"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ -30. Хутір Марченка
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:18
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ -30. Хутір Марченка

1 << 2 << 3 << ... 27 << 28 << 29 << Читати спочатку





Хутір Марченка


(Публіцистичний нарис)



Марія Тимофіївна розповідала, що вийшло так, що і її батько, Барсук Тимофій Іванович, починав свій нелегкий шлях в сталінський соціалізм недалеко від Нової Маячки, в Любимо-Мар’євській сільраді Каховського району разом з дідом Леоніда Марченка. «Бувало, зберуться перед неділею та й заводять пісні. Полікарп Семенович розпочинає:

Коли б мені з ранку
Горілочки склянку,
Тютюну та люльку
І дівчину Ганульку…

– А мій батько підхоплювався та й в танок, і додавав:

Горілочку пив би,
Люлечку курив би,
Дівчину Ганульку
До серця тулив би…

– Спокійне було життя. Отож, збиралися в далеку дорогу разом, – згадувала старенька жіночка, син якої, у наш час, працював на будівництві другої черги нафтозаводу. – Закурив Полікарп Семенович на прощання перед хвірткою. Тютюн міцний. То був його порятунок. Нерви так розходилися, що він навіть не відчував цигарки поміж пальців. Місяць тому в нього було двоє коней, а тепер ось одна конячка і то хтось із сільської громади, змилостивився, привів під вечір від Ново-Маячківської сільради. Та чи зможе вона зрушити віз, хоча на ньому будуть тільки діти та дружина? Усе пішло до «колективного» господарства.

Луснув батіг, заторохтіли колеса, заверещали діти, заплакала дружина. Дід Полікарп витер кратчастою хустинкою спітнілого лоба. Мабуть, згадалось йому, коли стояв у дворі, спершись на лопату.

– Ти що, не поважаєш радянських законів? – підступив до нього голова нещодавно зібраної артілі. – Коней негайно в колгосп. Усе зерно, що сховав, не забудь відвезти до колективної комори.

Полікарп різко підступив до нього.

– Ось тобі, – скрутив три пальці.

– Ач ти, дармоїд. Куркуль! – Голова пішов на хуторянина з піднятим батогом. Господар подвір’я вміло ухилився.

Я тоді була малою, дев’ятий рочок набігав. Добре пам’ятаю ту сцену.

– Я «дармоїд»? А ти ж, бандюга! – прокричав дід Марченко. – Ти перший у селі глитай. Їси за двох, а працюєш? Штани протираєш на лаві біля жінок. Хто йде до вашої артілі? Усі ті, хто не вміє ні думати, ні робити.

– Полікарпе! – Втрутився селянин з ближнього хутора. – Ти трудяга, то й добра тобі зичу. Відведи коней до колгоспу.

Полікарп різко подивився на нього, кинув лопату. Сів просто на землю.

– Годував, годував, доглядав, доглядав…

– Вирішуй, або сам відведеш, – докинув ще голова. – Або тебе й питати не стануть.

Якийсь час хуторянин мовчав, а потім запитав:

– Чим я свої десятини орати буду, скажіть мені, будь ласка? Чим?!

Раптом кінь заіржав. Полікарп Семенович підхопився на ноги. Кінь ще раз неспокійно зафоркав. Хуторянин побачив – двері стайні відчинені. Звідти виводили корову. Він кинувся до воріт. А його ніби тут й чекали. Здоровило в шкірянці миттю перетягнув його прикладом по спині, аж щось хруснуло. За другим разом збив з ніг. Дід розпластався на землі, заскреготав зубами і голосно застогнав. Йому було жаль корови і телички, більше ніж коней. Доглядав їх, як немовлят.

Через тиждень знову з’явилися із сільради. Один у офіцерському галіфе, другий – неголений, а за їх плечима ще десять дядьків. Не питаючись, розбрелися обійстям. У галіфе поліз на горище, небритий і немитий знайшов діжечку з солониною, третій витягнув з погреба лантух з картоплею. Дружина Полікарпа підбігла до старшого, просила, умовляла. А він лише копирсав ногою каструлю з квашеною капустою. Старий Марченко, підперши плечем одвірок хліва, не знав, як йому бути. «Невже ото так заважає їх достаток радянській владі, що потрібно бити, ламати, нищити?..».

У повісті онук, Леонід Марченко, написав про свого діда: «Хазяїном був дбайливим, знався на хліборобстві, та й землю любив... Працював Полікарп, як проклятий. Двоє синів і старша дочка тягли лямку разом з батьками».

— Не хотіла тягнути воза миршавенька конячка, – продовжувала розповідати Марія Тимофіївна, присівши на лаву, поруч з пляжним зонтиком. — Полікарп крикнув на худючу маленьку лошицю:

– Егей, гей! – і пішов, щось буркотячи собі, не повертаючи голови до рідного степу.

– Тату, куди ви? – діти, ще по старій звичці, називали своїх батьків на «Ви».

Полікарп Семенович не відповів. Відійшов метрів двадцять від свого воза, впав навколішки, підняв жмутик землі, поцілував.

– Прощай, рідна! Скропив тебе своїм потом!

Поклав назад. Іншу грудочку щільно стиснувши, загорнув у хустинку.

– Тату, погляньте. Це ж наші коні! – закричав йому син, Григорій. – Він хотів сплигнути з воза, мати схопила за руку.

– Сиди!

– Та невже ви не впізнаєте своїх коней? – не вгамовувався хлопець.

Батько не міг зрушити з місця. Скільки з смугастими ходив у поле? Скільки ночей провів біля них? Без них не сприймав свого обійстя.

Дружина Полікарпа, тримаючи сина за руку, щоб не побіг до коней, теж ухилялася від бажання підвести очі на хутір, боялася, що не стримає сліз. Мовчки прощалася з рідним хутором, любою яблунею.

— Згадалось ще, – продовжила розповідати Марія Тимофіївна. – Від того дня минуло два тижні, як опустів їх двір. Тільки колесо, що закотилося за солом’яник з квасолею, нагадувало про криницю, яку нещодавно відкопав Полікарп, яку загубили злі люди; про нову бричку, куплену на ярмарку в Каховці; про велику брошку з чистого золота, подарунок чоловіка жінці за огірки в огороді, за справну корову. Брошку зірвав представник міського активу, з викриком:

– Буржуйка! Нарядилась. У Москві народ пухне.

– Ай, людоньки, людоньки, – стала захищатися дружина Полікарпа, Марія Фоківна. – Яка я буржуйка? Шкода, що не бачили, як працювала. І вдень, і вночі. Інакшої співали б.

Перед її очима одразу постав той страшний ранок, коли вперше прийшли їх «розкуркулювати», як сказав їх сусід. Усі знали, що його, того випивалу, небезпечно зачіпати, бо стане не тільки злий, а й дико лихий. Головною роботою для нього було, як смеркнеться, то одразу за мішок і по селу. Шукає, де брама не закрита, де собаку з ланцюга не спустили. Це він очолював ту місцеву сталінську людву, котра зруйнувала не тільки їх хутір, а й зразкову комуну «Хлібороб» під Ново-Маячкою, яку утворила бригада добровольців з Канади. Канадські українці зібрали серед трудящих Північної Америки кошти, закупили сільську техніку, насіння.

– Навіть зараз, коли оце згадую, горло стискають спазма. – Марія Тимофіївна не стрималась, захлипала. – Хочеться ридати, як тоді, коли була маленькою. – У мого батька садиба була невелика, середня, але привітна і чиста. Село було видно. І хутір Марченка. Ми, діти, частенько сходилися, усідалися на причіпку. Хата їх біла стояла на горбку. Одне вікно від полудня, друге від сходу. Серед вечірньої тиші, коли по хазяйству управлялись, вони всією сім'єю сідали під розлогою кулястою яблунею, пили парне молоко. Було чути, як шумів ставок, покритий зеленою ряскою, а десь шелестів мечовидний аїр, нагадуючи про казкових русалок. Не одну вечірню годину проводила дружня сім’я в мріях та думах, прислухаючись до кропіткої роботи бджіл. Яблуня була для них добрим весняним медоносом...

Полікарп всівся біля дружини.

– Торкай коня! – крикнув він сину. – Нічого вже, Григорію, не подієш. Ми – «розкуркулені».

Повільно покотилася повозка. За нею і наша, мого батька, Тимофія Барсука. Хутір щез з очей. «Тепер уже ніколи не побачу», – так, мабуть, думав тоді, розпачливо, український господар, незаможник. У долині вітер ганяв перекотиполе. Воно котилося, злітало. То був недобрий знак. – Як тепер поведеться. Дуже боляче все залишати. Чи буде хтось інший так прибирати глибину любов до землі, до кожного джерельця, дбаючи про здоров’я навіть маленького клаптика поля, повсякчас, не забуваючи, що дітям і онукам доведеться жити на цій землі.

Багато разів: весною і осінню, літом і зимою згадував мій дід, зустрічаючись з Полікарпом Семеновичем, останню мить на рідній землі.

Марія Тимофіївна пішла берегом. Дніпровські хвильки кидалися до її ніг, цілували. А у вухах ще довго звучала її розповідь: «Мого діда вивезли зі зборів селян, і як бандита з великої дороги, побили й кинули в темну клуню. То була дія, так званої, буксирної бригади з міста. В селі не було ні гасу, ні мила, про жири ніхто не згадував. Хліба ніде було купити. Навмисно не привозили. Забране майно ніде не фіксували.

Над дружиною Полікарпа знущалися, вона на той час була вагітна. Обіцяли розібрати хату, піднімали спідницю, штовхали в груди, погрожували облити керосином, запалити. Це було в розпал колективізації 1929 року. Влітку тридцятого в Україні вже було «розкуркулено» 90 тисяч господарств. Багато з тих, хто був зрушений з місця й виселений за межі України, в необжиті місця на Далекий схід, на Крайню Північ, загинули. А Всесоюзний староста, в цей час робив запис у свій робочий щоденник: «11–13 июля 1931 года. Нахожусь в Мелитополе. Из Крыма я проехал на Правобережную Украину. Стоит все время жара, идет уборка урожая. Урожай здесь очень хороший – лучший, чем в Крыму. Народ, в особенности рабочий народ, весь в поле, в официальных местах небольшая часть оперативного аппарата. На автомобиле проехали до Каховки на Днепре. Урожай всюду хороший, идет напряженная работа по сбору урожая.

Украинский совхоз под названием «Красный перекоп» – огромный, достаточно сказать, что он тянется на расстоянии 90 верст. Каждый день работы дает сто тысяч пудов зерна. Работают свыше полутораста тракторов, сто комбайнов…»

— Ось так! — зауважила Марія Барсук. — Таке я нещодавно прочитала в книжці «И дум высокое стремление…» (Издательство «Молодая гвардия», за 1972 год).

Форсовані темпи, і, переважно, адміністративно-репресивні методи здійснення примусової колективізації, не минули безкарно.

– Мій дід Іван товаришував з Полікарпом Марченком. Тоді мені, – говорила вона, – набігало вже десяте літечко. У селищі Біле Озеро організувався колгосп. Першим бригадиром городницької бригади дружно обрали Полікарпа Семеновича.

Тяга, українська любов до землі, пригодилася діду Леоніда Марченка і на далекій Півночі, майже у Білого моря, у чужому краї.

«Душа помалу оживала. Північ така дивна і незвичайна для нього, степовика, ставала ближчою...» – написав у своїй повісті онук, Леонід Марченко.

– Картоплю їли у сирому вигляді, усі, хто прибув з України, страшенно боялися північної цинги, – додавала до розповіді в повісті Марія Тимофіївна. – Води не пили – тільки хвойний настій. Полікарп був добрим господарем, жили спокійно. Було відчинять двері корівника, вийдуть бички, тварини-красені. А вони милуються, милуються...

Добрим словом згадав херсонського селянина-трудягу й видатний російський письменник, лауреат Державної премії Федір Абрамов у своєму громадянські пристрасному романі «Брати і сестри». Письменник довго жив поряд з героями свого майбутнього роману серед лісів Архангельщини. Він писав:

«А як там у далеких навинах? – запитала Анфіса, голова колгоспу, вже біля порога. – Багато навозив Клевакін гною?

– Федір Капітонович? Де купка, де дві. А в Полікарпа й того нема – голо-голісінько.

– Та не може бути! – Схопила голова колгоспу дівчину за руки.

– Ні, не брешу я, – образилася Настя. – Підіть подивіться самі.

Анфіса випустила руку дівчини:

– Ну, тоді без хліба залишимося... Полікарпова бригада завсіди виручала».

І далі, з любов’ю до слова, тільки на перших сторінках: «Полікарп усю зиму хворіє. Той, колгоспний дбайливець...». Може, навмисно упущено в романі, бо як сказано на сторінці 28, «...коли в районі пішло небувале перетрушування кадрів…». – Про багаторічного бригадира Полікарпа не можна було далі писати, адже він колишній “куркуль”, репресований! Та й ще з України, і все ж: – «На таких, як Полікарп, уся земля тримається, як на китах».

«Так, він ніколи не лаяв владу, – написав, закінчуючи повість найменшій онук, Леонід Марченко. – Хоча... пухли діти, а матері не могли їх нагодувати. Смерті, страшні смерті од голоду... Хто в цьому винний?».

Підріс онук (Леонід Марченко, у повісті — Сашко). Став міцно на ноги. Потягло його побачити Батьківщину любого діда і батька. І він не стримався – поїхав. «Він мріяв про те, що виросте великий і поїде на поїзді у далекий степовий край — у Таврію. Просто так — побачити місце, звідки родом ця стара яблуня».

Леонід Володимирович залишився на Херсонщині назавжди. Одружився. Взяв собі українку. Є в них син. Частенько, буває, коли колоситься золотом херсонський степ, відвідує хутір діда і бабусі – колишній хутір Марченка. Присідає на фундамент будинку, закладений золотими руками діда і батька ще до початку вимог Пленуму ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р., де Органам Радянської влади було дано право застосовувати «всі необхідні заходи боротьби з куркульством аж до повної конфіскації майна куркулів і виселення їх за межі окремих районів і країв (областей)». («Сторінки історії Української РСР». Київ, «Радянська школа», 1990).

Хутір не зберігся. Навіть стежки, що прямували до нього, вимокли від дощів. Лише на відкритій всім вітрам галявині видніється кам’яна основа, від колись міцної хати та серед розбитої сільської дороги стирчить, потріскавши від сонця, жердина воріт, яка під напором вітру то скрипить, то стогне. Яблуні – праматері північної, під якою, у важкий час спогадів, «він (Полікарп) жадібно вдихав повітря, яке пахло травами, димом, силосом, яблуневим цвітом» («Північна яблуня з Півдня». Л. Марченко. 1989), і в поминах не залишилося, видно, у часи сталінського податку на дерева, звалили. Побачивши похилений, замшілий стовп від колишніх воріт корівника, мало не скрикнув від радості, ніби знайомий, бо було у ньому щось рідне і дороге. Він навіть забув про втому і прикрощі сьогодення.

Повість «Північна яблуня з Півдня», яку я тепер ще раз прочитав, вражає і зворушує, навертає у нові параметри життєвої правди. Це був прорив на Херсонщині, що цілком узгоджувався з приходом нового часу, з настанням першого ступеня демократії і гласності, яка зробила неоцінений вплив на художнє слово. Це, насамперед, стосується образа Полікарпа Семеновича – головного героя повісті (цілком автобіографічної), котрий, вдалині од свого кореня, зміг зберегти себе, як людину роботящу, з умінням, чесно працювати, безкорисливо люблячи землю, віддаючи себе без останку, заради життя.

І тут хотілося б згадати, коли в Канаді відзначали 100-ліття переселенців, то щиро дякували українцям за відбудову Канадської Півночі. А чи подякує Росія мільйонам – з Дніпра, Заходу і Сходу України за освоєння тайги, тундри, Крайньої Півночі і Далекого Сходу?! Тієї ж Архангельщини.

Спілкуючись з Леонідом Марченком завжди приходиться чітко відчувати, як йому важко зараз, коли розпався Союз, адже він першу стежинку життя пройшов босоніж у краї білих ночей – Архангельщині. Йому ближче національний характер народу, серед якого народився. Його глибоко зачіпає, і мені це зрозуміло, бо йому дуже уразливо слухати звинувачення щодо Росії, як імперії, адже Росія для нього, Біле Озеро, не тільки держава, не тільки рідний край, а країна дитинства. Розмовляючи з ним і Марією Тимофіївною, яка теж кинула Північ, повернулася на Батьківщину батьків, виховала двох синів, херсонців, не чув я від них слів, які притаманні Плесецько-Архангельскій стороні, місцевої говірки: «пройшов у задошки», «зачерпнув коряком». І що, головне, не сприйняли навіть: «чувала, чувала», зовсім не знають значення «вивести сухаря», хоча цим часто-густо користуються в селах білих ночей, що означає запрошення дівчини до танцю.

І хоча в повісті помітно, що Полікарп Семенович не став відпадником, та все ж не зміг зберегти у собі українство, не передав дітям, онукам любов до свого рідного краю. Загубився в лісах Архангельщини. Він не один такий, скільки таких українців по усій Російсько-радянській імперії залишилося без імені і племені. Дуже багато. Он які ми українці. Ми не можемо себе захищати, відстоювати себе і свою націю. Самознищуємось! Лише природа наша, як показують онуки тих, хто потрапив під безжальну машину колективного закріпачення, що перемелювала в снігах Півночі і коріння, і крону, полишаючи голий сухий стовбур, все ж зберігало у себе найперше, пам’ять про нашу землю. Хоча і колективізація, і голодомор, і репресії, ставили собі за мету – Україна і вкраїнці повинні були завмерти. Або вмерти. І як синонім, пов’язаний з долею українських селян, яблуня з Півдня, із кількох зернят, таки вижила, дала плоди, не вмерла! Це вона надихнула Леоніда Марченко згадати діда, повернутися – і з’явилася на світ повість, що стала неабияким подвигом, подвигом онука українця, якого при народженні, в метриці, записали: «русский»! І в душу вкладали кожного дня: «русский»! «Русский»!

І все ж він, Леонід Марченко, відчув, де його коріння, і хто він насправді. Це велика справа! Не зникли українці в білій північній німотності! На Крайній Півночі, Далекому Сході!

Треба радіти, що ми увійшли в пору правди. Не загубитися б! Хоча є й такі, що повернулися з далеких країв, але вже не українцями, не допомагають рідній землі, а дехто навіть не визнає її.

Одного разу випало побувати на квартирі в одноповерховій будівлі, у Марії Тимофіївни. Зараз на цьому місці гуртожиток нафтозаводу. Я побачив на столі фотографію. Задумався. Суворе, невеселе жіноче обличчя. «Хто це?» – спитав.

– Це моя давня знайома, – була відповідь.

Я взяв у руки світлину. Щось знайоме було у погляді жінки.

– Це Надія Суровцева, – забираючи у мене фото, сказала господарка затишненької квартири. – Серйозна, розумна жінка. Громадська діячка, публіцист, історик. Була в еміграції, членом комуністичної партії. Володіла двома мовами – французькою та німецькою. Вона, по приїзді на північ, в архангельській край, організувала при нашому сільському клубі художню самодіяльність. Займалась літературною працею. А перед цим її викликали до Москви, запропонували стати секретним робітником. Відмовилася. Ще раз викликали. «Працюй з нами, йди на таємну співпрацю». Не пішла. Відправили на кілька років в одиночний ізолятор. Серед страдницьких літ, що провела Суровцева в таборах, тюрмах – була і наша холодна купель. Мужня була жінка. Єдине, що помічала в неї: говоримо, говоримо і раптом, на щоках сльози. Заспокою. Прихилиться. «Вибач, – каже, – це моє горе випливає, не можу стриматись, вибач. Ще й додаються чужі, ваші страждання». І я тоді разом з нею плачу. Отак і проводила зі мною вечори, нескорена горем жінка. Зла доля!

Працювала вона в садку. Завжди мені говорила: «Про себе нічого веселого сказати не можу». Старанно займалась з маленькими дошкільнятами. Підійде до мене, розплачеться. «Мене діти люблять, – каже, – я їх теж. Це для мене тяжко – любити чужих дітей, коли своїх немає». Вона мріяла про одруження.

Надія Віталіївна в ті роки постійно була під наглядом. Любила писати вірші, оповідання. Мене притягало до неї її впевненість у майбутнє, незламна віра в перемогу над злом. Надія Віталіївна чекала закінчення заслання свого майбутнього чоловіка Олицького. Здається так. Прожила вона з ним кілька місяців. Коли від’їжджала, зібрала нас на останню репетицію й сказала: «Дякую усім. Дякую! Ви в моїх три роки заслання, рік тюрми, рік волі були для мене справжніми краянами, ніби я жила вдома, а не в холодному курорті глибокої півночі». Ми попросили Наталю Віталіївну заспівати українську пісню. Вона з охотою і радістю виконала, подарувала нам кілька куплетів народної пісні: «Ой піду я лугом, Лугом-долиною, Ой чи не зустрінусь З родом-родиною…». А затим додала ще п’ять чи шість рядків із «западенського» гімну «Ще не вмерла Україна». Її очі тоді освітились полум’ям, наче до неї завітав козацький дух, що був для неї, як нектар працьовитої пчілки. Вона любила мене. Не знаю, чому? Може тому, що у неї не було своїх дітей?

Надія Віталіївна зібралася їхати з чоловіком до Дніпра, та несподівано Дмитра Львовича заарештували. У Суровцевої крім нього не було нікого в світі. Запам’ятались її останні слова: «Про себе? Що можна про себе?. Нічого веселого не можу сказати. Навіть мій сьогоднішній оптимізм притуплюється – своє горе, знегоди перетерпіти легше. А от витерпіти чужих страждань…».

Моя бабуся вчилася з нею в одній школі. Коли не помиляюсь, вчителькою була Кіра Іванівна.

– Якось побувала я в рідному селі, – говорила мені Марія Тимофіївна. – Що я побачила? Не всі плугатарі повернулися до рідних країв. А ті, хто все-таки повернувся, багато з них, не стали своїми на отчій землі. Є такі. На моє запитання, чи знають вони про колективізацію, голод 33-го? Про те, що пережило село, наша Україна в цілому? Молоді селяни не відають, не знаходять відповіді, а чоловік з медаллю «За відвагу», тихенько сказав мені: «Щоб свідчити про голод, однієї людини мало. А взагалі: «То белое пятно нашей истории». Так, замало. «Белое пятно». Зустрілась з своєю давнею подругою. Партійна жінка. Вся її сім’я померла в голодовку, а її, дівчинку, забрали в інтернат. Перед війною поступила в Бериславське педучилище, та не було за що вчитися сироті, пішла в колгосп. Питаю:

– Як не боїтеся? Давайте разом працювати по складанню списків померлих у двадцять дев’ятому, в тридцять другому. Звичайно, можуть розправитися, як це зробили з нами.

– Не боюсь, – відповіла вона. – Хай хоч до стінки ставлять. Хтось же має зробити.

Приїхала додому. Не могла заспокоїтись, поринала з головою в ті спогади. Перед очима поставала то та, то інша сім’я, в якій сконали люди від голоду. Лягала спати, приходили видіння: мученики простягали руки: «Не забудьте записати й мене».

Понижчало сонце, потягло прохолодою із Ольхового Дніпра. А з острова, Малопотемкінського, чутніше стало чути бурмотіння, приглушені зойки. Прислухався: там, у гущині верб і осокорів розпочав влаштовувати вечірні сольні концерти деркач. Голос хриплий, далі – голосніший, а то тихіший. А то й лише скрик: дер-дер-де-р-р. Скільки я не прикладався, щоб побачити птаха, ніяк не вдавалося. А от перепелами любувався. Вони із самого ранку подають голос: пить підем! пить підем! пить підем! І хоча їх не легко помітити, все ж угледів. Рудувато-сірі, короткохвості. Зачувши людину, побіжать швидко-швидко, злетять і від гучного «тюр-лю-лю» трісне тиша і враз подадуть голос очеретянки.

Несподівано переді мною знову виросла Марія Тимофіївна.

– Мій батько, – сказала вона, обіпершись на пляжний грибок, – Тимофій Барсук, штовхаючи ззаду візок у ті горезвісні далекі тридцяті роки говорив: «Я вірю, прийде час, і з’явиться у нас, в українців свій патріот, вожак, простий, розумний, з непоборимою волею до вільного, справедливого життя».

І справді, наче, такий час настав.

– Але, але… Дуже жаль, що живуть ще у Росії такі люди, – швидко заговорила вона, – які призивають зробити вирішальний, четвертий крок: розламати СНД, повернути всіх у старі кордони, ліквідувати українську державність, відновити губернії.

– А Союз? А дружба слов’янських народів?

Це так. Нам потрібна чесна, рівноправна співдружність. Історія до цього кличе. Наші народи цього заслужили.

Таке буде. Іншого не дано. Про це свідчить доля, життя героїв повісті Марченка і доля Марії Тимофіївни, її родини, її сім’ї.

Леонід Марченко написав у повісті: «Раптом Сашко спитав:

— Діду, а чому ви ніколи Радянську владу не лаєте?

Дід жахнувся:

— Я ж, бачиш, не лаю... — спробував посміхнутися, не вийшло. — Іди до хати. Так воно краще буде.

Ні з ким Полікарп Семенович не говорив про це, хоча на душі часом таке діялося, що хотілося вибігти на вулицю — і кричати, вити вовком. Але боявся. Страх. Так, саме страх. Він весь час володів Полікарпом».

Тож дід, Полікарп Семенович жодного разу не розповів онукам про Україну, рідну, єдину в світі. Про своє розкуркулення. А от Матвій, його знайомий по півночі, колишній активіст розкуркулення, зміг перебороти себе, заявив діду Марченка: «Я знаю (так у повісті, книжний варіант), що Сталін задумав. Він, висилаючи нас з батьківщини, хоче обезкровити українську націю, змішати з іншими народами».

Закінчуючи нарис, маю можливість додати, що в українського письменника Юрія Яновського є емоційне аналогічне оповідання «Під яблунею», в якому розповідається, як простий селянин з Херсонщини поєднав себе з яблунею, цвітом, розпуклими бруньками, поклавши на цю справу кілька десятків літ. Його щепою нової яблуні зацікавилися садівники і пішло гуляти по світу яблуко, вирощене на півдні. Майже таке зробив дід Леоніда Марченка, він зберіг насіння південної яблуні із свого хутора і посадив на Півночі Росії.

Полікарп Семенович, син Таврійського степу, був державною людиною. Образ «північна яблуня з півдня» символізує не лише духовну працю трудівника українця, залюбленого в свій рідний край, а й уособлює безсмертність народу, з якого сам вийшов.

Свого онука дід любив палко, передавав степові звичаї, відомі таємниці природи, недаремно в онука на дачі все в доброму розвитку.

Яблуня діда Марченка – це естафета поколінь.

Єдине, що хотілося б побачити в повісті онука, це — щоб була хвилинка, де б дід зі своєю сім’єю, збираючись за чаєм, як це робив на рідній землі, вів розмову-спогади про свій хутір, українську землю, про велику батьківщину, про важку долю селян-українців.

У 9-му розділі повісті письменник, закінчуючи розповідь, написав: «Ось і завершується його життя (Полікарпа — М.К.). Він порівняв себе з яблунею, яку насильницьки пересадили у чужу неродючу землю, і стала та яблуня народжувати замість великих запашних та солодких — невеличкі гіркі плоди...».

35 років живе онук Полікарпа Семеновича Марченка в Україні, на Батьківщині любого діда і рідного батька, і не тільки полюбив землю, а й назвав її своєю другою Батьківщиною. Леонід Марченко закінчив Київський університет імені Т. Г. Шевченка. Прийнятий до Спілки журналістів, автор кількох вдалих прозових книжок, редактор заводського радіомовлення, працівник багатотиражної газети «Судостроитель».

Хай щастить йому на землі діда і батька!

1999 рік





Читати далі >> 31 >> 32 >> 33