"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ -5. М.Чернявський. Радіо-новела
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:23
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Мовний закон...
Всього відповідей: 19

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ -5. М.Чернявський. Радіо-новела

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку





Без тебе мені бракувало б повітря


До 140-річчя від дня народження видатного українського поета Миколи Чернявського
(Радіо-новела)


Дійові особи:
Марія Романівна — вчителька.
Вадим — класний горніст.
Людмила Сухорукова — відмінниця.
Валя Ісаєва — з Червонопрапорної вулиці.
Олексій, Валерій, Микола — учні четвертого класу.
Володя — з Білоруської. Авіамоделіст.

Дія відбувається в переддень Другої світової війни.

Сад на окраїні міста. Чути шелест дерев, дзвінкий спів птахів. Звідкілясь подав голос сільський півень. Спочатку нарізно, а далі все злилося. Наступила тиша.

ВСТУПНЕ СЛОВО (автора). Казенний сад. Високо вигналися в небо молоді дуби. Могутні дерева — чи не найбільші на усій Херсонщині. Товсті гілки, кремезні стовбури. Роки, краса збереглася. Прихиляюся до товстенної акації. Під ліаною плюща приховалася простенька гвоздика. Здалось, вона посміхнулася мені. Усе як було!

У всіх людей одна святиня,
Куди не глянь, де не спитай.
Рідніша їм своя пустиня,
Аніж земний в чужині рай.

Чиї ж це вірші? Вони так свіжо вплелися в мозок, як і дивність Казенного саду. Відчуваю, як охоплюють мене потаємні мрії, солодкі почуття. Я тоді також стояв біля акації... Он воно що! Марія Романівна! Наша вчителька. Це ж вона тоді, перед війною, читала нам вірші Миколи Чернявського, херсонського поета, коли ми були ще четвертокласниками, з якими вона в цей день прощалася. Ми вже однією ногою були у п’ятому. Ніколи не забував, як не забувається дитинство, школа...

Вузенькою стежкою йде Вадим-горніст, за ним поспішає Олексій.

ВАДИМ-ГОРНІСТ (подає сигнал горном. Олексію). Льохо, ось так. Виклик на збір. Запам’ятай: завжди треба тримати останню ноту.

З’являється вчителька, стає біля міцного дуба.
Учні обступили її.
Допитливо, з цікавістю задивились на неї.

МАРІЯ РОМАНІВНА. Діти мої, підходьте ближче. Ваша дорога тепер у п’ятий. Тож на прощання, я розповім вам про чудового українського поета, мого друга. Людмила, Валя, сідайте ось тут, поруч. (Вчителька притулила до себе Миколу). Я познайомилася з Миколою Федоровичем зовсім випадково. Навчалася тоді в Херсонському педагогічному інституті. Якось, Сава Божко, викладач політекономії, запросив кількох студентів, у тому числі й мене, до себе на квартиру. Мене приваблювала особистість Божка. Він був молодий, працьовитий, займався журналістикою.

До вчительки підбіг Вадим-горніст.

ВАДИМ-ГОРНІСТ. Маріє Романівно, а Володько, онде, дивіться, бігає за метеликом по квітах. А там, на стовпі табличка: “По газонах не ходити!”
МАРІЯ РОМАНІВНА. Не “Володько”. А Володя. Кличте, хай йде сюди.
ВАДИМ (до хлопчика у квітнику). Ей ти, мандрівник, давай до нас.
ВОЛОДЯ (з болем). Я не за метеликом. Я готую свій планер до польоту.
МАРІЯ РОМАНІВНА. Вадиме, не заважай, Володя побуде біля нас. (Пригорнула до себе учня). Отже, раптом відчинилися двері — і до кімнати увійшов твердим кроком чоловік, набагато старший від усіх нас. Йому тоді перевалило за шістдесят. Але пишні вуса, біла пряма борідка, відкритий погляд молодили його. Йому можна було дати не більше сорока. Чи, може, мені так здалося, чи тому, що я ще в шкільні роки була закохана в його поезію. Через тиждень ми зустрілися знову. Потім їздили на колісному пароплаві до Цюрупинська. Він допоміг мені закінчити інститут. Під його впливом, вже вчителюючи, я брала дієву участь у формуванні шкільної бібліотеки, готувала перші вибори до Рад. Організувала в школі заняття з дорослими, вашими батьками, читала їм книжки, відновлювала в них потяг до рідної мови. — “Маріє, — якось сказав він мені. Я працюю над великим романом “Море кличе”. Він буде присвячений тобі.

Учителька підвелася. Струнка, чарівна.
Очі її блищали вечірніми зірками.

МАРІЯ РОМАНІВНА. Рідні мої, уявляєте? (Продовжила вона). Роман, художній твір, присвячений мені. Простій учительці. Вашій учительці! Вчительці школи № 2.

Знову осторонь вертиться Володя з планером, він весь час намагається непомітно зникнути, та кожного разу погляд учительки зупиняє його.

ВАДИМ (ловить хлопчика за руку). Володько, от розумник. Не вертись, це ж про нашого українського письменника.
МАРІЯ РОМАНІВНА (повертає до себе Вадима). Ну що ти так? Не “Володько”, а Володя, Володимир. Я вже казала тобі. Ви ж уже дорослі. (Невелика пауза). Микола Федорович любив свою сім’ю, завжди говорив, що його дома поважають, не турбують різними дрібницями, коли засиджується над паперами. Дбають про спокій. Він любив елегантно одягатися. Одного разу прийшов якийсь не такий, як завжди, дуже заглиблений у роздуми. Поклав руку мені на плече, сказав, що почуває себе в оточенні інститутських чогось самотнім. І тоді я подумала, що, мабуть, від цього він і хилиться до мене, як рослина, котрій необхідні не тільки повітря, сонце, а й друзі поруч. (Учителька зробила паузу). Ось вже й сльози. (Дістала хусточку). Не буду витирати, хай оросять обличчя. Вони є знаком того, що моя душа ще й сьогодні переповнена тяжкого страждання.
ВАЛЕРА. Маріє Романівно, а Колька, дивіться, бігає за метеликами. А там на стовпі табличка: “По газонах не ходити!”
МАРІЯ РОМАНІВНА. О, милі, та не “Колька” ж, а Коля, Микола. Кличте, хай йде сюди.
ВАЛЯ. Ти, Валеро, не встрявай. Маріє Романівно, а що далі?
МАРІЯ РОМАНІВНА. Коли Микола Федорович стрічався зі мною, ставав одразу невпізнаним, живим. У нього поліпшувався настрій, наче приходило до нього найприємніше свято. Він був учителем мого життя. Але того вечора з ним ніби щось скоїлося. Розкішні вуса ще більш побіліли. Тонкі пальці тремтіли. Манжет на рукаві не застібнутий, простенька краватка збилася набік. Світло-голуба сорочка зім’ята, а на високому лобі з’явилися нові глибокі зморшки. Пізніше я дізналася: його товариша Саву Божка заарештували. Звинуватили в тому, що займався пропагандою націоналізму, підтримував письменника Хвильового. Виключили з партії, відправили до в’язниці у Миколаїв.
ВАЛЯ. Маріє Романівно, ви так говорите, що онде і надворі посутеніло.
МАРІЯ РОМАНІВНА. Так, дітоньки, так, і мені в душу тоді закрадався сірою млою смуток. Я спитала у Миколи Федоровича, що сталося, він відповів мені віршами:

Прокляті кайдани, віки вас кували.
Вже холод залізний чую і я,
Вже серце не раз ви мені шматували,
І брязкіт ваш чути мені звідсіля.

Моє жіноче серце затріпотіло. Здалося, ніби хтось ухопив мене за руку і на худеньке тіло одягає холодне залізо.
ОЛЕКСІЙ (білявенький хлопчик, трохи старшенький за інших). Ой, Маріє Романівно, це що: правда?

Вчителька, помітивши переживання хлопчика, підійшла ближче, пригорнула до себе, поклала на плече долоню.
МАРІЯ РОМАНІВНА. Так, Олексію, все це правда.

Але вас об душу свою розіб’ю,
Об серце те бідне, що ви катували,
А виборю долю і волю свою.

Четвертий клас стояв тихо.

Любі мої (Перервала паузу вчителька). Ці мужні слова найзначнішого поета Херсонщини, напевно, уперше пролунали в цьому Казенному саду, і, здавалося, що то вимовила вся українська земля. (Марія Романівна обняла Валеру і Вадима за плечі). Микола Федорович, одійшов од мене і довго вдивлявся на озера Карантинного острова. Він відчував, напевно, що на його руки у найближчі дні накинуть кайдани.

До вчительки притулилася Людмила Сухорукова.

СУХОРУКОВА. Онде, онде, скільки їх! І малі, і великі озера. Звідси добре видно. І все в зелені.
МАРІЯ РОМАНІВНА (пригорнула до себе дівчинку). Через тиждень, на призначену зустріч письменник не прийшов. Не з’явився і наступної середи. Я пішла до його помешкання, на Перекопську. Вікна були зачинені віконницями. Сусіди сказали, що його забрав “чорний ворон”. Я метнулася до тюрми. Біля неї нервово тупцювались люди. Кожному хотілося вийти наперед, вибитися за ріг будинку і подивитися, що робиться біля воріт в’язниці. Було дуже холодно, підступала зима 1938 року. Вітер кидав в обличчя купи снігу, наче з розуму зійшов. Усі чекали чорної потвори. Настав якраз її час. Вона завжди о 6-й годині здійснювала рейси від тюрми до залізничної станції. Несподівано з холодної темряви виринула крита машина. Біля воріт в’язниці заметушилися. Люди кинулися їй назустріч. Але їх зупинили солдати. З вузеньких дверей ЗІЛа виглянуло бліде, схудле обличчя. Старий сплигнув у сніг. Він кутався у подерте пальто. Зимовий вітер зірвав із нього картуза. Натовп загудів: “Це ж наш письменник — Микола Чернявський!”. Брама відчинилася, звідти вибігли наглядачі. Один високий, наче лютий хижак, підлетів до Миколи Федоровича. Кілька разів штовхнув. Письменник поточився й провів поглядом людей. Я закричала. Високий наглядач підскочив і до мене. “Чого верещиш? Хочеш бути за муром?” Він ухопив мене за комір. Другий підбіг і стусонув у груди. Не кричіть, — ледь змогла вимовити.– Яке звинувачення, скажіть, у цієї людини? Він убив когось? “Ще гірше, — засміявся міліціонер. — За свою українську мову”. То ж його рідна, — сказала я. “Багато говориш. Геть!” — кинув мені високий. Під тюрмою я простояла від ранку до пізнього вечора. З тієї пори й почалися мої щоденні страждання. Багато днів я провела під дверима тюрми. І кожного разу мені кидали: “Геть! його не побачиш. Він ворог народу!” А я все ходила, заливалася слізьми. Мені було дуже жаль любого письменника, і я ніяк не могла повірити, що він “ворог народу”. Говорили, що допити велись за залізним графіком. Усю ніч домагалися дізнатися імена, прізвища і адреси тих, хто хоч якимсь чином був дружньо пов’язаний з академіком Сергієм Єфремовим. Двотомник “Історія українського письменства” був знайдений у Чернявського. (Голос вчительки притишився).
СУХОРУКОВА (до Валі Ісаєвої). Бери мене за руку, будемо триматися, ніби не знаємо, як перестрибнути рівчак.
ВАЛЯ. Ось гляньте, Маріє Романівно, бачите, квіточки? З них буде шлюбний віночок.
ВАЛЕРІЙ. Ох ти яка! Та тобі ще рости та рости.
СУХОРУКОВА. А що? Вона швидко підніметься. Он яка вже.
ВАДИМ. Тихше, Сухорукова!
МАРІЯ РОМАНІВНА. О, Господи! Хлопці, не бешкетуйте, перестану розповідати.
ВАЛЯ. Та тихше, тихше! Маріє Романівно, ми слухаємо.
МАРІЯ РОМАНІВНА (опановує себе). Моє обличчя стало землистим, рухи сповільнились, плечі опустилися, вуста міцно зімкнулись.

Учні не зводили з учительки очей.

ОЛЕКСІЙ. Маріє Романівно, ви нам ніколи про цього письменника не казали.
МАРІЯ РОМАНІВНА. Ох, дітки мої, його ім’я було під страшним замком. Про нього не дозволено згадувати.
ОЛЕКСІЙ. Що, і сьогодні?
МАРІЯ РОМАНІВНА. І сьогодні.
ОЛЕКСІЙ (не здавався). За що? Чому?
МАРІЯ РОМАНІВНА. Я не знаю, як вам про це сказати. Микола Федорович у 1917 році в Херсоні організував вихід газети: Вісник товариства “Українська Хата”. 16 квітня цього ж року, був на Соборній площі з синьо-жовтим прапором, з вишитим на ньому портретом Тараса Григоровича Шевченка. Він виступав на мітингу на підтримку визвольних змагань українського народу. Говорив тоді: “Батьку Богдане! Батьку Тарасе! Чи чуєте ви, чи бачите, що твориться зараз на Вкраїні?” Його голос, казали мені, спалахував справжнім гімном:

Мої пісні, і в їх вітаю
Тебе я, мій коханий краю.
Вкраїно любоя моя!

Заарештували Миколу Федоровича 14 жовтня 1937 року. Під Новий рік сказали, що вислали в північні табори, а в січні розстріляли. Останній раз, коли я підійшла до віконця приймальної, мене офіцер відштовхнув у бік од черги й заявив, як сніг на голову: “Ідіть, громадяночка, краще додому, ваш Чернявський звинувачується в страшному, як учасник націоналістичної організації, очолював антирадянську “Просвіту”. Дивіться, щоб і вас не потягли. А може й ви?.. Геть! — закричав і штовхнув у груди пістолетом. — Годуй дітей. Давай! Пішла!” Я відійшла, ще трохи постояла. В голові зринули вірші Миколи Федоровича:

Ти не згинеш, Україно!
І мова прадідна твоя,
Що кожне слово в їй перлина...

Побачила, до мене направився офіцер з солдатом. Треба було щезнути з очей енкаведистів, потрібно було продовжувати справу Чернявського. Ось так, мої любі. Вчись, Вадиме (звернулась учителька до класного горніста). Коли пізнаєш життя, тоді й Україну станеш, як Микола Федорович, чесно, вірно любити.
ВАДИМ-ГОРНІСТ. Так він був учасником революції?
МАРІЯ РОМАНІВНА. Так, учасником революції, за вільну і незалежну Україну.
ВАДИМ-ГОРНІСТ. Я про це ніколи не чув.
МАРІЯ РОМАНІВНА (виразно). Прийде час. Дізнаєтесь. (Коротенька пауза). Ми не раз стояли ось тут, під цим деревом. І дивилися на широке поле плавнів. А над нами високе голубе небо вгорі. І сонце. Воно кидало криваве полум’я на нас, на землю. І розбивалося на сотні, тисячі скалок у швидкоплинній травневій Кошовій. Микола Федорович, ставився до мене з надзвичайною турботливістю. Обирав найкращу стежку, підтримував під руку, обминаючи гілки. Стежив, щоб не спіткнулася об якийсь пень чи камінь. У кожному його русі — чемність. Доброта повністю керувала ним. Він обережно відхиляв гілочку, щоб я бачила захід сонця, котрий відкривався чудовою красою в просвітах між цими дубами.
ВАЛЯ (до Вадима). От коли б ти був таким.
ВАДИМ-ГОРНІСТ. Не поспішай, закінчу школу.
СУХОРУКОВА. Льоню, забери руку, не заважай.
ОЛЕКСІЙ. Ти, відмінниця!
МАРІЯ РОМАНІВНА (закохано дивиться на своїх учнів). У вас ще все попереду. Одного разу Микола Федорович підняв квіточку, ніжну — дику гвоздику. Вона потягла нас на вузеньку доріжку, у гущавину, що в’юнилася до відлюдної лави. Я була щаслива. Тоді вперше в житті збагнула значення і зміст моїх днів. В ту мить я готова була віддатися коханню. “Маріє, — почула я його хриплуватий голос. Я давно на своїй ниві не жив радістю. Йшов нею наче мрець”. Не кажіть, любий, — вмить вихопилася я, — ви ж умієте цінувати життя. Ви чудовий садівник прекрасного, рідкісних почуттів, надаєте людям натхнення. “Воно то так, — підвівся він. — Пишу я про ходу залізну, про соціалістичні гіганти. Але там немає душі, ані мислі. Наша влада не визнає ціни людям. Не хоче розуміти вартості життя. Болісно...” Вашими віршами, — сказала йому, — захоплюється вся Україна. “Так, твоя правда, — він трохи помовчав. — Ми цій владі, з нашою прямотою, відкритістю, українським патріотизмом не потрібні... Після того, як бачив я телячі вагони, сотні, тисячі з сім’ями розкуркулених, збожеволілих від голоду людей в селах Наддніпрянщини, яких везли в Сибір, на північ. Я не розумію, який тепер у мене стан почуттів. Коли б не ти, Маріє... Без тебе мені бракувало б повітря. Спасибі тобі!”. (Вчителька підвелася з пенька, нервово заходила біля учнів). Юні мої друзі, мені не дуже хочеться вам про все це говорити, бо те, що я скажу, може зашкодити вам у житті, зіпсувати долю. Одне тільки, ви пам’ятаєте, як ми у минулому році читали в класі казку “Кіт у чоботях”?
ВАЛЯ (підбігла до вчительки). Як же! (До Вадима). А ти, Вадиме, не забув?
ВАДИМ-ГОРНІСТ. Ісаєва, невже ти думаєш, що в мене немає пам’яті? То ось, згадай сама. Це, мабуть, про тебе: “Але вона конче нас дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі розмови, що ми лише роти роззявляли”.
ВАЛЯ. Ач, розумака який!
ВАДИМ-ГОРНІСТ. “Плакати! Плакати! Плакати! Гу-у! Гу-у! Бах!” Згадала?
МАРІЯ РОМАНІВНА. Заспокойтесь. Це добре, що ви не забули. А хто ж автор? Вадиме, знаєш?
ВАДИМ-ГОРНІСТ. Микола Хвильовий!
ВОЛОДЯ. Молодець, не підвів.
МАРІЯ РОМАНІВНА. Автор сміливої новели “Кіт у чоботях”, Микола Хвильовий, був у Херсоні. Чернявський зустрівся з ним. Хвильовий подарував йому свого “Кота...”. Микола Федорович віддав мені, сказавши: “Зберігай. Хвильовий стає легендою”.
ОЛЕКСІЙ. Маріє Романівно, а хто ж то такий був Хвильовий?
МАРІЯ РОМАНІВНА. Хвильовий — добре відомий у двадцяті роки письменник. Головне, він був українцем, а бути українцем, діти, — це любити свій край, свій народ, вміти бачити правду. Він писав правду і завжди підкреслював: “Коли не бачиш правди — не берись за перо”.
ОЛЕКСІЙ (знову швидко вступив у розмову). У тридцять третьому ми з батьком їздили до Каховки. Надивився. Бачив голодних, опухлих селян. Вони повзли до міста, не діставалися, їх хапали, й кидали у глибокі ями.
МАРІЯ РОМАНІВНА (підійшла до нього). Заспокойся. Моторошно. (Учні мовчали). Микола Хвильовий у 1926 році кілька місяців жив у наших хуторах під Херсоном. Микола Федорович розповідав, що він був дуже схожий на завзятого мисливця, любив, полюючи, милуватися за вечірнім перельотом качок. Одного разу Хвильовий сказав Чернявському: “Невже я зайвий чоловік тому, що безумно люблю Україну?”

Сонце почало схилятися надвечір. Тихо.
Діти стали покашлювати.
Хтось із хлопчиків зашарудів зошитом.

ВАДИМ-ГОРНІСТ. Не шаруди, Олексію! Чого підскакуєш?
ОЛЕКСІЙ. А що, я не маю права встати? Маю. Ось я й підвівся. Вадиме, чуєш? Синичка заспівала. (До Сухорукової). Людмило, а ти бачиш? Он там, на берізці.
СУХОРУКОВА. Як гарно. Ой що це? Соловейко подав голос. Розкотисто. Невже прилетів поздоровити нас з переходом у п’ятий клас?

Птах сипав трелі за трелями, наче видавав свій найкращий концерт, готуючись до вечірньої зорі.

МАРІЯ РОМАНІВНА. А хто з вас, милі мої, чув, що є український переспів пам’ятки давньоруської літератури “Слово о полку Ігоревім”? Ніхто? Таку творчу роботу, поетичний переклад зробив Микола Федорович Чернявський. Наш земляк. Херсонець з тридцятип’ятилітнім стажем. І там є про соловейка:

Гей, Бояне наш преславний.
Соловейку стародавній!
Це б тобі тепер співати...

ОЛЕКСІЙ (знову підхопився). Дивіться. Дивіться онде пташка з чорною голівкою.
ВАДИМ-ГОРНІСТ. Це не наша. Це пташка півночі. Залітна.
СУХОРУКОВА. Вона не дає нашим підійти до корму. Відштовхує. Б’є. Усюди лізе. От нахаба!
ВАДИМ-ГОРНІСТ. Нічого. Скоро з’явиться дятел. Захисник лісів, землі своєї.
МАРІЯ РОМАНІВНА. Землі своєї... (Вчителька тут же прочитала вірш Чернявського):

Прийде Син Народу,
Новий незнаний Геркулес,
І виб’є всіх. І мир, і згоду
Введе од заходу до сходу.
І блисне світ новий з небес,
Братерства світ, життя нового.

СУХОРУКОВА. Подивіться, я ще такого не бачила з роду, сонце лягло на дерева.
МАРІЯ РОМАНІВНА. Не знаю, діти, чи це так воно було насправді, але, як відомо, Микола Федорович почав писати вірші російською мовою, та у 1884-1885 роках їх знищив. Напевно, то була незгода з російським шовінізмом. Далі Чернявський писав лише рідною, українською. В цьому щиро підтримувала його дружина Софія Василівна. Я стрічалась з нею біля воріт тюрми. Вона мала тонкі губи і сумні карі очі. Тоді дізналась — вона любила поезію, спів. (Коротенька пауза). І перейшов на українську той, хто народився у придонецькому краї. (На якусь хвилину вчителька замовкла. Взяла в руки великий букет квітів, подарований учнями. Відійшла від дерева). Вечір тоді був дуже м’який і теплий. (Вже спокійніше заговорила вчителька). Онде, біля того крислатого дуба ми з ним побачились востаннє. Миколі Федоровичу не довелося прожити в свій посріблений вік у тихій спокійній старості.

Учні дивилися на дерева, відшукуючи дуб, де їх вчителька стрічалася з відомим письменником, Миколою Федоровичем Чернявським. Верхівка дубів ще була освітлена призахідним сонцем. Охочих говорити не знаходилось.

МАРІЯ РОМАНІВНА (повільно ступила до дівчаток). Милі мої, бачите травневий обрій спалахує червоним відблиском, наче хоче підкреслити, що у нашому житті щось робиться не так.
ВОЛОДЯ (кидається до вчительки). Маріє Романівно!
ВАЛЯ. Будь тихо, Вадиме!
ВАДИМ-ГОРНІСТ. Я, чого? Маріє Романівно, ви оце про червоне сонце, мені одразу пригадалося голодне дитинство. Мати піднімала далеко до сходу сонця займати чергу за хлібом.
МАРІЯ РОМАНІВНА. Так, так, піднімала дитину за хлібом. О діти, тоді не вірилося, що людей обмануто, що не таке життя вони виборювали у борні. А як гряне війна? Що буде? Як поведуться люди? Про неї вже говорять на кожному перехресті.
ВАДИМ-ГОРНІСТ (до Олексія. Передає йому горн). Що ж, друже, не бійся, закінчиш семирічку, вивчиш виклик горна. Тоді... Але не забувай, головне остання нота. Ну, давай зіграй його, як я тебе вчив.
ОЛЕКСІЙ (відходить від гурту. І раптово, в наступаючій тиші видає). Рука моя, будь вправна. Беру горн і кажу повніше вдих.

Тишу голосно перериває остання нота шкільного горна.

ПІСЛЯМОВА (автора). Війна не затрималась. У перші ж дні над нашим містом з’явилися літаки з чорними хрестами. Впали бомби на старі будинки Херсона. Задзвеніли залізні підкови чужоземних вояк вулицями тихого міста. Страшенна смуга товстою хмарою навалилась на Кошову, на дніпровські плавні, лимани — то горіла на Дніпрі нафтогавань. На п’ятий день на окраїнах, в центрі загомоніли люди. Якась мужня жінка, вчителька, сміливо рушила на німецького офіцера, захищаючи шкільну бібліотеку. Вона не пускала чужих солдатів у школу, але вони вдерлися, почуваючи себе господарями. Виносили книги на подвір’я, обливали бензином. Вчительку жорстоко побили і кинули в гестапо.
Я тоді думав, вірив у те, що то була наша вчителька. Вчителька школи № 2 рідної Забалки. Вчителька початкових класів, вірний товариш письменника Миколи Чернявського — Марія Романівна. Вона любила школу, дітей, книги, рідний край. Цьому навчив її видатний письменник України Микола Чернявський.
Шкода, що ми, учні, тоді не знали прізвищ своїх учителів.




Читати далі >> 6 >> 7 >> 8 ... >> 31 >> 32 >> 33