"Просвіта" Херсонщини - Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -09 - Петро Іваненко (Петрик)
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:18
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 81

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Нариси з історії Бериславщини. Вип. 4 -09 - Петро Іваненко (Петрик)

1 << 2 << 3 << ... 6 << 7 << 8 << Читати спочатку

Сергій Гейко


КАЗИКЕРМЕНСЬКИЙ ГЕТЬМАН


У наш час відродження національної свідомості, коли відкриваються довго замовчувані сторінки історії рідного народу, нашій пам’яті повернуто імена славних синів України, незламних борців за її незалежність і процвітання: Івана Мазепи, Костя Гордієнка, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка, Степана Бандери та багатьох інших. Проте, вивчення минулого буде приносити все нові і нові імена. Серед історичних діячів-борців за національне визволення України варто згадати Петра Іваненка (Петрика).
...Кінець XVII століття. Щойно скінчились братовбивчі війни, що їх вели лівобережні гетьмани з правобережними. За цей період, який по праву дістав назву Руїна, Україна дійшла до крайньої межі зубожіння. Розгромлена й спустошена, вона не могла вже чинити опір ні підступним планам Москви, ні татарським набігам, ні польській експансії.
Обрання на гетьманство Івана Мазепи породило надії на замирення на теренах України. Пам’ятаючи сумну долю своїх попередників Виговського, Брюховецького, Дорошенка, Самойловича, які намагалися проводити самостійницьку, часом навіть антимосковську політику, Мазепа з перших днів свого гетьманування прийняв бік московського самодержавства, остаточно пов’язавши долю України з імперією. Не у змозі протистояти натискові Москви, Мазепа змушений був запобігати перед царями, йти на ущемлення інтересів Батьківщини. Московське дворянство тільки чекало моменту, щоб ринути в Україну, прибираючи до рук нові багаті й незаймані землі. Боячись бути оточеним з усіх боків чужинцями і відрізаним від національного ґрунту, Мазепа, що теж належав до заможної верхівки, починає роздавати своїй старшині земельні наділи разом з людьми. Поступово, але неухильно зростають податки, запроваджується незнана досі в Україні панщина. Різкий, самовладний характер гетьмана, обмеження торгівлі горілкою, сваволя російських чиновників — усе вищезазначене викликало обурення простого люду. Особливо не склались стосунки гетьмана з Запоріжжям. Січове товариство, незалежне і своєвільне у своєму житті та вчинках, не сприйняло промосковської політики Мазепи, бо було певне, що привести вона могла до остаточного уярмлення рідної землі. Не меншу тривогу викликало у запорожців збагачення старшини, поступове перетворення її на поміщиків. Простий люд цілими ватагами тікав на Січ, бурхливо реагуючи на кожен новий факт притиску народних мас.
З початку 90-х років XVII ст. у південних районах України, зокрема на Запоріжжі, почалася морова пошесть, що косила цілі міста. Влітку налітала сарана і нищила врожай. До того ж, стояла страшна посуха і одне за одним міста горіли внаслідок пожеж, спричинених цією посухою. Народ нарікав, що все те лихо — від Москви і запроданця гетьмана. За таких умов у січні 1691 р. на Запоріжжі з’являється козак на ім’я Петро Іванович. Родом з Нових Санжарів (Полтавщина), виходець із старшини Полтавського полку, Петро Іванович, або, як прийнято було у Наддніпрянщині, Іваненко, закінчив Києво-Могилянську академію, де отримав міцні знання. Людина розумна й освічена, він швидко увійшов до числа наближених до гетьманської старшини, одружившись на Ганні — небозі генерального писаря Василя Кочубея, який у свою чергу був зятем полтавського полковника Жученка. Породичавшись таким чином з самою правлячою верхівкою тогочасної України, Іваненко був призначений старшим писарем Генеральної військової канцелярії, де мав доступ до усіх, зокрема секретних документів. Здавалося б, доля благоволить до нашого героя, сімейне щастя і службова кар’єра мали б стати запорукою подальшого просування по щаблях гетьманського управління. Та сталося несподіване.
У січні 1691 р. після Водохрещі з Москви до гетьманської столиці Батурина прийшли царські дарунки Мазепі і усій старшині. Хто був у Батурині, сам отримав дарунки, а кого не було — до того довелося посилати. Полковник Жученко перебував у Полтаві, тож до нього й послали його родича Іваненка, щоб передати ці дарунки. Та назад до столиці, де у нього був будинок та ще деяка маєтність, старший писар вже не повернувся. Разом з кількома помічниками — однодумцями він подався на Запорізьку Січ. Там Іваненко певний час проживає рядовим козаком, там отримує прізвисько — Петрик, за яким і увійшов в історію.
Та Мазепа, довідавшись про втікача, надсилає до січовиків вимогу: видати колишнього канцеляриста, звинувачуючи його у тому, що він забрав із собою важливі документи. Зібране з цієї нагоди загальнокозацьке Коло відмовило гетьманові у видачі Петрика, слушно зауваживши, що споконвіку повелося: вхід до Січі вільний для усіх бажаючих і видачі бути не може, бо тоді вже на Запоріжжя ніхто не прийде. Більш того, враховуючи освіту, досвід та зв’язки Петрика, його обирають писарем Війська Запорізького, тобто третьою особою на Січі.
Що ж спонукало колишнього старшого писаря Генеральної військової канцелярії, людину далеко не останню у гетьманській верхівці, так круто змінити своє життя, зробивши крок у невідоме? Сам Петрик в листі до Кочубея пояснює свої справи так: «Тікаю від безсоромної лютості жінки своєї, котра не тільки що лихословить і ганьбить мене, а ще й наважається позбавити мене життя». Та навряд чи сварка з дружиною могла у даному випадку бути головною причиною втечі Петрика. Можливо, що діяв він за дорученням певних політичних сил. І якщо це так, то діяти Петрик міг або ж за завданням самого Мазепи, або Кочубея. Відомо, що гетьман не мирив зі своїм генеральним писарем, який сам хотів отримати гетьманську булаву. Підозрюючи один одного в антимосковських настроях, ці можновладці могли скористатися Петриком для компрометації кожен свого суперника. На користь того, що Петрик діяв з чийогось відома, говорить і те, що відразу після втечі його до Січі думний дяк Українцев доручив Кочубеєві таємно наглядати за Мазепою, і те, що приблизно тоді ж був звільнений з полтавського полковництва Жученко. Відомий український історик О.Оглоблин припускає, що Іваненка послав саме Мазепа, що хотів через нього укласти союз з татарами й турками і з їх допомогою позбутися московського ярма. Та коли він побачив, як мало пішло за Петриком козаків, сам мусив виступити проти нього, щоб не викрити своїх намірів. Якщо це так, то у якійсь мірі стає зрозумілою догодницька політика Мазепи щодо Москви у наступні роки. Обпікшись з першого разу, гетьман став надто обережним і цілих півтора десятиліття вичікував моменту, щоб знову спробувати визволити Батьківщину.
Близько року пробув Іваненко запорізьким писарем. Важлива ця посада дала можливість йому, пригледівшись до навколишнього люду, поступово почати агітувати січовиків і проти Мазепи, і проти багатої старшини, і, особливо, проти Москви. У численних розмовах він доводив козацькій сіромі, що треба рушити визволяти Україну від панського гноблення та московитської сваволі, а також поставити гетьмана «зі своєї руки». Серед січовиків він здобув чимало прихильників, бо навіть кошовий отаман Гусак писав до Мазепи, що бідним людям ще гірше, ніж було при ляхах. Та все ж більша частина козацького товариства залишилася вірна присязі і на підбурювання Петрика не піддавалася. Розчарований запорожцями, Іваненко робить новий несподіваний і рішучий крок. Навесні 1692 р. він разом з 60 козаками прибуває у Кази-Кермен.
Будучи високоповажною особою у січовій ієрархії, він представлявся офіційним посланцем Запоріжжя. З Кази-Кермена зав’язує він переговори з Кримським ханом, звідси ж шле й шле на Січ відозви:
«Часто багатьом з вас я говорив, у якім горі живе наша Україна і до якого приходить вона упадку. Але ще ніхто не хотів узятися за діло, то я сам став за весь український народ, для чого й пішов до держави кримської. Колись-то предки наші жили з татарами в союзі»;
«Хто хоче йти з нами для відобрання дорогої отчизни нашої з-під московської власті, той нехай готовиться до походу».
Тут, у Кази-Кермені, Петрик підписує від імені Війська Запорізького з ханським двором 26 травня (5 червня) 1692 р. статті так званого “вічного миру”. Сам він про це писав так: ”Приїхавши до Казикерменя, домовився я про учинення миру з беєм його милістю Кееман мурзою; а потім, приїхавши до Перекопу, ті статті і присягу, які у Казикермені чинив я, з найяснішим ханом його милістію і з усією державою кримською і на вічні часи підтвердив я цим”. Оголосивши створення незалежного «Князівства видільного Київського, Чернігівського і усього війська Запорізького Городового і Народу Малороського”, встановлювались кордони його у межах, відвойованих ще Богданом Хмельницьким. Лівобережні українські полки мали переводитись на правий берег Дніпра і відходити під владу запорожців. Обидві сторони зобов’язувалися боронити один одного від Річі Посполитої та Московії. Козаки діставали право без усяких податків добувати сіль, рибу, полювати від Дніпра до Бугу. Петрик, зі свого боку, за допомогу “іспод московской власти выбитца” мав “отворить муравские шляхи” (тобто лівобережні землі) татарам для нападів на Московію. Ще Петрик зобов’язувався, що “Державі Кримській, Білу городу, Ачакову і Кази Керменським городкам і усій вірі мусулманській, з усіма приналежностями, як на полі і на воді, пішо і конно воіським чином і ніяким злим умислом ніякого німалого збитку не буде”; у тому ж клявся й хан. Через Кази-Кермен також домовилися пропускати “купців руських” (тобто українських) на Крим і “ у малих потребах листи перенесені будуть через гінця або через поштаря, які мають бути з боку держави Кримської у Казикермені”. Ординці гарантували договір печаткою казикерменського бея Кеман мурзи.
Союз з татарами не повинен викликати у котрогось з читачів здивування. Адже татари були єдиними, хоч і ненадійними, союзниками Богдана Хмеля у визвольній війні з поляками. Саме на кримців ставив і Петро Дорошенко, та й інші гетьмани, що домагалися української державності. Для Іваненка Москва була таким само ворогом Батьківщини, яким для Хмельницького була Польща. Тим паче, такий союз влаштовував хана, бо татари завжди були зацікавлені в існуванні по сусідству слабкої роздробленої України, аніж сильних Московії чи Речі Посполитої і таки частенько допомагали українцям.
Петрик тим часом встиг з Кази-Кермена з’їздити до Бахчисараю, де наодинці мав розмову з ханом. Заявляючи, що має повноваження не тільки від Запоріжжя, а й від гетьманської старшини, зокрема Кочубея, Петрик увійшов у повну довіру до хана, як раніш до казикерменського бея. Влітку цього ж року у Чорній долині біля Каланчака кримський хан, його престолонаслідник і співправитель калга-салтан, беї та мурзи татарські у присутності двох десятків козаків проголосили Петрика «гетьманом козацьким ханським» усієї України і Запорізького війська, при цьому подарували йому корогву велику, прапор малий, бунчук з кінським хвостом, срібний пернач, гаптоване золотом сукно та турецького коня.
Новоспечений гетьман, що у Кази-Кермені запевняв, буцімто Мазепа «не буде живий», бо Кочубей його ось-ось зколе, що Мазепа – перший ворог України, тепер каже, що має більше причин сердитися на Кочубея, ніж на Мазепу і що «гетьман з поради всіх полковників прислав до мене секретно чоловіка велів передати, що як тільки ми наблизимось до Самари (річка на Полтавщині — Упор.), то всі вони від Москви відстануть, зійдуться з нами і будемо разом бити москаля”. Тут уже зовсім малозрозумілими видаються вчинки Петрика, та, можливо, це наслідок відсутності якихось документів, що проливають світло на його плани. Мабуть, слушно ситуацію прокоментував наприкінці ХІХ ст. дослідник О.Уманець: “Петрик безсумнівно вигадував, але за смаком тодішнього суспільства. Він брехав правдоподібно і, можливо, частково і сам вірив тому, що говорив. Чи є тінь правди в усьому, що він вигадував, — тепер важко розібрати. У всякому разі, він щось бачив і чув, на щось сподівався, у чомусь твердо переконаний”. Татари ж, мабуть, просто вирішили скористатись «гетьманом» для чергових походів за ясиром та іншою здобиччю. Як писав О.Оглоблин, “логіка речей дедалі одривала Петрика від українського ґрунту”. Однак, мабуть-таки Петрик цілком щиро вірив у свою мету — визволити Україну, вірив, що з його появою вся людність підніметься на боротьбу. Бо чим ще можна пояснити, що визволяти Україну він рушив з 20 000 татар і усього з 12 козаками?! Підступаючи до Січі, він надіслав кошовому Гусаку вимогу зустріти його хлібом-сіллю. І хоч Гусак відмовив, серед козаків почалося бродіння і багато хто з них переходять до Петрика. Водночас знову линуть чутки, що все це діється з відома Мазепи. У Батурині ж гетьман звинувачує Кочубея у таємній підтримці Петрика, а той божиться, що не винний «в злом начінаніі» і шукає захисту київського митрополита.
Поки у столиці шукали крайнього, Петрик зібрав чималу ватагу козаків (за словами Самовидця “купа немалая до оного зобралась з розних городов”) і разом з татарами вже становив неабияку загрозу Мазепі. Гетьман негайно розіслав по усій Україні листи, сповнені ненависті до самозванця та погроз усім, хто його підтримає. Називали його не інакше як “діавольський сосуд”,”проклятий Петрик”, “собака скажена”, “погибельний блазень”, “шалбер”, “щеня пекельне”. Самому ж Петрикові Мазепа відписав таке (як подає М.Костомаров): “Ми усі й старші й молодші дивуємося з твого безглуздя: хто тебе, таке щеня, настановив начальником?.. З якої речі ти так турбуєшся й дбаєш про наше життє? Ми знаємо, що батько твій був старцем і жив у нас у Полтаві, а ти, як був у школі, валявся по улицям між старцями і годувався під вікнами нашими недоїдками. Ти не тільки не був у лицарських муштрах, але й у науці домовій, а після того хоч і втерся у військову канцелярію, то й там обікрав товаришів, зрадив свого пана і утік на Запороже! Ми не ймемо віри тому, ніби до тебе прибув Калга-султан, бо не сподіваємося, щоб така важна особа пішла за тобою брехуном, щеням! Мабуть, який циган зібрав тисячну юрбу голодранців із татар та й удає з себе султана!” Та, розуміючи, що одних лише слів замало, Мазепа посилає свої полки проти суперника. У цей само час надходять звістки, що у Криму розпочався заколот мурз і беїв проти хана. Татари вернули додому. Петрик, так і не підтриманий запорожцями, також рушив назад, до Перекопу. Більшість козаків покинула Петрика, так що залишилося при ньому чоловік з 80 українців. Так сумно закінчилася перша, найбільш реальна спроба Іваненка визволити Україну.
Та й після цієї невдачі він знову надсилає лист на Січ, де доводить, що справа ще не програна і що він не заспокоїться, поки не доведе її до кінця. Однак тепер він уже не зустрів у запорожців ніякої підтримки. Але вперта самолюбна натура Петрика не знала спокою. Скориставшись зміною ханів у Бахчисараї, він зумів увійти в довіру до нового господаря. На початку 1693 р. разом з татарами він вирушає у другий похід на Україну. Кілька десятків тисяч ординців збираються біля стін Кази-Кермена. І знову Петрик закликає запорожців пристати до нього. Чи провидів він майбутнє своєї Вітчизни, коли писав: «Якщо й нині не підете, то відайте, що ви загубите ваші вольності, а Україну довіку з московського підданства не визволите», «Москва вас з Січі вижене, вольності ваші військові відбере»? (Так і сталося...) Однак запорожці і цього разу не підтримали Петрика і він разом з ордою, потупцювавшись під Переволочною і Полтавою, без найменших успіхів повернув у степ. З цього часу роль Іваненка в українських справах зводиться до нуля. Ще кілька разів він разом з татарами вирушає на визволення Батьківщини, та все марно. Останній свій похід він здійснив на самому початку 1696 р., коли кримський хан вирішив помститися українцям за зруйнування Кази-Кермена та інших подніпровсяких фортець улітку минулого року. Рухаючись з ордою, що підійшла до Полтавщини, Петрик усе розсилав свої безплідні універсали, закликаючи народ до виступу проти Москви. Та цього разу не знайшлося жодного охочого чоловіка, що приєднався б до нього. Вже зрозумівши свою безсилість, він навіть почав видавати себе за позашлюбного сина Мазепи. Вважається, що у цьому поході сам Петрик-Іваненко наклав головою. Знайшовсь якийсь гадяцький осавула Вечірка, що спокусився на встановлену Мазепою нагороду — 1000 карбованців за голову Петрика і проткнув його списом у бою чи то під Кишенкою чи то під Голтвою, та, проте, і сам був тут забитий татарами. Але є й відомості, що Петрик був живий ще й у 1700 році, бо згадується у доносі Кочубея на Мазепу. За іншими даними, він з 1696 по 1712 роки був гетьманом так званої «Ханської України» (між Південним Бугом і Дністром). Згадуваний вже Оглоблин припускає навіть співпрацю Петрика з гетьманом Пилипом Орликом під час написання Конституції 1710 р. Як би там не було, ясно, що кінець своєї діяльності був для Іваненка зовсім не таким, на який він розраховував.

То ким він був, Петрик-Іваненко? Авантюристом, зрадником, патріотом-визволителем свого народу? Історики також не мають єдиної думки щодо його особи. Більшість усе ж таки потрактовують його як іграшку у чиїхось владних руках: О.Єфименко і анонімний автор “Історії Русів” вважали за керманича “кримської партії”, М.Яворський бачив тут “московські інтриги” проти Мазепи, М.Костомаров порівнював його з Дон-Кіхотом, зазначаючи, що той “хотів повторити майже буквально історію Богдана Хмельницького. Але події буквально не повторюються”. Д.Яворницький характеризував Петрика так: ”Це не був якийсь проходимець, що шукав пригод серед Запорізького війська. Це була гаряча голова, яка ясно усвідомлювала хвороби своєї вітчизни, твердо вирішила узяти на себе роль рятівника України і заразом з нею Запоріжжя і з цією метою відійшла на Січ”. Немає сумнівів, що Петрик виражав волю простого народу, його сподівання і надії. Сама його поява на історичному небосхилі говорить про те, що не забув тоді народ український свободи, відвойованої за Богдана Хмеля. А що не пішов народ за Петриком, то за ким він одразу ішов? «Завше люди убивали самих пророків, починаючи від Христа і по днесь-день» (Гнат Хоткевич). І за це й страждав наш народ, бо справдилось Петрикове: “Гей, українці, начувайтеся! Коли тепер не здобудемо волі своєму народу — вічно зостанемося московськими рабами”. Він любив свою Вітчизну, свою Україну, її ниви, її ліси, води, її небо, її землю, її людей. Він так жадав свободи і щастя для неї і для себе, що не помітив як перетворився у звичайного пішака в руках кримськотатарських можновладців. І у цьому його страшна трагедія.

Життя і діяльність Петрика поки мало вивчені. Цих питань у двох роботах торкався лише відомий український учений О.Оглоблин ще у 20-30-і роки минулого століття. Після Другої світової війни з політичних міркувань його праці були заборонені для використання і досі усі не перевидані. Тож, тільки ретельне вивчення і розшук відповідних документів, зокрема кримськотатарських, може пролити світло на історію руху Петрика-Іваненка.

("Старожитності" Ч. 5-6, 1994 р.)

Читати далі >> 10 >> 11 >> 12 ... >> 58 >> 59 >> 60