"Просвіта" Херсонщини - Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -57 - Яка вулиця веде до храму?
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:11
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи отримали Ви корисну інформацію на нашому порталі?
Всього відповідей: 33

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -57 - Яка вулиця веде до храму?

1 << 2 << 3 << ... 54 << 55 << 56 << Читати спочатку

Сергій Гейко


ЯКА ВУЛИЦЯ ВЕДЕ ДО ХРАМУ?


Назви сучасних вулиць Берислава добре відомі. Проте, майже усі вони набули цих назв у 20-і роки, після укріплення більшовицької влади. Попередні ж назви забули вже й старожили.
На середину 20-х років у Бериславі, який сильно постраждав у роки т.з. громадянської війни та голодомору 1921-23 рр., мешкала 7371 особа, жили вони у 1760 будинках і квартирах. Три десятка вулиць поділяли місто на 151 квартал. Нумерація йшла з боку західної частини. Тоді там були малозаселені квартали, де стояли поодинокі будинки. Отож, десь до району сучасного педучилища там вулиць взагалі не було, лише значилося Слобідка і Забалка. І аж з 22-го кварталу з’являються назви вулиць Воронцовська, Миколаївська, Канатна, Потьомкінська, Суворовська. Планування тоді дещо різнилося від сьогоднішнього, тож назвати нинішні їхні відповідники достеменно важко. Однозначно хіба те, що вул.1 Травня до мосту звалася Поштовою. Після балки Кази-Кермен та Басанки починалося майже сучасне поквартальне планування з повздовжніми і поперечними вулицями. Центральною була Катеринославська, яка, можливо, спершу носила назву Катерининська, а після встановлення червоної влади відразу стала вулицею Троцького. Та за кілька років цей “вождь світової революції” попав у немилість до недавніх соратників, а тому й вулиця набула сучасної назви — 1 Травня. З’явилася й вулиця Зинов’єва і також ненадовго з тієї ж причини. Найперші перейменування торкнулися ще Поліцейської вулиці (Гоголя) та Пушкіна (Шевченка). Натомість ім’я Пушкіна отримав Безіменний провулок, який зараз є по-суті продовженням вулиці Шевченка. Далі наведу перелік старих та нинішніх вулиць центру:

Велика Садова — Садова.
Олександрівська — 25 Жовтня.
Успенська — Леніна.
Каховська — Урицького.
Базарна — Карла Маркса.
Воскресенська — Рози Люксембург.
Єврейська — 8 Березня (на початку 20-х років недовго називалася Раковського).
Дворянська — Луначарського.
Торгова — Кірова.
Катерининська — Свердлова.
Купецька — Куйбишева.
Бериславська — Комсомольська.
Матроська — Мануйленка.
Солдатська — Червоноармійська.
Табірна — Гагаріна.
Бульварна — Павловського.
Вулиці Херсонська та Ярна (Овражна) перейменувань уникли.
Уздовж Дніпра до затоплення ще були короткі вулиці та провулки Дніпровська, Набережна, Кисла Пристань, Логовська Пристань. За Ярною знову починалися малозаселені квартали з однією загальною назвою — Пойдунівка. Перейменування провадилися не лише у 20-30-і роки, а тривали й у повоєнний період. Під час німецької окупації частина вулиць набули нових назв. Після повернення радянської влади бериславська газета “Соціалістична перемога” від 8 жовтня 1944 р. констатувала, що “про назви вулиць й говорити нічого. Запитайте де вулиця “Гоголя”, “ Кірова”, “Шевченка” — вам ніхто не скаже, бо не знають, забули. Та й не дивно. Ви ніде не зустрінете надпису про назви вулиць. Зато фашистські назви вулиць як “Мазепа”, “22-юніштрассе”, “Успенська”, німецькі написи на воротях “белегт” /зайнято/ ще збереглися. Не скрізь є номера будинків”.
А життя тривало. І назви вулиць є віддзеркаленням певного історичного періоду, якоїсь ідеології. Зараз питання у тому, наскільки вони відповідають потребам становлення Української держави та національно-культурного відродження нашого народу. Наведу приклад анекдотичний. Покоління бериславців, а з ними й деякі державні мужі вулицю 25 Жовтня, найменовану так за старим стилем жовтневого перевороту у Петрограді 1917 року, стали називати й писати як 25 років Жовтня. Тож і виходило, що коли додати 25 та 17, то вона була названа на “честь” фашистської окупації 1942 року. У решті решт з цим розібралися. Набагато серйозніше з іншими назвами. Більшість з них носять імена людей, які жодного відношення ніколи не мали до Бериславщини, а то й України узагалі: Леніна, Маркса, Енгельса, Чапаєва, Цеткін, Лібкнехта, Ворошилова, Будьонного, Дзержинського, Луначарського, Кірова, Куйбишева, Свердлова, Люксембург, Урицького, Котовського, Щорса, Артема, Крупської, Калініна, Пархоменка, Горького, Фрунзе, Островського тощо. Ще є — Колгоспна, Радгоспна, Комінтерна, Комсомольська, Червоноармійська. Ще кілька, даруйте, просто дебільних назв на кшталт Лікарняного чи Мисливського провулків. А де ж Україна, де представники її культури, її еліти, події стародавньої й новітньої історії? А ось: Шевченка, Франка, Козачий провулок, Запорізький провулок та ще хіба Балка Кизи-Кермен. Оце й усе і більше годі й шукати!
Розуміючи, що імена пролетарських “авторитетів” у недавні часи насаджувалися з ідеологічних міркувань, мушу зазначити, що серед наведеного вище переліку комуністичних ідолів надибуємо й таких, які відверто висловлювали людиноненависницькі ідеї чи, м’яко кажучи, нелюбов до України та її народу. Про Леніна зараз говорити не будемо — уже оприлюднено чимало правди про “найлюдянішу людину”. Так само про єврея Маркса, який про своїх однокровців говорив, що у них “химерична національність”. І сподівався, що колись “єврей стане неможливим”. Чи не це намагався здійснити Гітлер при вирішенні “єврейського питання”? А сталінська антисемітська політика? Росіян Маркс зве жалюгідними каналіями, закликає до “нещадної боротьби не на життя, на смерть зі слов’янством”. Ще один мізантроп і товариш основоположника Енгельс говорить про слов’ян як про залишки, недобитки, барахло, марно втрачений продукт, оголошує про “єдиного дійсно страшного ворога — Росію” і кличе “криваво помститися слов”янським варварам”.
“Буревісник революції” Максим Горький називав українську мову “нарєчієм” і категорично виступав проти визнання її людською мовою, протестував проти перекладу своїх творів українською та ще й звинувачував українців у пригнобленні росіян. Отакої! Роза Люксембург також дуже “любила” нашу Батьківщину, отож і писала: “Україна ніколи не була нацією, ні державою, без будь-якої національної культури, якщо не рахувати реакційно-романтичних віршів Шевченка”. Ну, як таку діячку було не увічнити у назві бериславської вулиці?
Або візьмемо ще одного борця за народ — Моісея Соломоновича Урицького, єврея з Черкас, меншовика, потім — більшовика, еміґранта, одного з керівників жовтневого перевороту у Петрограді, після якого очолив Петроградську ЧК. На цій посаді проводив активну політику впровадження “червоного терору”. Особисто хвалився секретареві данського посольства, що підписав за один лише день 23 смертних вироки. У Петрограді за його керівництва були забиті тисячі безневинних чоловіків, жінок, дітей. Доведений до відчаю терором молодий поет (теж, до речі, єврей) Канегіссер застрелив Урицького. Влада відповіла на це новими розстрілами по усій Росїї тисяч заручників. Лише наступної після убивства ночі Петроградська ЧК, за свідченням відомого письменника Алданова, забила 500 безневинних людей.
Нарком освіти радянського уряду Луначарський нікого не стріляв. Він лише готував інтелектуальну базу для цього, а тому й писав: “Ми ненавидимо християнство і християн. Навіть найкращих з-поміж них ми мусимо вважати нашими найгіршими ворогами. Вони навчають любові до ближнього і милосердя, що суперечить нашим засадам. Християнська любов є перешкодою до поширення нашої революції. Геть з любов”ю до ближнього. Те, чого ми потребуємо, — це ненависть. Ми мусимо навчитися ненавидіти, бо тільки тоді ми можемо здобути світ”.
І прізвищами усіх цих і їм подібних людців названі бериславські вулиці? Чи не блюзнірство?!
У 1995 р. Бериславська районна організація Товариства “Просвіта” ставила питання щодо упорядкування назв вулиць міста відповідно потреб держави Україна. З цією метою було проведено опитування мешканців вул.Рози Люксембург на предмет їх ставлення до перейменування її на вул.Богдана Хмельницького. З 33 опитаних позитивно відповіли 16 чол., негативно — 7, решта не висловила певної думки або були байдужими. Та найдивовижніше те, що з усіх респондентів лише один (!) знав, хто така власне Роза Люксембург. Інші або не знали таку взагалі (8 чол.), або заявляли, що вона “пісатєльніца”. А один молодик навіть зізнався, що ніколи не чув про таку, а над назвою вулиці не замислювався. Ніхто з опитаних не знав попередньої назви вулиці. Одночасно кілька десятків мешканців вул.Урицького письмово виступили за повернення старовинної назви — вул.Каховська. Однак, сесія тодішньої міської ради, розглянувши обидва подання, вирішила відхилити їх “в зв”язку зі фінансовою неможливістю проведення цієї роботи” (орфографія документа збережена), хоча скільки і на що конкретно потрібно коштів, з’ясувати не вдалося.
Звичайно, в умовах непростого соціально-економічного становища у державі та багаторічного нівелювання національної самосвідомості більшості населення наших країв, чимало хто ставиться до питання перейменувань з чисто споживацьких, “ковбасних” міркувань, мовляв, а що воно нам дасть? І переконувати таких, як правило,— марна трата часу. Тож тут треба апелювати до здорового глузду і свідомості тих, хто ще не зовсім збайдужів і зашкакрб. у своєму ставленні до Батьківщини та свого народу.

(“Маяк” від 31 липня 1999 р.)

Читати далі >> 58 >> 59 >> 60