"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ -27. Я мить чудову пам’ятаю
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:20
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

З якою метою Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 73

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ -27. Я мить чудову пам’ятаю

1 << 2 << 3 << ... 24 << 25 << 26 << Читати спочатку





“Я мить чудову пам’ятаю”


(На захист першого поета Росії)



Це був ніхто інший, як Іван Йосипович Вітт. Він народився в 1781 році, в сім’ї коменданта фортеці. Матір’ю його була знаменита своєю красою гречанка-фанаріотка із Константинополя Софія Потоцька. Її казкова доля більше схожа на вигадку, ніж на справжнє життя. Її дванадцятилітньою продали польському послу, який доставляв королю Станіславу Августу красунь. Але Софія де Челіче не доїхала до Варшави. По дорозі її перекупив за 1000 червонців син Камінець-Подільського коменданта майор Йосиф Вітт. Він одружився з нею. Вони оселились в Парижі.

Через кілька років гарненька фанаріотка, яка вирізнялась природним розумом, стала вражати красою на балах і прийомах, паморочити голову багатьом. В 1785 помирає батько Йосифа. Він з дружиною повертається на батьківщину, стає Камінець-Подільським комендантом. Софії не сподобалось жити в глушині. Вона їде на Херсонщину. Під Очаковом, у військовому таборі, знову виділяється привабливістю, величчю серед красунь, які оточили розкішного князя Тавриди, володаря казкових багатств, головнокомандуючого армією з примхливою фантазією. Їй вдається зазнайомитись з Потьомкіним. Її чоловік, Йосиф Вітт, призначається світлійшим комендантом в Херсон, а Софія залишається з князем, який, цінуючи її розум, дає ще таємні доручення політичного характеру. В неї закохується граф Фелікс Потоцький, координатор Тарговицької конфедерації. Вітт уступає дружину за величезне винагородження. Пройшли роки. Після смерті Потоцького вона із вередливої красуні перетворюється в зразкову матір. Її старшим сином якраз і був генерал Іван Осипович Вітт — герой війни 1812 року.

Отже, Пушкін у Петербурзі. 1828 рік. Це була перша петербурзька весна, яку переживав Пушкін після семилітнього вислання з улюбленого свого міста. Ніжна зелень бульварів і скверів узяли верх над поетом. Він кидається свататися до Пушкіної С.Ф. Не проминув й Аннету Оленіну. Тут був настільки упевнений в оженині, що вже навіть приміряв, як буде виглядати “Аннета Пушкіна”. Знаходив поєднання вдалим.

Але кожного вечора, залишаючись наодинці, він болісно перебирає в пам’яті події травня 1824 року. Він постійно згадує тихеньке місто над величним Дніпром.

Херсон тоді був маленьким губернським центром півдня України. Чисельним поселенням були військові. Не було такої української хати, де б на квартирах не проживали солдати. Знатні мешканці вважали за приклад виходити на центральну вулицю у високих ботфортах вище колін. Багато було вечорів з танцювальною розвагою, котрі організовував начальник військових поселень, генерал Вітт. Особливо виділялись ті вечори, які влаштовувалися на честь приїзду з Одеси Кароліни Собанської.

Всевладний одеський генерал-губернатор, щоб якось спектися ненависного йому опального поета, вирішує послати Пушкіна в Херсон, Єлизаветград і Олександрію дізнатися про кількість сарани, що з’явилася в Херсонській губернії…

“Про все, що по цьому вами знайдено буде, рекомендую доповісти мені”. Так категорично розпорядився граф Воронцов на початку травня.

Поет обурюється. Відправку на сарану він прийняв як неповагу до себе, різко й вимогливо заповзявся відстоювати своє достоїнство. Рішуче відмовляється. Звертається до друзів, знайомих, щоб допомогли умовити Воронцова не направляти його на сарану. Генерал-губернатор не відступає, готує чергове донесення в Петербург про нібито неблагонадійного працівника та й ще з шкідливими впливами на молодь. Пушкін дізнається про лист і про те, що на столі в губернатора з’явилися чернетки про французького поета Андре Шеньє. Він кидається до Собанської, не знаходить її на місці, виїхала в Херсон. А рукопис? Він же поклався на неї. Дав елегію на збереження. Мчить до канцелярії Воронцова і на диво для всіх дає згоду їхати на обслідування сарани. Одразу, без затримки, одержує відрядження.

Це сталося 22 травня 1824 року (за старим стилем). А 26 в Олександра Сергійовича день народження — 25-ліття! Жах! Доведеться святкувати без друзів, в дорозі.

Добродушний, турботливий слуга, Микита Козлов, швидко готує коней. І ось вже трійка летить херсонським степом. Рівним, палючим, безмежно розпростевшимся навкруги.

Не встигли дрожки зупинитися біля будівлі Собанської, Пушкін вмить вже на сходах. Різко відчинивши двері, вбіг до салону, з якого добре було видно Дніпро, зелені плавні Карантинного острова, кинув графині з порога:

— Де Андре Шеньє?

Собанська від несподіванки, незрозуміло дивиться на нього.

— Наді мною чорні хмари збираються. Вже гримить. Блискавки метають. Погрожують.

Кароліна стала перегортати книги. Підхопила коштовну скриньку.

— Немає!

— Що?! — Не стримується Олександр Сергійович. — Ось як я стрічаю свій перший ювілей — 25-ліття?

— Любий, я знала, що ти приїдеш. Готувалась. Приїхала з Одеси. Випередила тебе. Будемо самі, ніхто не буде заважати

— Мені потрібні вірші.

— Вони нікуди не могли подітися. Знайдуться. Ось вже й вино. Угорське. Спеціально…

— Значить так, немає. Не хочете зізнатися, що передали в інші руки мої чернетки. Може Вітту?

Графиня підвела голову й відповіла гордо й гостро:

— Любий мій друже, я в іншому зацікавлена. Хочу ось зараз, в цю мить розцілувати тебе палко, міцно. 25 раз! — Кароліна наблизилась до нього, хотіла притиснути до себе. Але не вийшло. Пушкін, як ужалений, відскочив.

— Значить, не знайшли. Значить немає? Значить прийшов кінець!

Собанська продовжує гортати книги.

— Твої вірші нікуди не могли подітись.

— Ніколи не підозрював, що ви такі страшні. Сказились би ви усі зі своїм католицизмом, генералом Віттом, начальником херсонським, і чоловіком вашим — Собанським! У мене неприємності! Як вірші могли потрапити до Воронцова?

Він відійшов до вікна, вихопив з надгрудної кишені записну книжку, вириває кілька листиків.

— Жодної згадки ніде і ніколи про вас не буде, — рве записник. — Ні імені, ні прізвища! Ви!.. Ви!.. — Захлинається від злості. Кидає графині в лице пошматовані папірці. — Прощайте! Я не вірю більше вам. Ви зрадниця! — Вибігає. Через хвилину повертається, хапає пляшку, наливає в фужер вина. Махнув рукою. — Все! Кінець!

Собанська підвела голову, встала перед ним і твердо заявила:

— Так, напевно, я винна, що не вберегла. Але єдине моє прохання, любий мій, заради нас, прошу тебе, не прагни помститись. Я збережу пам’ять про тебе. Пролетять роки…– Пушкін не слухав, біг вулицею.

Він повернувся до Одеси.

Олександр Сергійович завдання не виконав. І не збирався виконувати.

Отже — 1828. Олександр Сергійович несподівано зустрічає Адама Міцкевича. Польський поет сповіщає, що до Північної столиці з Одеси переселилася графиня Кароліна Адамовна Собанська. Звістка вразила Пушкіна. Міцкевич додав:

— Тепер почнуться прийоми. Собанська зупинилася в палаці Ланського.

Олександр Сергійович тут же запитав:

— Вона приїхала сама?

— Ах, Пушкіне, звичайно, ні… З Віттом, генералом. Вони тепер дуже близькі одне до одного. Його дружина ось-ось покине світ. А графиня вже офіційно розлучена.

— Що?! — не стримався Олександр Сергійович.

— Милий друже, — вигукнув Адам Міцкевич, ухопивши поета за руку. — Швидше до надбережжя. Потрібні нові, наймодніші фраки. Ми не повинні з тобою забаритися з візитом. Гайда!

І знову, як і в Одесі, у Кафедральному соборі при хрещенні сина і нащадка графа Воронцова, Собанська була не сама. Пушкіна зустрів генерал, ставний, видний. Трохи посивілий. Поет миттю пригадав собор, як не міг спокійно дивитися на удаване, награне кокетство Кароліни. До нього долетів знайомий, до болі близький сопрановий голос. Він застиг. В очах блискавкою злетіли останні рядки елегії:

Ти любиш, так! Це розумію, знаю…
О, друже мій, не муч мене, молю!
Не знаєш ти, як сильно я люблю,
Не знаєш ти, як тяжко я страждаю.

Розчинилася плюшева портьєра. До нього підійшла Єва Ганська, молодша сестра Собанської. “Північна Зоря”, як її буде називати Оноре де Бальзак, якого вона покохала і за якого вийде через кілька років заміж, зречеться більшої частини маєтностей на Житомирщині, оплатить усі його борги, віддасть багато сил і енергії виданню та пропаганді творів славетного французького письменника.

— Олександре Сергійовичу, заходьте, Кароліна вас чекає.

З цими словами вона відчинила двері. Пушкін зробив кілька кроків до вітальні. Озирнувся й побачив — він наодинці із графинею. Вона стояла біля роялю — велична, неповторно красива в своєму китайському пеньюарі з рожевого шовку.

Усюди пишність. Меблі з червоного дерева. Бронзові канделябри на стінах. Товстий. Пухнастий килим на всю підлогу.

— Прийшов, любий.

Перший поет Росії завмер. Йому здалося, що й живі лілеї, що стояли на бюро теж зів’яли і зупинився бронзовий годинник. Загальмувався час. Спущені штори на великих вікнах, сутінки будуара — здавили подих. Пушкін, чи не уперше в житті був таким, коли не зміг вимовити і слова, прорік:

— Одчиніть, хоч одне вікно. Зовсім немає чим дихати.

— Дуже, прошу.

Вмить одчинилися обидва вікна. Поет примітив, штори були притиснуті спинками крісел, щоб вітер їх не підіймав. Пушкін ледь стримував себе, щоб не впасти на коліна і не продекламувати: “Я мить чудову пам’ятаю…”

Врятував його Адам Міцкевич.

— Кохано Кароліно, Олександр Сергійович створив надчуттєву трагедію “Борис Годунов”, якій би позаздрив сам Шекспір.

Собанська приємно усміхнулась, простягла до Пушкіна руку. Рукав закотився, ледве не одкрив усю до плеча. Прекрасна, біла. Він не раз цілував її з насолодою і любов’ю в Одесі, в поїздці, в циганській кибитці в Білозерку, що під Херсоном, в маєток свого двоюрідного діда, Івана Ганнібала, будівника наддніпрянського міста.

— Олександре, твоя Марія Мнішек до неможливості полька. — Весело викрикнула графиня, подаючи поету руку.

— Справді? — у захоплені озвався Олександр Сергійович. — Моя провина. Коли працював над твором, пригадував дім на тихій вуличці, прикрашений гірляндами, оздоблений мармуром, башточку над тихою річечкою. (Це в Херсоні. Нині — провулок Санаторний. М.К.).

Міцкевич тут же вступив у мову:

— І Собанський твій є у п’єсі.

— Так, так. Одна хвилина. В сцені “Краков. Будинок Вишневецького”, — спокійно нагадав Пушкін.

Міцкевич підбіг до графині.

— І викрикнув він на авансцені: Собанський! Шляхтич вільний.

Кароліна перепинила його:

— Любий, дай мені хоч щось сказати. Олександре Сергійовичу, — звернулась вона до Пушкіна, — ти не добрий, повинен був мені першій читати свою трагедію. І в альбом мій ще нічого не написав.

— Погоджуюсь. Але…

У цю мить до вітальні зайшов Вітт з адміралом Шишковим і його дружиною.

І знову перед ним генерал. Величний, стрункий.

— М-м-да, — вимовив Вітт. — Бачу старих друзів.

Собанська враз прихилилася до генерала.

Пушкін відійшов до рояля, поклав на кришку клавіатури альбом Собанської, перегорнув кілька листиків й на одному з них записав:

Що в імені тобі моїм?
Воно завмре, як сплеск бентежний
Об камінь дальний надбережний,
Як шелест у гаю нічнім.
Воно між пам’ятних листків
Зоставить слід незрозумілий,
Як візерунок на могилі
Із мертвих чужомовних слів.
Що в ньому? Глибоко й давно
Забуте у нових поривах,
Душі твоїй не дасть воно
Ні дум, ні споминів щасливих.
Та в день журби, в самотині,
Його крізь тугу прокажи ти,
Промов: є серце, де мені
У спогаді припало жити.
(Переклад М. Терещенка).

Усі, доки Олександр Сергійович писав, очікувано дивилися на нього. Його нахилену постать тьмяно освітлювали стеаринові свічки. Він випрямився.

— А тепер, шановні, мені треба йти.

Перша, серйозна, вічна любов повернулася до нього.

Він рідко став з’являтися на вулицях, дозволяв лише собі наодинці перетинати селище з пишними дачами під соснами, ялинами, березами. Ходив до озера. Був сердитий і засмучений. Жодного разу не з’являлось бажання відвідати кав’ярню. Про його існування не забули. Слідство не зупинили. Запрошував до себе на бесіду головнокомандувач Петербурзьким округом граф Толстой, іменем царя викликав на допит і військовий генерал-губернатор Голенищев-Кутузов. Цей дав зрозуміти, що рукопис у Собанській викрали і ніхто інший, як добрий друг її брата, князь Яблоновський, котрий в одеській період домагався кохання з графинею. Забажав зустрітися з поетом і митрополит. Усіх цікавили рядки з елегії про молодого поета, якому останній Конвент французької революції відрубав голову. Над Пушкіним було встановлено таємний поліційний нагляд, листування перехоплювала і перечитувала поліція. Особливо дошкуляв літератор Булгарін, який перебував на службі в таємній поліції (Третьому відділі).

Пушкін відчував, що вдруге розпочато відкрите облудне цькування. Стали добиратися й до “Євгенія Онєгіна”. Втоптують у багно. Невимовно ображають, хоча ще півроку тому, в той же Москві ставилися до нього, як за визнаного царя поезії.

Через кілька місяців після зустрічі з Собанською, Пушкін робить спроби одержати дозвіл поїхати за кордон. Серце його не знаходить спокою. Душа розривається від ревнощів. Кароліна продовжує тримати біля себе генерала — пишного, гордовитого.

Йому не дозволяють залишити Росію. Він тоді проситься в діючу армію. На турецький фронт. Але й тут зазнає невдачі. Одержує сувору догану.

І тільки через рік, у 1829, йому вдається вирушити на Кавказ. В кінці травня народжується ще один шедевр його любовної лірики:

Узгір’я Грузії укрив туман нічний;
Шумить Арагва піді мною.
Печально й легко знов… І смуток мій ясний:
Мій смуток повен весь тобою,
Тобою — більш ніким… І дивлячись у тьму,
Свою печаль в цей час я не стривожу.
І серце знов горить і любить так тому.
Що не любить воно не може!
(Переспівав І. Муратов).

До цього вірша слід ще додати чотири рядки, які не увійшли до жодного видання, а зберігаються лише в архіві рукописей Пушкіна й тому не мають перекладу:

Я твой по-прежнему, тебя люблю я вновь.
И без надежд, и без желаний,
Как пламень жертвенный, чиста моя любов
И нежность девственных мечтаний.

У цьому ж році, після повернення у вересні з Кавказу, Олександр Сергійович пише новий вірш-шедевр своєї любовної лірики:

Я вас любив, а може, і люблю я,
Огонь у серці не погас моїм;
Та ця любов нехай вас не хвилює,
Не хочу я печалить вас нічим.
Я вас любив безмовно, безнадійно,
То ревнував, то плакав, то зітхав.
Я вас любив сердечно так і мрійно.
Як дав вам Бог, щоб інший так кохав!
(Пер. І. Муратов).

Цей твір — не просто про любов, не просто про сильне кохання, а про любов всепоглинаючу, підкоряючу собі всі почуття від тихої, ніжної пристрасті, до злету натхнення, до повноти всебічного життя. Це вірш до жінки, яку покохав у молоді роки і любив до кінця свого життя.

Пушкіну важко було покидати Петербург, Кароліну Собанську. Він не міг спокійно бачити біля графині пишного, бундючного, грандіозного Вітта. Жалкував, що не зможе відвідувати приємний серцю салон, відчувати на собі позирк милих, намагнічених жадобою очей, слухати чудовий, бархатний голос.

Собанська говорила латинською, українською, французькою мовами. Добре розумілась на російській. Вдало, артистично співала, грала на фортепіано. Влаштовувала цікаві літературні вечори. Сама ж, у юні роки, побувала на всіх міжнародних конгресах у Празі, Берліні, Відні, Парижі. Скрізь була помітною. До неї тяглися дипломати, європейські монархи.

Пушкін йде до себе, додому. Він був дуже неспокійний. Його очі перестали світитися веселістю. Ревнощі важким каменем впали на серце. Смарагдови кольори залили передвечірнє небо. Сонце швидко стало ховатися за виднокругом Неви. Поет притулився до огорожі палацу й задумався. Як би йому хотілося, щоб у цей вечір, в цю хвилину, щоб Собанська прочитала його елегію, яка написана для неї, призначається лише їй. Він дивиться на вітрила корабля, що закриває від нього шматок петербургського неба і тихо, вголос по пам’яті читає рядки вірша “Бажання слави”, написаний одразу, коли покинув Собанську в Херсоні, залишив Одесу, в Михайлівському, на новій висилці в 1825 році:

Коли схвильований любов’ю запальною,
Схилившися навколішки перед тобою,
Дививсь на тебе і думав: ти моя, –
Ти знаєш, чи бажав, кохана, слави я;
Ти знаєш: вдалині від світу гомінкого,
Нудьгуючи ім’ям поета навісного,
Натомлений від бур, байдужий до хули,
Я не зважав на гук докучної хвали.
Хіба могли мене дійнять слова суворі,
Коли, з палким чуттям в закоханому зорі,
Поклавши на чоло долоню, ти мені
Шептала: о, скажи, кохаєш ти, чи ні?
А іншу, як мене, скажи, любить не будеш?
Ніколи, друже мій, мене ти не забудеш?
Я ж, заворожений тобою, лиш мовчав,
І, втіхи сповнений до краю, я вважав,
Що вже майбутнього нема, що день розлуки
Не прийде більш повік… І що ж бо? Сльози, муки,
Брехня і зрада, все — на голову мою
Обрушилося вмить… Що я, де я? Стою,
Мов путник, вражений грозою у пустині,
І все затьмилося переді мною! Нині
До краю пройнятий бажанням я новим:
Бажаю слави я, щоб іменем моїм
Твій слух був вражений всечасно, щоб ти мною
Кругом оточена була, і щоб луною
Про мене все навкруг звучало вдалині,
Щоб, гомін чуючи про мене, в тишині
Ти пам’ятала скрізь мої сумні благання
В саду, у млі нічній, в хвилину розставання.
(Переклад М. Терещенка).

З-за палацу виплив місяць. Десь близько, з якогось балкону, розлігся в тиші нескорений, щойно народжений романс, поет був упевнений, що озвучувався він ніжною жіночою рукою.

“Дивна річ, — подумав, — цілі війська регулярної армії руйнують фортеці, гарні міста, навіть міцні країни, але не мають такої сили, щоб полонити, вбити у беззахисній людині її любов”. Пушкін уявив собі, як його елегія “Бажання слави” потрапляє до рук Каролини, як вривається в її душу, відкидає вбік свого генерала з його військами і перемагає, повертає знову до тих днів, коли вони раділи появі нічного українського сонця, і під його нічним промінням, разом з поетом, смакує насолоду життя в ніжних обіймах. Для Олександра Пушкіна то були найщасливіші хвилини, найкраща мить, коли він готовий був заради поцілунку розірватись на дрібні шматки.

Так, на дрібні шматки. Він вирішує покинути Петербург. Він не хоче, не може більше бачити генерала страховиська, котрий своєю присутністю в салоні Собанської, довбав його серце все глибше і глибше, як орел Прометея. Тільки в Москві, здавалось йому, він зможе запобігти нового зриву в житті.

— Ох, нещасливе моє кохання! — вигукнув, і пішов до своєї домівки.

Тоді ж, чи не вперше, Олександр Сергійович прочитав вірші:

Все скінчено. Минули щастя дні.
В останнє я в сльозах перед тобою
Жалівсь на долю з мукою гіркою.
“Все скінчено”, — сказала ти мені.
Дурити я себе уже не стану знов,
І мукою тебе тривожити не буду:
Можливо, в шумі днів колишнє я забуду –
Так, не мені судилася любов…

Над вулицями північної столиці перестав світити місяць. Він сховався за несподівано набіглу важку хмару. Холод прокрався під плащ поета, обпік спину, прокотившись морозом. Тут же він згадав останній свій візит до Собанської.

Засперечалися про Польщу, Україну, взагалі, про суспільство. Графиня твердила, що від іспанських берегів до Чорного моря твориться нове життя. Тільки польські, українські та й усі російські громади засклепилися в своїй сонній нерухомості, заякорились у давньослов’янстві.

Вона мала рацію. В її жилах текла кров найвідоміших родів польсько-українського дворянства. Її батько був видатним польським державним діячем. Після падіння Польщі, він став головним серед дворянства в Київській губернії. Їх замок завжди був повний гостей. Тут Кароліна засвоїла витончені, вишукані манери, потяг до легкого, розкішного життя. Вона часто бувала у віденському домі рідної тітки Любомирської-Ржевуської, в якому успішно процвітав один з найбільш відомих європейських салонів, де проводилися міжнародні танцювальні конгреси. Кароліна Собанська зустрічала тут монархів, спадкоємців престолів.

Олександр Сергійович тоді спалахнув:

— Що це ви так? Хіба у Петербурзі, в Москві…

— Невже я неправду кажу? Придивись.

Вона швидко поцілувала його в щоку.

— Заспокойся, я зараз накажу, щоб принесли червоного вина.

І тут Пушкін розгледів, чи не уперше після довгої тривалої розлуки, що Собанська перебуває у повному розквіті своєї краси. Навіть порцеляни, бронзи, різні малюнки, кришталь привезені з Європи, не могли з нею змагатися.

І все ж він вирішив їхати до Москви.

Справжня любов суворо священна. Владна. Вона підкоряє собі усе і всіх. Надає люблячому красу і силу життя. Наділяє серце енергією, можливістю вистояти у будь-який час під ударом долі.

Передостанній вірш графині набув для Олександра Сергійовича особливого значення. (Надрукований уперше в альманасі “Северные цветы” на 1830 рік).

“Я вас любив, а може і люблю я…” — це освідчення в коханні перед усім світом. І перемога над собою, жагою пристрасті, що душила молоде серце. Вгамування енергії: “Та ця любов нехай вас не хвилює…”. І людяність ще не розтраченої в душі: “Дай Боже вам ще раз таку любов!”

Олександр Сергійович не зміг довго затримуватися у Москві. Ні шикарні бали, ні веселі танці, ні зустрічі з юною Наталією Гончаровою, з якою познайомився ще на початку 1829 року, не захопили поета.

Він повертається до Петербурга. Тільки-но скінчилися новорічні сніговії, як в його руках опинилася записка. Знову Кароліна Собанська! “Я упустила из виду, — писала вона, — что должна буду начать этот день с мессы… Я в отчаянии, так как это задержит до завтрашнего дня удовольствие видеть вас и послушать”.

Пушкін, не гаючись, тут же пише відповідь: “Вы смеётесь над моим нетерпением, вам как будто доставляет удовольствие обманывать мои ожидания. Надежда на свидание с вами сегодня разбудила меня…”

2 лютого 1830 року Олександр Сергійович підготовлює другий лист французькою мовою (ці листи виявлені в альбомі Кароліни Собанської, як і вірш “Що в імені тобі моїм…”): “Сьогодні 9-ті роковини, коли я вас побачив у перший раз. Цей день був вирішальним у моєму житті.

Чим більше я про це думаю, тим більше переконуюсь, що моє існування нерозривно пов’язане з вашим: я народжений, щоб любити вас й іти за вами — усяка інша турбота з мого боку — омана або безрозсудство; вдалині від вас мене лише гризе думка про щастя, яким я не зміг насититися. Рано або пізніше мені доведеться все кинути і впасти до ваших ніг…”

Того ж вечора, після невдалого вручення дядькою Микитою послання Собанській, “Сьогодні 9-ті роковини…”, при якому графиня знову розігрувала кокетство й маніження, заявивши, що збирається в дорогу, до Польщі. Пушкін сідає за стіл й пише їй ще більшого листа. Рядки збереглися, надруковані. (А.С.Пушкин. Полное собрание сочинений в 10 томах. Т. ІХ, с.239-291). Ось кілька уривків: “… я випробував на собі усю вашу могутність. Вам я зобов’язаний тим, що спізнав все, що є найсудорожнішим й болісним в любовному сп’яніні, і все, що є в ньому найприголомшуюче… А між тим, ви як і раніше прекрасні, такі ж, як і в день переправи (через Дніпро, під Бериславом, у вересні 1820. М.К.), або ж на хрестинах (в Одеському кафедральному соборі. М.К.), коли ваші пальці доторкнулись до мого лоба. Це доторкання я відчуваю й до цієї пори — прохолодне, зволожене. Воно обернуло мене в католика…”.

Прийшов 1830 рік. У грудні з’являється новий вірш:

В последний раз твой образ милый
Дерзаю мысленно ласкать,
Будить мечту сердечной силой
И с негой робкой и унылой
Твою любов воспоминать.
Бегут, меняясь, наши лета,
Меняя все, меняя нас,
Уж ты для своего поета
Могильным сумраком одета,
И для тебя твой друг угас.
Прими же, дальняя подруга,
Прощанье сердца моего,
Как овдовевшая супруга,
Как друг, обнявший молча друга
Перед заточением его.

Перед “Заточением” — це 18 лютого 1831 року, коли Олександр Сергійович Пушкін вінчається з Наталією Гончаровою в Москві. В церкві Великого Вознесіння.

Кароліна Ржевуська-Собанська-Чиркович-Лакруа прожила 90 років. В кінці свого життя любила сидіти в кріслі, оббитому шовком у тон зі шпалерами, дивитися на музичну скриню, що стояла на фортепіані, біля улюбленого томика “Євгенія Онєгіна”, й згадувати:

Я мить чудову пам’ятаю,
Коли мені з’явилась ти,
Як осяйне видіння раю,
Як чистий геній красоти…
(Пер. В. Сосюри)

Після швидко підводилася, брала в руки пожовтілий альбом й уголос читала, він лунко оддавався в тихій вітальні:

Та в день журби, в самотині,
Його крізь тугу прокажи ти,
Промов: є серце, де мені
У спогаді припало жити.

Кароліна Собанська закінчила життя в Парижі. Мабуть, немає в історії світової літератури більш такого, щоб одній жінці на протязі півстоліття присвячували свої твори поети трьох держав — Росії, Польщі, Франції. Пушкін, Міцкевич, Лакруа.

Олександр Пушкін і Кароліна Собанська жили любов’ю великої напруги. Спалах її не згасав довгий час. Пристрасне почуття вивірялось роками. Ця захоплююча любов йшла із глибин буття, таємниць природи. Вона не знала холодної розсудливості, була, як стихія — невідворотна, що завжди в молоді роки панує в мікрокосмосі людини.

До них любов прийшла, як сила нежданої бурі, таємничої і невблаганної, протистояти якій вони просто не були здатні. Таке високе почуття поета і графині російська поетеса Анна Ахматова назвала: "І все це безсмертною любов’ю назовуть".

(Перший нарис про життя і любов Пушкіна в Україні та Молдавії надруковано в газеті “Херсонський вісник” за 1999 р. (9 і 12 листопада) та в збірці творів «Портрет на замовлення».
Херсон, «Айлант», 2000 р.)





Читати далі >> 28 >> 29 >> 30 >> 31 >> 32 >> 33