"Просвіта" Херсонщини - Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -56 - Залізний хрест
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:20
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -56 - Залізний хрест

1 << 2 << 3 << ... 53 << 54 << 55 << Читати спочатку

Наталка Кляшторна


ЗАЛІЗНИЙ ХРЕСТ

60-річний Степан Моцьо подолав відстань у 1200 км велосипедом, їхав з Херсонщини у Карпатські Бескиди з хрестом, власноруч викуваним, щоб поставити його на могилі батька. Батька пан Степан не пам’ятав, як не пам’ятав і рідного села, з яким його 50 років тому розділила лінія кордону. Повертався пан Степан на батьківщину і був там тепер іноземцем. Навіть пошепки говорити про те, за яких обставин загинув Микола Моцьо, батько Степана, у селі Зміївка боялися до початку 90-х. Навіть з родичами і рідними дітьми. Микола в березні 1945 р. поліг у лісі від куль червонопогонників під час ліквідації криївки. Кулі тоді влучили у трьох партизанів, двом вдалося втекти. За Іваном, братом загиблого, гнався Амур, вівчарка з прикордонної застави. Наздогнавши, обнюхав і побіг назад — назустріч кулі за непослух. Іван перетнув кордон, до 1998 р. жив у Польщі під чужим прізвищем.
Тіла загиблих селяни перенесли в трупарню. Поховали під наглядом чекістів на цвинтарі — без священика, без биття у дзвін. Анна Моцьо приходила з дворічним Степаном на той цвинтар і зупинялася біля двох яворів. Там була насипана могила, в якій лежав її чоловік. Вдові було трохи більше двадцяти.
...Десять років тому кільком людям зі Зміївки вдалося побувати у рідному селі Лодині, яке від 1951 р. знаходиться на території Польщі. Місце поховання Миколи Моця знайшли відразу: явори ніхто не зкрб.ав, могила підупала. Відколи довідався про це пан Степан, дав собі слово, що обов’язково викує хрест, поставить його на могилі батька, а матері привезе фотокартку. Слова він дотримав, тільки фотокартки мати вже не побачила — не дожила...

Кілька епізодів
Історія сіл Лодини і Берегів Долішніх Ліського повіту, розташованих поблизу містечка Устріки Долішні, навіть на перший погляд не видається історією пересічних бойківських сіл, які борсалися в злиднях за Австрії і Польщі, налагоджували громадське життя в міжвоєнний період, допомагали своїм партизанам і паралельно платили контингенти за німців або податки “за рускіх”. З цими селами пов’язав свою долю греко-католицький душпастир Михайло Зубрицький—дослідник Бойківщини і добрий приятель Івана Франка. В 1914 р. він прийняв парафію Береги Долішні з дочірньою церквою у Лодині. Австрійська влада переслідувала його за симпатії до Росії і навіть кинула до концентраційного табору в Талергофі. Через кілька років Зубрицького арештовують поляки за сприяння ЗУНР. Душпастир, зацькований владою, в 1919 році помирає. Його наступник, отець Вербенець, лояльний до всіх окупаційних влад, жодного разу не відправив панахиду на могилі Зубрицького на цвинтарі в Берегах Долішніх. (Ця могила досі у занедбаному стані, хоча давно готовий проект надгробка і створений фонд на його спорудження.)
У 1932 році польська влада намагалася запровадити “свято праці”— такий собі “суботник” один раз на рік, щоб люди безплатно будували дороги. Зібрання війтів з цього приводу відбувалося у Берегах. Селяни зустріли звістку і представників влади з лопатами і палицями в руках. Тільки-но поліція арештувала 39 непокірних, у всіх довколишніх селах Ліського повіту били у дзвони, а люди йшли роззброювати поліцію з вилами і косами. Бойки, котрим за вісімдесят, пам’ятають як за повсталими спостерігали з літаків і польська поліція стріляла в натовп. Повстання тривало майже три тижні. Відбулися чотири регулярні битви. Кілька сотень загинули. Заарештовано було 800 осіб, серед яких були жінки. Поранених—не злічити. Але 15 тисяч бойків з 19 сіл вирішили боротися до останнього. Лише коли оголосили, що свято праці відміняється, вони розійшлися.

Нові порядки
Через сім років після Ліського повстання до бойків з Берегів, Лодини і Нанови приходить нова влада. Через 15 років усіх заганяють до колгоспу і забирають худобу, реманент, а людей змушують безоплатно працювати щодня. Бойки згадують, як ще недавно були героями. Тепер за героями приїздять уночі і вивозять їх без сліду.
Восени 1939 р. почали складатися списки “неблагонадійних”. Молодь не бачила іншого виходу, як утікати до німців, за Сян, який був тоді прикордонною рікою. Нелегально перетинали кордон масово і поодинці. Самі німці повертаються через два роки і бавляться “в українських друзів” недовго. Гестапівець Йоган Беккер, син німецького колоніста з-під Львова, розстрілює директора лодинської школи за співпрацю з ОУН. Молодь відправляють до Німеччини. Улітку 1944 р. боєздатна частина юнаків у підвалі будинку Євстахія Романіва в Лодині готується до збройної боротьби у підпіллі. Заготовляють продукти, одяг. Михайло Моцьо обладнав у своїй хаті бункери для зброї. Однозначно ризикував, бо мав у хаті четверо малих дітей. Зброю, що зберігалася у його хаті, на очах у німців-фронтовиків роздали 150 повстанцям, які рушили в західному напрямку. За даними Василя Моцьо, котрий цього року (2001 — Упор.) видав книжку “Лодина”, в якій описав історію свого села за архівними документами і спогадами, в лавах УПА загинули 13 його односельців. З повинною в НКВС не прийшов ніхто.
Після хвилі репресій в 1947-му, навесні наступного року розпочали колективізацію. Колгосп створили — тільки колгоспників не було. Почалися переслідування, складалися списки куркулів, бандпомічників. Та 37 господарств усе одно залишалися одноосібними. Олексу Тиркала з Лодини засудили на п’ять років — за те, що скосив в’язку конюшини. Сіяв він її на своєму полі, а косив, як його запевняли, уже на колгоспному. Кричав, що такого не було навіть за панщини. Панські гайдуки били по плечах, проте не влаштовували нічних облав, не тримали у пивницях, вимагаючи підписати документ про фактичне дарування ледь не всього майна на чужу (колгоспну) користь.

Очистити територію
У 50-му році бойківські полонини полисіли. Ліс відправляли на схід. Виникли чутки, що район віддадуть полякам. Не хотіли вірити в це селяни. В березні представники влади уже компетентно роз’яснювали їм, що переселення — невідворотне, що за шматок багатої на нафту землі, на якій вони мешкають, УРСР одержить шматок землі в районі Кристинополя, де знайшли поклади вугілля. Все обґрунтовували економічною доцільністю як для держави, так і для людей: мовляв, поїдете з кам’янистих гір на чорноземи. Тільки ніхто не радів такій перспективі. Пам’ятали, як з цих родючих чорноземів приходили до них голодні люди.
У травні з Берегів, Лодини і Нанови поїхала делегація у Зміївку. Урожай 1951-го був рекордно високим. Розповіді очевидців розпачу не розвіяли. 19 років мав тоді Василь Моцьо, уродженець Лодини, а нині львів’янин, колишній директор Львівської опери. У своїй книжці він майстерно описав моторошну картину залякування людей на залізничній станції, коли майно вантажили у вагони. Виявляється, одноосібникам з Лодини погрожували, що їх повезуть не на Херсонщину, а в Сибір, якщо не подадуть заяв до колгоспу. Провокація не вдалася, бо люди заявили: “Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і в Сибір!”. Всіх депортованих з пожитками привезли до причалу “Зміївка”. Транспорт, щоб перевезти речі в село, виділяли лише після того, як голова родини віддавав переселенський квиток. Це було запорукою того, що переселенець нікуди не втече і працюватиме в колгоспі. Михайло Моцьо, батько автора книжки, відразу оцінив ситуацію. Документів не віддав, сказав, що випали вони з кишені в Дніпро, коли вантажив речі. Через кілька днів родина Моцьо вже їхала на захід — поближче до малої батьківщини...
Мешканців Берегів, Лодини і Нанови спрямували у села Зміївської сільської ради на Бериславщині — Вербівку, Костирку і Михайлівку. У цих селах були колгоспи, а у Зміївці — радгосп, де за працю сплачували гроші, а тому там охоче працювали місцеві. Усі бойки стали колгоспниками, проте автентичності не втрачали. В 1951-му вертеп за участю переселенців справив незабутнє враження на місцевих українців і ... парторга колгоспу тов. Зейкіна. Співробітники Бериславського КДБ арештували учасників, вивчали текст вертепу. Серед лютого морозу молоді колядники кільканадцять кілометрів йшли додому пішки.
Взагалі ця перша зима здалася депортованим надто довгою. Не всі встигли до морозів облаштувати саманні коробки, які їм виділили замість обіцяного готового житла. Згадують, як вчилися палити піч соломою, виготовляти на опал брикети з кізяку, дим від яких виїдав очі. Коли почали опалювати свої хатки, на стінах з вологого саману почала рости пшениця і бавовна. Зелено було, як у гаю. Понад кілометр йшли за водою до колодязя, викопаного шведами — першими поселенцями. До церкви і за хлібом ходили пішки до райцентру за 15 км.

50 років рідної чужини
На Херсонщину в 1951 році прибули також бойки ще в чотири села Нововоронцовського району, проте пам’ятний знак про трагедію депортації височіє поки що тільки у Зміївці. Інші депортовані, прибувши в це село, заздрять своїм одноплемінникам, бо три бойківські села зійшлися тут в одному і складають понад 80 відсотків усього населення. Отже, не були на чужій землі в меншості і почувалися трохи впевненіше. Хоч “конфідентам” робота знаходилася всюди. У Михайла Белея вже в Зміївці знайшли релігійну і політичну літературу, видану до 1939 року, портрети Шевченка, Франка, Шептицького. Судив його Херсонський військовий трибунал. Звільнили через 2,5 року.
Та відкрито ображати депортованих, називати їх бандерами, гуцуляками у Зміївці не сміли. “Коли ми тільки приїхали, кілька молодих задирак вважали нас другим сортом, кепкували. Ми одного в одну фосу кинули, іншого — в другу. Після цього нас не чіпали”, — розповідали про досвід свого знайомства з місцевими хлопцями старі скрипалі. Фосами бойки називали рів. “Кинути у фосу” в них означало поговорити по-чоловічому: щоб “твоє було нагорі, а його — у фосі”. Запевняють, що бійки і образи лишилися в минулому.
Пам’ятний знак скорботи депортовані у Зміївці встановили восени 2001 р. — в 50-ту річницю депортації. Відбувся мітинг-реквієм і поминальна відправа в греко-католицькій церкві. На мітинг-реквієм та на презентацію книги Василя Моцьо і концерт у Будинок культури зійшлися всі бойки — і ті, що ходять до православної церкви, і ті, що тримаються обряду, в якому охрестили їх на батьківщині. Останні в 1993 р. вийшли зі Зміївської православної парафії, одержавши частку майна. Згадують, що тяжко було залишати церкву, яку відбудували власними силами і за власний кошт фактично з руїни. Спочатку греко-католики відправляли службу Божу в наметі. Муровану каплицю, яку тепер іменують церквою Пресвятої Богородиці, відкрили через 5 років. Частину коштів на будівництво греко-католицької святині надали бойки з діаспори. Ні на відкриття знака скорботи, ні на вечір пам’яті до Зміївки не прибув жоден представник місцевої влади. Хоч селяни запевняють, що надіслали запрошення і в Берислав, і в Херсон. Пам’ятний знак депортовані спорудили без сторонньої допомоги. “Спонсорів ми не шукали. Та й обійшлося не дорого, бо не наймали майстрів, а все робили власними руками. Самі проектували, самі принесли з дому матеріали, самі мурували”, — розповів Микола Куривчак, голова місцевого осередку “Просвіти”. Будував батько пана Миколи, Микола Петрович, а художню чеканку на металі виконав місцевий умілець Микола Тришнівський. На його полотні — рідні гори, вітряк, довга бойківська хата і широка бойківська церква. Потяг, який везе бойків на південь, не зобразили. Може, тому що не вірять, що колись цей потяг може поїхати у зворотному напрямку.

Що на чужій батьківщині?
У Берегах Долішніх і в Лодині частина старої забудови збереглася, бо там поселилися поляки. Більшість бойківських хатин усе ж розібрали. Але церкви вціліли. Їх довго використовували як склади, а в 70-х роках освятили на костели. Від села Нанова, яке в 1951 р. належало до Хирівського району, не лишилося ані сліду. Жодної вулиці, жодного будинку. Про те, що ще 50 років тому тут вирувало життя, нагадують здичавілі сади. Може, нанівці це передчували, бо в день депортації жінки і діти голосили так, що чути було в усіх навколишніх селах. На велетенську липу — німого свідка депортації —хтось почепив табличку з лаконічним надписом: “Село Нанова репресоване”. Таких “мертвих” сіл, в яких століттями мешкали українці, на території Польщі сотні. А скільки цвинтарів зі знищеними надгробками, скільки поховань без хрестів...
По грудці землі з кожного з цих трьох бойківських сіл поклали три найшанованіші ґазди під знаком скорботи. Грудка землі, шматок полотна, пісні, говірка, прізвища, пам’ять про молоді роки — це все, що залишилося у бойків від Берегів, Лодини і Нанови. Залізний хрест — це все, що залишили бойки зі Зміївки на вітцівській землі.

(„Україна молода” від 14 листопада 2001 р.)

Читати далі >> 57 >> 58 >> 59 >> 60