"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ -29. Онук
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:23
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 33

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ -29. Онук

1 << 2 << 3 << ... 26 << 27 << 28 << Читати спочатку





Онук


Хто мене в літа ранкові
Вчив добру і вчив любові?
— Ти, земле моя!


Вечір. За вікном літає сухе листя. Вітер вільно розгулює. У моїй небагатій хатині тепло й затишно. З радіоприймача тихим струмочком лине пісня. Я прихиляюся до столу. Слухаю “Промінь”. Там, у Києві, співають народну пісню:

Ти не лякайся-бо, що свої ніженьки
Вмочиш у срібну росу;
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках віднесу.

Люба мені ця пісня. В юності збиралися ми на вулиці в гурт, співали, танцювали.

Примружую очі, прислухаюся, підспівую. Але тут мене проймає смуток. Один сиджу біля радіо. Жінка й діти задивилися в телевізор, не можуть одірватися від грому метала і бубоніння в мікрофон на два-три слова. Вони ще мають звичку підбігти до приймача і вимкнути, перервати неперевершену мелодію, бо їм заважає.

Це я винен, що у свій час не залучав їх до співів рідного краю, не турбувався по-батьківськи, щоб розквітала у нашій хаті українська пісня.

Та стій-но! З гостинної біжить онук. Волосся скуйовджене. За ним женеться мати. Він сідає навпочіпки біля моїх ніг. Карі очі захоплено вдивляються в тремтячий зелений вогник радіо. Отакої! Трирічну людину зачарувала барвиста, невмируща мелодія. Це ж сила-силенна!

Я радісно підхоплюю на руки хлопчину. Цілую, садовлю в крісло. Знаходжу улюблену платівку, ставлю на програвач.

— Йди, йди, — кажу дочці, — заглядайся у свій телевізор.

Онук не ворухнеться. Щемлива мелодія знову заповнює хату.

Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелиться полем туман...

(Цей коротенький образок – малюночок з життя,
редагував великошановний
Микола Іванович Братан).





Хутір Марченка


(Публіцистичний нарис)



«Біля млина поставив двоповерховий будинок, і виник у степу хутір – за три версти од села».
«Північна яблуня з Півдня»
Л. Марченко. Херсон.

Корівник, молотарка, рогата худоба, три свиноматки, будівлі різного господарського призначення. Посеред садиби розкішна південна яблуня.

Господар хутора Полікарп Семенович Марченко кожного весіннього ранку задивлявся на неї, бо як яблуня цвіте – пора орати!

На хуторі була вироблена своя методика господарювання. Власна наука йшла від природи, від діда-прадіда.

Таким був хутір Марченка в Цюрупинському районі, Херсонської області, на початку тридцятих років двадцятого століття.

У січні 1989 року в обласній молодіжній газеті «Ленінський прапор» (нині – «Новий день»), вийшла повість відомого херсонського журналіста Леоніда Марченка – «Північна яблуня з Півдня».

Прочитавши повість, мене зацікавило, та чи могло таке статися, щоб насіння яблуні з Півдня прийнялося на далекій Півночі. Здавалося таке неймовірним. Хоча не раз доводилося чути, що яблуко од яблуні, хоч і далеко одкотиться, а все ж корінцем обернеться. Я не був здатний тоді (не тільки я) побачити у повісті головного: колективізацію, голод, його наслідки, бо в школі, житті, газетах тільки й було розголосу, що комунізм – це гігантський фасад, за яким велике народне щастя.

Та й у самому творі не все було відкрите. Автор лише вдався познайомити з особливою трагедією однієї сім’ї, не заглиблюючись у деталі.

Пройшли роки. І ось одного чудового осіннього дня 1993 року до мене підійшла немолода жінка. Я якраз читав “Літературну Україну”. Що її зацікавило, — і до цієї пори невідомо. Може, те, що не знімав з плечей піджака у той час, коли всі намагалися підставити своє тіло під останні гарячі сонячні проміння, а, може, Великий Творець Всесвіту послав людину, котра відкриє мені очі, поверне до витоків повісті шановного Леоніда Марченка.

Та як би там не було, а це був незвичайний збіг обставин. Невеличка, загоріла, бронзового кольору жіночка на березі херсонського Гідропарку зробила своє діло, наче жриця-сповідальниця. Дізнавшись, що чекаю Марченка, у мить посмілішала, очі загорілись якимось жвавим світлом. Навіть тональність голосу змінилася. «Чи то не той Марченко, – скрикнула вона, – діда якого я добре знала, Полікарпа, що працював бригадиром?».

Вона говорила, а я згадував дійових осіб повісті «Північна яблуня з Півдня». І все, що в ній розповідалось, стало тепер для мене зовсім іншого забарвлення. Сама ж Марія Тимофіївна, батька якої, розкуркуливши, також вивезли в Архангельську область в Плесецький район в селище Біле Озеро, (у повісті Марченка – Світле Озеро), нагадала мені героїню п’єси Миколи Куліша із «Патетичної сонати» Марину Ступай, доньку Івана Степановича, яка відкидала політичну невизначеність батька, повчала його і усіх сусідів, звертаючись до них із закликом: «Українче, спізнай самого себе! Своєї держави хочу!».

І що мене вразило, Марія Тимофіївна вчилась в школі на Півночі, а говорила чудовою українською мовою. До речі, і Леонід Марченко, онук Полікарпа, теж добре знає українську, та зрідка звертається до неї, мови свого любого діда, підкреслюючи в повісті: «Народжувалися діти, для яких Світле Озеро було батьківщиною, і діти любили свою батьківщину – північ».

«Українче, спізнай самого себе!».




Читати далі >> 30 >> 31 >> 32 >> 33