"Просвіта" Херсонщини - Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -53 - Генерал Ісай Якович Бабич
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:19
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 81

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -53 - Генерал Ісай Якович Бабич

1 << 2 << 3 << ... 50 << 51 << 52 << Читати спочатку

Сергій Гейко


ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ ГЕНЕРАЛ

Кілька десятиліть після закінчення Другої світової війни серед генералів — учасників бойових дій — виходців з Бериславщини, згадували єдиного у наших краях генерала З.П.Видригана. Однак, виявляється, був ще один генерал — наш земляк, ім’я якого довгий час замовчувалося з причин, що стануть зрозумілими нижче.

У 1902 році у сім’ї бериславського кравця єврея Якова Бабича народився син, названий Ісаєм. Тут, у Бериславі він закінчив 2-класну церковно-парафіяльну школу. У 13 років пішов працювати учнем набирача приватної міської друкарні. Наступного року сам вже став набирачем приватної друкарні у Херсоні. Потім рік поневірявся без роботи у рідному місті, знову працював у Бериславській друкарні. Затим був мобілізований до Червоної армії. Та на фронт не попав, працював спершу за фахом — набирачем друкарні політвідділу морських сил РСЧА Південно-Західного фронту у Миколаєві. Того ж року пов’язав своє подальше життя з сумнозвісними органами Надзвичайної Комісії — Державного Політичного Управління — Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (більш відомими російською абревіатурою як ЧК, ГПУ, НКВД) та вступив до комуністичної партії.
Отож, у 1920 році 18-річний Ісай Бабич був призначений помічником уповноваженого Миколаївської губернської НК. У зазначених органах на досить високих посадах він потім працював на Миколаївщині, Одещині та у Молдові. З 1930 до 1938 рр. очолював секретно-політичні відділи ДПУ, НКВС у Харківській, Вінницькій, Одеській та столичній Київській областях. Відділ цей займався „розробкою” опозиції та інакодумців. Недовгий час також був заступником начальника управління НКВС по Одеській та Київській областях. Тепер ми добре знаємо, що значили в історії Радянського Союзу ці горезвісні роки, якими методами вишукували “опозицію та інакодумців”, як вибивали з них неправдиві свідчення. Сумнівної доблесті заслуги Бабича у цих справах партія поцінувала гідно: ще 1932 року до 15-річчя органів НК-ДПУ його нагородили знаком „почесного працівника ВЧК-ГПУ”, а рівно через п’ять років на чергову річницю — орденом Червоної зірки.
У січні 1936 року він отримав звання капітана державної безпеки, а ще менш ніж за два роки — майора державної безпеки, що відповідало тодішньому високому армійському званню комбрига. У лютому 1938 року Бабича відкликали до центру — у розпорядження НКВС СРСР, де він два з половиною роки займав посади начальника відділу управлінь з питань знову таки опозиції, інакодумців, стежень, обшуків, арештів та контррозвідки. В останньому, мабуть, досяг успіхів, бо надалі працював саме на цій ниві.
З осені 1940 року Бабич очолив Особливий відділ Прибалтійського військового округу. Тут, у Прибалтиці його заскочила війна. Прибалтійський ВО був переформований у Північно-Західний фронт, а дивізійний комісар Бабич спочатку став заступником, а потім знову начальником Особливого відділу тепер уже фронту. Разом з останнім призначенням йому присвоїли звання старшого майора державної безпеки, а ще через дев’ять місяців — комісара державної безпеки 3-го рангу, що дорівнювало в армійській ієрархії званню комкора. На той час він уже повернувся до Москви і зайняв посаду заступника начальника Головного управління контррозвідки “СМЕРШ”. Ця утаємничена організація, яка розшифровується як “Смерть шпигунам!”, добре відома фронтовикам. Через неї пройшли не лише справжні шпигуни, зрадники, колаборанти, а й десятки тисяч колишніх полонених, інтернованих, тих, хто опинився на окупованих територіях. Очолював “СМЕРШ” майбутній генерал армії, міністр Державної безпеки СРСР Віктор Абакумов, заарештований 1951 і розстріляний 1954 року за стандартними на той час звинуваченнями у зраді, шпигунстві, розкраданні державного майна, розголошенні державної таємниці, утраті документів тощо. Тому, звичайно, заступника Абакумова Бабича усі наступні десятиліття намагалися не згадувати. Цю посаду він зберігав до кінця війни. Довелося побувати й на Далекому Сході — 1945-го року виконував там спецзавдання і координував роботу органів “СМЕРШ” Приморської групи військ (Забайкальського і Далекосхідного фронтів).
У травні 1943 року йому присвоїли звання генерал-лейтенанта. Державні нагороди у роки війни сипалися на нього як з рогу достатку. У 1942, 1943, 1944, 1945 роках — ордени Червоного Прапора, 1944 — орден Вітчизняної війни І-го ступеня, 1945 — ордени Леніна та Кутузова І-го ступеня. Привертає увагу останнє нагородження, яке здійснювалося лише щодо “командуючих фронтами і арміями, їх заступників і начальників штабів за добре розроблену і проведену фронтову чи армійську операцію, внаслідок чого досягнута поразка ворога...”. Після закінчення війни Бабич ще деякий час лишається на попередній роботі як заступник начальника 3-го головного управління Міністерства державної безпеки СРСР. Та у серпні 1947 року вже опиняється начальником Вищої школи МДБ СРСР.
9 грудня 1948 року генерал-лейтенант Ісай Якович Бабич помер у Москві. Доволі оперативно уже наступного дня орган Міністерства оборони газета “Красная звезда” подала некролог, підписаний “групою товаришів”. Наведемо його повністю:
“9 грудня після нетривалої тяжкої хвороби помер вірний син більшовицької партії і радянської Батьківщини генерал-лейтенант товариш Бабич Ісай Якович. В особі товариша Бабича Радянська Армія і органи військової контррозвідки втратили здібного і невтомного працівника, що віддав усе свідоме життя на благо Батьківщини. Товариш Бабич народився у 1902 році в сім’ї робітника-чоботаря і з 13 років почав свою трудову діяльність. У 1920 році тов.Бабич вступає до лав ВКП(б) і до кінця свого життя беззавітно і віддано служить справі партії Леніна — Сталіна. У тому ж 1920 році волею партії він направляється на роботу до органів НК і з тих пір безперервно працює в органах державної безпеки, пройшовши шлях від рядового працівника до крупного керівника. У роки Великої Вітчизняної війни тов.Бабич керував контррозвідувальною роботою на Північно-Західному фронті, нещадно борючись з ворогами радянської держави. Останніми роками тов.Бабич виконував відповідальну роботу у Міністерстві державної безпеки. Радянський уряд високо оцінив заслуги тов.Бабича, нагородивши його за самовіддану працю орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденом Кутузова 1-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня і орденом Червоної Зірки. Світла пам’ять про невтомного більшовика-чекіста, вірного сина свого народу, скромного і чуйного товариша буде жити у пам’яті усіх, хто знав Ісая Яковича Бабича”.

Хто зна, може ця смерть порятувала його від сумної участі бути визнаним “ворогом народу” у справі Абакумова.
Ставитися до його діяльності можна по-різному. Зі зрозумілих причин репресивні органи комуністичної державно-партійної машини не можуть викликати позитивних вражень. Але, як на мене, треба усе ж відрізняти факт, подію, особу від оцінки того чи іншого факту, події, особи. Отож і оцінювати діяльність нашого земляка будемо пізніше, коли дізнаємося більш детально про його життя та справи. А замовчувати його ім’я — безглуздо.

(„Маяк” від 28 квітня 2001 р.)

Читати далі >> 54 >> 55 >> 56 >> 57 >> 58 >> 59 >> 60