"Просвіта" Херсонщини - Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -40 - Тягинка: Голодомор 1932-1933-го
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:20
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 81

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -40 - Тягинка: Голодомор 1932-1933-го

1 << 2 << 3 << ... 37 << 38 << 39 << Читати спочатку

Юрій Гайдученко


ТЯГИНКА: ГОЛОДОМОР 1932-1933-ГО


Тягинка — село на Херсонщині, яких багато в нашій Україні. У ХІХ ст. Тягинка була волосним містечком Херсонського повіту Херсонської губернії. У 1886 р. у ньому налічувалося 220 дворів і 1241 мешканець („Волости и важнейшие поселения Европейского Статистического Комитета”, 1886). Населення дуже швидко змінювалося і за даними перепису 1897 р. становило уже 2015 осіб (з них 1033 чоловіків і 982 жінок). Займалися вони землеробством, рибальством, торгівлею (біля десятка торговельних підприємств, прибуток яких перевищував 50 тисяч карбованців). В якості волосного містечка Тягинка мала земську і церковно-парафіяльну школи, земський лікувальний пункт, поштове відділення.
Після революції 1917 р. змінився спосіб життя людей, ведення господарства та їх соціально-економічне становище. У 1927 р. населення Тягинки нараховувало 2469 жителів (1144 чоловіків та 1325 жінок), 515 господарств. Усього ж на території Тягинської сільради разом з хуторами і поселеннями у радіусі до 20 км мешкало 3314 осіб, було 666 господарств (“Список залюднених місць Херсонської округи на 1 ше січня 1928 р.”).
А за даними 1946 р. у Тягинці було 432 двори з 1591 мешканцем, що становило усього 3 людини на 1 двір! (“Детальный проект планировки образцово-показательного села Тягинка, Херсонской обл. УССР”, К.,1947 г.). Таке разюче зменшення населення було не тільки наслідком війни, а й ще однієї жахливої події.
Те, що сталося 1933 року, не зітреться у пам’яті й не забудеться ніколи.Цей жах ворушиться у серцях людей, що пережили страшну трагедію. Про це лихоліття знають діти і онуки свідків голодомору. Запитайте кого-небудь з тягинчан про голодний рік і ви побачите, як різко зміниться вираз обличя. І постане перед вами з розповідей людей жахливе видовище всенародного горя, що забрало багато наших співвітчизників. Скільки точно? То лише одному Богові відомо. Зараз складаються списки померлих від голоду, однак їхнім прізвищам немає точного ліку …
Голоду, як відомо, передувала кампанія розкуркулювання і колективізації. У ході цього процесу українське село позбавлялося справжніх господарів, дотепних, роботящих і дбайливих. До 1932 р. куркульство як клас взагалі ліквідували.
Свідченням цієї безкомпромісної і нелюдської політики комуністичної партії є розповіді моєї бабусі — Гайдученко Валентини Григорівни (1926 р.н.) про життя родини Гайдученків: її свекрухи Уляни Петрівни (1886 р.н.) та Микити Хомича (1881 р.н.). Їхня родина однією з перших поселилася у північній частині села, що отримала назву „Кут”. Прадід Микита служив у Кронштадті, повернувся додому, одружився із Задорожньою Уляною. Звели хату біля річки Тягинка, розводили овець, мали корів, обробляли землю. Важко працювали, але мали й певний достаток. Прадід Микита був добрим господарем, мав ще й двох коней, великі клуні з зерном, навіть у погребі стояли діжки з маслом, прикриті капустяним листям, щоб не зіпсувалося масло і цвіллю та вогкістю не пахло.
А коли почалася колективізація, у 1929 р. усе це добро конфіскували. Лишилася в родині одна корівчина, та й ту нічим було годувати, бо забрали сіно, солому, навіть висушене листя з кукурудзи і буряків. Було у сім’ї 6 дітей, їм доводилося збирати очерет, курай, щоб хоч якось протримати скотину. За річкою, поблизу кар’єра, стояла скирта необмолоченого ячменю. Прабабуся Уляна взимку перебиралася через лід і сніг, часто провалюючись, крадькома підходила до копиці й висмикувала охапок ячменю. Вдома діти перебирали, перемацували кожне стебло, відкладали колосочки з зернятками, а решту віддавали корові. Прадід Микита розібрав навіть дах із клуні, що був з очерету й соломи, для корму скотині. Але на весну корова охляла, довелося її дорізати. Хтось розповів про це в сільраді й міліція одразу прийшла до них у двір щоб забрати м’ясо. Лишили тільки кишки, та ще й сміялися, що викинули б їх собакам, якби вони не поздихали усі, а так мусять віддати дітям, бо ті розплакалися дуже. У 1933 р. родину рятувала тільки річка. Батько сплів сітку, а двоє синів черпали нею поблизу берега, ловили хоч і маленьку, але таку бажану рибку. Товкли її й варили юшку. Цим годували дітей. Та не вдалося усіх зберегти: із шести дітей лишилося тільки троє — Федір, Єфросинія і Марія. Остання з них ще й осліпла, залишившись калікою на усе життя.
З лютого 1930 р. у Тягинці було створено чотири колгоспи:
1) „Наддніпрянський інтенсивник” (голова — Нікітенко Павло);
2) „Імені Калініна” (голова — Швацький Андрій);
3) „ 1 Травня” (голова Кулик Павло);
4) „Наддніпрянський хлібороб” (голова — Рекетянський).
За цими колгоспами були закріплені землі, сінокоси, пасовища, городи й сади. Колгосп „Наддніпрянський інтенсивник” (отримав від людей ще й іншу назву — „Нещасна вдова”) розміщувався у центрі села, у бік до старого мосту, на місці, де зараз Будинок культури. Біля хати, у якій було правління і контора колгоспу, розташовувалися склади, стайні, а ферма знаходилася біля Дніпра, поблизу елеватора. Поряд з „Інтенсивником” був колгосп „Імені Калініна”; зараз на тому місці продовольчий магазин. Колгосп „Хлібороб” був найбільшим серед утворених господарств за розмірами землекористування, кількістю забраних у людей коней, великої рогатої худоби, овець. Знаходився він у центрі села на місці, де після війни спорудили пам’ятник Невідомому солдату. Колгосп „ 1 Травня” разом із господарчим двором, правлінням та господарськими будівлями, охоплював селян, що жили у північній частині села, яка має назву „Кут”. За вищезазначеними колгоспами було закріплено біля 1000 га землі. Тягинські колгоспи мали ще й зв’язок з Дар’ївською МТС (машинно-тракторною станцією), яка знаходилася на віддалі 21 км від села.
1932 рік, за свідченнями очевидців, був сприятливим за погодними умовами, урожайний, але зібраного зерна було замало для виконання поставленого партією плану. Спогади старожилів свідчать, що у той час поширилися подвірні обшуки з конфіскацією окрім хліба, ще будь-яких запасів їжі — сухарів, картоплі, буряків, сала, фруктової сушки, заготовлених людьми до нового врожаю. Конфіскація подавалася владою як „покарання” за „куркульський саботаж” хлібозаготівель.
Як згадує Новосад Тетяна Калениківна (1919 р.н.), її батьки — Довгань Каленик (1879 р.н.) та Довгань Єфросинія (1887 р.н.) ніяк не хотіли вступати до колгоспу. Батько був заможним господарем, мав коней. У дворі у них стояли перерізи (великі діжки з водою) для напування коней. Звідти ніхто не брав води і не смів забруднювати, щоб коні пили тільки чисту воду. Були у батька і борони, і плуги, і багато інструментів, віялка. Усе це забрали коли він відмовився виконувати поставлений перед ним „план до двору”. У 1933 р. померла мати, а в родині залишилося 7 дітей. Як згадує Тетяна Калениківна, брати і сестри вмовляли батька вступити до колгоспу, бо дуже бідували, а в колгоспі людям хоч щось видавали: варили „баланду” в казанах, стояли великі корзини з вишнями. Та батько так і не зміг „ стати на коліна”, просити милостині в тих, хто його по-варварськи обікрав. Діти вмирали одне за одним, їх лишилося двоє — Тетяна і Елька. Згодом дівчат забрали до себе родичі: Тетяну — тітка Марія, яка у 1933-му народила дитину. Взята дівчинка допомагала їй няньчити доньку, ходила збирати курай, щоб топити піч. А потім пішла працювати у колгосп. Одного разу, коли вона з подругою поїхали волами на баштан, то сміялася, що не причепила комсомольський значок. Жінка, що клала їм на воза кавуни, почула це й розповіла голові колгоспу. За цей вчинок Тетяну „судили” усім селом. Дякувати Богові, що подруга врятувала її, розповівши, що жінка неправильно зрозуміла слова Тетяни, адже та нібито сказала, що такий дорогий значок треба берегти вдома, а не одягати у степ, щоб забруднити.
Тетяна Калениківна пригадує ще й такий випадок . Їхнім сусідам, які теж не пішли до колгоспу (а в них був великий двір), завезли із колгоспних земель необмолочений ячмінь і склали скирту, щоб зберігалася у них. Голодні діти бігали кругом неї, дивилися на колоски, а взяти не мали права. Навіть курку не випускали, щоб не подзьобала колосків, які лежали на землі. Старенька бабуся одного разу узяла і потерла в долонях декілька колосків, бо дуже хотіла їсти. За цей необачний вчинок її сина, батька чотирьох дітей, засудили і відвезли до в’язниці. Отак учили „уму-разуму” (вислів генерального секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора) тих, хто не хотів добровільно працювати у колективному господарстві!
Кожної неділі колгоспників збирали на сходку у сільраду. Інколи на такі заходи приїжджав і уповноважений із райкому партії, який розказував про нові плани уряду та щасливе майбутнє для бідняків. У селі був обраний комітет незаможників. Він разом з міліціонером став допомагати державі „заготовляти” зерно. Вони ходили по подвір’ям, рилися у хлівах, клуні, довбали землю навколо осель, скирти соломи, щоб виявити яму з чимось прихованим. Ось як згадує про це найстарша за віком жителька нашого села Компаній Марія Матвіївна (1906 р.н.): у 1932-33 рр. був сильний голод. Це тому, що у людей забрали усе, що було заготовлено на зиму для сім’ї, а також для посадки. Пам’ятаю, прийшли одного разу наші ж люди з села та й забрали у нас картоплю і останню пшеницю. Мама не витримала і вихопила в одного чоловіка торбину з зерном і втекла на город. Дядько — за нею, сіпнув за торбину, випала вона з маминих рук, а зерно розсипалося по городу … коли вони пішли, то ми усі вийшли на город і по зернятку зібрали ту пшеницю.
Марія Матвіївна у квітні 1933 р. народила доньку Тетяну і була дуже кволою, слабкою, йти працювати у степ не могла. Тимчасово її узяли нянею у дитячий садок. Поки виморені голодом батьки працювали на полі, їхні діти постійно перебували у садку. Один раз на день малятам давали по 50-60 г хліба та трішки молока. Але діти були виснажені, пухли з голоду. Майже щодня виносили працівники на кладовище по 2-3 померлі дитини. Ховали їх у свіжовикопаних могилах, де вже були поховані люди, щоб легше було розрити землю. Сил не було щоб копати нові могили. А то й просто заносили дитячі тіла в огорожу, щоб собаки не розтягували по селу. Коли бачили, що дитя безнадійне, клали на підводу і везли на кладовище. Поки сторож дитсадка копав яму, то дитя помирало. Так одного разу поховав дітей, а сам уже не мав сили повернутися додому. Там біля огорожі й залишився … навіки.
Навесні 1933 року селянам було особливо важко. Із дворів усе забрали і вивезли. Як згадує свідок того жахливого року, уродженка і мешканка села Тягинка Паталашка Аграфина Андріївна (1924 р.н.), у їхній сім’ї, що налічувала 5 дітей, усі почали слабнути. Мама її, Бабич Дарія Семенівна, працювала в „Інтенсивнику”, була зранку й до вечора у степу. Батько, Бабич Андрій Кіндратович, робив котки із каменя, вибивав поїлки для худоби, курей. А вона, дев’ятирічна дівчинка, дивилася за меншими сестрами та братом, доглядала „тятю” (так називали батька). Нарве їм калачиків, щавлю, потре у руках, вмоче у сіль і дає усім жувати. Тятя відмовлявся й від цієї їжі, говорив, щоб їли дітки, бо вони молоді, мусять жити, а йому — вже усе одно помирати. А увечері дівчинка бігла зустрічати маму і кричала їй назустріч: ”Мамо, мамо, усі ще живі: і тятя, і Миля, а в Шури очі запливли, попухло лице…” Мати, зморена роботою, не відпочивала, а брала мішок і знову йшла по степах. Збирала рештки проса, сорго, вигрібала запаси з нірок ховрахів. А удома усе це пересівала не дрібненькому решеті, перетирала на жорнах. Із проса готували „м’якини” — спочатку товкли, відділяли від проса „пужину” (саму облуду, шкаралупа із зерничка), а потім заливали водою і варили. Знову зливали декілька разів і варили вже як кашу. Зі злитої червоної юшки готували суп, а „кашу” висипали у великі блюда, щоб вихолонуло. А коли воно захолоняло, різали на шматки і їли замість хліба. Одного разу принесла мама декілька качанів кукурудзи. Перетерла їх, зварила кашу й дала спочатку батькові, бо хотіла врятувати свого господаря, годувальника. Він поїв трохи, а згодом помер від катару шлунку. Після батькової смерті мама дуже плакала і просила усіх дітей, щоби їли по крихітці, не пили багато води, бо від неї дуже опухало тіло. Сама мама була сиротою, виховувалася у приюті, тому дуже хотіла, коли вийде заміж, щоб у неї було багато дітей. Усіх дуже любила, берегла, сама не їла — віддавала усе їм. Коли отримала на трудодні трохи борошна (гкрб.ого помолу, майже чорної, ще й гіркої на смак, бо була з домішками зілля — „зозулених черевичків”), то спекла з нього коржі. Усі діти дивилися на них, трогали руками і плакали. Відламували по шматочку і такий духм’яний запах ішов хатою, а кусали і зразу кривилися, бо коржі були дуже гіркі. Але усе одно мусили їсти, бо голод страшенно вимучив усіх.
У 1933 р., як згадує Аграфина Андріївна, помер і батьковий брат — Бабич Петро, а також троє його дітей. Залишилася одна тітка Устина. У клуні у неї була захована домовина. Вона просила усіх рідних:”як умру, то поховайте у труні, як людину, не викидайте, як собаку, під муром кладовища”. Навіть коли перебралася в іншу хату, то узяла із собою ту домовину. Згодом її хтось украв. А баба й справді померла. У мами Аграфини Андріївни не було вже сили, щоб поховати її, тому звернулася до дядька Шуліченка, той допоміг викопати яму, але не на кладовищі, а на межі з сусіднім городом. Тітку Устю замотали у якусь стару ряднину, вкинули в ту яму і так поховали. Лише років через 3-4, коли минулося те страшне лихоліття, її останки перепоховали на кладовищі.
Сумні спогади про голодні роки береже у своїй пам’яті ще одна жителька Тягинки — Довбиш Ольга Василівна (1925 р.н.): „Наша хата була крайньою біля кладовища. Ми, діти, часто бігали гратися туди. Було, ховаючись один від одного, лягали у траві, а там натрапляли на чиїсь тіла. Дуже лякалися, кричали і бігли додому. А мама наша, Марія Іванівна, ходила з лопатою на кладовище і прикопувала мерців. Ніхто її не примушував це робити, просто вона не могла дивитися, як на стежках, під муром, біля нашого подвір’я лежали мертві люди. Одного разу біля кладовища мама знайшла дохлого коня, розказала про це сусідам. Люди накинулися на нього як мурашки. Кожен різав якийсь шматок і тягнув до хати. Хоча запах від коня йшов дуже неприємний, смерділи нутрощі, шкіра була обліплена мухами, та люди не зважали на це, бо хотіли чимось нагодувати свої сім’ї”. Ольга Василівна пригадує, що збиралися на призьбі увечері жінки та й жалілися одна одній, що колгоспні амбари забиті зерном, а людям на трудодні нічого не видавали. Вона була „бойовою” дівчиною, сміливою, тому й підмовила дітей піти до складів. Це такі довгі, невисокі приміщення, а вгорі в них були невеликі віконечка, закриті хрест на хрест металевою сіткою. Котрі більші, то підскакували чи ставали на плечі одне одному і зачерпували звідти по жмені зерна. Зразу ж кидали усе до рота, а тоді набирали й іншим дітям, але звідти їх прогнав сторож. Накричав, аби бігли додому, поки ніхто їх не побачив і щоб нікому про це не розповідали. А через кілька днів, коли прийшли до складів, то вони вже були геть пустими. Усе зерно вивезли на елеватор, мабуть, погрузили на баржі і відправили десь по Дніпру. Взагалі у цей час діти блукали по селу нікому не потрібні. Матері були охлялі і не готували ніякої їжі (та й не було з чого). Декотрі з жінок відправляли своїх дітей на пароплавах у Херсон чи Одесу з надією, що їх хтось підбере чи візьме на роботу за якийсь харч.
Хоча у Тягинці працювала школа, не усі діти могли там навчатись через те, що не мали чого одягти, а ще через слабкість і хвороби. Як згадує Гончар Віра Яківна (1922 р.н.), до 4-го класу школа розташовувалася у хаті напроти дільничної амбулаторії. Поряд із школою стояла хата-їдальня, де працювала одна кухарка. Вона часто приходила до учительки Рекетянської Наталі Дмитрівни і просила, щоб та дала їй якусь ученицю. Учителька завжди відпускала її як старанну ученицю. Дітям у школі давали по 100 г хліба і галушки або суп. Вірі за те, що допомагала, кухарка давала ще одну порцію хліба. Хоч дівчина й хотіла їсти, та все ж несла додому, бо там на неї чекали голодні менші братики й сестрички. Батько Віри Яківни — Томенко Яків Дмитрович (1883 р.н.) був мурівщиком, потім цеберником, власноруч виготовляв відра, кружки. Зроблені речі вимінював у людей на молоко чи просо. А мама, Євдокія Григорівна (1881 р.н.), разом із сестрою Дорошенко Марією Григорівною (1884 р.н.) ходили взимку степами. Нелегко було долати у лютий холод по 10 — 14 км дороги. Збирали усе, що лишилося на полях, розривали мишині нірки, шукали ховрашків. Нашукували „магар” — така рослина, схожа на просо, тільки мала дрібніші китиці з зернятком. Батько виглядав маму біля контори „Інтенсивника” до глибокої ночі, допомагав нести торбу. А удома чекали діти, ніхто з них не спав. Віра, як найстарша, брала зібране просо, товкла його у ступі. Мама йшла зранку до колгоспу, а вона готувала „м’якини”. Важко було їхній родині, але мама урятувала усіх 9 дітей. Ще згадує Віра Яківна про те, що у її діда по батькові, Дмитра, жив американець — Евель Пакман. Сам він був представником якоїсь будівельної компанії. У той час в Україні тимчасово перебували іноземні громадяни, які допомагали у реконструкції народного господарства СРСР. Він часто їздив до Херсона, де у магазинах „Торгсину” купував продукти харчування, ділився ними з родиною Томенків. А ще мама віддала йому свій срібний хрестик, щоб обміняв на хліб. У Віри Яківни до цього часу збереглося фото американця і його дружини Анжеліни й доньки Віри, яку вони узяли із дитячого будинку Херсона. У 1937 р., коли Евель залишав СРСР, його разом з сім’єю затримали НКВДисти в Одеському порту. Дружину з донькою відпустили, а американця, який допомагав пролетарській державі відбудовуватися, було визнано „ворогом народу”. Після арешту ніхто про нього більше не чув. Лише у 1953 р. дружина Паквела Анжеліна приїздила у Тягинку до Томенків, розповідала як бідувала з донькою, не мала ні житла, ні роботи, ні грошей. Через деякий час вона повернулася до США і зв’язок з нею припинився.
Про пережите згадує жителька села Жураківська Ядвіга Гнатівна (1929 р.н.), що була переселена на Херсонщину із села Борщагівки Погребищенського району Вінницької області. Із 4-річного віку вона та ще четверо її братів і сестер жили тільки з мамою, тяжко бідуючи, не знаючи батьківської турботи і підтримки. А сталося це ось чому. Їхня мама — Якобинська Стефанида Костянтинівна (1882 р.н.), уродженка Польщі, переїхала до дядька Збігнева в Україну (Вінничину). Жили вони досить заможно, тримали крамницю. У 1903 р. вона вийшла заміж за українця — Гната Миколайовича Копівського, який був із значно біднішої родини, ніж вона. Але працювали разом, дбали про господу, мали 3 дітей. У 1930 р. її чоловіка обрали головою колгоспу у селі. Тяжко працював, зранку до ночі їздив полями, говорив з людьми, підтримував їх, намагався і перед начальством „не пасти задніх”. Навесні 1933 р. він отримав велику суму грошей і був відряджений до Вінниці за посівним матеріалом. По дорозі на колгоспні підводи напали грабіжники, забрали коней і гроші, двох селян поранили. І тоді Гнат Михайлович, залишившись без нічого, вирішив, що назад він не повернеться, бо не зможе дивитися змученим і голодним людям у вічі. До того ж знав, що на нього чекатиме покарання, а, можливо, й смерть. Передав своїм товаришам слова прощання і вибачення дружині й дітям, а потім зник … назавжди. Чоловіки, що повернулися у село, розповіли про це у сільраді. Та цим справа не закінчилася. Зібрали партійні збори, викликали на них вагітну п’ятою дитиною Стефанію Костянтинівну і „судили” її за змову з чоловіком у здійсенні „контрреволюційного злочину”. Важко навіть уявити, як жила ця мужня і нескорена жінка — мати 5 дітей, як бідувала, голодувала у далекому 33-му році. Та, не дивлячись на осуд влади, люди ставились до неї з повагою — було у неї аж 38 похресників, що свідчить, як любили і шанували її односельці. Своїх дітей вона завжди вчила:” То не честь — усе самій з’їсти, треба поділитися з іншими”. „У хаті, — як згадує Ядвіга Гнатівна, — мама завжди тримала одну паляницю, прикриту рушником, для подорожніх, для тих, — як казала, — хто страждає дужче від нас.” Лише у 1962 р., коли Ядвіга Гнатівна Жураківська вже жила у Тягинці, працювала дояркою на фермі, прийшов до її хати якийсь літній чоловік, попросився переночувати. По його діалекту можна було здогадатися, що він із Вінничини. Він розпитував дітей, звідки родом їхня мама, хто були її батьки. А зранку, коли вона пішла на роботу, подорожній чоловік залишив чотири великих помідори — „волове око”, яких у Тягинці ще ні у кого не було, — і маленьку записку: „Спасибі тобі, доню, що приютила мене у своїй хаті. Хай Бог дає здоров’я тобі і твоїм діткам. Увесь вік я карався за розлуку з вами. Прости, якщо зможеш, твого нещасного батька. Збережи ці помідори, саджай їх на городі, годуй родину. Це все, що можу тобі зараз дати. Пробач іще раз. Нехай Бог береже тебе”. Ядвіга Гнатівна довго берегла це послання, вивчила його на пам’ять. Та ще й досі шкодує про те, що не здогадалася відразу, що то був батько, а він не мав сили зізнатися їй у цьому. Більше нічого не чула про батька, писала й до родини на Вінничину, зверталася й до архіву, але жодної звістки не отримала. Ось так 1933 рік розділив людські долі, приніс стільки невиправданих страждань.
Слухаючи розповіді своїх односельців, які пережили лихоліття голодомору 33-го року, я не раз думав про те, як же далі склалося життя у багатьох цих чесних, працьовитих, відданих рідній землі людей, чи потурбувалася держава про їхню старість.
Моя прабабуся — Винник Ганна Петрівна (1915 р.н.) розповідала про свою маму — Бойченко (у другому шлюбі Нікітенко) Лукерію Василівну (1888 р.н.), яка у 1932-33 рр. поховала 13 своїх дітей і чоловіка, які померли з голоду. Лишилися живими тільки двоє — Ганна та Іван (1925 р.н.). Прабабуся згадувала, що мама цілий день була у колгоспі, а вона ходила на хутір до Здориків (так звали господарів, куркулів, як тоді говорили), працювала у них: гляділа дітей, носила воду з криниці, пасла овець. А увечері поверталася додому, несучи у маленькому горщику якесь „вариво” — плату за відпрацьований день. Цим годувала матір, цим урятувала від голодної смерті свого брата, який тяжко захворів, мав глибокі виразки на тілі, але, дякуючи Богові, вижив. Зараз він теж живе у Тягинці, має 6 дітей. Боляче ще й від того, що за все пережите люди так мало отримали відшкодування. Прапрабабуся Лукерія Василівна довгий час не отримувала пенсії, бо зникли невідомо куди усі архівні записи про її роботу у колгоспі „1 Травня” за 30-і роки. Потім „змилостивилися” над нею — призначили в „соцзабезі” пенсію — аж 9 карбованців. Лише 1971 р. після численних клопотань її доньки, підвищили допомогу до 20 крб. Такою була мізерна і жалюгідна плата за голодні роки, втрачених дітей, загублений шлюб.
Маю надію, що моє коротке дослідження про події 1932-33 рр. у Тягинці додасть сторінку до книги народної пам’яті про святотатство, здійснене над українським народом. Ми, люди ХХІ століття, повинні пам’ятати про надлюдські муки, непоправні втрати, про біль мільйонів людей. І поки ми не відплачемо уголос, не відмолимося на кладовищах і у храмах, не увічнимо пам’ять невинноубієнних душ, доти не зможемо жити з піднятою головою. І доки не прокинеться у нас національна гордість, не відчуємо себе господарями на своїй землі.

Читати далі >> 41 >> 42 >> 43 ... >> 58 >> 59 >> 60