"Просвіта" Херсонщини - Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -46 - Окупація
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи отримали Ви корисну інформацію на нашому порталі?
Всього відповідей: 33

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -46 - Окупація

1 << 2 << 3 << ... 43 << 44 << 45 << Читати спочатку

Валерій Гришенко


ОКУПАЦІЯ


Коли Миколу заарештували прямо на шкільному вечорі в честь річниці революції, йому було десь трохи за 17 років. Потім слідство, суд і вирок: ”Найвища міра покарання — розстріл”. А потім замінили смертну кару на 25 років позбавлення волі з утриманням у таборах суворого режиму. Його судили за бандитизм.
— З таборів я повернувся через дванадцять з половиною років геть сивим. Образи на Радянську владу не маю та й не тримав ніколи: правильно посадили. Якби не посадили — склав би десь голову. Все до того йшло. Надто я вже крученим уродився… — казав якось мені він незадовго до смерті.
Микола Федорович Шкуропат — корінний бериславець і старші його добре знали. Своє він відсидів і я не чув, щоб його хтось дорікнув коли зеківським минулим. В принципі Федорович був хорошою людиною, розумною, ерудованою, делікатною, надійною в дружбі, чесною і порядною в стосунках. А що було в молодості, так воно билиною поросло.
Федорович багато чого мені розказував про життя під німцями, в окупацію Берислава.
— Ти пам’ятаєш, де раніше у Бериславі був базар?
— Чого ж не пам’ятати. Де зараз адміністрація…
— Правильно. Так в окупацію там Володька Хитрий хлібом торгував. Магазинчик мав. Багато солдаток туди до нього за пів-хлібини приходили… Ну, це так, як кажуть, для зв’язки слів. Пам’ятаю таку картину: ще задовго до відкриття лавки натовп збирався. Відчинить Володька двері, і хто сильніший — слабших ліктями і по головах, по головах… що тут скажеш, народ у нас хамовитий, бидлокуватий. Одного разу я спостерігав таку картину: як завжди зчинилась давка, крики. А по базару в цей час ішли два здоровенні німці з гвинтівками, нагайками. Побачили вони цей бардак, та як потягнуть нагайками з двох рук по натовпу, як потягнуть. Враз тихо стало, вишикувались всі у чергу і чинно так один за одним в лавку заходять. А бабки старенькі, яких завжди здоровані відтирали, хрестяться, мовляв сбасибі Богу, влада об’явилася.
— А ще я пам’ятаю. Ходили ми з хлопцями човном аж у Зміївку по кавуни. Крали, звичайно, з баштану. Приходимо одного разу, дивимось: на баштані шибениця стоїть і зашморг на вітрі гойдається. Покидали ми мішки з переляку, а самі так скромненько, боком, до куріня підходимо. На зустріч нам вийшов дядько — сторож. Каже, не здумайте, хлопці, тікати. У курені сидить німець. Постріляє. То ви вже попросіть кавуна і йдіть собі з Богом. Потім сторож зарізав кавуна, дав нам по скибці. І німець взяв. На нас він не звертав ніякої уваги. Ми для нього були пусте місце. А сторож розповів нам як з’явилася на баштані шибениця. Каже, минулого тижня приїхали машиною німці, почули, що люди кавуни розкрадають, вигнали всіх сторожів, тільки мене залишили, поставили „гойдалку” і одного солдата залишили. Ви знаєте, за цілий тиждень ви перші, хто на баштан заскочив…
Ось такі-то справи. Можна було красти і в німців, але як спіймалися б — повісили. Як Павку-„Обізянку”.
— Кого?
— Обізянку …Що, не чув?
— Та чув від старожилів. А толком не знаю.
— Павка був із тих, кого зараз називають „безпредєльщиками”. Ми теж були не святі, але людей не вбивали. Красти — крали, але вбивати не вбивали. Так от. Заліз Павка до одного чоловіка (прізвище не пам’ятаю, але пам’ятаю, робив він на елеваторі) у хату, та й почав гребти у торбу хлам різний. А тут господар нагодився. „Обізянка” якраз патефон з хати виносив. Ухопився дядько за цей патефон, а „Обізянка” вихопив наган і в упор убив чоловіка. Так сусіди пішли до бургомістра Фальмана. Того ж дня Павку-„Обізянку” повісили на рамі коло кінотеатру, де кіноафіші до війни виставляли. Довго висів, поки не почорнів…
Федорович розповів ще один випадок, як він з німецької управи, чи то з поліції (розташовувалася вона в тому ж приміщенні, що й стара міліція) літньої ночі вкрав прапор.
— Я його давно запримітив, тільки німці Берислав окупували. Та все руки не доходили.
— То ти був патріотом-підпільником?
— Яким там підпільником, — Микола посміхнувся. — Дуже мені червоний шовк сподобався. Хотілося, щоб мати труси пошила… Та от, спер я той прапор уночі, а на ранок німчура ґвалт вчинила, з собакою лазили, сліди шукали наче ми дурніші німців. Дав матері прапор, кажу, поший труси на футбол, а вона мені по морді, по морді. Та за той прапор, і — в нужник. Ще й палицею заштовхала поглибше. Плаче — уб’ють тебе, Колька, рано чи пізно… своєю смертю не помреш. Якби про цей випадок Фадєєв написав, та ще й патріотизм прикрасив — дали б мені орден, а може й Героя. А так тільки мати відлупцювала.
Іншого разу мій сусід Шкуропат розповів як він з хлопцями був свідком розстрілу євреїв у балці.
— Ти знаєш, коли кажуть, що у Бериславі багато поганих людей, я не дивуюся. Я тут, вважай життя прожив, і багато чого бачив. Ну, скажи мені на милість: може погане дерево добрий плід дати? Ніколи. І в людей так — від дурного сім’я — дурне плем’я. Ось дивись, такий приклад наведу. На самому початку окупації, в сорок першому, коли ще тепло було, німці розстрілювали в балці коло Великої скелі євреїв. Було це так. Десь години до десятої ранку бричкою виїздило у балку відділення солдат. Там же на бричці стояв на тринозі „ЕМгешник” — кулемет. Потім приводили цих нещасних людей — євреїв десь чоловік по 150-200, не більше. Роздягали. Але не догола, а до білизни. Ставили на край заздалегідь викопаної ями (копали наші військовополонені напередодні) і розстрілювали. Потім підходили до ями і добивали поранених з гвинтівок. Збирали своє причандалля, сідали на бричку і їхали по хатах, де їх розташували. Я це бачив на свої очі. І досі мороз по шкірі йде. Це жахливо. Але ще жахливіше було бачити, як бериславці, не молоді, в літах уже, кидались до єврейських тряпок і, як зграя собак, рвали кожен хто що схопив: хто сорочку, хто спідницю. Так я й думаю: від цих мародерів (я їх усіх до одного в морду знаю) не могли народитися нормальні діти, онуки. Це з їх племені відприски „бомблять” зараз квартири, дачі. Нещодавно я полаявся з однією бабкою. Вона дорікнула мені, що я ворюга і в тюрмі всю молодість просидів. А я кажу — а ти краща? Ти ж тряпки з мертвих стягала… Отакі, брат, невеселі спогади.
Розказував Микола Федорович Шкуропат багато ще чого. Не все воно запам’яталося. Та й не думав ніколи, що напишу про це. Що воно — спогади одного з старожилів? Піди розберись — де правда, а де видумка. Та й не претендують ці спогади на істину. Просто людина розказала те, що бачила у роки окупації. Адже ця сторінка в нашій історії зовсім темна. Але вона була. І нам треба знати про це. Треба, щоб розуміти хто ми такі, що пережили і, головне, як пережили лихоліття.

(„Маяк” від 10 березня 2003 р.)

Читати далі >> 47 >> 48 >> 49 ... >> 58 >> 59 >> 60