"Просвіта" Херсонщини - Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -47 - Бериславський концтабір
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:22
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -47 - Бериславський концтабір

1 << 2 << 3 << ... 44 << 45 << 46 << Читати спочатку

Василь Решетников

ПЕКЛО БЕРИСЛАВСЬКОГО КОНЦТАБОРУ

Василь Решетников — уродженець Шереметівського району Татарстану, із сім’ї колгоспників, у 1940 році 19-річним юнаком був покликаний на військову службу до Червоної армії. Брав участь в обороні Одеси, Криму; там і потрапив у полон під Армянськом. Гнаний окупантами разом з іншими військовополоненими через Джанкой, Іванівку до Каховської в’язниці. Судилося йому побувати і у Бериславі, про що й повідав у своїй книзі „Русскій солдат”, уривок з якої друкується уперше.

«Одного ранку після отримання баланди деяку кількість полонених відрахували і погнали у м.Берислав. Місто стояло на березі Дніпра. Похід був важкий, дорога дальня, понад 50 кілометрів. Годівлі, звичайно, ніякої, не може бути й мови. А фашисти регулярно обідають, гарячу каву п’ють. А ми й не знали ніякого смаку цієї насолоди.
Якось дійшли до Дніпра і переправилися на інший бік, піднялися на крутий берег. Там нас привели у в’язницю. Але в’язниця вже була переповнена нашим братом. Не дивлячись на те, що вона з чотирьох поверхів, а нам місця не виявилося, ми знаходилися на бетонних площадках сходів. Удень ходили по великому тюремному двору, який був довкола обнесений колючим дротом, на кутах збудовані вишки, де була німецька охорона з кулеметами і автоматами. Норма харчування та ж, і так само без кінця виносили з в’язниці померлих від голоду. Один вільнонайманий чоловік працював на коняці і вивозив кудись людські трупи.
Надійшов час отримувати на новому місці баланду. Виявилося: зварили здохлу коняку, від якої по усьому двору відгонило сморідом, важкий гидкий дух. Отримав і я. Подивився — а там маса плаваючого кінського волосся; от я і сидів збоку, аби їх вибрати. Але руки тремтять від голоду, хочеться їсти, а їсти неможливо: смердить тухлятиною. Та усе ж від великого голоду вирішив поїсти, бо люди їдять і ніхто не виливає, кращого годі очікувати. Закрив очі і над силу почав працювати ложкою і намагався думати про ті щі, які мені пропонували у селі Червоний Подол. Та як би я не намагався заспокоїти себе — не устиг і поїсти, як усе вирвало назад. Отож, тепер треба чекати завтрашнього ранку і що дадуть, кращого чекати годі. Дожив до наступного ранку. Але обід наш схожий на учорашній. Так і став їсти понад силу. Та ще допомагало від голоду — кінські кості, що валялися у дворі: їх брали не соромлячись, гризли, скільки могли, кидали, а потім їх піднімали наступні і так само поралися з ними. Голод, як мовиться, примусить.
Закон був в усіх таборах однаковий: якщо хтось тікав, то десятого виводять на середину двору і розстрілюють. Так, двічі я був десятим в Іванівці, але обходилося щасливо. Звичайно, це я тільки кажу, що щасливо, а насправді — поки стоїш у шерензі, майже непритомнішаєш.
Широкий тюремний двір міста Берислава. Тисячі полонених стоять в очікуванні, поки усіх порахують. Настає весняна пора, весело почали щебетати пташки, сонце стало трішки пригрівати. У деяких з’являється інтерес до природи, і різні з’являються думки: „ А може, колись буду вільним” і т.д. І у мене також думки, але думки працюють більш про смерть. Стоїш і думаєш: „А ось скажуть, що не вистачає по рахунку, і поведуть на розстріл десятого”. Так, сьогодні, 7 березня, я стою у шерензі майже до втрати свідомості. Думаю: „Чи доживу я до дня народження, який буде через тиждень? Та не такий мені дорогий день народження, як любі мені мої батьки, які не будуть знати, де могилка моя”. Не устиг усе це обміркувати і витерти своє обличчя від сліз і поту, як чую: з’явилося якесь пожвавлення довкола. Вийшов на середину двору німецький чиновник і почав так роздратовано кричати: „Партизан! Партизан! Айн іст век!”1. І ще щось горлав. Потім вийшов перекладач і говорить: „Сьогодні хтось здійснив утечу”. Він говорив рідко, протяжливо і з зупинками. „Обер-комендант говорить, що той, хто утікає з табора, йде у партизани. Тому обер-комендант наказує: негайно десятого розстріляти!”. Так закінчив свою промову перекладач.
У цей час що міг і як міг думати десятий?! Тоді я навіть уголос сказав: „Ну ось і звершилися твої думки, і тижня не дожив до дня народження. Прощавайте, мої рідні! І звісточки вам передати не можу. Хоча ви давно вважаєте мене загиблим безвісти, але смерть підійшла тільки зараз. Цілую вас усіх”. А може, і ще щось говорив, та не пам’ятаю. Підходять два німця, хапають мене попід руки, неначе я хочу утікти, застосовують свою силу. І повели на центр двору. З іншого боку з’явилися ще чотири німця і заряджають свої рушниці, щоб узяти участь у виконанні наказу. Я не пам’ятаю, чи йшов я своїми ногами чи тягнули волоком. Тільки добре пам’ятаю — один з німців як схопив і трусонув мене, ледь голова не відірвалася, і заволав: „Што, шкатіна, шатаєшся?! Што, в тєбя лішнюю пулю будєм тратіть, да?!”. Тоді я наче прокинувся і згадав, що мене ведуть на розстріл. Набрався мужності і став як в армії по команді „Струнко!” і поклонився усьому руському строю. Чекаю останніх фашистських слів. Зазвичай вони стріляли тоді, як дасть команду „Алес капут!” їх офіцер. Ось я стою і чекаю, коли буде ця команда, а у голові різні думки — одні кінчаються, інші починаються,- і думаю: „А сон? Який мені снився в Іванівці, коли я був у смертній? Невже цей сон лишається для мене порожнім? Виходить, що так. А тепер усе уже запізно, смерть на носі, а життя на волосинці”. Дивлюся: йде на середину двору той самий, який дасть команду „Капут!”, закриваю очі, аби не бачити цю гидоту. Усе, думати немає про що, лише одне: щонайшвидше збавитися.
Німецький офіцер ще не устиг підійти на середину двору, як звідкілясь кричать, захекавшись від бігу, і крик був на російській мові: „Стой! Стойтє! Нє стрєляйтє! Нє стрєляйтє!”. І добігає до того офіцера один з поліцаїв і не може відразу й сказати. Коли трохи віддихався, говорить: „А вєдь одного чєловєка взялі у лошадєй убірать, вот єго і нє посчіталі”. Тоді німець говорить: „Я-я-я”. Це значить: ”Так-так-так”. І негайно дає команду: „Ніхт капут!”. Це значить: „Не треба стріляти”. Після чого почали давати сніданок полоненим. А я усе стою і не вірю своїм мізкам, думаю: „Це просто мені щось здалося”. Тоді один з полонених підходить і говорить: „Гайда отримувати баланду. Тебе Бог урятував”. Тут тільки я прийшов до тями. Подивився назад, а німців уже не було. Отримав свою норму, не пам’ятаю, їв її чи ні. І як ішов — теж не пам’ятаю, тільки очунявся у тюремному під’їзді лежачим: виявилося, я після цього чотири години проспав — звичайно, на бетонній площадці.
Після такого страху я дуже заслаб. Ніяких близьких знайомих біля мене не було; зустрічав одного земляка у таборі в Іванівці, але він лишився там, і більше я його не бачив. Ходити почав з трудом, а за отриманням баланди я уже виходив з ціпком, оскільки у ряду подовгу стояли. На роботу мене тепер не брали: як мабуть, було видно по мені, який я працівник. „Ну, — думаю, — тут „сестри”-то немає, хто буде рятувати від смерті? Та нашого брату валиться щодня, кому ти потрібен. Як видно, смерть — за мною, а я — від смерті. Та від неї далеко не утечеш, сам прийдеш на те місце, де померти”. У думках одне: як би заснути і більше не устати, найспокійніша смерть. Але хто знає, як мені судилося. А як призначено, так і буде. Щодня відраховую дні: „Ось сьогодні я ще зміг піднятися, це значить — увесь день проживу, а що буде завтра? Чи встану чи ні?”
Да, лежу на бетонній підлозі, і ніякої підстілки немає. У таких умовах жодна скотина не жила. Геть ніякої уваги на нас немає: хоча б якісь дошки покласти на підлогу, і то було б краще.
Одного ранішнього часу, як завжди, довго стояли у шерензі, з тим, аби нас порахували і ми отримали свою установлену норму. У цей час усі німці, озброєні, ходять узад-уперед: якщо десятий тікає у хвіст колони і його помітять, то поб’ють палицями, а коли не помітять — негайно показують ґирлиґою іншому поряд стоячому: займай, мовляв, його місце, рухайся уперед. І ось дивлюся — ходить комендант табору неподалік нас і усе позирає на мене. Ну, думаю, знову підступає якесь лихо. Чого він, власне, ходить і усе зазирає у ряд, де я стою? Чи думає, що я утік з десятих? Чи ще щось? Та факт той, що він без кінця позирає. Що ж він, власне, переслідує? Чи я щось учинив, він думає? Чи плутає з кимось? Та факт лишається фактом: ні-ні — знову погляне, а я намагаюся дивитися униз, але теж спостерігаю за ним. А серце уже калатає, і сам не знаю, чому. І раптом цей комендант підходить до мене, показує на мене пальцем і говорить: ”Ком-ком ко мнє”. Ну, думаю, усе. Одне слово, майже втрачаю притомність, хоч падай. Виходжу з шеренги. Він узяв мене попід руку і повів уздовж усього ряду. У мене якось сталося, що я упав. Тоді він спокійно допомагає звестися, на очах у всіх, і веде далі у бік — туди, де кухар видає баланду і хліб. А у мене “мозги за мозги” заходять: не дам собі тями, для чого він веде мене? Чекати доброго нічого: жодна людина від фашистів доброго не отримала, окрім дрючка та розстрілу. Ну, щось таки має здіснитися?
Довів він мене до казана і своєму перекладачу став говорити. Коли скінчив свою промову, тоді перекладач передав на російській мові: „Так от, молодий чоловіче, пан комендант розпорядився, щоб тобі щоденно давали по дві порціі хліба і супу”. Тут комендант, перебиваючи перекладача, говорить: „Скільки тобі років?”. Я відповідаю: „Двадцять”. Тоді він похитав головою і знову питає: „Скільки часу ти перебуваєш у таборі?” — „З жовтня-місяця сорок першого року”. Тоді він став рахувати на пальцях, скільки ж місяців. І з подивом хитав головою і кілька разів повторив: „О…о…о…о…”. Перекладач ще додав з його промови: „Пан комендант тебе пожалів заради свого сина. У нього син такого ж віку і також на фронті. Про нього немає ніяких звісток”. Неважко уявити, як я виглядав серед тих, які біля мене стояли у шикарній формі, я серед них був як мертва душонка. Комендант знову щось сказав перекладачу. Тоді перекладач ще додав: „Ставай у ряд завжди першим, і не поспішай: будеш отримувати завжди першим. Поліцаям усе це буде сказано, вони знатимуть. Ясно?”. Я мотнув головою. А німецькому комендантові сказав: „Дякую Вам, велике Вам спасибі”,- і уклонився. І перекладач усі мої слова переклав йому. Тоді він дивиться на мене і ледь посміхнувся. І говорить: „Як тебе звати?” Я кажу: „Васілій”. — „О, о, о, Вашілій”.
І з того часу я став отримувати щоденно по дві порції супу й хліба. Через деякий час себе відчув краще й ходив уже без ціпка, на славу Божу.
Отже, біля місяця я користувався такими умовами. На жаль, увесь німецький конвой на чолі з комендантом змінився: наче їх на фронт; а інших, з фронту, переводили працювати до табору: як у вигляді відпочинку міняли їх.
Новий конвой складався з німців та австрійців, про яких можна сказати, що це особливі були звірі. У таборі становище погіршилося. Часом навіть і не варили нам, хоча б ту ж баланду, а просто видавали у сирому вигляді: половину банки води і половину згорівшого зерна (жито, пшениця і т.д.). Говорять: „Це ваші спалювали зерно, от ви його і їжте”. Розправа у таборі була жорстока, що хотіли, те й робили, уся влада була у їхніх руках. А терпіти нашому братові доводиться.
Велику кількість полонених вони, мабуть, замислили знищити відразу, у порядку братської могили. На території цієї в’язниці знаходилося велике підземелля — раніше було овочесховище чи щось інше. А може, найбільш небезпечних в’язнів садовили туди. Вхід у підземелля був один, у вигляді глибокої ями, або як колодязь. Підлога і стіни — бетонні. І ось німці вирішили повністю набити туди полонених. Спочатку ми спускалися драбиною, а останнім не було навіть місця куди спускатися. Тоді фашисти застосовували палиці і примушували стрибати туди. Потім щільно зачинили творило — і на засув.
Виявляється, легше помирати голодною смертю, аніж помирати від задухи без повітря! Це неможливо передати. Дихали як собаки у спекотний час ротом — й усе рівно не вистачало повітря. Найгірше, там не було ніякого туалету. Цілком зрозуміло, хто де стояв, там і оправлявся, дихати було зовсім неможливо. Чекали тільки однієї смерті. Стояли і говорили, що „вони, мабуть, заповнять погріб водою, або хочуть удушити, оскільки творило замкнули на засув, із тим, аби його не підняли”. У таких нелюдських умовах нам довелося пробути усю ніч.
Прийшов ранок. Наші вороги повільно почали відчиняти вхід до підземелля. І, очевидно, вони були упевнені, що навряд чи хто лишиться у живих. Ми звідти виповзали плазом і зіп’ятися на ноги не могли — падали хто куди і з жадібністю дихали свіжим повітрям. Нас було близько двохсот людей, і усі валялися мов мухи, і багато лишилися лежати назавжди. Перехожі, що йшли повз в’язницю, намагалися зазирнути у щілини огорожі, але вартові з вишок кричали на них, проганяли геть. Коли ми лежали майже без свідомості, наші вороги стояли довкола і сміялися над нами. Такі каверзи можуть робити тільки фашисти.
Наступної ночі нам довелося ночувати на території двору, біля тюремних стін. Звичайно, холодно, зате хоч дихати легко. Та який сон: трішечки заснеш і знову устаєш від холоду, ходиш узад-уперед.
Приснився мені сон. Знову той само стариган, який і раніше видився уві сні. Він говорить: „ Уставай і йди ближче до прохідної. Будуть брати на роботу — і ти йди”.
Прокинувся я і негайно пішов тихенько ближче до прохідної. Недовго перечекав, дивлюся — заходять на територію двору перекладач і два німця. Перекладач кричить: „ Хто є муляри — підійдіть до прохідної!”. Я стою і слухаю: адже потрібні муляри, а я каменю і “у руках не тримав”. Думаю: „Що ж це за фах такий? Спитати у когось — незручно. Якщо я піду муляром, то наді мною будуть насміхатися, скажуть: „Ну й муляр — сама і не знає, що це за фах”. Однак вирішив стати до лав мулярів. Нас виявилося кілька осіб, невелика група. Відразу нас вивели з тюремного двору і погнали у бік Дніпра.
Робота виявилася зовсім не важка, тобто — укладати камінь на дорозі. Брукували той шлях, що йшов до Дніпра. Машини привозили камінь, а ми його добре укладали. Увесь день там пропрацювали, а увечері нас погнали на інший бік Дніпра, у місто Каховку. Пригнали до каховської в’язниці. І так ми кілька днів працювали на дорозі мулярами.
Таким робом ми й розпрощалися з містом Берислав, і там нам більше не доводилося бути”.
(http://www.russ-soldat-1945.ru/)

1 „Однієї людини немає!” (нім.)

Читати далі >> 48 >> 49 >> 50 ... >> 58 >> 59 >> 60