"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ. І.Бунін. Лірник Родіон
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:18
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 14

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ. І.Бунін. Лірник Родіон

1 << 2 << Читати спочатку


Іван Бунін



Російський письменник Іван Олексійович Бунін, добре відомий в усьому світі, мандруючи понад 115 років тому (1895) в пониззі Дніпра, серед наших херсонських заплав, зустрів сліпого лірника.
Ця зустріч відбилась в оповіданні “Лірник Родіон”.
Бунін — лауреат Нобелівської премії, 1933 р.

Лірник Родіон


Розповідав і співав оцю “Думу про сироту” молодий лірник Родіон, віспуватий сліпець, що мандрував без поводиря, куди Бог на душу положить: від Гадяча до Сули, від Лубень до Умані, від Хортиці до гирл, до лиманів. Переказував і співав на пароплавику “Олег” у херсонських плавнях, у пониззі Дніпра, в темряві теплого весняного вечора.
Від краю і до краю Наддніпрянщиною мандрував і я. В ту пору на Полтавщині весна була холоднувата, з гучними вітрами “суховіями”, із смарагдом озимин, із голими мітлами хутірських тополин, видних далеко посеред рівнини, де, як у морі, губилися малі люди, що орали волами землю під яр та збіжжя. А на півдні тополі вже одяглися, зеленіли й церковно духмяніли. Рожевим цвітом квітчалися сади, урочисто біліли великі старовинні села, які ще святкували, наряджаючись, наче молоді козачки: недавно замовк пасхальний дзвін, ще під вітряками й тинами валялося лушпиння крашанок. У гирлах уже було літо, багато метеликів-бабок кружляло над очеретом, багато скиглило морських чайок, віддзеркалюючись у сріблистих розливах ріки.
На південь, на Нікополь і далі, плив я на тім “Олегу”, дуже брудному і старезному; увесь дригочучи, безперестанно димів і спішно шумував колесами, повільно тягнувся посеред неосяжних очеретяних зарослів і повноводних заплавів. У першому класі “Олега” нікого не було, крім якоїсь дівиці, знайомої капітана, що трималася осторонь. В другому класі було кілька євреїв, що зранку до ночі грали в карти та ще якийсь неголений, злиденний актор. А на нижній палубі набилось душ до півтораста хохлушок, які плили кудись на весняні заробітки. Вдень у них було галасливо, тісно, душно: вдень вони їли, пили, сперечалися, спали. Увечорі довго сиділи в присмерках, вели спокійні, замислені розмови, впівголоса співали.
Той вечір був особливо гарний, особливо налаштовував до цього.
Палубою бродила, зупиняючись, вдаваючи з себе замилуваною в хмари на заході — капітанова знайома. Вона накинула на голову серпанок із зеленого шовку, тонкого, немов павутиння, оповила його кінці довкола шиї, і присмерковий вітрець грався ними. Вона була в просвітчаній свитині, висока й така крихкотіла поставою, що здавалося, ось-ось її стан переломиться. Однією рукою підтримувала серпанок, другою — спідничку, обтягуючи нею ноги. А за нею увесь час слідкував актор.
Він боком притулився до спинки стільця і закинув ногу на ногу, ніби показуючи, що ані трохи не соромиться своїх жахливих черевиків. Він підняв комір клітчастого пальта, з широким паском на крижах, насунув на лоб крислатого капелюха і, рухаючи ціпком, водив очима.
Дівиця гуляла, зупинялась, нібито й не помічала його. Але погляди з-під крислатого капелюха ставали все більш пильнішими. Раптом, стріпонувшись, ніби від вечірньої свіжості, вона підвела брови, підхопила спідницю і, наче не дбаючи, побігла по сходах вниз. І, прикривши очі, актор прикинувся, нібито він дрімає. За м’якою чорністю правобережжя, його вітряків і косогорів, які злилися з плавнями, густими очеретами, поволі ниділи в темряво-рожевому, слабі обриси мутно-синіх хмар. У вишині проступали дрібні, бліді зорі. “Олег”, димлячи, дрижав і одноманітно гуркотів колесами... І ось, впівслуха, гармонійним хором, заспівали хохлушки, виспавшись за день.
Я в ті роки був закоханий в Малоросію, в її села, степи, жадібно шукав наближення з її народом, жадливо слухав пісні, душу його... Співав він найчастіше меланхолійно, як і належить синові степів; співав на церковний лад, як і повинен співати той, чиє народження, праця, любов, родина, старість і смерть неначе відправа в церкві; співав то гордовито, то з глибокою чутливістю і ніжністю. З ярмарку на ярмарок, у пересуваннях гуртами на роботи, часто супроводили його бандуристи і лірники, що наводили на чоловіків спомини про колишню волю, про козацькі походи, а на жінок — співучі думи про розлуку з синами, з чоловіками, з коханими. Бог благословив мене щастям бачити й чути багатьох із тих мандрівників, ціле життя яких було мрією і піснею, душам яких ще були близькі і дні Богдана, і дні Січі, і навіть ті дні, за якими вже проходить казкова, старослов’янська синява Карпатських верховин. Родіон, котрий випадково долучився до жінок і плив разом із ними, був молодий і безвісний. Він говорив, що не вважає себе за співака, лірника. А співак він був, по правді, дивовижний. Якщо він ще живе, то Бог, певно, дав йому старість щасливу й відрадну за ту радість, яку він давав людям.
Сліпі — люди складні, тяжкі. Родіон не схожий був на сліпця. Простий, відвертий, легкий, він сполучав у собі все: суворість і ніжність, палку віру і відсутність показної набожності, серйозність і безжурність. Він співав і “псалми”, і “думи”, і любовні пісні, і “про Хому”, і про Почаївську Божу Матір, — і легкість, з якою він змінювався, була чарівна: він належав до тих рідких людей, уся істота яких — смак, чуткість, міра. Голова у нього була невелика, темне волосся, рівно підстрижене в кружок, закривало чубком чоло. Сухе, віспувате обличчя із закритими маленькими повіками без вій, яке, звичайно, нічого не висловлювало. Але тільки-но він відкривав рот, щоб співати і грати, воно перевтілювалося: самими порухами брів і усмішками, що прояснювали його обличчя й осяювали на безліч ладів, він висловлював найтонші й найрізноманітніші почування й думки. На зріст був невеликий, плечі вузькі, величезні чоботи. І чудово, по-слов’янському, червоніла стрічечка, якою зав’язував комір своєї сорочки з грубого полотна.
У цей присмерковий і теплий вечір жінки почали із старовинної козацької пісні про сина і матір, яка ласкаво та безнадійно вмовляла його не занапащати своєї молодості для одного свого п’яного молодецтва. Скінчивши її протяжні, спокійні докори, — “Ой ти, сину, мій сину, ти, дитино моя!” — довго не заводили іншої; заспівали було на три голоси якусь верескливу, міщанську та зараз же покинули. Родіон пів-голосом занив перший рядок пісні, ще більш стародавньої, як про матір і сина: “Край Дунаю трава шумить” — і раптом, окликнувши когось, якоюсь приказкою, і поруч нього радісно пирхнули, покотилися від сміху.
І довго лише жарти та лихий говір чулись в дрімоті теплої вечірньої темряви, серед рівного, вже нічного гуркоту, й шумовиння коліс. Де-не-де по невиразно чорніючих берегах йшли пізні вогники. Попереду, в ледь видному затоні, між двома чорними стінами очерету, нічний риболов, освічуючи, бив у воді рибу: спокійний відблиск його вогню у воді був схожий на запалену довгу воскову свічку. Хтось заговорив про Київ. Може бути, що, дивлячись саме на цей відблиск, і пішла розмова про Софіївський собор, про Михайлівський, — багато з них побували на цій дорозі вперше в Києві, — й почали із зворушенням дивуватися їх красі і пройматися жахіттям картин Страшного суду, яким славиться багато київських церков. Тоді, ніби-то продовжуючи їх мирну розмову, повільно й співливо заскреготала і забриніла стара Родіонова ліра.
Він немов перебирав у своїй пам’яті картини соборів, проходів під золотоверхими дзвіницями, темних і тісних напівпідземних каплиць. І, дійшовши до образів судних, зміцнив тон: ліра його забриніла і заграла сміливіше, твердіше. Почулися зітхання, слабі скрикування ніжності і суму. І він іще підсилив — і скрізь східну, степову меланхолію мотиву ясно проступила подібність органного хоралу. Він відчув, зрозумів, що саме повинен заспівати для своїх слухачок, і почав їм, матерям і дівчаткам, оповідати щось дуже близьке до жіночого серця — про сироту й мачуху, змішуючи органні погрози й напучення з піснею, з мякими слов’янськими докорами.
— Ой, зашуміли луги ще й бистрії ріки, — зітхнув і строго сказав він, піднісши голос і заглушивши ліру.
І пояснив, знову поступившись місцем її дзвінкому бринінню:
— Померла матінка, зосталися діти...
Потім він просто й поважно почав нагадувати жіночому серцю, — серцю і немилосердному, і жалісному, — яка вона, ота сирітська доля. Батько, казав він, той потішиться:
Отець жону знайде, буде в парі жити...
А сиротам ніхто не заступить
рідної матері:
Нещасні сирітки — ті підуть служити..
Але не врятує їх жодна служба,
жодна найпильніша робота:
Що сирота робить — робота ні за що,
А люди говорять: сирота ледащо!

Одним тоном слів і ліри він дав зворушливий образ усім чужої, всім покірної дитини, обстриженої, босої, в брудній сорочці й у старенькій плахті дівчинки. Вона довго опускала заплакані оченята, довго надіялася терпінням і надмірної, понад сили, працею здобути ласку мачухи — та дарма: навіть рідний батько, раб тієї немилосердної, хазяйновитої жінки, уникав дивитися на свою сироту, боявся хоч би словом заступитися за неї. А вже коли рідному батькові тягарем власна дитина, то де ж правда, де справедливість, де милосердя? Їх треба шукати по світі Божому, по людях, перш за все десь там, куди пішла мати, — єдине невичерпне джерело ніжності. — І, знову від зітхання підвищуючи свій грудний голос, знову посилюючи дзвінкий тон ліри, Родіон продовжував:

Ой пішла сирітка темними лугами,
вмивається сирітка дрібними сльозами.
Не могла сирітка мачусі вгодити,
ой пішла сирітка по світу блудити:
по світу блукати, матінку шукати...
Син народу, що не відлічає землі від неба, він просто й коротко розповів про страшну зустріч її в “темних лугах”, у світлі пасхальні дні, із самим воскреслим Господом:
— Та й зустрів її Христос, став її питати: “Куди йдеш сирітко?” — “Матері шукати”. — “Ой, не йди, сирітко, бо далеко зайдеш, вже ж своєї матінки й по вік не знайдеш: бо твоя матінка на високій горі, тіло спочиває у смутному гробі...”.
З великою ніжністю, але все ж так само просто передав він “гірку розмову” сироти з матір’ю, — точніше кажучи, з “янголом”, що обізвався з могили за покійницю:
— Ой, пішла сирітка на той гроб ридати: чи не обізветься в гробу рідна мати? Обізвався Янгол, як рідная мати, та й став її стиха, словесно питати:
— Хто це гірко плаче
На мойому гробі?
— Ох, це я, матінко:
Прийми мене к собі!
— Насипано землі,
Що вже я невстану,
Зліпилися очі,
Що й на світ не гляну!
Ох, як тяжко, важко
Каміння глодати:
А ще тяжче, важче
Тебе до себе взяти!
Нема тут, сирітко,
Ні їсти, ні пити,
Тільки велів Господь
В сирій землі гнити!
Пішла б ти, сирітко,
Мачуху б просила:
Може змилувалась —
Сорочку б пошила...
Із зворушенням, яке годі передати, відповіла дитинка янголові-матері:
Я ж її просила, я ж їй годила.
А злая мачуха сорочки не шила!
Як усі справжні митці, Родіон серцем знав, коли треба сказати, коли помовчати. Сказавши останні слова, він замовк, опустив невидющі очі, насолоджуючись гіркими й щасливими зітханнями своїх слухачок. А зазнавши втіхи й задоволення, раптом грізно й радісно підніс голос і розгорнув уже інші картини — картини Христового суду, його кари:
— Посилає Христос-Бог Янголів од себе, — сказав він урочисто, чистим і дзвінким голосом, — візьміть ту сирітку до ясного неба, посадіть сирітку у світлому раю, у Господа бога, у честі і славі!
І з скрежетом та дзвенінням ліри Родіон далеко розлив своє задзвеніле від радісного гніву ридання:
Посилає Бог з пекла
По злу мачуху,
По злу мачуху
І по її душу:
Підніміть мачуху
В гору високо,
Закиньте мачуху
В пекло глибоко!

Закінчивши, він знову помовчав і твердо сказав звичайним голосом, без ліри:
— Слухайте ж, люде: хто сироти має, нехай доглядає, на путь наставляє.
І промовивши це, вже не порушував мовчання ні єдиним додатком. Тільки довго прикривав сказане одноманітним скигленням, ремствуванням ліри, немов би злагіднював силу враження.
Актор спав, притулившись до стільця, видно було його обличчя, сумне у сні. Сходив великий теплий місяць. Тьмяно золотилися під ним далекі гущі чорного очерету. Широкий золотий стовп проміння поринав у дзеркальну глибінь між ними, і жаби, відчуваючи місячне сяйво, почали любострасно, знемагаючи, стогнати в них, перегукуватись. Проходячи вигинами затонів, “Олег” все повертав; і тягло то теплінням, то вологістю, гниллю — весною, плавнями. Тільки великі променисті зорі залишились на небі та дим із труби піднімався пряміше, вище...
А записував я вірш про сироту в Нікополі, в гарячий полудень, серед велелюдного базару, серед возів і круторогих волів, запаху їх кізяка і сіна, сидячи разом з Родіоном прямо на землі. Диктував Родіон ласкаво і прихильно, повторюючи одне й те саме покілька разів, і часом зупинявся, здержуючи легке передсердя, коли я помилявся. А чим я був винуватий? Деякі вірші він вимовлював то так, то сяк, щось поліпшуючи на свій смак.
Коли ми закінчили, він довго щось додумував, і сонце пекло його непокриту голову, його незряче лице вже нічого не висловлювало. Потім з тонкою усмішкою натякнув щодо корчми. Я поклав у його долоню кілька п’ятаків. Він швидко стиснув їх своїми чіпкими пальцями, мерщій підвівся, всунув ліру під пахву, і, піймавши мою руку, радісно й обережно поцілував її.

Капрі, 1913.
Переклав з російської Микола Каляка.
Перекладено за виданням: И.А.Бунин, Избранное — поезия, проза. Киев, Издательское объединение “Вища школа”, 1987





Читати далі >> 4 >> 5 >> 6 ... >> 31 >> 32 >> 33