"Просвіта" Херсонщини - Немченко І. Шевченкова офіра -4 - Шевченко в творчості О.Псьол, Дніпрової Чайки та Л.Волошки
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:13
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 81

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Немченко І. Шевченкова офіра -4 - Шевченко в творчості О.Псьол, Дніпрової Чайки та Л.Волошки

1 << 2 << 3 << Читати спочатку

 

ШЕВЧЕНКО В ЖИТТІ ТА ТВОРЧОСТІ
ОЛЕКСАНДРИ ПСЬОЛ, ДНІПРОВОЇ ЧАЙКИ ТА ЛЮДМИЛИ ВОЛОШКИ

Три різних покоління у вітчизняному письменстві репрезентують відомі українські літераторки Олександра Іванівна Псьол (1817-1887), Людмила Олексіївна Василевська-Березіна, або Дніпрова Чайка (1861-1927) та Людмила Януарівна Морозова-Курек, чи Людмила Волошка (1879-1952), чиї поетичні світи своєрідно й органічно вписуються в загальну картину мистецьких пошуків та суспільного поступу на Україні ХІХ-ХХ століть і громадські голоси яких досить відчутні на тлі соціально-політичних та національно-визвольних змагань епохи. Кожна з авторок посильно закарбувала у власних творах характерні прикмети часу, запропонувала свій погляд на людину та довколишність, на питання перспектив рідного краю і народу, але всі вони своєю появою як митці завдячують у значній мірі саме великому Кобзареві.

Олександра Псьол - уродженка с.Псьолівка на Полтавщині, знайома Т.Г.Шевченка з 1843 року - глибоко шанувала поета, листувалася з ним, підтримувала його морально в часи заслання. Її вірші народилися з болю й переживань за стражденною долею "нашого кобзаря", котрий "з важким ранцем, / Під ружжем гуляє" ("Віє вітер над Києвом..."). Знаменним є той факт, що до 100-річчя з часу знайомства поетеси з Шевченком було видано окремою книгою її витвори ("Писання", 1943).

Дніпрова Чайка народилася в с. Карлівці Херсонської губернії у рік смерті Кобзаря й ніби перехопила у спадок від нього естафету художника-громадянина, невмирущий вогонь бунтарства. "...Быть писателем, - стверджувала вона, - это учиться у нашего бессмертного Шевченко" [5, 5]. Кобзарева ліра заволоділа серцем Людмили Березіної ще з юних років. Відкриття Шевченкового світу стало для початкуючої авторки потрясінням і водночас імпульсом до подальшої творчості. Якщо в дитинстві вона віршувала російською, то в юності почала писати українською. "Я зазнайомилась з Тарасом Шевченком, - зазначала пізніше поетеса. - Перше всього попались мені "Гайдамаки" маленькою книжкою-метеликом, а потім його пісні, а потім "Кавказ" в рукописі. Нічого й казати, що все це... було вивчене напам'ять і дало таку спрагу до його творів і охоту наслідувать. Нездатні були мої перші вірші і нікому не признавалася, що часом віршую" [1, 7]. Не раз вона згадувала про неперебутні враження від почутих віршів геніального сина України ("У всіх нас аж в серці похолонуло", "Вернувшись додому, я почала ще більше нишпорити, де б запопасти Шевченка або ще яких українських книжок"). Під впливом Кобзаревих заповітів ще в пору молодості Дніпрова Чайка ступила на просвітницьку стежку й прямувала нею протягом усього життя, скромно відзначаючи; що охоче пропагувала українство, як могла" [1, 9]. Її як і великого Тараса, не відлякували ні цькування, ні ув'язнення (за антиурядову діяльність була арештована в Херсоні в період революції 1905-1907 рр.).

Людмила Волошка (родом з с.Розвалівка на Київщині) змалечку "з найбільшою охотою читала Шевченка" [3, 1107-1108]. Дебютувала як поетеса завдяки визначному українському етнографові Василеві Кравченку, який переслав низку її віршів з Житомира (там початкуюча авторка жила після свого одруження з Костянтином Куреком) до Херсона М.Чернявському як упорядникові альманаху "Перша ластівка" (1905). Так Людмила Волошка отримала путівку в літературне життя. За перебування в Житомирі та Києві активно займалась українофільською діяльністю - пліч-о-пліч з Оленою Пчілкою, Марією Загірньою, Яковом Савченком, Климом Поліщуком та ін. У травні 1917 року друком вийшла перша і єдина її поетична збірка "Пісні волі", перейнята любов'ю до України та великого Кобзаря. У часи більшовицьких репресій Людмила Волошка відійшла від письменницької діяльності, тяжко переживала за долю своїх побратимів і посестер по перу, що зазнали переслідувань, або й фізичного знищення.

Щиро людяні поезії О.Псьол ("Молим тебе, боже правди, боже благостині...", цикл "Три сльози дівочі"), Дніпрової Чайки ("Тарасова думка", "Роковини", "Думка. Перед портретом Т.Г.Шевченка") та Людмили Волошки ("Шевченкові", "До кобзаря") стали помітним внеском до української літературної Шевченкіани. Вони співзвучні з творами О.Афанасьєва-Чужбинського, О.Навроцького, В.Кулика, М.Максимовича, П.Куліша, М.Старицького, О.Кониського, Ю.Федьковича, І.Франка, В.Самійленка, Лесі Українки, Х.Алчевської та багатьох інших авторів, що звертались до світлого образу геніального поета.

Триптих О.Псьол з промовистою назвою "Три сльози дівочі" з'явився з-під пера письменниці 1847 року як відгук на арешт Кобзаря у справі Кирило-Мефодіївського братства та відправлення Тараса Григоровича на заслання в солдати в Окремий Оренбурзький корпус. Розпочинається цикл поезією "Заплакала Україна...", в якій передається безмежна туга рідної землі за своїми подвижниками з розгромленого царатом товариства. Вітчизна постає в образі зажуреної жінки-матері, яка переживає за долею опальних дітей і прагне вимолити в Бога заступництва для них та благословення.

Заплакала Україна,
Ударившись в груди:
"Сини мої коханії!
Ой, що з вами буде?
Мої квіти рожевії,
Морозом прибиті!
Орли мої молодії,
Яструбом зустріті!
До кого ж я прихилюся
Тепер головою?
Зосталась я на старості
Без вас удовою [7,45].

Стилізуючи твір під народне голосіння, авторка добирає й відповідну тропіку, риторичні вигуки та питання. Високої скорботи й журливої пісенності додають рядкам повні прикметникові форми ("коханії", "рожевії", "молодії"), пов'язані з повтором "мої", адже від самого серця неньки-України відірвано найдорожчих, найулюбленіших синів-патріотів. Порівняння кирило-мефодіївців з квітами, що "морозом прибиті", та орлами, котрі "яструбом зустріті", потверджують красу їх духовних устремлінь та лицарську вдачу, співвідносну з героїчними злетами козацтва, прославленого в фольклорі за допомогою подібної атрибутики на позначення волелюбності й відваги.

Україна, обтяжена горем від такої утрати, апелює до Господа в надії на заступництво і справедливість по відношенню до мучеників-арештантів. Вона цілком виправдовує їхню діяльність, не вбачаючи в ній анічого злочинного.

Боже милий! Вони ж твою
Заповідь чинили:
Свою матір убогую
Шанували-чтили,
І до братів своїх темних
Простягали руки:
Всім бажали вони миру,
Волі і науки,
Не покинь їх, милий боже,
Ворогам в забаву;
Спом'яни на них дідівську,
Прадідівську славу! [7,45].

Виступаючи як українська поетеса, О.Псьол маніфестує свою причетність до долі рідного краю та його цькованих синів-героїв. Тож у фінальному побажанні з вуст матері-України віддзеркалюються й прагнення самої авторки: "І нехай вони почують / В далекому краю, / Як журюся я за ними, /Як благословляю!" [7,46].

Подібне звучання має й друга поезія циклу - "Ой коли б я голос соловейка мала...", що передає палкі уболівання О.Псьол з приводу ув'язнення кирило-мефодіївців, зокрема й Т.Шевченка на чужині - в далекому Петербурзі. Вірш перейнятий бажанням морально підтримати арештантів, розважити їхній смуток, додати сил і витримки в темному й похмурому казематі.

Ой я б залетіла за кам'яні стіни,
Озирала б тюрми зверху аж до дна,
Знайшла б братів милих, синів України,
І нишком літала б з вікна до вікна.

Жалібненько, сумно їм би заспівала,
Щоб сльози котились, щоб серденько нило,
Щоб під мою пісню вони все згадали,
Щоб було на світі їм любо та мило [7, 46].

Третьою "сльозою дівочою" став вірш О.Псьол "Віє вітер над Києвом...", присвячений уже безпосередньо Т.Шевченкові. Туга рідної землі за своїм Кобзарем передається через діалог між "сивим Дніпром" та його сусідками - "німими горами". До цієї журби прилучаються і вітер, і хвилі з берегами. Низка стурбованих питань та вигуків ("Де гуляє-бенкетує / Син наш незабутній?", "Вже й солов'ї одспівали, / А його не чути!", "А він не йде - біля мене / Сісти заспівати!") завершується болісною констатацією факту перебування Т.Шевченка "в далекому краю" під тягарем солдатської муштри.

Такі ж щемливі інтонації властиві й поезії О.Псьол "Молим тебе, боже правди, боже благостині..." (1848), написаній у жанрі молитви. Від імені всіх співвітчизників лунає це звернення до Всевишнього з проханням полегшити долю Кобзаря ("Не покидай сиротою у степу-пустині / Брата нашого!", "Як батько, як рідная мати, / Озовись до його душі, не дай унивати!"). Красномовним є порівняння авторкою народних сліз, пролитих за Т.Шевченком, зі святою водою. Така асоціація підсилює враження просторового відчуження поета від України і при тому нерозривного єднання з нею в духовній сфері.

Збери, боже, наші сльози в темнісіньку хмарку
І, як серцю розбитому стане нудно, жарко,
Зроби чудо - вони стануть святою водою,
Живущою, цілющою, всі рани загоять,
Як в купелі викупають і душу напоять" [7, 49].

Лірична Шевченкіана Дніпрової Чайки теж перейнята думкою про глибинне закорінення Кобзаря в український світ, невід'ємною часточкою якого він себе завжди вважав. До образу поета авторка звертається вже в ранній своїй творчості. У вірші "К портрету Лермонтова" (1884) вона з гордістю заявляє, що Шевченко - "святой кобзарь, что с величавой силой / Страданья родины-Украины воспел" [4, 352]. Взявши епіграфом до поезії "Тарасова думка" (1884) слова з Кобзаревого твору "І день іде, і ніч іде...", Дніпрова Чайка прагне спроектувати пекучі болі-думи геніального співця про очікування "апостола правди і науки" на сучасне письменниці суспільство і в результаті змушена зробити гіркий висновок, що в ньому, як і за життя Т.Шевченка, "зло панує, брехні й мука", що на даний момент поки що "приблудилася до нас / Тільки одна з святої пари!" [4, 227]. Тобто йдеться лише про науку, а на правду доводиться ще чекати.

У вірші "Думка. Перед портретом Тараса Шевченка" (1883) Дніпрова Чайка, послуговуючись традиціями в жанрі екфразису, подає словесний опис зовнішності Кобзаря, відомий з автопортретів останніх літ його життя:

Сивий дід у шапці,
В чорному кожусі,
Дивиться-сміється
Крізь густії вуса.
Коло діда думка
Ластівкою в'ється,
Заглядає в вічі,
Плаче та сміється,
Дід мовчить, нерушний... [2, 5].

Але сам його вигляд випромінює енергію, духовну силу вкладену в "слово незабутнє", в "слово те єдине", що консолідуючим нервом пронизує вогнисте послання "І мертвим, і живим...", закликаючи українців до національної єдності. Риторичний вигук поетеси "О Кобзарю славний, / Золотії струни!" підсилює відчуття значимості Шевченкових заповітів для нових поколінь співвітчизників. Не зважаючи на перешкоди, "та святая пісня / Ллється з-поза труни", мобілізуючи земляків на шлях порозуміння, без якого неможливе націєтворення. Шевченкові слова оздоровлююче впливають на психологію українця, глибоко осідають у серці, стаючи на заваді чварам, розбрату, ворожнечі:

Самі руки просять
Обнімати брата,
Щоб утерла сльози
Україна-мати [2, 6].

Але цей процес болючий і нелегко здійснюваний. Бо "якаясь сила", що особливого представлення не потребує, послідовно й брутально підриває об'єднавчі тенденції в середовищі українства - "рідних розлучила, / Гордувати меншим / Старшеньких навчила, / Глузувать навчила / Із рідної мови" [2, 6]. У подібних рядках Дніпрової Чайки з гіркотою констатується результат багатовікової окупаційно-колонізаторської політики російського царату, здійснюваної під лицемірно-облудними гаслами прилучення до цивілізації та "просвіченого" народу московського - гаслами, що були геніально пародійовані в Кобзаревому "Кавказі". Те ж саме "всьому навчим" і "все покажем", особливо ж - як "тюрми мурувати", "кайдани кувати", відоме з безсмертної шевченкової сатири, своєрідно відлунює в підтексті "Думки..." Дніпрової Чайки. Та ж лиховісна сила "навчила кувати / На братів окови", "одірвала в неньки / Не одного сина". Болюча констатація "забули матір / Рідні її діти" мимоволі пов'язується з Шевченковими сентенціями з послання "І мертвим, і живим..." ("Хто матір забуває, / Того Бог карає", "Свої діти / Її розпинають"). Авторка закликає своєю поезією частіше прислухатися до великого Кобзаря, не зраджувати його сподівань на майбутню Україну та українців.

У вірші "Роковини" ("Як сиротина одинока...") Дніпрова Чайка лине думкою до Чернечої гори в Каневі. Там знайшов свій вічний притулок геніальний поет. Але це місце спочину національного пророка не є мертвою святинею, а живим поцінувачем української дійсності, становища народу, з яким і по смерті Кобзар не втрачає свого нерозривного зв'язку. Саме з такими мірками підходив до характеристики Шевченкової гробниці К.Білиловський ("З Альпів"), наголошуючи що це висока могила, котра "озира / Свій рідний, коханий, занедбаний край". "Давня мука" українського народу, "дух святої сили" вчувається із заповітної місцини в Каневі Олені Пчілці - в поезії "На Шевченковій могилі". Не з меншим пієтетом звертали свої очі на Чернечу гору й Л.Глібов ("Над Дніпром"), М.Старицький ("На роковини Шевченку"), І.Франко ("Могила Тарасова"), Б.Грінченко ("Велика могила"), В.Самійленко ("Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого"), М.Кононенко ("Шевченкова могила"), І.Манжура ("26 лютого") та ін. Для Дніпрової Чайки Кобзар - це той "святий", котрий щороку прокидається з могили над Славутичем, аби пересвідчитися, чи перевелись нарешті людці, що хронічно страждають українофобством. Принцип оживлення мертвого авторка запозичує з попередньої романтичної літератури (Й.-К.Цедліц, В.Жуковський, М.Лермонтов, А.Метлинський і, звичайно, Т.Шевченко з його баладним витвором "За байраком байрак").

Як сиротина одинока,
Могила над Дніпром стоїть,
І прокидається щороку
Святий, що в тій могилі спить,

І хуґу биструю благає,
Щоб ще чутніше загула
Та щоб унукам, де спіткає,
Од його звістку однесла [4, 217].

Поетесу гнітюче вражає той стан, за якого могила світоча нації нагадує бідну сирітку, не знаходячи природного відгуку в збайдужілих душах нащадків, позбавлених найшляхетнішого почуття любові до своєї землі, пошани до визначних діячів минулого. Але сама картина піднесення з домовини Кобзаря ("там дід ріднесенький встає", "все чоло думою порите", "лице засмучене, бліде", "очі тугою повиті, / А з вуст святеє слово йде") водночас фіксує його присутність у бутті співвітчизників. З думкою про них пророк, мислитель, співець "прокидається щороку". Щоб пробудилися краяни від суспільної апатії та зневіри, щоб "стрепенулися вони". Аплікація твору Дніпрової Чайки рядками з Кобзаревого вірша-монологу "Мені однаково" (з циклу "В казематі") додає йому пристрасті, патетики. Поетеса закликає сучасників бути гідними спадкоємцями ідей великого Тараса і засвідчити це патріотичними діяннями:

Чи чуєте, брати, це слово,
Що криком з серця виліта?
І хто, почувши його, знову
Ледаче руки позгорта?
 
Невже ж з лукавими умісті
І ми Вкраїну приспимо?
Невже старому і в могилі
Лежать покійно не дамо?
 
Брати рідненькі, схаменіться -
Чи можна ж теє попустить?
Орли сизенькі, стрепеніться,
Вкраїну-матір захистить! [4, 217-218].

Образний світ Шевченкової поезії "Мені однаково" віддзеркалюється і в творі Людмили Волошки "Я хотіла б співати пісні про красу...". Авторка щиро уболіває за рідний край - занапащений і сплюндрований ("за народ мій на долю образа тяжка"). Вона розвиває Кобзареву тему злих і лукавих людей, що зазіхають на Батьківщину: "Наш великий пророк не даремне сказав, / Що "обкрадену збудять Вкраїну", / Розбудили нівроку... для того, щоб знять / І забрати останню свитину" [6, 17].

У присвяті "Шевченкові" Людмила Волошка наголошує на неперебутності й невмирущості Кобзаревого слова. Це справжній скарб, залишений співвітчизникам у спадок - і не на десятиліття, а на віки. Просто, але й не без пафосу, поетеса говорить про те що Тарасові думи стали набутком широкого загалу, як він того й бажав у ранній ліриці ("В Україну ідіть, діти! / В нашу Україну", "Привітай же, моя ненько! / Моя Україно! / Моїх діток нерозумних...") [8, 59]. Ці Кобзареві сподівання справдились:

Сотня літ уже минає,
Як слова твої святії
Розійшлись по Україні,
Мов ті перли дорогії [7, 230].

Особливо ж близькими стали шевченківські твори українському жіноцтву, красу й поневіряння, болі й страждання якого виспівав поет у десятках своїх полотен - як літературних, так і живописних. На думку авторки, саме "слова про тяжку долю, / Долю жінки-українки" і є найдорожими й найщемливішими у спадщині Кобзаря. Це "найкращії перлинки", найдивовижніші мистецькі речі. І в центрі їх - жіноча доля.

Ти убрав її квітками,
Ти умив її сльозами
І уславив всьому світу
Щонайкращими думками [7, 230].

Це й "чарівний дівочий образ", і "образ матері святої", і постать сиротини - усе жіноче розмаїття в творах Т.Шевченка вражає, пробуджує у читачеві співчуття й шляхетні поривання. Тож звертаючись до геніального поета в дусі традиційної риторики ("Батьку славний, незабутній"), Людмила Волошка прагне передати священні почуття міріадів співвітчизниць у ставленні до Кобзаря.

...Поки буде
Україна існувати,
Не забудуть українки
Тебе, батьку, шанувати.
І од пишного палацу
До найменшої хатини
В щирім серці українки
Вдячний спомин не загине [7, 230-231].

Як бачимо, кожна з трьох названих письменниць щиро оспівувала Тараса Шевченка та його діяння. Всі вони, відповідно до рівня таланту, втілювали в своїй творчій практиці Кобзареві настанови щодо розвитку літератури на національних та загальнолюдських засадах. Громадянською наснаженістю, непідробним демократизмом позначені їхні поезії, присвячені чи не головній у Шевченковій творчості темі уярмленого рідного краю ("Заплакала Україна..." О.Псьол, "Знову чайкою літаю...", "Казка", "Христос воскрес!" Дніпрової Чайки, "Як Прометей, до скель прикутий...", "Сон", "Україні" Людмили Волошки).

Наскрізний у доробку Кобзаря образ дівчини, жінки, матері як символ людської чистоти і благородства, високої духовності, мучеництва і подвижництва знайшов закономірний відгомін і в ужинку О.Псьол ("До сестри"), Дніпрової Чайки ("Мати", "Вісточка"), Людмили Волошки ("Заспіви", "Матері"). Це ж можна сказати й про релігійні мотиви та атрибутику. Як і в творах Тараса Шевченка, в поетичних текстах означених авторок постійно знаходимо свідчення їх глибокої побожності ("Свячена вода" О.Псьол, "Великдень", "Єрихонська рожа", "Галина криниця" Дніпрової Чайки, "Благання" Людмили Волошки). Нерідко такі почуття висловлюються в жанрі молитви ("Молим тебе, боже правди, боже благостині..." О.Псьол, "Молитва", "Молитва Єфрема Сіріна", "О де ти, Господи..." Дніпрової Чайки, "Молитва" Людмили Волошки).

Під впливом великого Кобзаря письменниці кохались у рідній мові та фольклорі, полишили по собі добірні зразки чудових ліричних поезій, що відзначаються неабиякою співучістю й музикальністю. Твори О.Псьол, Дніпрової Чайки та Людмили Волошки пересипані образами-алегоріями, образами-символами, що ведуть свою генеалогію від поетики "Кобзаря".

Література

1. Василевська Л.О. (Дніпрова Чайка). Автобіографічні матеріали. 1924 // Відділ рукописів Національної наукової бібліотеки ім.В.Вернадського НАН України. - Ф.Х. - № 34906. [при посиланні вказуємо номер аркуша].
2. Вірші Дніпрової Чайки // Відділ рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського НАН України. - Ф.Х. - №34924 [при посиланні вказуємо номер аркуша].
3. Волошка Людмила. [Вірші] // Українська муза. Поетична антологія од початку до наших днів / Під ред. О.Коваленка. - К., 1908. - Вип. 11. - Стп.1107-1112 [при посиланні вказуємо номер стовпця].
4. Дніпрова Чайка. Твори. - К.: ДВХЛ, 1960. - 511 с.
5. Килимник Олег. Дніпрова Чайка // Дніпрова Чайка. Твори. - К.: ДВХЛ, 1960. - С.3-20.
6. Проклятого віку струна: Поезія повернутих із забуття: Людмила Волошка, Клим Поліщук, Яків Савченко. - Житомир: КВО "Газета "Житомирський вісник", 1992. - 94 с.
7. Тридцять українських поетес: Антологія. - К.: Рад.письменник, 1968.-294 с.
8. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 12 т. - К.: Наук. думка, 1989. - Т.1. - 528 с.

 

 

Читати далі >> 5 >> 6 >> 7 ... >> 17 >> 18 >> 19