чи його спадщини. Поза виданням залишилось дуже багато імен тих митців і науковців, які свого часу були звинувачені в буржуазному націоналізмі та інших гріхах. Тож не варто дивуватися, що в "Шевченківському словнику" навіть принагідно не згадується Микола Федорович Чернявський, хоча цілу зливу статей помережано десятками й навіть сотнями імен діячів культури, що закарбували образ українського генія чи хоча б побіжно відгукнулися про нього.

Кобзареве слово справило великий вплив на М.Чернявського ще в юності, надихнуло його на багатолітнє самозречене служіння Україні.

Автобіографічний нарис "Під сонцем буття" (1921-1922), який охоплює в часі події від народження Миколи Федоровича і до закінчення ним Катеринославської духовної семінарії (1889), кидає світло на витоки національного самоусвідомлення митця. Значну роль у цьому процесі відіграли твори Т.Шевченка, хоча й не зразу юний герой твору спромігся усвідомити себе українцем і належно оцінити набутки національної культури.

Показовий приклад наводить письменник з часів свого навчання в Бахмутській бурсі, куди потрапив з Луганської приватної школи, що являла собою російськомовне середовище. Адже за царату української мови в навчальних закладах не викладалось з огляду на потребу повної й безповоротної русифікації місцевого населення Донбасу, як, зрештою, й інших куточків нашого етнопростору. Але на час появи М.Чернявського в Бахмутській бурсі, як засвідчує автор, багато вихованців цієї духовної школи були вихідцями з сільської місцевості й послуговувались між собою українською. А тому новачка Миколку зустріли досить прохолодно - давався взнаки мовний сегмент знайомства. "Бо й справді, - визнає письменник, - я між ними здавався й кацапом і паничем. Говорив російською мовою, без жодних українізмів..." [6, 155].

Російською була й уся лектура юного Чернявського. Тож не доводиться особливо дивуватися, що найперший Шевченків твір, котрий трапив до рук хлопця, здався йому малозрозумілим і викликав негативну реакцію.

"Попалась мені якось до рук поема Шевченкова "Катерина". Я почав був читати її й кинув: не подобалось. Я не зрозумів мови.

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями...

Що воно таке - "кохайтеся"! Кахикайте? "Не з москалями" - не з кацапами? Не кахикайте з кацапами? Нісенітниця.

Не зрозумів і кинув читати" [6, 169].

Такою до гіркоти кумедною, недоладно-невдалою була перша зустріч М.Чернявського з українською книжкою й літературною мовою. "І я розминувся з ними, - з жалем констатував письменник. - Може, через те, що нікому було з'ясувати їх значіння, вплинути на мене своїм авторитетом, гарно прочитати поетичний твір" [6, 169]. Можна тільки гадати, скільки зрусифікованих українців так і лишались тоді, за подібних ситуацій, поза бар'єром сприйняття Шевченкового слова.

Інший епізод у нарисі наведено вже на матеріалі з семінарських часів. Але ставлення молодого М.Чернявського до української класики аналогічне. "Попався мені якось на короткий час до рук "Кобзар" Шевченків, коли я був у першій клясі семінарії, але це євангеліє українізму, страшенно обрізане цензурою, при побіжному ознайомленні з ним, в той час не зробило на мене ніякого вражіння. Я повернув книжку власникові, не тільки не захопившись нею, як він сподівався, а й не виявивши бажання всю прочитати її.

Нудним і не цікавим здався мені "Кобзар"! Бо я тоді ще не доріс до його..." [6, 237].

Чому так сталося? Звідки така байдужість до українських святинь? Сам автор це пояснює досить прозоро й щиро: "Другі боги в той час ворожили над моєю молодою головою, інші музи співали своїх пісень... Не думав я про свій рідний край, не журився долею свого народу..." [6, 237].

Але під впливом ознайомлення з українським театром корифеїв, з оперою С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", з непростими долями П.Куліша, П.Кореницького та інших відомих і малознаних діячів М.Чернявський поступово змінює своє ставлення до національної культури та історії. Він починає ототожнювати себе з українцями, а далі переймається їх болями й кривдами, ступивши на патріотичну стежку, шукаючи свого місця в лавах борців за відродження України. Навіть свої вірші, котрі писав досі російською, порвав і викинув геть - "бо то була зрада України. Несвідомо зроблена, але безперечна зрада" [6, 246].

1886 рік - знаменний для М.Чернявського переходом до написання творів українською - змусив його вже іншими очима поглянути на постать Т.Шевченка. Якось узявши у свого друга Сергія Іваницького почитати закордонне видання "Кобзаря", куди увійшли заборонені російською цензурою тексти, молодий поет нарешті прозрів і всією душею прихилився до Тарасового світу. Та маленька книжечка з незнайомим для семінариста правописом настільки вражала, що хлопець "єдиним духом проглинув її". Це було справжнє відкриття для себе чогось грандіозного, незнаного досі.

"Немов новий, ніколи не бачений, український світ постав перед мої очі. Світ надзвичайного трагізму й мученства. Світ дивної вроди й поезії... Отут я побачив силу Шевченка, тут почув огонь його душі, отут з його очей безсмертних перебігли на мої очі його світлі сльози.

Я плакав. Стискав кулаки й плакав..." [6, 247].

Наступного дня книжку треба було віддавати, тож семінарист - від надзвичайного захоплення - взявся вчити її напам'ять, щоб ніколи вже не розлучатися з високою Тарасовою поезією. "Зроблю так, щоб вона на все життя зосталась зо мною. Коли не вся, - то краща частина її" [6, 247]. Саме цей заборонений "Кобзар", як згадує М.Чернявський, "зробив велике діло з моєю душею". Адже завдяки цій книжечці поет-семінарист знайшов довго шуканий "об'єкт для того почуття, що так владно й невідступно кликало", - ним стала Україна, її народ - мученик і волелюбець.

Тож у фіналі нарису, де центральний герой разом з друзями кипить від обурення, слухаючи проголошувану анафему на адресу видатних українських діячів, знову в його свідомості озиваються полум'яні Шевченкові слова.

"Раби, підніжки, грязь Москви!.."

Гірка, гнітюча образа ножами краяла моє серце і там, в тому катеринославському соборі, коло його кам'яної огорожі, коли не вперше, то з найбільшою силою в моїй душі розквітла ідея національного відродження" [6, 259]. Мобілізований Кобзаревим словом і прикладом поет пішов - несхитно й послідовно - шляхом служіння Україні.

Образ Тараса Шевченка став наскрізним у творчості письменника і репрезентований і в прозі, і в поезії, і в публіцистиці та мемуарах. Автор приділяє увагу важливим моментам з життя Кобзаря та його оточення, вияскравлює багатий духовний світ митця, болючі роздуми над долею рідного краю, дотичність до проблем, що хвилюють усе людство.

Вірш раннього періоду "Шевченко" (1889) звучить урочисто, маєстатично. Біблійного характеру образові співця, мислителя, провідника української нації надають у творі символи страждань і самопожертви в ім'я людей ("приняв він хрест", "приняв він муку", "освітив сльозу криваву"), повтори в рядках початкового "і" ("І випив чашу, повну вкрай"; "І став пророком України"; "І прогримів по всій країні / Його грізний огненний спів"; "І світ засяв на Україні"). Помітне насичення в тексті займенника "він" підкреслює неперебутність заслуг Кобзаря перед рідним народом. Патетичний тон твору підсилюється за рахунок епіфори в перших децимах: "Він не забудеться ніколи". Автор стверджує, що саме Т.Шевченко "воскресив святі надії / На кращу долю, кращий час. / Огненним словом Єремії / Із тьми до світу кликав нас" [7, 89].

Кобзареві заповіти пробуджують гідність у середовищі співвітчизників, переповнюють їхні серця патріотичними пориваннями. У вірші "Великі слова" (1890) М.Чернявський репрезентує Т.Шевченка як духовного батька й учителя для українців у пору їх бездержавного животіння, коли "не жемчуг, злото, серебро / У спадок доля нам лишила, - / Зосталась пустка нам похила, / І ту - снігами замело" [7, 109]. Твір апліковано рядками з поезії "Чи ми ще зійдемося знову?" (цикл "В казематі"), які у всі часи справляли на співвітчизників колосальний мобілізуючий вплив:

...Над пусткою німою
Витає заповідь жива
І одгукаються луною
Поета-страдника слова:

"Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть" [7, 109].

Шевченків імператив "моліть" стає лейтмотивним у вірші М.Чернявського, висвічуючи християнську сутність Кобзаря. Любов і молитва мають відродити націю, порятувати від недолі й рабства, відступництва й духовного каліцтва.

У поезії "Ти не загинеш, Україно!.." (1889) автор утверджує думку про невмирущість рідної мови, якою "наш Кобзар співав". Адже це "мова прадідна", що народилась у глибині століть, лунала з вуст Івана Підкови й "Богдана славетного". Нею "Січ буйна пишала". Це мова, що стала чинником націєтворення - "степи опанувала / І міліони об'єднала / Людей-братів" [7, 81]. Тож для поета стають нерозривними поняття: рідна мова - Шевченко - нація.

Оповідання М.Чернявського "Напередодні" (1913) має промовисту присвяту: "Пам'яті великого і незабутніх" (так названо Кобзаря та його друзів - П.Куліша і Ганну Барвінок, або О.Білозерську-Куліш). Письменник захоплюється життєлюбством цих людей, одержимих добротворчістю й патріотизмом, до самозречення закоханих у рідну Україну. З неприхованою іронією М.Чернявський передає гостре роздратування землячків-дворян, викликане вже самим фактом запрошення на кулішівське весілля та ще старшим боярином мужицького поета Т.Шевченка. Адже це вчорашній кріпак, раб, з яким треба буде рахуватись: "Якийсь мужик з дворових Енгельгардта, чи що. Служив козачком, потім по малярах тинявся, вивіски вчився малювати. Хтось якось його там у Петербурзі на волю викупив. Так він вірші тепер малоросійські пише. "Кобзаря" там якогось видав... По панах їздить, пиячить з ними та ті вірші вичитує. До компанії Закревського пристав, у "мочеморди". Гарний старший боярин! А вже що ім'я й прізвище, то й Панькові не видасть - Тарас та ще й Шевченко... Знай наших. Якраз із Кулішем воронезьким два чоботи пара!" [8, 204]. Що ж до самого автора, то він не приховує свого пієтету перед славетними митцями, постійно виявляє свої захоплення і любов. Це відчутно і в діалогах, і в монологах героїв, і в описі їх зовнішності, поведінки на весіллі. У плані порівняння М.Чернявський подає портретні характеристики співців, указуючи на чисто фізичні відмінності й духовну спорідненість. Куліш, "злегка горбоносий, з довгастим обличчям і блискучими очима, був гарний і шляхетний. Тримався поважно, трохи навіть замкнуто. Як і слід людині, призначеній зайняти професорську кафедру" [8, 206]. Шевченко "був зовсім іншої вдачі. Був русявий, з сірими променистими очима, що, коли він хотів того й дивився пильно й уважно, непомітно робились темними, мов безодня. З усмішкою в тих очах і під звислими цупкими вусами, він був, здавалось, увесь на виду.

Було в його натурі щось таке, що нагадувало гривасту постать лева й лагідну, добродушно-лукаву душу великої здорової, веселої дитини. Хто дивився на нього, як він вільно і просто знайомився з людьми, розмовляв, жартував і переходив з одного гурту до другого, скрізь приковуючи увагу до себе або викликаючи загальний сміх своїми жартами, у того зразу зароджувалась приязнь до нього" [8, 206-207].

Відтак автор "Кобзаря" заполонив, причарував найвишуканіших естетів з панського середовища і своєю природженою шляхетністю, і відчуттям гідності, і дотепністю, і артистичною витонченістю, чудовим співом. М.Чернявський передає найтонші відтінки в голосі Шевченка, перепади в почуттях, зумовлені змістом пісень: "Держачись лівою рукою за спинку крісла, єдвабним, трохи глухуватим баритоном, що на верхах переходив у ясний і дужий тенор, сміливо і вільно взявши зразу відповідний темп і настрій, почав він:

В чистім полі криниче-е-енька
На чотири зво-о-ди...

І, надавши голосові щирої інтимності, тихо й покірно додав:

Любив козак дівчино-о-оньку
На чотири го-о-оди" [8, 207].

Гірка іронія і сарказм, відчайдушна сміливість і гнів, безнадійна туга і віра в щастя, свавільна сила і ніжність - усе це відбивається в співі Тараса, його міміці й жестах. У цих описах М.Чернявський виявляє справжню майстерність у відтворенні мистецьких явищ, адже в цій галузі він був фахівцем - протягом багатьох літ викладав у навчальних закладах музику та спів.

На рівні підтексту вловлюється думка письменника про Шевченків дар провидця. Здається, що цілком випадково з-посеред інших виконується ним і пісня про козака з непостійною вдачею та його вірну дівчину, але за цією фольклорною історією вгадується майбутня доля подружжя Кулішів: "Слухайте, слухайте!.. Ось де виявляється глибина душі людської, ось що каже українська женщина своєму єдиному незабутньому милому:

Будь щасливий із тією,
Котору кохаєш!
А над мене вірнішої
Довіку не знайдеш" [8, 208].

У хвилю мовчання "глибокі-глибокі" очі Т.Шевченка "уставились кудись в невідоме", а за мить по тому він уже припрошує до веселого співу молоду, ніби бажаючи захистити її від майбутніх страждань, пов'язаних з любовними романами Пантелеймона.

Все оповідання іскриться феєричним сяйвом надії на закордонну поїздку Тараса, яку зобов'язались фінансувати Куліші. Але мрія про Берлін, Париж, Флоренцію, Неаполь, Рим цілком розбивається об суворі реалії життя - обох письменників-побратимів арештовують у справі кирило-мефодіївців. Сумовитим і розпачливим акордом завершує М.Чернявський свою емоційну розповідь про цей епізод з біографії Кобзаря. Попереду у геніального поета - десятиріччя солдатської муштри, фізичних і моральних мук, заборона писати й малювати:

"- Равнєніє направо!.. Шагом... арш!!! Прощай, Італіє!.. Прощай, вічний прекрасний Риме!.. Прощайте, весна, і воля, й сонце!.. І молодість, і буйний розцвіт таланту, і все, все, що снилось і марилось!" [8, 213].

Слід сказати, що в низці публікацій М.Чернявського постаті Т.Шевченка та П.Куліша постають поряд, співвідносяться в різних ракурсах і категоріях. Наприклад, у згаданому нарисі "Під сонцем буття" про "європеїзатора української нації" йдеться в легендарно-міфологізованому плані. При цьому не забуто й Кобзаря: "О, Куліш - то людина неабияка! Він і Шевченка виправляв. Всю українську справу держав у своїх руках. Тому скаже те робить, а тому - те. Коли уряд побачив, відкіля весь дим іде, то хотів заарештувати його і заслати на Сибір. А він догадався і втік за кордон. І тепер там живе. Бореться за Україну" [6, 245].

У триптиху "П.О.Куліш" ("П.О.Куліш і його оповідання", "На батьківщині П.О.Куліша", "Заходи до арешту П.О.Куліша") М.Чернявський неодноразово звертається до шевченківських мотивів. Це помітно вже в першій з названих статей, що являє собою передмову до збірки "Оповідання" визначного українського письменника й мислителя, що з'явилася в Бахмуті 1900 року. З-поміж багатьох творів "яснозорого орла України" М.Чернявський виділяє студію "Чого стоїть Шевченко, яко поет народний". Цей матеріал, як він вважає написаний "з великим почуттям і великою правдою". Тут же автор передмови нагадує, що "Куліш був першим критиком Шевченка і кращим його товмачем і він же перший, другим часом, не побоявся показати і на п'ятна на сонці нашої поезії" [4, 310].

Деякі відомості про часи перебування Т.Шевченка в казематі подано в примітках до статті "Заходи до арешту П.О.Куліша" (1924). Автор у цій публікації скрушно визнає: "Все далі й далі відходить од нас в історію і забувається не таке давнє минуле й між іншим доба Шевченка й його товаришів по праці. Люди вмирають, документи нищаться. Нове життя висовує на перше місце нові завдання й нові інтереси захоплюють нашу увагу. А, проте, коли-не-коли, крізь огонь і дим нашого бурхливого часу, долітають до нас так чи інакше миготливими іскрами недогорілі клаптики старого життя й нагадують про минуле" [4, 315].

У ряді своїх творів М.Чернявський звертається до Т.Шевченка як до свого сучасника, свідка тих змін і перетворень, що відбуваються на рідній землі. У нарисі "Чого плакали люде?" (1917), що звучить як поезія в прозі, подано художній опис квітневої маніфестації в Херсоні на підтримку Центральної Ради в Києві, що виникла одразу ж після Лютневої демократичної революції. Переживаючи разом з краянами неабияке піднесення у зв'язку з початком процесу державотворення, герой твору викликає на хвилюючу розмову гетьмана Хмельницького і поета Шевченка:

"- Батьку Богдане, батьку Тарасе! Чи чуєте ви, чи бачите, що твориться зараз на Вкраїні" [9].

У вірші-присвяті "Вандалам, що зруйнували пам'ятник Шевченку в Києві" (1919) М.Чернявський гостро засуджує новітніх варварів, що топтали землю незалежної Української Народної Республіки, нищили національні святині. Як відомо з історії, і денікінці, і більшовики переслідували і викорінювали на своєму шляху будь-які прояви українськості - зривали зі стін, трощили портрети Кобзаря, розстрілювали людей уже тільки за те, що говорили його мовою. Тож письменник не шкодує сатиричних барв, щоб відобразити дикунство завойовників Києва: "Валяйте генія на брук, / Топчіть його ногами, / Творіть діла нечистих рук, / Новоявленні хами!" [7, 388]. Фінал поезії звучить як постріл ("Ви в силі знищить монумент, / Але - не Україну!"), потверджуючи нікчемність зайд-руйначів і невмирущість рідної землі.

У доробку М.Чернявського Т.Шевченко і його спадщина традиційно символізують високе мистецтво, яке слугує народові. У циклі "Люди й книги" є вірш "Яків Щоголев", навіяний творами цього "запізнілого романтика" та оцінкою його поезій П.Кулішем у статті "Первоцвіт Щоголева і Кузьменка". М.Чернявський відзначає, що цей автор "творить по шаблону". Хоча його "Куліш колись хвалив, / Але Шевченкового дзвону / Й свого вогню не наділив".

Герої творів М.Чернявського мислять Кобзаревими категоріями. Вислови великого Тараса, що стали крилатими, мимохіть відлунюють у думках персонажів, оскільки невід'ємно ввійшли до свідомості українців різних часів та поколінь. Так, герой оповідання "Vае victis" отець Аркадій Завадовський у скрутну хвилю послуговується словесними формулами з "Кобзаря" (відгомін поезії "Думи мої, думи мої..."): "Але ж діти!.. Куди вас подіти? - прийшли йому на ум вірші Шевченка" [8, 73]. "Куди вас подіти? - питався він знов через хвилину, - переходячи на другий бік дороги, де, як здавалось йому, не так було грузько йти, - Куди вас подіти?..." [8, 74].

Постать Кобзаря виведена М.Чернявським і в його мемуарно-публіцистичних творах "Шевченкова могила", "Під знаком Великого Духа" ("Шевченко - герой", "Патос Шевченка", "Трагедія Шевченка", "Геній Шевченка", "Свідки життя Шевченка"), а також у "Критичних мініатюрах". Ці матеріали висвічують глибину проникнення митця в світ ідей і образів провісника української "сем'ї вольної, нової".

Спомин "Шевченкова могила" є своєрідним твором у творі: на тлі спогадів про відвідини Канева і Тарасової гори розповідається легенда про народного співця. Після зачину ("У селянина-кріпака в безвісному селі родився син-поет. Як та вечірня зірка в небі, з'явився він на світ") окреслюється життєвий шлях героя, сповнений різних пригод, зустрічей зі злиднями і горем, лагідною славою і примхливою долею. І той, що "прийняв із уст народу в свої уста його живу текучу мову", спрагло пив "із келиха життя вино, із жовчю змішане. І не цурався хлопа він і пана. І не боявсь владик земних" [8, 519]. Як легенда, так і власне спогади про побачене на Шевченковій могилі огорнуті сумним серпанком, оскільки місце довічного притулку великого Кобзаря досить занедбане, бідне. Суттєвий штрих - книга для запису вражень відвідувачів цієї святині "стара, розбита, неохайна - сумний свідок нашої несвідомості й некультурності" [8, 515].

Шевченкова постать присутня й у статті М.Чернявського "Іван Франко як поет: З приводу 10-річних роковин смерті" (1926), опублікованій уперше 1929 року в п'ятому томі десятитомника (1927-1931), виданого харківським кооперативним видавництвом "Рух". Автор у цій розвідці порівнює двох велетів думки, двох епохальних для історії України та її культури діячів, виходячи з їх вдачі, соціального походження.

"Хто ж такий Франко?

Син коваля. Він наслідував загартовану працею кістку й м'язи робітника-молотобойця, його імпульсивне серце, його розмірено-напружену кров, його завзятість і витривалість.

Це не Шевченко. Зазначаю, що я не порівнюю талантів та значення поетів, а тільки натури їх. Це не Шевченко - син хлібороба, того хлібороба, що працює спорадично: то надривається влітку на полі, то спить узимку безпробудно в хаті..." [8, 527].

М.Чернявський переконаний, що походження й родинне оточення, спосіб діяльності батьків накладає надто помітний відбиток на всю долю людини. Особливо ж коли це митець. Тому І.Франко - "це не Шевченко, це син робітника-індустріала, син людини регулярної, людини викінченої", "це син людини, що тямить, що залізо є залізо і підлягає волі майстра туго, але певно й щиро, що зради з його боку не буде. Бо залізо - це метал, а не рослина, що сьогодні цвіте й буяє, а на ранок - її дощами збито, сонцем спалено і зрадила вона несамохіть хлібороба так, що гірше й не можна" [8, 527]. Відтак, якщо Т.Шевченко мав вдачу селянсько-хліборобську, то І.Франко "мав натуру робітничу і одночасно освіту і культурний, і розумовий розвиток європейського вченого" [8, 527-528]. Як результат отакого паралельного зіставлення постатей загальнонаціонального масштабу подається констатація-узагальнення М.Чернявського, що великий Каменяр - "це знов-таки не Шевченко або хто інший. Це не тільки поет, і поет дужий, а й кваліфікований учений. Такого походження й освіти поетів у нас не було й зараз немає" [8, 528].

Стаття перейнята думкою, що Тарас Шевченко та Іван Франко - це вершинні для української культури та для розвою нашої нації постаті, котрі по-своєму великі й неповторні.

Оповідання М.Чернявського "Антей" (1925), написане в формі листа вузівського викладача до своєї доньки Оксани, виводить трагічну постать умираючого письменника-самородка Максима, сенсом існування для якого була література ("він же нею жив, однією нею"). На порозі смерті герой-митець висловлює глибоку віру в творчі сили народу, який дав світові великого Кобзаря. "Не може бути, - переконаний він, - щоб тридцятип'ятимільйонний, свіжий, скажу навіть - напівдикий зараз народ не виявив у теперішніх обставинах із себе геніїв, нових Шевченків, може, більших, різноманітніших. Бо Шевченка він виявив, коли був рабом, а тепер він вільний. Що йому тепер заважає розквітнути огненним цвітом генія - раз і вдруге, й втретє?" [1, 55-56].

У спогадах "Коли тюрми розчинялись" (1927) М.Чернявський нерозривно пов'язує процес національно-державного відродження на Херсонщині й усій Україні з іменем Т.Шевченка як провісника нової доби. Центральний епізод мемуарів - українська маніфестація в Херсоні 16 квітня 1917 року, яка зібрала біля 30 000 учасників. У рамках цієї акції було проведено прилюдну панахиду по Т.Шевченкові й Б.Хмельницькому. Серед гасел, з якими йшли маніфестанти попід синьо-жовтими прапорами пробудженої волі та гідності, авторові запам'яталась "Слава незабутньому Кобзареві" та п'ять знамен з Шевченковим портретом.

"Про що говорили оратори?

Перший - нагадав слова заповіту страдника нашого:

І мене в сім'ї великій...

і зазначив, що час той настав, і ми повинні згадати його

не злим, тихим словом.

Залунали журливі слова "Заповіту", і всі присутні зняли шапки" [2, 80].

Спогади М.Чернявського фіксують ті зміни, що відбувались у щоденному житті оновлюваної Херсонщини: "На земських зборах уперше і, правда, не дуже дружно залунав Шевченків заповіт" [2, 85]. Разом з Кобзаревим словом до свідомості все більшої й більшої маси південців увіходила українська ідея.

Шевченкіана М.Чернявського - це вагомий внесок у справу вшанування пам'яті геніального сина України. Варто було б видати окремою книгою ці матеріали з огляду на їх художню й пізнавальну цінність, суголосність з нашим сьогоденням.

Література

1. Чернявський М. Антей // Чернявський М. Твори. - Т.5. - Харків: Рух, 1929. - С. 54-59.
2. Чернявський М. Коли тюрми розчинялись // Твори. - Т.5. - Харків: Рух, 1929. - С. 65-104.
3. Чернявський М. Критичні мініатюри // Твори. - Т.5. - Харків: Рух, 1929. - С. 261-272.
4. Чернявський М. П.О.Куліш // Твори. - Т.5. - Харків: Рух, 1929. - С. 306-319.
5. Чернявський М. Під знаком Великого Духа // Твори. - Т.5. - Харків: Рух, 1929. - С. 273-305.
6. Чернявський М. Під сонцем буття // Твори. - Т.5. - Харків: Рух, 1929. - С. 105-259.
7. Чернявський М. Твори: У 2 томах. - К.: Дніпро, 1966. - Т.1. - 514 с.
8. Чернявський М. Твори: У 2 томах. - К.: Дніпро, 1966. - Т.2. - 541 с.
9. Чернявський М. Чого плакали люде? // Вісник Товариства "Українська хата" в Херсоні. - 1917. - №3.

 

 

Читати далі >> 7 >> 8 >> 9 ... >> 17 >> 18 >> 19