"Просвіта" Херсонщини - Немченко І. Шевченкова офіра -5 - Шевченкіана Володимира Різниченка (Велентія)
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:11
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Немченко І. Шевченкова офіра -5 - Шевченкіана Володимира Різниченка (Велентія)

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку

 

 

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКА ШЕВЧЕНКІАНА
ВОЛОДИМИРА РІЗНИЧЕНКА (ВЕЛЕНТІЯ)

Під стягом вірності високим Кобзаревим заповітам вели відлік свого поступу й боротьби за національне відродження численні представники української культури другої половини XIX - перших десятиліть XX ст. Зорею великого Тараса осяяний і розквіт небуденного таланту Володимира Васильовича Різниченка (1870-1932), відомого в літературно-мистецькому світі під псевдонімами Велентій, Гайд, криптонімами Р-ко, В-й тощо. Це справді визначна постать в історії вітчизняної науки та культури. Як видатний природознавець і мандрівник, академік АН УРСР, він залишив немеркнучі сліди в царині палеонтології, геоботаніки, ґрунтознавства, гідротехніки, гідрогеології, геології, географії... А разом з тим - поєднував плідну наукову діяльність з працею художника, письменника, перекладача, публіциста. Був безпосередньо причетний до справи українського просвітницького та визвольного руху порубіжжя XIX-XX століть.

Для південців постать В.Різниченка (Велентія) цікава ще й тим, що у 1901-1903 рр. він працював статистиком і завідувачем статистичного відділу земської управи в Херсоні, був тісно зв'язаний з діяльністю місцевої національно свідомої та революційно налаштованої інтелігенції (Дніпрова Чайка, А.Грабенко, Г.Коваленко-Коломацький, М.Чернявський, В.Кедровський, В.Яблоновський та ін.). У 1907 році він одружився з онучатою племінницею Дніпрової Чайки Афанасією Миколаївною Хайнацького, яка стала однодумцем і порадницею, супутницею в наукових подорожах чоловіка. У 20-х рр. В.Різниченко займався гідрогеологічними дослідами в Таврії - зокрема, в її придніпровських регіонах та в заповіднику Асканія-Нова, вивчаючи й прогнозуючи можливості створення в цих безводних краях великої й розгалуженої зрошувальної системи (пізніше цей задум було реалізовано).

Слід відзначити, що протягом XX століття далеко не завжди життєпис ученого В.Різниченка пов'язувався з творчою долею художника й літератора Велентія, або Гайда. Тому, гадаємо, доречно буде згадати добрим словом тих авторів, які дбали про те, щоб різні грані обдаровання митця й науковця співвідносились з однією особою. На тлі 20-х рр. - це В.Хмурий зі статтями "Українська сатира революції 1905-1906 рр." ("Культура і побут", 1925, 20 грудня) та "Образотворча сатира 1905 року" ("Всесвіт", 1925, № 22-23). Цю ж традицію продовжено часописом "За радянську академію" (1932, № 8-9), в редакційному некролозі якого підкреслювалось, що визначний учений В.Різниченко "мав хист видатного художника-карикатуриста, що писав найчастіше під псевдонімом В.Велентія". Після десятиліть замовчування постаті митця й дослідника, що спостерігалось у часи сталінського режиму, відродив пам'ять про нього (і саме в цілісному сприйнятті) колишній учень Володимира Васильовича - І.Підоплічко в 12 томі "Української Радянської Енциклопедії" [15]. Справжнім ентузіастом у справі пропаганди й популяризації спадщини незаслужено призабутого вченого, майстра пензля і слова стала в 60-70-х рр. мистецтвознавець І.Блюміна, чия кандидатська дисертація "В.В.Резниченко (Велентий) - художник и поэт" (Л., 1969), монографія [3] та низка статей [2; 4; 5] по-новому відкрили для загалу видатного діяча.

Проте, на жаль, і до сьогодні продовжують з'являтись публікації з різночитаннями, всілякою плутаниною довкола імені В.Різниченка (Велентія). Досить назвати книгу Б.Ясінського "Літературно-науковий вістник: Покажчик змісту. Т.1-109 (1898-1932)", що з'явилась у 2000 році. З одного боку, вражає неабияке подвижництво цього автора-упорядника, який даному виданню віддав десять років свого життя. Та з іншого боку, прикро визнавати наявність у цій книзі суттєвих огріхів. Уже в першому розділі "Покажчик змісту ЛНВ" Б.Ясінський вважає однією й тією особою Велентія, Володимира Резнікова та Василя Ріленка [22], а про існування В.Різниченка взагалі воліє не згадувати. Подібна плутана інформація вміщується і в наступних розділах: "Покажчик рецензій українською абеткою" [22, 389], "Покажчик предметних рубрик" (у підрозділі "Українська література") [22, 472], "Покажчик перекладачів" [22, 496], "Покажчик криптонімів та псевдонімів" [22, 507]. У результаті такої мішанини Велентієві приписано кілька перекладів з польської, які йому не належать.

Метою нашої статті є систематизація шевченкознавчої структури спадщини В.Різниченка. Принагідно звертали увагу на присутність образу Кобзаря в творах художника і поета Велентія В.Хмурий, О.Бабишкін, Є.Демченко [1; 11-13; 18; 19] та інші дослідники. Детальнішу характеристику шевченківських мотивів у доробку митця запропонувала І.Блюміна в різних розділах своєї монографії "В.В.Різниченко (Велентій) - художник і поет" (1972). Дослідниця зібрала й опублікувала в одному виданні десятки репродукцій малюнків митця, що друкувались по різних журналах і газетах, або ж залишились у його приватному архіві й були маловідомими для загалу. Окремий розділ своєї монографії Ірина Михайлівна присвятила літературній спадщині діяча, звернувши увагу поміж іншим і на шевченківську тематику [3].

Володимир Різниченко (Велентій), народившись серед українських просторів (село Велентієве Ніжинського повіту Чернігівської губернії), змалечку чув про Кобзаря. Але, звісно, не могло бути й мови про вивчення творів великого Тараса в тогочасних школах поневоленого російським царатом краю. У статті "З приводу смерти Івана Бондаренка" (1911), присвяченій долі давнього товариша, перспективного вченого й "національно-свідомого Українця", що передчасно пішов з життя, В.Різниченко наводить цікаві подробиці про умови його навчання в Ніжинській гімназії:

"Про національне українське освідомленнє нема чого й балакати... Більшість учнів нашої кляси розмовляли проміж себе ламаною напівукраїнською мовою, співали переважно українські пісні. Український природний ґрунт, звичайно, відбивався на нас цілком стихійно. Але української національної хоч би якої свідомости не було жадної ні у кого. І навіть рідко хто з нас читав що-небудь з Шевченка.

В такій атмосфері пропливало наше гімназичне життє..." [8, 454].

Зате за навчання в Харківському університеті, котрий закінчив у 1896 році, В.Різниченка та його однодумців "обвіяло трохи свіжійшим повітрєм".

Твори шевченківської тематики з'являються в доробку В.Різниченка на порубіжжі XIX і XX століть. Про це свідчить листування художника і поета з редакцією "Літературно-наукового вісника" (Львів). Ці епістолярні зразки містять зворотну адресу, яка потверджує, що митець цікавився постаттю Кобзаря і в період проживання та культурно-просвітницької діяльності в нашому краї ("г.Херсон. Уездная Земская Управа. Владимиру Васильевичу Ризниченко"). Звертаючись до львів'ян, він зазначав: "Прошу вельмишановну Редакцію Літературно-наукового вісника сповістити мене: чи може бути у Вашому місячнику надрукований "Похорон Шевченка"?" (Лист з Херсона від 27 лютого 1902 року). А далі додавав: "Якщо "Похорон Шевченка" Вам непридатний, то, може будете такі ласкаві передати його до іншого якого місячника" (там же).

У цей період В.Різниченко був активним членом Херсонської громади та належав до "лівої фракції" місцевої організації Революційної української партії (РУП). Про це дізнаємось зі спогадів його колеги по названих структурах - Григорія Коваленка-Коломацького. У мемуарах, присвячених відомій херсонській письменниці-просвітниці Дніпровій Чайці, цей діяч, поміж іншим, стверджує: "Число наших членів подвоїлось (правда, не одразу) і ми року 1903-го мали змогу навіть маніфестувати себе прилюдно як херсонська громада вирядженням до Полтави делегата з адресою на свято відкриття пам'ятника І.П.Котляревському.

Дух часу і вимоги тодішнього політичного життя примусили незабаром нашу херсонську громаду диференціюватись" [14, 95].

І далі Г.Коваленко-Коломацький відзначає ініціативність В.Різниченка як революційно настроєного місцевого інтелігента.

Показово, що ранні поезії митця, котрі, як і переклад горьківської "Пісні про Буревісника", надсилав до галицької періодики, були перейняті повстанськими інтонаціями. Один з таких віршів називався "Гайдамака" (за підписом Володимир Велентій). Низка інших - "До земляків і землячок", "До туману", "Чорна могила" - пропонувалась під псевдонімом Гайдамака. За словами І.Блюміної, "це типові твори початківця, наслідування ранніх поезій Тараса Шевченка. Лейтмотивом їх є туга за поневоленим рідним краєм" [3, 153].

Волелюбним пафосом позначені й численні поезії в прозі В.Різниченка "Зірки на землі", "Веснянка", "Перше мая", "Над однією країною панувала ніч холодна..." та ін. Своєю символікою вони суголосні з ритмізованими мініатюрами Дніпрової Чайки ("Плавні горять", "Шпаки", "Образ великого" та ін.), якими щиро захоплювався письменник. Додамо, що В.Різниченко брав участь в обговоренні творів цієї авторки на засіданнях Херсонської громади [14, 97].

У віршах у прозі В.Різниченка звучать настрої непокори і самоствердження, прагнення розбудити Україну та її народ до гідного життя, до величних діянь. Тим самим поет засвідчує вірність волелюбним Шевченковим традиціям, орієнтацію на духовні заповіти Кобзаря. Мініатюра В.Різниченка "Веснянка" просто випромінює життєлюбство і життєздатність, звучить мажорно, мобілізуюче, звитяжно:

"Гей! Гей, ге-е-ей!!. Хто небезпеку-відвагу шанує юнацьку, чиє серце одну покохало мрію-коханку, кому лютий насильник-зима не здолала підтяти ще гордії крила?

Гей! до нас, за нами!.." [7].

Така ж жага героїчного чину бринить у поезії в прозі "Захід", уміщеній у херсонському альманасі "Перша ластівка" (1905), упорядкованому М.Чернявським. Ліричний герой бажає розділити з рідним краєм його турботи, поривається в бій за високі ідеали - "за волю, за щастя, за рай наш чудовий". Він захоплений "барвами бурхливого життя й боротьби" [16, 105].

У дусі Шевченкових поетичних пророцтв змальовує В.Різниченко картини майбутнього, котре наближають "борці за сонце, за блакить, за волю мрійную просторів світових" ("Перше мая"). Від патетичних апеляцій до України ("Моє кохання яснеє, мій тихий раю - рідний краю!") автор переходить до констатації свавілля "кривавої мари", котра по всій країні "весь люд бідуючий-працюючий і нівечить..., й катує, і знущається над ним" [9, 112]. Але фінал твору позначений оптимістично забарвленою атрибутикою ("десь грім уже далекий стугонить", "блискавок тих рій червоний колива зчорнілий небосхил", "прилине час: до хмари велетенської згромадиться і твій люд"), що віщує незворотність визвольного руху в Україні. Письменник переконаний, що рідний народ "і громом майовим, і вихрем-бурею нещадною зірве, змете, розвіє по світу усю ту кривду та ганьбу" [9, 112].

Мажорне звучання притаманне й контрастній замальовці В.Різниченка "Над однією країною панувала ніч холодна...". На противагу силам темряви і зла ("ніч холодна і довга, як вічність", "зачарований, помертвілий спокій", "морок густий") з'являється світлоносна субстанція, що стала символом пробудження краю від конання "в тяжкім недужім сні": "А раз... спалахнула одна яскрава чудова зоря. І здавалось, що світ її пролився на замучену країну цілющою водою. Ненадовго спалахнула: ворожа хуртовина змела її з неба. Але ж світ той чарівний розбудив країну і став він провідним в її прямуванню до дня" [17].

Гадаємо, що цей образ провідної зорі в даному творі пов'язується з традиційними баченнями ролі Т.Шевченка в долі України, які неодноразово вияскравлював В.Різниченко і в літературних, і в графічних творах.

У присвяті Кобзареві "Велична сім'я", що вперше була опублікована без назви у дев'ятому числі журналу "Шершень" за 1906 рік, своєрідно переплелись численні мікрообрази з поезій у прозі різних років. Твір сприймається як гімн на честь Т.Шевченка, проспіваний Україною, як "могутнє вітання тому, хто був її провідною зорею у ночі безпорадній". Взявши епіграфом до цієї поезії в прозі рядки з безсмертного Кобзаревого "Заповіту", В.Різниченко наголошує на здійсненності сподівань українського генія:

"Вона вже йде, тая велична сім'я, сім'я вільна, нова"... Така велика, що ніби морем безкрайнім захопила - обгорнула увесь виднокруг. Ревучим виром захопила ліси і гори, й простори рідних степів...

Вона йде: час бо приспів здійснити заповіт великий... А за нею розгорається так тяжко сподіваний день... І тьма навісная зника, і хмари зловісні, огнем блискавиць розпанахані, в шаленім перестраху безладно снують по небові прояснілому" [6].

Автор не приховує свого захоплення від споглядання цієї "новітньої звитяжної сім'ї". Він веде мову про витоки цього грандіозного творіння, що зароджувалось у глибині століть ("серед темної, глупої ночі народилася сім'я та"), подає розгорнуту характеристику такої маєстатичної родини: "Муками й горем болючим, скорботами цілого світу сповивана, гартувала свої велетенські сили в недолі тяжкій" [6]. Мобілізована Шевченковими закликами народна потуга здається непереможною. Цю колосальну снагу В.Різниченко передає за допомогою гіперболізованих виразів, які сприяють увиразненню образу "величної сім'ї", що гряде, згідно з Тарасовими пророцтвами: "Аж земля двигтить від тієї ходи урочистої, і полум'я пашить в її надрах, і груди хвилюють з радощів передчуття; і скоро вже, скоро зацвіте вона чарівним, досі невиданим цвітом" [6].

Фінальний пошанівок твору, адресований великому Кобзареві, відзначається патетикою в дусі традиційних славнів героїчного епосу українського народу. Автор послуговується анафоричними й епіфоричними конструкціями, риторичними вигуками, промовистими метафорами, котрі в сукупності відображають всенародну любов і шану до Т.Шевченка:

"Слава! Слава незабутньому!..." Піде гук по ланах, по дібровах, по горах, степах. І буйнії вітри підхоплять на легкії крила свої: "Слава незабутньому!.."

А чулий відгомін розкотить-розмаха по всьому білому світові славу незабутньому..." [6].

Пропагандистом Кобзаря та його ідей виступив В.Різниченко і в царині графіки, присвятивши шевченківській темі численні свої малюнки, які прикрашали сторінки робітничої газети "Іскра", сатиричного журналу "Шершень" та інших періодичних видань 1900-х рр. Особливо полюбляв митець виступати в жанрі політичної карикатури і залишив по собі чимало її чудових зразків. Як відзначала І.Блюміна, "в українському образотворчому мистецтві революційні традиції, закладені в середині минулого століття Тарасом Шевченком, були розвинені в пору революції 1905-1907 років насамперед майстрами сатиричної графіки" [3,11]. Дослідниця мала на увазі таких визначних тодішніх художників-сатириків, як Ф.Красицький, І.Бурячок, О.Сластіон, і, звичайно, В.Різниченко (Велентій).

На початку 90-х рр. митець активно співробітничав з газетою "Іскра", в ілюстрованих додатках до якої подавав свої малюнки під псевдонімом Гайд (усічене від "Гайдамака"). Ці матеріали потрапляли за кордон, де друкувалось дане видання, за сприяння херсонської групи РСДРП. Шевченківська тема стає наскрізною в графіці В.Різниченка в період співробітництва з київським сатиричним журналом "Шершень", котрий виходив протягом 1906 року (вийшло всього 26 чисел: перше - від 6 січня, останній спарений випуск № 25-26 від 14 липня). До роботи в часописі було запрошено чимало художників-сатириків (А.Бабенко, І.Бурячок, Ф.Красицький, В.Масленников, С.Світославський, О.Сластіон, А.Суров, В.Тіхачек, І.Шульга, М.Яковлєв та ін.), але не всі їхні малюнки, спеціально призначені для "Шершня", були тоді оприлюднені. Надто кусюче видання дуже скоро було закрите. У згаданому номері від 14 липня з сумом повідомлялось: "З огляду на сучасні обставини видання "Шершня" на деякий час припиняється" [10, 2]. Поновлення популярного журналу так і не відбулось, на превеликий жаль. Але "Шершень" зайняв визначне місце в історії вітчизняної сатиричної періодики, поряд з журналами "Жало" (Харків), "Звон" та "Свисток" з Одеси, а також львівськими виданнями "Зеркало", "Комар". У цілому ряді чисел "Шершня" вміщувались малюнки під рубрикою "Ілюстрації до "Кобзаря" на сучасні теми" (художники Ф.Красицький, М.Яковлєв та ін.).

Шевченківська тема домінує у восьмому числі журналу. На першій сторінці обкладинки вміщено славнозвісний портрет Кобзаря роботи Ф.Красицького: поет своїм спопеляючим поглядом разить усе потворне й нице. На іншому малюнку дівчина біля вікна селянської хати вказує рукою на Шевченкову могилу, спонукаючи не забувати великого Тараса (с. 4). А вже на наступній 5 сторінці вміщено малюнок "Шевченко на чужині": в уяві опального поета на тлі засніжених просторів вимальовуються картини українського села з хатками та пишною зеленню.

У дев'ятому числі "Шершня" подано малюнок І.Бурячка: "Од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить бо… благоденствує".

Особливо ж плідними й частими були звернення до шевченківської проблематики з боку В.Різниченка (Велентія).

Велентій Різниченко. Малюнок з журналу Шершень, №8

В одному лише 8-му числі журналу з'явилося кілька графічних робіт художника. На сторінці 2-й названого номера "Шершня" вміщено красномовний малюнок В.Різниченка, виконаний чорнилом, котрий підкреслює широкий резонанс у народі Кобзаревих ідей. Автор змальовує Т.Шевченка ув'язненим у тюрмі. Крізь проламані й закручені ґрати нескорений співець передає масам книгу з написом "Думи мої, думи мої...", і до нього спрагло тягнуться міріади рук.

Велентій Різниченко. Слава! Малюнок з журналу Шершень, №8

Інший малюнок чорнилом "Слава!" В.Різниченко розмістив у тому ж восьмому числі "Шершня" на восьмій сторінці. На ньому зображено монументальну постать Т.Шевченка, яка вивищується над цілою горою з величальних вінків - символів усенародної шани до Кобзаря. На їхньому тлі вирізняється дівчина-Україна в національному вбранні, що засвідчує любов і повагу співвітчизників до геніального поета.

 

Велентій Різниченко. Малюнок з журналу Шершень, №8

На шостій сторінці цього ж числа "Шершня" запропоновано малюнок з зажуреною постаттю Шевченка-солдата. Зі скрушно складеними руками він стоїть на високій кручі, а в долині видніються кораблі пустелі - верблюди як прикмета чужини, що висотувала життєві сили опального поета через несприятливі кліматичні умови та нещадну муштру. У подальшій перспективі можна побачити обриси гір. А на першому плані - довкола Т.Шевченка - і на скелі, й у повітрі кубляться численні змії. Малюнок ніби кореспондує читача "Кобзаря" до рядків поезії "Три літа" з 1845 року:

Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії [20, 267],

котрі проектуються як на оточення співця за життя, так і по його смерті - в особі багатьох українофобів та шевченконенависників, які аж кишіли і в 1900-х роках, уже в часи самого Велентія.

На тлі скелі розміщено напис, узятий з віршованого послання "А.О. Козачковському" (1847), створеного Кобзарем за перебування в Орській фортеці:

І на гору високую
Вихожу, дивлюся [21, 47].

За задумом художника, Т.Шевченко вивищується над усілякою мізерією (наклепниками, донощиками, псевдоінтерпретаторами, заздрісниками та ін.). Можливо, імпульсом до появи цього малюнка стали: по-перше, численні антишевченківські випади, відомі В.Різниченку; по-друге, враження від перебування в якості дослідника на просторах Середньої та Центральної Азії - "в степу безкраїм за Уралом". Як поет і художник Велентій гостро відчував несправедливість, виявлену щодо Кобзаря - майстра пензля і слова, котрого "злії люде" кинули в пустелю гибіти без права писати й малювати.

У восьмому числі "Шершня" [с.7] та його дев'ятому номері [с.2] подано віньєтку В.Різниченка з зображенням Шевченкового "Кобзаря" на фоні ранкового сонця. Картина світанку символізує початок нової доби для українців, що розпочалася з появою геніального поета і мислителя. Асоціація по лінії змалювання сонця та книги українського пророка засвідчує переконаність художника в незгасності й непереможності Шевченкових ідей та ідеалів.

У № 16-17 "Шершня" вміщено малюнок гостровикривального змісту з перефразуванням і переосмисленням Кобзаревих рядків з послання "І мертвим, і живим...":

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата... [20, 254].

Йдучи від протилежного, автор графічної сатири робить переакцентовку: "Обніміте, брати мої, найстаршого брата...", вкладаючи ці слова до вуст неймовірно пузатого попа. З таким побажанням звертається сердобольний панотець до двох селян, указуючи їм на об'єкт братання - товстелезного багатія у вишиванці, брилі та шароварах. Під малюнком подано убивчий діалог:

"- Обніміте, брати мої, найстаршого брата!
- Та нехай він тобі сказиться! У нас і так болять в'язи від його обіймів..." ["Шершень", № 16-17, с.1]

Таким чином В.Різниченко висловлює своє ставлення до ідеї "класового миру" в середовищі українства, відтінює разючі соціальні контрасти в Україні.

Мотив Кобзаря присутній і в проекті обкладинки літературно-наукового альманаху, котрий збиралась видати київська організація Товариства "Просвіта" імені Т.Шевченка, в мистецьких заходах якої брав участь В.Різниченко. Як відомо, цьому об'єднанню віддали чимало своїх зусиль Б.Грінченко, Леся Українка, Л.Яновська та ін. У 1907 році київські просвітники мали заявити про себе альманахом, до оформлення обкладинки якого й було залучено Велентія. Художник запропонував графічний варіант, наснажений образом Кобзаря. На обкладинці - в межах орнаментальної рамки - було вказано відповідні реквізити: гриф Товариства "Просвіта" імені Т.Шевченка в Києві, рік випуску альманаху (1907) та прочерки для зазначення номера видання та його вартості. Малюнок має традиційний, як для Велентія, шевченківський сюжет, побудований за асоціацією: Кобзар і сонце. Геніальний поет стоїть у кожусі та шапці, відомих з портретопису останніх літ життя, і відкриває завісу для сонячного проміння. Тож своїм змістом запропонований В.Різниченком ескіз обкладинки наголошував на неперебутній важливості для української нації постаті Т.Шевченка та його духовної спадщини: Кобзар відкриває співвітчизникам шлях до сонця свободи. На жаль, чимало проектів київської "Просвіти", зокрема й цей, залишились нереалізованими в умовах суспільної задухи та розгулу сил реакції.

У 1909-1912 рр. В.Різниченко за підписом Велентій публікував свої малюнки в газеті "Рада", яку видавали Є.Чикаленко та В.Леонтович. Серед цих графічних робіт чимала дещиця пов'язана з темою Кобзаря. Зокрема йдеться про проблеми з належним ушануванням пам'яті великого Тараса.

Як відомо, ще в 60-х рр. XIX ст., одразу по смерті Т.Шевченка, прогресивна громадськість порушила питання про дозвіл щодо збирання коштів з метою спорудження пам'ятників Кобзареві, про оголошення конкурсів на кращі проекти скульптурних зображень поета. Але урядові кола царської Росії та цісарської Австро-Угорщини не поспішали йти на зустріч таким побажанням. Особливо пожвавився прошевченківський патріотичний рух на початку XX століття у зв'язку з наближенням великих дат - 50-річчя з дня смерті генія та 100-ліття з часу його народження. На хвилях подій 1905-1907 рр. Київська міська дума створила Шевченківську комісію, а далі й Об'єднаний комітет по спорудженню пам'ятника Т.Шевченкові (серед членів цієї структури були М.Лисенко, М.Коцюбинський, І.Рєпін та інші визначні діячі). Але хоч і кошти було зібрано чималі (150 000 крб.), і чотири конкурси на кращий проект пам'ятника проводились, а проте царський уряд наклав заборону і завадив здійсненню цих планів. Лише у 1919 році в Києві було споруджено пам'ятник Кобзареві (скульптор Ф.Балавенський), але тоді ж цей монумент було знищено денікінцями.

В.Різниченко як митець-громадянин гостро реагував на всілякі неподобства, що траплялись на шляху до увічнення пам'яті Т.Шевченка. Звідси й поява серії його сатиричних малюнків на сторінках газети "Рада". Митець за допомогою жанру карикатури висміював супротивників тих патріотичних проектів, що пов'язувалися з Кобзарем.

У № 26 газети "Рада" за 1909 рік уміщено сатиричну замальовку "Справа пам'ятника Шевченкові і Курські земці", де відтворено реакцію представників Курського губернського земства на всенародну акцію збирання коштів на пам'ятник українському генієві. Як відомо, після бурхливого обговорення проблеми куряни-земці таки виділили на спорудження пам'ятника Кобзареві кошти - аж 100 крб.(!!!).

Карикатура В.Різниченка репрезентує корзину з написом "Земське хазяйство", а в ній - відозву з закликом жертвувати гроші на пам'ятник Т.Шевченкові, котру поклав туди селянин у вишиванці та шароварах - українець, що стоїть поруч. Курські земці показані автором у вигляді набурмосених та роздратованих зубрів у сенаторських строях. Відчувається, що вони киплять від обурення. Позадиравши хвости, зубри спираються ратицями на корзину й тупо дивляться на напис українською. З грудей найближчого з них звисає орденська стрічка з красномовним потвердженням: "член славянского общества".

Карикатуру супроводжує текст, у якому передано основні акценти перемовин українського селянина та курських земців-зубрів. На природну пропозицію прилучитися до справи "збудування пам'ятника найбільшому народному поетові всіх слов'ян" пихаті сенатори-куряни заявляють про різке несприйняття подібних акцій ("Не хочемо такого сіна: воно сепаратизмом пахне!!!", "Геть з народними поетами! Навіщо вони нам здалися!!!").

Подібну тему продовжує малюнок, уміщений у № 35 газети "Рада" за 1911 рік. Це був випуск від 13 (26) лютого, що з'явився якраз перед самим 50-річчям з часу смерті Кобзаря. Автор назвав малюнок просто й невимушено: "Шевченківське свято наближається".

Сюжет цього Велентієвого твору знову пов'язаний з селянином, який утілює український народ. Цей трудівник-страждалець - похилений від утоми й скорботний через лихоліття - з великими зусиллями, ледве-ледве ступає степовими просторами. Однією рукою він спирається на палицю при ходьбі, а другою притискає до себе як святощі вінок з написом "Т.Шевченкові - генієві України". Селянинові заважають іти численні собаки, що позривались з хазяйських ланцюгів, що за ними теліпаються. Одягнені ці злісні нападники в газетні шпальти з відповідними назвами - "Русское знамя", "Новое время", "Почаевские известия" тощо. Особливо докучає собака, що символізує "Русское знамя": намертво схопивши селянина за литку, не дає й кроку ступити. Не марнує часу і "Новое время", чий виразник впився зубами в стрічку на вінку, намагаючись розшматувати.

А попереду - з різних боків з гавканням кидаються на селянина ще два пси: ліворуч - "Свет", а праворуч - "Киевлянин". Останній так вигавкує - аж землю риє, а з-під його лап вилітають грудки землі й словесні кавалки "ков", "ков", "ков"), що натякають на перевертенство й українофобство співробітника газети "Киевлянин" Анатолія Савенка-Савенкова, що прославився як шевченконенависник. Цього чорносотенного писаку, разом з таким же реакціонером Михайлом Меншиковим, з "Нового времени", знову в собачому вигляді В.Різниченко представить і в пізнішому сатиричному малюнку "Теж колядують (Ідилія зимової ночі)", вміщеному в № 291 газети "Рада" за 1911 рік. На обох карикатурах А.Савенко з "Киевлянина" постає у вигляді кудлатого собаки з вгодованою мордою і пишним хвостом. Натомість "нововременця" М.Меншикова репрезентовано в образі сухорлявого пса з характерними окулярами та куцим хвостиком.

У № 46 газети "Рада" за 1911 рік, що вийшов у день народження Кобзаря, подано карикатуру В.Різниченка "Біля пам'ятника Т.Шевченкові". Звичайно, в ній ідеться про умовний монумент на честь поета, оскільки царський уряд уперто не давав дозволу на його спорудження. На п'єдесталі пам'ятника художник розмістив напис "Своєму генієві - Кобзареві - Україна" у цілковитій відповідності до проекту роботи скульптора Ф.Балавенського, який був удостоєний 2 премії в конкурсі 15 лютого 1911 року, але змушений був чекати втілення в життя цього заміру аж до 1919 року.

Побіля п'єдесталу видно алегоричні постаті. За задумом Ф.Балавенського, їх слід було прочитувати в такому висвітленні: скорботна мати з дітьми - Україна, зажурена дівчина - наскрізна героїня поетових творів, а кобзар - сам Т.Шевченко. Біля пам'ятника стовбичить кумедний пузань з довжелезними віслюковими вушима та "опізнавальною" таблицею на грудях: "Киевский кореспондент "Нового времени" Запорожченков. Під рукою у нього чималенька довбешка з написом "Киевлянин". Товстун відвернувся від пам'ятника Шевченкові й махає руками, ніби переконує когось із співрозмовників у марності й безперспективності справи щодо вшанування Кобзаря. У Запорожченкова вивалилися на землю довгі й товсті кишені, набиті грішми замовників україноненависницької писанини.

Трохи далі від пузаня сидять побіля величезної жаровні двоє чоловіків, які гріють (нагрівають) руки завдяки поширенню всіляких доносів та брехні. На жаровні - красномовний напис - "Новое время". А в тих чолов'яг, ласих до смажених фактів, подібно до володаря ослячих вух, звисають аж на землю кишені, наповнені грішми. В цих карикатурних постатях сучасники вгадували "нововременців" Суворіна та Меншикова. Загальний напис, що супроводжував дану сатиричну композицію, повідомляв: "Новому времени" доносять, що київська людність ніби-то здивована і обурена збудованнєм пам'ятника Т.Шевченкові у староденному місті Києві".

На жаль, не всі малюнки В.Різниченка, присвячені Кобзареві, змогли тоді - на початку XX століття - потрапити до друку і стати набутком широкого загалу. У монографії І.Блюміної (с.103) опубліковано малюнок, видобутий з архіву художника. Свого часу цю роботу було підготовлено для журналу "Шершень", але якісь перешкоди завадили цьому (можливо, закриття цього сатиричного видання). На малюнку репрезентовано сумного Кобзаря з бандурою в руках. Він стоїть на виступі кручі і позирає на тіні минулих славних часів - козацької України. Гетьман з булавою кличе за собою запорозьке лицарство на подвижницькі діла. Кожен подібний малюнок був дуже суголосним настроям самого автора - художника-патріота В.Різниченка. Як наголошує мистецтвознавець І.Блюміна, "істотною рисою графіки Велентія, яка так само споріднює її з передовою українською літературою того часу, є вірність шевченківській традиції. Вона виявляється не лише в тому, що Велентій, як і інші майстри політичної сатири - художники й письменники, - широко звертався до інтерпретації, переосмислення образів і текстів безсмертної Кобзаревої поезії, а й у тому, що разом зі своїми соратниками зберіг високий викривний пафос, яким була пройнята творчість геніального автора поеми "Сон" і серії малюнків "Притча про блудного сина" [3,168]. Тож твори В.Різниченка-художника - як безпосередньо присвячені шевченківській темі, так і пов'язані з іншою проблематикою (а в одній лише монографії І.Блюміної йдеться про понад 50 (!!!) графічних робіт митця) - це гідний внесок до скарбниці національної культури. Це ж можна сказати й про літературну спадщину Велентія - оригінальні та перекладні зразки. Лишається тільки щиро пошкодувати, що й до сьогодення доробок визначного художника й поета В.Різниченка (Велентія) не видано окремою книгою.

 

Література

1. Бабишкін О. Сатиричний журнал "Шершень" // Рад. літературознавство. -1959. - № 4. - С.82-90.
2. Блюміна І. В бентежнім передгроззі // Літ. Україна. - 1967. - 28 лютого.
3. Блюміна І.М. В.В.Різниченко (Велентій) - художник і поет. - К.: Наук. думка, 1972. - 195 с.
4. Блюміна І. Геолог, художник, поет // Культура і життя. - 1966. - 12 грудня.
5. Блюміна І. Революцією покликана // Мистецтво.- 1967.- № 1.
6. Велентій Володимир. Велична сім'я // Шевченківські дні / Упор. С.Васильченко, Я.Чепіга. - К.,1926. - С.57.
7. Велентій Володимир. Веснянка // ЛНВ. - 1907. - Т.ХХХVІІІ. - Кн.ІV. - С.2.
8. Велентій Володимир. З приводу смерти Івана Бондаренка // ЛНВ. - 1911. - Т. LVI. - Кн. ХII. - С. 452-455.
9. Велентій Володимир. Перше мая // Терновий вінок: Літературно-артистичний альманах / Під ред.О.Коваленка. - К., 1908. - С.111-112.
10. Від редакції // Шершень. - 1906. - № 25-26. - С.2.
11. Демченко Е.П. Политическая графика в печати Украины 1905-1907 гг. - К.: Наук. думка, 1984. - 201 с.
12. Демченко Є. Художники журналу "Шершень" // Образотворче мистецтво. - 1970. - № 3.
13. Демченко Е. Художники сатирического журнала "Шершень" // Искусство. - 1970. - № 11.
14. Коваленко-Коломацький Г. Дніпрова Чайка: Спогади // Червоний шлях. - 1928. - № 2. - С.93-98.
15. Підоплічко І.Г. Різниченко Володимир Васильович // УРЕ. - Т.12. - К.: Головна Редакція УРЕ, 1963. - С.264-265.
16. Різниченко В. (Велентій). Захід // Перша ластівка: Альманах українських письменників / Упор.М.Чернявський. - Херсон, 1905. - С.105-106.
17. Різниченко В. (Велентій). "Над однією країною панувала ніч холодна..." // Відділ рукописів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. - Ф.3. - Од.зб. 3658.
18. Хмурий В. Образотворча сатира 1905 року // Всесвіт. - І925. - № 22-23.
19. Хмурий В. Українська сатира революції 1905-1906 рр. // Культура і побут. - 1925. - 20 грудня.
20. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. - К.: Наук. думка, 1989. - Т.1. - 528 с.
21. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. - К.: Наук. думка, 1989. - Т.2. - 592 с.
22. Ясінський Богдан. Літературно-науковий вістник: Покажчик змісту. - Т.1-109 (1898-1932). - К.-Нью-Йорк: Смолоскип, 2000. - 544 с.

 

Читати далі >> 6 >> 7 >> 8 ... >> 17 >> 18 >> 19