"Просвіта" Херсонщини - Немченко І. Шевченкова офіра -12 - Шевченківські мотиви в поезії Івана Багряного
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:12
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Які теми треба більше розкрити на нашому порталі?
Всього відповідей: 60

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Немченко І. Шевченкова офіра -12 - Шевченківські мотиви в поезії Івана Багряного

1 << 2 << 3 << ... 9 << 10 << 11 << Читати спочатку

 

 

ШЕВЧЕНКІВСЬКІ МОТИВИ
В ПОЕЗІЇ ІВАНА БАГРЯНОГО

Визначним продовжувачем сатиричних традицій великого Кобзаря став письменник і перекладач, публіцист і художник, громадсько-політичний діяч материкової України та діаспори Іван Павлович Багряний (Лозов'ягін). Видатні літературні здобутки цього автора, хоча вже й посмертно, були високо оцінені в часи незалежності - митця було удостоєно Національної премії імені Т.Г.Шевченка за 1992 рік.

Поетичну стежку Іван Багряний обрав ще в дитинстві - за навчання в церковно-приходській школі. Одним з вагомих імпульсів, що покликали до творчості, була й Кобзарева муза. Ось як згадував Іван Павлович про свої ранні ліричні спроби у великодньому листі за 1953 рік, надісланому письменникові з Австралії Д.Нитченку (Дмитру Чубові): "Вірші я почав писати (і то по-українськи) ще в російській церковно-приходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які називали мене злісно "мазепинцем", бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість... вісім тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом збірки байок Глібова та "Катерини" Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царату), я почав писати войовничі вірші в другій клясі церковно-приходської школи восьмирічним хлоп'ям" [1, 9]. Вогненне Кобзареве слово стало супутником поета на довгі десятиліття, допомагало вистояти в часи цькувань, ув'язнень, заслання, розлуки з Батьківщиною.

Тож у доробку Івана Багряного важливе місце належить шевченківській темі. Cлавнозвісний автор монументальної "Скельки" й іскрометної "Комети", збірок "До меж заказаних" та "Золотий бумеранг", романів "Тигролови" і "Сад Гетсиманський" у вірші "Канів" (1927), подібно до І.Нечуя-Левицького, Олени Пчілки, М.Старицького, Б.Грінченка, М.Коцюбинського, М.Чернявського, Дніпрової Чайки та ін., висловлює свій пієтет перед Кобзарем та низько схиляється перед його могилою як сакральним для українців місцем. Але вже з урахуванням нової суспільної обстановки - початку 20-х рр. ХХ століття - він разом з тим не приховує глибокого обурення з приводу забуття великого Тараса та його канівського меморіалу в перші роки утвердження радянської влади. Адже достеменно відомо, що в роки громадянської війни і денікінцями, і московсько-більшовицькими зайдами трощилося й нищилося все, пов'язане з іменем великого Тараса. Таке ставлення до Т.Шевченка як втілення українського націоналізму (чи то пак малоросійського сепаратизму) зберігалось і на початку 20-х років у новоствореній імперії - але вже не Романових, а Леніних, Троцьких і Сталіних. Хоча швидко найзаклятіші українофоби отямляться й усвідомлять, що Кобзаря України і його спадщину можна успішно прилаштувати до компартійних потреб, тим часом поступово руйнуючи його Батьківщину.

Як і в віршах "Братові", "Жебраки", "Чорноземля" та ін., у поезії "Канів" Іван Багряний натякає, або й цілком одверто веде мову про неймовірні злидні, горе і лихоліття на українській землі в пореволюційні роки. Люд, який працює на кращих на цілий світ чорноземах, ледве нидіє, животіє рабським існуванням.

Тож поезія "Канів" розпочинається вражаючою кривавою замальовкою, яка нічого доброго не віщує:

Уперся день колінами в могилу
і сходить кров'ю водяний такий,
і на далекім вічнім небосхилі
зливає кров під сонце в лотоки [3, 8].

Автор поєднує два плани - приземлено-звичайний і космічно-величний з тим, щоб показати як планетарні, так і мікроявища, які огорнуті в однаковій мірі серпанком приреченості. Апокаліптичні передчуття пов'язуються насамперед з виродженням і загибеллю природи і культури. Іван Багряний вбачає причину цього процесу в руйнівних началах, що закладені в бурхливому розвитку людської цивілізації. Для української нації як хліборобської шалені темпи індустріалізації в радянські часи стали фатальними. Дичавіє, занепадає село. А разом з ним - і національні святощі, вічні традиції. Твір насичений атрибутикою на позначення горя, страждань і розпачу ("в одвічнім сяйві муки і терпінь", "роняють сльози", "над гноєм хуторів", "розбитий дзвін, нікчемний і пустий", "покинуті хрести").

Для Івана Багряного символом України, яка поступово нищиться, не вписуючись у соціалістичні рамки, стає саме пам'ятник Т.Шевченкові на Чернечій горі. Це мала б бути національна святиня, місце паломництва мільйонів людей. Але після перемоги соціалістичної революції Кобзар не в моді (це вже пізніше його почнуть використовувати з метою комуністичної пропаганди, творячи міф про "сім'ю вольну нову" у вигляді радянської держави-казарми):

Ніхто ніде, - лиш цвіркуни та вітер...
Ніхто ніде, - лиш луки та яри...
І хмурить чоло шапкою накрите
забута постать глиняна з гори.

Дрібненька постать - бюст у чорній фарбі,
як чорні злидні дальніх хуторів...
Пророк великий (зрівняний до скарбів) -
обріс травою й пилом закурів [3, 8].

Низка запитань, адресованих великому Тарасові, кличе до роздумів передовсім самого автора і його сучасників ("Чого хмурий, понурий?", "Що жалієш?", "Що слава розмінялася в словах?", "Що хутори задрипані німіють // і няньчать злидні, як в минулих днях?"). Замість давньої панської кріпаччини прийшла соціалістична - нічим не ліпша, яка несе народові виснажливу працю, нужду й рабське світобачення.

Іванові Багряному поет Тарас Шевченко бачиться як сучасник, гостро стурбований долею України вже не ХІХ, а ХХ століття. Водночас автор констатує факт неспівмірності Кобзаревої України, яку багато хто вважає анахронізмом, та більшовизованої України, для якої актуальнішим є "новий пророк". Це Урбанізатор, котрий "іде", "гряде", "прийде", прирікаючи Шевченків край - українську хліборобську цивілізацію на духовний занепад. У гонитві за технічними здобутками на хвилях радянізації забуваються і зневажаються моральні підвалини нації, деформуються душі українців ("На твоїм місці буде елеватор", "Дніпро замкнуть у шлюзи, як в штани", "Індустрія... Електрика... Машини... / Нащо ж ті плавні, / ліри, / солов'ї?", "Сирени, брат, симфонію розчинять, / поб'ють в диму цю вигадку гаїв"). Різкий вододіл контрастно протиставляє різні епохи й цінності:

Йде вік новий
у панцирі закутий.

(Твій вік давно оспіваний пропав) [3, 9].

Звідси й портретні деталі монументального Тараса: у нього, як і в українського степу, "чоло бліде"; він "глиняний, забутий / і пилом днів, як попелом, припав". Та не заростають стежки народні до Кобзаря. Ті, кого возвеличував поет у своїх творах, і їхні нащадки пам'ятають і шанують свого співця й оборонця:

Лише в кутку на чорній простій рямі
положено васильки, ніби креп,
рукою простою і ввито рушниками
з любов'ю простою і тихими словами
твій - рабським часом тиснутий - портрет [3, 9].

Вірш "Канів" має різні редакції. На відміну від цитованого варіанта на 14 строф, який наводимо за публікацією В.Проненка в журналі "Березіль" (1991, № 6), є різновид на 10 строф, поданий О.Шугаєм до книги "Золотий бумеранг та інші поезії" (К., 1999). Ця редакція менш описова. Журлива замальовка святині в Каневі лапідарніша: просто й невимушено автор підтверджує нерозривний зв'язок геніального поета-провидця з його народом, ураженим недолею:

Убогих нив латки і комишів рябінь.
Іржа хаток, похилених в журбі.
А над усім - на кряжі голубім
Печаль очей великого пророка [2, 15].

Характерні для Т.Шевченка щемливі мотиви жінки-страдниці та непривітаного байстряти відлунюють у поемі Івана Багряного "Аvе Mariа" (1927), де тема матері-одиначки та її сина вирішується вже на матеріалі з радянського життя. В центрі цього твору - повія часів непу. Тобто об'єкт зображення, якого - якщо вірити соціалістичній пропаганді - в СРСР просто бути не могло. Але автор не боїться розробки заборонених тем, і змальовуючи драматичну долю героїні, виносить присуд системі, байдужій до запитів особистості.

...Німієш,
А на плечах - тягар поколінь,
І мотузка прокляття на шиї
Тяжко б'є в білий фарфор колін.
Йдеш на казнь, на судовисько людське,
Ввита святістю древніх легенд... [2, 144].

Як і в Шевченкових "жіночих" поемах ("Катерина", "Наймичка" та ін.), у творі Івана Багряного бринить безмірне співчуття до зневаженої героїні ("Я всього лиш, всього про Марію, - / Я про тих, кого час зануздав", "Затисла серця крик / Чиясь холодна жменя: / На копійки, на гній, / Ці руки... ці раби", "О Маріє! Як тяжко і грузько / На землі, на позорищі людськім!!!"). Таким "позорищем людським" поетові видавалась сама дійсність, відчужена від людини, фанатично працююча на "високі" ідеали класової боротьби. Але Іван Багряний чудово засвоїв Кобзареві уроки гуманізму, а тому його муза стійка проти щеплення антилюдяністю з боку компартійних керівників літературно-мистецького процесу. Про це свідчать прямі апеляції до Т.Шевченка в тексті поеми:

Прости мені, читачу.
Що й я байстрят співаю, -
Ба! -
то ввійшло в закон, -
Байстрята на землі.
Й тоді, як був Тарас,
Й ось сотня літ минає,
І пройде мілійон -
Ридатимуть по їх... [2, 112].

Цікаво, що й в авторських примітках до твору фігурує імення Кобзаря та ілюстрація з його ліричної перлини "Ісайя. Глава 35" для пояснення використаного Іваном Багряним слова "крин" (лілея, квіт): "Розпустись, рожевим крином процвіти!" [2, 109].

Потужний викривальний пафос характерний для поеми "Батіг" (1926), де продовжено сатиричні традиції Т.Шевченка, Б.Грінченка, Лесі Українки. Якщо попередники за допомогою образу батога (кнута, нагайки) таврували гнобительську суть російського самодержавства, то їхній ідейний спадкоємець застосовує цей самий символ для розвінчання пізніших суспільних систем, заснованих на сваволі, насильстві й не менш витонченому лицемірстві. Насамперед проглядається асоціація з московсько-радянською імперією як новітньою тюрмою народів. А далі в поле зору Івана Багряного, а разом з ним і читача, потрапляють й інші країни з "батіжною" владою, що намагаються приховати своє справжнє єство:

...Котяться луною
Про "Правду" і "Любов" усі слова святі...
Мораль "пороки" розпинає на хресті...
А над спиною - голою спиною
Свистить
батіг.

Батіг! Батіг! Він бог на цій плянеті.
Стриба в віччю і корпус, і петит.
Зате ж "за мир" гармати і газети!.. [2, 495].

Рефрен про походження такого всесвітнього знаряддя впливу на осіб і на цілі етноси досить промовистий. Батіг прийшов "звідтіль, з країни казки й волі, / Де Конституція - святиня над усе", щоб принести інородцям "цивілізацію". Такий убивчий сарказм автора, звернення в дусі Кобзаря до засобів езопівської мови, вказують на генетичні зв'язки з Шевченковою інвективою "Кавказ". Іван Багряний навіть аплікує свою поему формулою з названого твору ("все твоє") на позначення великодержавної "доброти", приперченої найбезсоромнішим грабіжництвом і людиноненависництвом:

Спина, як тік. Взялися кров'ю шруби.
Та не кричи,
бо буде ж все твоє! [2, 495].

І чиниться таке "батіжне" прилучення до "цивілізації" не деінде, а в рідному краї, хоча автор ніби встигає похопитись і поправити сказане, як і Т.Шевченко колись у своїх сатирах:

І чую я, як тут (чи то пак над Китаєм!)
Свистить батіг! [2, 494].

Відблиск вогню великого Тараса відчутний і в ідейно-художній тканині віршованої епопеї "Комета" (1926), що збереглася фрагментарно. Риторичним запитанням "Скажіть, що ліпше, - пуга чи батіг?" Іван Багряний визначає безперспективність і приреченість культурно-національних процесів за диктаторського режиму. Відсутність у суспільстві "емансипації Простого слова" прирікає митців на творче убозтво й виродження, на вірнопідданство й прислужництво:

Поети - євнухи у наш двадцятий вік!
Звичайно, не усі і не на всій плянеті.
Я лиш всього про земляків моїх -
Лише про них - про євнухів поетів.

Родившись з крилами, не вчилися літать,
Родившись гордими, навчились плазувати... [2, 487].

Авторові боляче спостерігати цей занепад і спустошення наділених Божою іскрою душ. Співці, що мали б стати окрасою і гордістю національної культури, товпляться в "капелі євнухів при каті", тягнуть свої творіння на торг ("червінці за рядок, / Монети за слова, за серце і за мозок"). Це вже й не поети, а так собі - "поетики сплюндрованої нації", "мистці призовані", що здатні на будь-яке святотатство, навіть на вихолощення Кобзаревого духу з його спадщини й прилаштування її на службу компартійним інтересам:

Разом з кагалом українізованим
Гуляють в кеглі іменем Тарасовим,

Чи то пак - в ленінський веселий нацфутбол, -
Ім'ям титана
забивають гол... [2, 488].

Мотиви й образи Шевченкової комедії "Сон" ("У всякого своя доля...") та "Подражанія 11 псалму" химерно переплітаються в епопеї Івана Багряного з атрибутикою соціалістичного побуту, нових радянських традицій.

"Ура-ура!!." - піють на сьомий глас.
О, де ж він, геній, страдник той, Тарас?!
Він возвеличив їх - отих "рабів німих",
Він на сторожі слово коло них
Поставив дивне...
Правнуки ж взяли
І на ґешефт те слово потягли...

або ж далі:

Я - "раб рабів" і навіть не поет -
Не каламар продажний, не "вітія"... [2, 487].

Кобзареве "а той... а той..." на означення людиноненависницьких тенденцій у суспільному житті відлунює в багрянівських сатиричних замальовках усезагальної манії більшовизувати українського генія, прнхватизувати його спадщину з прицілом на служіння ленінсько-сталінській тиранії.

Один узяв (Ну й спритний! постривай!)
Постриг притьмом Тараса на чекіста...
Ти ж хоч кісток потрухлих не чіпай!
Чи з тебе мало "криці", "димаря" і "міста"?

Другий віддав Тараса в ВКП...
Ах, як шкода! Яка печаль, поете! [2, 488].

Саркастичні спонуки автора ("тягни за чуб", "тягни його за ноги"), адресовані Шевченковим радянізаторам, підкреслюють неприйняття Іваном Багряним комуністичних догм і повсюдної практики: "хто не з нами - той проти нас". Хоча ще зовсім недавно - у червні-липні 1925 року він опублікував за підписом "Лозов'ягін" на сторінках газети "Червоний кордон" два вірші "Нота чорнозему (З блокнота мандрівника)" та "Піонери", написані в дусі соціалістичних агіток з характерним оспівуванням більшовицької атрибутики ("комуна мріє", "сяйво п'ятикуття", "стяг червоний" тощо) та безкомпромісності й жорсткості будівників нового ладу: "гетьте, хто не з нами" [2, 573]. Як бачимо, не минуло й року, як поет розпрощався з ілюзіями щодо комуністичних перетворень на Україні й у всьому СРСР і став обличителем нової системи, заснованої на диктаті, нетерпимості й терорі. Звідси й такі жовчні зауваги на адресу руйнаторів старого життя, традицій, моральних норм. Бо куди ж і "тягти" Т.Шевченка за диктатури пролетаріату як не "в ЧеКа... У Бупр доглядачем... В КаКа..." [2, 489]. Щоб поставити його слово, як це не абсурдно звучить, на сторожі московсько-більшовицької імперії-казарми. Бо нема нічого неможливого для "перетворювачів" дійсності та майстрів переробки психології мільйонів. Особливо ж коли йдеться про нацменшини та нацкультури, про їх нищителів у вигляді своїх-таки землячків - "каламарів продажних".

А той!.. А той!.. Чи варто лічить їх?!
Завжди знаходивсь виродок в родині.
Шкода тільки, що в Матері таких
Багацько розплодилось нині [2, 489].

У фіналі епопеї "Комета" сплітаються мотиви й образи поезій Кобзаря "Мені однаково, чи буду..." та "І Архімед, і Галілей...", проектуючись на світ радянських цінностей та викликів, а водночас пов'язуючись з планетарним контекстом по лінії: минуле - сьогодення - майбутнє. І "продажний каламар" тут, як тут. І "всеросійський паламар". І Мойсей з Леніним та Юдою. А ще "ці підпанки, ці одщепи від Юди", "ці здирщики" з лукавого племені. Саме "вони-то знов в огні / Тебе "обкраденого збудять"! / А ці поможуть... Тільки не будить. / Вони присплять..." [2, 490]. І на Тараса та його народ чекає все та ж доля:

І забряжчиш, закутий і понурий,
Кайданами з острогу до острогу.
Було так завжди [2, 490-491].

А проте автор переконаний у дочасності цих напастей, які вже грядуть. Хоча він пророчо передбачає у недалекому майбутньому хвилі репресій під виправдальними гаслами "Бандити!!!", "Варвари!!!", "Противники нового!!!", "Проти братерства заколот?!?", "Під мурр!!!" А вони не забаряться на тлі страхітливих 30-х років, поглинувши, хоч і не зламавши самого Івана Багряного. І все ж услід за Т.Шевченком він декларує оптимістичний погляд на прийдешнє України на тлі гуманізації людського співтовариства:

Та не буде так!
Колись же "будуть людьми люди!"
На обрії запалить хтось маяк -
І не затрима вітру з Кобеляк
Ані Мойсей,
ні Ленін,
ані Юда [2, 491].

Як відомо, значну частину свого життя Іван Багряний змушений був жити, творити, боротись на чужині. В його еміграційних творах теж часто присутні шевченківські мотиви. У сатирі "Суперпатріоти", як і в "Медитації над обкраденим саркофагом Ярослава Мудрого", Іван Багряний з осудом ставиться до акції вивезення княжих мощей до Канади вигнанцями з підрадянської України. Адже йдеться про визначну реліквію українського народу, якої не чіпали ні Батий, ні Ленін, ні чекісти. А таки знайшовся землячок-спекулянт, який привласнив національну святощ, бо він, бачте, "пуп землі". Цю подію - в рамках вірша "Суперпатріоти" - Іван Багряний порівнює з такою абсурдною ситуацією, як вивезення з України праху Кобзаревого, чого - на щастя - не відбулось.

Утікавши на край світу,
Ми - герої немалі -
Врятували Ярослава
З української землі.

Поуз Канів ішла траса,
Ми журилися зело:
Врятували б і Тараса,
Так лопати не було [2, 88].

Поетове "ми" засвідчує, що частину провини за таке святотатство відчуває вся емігрантська спільнота, а не тільки конкретний виконавець. У рядках Івана Багряного звучать і сум, і насмішка, і роздратування, і глум. У творі поєднався пародійний хист поета з талантом імпровізатора-сатирика.

Шевченківські мотиви пронизують віршовану повість Івана Багряного "Антон Біда - герой труда" (1955), що має промовистий підзаголовок "Відповідь людоловам". Центральний персонаж твору сприймається як уособлення українського народу - гнаного і цькованого в часи примусової колективізації та голодомору, нищеного сталінськими репресіями та розправами нацистів. Але він вижив, вистояв у нерівній боротьбі, захищаючи своє право на життя у протиборстві з червоною та коричневою чумою. Пройшовши каторгу й фронти Другої світової війни, переслідування смершівців і гітлерівців, зрештою, Антон Біда опиняється в таборах для переміщених осіб - Ді-Пі. Його мета - "ширить правду на весь світ" про Україну, її жагу до волі й щастя. Супутником по життю для Антона стає Шевченкове слово.

Ще змалечку герой прилучається до спадщини великого поета, що став символом української нації.

Він тільки в школі щойно вчив:
"Нема панів - нема рабів!"

А про "рабів" і про "царя"
Почав читати з "Кобзаря" [2, 198].

Ця книга стає для нього настільною, відкриває світ, розширює видноколо. Це одна з найбільших любовей Антона-вівчарика в той фатальний період, коли "зробився знову "Южний Край" / На місці України" [2, 198]. Дитяче серце спрагло вбирає в себе красу і велич материнської землі, а разом з тим високу поезію Кобзаря:

Любив він тих, кого пасе,
І рідне небо - над усе.

Та ще - волошок синій цвіт.
Та ще - Шевченків "Заповіт" [2, 199].

І ця любов, пронесена через роки, виявляється страшним криміналом - і з точки зору більшовиків, і на думку зайд-нацистів. Тож Антонові готують шибеницю - за його нерозривний зв'язок з рідним краєм. Це розплата за "злочинну" любов.

За те, що він, Антон цей, от
Такий затятий патріот! [2, 312].

Рефрен про ягнят і небо, про "волошок синій цвіт" та Шевченків "Заповіт" відлунює в тексті повісті як константа. Ніякою силою, навіть під страхом смерті у героя не відібрати цієї любові.

Цей духовний стержень, нерозривно пов'язаний з Шевченковим світом, допомагає Антонові Біді вийти переможцем з усіх герців і халеп. Невипадково у фіналі-апофеозі повісті, що звучить урочо й життєствердно, Іван Багряний знову звертається до Кобзаря:

Піднімуться "раби малі"
За Правду в "своїй хаті", -
Щоб був той "Син,
І була Мати,
І були люди на землі!" [2, 351].

Шевченкове імення закономірно присутнє в героїко-патріотичних піснях поета ("Марш "Україна", "Юнацька"). Іван Багряний часто згадує Кобзаря в ряду з найвизначнішими борцями за волю й державність. Так, пісня "Юнацька" розпочинається красномовним куплетом:

Хмельницький, Мазепа, й Петлюра,
І геній Великий Тарас, -
Всі предки й заплакана мати
Очима приникли до нас [2, 569].

А в пародії на О.Гай-Головка "Колискова" (1944) автор послуговується епіграфом з Кобзаревого послання "І мертвим, і живим...".

Геній української нації згадується в творі-роздумі Багряного-сатирика "Хто є найбільший поет в Україні?" Задавшись таким питанням, автор береться й відповісти на нього "досить точно і для всіх приємно". Тож за його спостереженнями:

"Якщо до геніальности - то найбільший ШЕВЧЕНКО.
Якщо до зросту - то МАЛАНЮК.
Якщо до розбещености - то СОСЮРА.
Якщо до ренеґатства - то РИЛЬСЬКИЙ.
Якщо до академічного боягузтва - то ТИЧИНА.
Якщо до компартійности - то БАЖАН.
Якщо до геніальної хаотичности - то ОСЬМАЧКА.
Якщо до расової чистоти - то ЄНДИК.
Якщо до грецької мітології - то ЗЕРОВ.
І так далі. І нарешті:
Якщо до невідомости - то БАГРЯНИЙ" [2,485].

Як бачимо, автор досить різкий і категоричний, але справедливий. Критичне вістря, сатиричні мазки сусідять у творі з іронічними нотками та гумором. Г.Костюк у своїй передмові до збірки "Золотий бумеранг" констатував: "Якщо брати наші традиції, то безсумнівно в сатиричному струмі Багряного є щось від Шевченка. Є щось від його пристрасно-здемасковуючого брехню слова ("Кавказ"), є вогненна любов і така ж ненависть" [4, 630]. Твори Кобзаревої тематики з доробку Івана Багряного особливо відповідають таким оцінкам критика.

Література

1. Багряний І. Автобіографія. З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка // Слово і час. - 1994. - № 2. - С. 6-12.
2. Багряний Іван. "Золотий бумеранг" та інші поезії / Ред.-упор. та авт. прим. О.Шугай. - К.: Рада, 1999. - 679 с.
3. Багряний Іван. Із збірки "До меж заказаних"; Із збірки "Золотий бумеранг" / Публікація В.Проненка // Березіль. - 1991. - № 6. - С. 6-11.
4. Подоляк Борис (Г.Костюк). Поезія, вічність, час // Багряний І. Золотий бумеранг та інші поезії / Ред.-упор. та авт. прим. О.Шугай. - К.: Рада, 1999. - С. 621-638.

 

 

Читати далі >> 13 >> 14 >> 15 >> 16 >> 17 >> 18 >> 19