"Просвіта" Херсонщини - Немченко І. Шевченкова офіра -18 - Самоспалення на Тарасовій горі (Олекса Гірник)
Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 08.12.2016, 16:18
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Немченко І. Шевченкова офіра -18 - Самоспалення на Тарасовій горі (Олекса Гірник)

1 << 2 << 3 << ... 15 << 16 << 17 << Читати спочатку

 

САМОСПАЛЕННЯ НА ТАРАСОВІЙ ГОРІ,
АБО МОБІЛІЗОВАНИЙ ШЕВЧЕНКОМ

(до 30-річчя загибелі-протесту Олекси Гірника)

Чуєш? Волають заковані в диби,
Але й палають живі смолоскипи:
Право боронять і мову боронять,
Гнівно руйнівну неправду полонять.
Яр Славутич

Великий Кобзар своїм подвижницьким життям і діяльністю став для українців різних епох символом самопосвяти в ім'я України. Він згорів на високій ватрі лобові до свого народу. Тож знаменно, що живий смолоскип Олекса Гірник спалахнув 21 січня 1978 року саме на Тарасовій горі у Каневі, ніби потверджуючи істину, що не всі українці - "раби, підніжки, грязь Москви". Він був не першим смолоскипом свободи, що увійшов у вічність. Як відомо, 5 листопада 1963 року в центрі Києва - на Хрещатику, побіля Бесарабського ринку - самоспалився гулагівець Василь Макух з вигуками "Геть окупантів!", "Хай живе вільна Україна!" А наступного 1969 року з транспарантом "Борітесь за законні права української мови!" свідомо пішов на смерть живий факел Микола Бориславський...

Народився Олексій Миколайович Гірник у Довбушевому краї - у прикарпатському селі Богородчани 27 березня 1912 року. Батьки-бідняки з діда-прадіда працювали на землі, та ледве зводили кінці з кінцями. Чи не тому вони - Микола Гірник та Катерина Білічак - дали своєму синові-первістку імення славного опришківського керманича та ще й Олекси Теплого, перед святом якого саме й знайшовся хлопчик. Щоб зростав малюк чуйним і щедрим на добро, а водночас гострим та войовничим щодо кривди й облуди.

Мав Олекса ще трьох молодших сестричок та братика, тож змалечку усвідомлював свою відповідальність за рідних і близьких, за невелике батьківське господарство, де був незамінним помічником. Серед перших кривд, які відчув на собі - упереджене чи й зневажливе ставлення до української мови з боку польських осідників, що вважали ці землі своїми. Після навчання в польській школі вільніше дихнув у Тернопільській та Станіславській українських гімназіях. Біограф діяча - лікар і правозахисник, краєзнавець та еколог, заслужений працівник культури України М.Іщенко - засвідчує орієнтацію Олекси Гірника в школярські роки на традиції опришківства, вияв ним невдоволення з приводу національної дискримінації, навіть участь у підпалах довколишніх фільварків польської шляхти [1, 38-39].

У гімназійний період О.Гірник формується як український патріот - бере постійну участь у Шевченківських та інших святах національного забарвлення та звучання, входить до складу товариств "Пласт", "Луг", "Сокіл", "Просвіта", а далі й до молодіжного крила ОУН. Як згадувала родичка Олекси Розалія Гірник, він активно займався просвітницькою роботою, читав неграмотним селянам та дітям твори з "Кобзаря", ще гімназистом відверто заявляв про свої погляди і позиції: "Я не буду ляхам служити. Ти воскреснеш, моя Україно! Для тебе я живу" [1, 44]. А проте коли зайшла мова про жовнірство, хлопець вирішив не подаватись навтьоки та не перебувати в підпіллі. Навпаки - він вступає на службу до польської армії, щоб належно ознайомитись з військовою справою. Адже щоб успішно боротися з ворогом, треба його добре пізнати й навчитися з ним воювати, до того ж втікацтво, дезертирство могло б викликати цькування й нападки на родину відмовника з боку польських служб. Отже, Олекса стає вояком, сумлінно вивчає бойове мистецтво. Він розуміє, що крім польських офіцерів з їх зневагою та ненавистю до всього українського, існують ще й набагато могутніші вороги - Гітлер та Сталін з їхніми величезними арміями, здатними підкорити цілі краї та народи.

У березні 1937 року О.Гірника було заарештовано як українського націоналіста з формулюванням "зрадник Ойчизни", Польський військовий трибунал засудив жовніра-артилериста на п'ять років і три місяці ув'язнення - у Львові, Кракові, Тарнуві, Березі Картузькій. Але на хвилях "золотого вересня" 1939 року, коли Річ Посполиту Ю.Пілсудського було окуповано й розшматовано гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР, Олекса зміг вирватися з польських катівень. Та незабаром потрапив до рук енкаведистів. Арештований у Стрию за націоналістичну діяльність Гірник поневіряється по радянських тюрмах, поки не отримає вирок: 8 років позбавлення волі в таборах та ще 5 років позбавлення виборчих прав.

З мережі ГУЛАГу Олекса повернувся додому восени 1943 року - виснажений, змучений, але нескорений. З болем спостерігав наслідки радянізації Галичини: "Етнічну нішу зайняли чужаки. Для них усі привілеї. Чесному чоловікові роботи не знаходиться - хоч з мосту та в воду. Національно свідомій людині просвітку не дають" [1, 57]. Олекса Гірник, чим міг, допомагав упівцям - провів кілька їхніх груп на Захід через карпатські перевали. Міг би й сам податися разом з ними на чужину, але батько відрадив: треба ж комусь з патріотів і тут залишатись. Такої ж думки дотримувалися й упівські керманичі, які сподівалися невзабарі повернутися в рідні краї переможцями.

З великими труднощами вдавалося О.Гірникові влаштуватися на ту чи іншу роботу - тавро націоналіста відлякувало всіляких чиновників-перевертнів. Якийсь час працював копачем на цегельні в Станіславові, згодом касиром, рахівником, майстром у школі ФЗН, інженером на підприємствах Калуша. Разом з дружиною Кароліною Петраш, яка мужньо пройшла крізь випробування сибірським засланням, Олекса Миколайович виростив двох синів-патріотів Маркіяна та Євгена (останній став депутатом Верховної Ради України п'ятого скликання).

Протягом багатьох десятиліть серце О.Гірника краялось від споглядання процесу винародовлення в Україні, тотальної русифікації та зневаги до національних святощів. Та він не впадав у розпач, не піддавався зневірі, а духовною опорою в найскрутніші часи завжди залишалось Шевченкове слово. Геніального поета-борця Олекса Гірник просто боготворив. І є чимало свідчень цьому. Багато з них наведено в книзі М.Іщенка "Спалився за Україну" (К., 2004). Ось один з таких спогадів, що належить калушанину Павлові Терпаку:

"Тараса Шевченка Олекса обожнював.

- "Кобзар", - казав він, - це "Євангеліє" нашого народу. Чи думав я в роки поневірянь, що ще й на Могилі Шевченка побуваю? Огляну з висоти Шевченкового кургану гарну-прегарну панораму довкілля, пропливу шовковистими водами Дніпра крутоберегого?

Він так захоплено розповідав про свою мандрівку з дружиною до Канева, до Чернечої Гори, що мені самому ставало радісно на серці за священні місця нашого народу" [1, 79].

Про неабияку роль великого Кобзаря в долі О.Гірника веде мову й сам автор названої книги у численних своїх заувагах ("Тарас Шевченко був для Олекси Миколайовича людиною несхитної волі й незрадливої ідеї", "Могила Шевченка бачилася Гірникові найпотужнішим випромінювачем українського відродження", "Тепер нехай вогненне сонце спалахне над Тарасовою Горою посеред зимової ночі колоніального поглуму над українським народом" та ін.).

Так, саме в Каневі, на колишній Чернечій горі, що навіки стала притулком для великого Поета, вирішив О.Гірник спалахнути факелом протесту, смолоскипом нескореності. Перед тим, як здійснити свій подвижницький чин, він розкидав на Тарасовій горі велику кількість уласноруч написаних листівок, спрямованих проти московської окупації, проти нищителів рідної мови, культури, історії. А потім запалав вогнем, відблиски якого завжди пектимуть серця українців, пробуджуючи до дії, до гідності, до самоповаги. У листі до дружини Кароліни Іванівни від 6 січня 1978 року О.Гірник підсумував своє життя: "Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест - то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест - то перебиття, тортури української нації. Мій протест - то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест - то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець" [1, 111]. З думкою про генія України та невмирущість своєї Батьківщини він пішов у вічність. Пішов з тим, щоб завжди будити сумління своїх співвітчизників, спонукати їх до думки і чину. Тож пом'янімо Героя України Олексу Гірника високим словом і добрим ділом.

Література

1. Іщенко Михайло. Спалився за Україну: Художньо-біографічна повість. - К.: ВЦ "Просвіта", 2004. - 127 с.
2. Іщенко Михайло. Спалився Олекса Гірник з Калуша // Літературна Україна. - 1992. - 20 лютого.

 

 

Читати далі >> 19