"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ -15. Про долю М.Андрієнка-Нечитайла
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 14:13
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ -15. Про долю М.Андрієнка-Нечитайла

1 << 2 << 3 << ... 12 << 13 << 14 << Читати спочатку





Наші славні краяни


Херсонець з великої літери



(Нарис)



Я чекав на “ракету”. У мене було відрядження в Нову Каховку. Так задумався, що й не помітив, як поруч зі мною присіла невисока на зріст худорлява жіночка.

Вона схлипувала раз за разом. До очей прикладала хусточку.

— Що сталося? — осмілився спитати.

Жіночка, почувши голос, ніби аж зраділа. Відвела від обличчя руку і тихо заговорила:

— От, як ви думаете? Цілий день ходила Херсоном і нічого не знайшла, і нічого не зробила. Тож і панує досада в моєму серці.

— А що ви шукали?

— Була на центральному проспекті, знайшла двоповерховий будинок. Але там про музей і гадки немає. Мене попросила... Точніше, я сама...

Я дивився на жіночку і ніяк не міг збагнути, про що вона хоче сказати, але помітив, що вона хоч і вимовляє правильно, але щось в її мові не те, говорить не так, як ми. Ще й робить паузи, наче не може пригадати слово. Я одважився й запитав:

— Коли не секрет, ви, напевно, не місцева?

— Так, не секрет. Я з Херсонщини, але не місцева.

— Цікаво. “З Херсонщини, але не місцева”. — Подивився на неї. — Та ви не бійтеся. Може, стану в пригоді.

— Мабуть, ні, шановний. Оце завітаю ще до Великої Благовіщенки. Чи є ще вона? Це недалеко від Горностаївки. Звідки... Та що казати! Велика страшна війна. Фашисти поламали мені не тільки мову. Усе життя! Живу у Франції. Парижі. Більше як сорок років. А вона мені, Франція, — чужим чужа. I не тільки мені.

— Ну, звісно, — додав, — і чоловікові.

— Він мені не був чоловіком. Я захоплювалась його мистецтвом. I гірко мені, що пробігала Херсоном і нічого не знайшла. Є такі люди, котрим Бог дає щастя, сповнюються усі найсерйозніші бажання. Він не з таких... Ви не можете повірити, а мені хочеться кричати, плакати, не звертаючи уваги ні на вас, ні на перехожих. Ридати. Бо збагнула, що між вами, совєтськими українцями, і нами, українцями Франції, Канади, Америки — велика прірва. Ми любимо свою Матір-Вітчизну, свій народ. Вболіваємо за долю. А ви... Що ви любите? В Херсоні, українському місті, не побачила жодної української вивіски, не почула рідної мови. Жодного слова!

Жіночка зблиснула очима. Здалось, вона засоромилась, що відчитала, і недбалими, невпевненими рухами поправила собі зачіску. Дістала з сумочки губну помаду, повертіла в руках, поклала назад, не зважившись викрутити її з позолоченої капсули. Помітивши, що я спокійно поставився до її слів і налаштувався слухати далі, зажила спокоєм, прибрала певність, в очах з’явилося завзяття.

— У мене голова не на місці. Не хочеться про це казати, але таке відчуття, наче гепнулася головою об той клен, що на вашій Суворовській. Шумить у вухах, як у вулику.

Яка вже то розмова, подумав, коли голова болить? Та старенька не вгамовувалася.

— Він залишив Херсон, коли насувався голод, розпалювалася громадянська війна, наступали, за його словами, скажені утиски усього українського. То була подяка за добре українське серце. Його душа зажадала роботи — творчої, натхненної. З Херсона подався до Одеси. Заповзявся працювати художником в Камерному театрі. На сцені була “Електра”. Він зробив маски і декорацію. Запросили ще до спектаклю “Чудо Теофіла”. I тут він упорався. В театр ходив, наче до храму. Але, щоб дістатися, треба було долати кордони. Місто було поділено на вулиці білої гвардії, Центральної ради, більшовиків. Були моменти, коли в театр вривалися козачі осавули, білі і все, що було хоч трохи схоже на українське, негайно знищувалося. Придатного часу для роботи, матеріалу не стало. Займатися малярством кортіло все більше і більше. Потягло його до Румунії. Це був 1920 рік.

— Шановна, підождіть трохи. Про кого все це ви говорите? Ніяк не доберу.

— Ой, а я що, вам не сказала? Ото смішна. Мішель, як звуть його в Парижі. Михайло Федорович Нечитайло-Андрієнко народився в Херсоні, на Торговій вулиці, в добротному помешканні із садом, поблизу Привозної церкви. Я була біля того будинку на подвір’ї, яке він не раз описував мені. Цілковита пустка, ані голосу, ані сліду живої людини. Поторгала хвіртку — не подала скрипу, мабуть, давно заспокоїлась на іржавих завісах. Побачив він світ 29 грудня в 1894 році.

Жіночка перехрестилася, поглянула на мене приємними очима, під якими густо збиралися тоненькі зморшки, і тепер, уже зовсім не стримуючи потоку свого красномовства, повела далі:

— Шкода. Париж. Це дивовижне місто, підкорює усіх. Париж — це уся Франція. Але його світом була Україна, а містом народження, дитинства і юності — Херсон. I хоча не раз ми бували в театрі “Шан-з-Єлізе”, захоплювалися грою в “Гранд Опері”, він не відступався, перед ним завжди стояв його улюблений театр у центрі міста, в якому мріяв працювати, робити декорації нового стилю, в дусі Миколи Реріха, з яким уперше зустрівся на бульварі Потьомкіна в Херсоні на пересувній виставці. Мріяв підняти сценічне оформлення до рівня, щоб було позначено чіткістю, характерністю декору, барвистою розкішшю костюмів, вивести на висоту сценічної культури, досягти европейського визнання.

Я помітив, жіночка пожвавішала. Її обличчя оживилось, порожевіли вуста, з яких стерлась помада, а обриси щік і чола стали різкішими, відкритими. Я спитав:

— Якось незручно. Як же все-таки вас звати?

— Ганна. Ганна Михайлівна, а прізвище колись було Клименко.

Жіночка повела поглядом навколо себе.

— Знаєте, він мене, просту українську жінку, ледь не підняв до висоти вченої. І оце, зараз, завдяки Михайлу Федоровичу, я по-новому дивлюсь на краєвид рідного Дніпра. Він видається мені масштабним кресленням, картиною, на яку падає сонячне світло, розкриваючи горизонтально з вертикальними лініями увесь пейзаж. І я ніби знаходжусь в партері життя, зачарована сценою Великого Світового Театру. Ось так, шановний чоловіче, я сприймаю тепер свою Батьківщину, і таке бачення надав мені знаний, без перебільшення, у всьому світі художник, культурний діяч — Херсонець з великої літери.

Ганна Михайлівна задивилася примруженими очима на позолочені хвильки сивого Дніпра, що набігали на причал яхт-клубу, хитнула головою, у волосся якої вже помітно вплелося біле павутиння.

— Ой, що це я? — спохватилася жіночка, — задумалась. Я була молода, енергійна. Ще й не вивітрилася українська мова. А Михайло Федорович любив Україну, жив нею. Та ще й я з Херсонщини, його рідного краю, — то ми й потоваришували... Він мені сподобався. Стрункий, жвавий. Хоч і було йому вже тоді під шістдесят. Був добрим оповідачем, мав неабиякий літературний талант, писав чудові оповідання рідною мовою. Читав мені. Я була першою, кому він довіряв свої думки. Не раз питала, чому не подає до редакцій. Прийде час, казав. Я розуміла: зі скромності цього не робив. Одного разу, набравшись сміливості, поїхала до Мюнхена й передала кілька його творів до українського журналу “Сучасність”. Дев’ять новел побачили світ.

Я зацікавився жіночкою й спитав:

— Ганно Михайлівно, а як ви опинилися, вибачте, чого вас туди занесло? В далеку Францію.

— Милий, не я одна змушена була. Погнали німці у свою Німеччину в 1943 році з Горностаївки. Загнали за Франкфурт, на Рейн. Працювала на заводі. Робота була важка. Офіцери знущались. Та що про все це тепер розповідати? До мене причепився наглядач. Так, я була вродлива. Я не захотіла бути з ним. Він був мені ворогом. Ворогом мого народу. Тоді нацист вигадав, ніби я зіпсувала верстат, до якого я взагалі не мала ніякого відношення... Мене врятував майстер, француз. Він зумів переконати вище начальство, що я не винна. Ось із цим французом, коли закінчилася війна, я й побралася. Він не дуже мені подобався, але, мабуть, із вдячності я стала йому дружиною. Звісно, повернутися додому я вже не змогла. Знайшлася одна дитина, друга. А з Нечитайлом-Андрієнком звів мене випадок. Поряд з нашим будинком розміщалась виставкова зала. Якось я заглянула туди, і, що ви думаєте, мене захопили картини Андрієнка. Малярські роботи підписував скороченим ім’ям — Андрієнко. У літературі повне — Нечитайло-Андрієнко. У творах із циклу “Зниклий Париж” я побачила буденне життя. Вуличні сценки, базари, кафе. Старі будинки кварталу Вожірар, де я жила. Згодом дізналася, що він був моїм сусідом.

Перебуваючи на еміграції, Михайло Федорович дуже й дуже переживав. Нудьгував. Йому не вистачало України, повноводного Дніпра, Херсона. Він впадав в хронічний песимізм. Навіть у працях проявлялась інтимна похмурість. Андрієнко потягнувся до мене. Уперше ми зустрілись у 1953 році, він тільки-но відбув виставку у Філадельфії (США). Познайомилися ми в оглядовому залі Гран Пале на виставці його оригінальних творів. Про походження Андрієнкового сюрреалізму, стилю й напрямку ворожити не стану. I не мені, це я твердо знаю, належить давати оцінку. Мені, я чесно вам скажу, кожна його робота була наймиліша.

До нашої зустрічі Михайло Федорович брав участь, сам організовував виставки. В Херсоні в 1910-1912 роках проходили щорічні виставки “Товариства любителів мистецтва”. Андрієнко експонував пейзажі, мальовані олійними фарбами. Тоді якраз на Херсонщині гостював В. Маяковський у Давида Бурлюка. Вони одностайно відмітили талановитість юного художника. А херсонець — Кручених навіть вигукнув речення із їх колективного маніфесту: “Відмовляємось від класичних традицій. Кидай Пушкіна, Достоєвського, Толстого з Пароплава Сучасності”... До речі, чи не тоді, як зауважував Андрієнко, зародилася ідея Бурлюка випустити збірку футуристів “Ляпас суспільному смакові”.

В 1914 Михайло Федорович вчився в Петербурзі, здобував юридичну освіту, працював у Товаристві сприяння мистецтву, його учителем був Микола Реріх. Він виставляє в знаменитому “Артистичному бюро” свої ранні символічні роботи. У цьому ж році бере участь у Міжнародній виставці графічного мистецтва в Лейпцігу. У 1915-1916 знову в Петербурзі експонує роботи, але вже як учасник художньої революції в Росії, бо всі твори були помітно позначені кубізмом.

— Як я вже казала, Андрієнко в 1920 році опинився за межами України. В Бухаресті перебував кілька місяців, де зробив декорації і костюми для балету “Мільйони Арлекіна”. Найвищим злетом у його театральній діяльності стали роки, проведені в чеській столиці. Після вдалих декорацій для “Смерті Павла I” Д.Мережковського, Михайла Федоровича запрошують до “Національного театру”. В Празі готували виставу Фонвізіна “Недоросль”. Тут він уперше в Європі ділить сценічний простір прожекторами. У “Німецькій Опері” розробляє в живописному обрамленні куточок міста, порт, похилу вулицю, прибережну тополеву алею, широкий простір річки. То, казав, краєвид милий моєму серцю, частинка рідного Херсона. Не залишили його поза увагою й австрійці, згадуючи Андрієнка у 1928 році. Фульон-Міллер і Грегор писали, що художник блискуче запровадив у Європейське театральне мистецтво українство, використавши рідний фольклор, що є одним з найбагатіших у світі.

— Я вас не втомила? — несподівано спитала жіночка.

Вона порилася в туго напханій господарській сумці.

— Візьміть яблуко. З Києва везу. Може, зустріну когось із колишніх друзів. Еге ж, то й буде їм подарунок “від зайця”.

Підплив теплохід. Ми спочатку сиділи в задушній каюті. А коли проминули міст через Дніпро, перемістилися на палубу.

— Не знаю, чим я йому припала, — одразу ж заговорила Ганна Михайлівна. — У мене ніколи не було тої витриманої краси, яку він бачив на полотнах Мікеланджело, Ван-Дейка... Проста сільська українка. Я помічала, що завдяки дружбі зі мною від нього віддалявся холод, що оковував його серце, глушив натхнення. Певна річ, мені було приємно бачити, як надходив розвій надзвичайно широкого творчого діапазону, новаторського, енергійного підходу до праці. “Спасибі, Анничко, тобі, — не раз казав, обіймаючи за плечі, — коли ти зі мною, перестає мулити в душі. Зникає порожнеча, котру, до твоєї появи, не знав чим заповнити”... Я була помітно молодша за нього. Ми робили прогулянки по дивовижних прекрасних місцях, ходячи від Святого Місця Віри, до Святого Місця Культури. Я з цікавістю і захватом оглядала, як це й годиться, а мій Мішель, чудотворець Михайло Федорович, говорив і говорив про місто своєї юності, про будівництво моста через Кошову, якого зарисував у ескізах, про наші українські зірки. Дуже часто згадував Херсонський театр. Йому припав до душі художній керівник театру Олександр Загаров, радів, коли той пішов на підвищення, очоливши у 1918 році Київський театр імені Т.Г.Шевченка. Брав участь в оформленні сцени вистави М. Горького “Діти сонця”. Михайла залучив до цієї справи головний сценограф П. Похітонов, у майбутньому відомий декоратор Петербурзького Великого драматичного театру. Особливе ставлення було у молодого художника до музичних вистав “Ніч під Івана Купала” та “Запорожець за Дунаем”, комедії Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Цей відтінок життя постійно був з ним.

Михайло Федорович завжди говорив, згадуючи свою юність, натхненно, переконливо, та так, що я навіть забувала, що ми знаходилися на знаменитому Монпарнасі — кварталі, який має світову легендарну славу.

Андрієнко був справжнім патріотом, страх як любив співати українські пісні. Особливо йому подобалися “Коли розлучаються двоє” й “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Михайло Федорович боляче переживав кожну сумну вістку з України. Біг до кіосків, шукав про рідний край у “Правде”, “Известиях”, де викривались “національні ухили” в українській літературі (вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, лібретто опери “Богдан Хмельницький”). Обурювався несправедливістю.

Християнин живе надією. Михайло залишав стілець перед мольбертом, підходив до мене. “Не тужи, — казав, — прийде час, ми ще поїдемо до Ельдоради, не фантастичної, а простої, нашої, яка дорожче за усяке золото”.

— Йой-но, Бог ласкав, я в Україні. Онде, які береги. Крислаті верби. Андрієнко щорічно навідувався до Володимира Винниченка, нашего земляка, з Херсонщини, українського патріота. Зберігав, як велику цінність, подаровану йому книжку “Заповіт борцям за визволення”, написану 1949 року. Щораз цитував рядки з унікального твору: “У всіх душах мовчки і грізно лунає та сама всебічно-визвольна: “Ще не вмерла Україна, і слава і воля!..”. Знався він ще з російським письменником Іваном Буніним. Росіянин подарував Михайлу своє оповідання “Лірник Родіон”, в якому дуже помітний вплив українського фольклору, воно побудоване на матеріалі подорожі по Дніпру, біля херсонських островів.

Любив ще Михайло Федорович бувати в соборі жіночого монастиря містечка Санлісі, де раніше розміщувалась королівська резиденція, а Париж ще був маловідомим селом. Він зупинявся біля постамента скульптури, на якому написано: «Анна Руська, королева Франції, заснувала цей собор 1060 р.». Щиро покланявся дочці української землі Великого князя Київської Русі Ярослава Мудрого. Родоначальниця Бурбонської та Орлеанської Королівських династій Франції стоїть у короні, тримаючи в лівій руці модель собору.

У такі величні хвилини я допомагала йому не так журно переживати тугу за рідною домівкою, юністю, за Україною. Він її любив. Дуже любив!

Творчість Андрієнка тривала більше, ніж півсторіччя. Він пройшов через усі естетичні бурі впевнено, солідно, спокійно. Останні його твори — це культ геометрії, математичної точності, зведені до сфер та багатогранників. Він говорив: “Мені ні до чого сентиментальність, багатослів’я, таємничість. Мені потрібні холодний розум, пластика, дисципліна”.

Творами талановитого художника захоплювався Рим (1965), Галерея Біліко. 1972 — Париж. Організатори виставки заявили: “Андрієнко блискуче продемонстрував гостросюжетний характер живопису”. 1976 — величезний успіх в Амстердамі. Дістав визнання у Вінніпезі (Канада).

А приїхала я в Україну, залишивши чоловіка і дітей, щоб подивитися, як будуть сприйматися його твори на рідній землі, та виставка відбулася в Москві, в Державному музеї образотворчих мистецтв імені Пушкіна. Вільніше стало в Радянському Союзі. Йшов 1988 рік. Усі, з ким я спілкувалась, мені казали: “Ескізи декорацій Нечитайла-Андрієнка — його бухарестського, празького, паризького періодів — є для нас несподіваним відкриттям. Сильне, незабутнє враження справляють багаті на кольори твори».

Як я побачила, скільки людей реально чудувалося біля його картин, мене здавили спазми. Від радості на щоках запеклись сльози. I я повірила, що скоро мій Мішель, Нечитайло-Андрієнко буде дома, в Україні, на рідній Херсонщині. На рідній землі.

Про малярську творчість Андрієнка написані три монографії — дві українською (Львів — 1934, Мюнхен — 1960), французькою (Париж — 1978). Є публікації про художника і в Україні. Зокрема, “Всесвіт” (1994, № 11-12). У цьому журналі надруковано три його оповідання: “Лист з Авіньйона”, “Три сорочки”, “У пітьмі часу”.

Усі оповідання українською мовою. Уявіть собі: п’ятдесят років на чужині — і українська мова. Це ж треба так любити свій народ, материнську мову, щоб кожної хвилини пам’ятати, хто ти і хто твої батьки. Це вже подвиг. Великий подвиг!

І силу, і волю, і натхнення, і любов дала йому херсонська земля. Приклад гідний, вартий наслідування.

Пішов М. Нечитайло-Андрієнко в інший світ 12 листопада 1982 року, в Парижі. Два роки йому не вистачило до дев’яносто літ. Покинув землю в найкращу пору. Ще погідно гріло сонце, а легенький вітерець завершував зривати з дерев останнє пожовкле листя.

Нечитайло-Андрієнко залишив себе у багатьох провідних музеях світу. В Парижі, у 1989 (“Осінній салон”) відбувся перегляд його творів.

— Ласкавий краяне, він ваш. Він належить вам!

Теплохід гойднувся на хвилях, пришвартувався до дебаркадера.

— Ну, що ж, — сказала мені Ганна Михайлівна, Анничка, як любовно називав її наш славетний краянин, — я пішла, мені тепер зосталось тільки набрати в хусточку рідної землі... Повезу в Париж. Вона буде найдорожчим скарбом. Покладу на могилі Херсонця з великої літери, над якою схиляються міцні білі акації, заступаючи собою виднокруг, залишаючи відкритим чисте й голубе небо та ще сонце, яке нерідко засилає зі сходу заспокійливі теплі золоті зблистки.

Підійшов автобус. На тому ми й розлучилися. Та залишилася розповідь милої Аннички, Ганни Михайлівни — назавжди!




Нарису “Херсонець з великої літери” на республіканському конкурсі в 1991 році присуджено високу загальноукраїнську премію за кращий нарис.





Читати далі >> 16 >> 17 >> 18 ... >> 31 >> 32 >> 33