"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ -13. Самійло Величко
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:22
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 33

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ -13. Самійло Величко

1 << 2 << 3 << ... 10 << 11 << 12 << Читати спочатку





Справдешній Малої Росії син


... Коли не зробив ніхто, зроблю я!
Самійло Величко


Якщо народ чогось вартий, то про нього кажуть, — він створив свою власну історію.

Український народ вартий гідності — у нього є своя історія — велика!

Давні і добрі традиції її живуть ще з часів Київської княжої доби, передової слов’янської східної держави, яка, чи не першою була у цій справі серед країн Європи. Та татаро-монгольська орда, польська неволя тяжко вдарили під корінь розквітлого дерева. Але зломити його не змогли. Встояв міцний стовбур. По всій Україні, як гриби, постали в обороні віри і мови братства (школи). Вони підняли освіту, культуру — світ життя. У роки такого широкого розвію у Києві відкривається вища школа — Києво-Могилянська академія, організована митрополитом Петром Могилою. Він відбудував, зруйновану монголами Десятинну церкву. Вона стала символом воскресіння нації.

Але тяжка доля випала Україні. Віками їй доводилось боронитися від ворогів, щоб на дорозі життя, хоч трохи передихнути. І, завжди, у роки підйому, їй знову завдавали важкого удару. Били під саме серце — нищили її історію, її мову.

Нелегко ніс український народ через усе життя хрест своєї долі.

Великою надією задзвонили дзвони в Переяславі, присягнулись запорожці на вірність московському цареві. Тоді ніхто й не думав і не гадав, що запродавались в рабство, що одягли зашморг кріпацтва.

Тоді усіх підносила ідея єднання слов’янських країн, ідея спільних зусиль перед магометанською небезпекою, за звільнення християнських земель з-під турецького іга. З’явилися нариси, в яких освітлювалися причини і найважливіші події українсько-польської війни. Жаль, що ці добрі ідеї, які зазвучали радісною музикою відродження, так неждано обірвалися. І це тоді, коли б, здавалося, що Україна встала з колін, визволившись під проводом Богдана Хмельницького від польських панів, стала суверенною державою і загримлять на повну силу козацькі литаври національного створення. Але вже через рік після історичного возз’єднання українського і російського народів, у результаті російсько-польської війни 1654-1667 рр. лівобережні українські землі, Запоріжжя закріпляються за Московським царем, Східна Галичина і Волинь повертаються під владу Польщі. Туреччина захоплює Поділля. Закарпатська Україна підпала під владу Австрійської імперії. А вільні землі по обидва боки Дніпра роздаровувалися верхівці царської адміністрації.

Дуже важко зараз, через стільки років, провести правильний аналіз тих подій. Чому так сталося? Чому визвольна війна 1648-1654 рр. так безславно закінчилася? Не врятувала український народ від нового чужоземного поневолення і розділу держави. Може тому сталося таке, що Київщина, Брацлавщина, інші землі були розорені воєнними діями і постійними польськими та турецько-татарськими набігами.

І все ж, як ми знаємо з нашої історії, український народ ніколи не мирився з підневільним становищем. Козаки, селяни, біднота, старшини знову піднімалися на захист своїх національних і соціальних прав.

По-різному висвітлюється історією цей період. Але найбільше зробив “справдешній Малої Росії син” Самійло Васильович Величко.

Видатний світоч духу народився в 1670 році на Полтавщині в козацькій сім’ї. У цьому ж році виповнюється 325 років з дня його народження. Величко вчився в Києво-Могилянській академії. Він брав участь у військових походах. Спочатку служив у військовій канцелярії, а потім у генерального судді В. Кочубея, який був під час гетьманства Івана Мазепи. Канцелярист служив своєму патронові старанно і вірно. Та ця служба для майбутнього літописця була нещасливою. У 1703 році, цей рік був дуже напружений для України, злетіла голова Величкового шляхетного пана В. Кочубея. Через два місяці І. Мазепа перейшов на бік шведів. Величко ж потрапив до тюрми. Чому канцелярист, підопічний генерального судді, потрапляє за грати, до цієї пори є безвісним. Але деякі дописувачі припускають таке, що Величко узяв бік гетьмана. Пробув він у тюрмі довго. Загнали його в Сибір, у тобольські краї. Повернувся він на Україну в 1715 році. Оселився письменник в Кочубеїв у селі Диканці, а згодом у друге, більш привабливе помешкання переїхав, у село під Полтаву. Тут він і розпочав роботу над своїм Літописом. Перший том має назву “Сказаніє о войне козацкой з поляками, через Зеновія Богдана Хмельницкого... в осмі летах точившойся”.

Самійло Величко був дуже освіченою людиною, мав велику енергію, займався не тільки Літописом, а й навчав дітей, заробляючи на хліб. Він, працюючи над твором, зібрав і опрацював стільки документів і різних матеріалів, що у його тривіконній кімнаті ніде було сісти. Його внесок в українську історичну літературу такий вагомий, що коли уявити все це образно, то можна порівняти з єгипетською пірамідою. Він широко і ґрунтовно охопив життя і події в часі 1648-1700 рр. Пишучи власний твір, складав його з десятка інших, зводячи усе у велику й простору будову історії. Величко вільно володів латинською, польською, німецькою мовами. Завдяки цьому був добре знайомий із літописами Самовидця, Грабянки, поляка С. Твардовського, німця Пуфендорфія.

Використовуючи багатство різного матеріалу, його документальність, наявність характеристик дійових осіб, з якими автор зустрічався при різних обставинах, робить твір дуже корисним, необхідним, важливим, як для України, так і для усього українського народу.

“Сказание” закінчено в 1720 році. Писалось майже двадцять років. Мова цього величезного твору помітно насичена старослов’янськими і польськими елементами.

Самійло Величко — історик-письменник знав свого читача, постійно його відчував, не раз звертався до нього. У “Передмові до читальника” він пише: “Цікавому норову людському не може нічого бути сподобнішого, ласкавий читальнику, як читати книги й дізнаватися про давні людські діяння та вчинки...” І він, постійно працюючи, намагався у своєму творі, найбільшого літопису козацької пори, записувати усе, що йому доводилося чути, тому його писана мова вільна, різноманітна, природна, а краще сказати, — наша українська мова, бо все те, про що він написав закріплювало в людей пам’ять про минуле і водночас повністю було спрямоване в майбутнє. Читаючи його фундаментальний твір, відчуваєш конкретний вияв почуття любові до України, дружби серед усіх народів, патріотизму.

Величко був високоосвіченим літературознавцем XVIII століття, бо зміг донести до нас героїчні образи ватажків козацької держави. Все це сталося тому, що він не старався писати красиво, — він писав точно і розумно, обґрунтовано, вдаючись до правдивого висвітлення фактів і створених образів. Читається цей великий твір спокійно і одразу ж розгортається велич України, як самобутньої республіки, держави запорожців, старшин і селян, реєстрових козаків і гетьманів.

Дуже велику роботу провів письменник Валерій Шевчук, наш сучасник. Він переклав працю Величка на сьогоденні норми української літературної мови. І хочеться з приємністю відзначити, що від цього твір став ще ритмічніше, відчувається легкість фрази. Читаєш і в думці промовляєш текст. Він звучить легко. Дуже вдало розташовані слова. Уся праця написана, як і у Величка, короткими фразами. Зовсім відсутні вирази “як вище сказано”, “в останньому випадку” і т.д.

У роботі Величка немає пустого красномовства. У першому томі центральною постаттю є Богдан Хмельницький, “вольний і значний шляхти руської син”. Автор опрацював багато матеріалів, переказів, легенд, пов’язаних з великим гетьманом. Особливу увагу він приділив, намалювавши яскраву картину, боротьби в Україні, яка виникла після смерті Хмельницького. Художньо показуючи історію, він написав ряд значних оповідань, серед яких виділяються розповіді про кримські походи козаків, підступні напади польських військ на Січ. І все ж перший том має недоречні втрати. В ньому помітні пропуски про найважливіші роки війни Б. Хмельницького.

Самійло Величко однак усвідомлював і це. Тому звинувачувати його в цьому буде недоречно. Адже він не міг усього знати. У згаданій “Передмові до читальника” зауважував: “Отож, ласкавий читальнику, коли що здається тобі в цій моїй праці непевне і неправильне, то, може, воно так і є. Ти ж бо, коли добудешся досконаліших козацьких чи якихось інших літописів, виправ мене даним тобі від Бога розумом. Бо нині, через сімдесят років після війни Хмельницького, важко домагатися досконалого знання і правди”.

Так, дійсно, не все міг знати письменник, а може й не хотів усього бачити, а може навмисно не відкривав свого ставлення до того, що сталося. Адже вже тоді, у дні церемонії і гулянь, у Переяславі, значна частина старшин, суддів, обозних буркотіли, невдовольнювалися тим, коли побачили статті, або Переяславські конституції, дані при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького, від великого государя царя всеросійського. Уже тоді багато чого було змінено, додане нове, якого не було в старих статтях його батька. Політичні і економічні права козаків і усього народу українського значно обмежувалися, що призвело через якийсь десяток років до остаточної ліквідації гетьманського самоврядування.

С. Величко, прикрившись дбанням про естетичну сторону стилю, звичайно, в розумінні свого часу, не зміг розкрити колонізаторської політики царизму в Україні. Він лише негативно висловлювався про тих, у кого вбачав потяг до корисливості, властолюбства, відсутності мислення загальнокозацького, яке б дбало про інтереси усіх козаків. Мабуть, тому він і стояв на роздоріжжі, і не намагався відкрито підтримувати гетьманську владу, не виступав на боці борців за автономію України, її незалежність від польського короля і московського царя. Часом, напевно, і його позиція була пасивною, він тільки представляв, розказував, а іноді, здається і приховував.

Треба все ж відмітити, що у нього, при всій його палкій, великій любові до рідного краю, свого українського народу, не відчувається ворожості до інших народів. Він часто відзначав пошановане ставлення до російського монарха. І чи не тому так вільно, без хвилювання повідомляє про страшні кари, які насилав царський уряд за порушення, а точніше за бажання полковників, гетьманів і вільних козаків, селян бачити Україну самостійною державою. Дуже багато, коли детальніше ознайомившись з цим величезним твором, кидається в очі преклоніння перед висловом “самому пресвітлому всеросійському царю Петру Олексійовичу”, або “його царській пресвітлої величності”. Може й не треба так судити оці преклоніння. Адже ми знаємо: Величко був дитиною тої епохи. І моральні, і етичні, і суспільні погляди формувалися під впливом того часу. І, тут треба зауважити, що він служив у В. Кочубея, котрий, як свідчать факти, виконував різні доручення царського уряду, доглядав за Мазепою, переконуючи вищих чинів Кремля, що гетьман задумав убити Петра Першого і готувався віддати Україну полякам.

Самійло Величко, хоч і тримав перо професійно, не дійшов правильної позиції, не зміг дати у своєму творі чіткої оцінки цим фактам. Тому, особливо, в останньому, четвертому томі, він вже не мав свого погляду на події.

При його житті з’явився указ царського уряду і синоду від 1721 р., що забороняв друкувати оригінальні твори українською мовою і дозволяв передруковувати лише старі церковні книги, звіряючи їх “с теми великороссийскими печатьми и дабы никакой разни и особаго нарєчія в оных не было”.

І все ж історія любить правду. І нехай це мова іде про давньогрецькі міста, Троянську війну, Київську Русь, або лихоліття під час монголо-татарської навали на землі по обіруч Дніпра, про кабалу польських загарбників, де іноді факти і події перекручувалися, та велика історія, особливо нова українська історія, знаходила час і добу, щоб все, що відбувалося, вирівняти і показати своєму народові, усьому світові тільки правду, зберігши гідність і чистоту життя.

Хочеться вірити, що у час нашого становлення, у цю не просту добу, коли відбуваються такі значні суспільні зміни, не будуть займатися перекручуванням історії, а прийде в життя і література зі своєю національною течією, і назвуть її українською школою новітньої історії.

Особливий підйом повинен статися у ці роки, коли Україна здобула, вимріяну довгими роками, незалежність. Український народ тепер має усі можливості піднятися на повний рівень морально-політичної єдності. Для усіх, хто проживає зараз на її терені, одна доля — самостійна єдина Держава. Є надія, що в усіх регіонах підніметься новий розвиток у загальному становищі і світогляді, шукаючи натхнення в історії України, її природі.

На жаль, наші люди можуть лише з болем констатувати, що український народ знає про своє минуле набагато гірше ніж інші нації. З початку заснування імперії, до якої залізними ланцюгами було приковано українські землі, з перших же днів її, Україну, нарекли Малою Росією, відірвавши, таким чином, від усвідомлювання героїчних традицій Київської Русі, Руси-України. І в цьому, головні діячі імперії, досягли дуже помітного успіху, бо значно деформували історичну свідомість народу.

Переді мною “Посібник для університетів і педагогічних інститутів УРСР”. “Радянська школа”, Київ, 1953., написано: “Автор урахував критичні зауваження, які були опубліковані і в періодичних виданнях Москви, Ленінграда, Києва та Харкова”. Бачите? Спочатку Москви, Ленінграда, а потім Києва. А далі ось що: “УРСР є суверенна держава (чудово!). Вона входить добровільно до складу СРСР і становить його невід’ємну частину”. Невід’ємну частину, як Чечня. Кращого нічого не придумаєш. А ще: “Український народ був відірваний від Росії”. Ці слова вражають. А коли подумати. Хто ж від кого був відірваний? А чи взагалі був відірваний? Коли була Київська Русь, Україна ще не було навіть назви Росія. Це все з’явилося у 1713 році і після того, як Петро знищив Батурин, українсько-козацьку столицю.

І все ж, як не старалися вороги українського народу, в результаті всіх визвольних змагань, завдяки славним своїм попередникам українська історія починає розкривати перед людством свою історію, розробляючи і проголошуючи нові історичні концепції, які базуються не на застарілих догмах, а на правді життя. Дуже приємно, що все це живе знаходить розуміння в політично-державному полі. А коли так, то свідомість зв’язків в площині минувшини і нинішнього дня в історичному сенсі дасть змогу уже цьому поколінню української людності відчути впевненість у своєму народі, у собі, завдяки усвідомлення свого походження, зародити у душі вдячність тим, хто був виразником мужності і героїзму Руси-України, відчути почуття морального обов’язку за збереження і відтворення історії з наявністю українських мотивів та культурних процесів.

Якраз цьому значенню і відповідає історична особа в лиці Самійла Величка, українського козацького літописця.

Літопис Величка — одна з найвидатніших пам’яток української прози старих часів, тобто до виходу у світ Івана Котляревського (до так званої нової української літератури). Історичні події висвітлюються в широкому зв’язку з подіями в Західній Європі, на Передньому Сході. Твір Величка має характер не тільки, як літопис, а й вченого трактату з історії. Витвір духу самого літописця, велична пам’ятка, рівної якої не було у тогочасній культурі України. Поруч з Самовидцем, Григорієм Грабянком, Ф. Прокоповичем, Г. Сковородою С. Величко — монументальна постать літератури. Усе його життя пішло на те, щоб написати найбільший твір, що його знала наша історіографія за всі часи. Це цінне джерело історії він закінчував писати сліпим.

Завершуючи розповідь про Самійла Величка, хочеться сказати, що справді, його літопис в найдивніший спосіб переплітається, єднається, набирається актуальності з нашою сучасною, сьогоденною пекучою дійсністю. Адже в ньому, хоча і не прямо, відображено і національний, і суспільно-політичний, культурний і релігійний вирій. Він написав про нерозв’язаний вузол української історії, налагоджуючи, поліпшуючи тодішні відносини з Москвою, де були і взаємні претензії, і кривди, і навіть злочини. Але він уже тоді змагався своєю невтомною працею зводити мости у взаємовідношеннях братніх народів, що є чудовим прикладом і для теперішніх стосунків, зв’язків, щоб могли вирішувати усе по-справедливому, по-людські, по-християнські, по-Божому.

Так, сьогодні треба не лише читати С.Величка, а й навіть призадуматися над Літописом “Істинного сина України”. І не тільки над першим томом, а й над другим, третім, четвертим, які мають назву “Повіствованія літописная о малоросійських і иних отчасти поведеніях собранная и описанная”, щоб проаналізувати і прийняти не одну, виказану там думку, твердження, оцінку й діло. За це повинні узятися ті в Україні, хто працює в політично-суспільних партіях, культурних центрах і в релігійно-церковних ділянках, для того, щоб не зламати нашого порозуміння між усіма східними слов’янами і бути з ними разом, як рівний з рівним. Бо дуже піднімаються різні сьогоднішні об’єднувачі, називаючи кризу в Україні розпадом СРСР, прив’язуючи сюди, майже завжди, як гріх і здобуття нашої незалежності. Вони кивають на Європу, мов там об’єднуються, а ми?.. розбіглися. То пропонують, агітують, кричать на вулицях, давайте знову зберемось у союз і одразу ж стане краще жити.

Так от, Європа до свого сьогоднішнього об’єднання йшла 50 років. І не було до цього ні політичних закликів, ні якогось там шантажу, не займались великі урядовці перекриттям різних краників, а методично, без бігу під команду, створювали, налагоджували економічні, культурні зв’язки, розв’язували на державному рівні валютні, митні, кордонні проблеми. А у нас?.. Тому уважно треба читати С. Величка, котрий зробив велику справу. Він показав нам усім насолоду святкування Переяславської угоди і як її уже через рік, два порушували. “Стаття дев’ята. Про послів і посланників. Гетьманові не приймати в себе послів та посланників на ті посилки своїх послів, коли матимуть якісь справи, то хай вони їдуть до великого государя, до його царської величності в Москву”. У примітці Літописця підкреслено: “Пункт сфальшовано повністю”. І при нашої пам’яті є прикрий досвід. Історія утворення Союзу РСР — це тільки один історичний факт недалекого минулого. Все майже повторилося, як і при возз’єднанні України з Росією при Богдані Хмельницькому. “Відомо, що у квітні 1918 р. (чотири роки ще залишилося до 1922 р., до утворення Союзу), Сталін дозволив собі заявити Голові ЦВК Рад України В.П. Затонському: «Досить гратися в уряд і республіку, здається, вистачить, пора кинуть гру”. (“Про минуле — заради майбутнього”. Київ, 1989, стр. 289). Які наслідки після такої заяви усім відомі. А потім “воєнний комунізм”, “нова економічна політика”, тотальна криза сталінсько-брежнєвського соціалізму, закостеніла політика центру (Москви), щодо реформ, нерозв’язані національні проблеми, питання.

Дивовижна річ — історія України! Це власне минуле. Невже вона нас так нічому не навчила? Адже об’єднання, входження, з’єднання — все це вже було. І великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович зі своєю конституцією 1659-го. І Сталін, і голод, і репресії початку 30-х років нашого століття, коли загинуло не менш ніж 7-10 млн. чоловік. І рішення Держдуми про російський статус Севастополя, яке і до сьогодні не відмінено.

Літопис Самійла Величка класичний твір — він витримав випробування часом. Марко Вовчок усі чотири томи зберігала у своїй приватній бібліотеці. Має зв’язок і творчість Тараса Шевченка з історично-мемуарною прозою. І Іван Білодід не раз звертався до наймонументальнішого твору.

Велику справу зробив Величко. Він зберіг нам пам’ять про наше минуле. І за це йому спасибі. Знання його наповнює наш світ, робить його цікавим, значущим, піднесеним. Він народжує нове ставлення до своєї історії, до свого народу, веде до того, що ми з особливою ніжністю починаємо ставитися до своїх попередників, котрі оживають у наших душах, тобто стають такими, що мають з собою наше минуле.

Праця Величка у повній мірі нам дає таке, що коли ми усі українці і росіяни, українці і білоруси бажаємо зближення, то треба перш за все навчитися поважати і розуміти одне одного, по-справедливому розв’язувати питання економіки, культури, вміло підходити до взаємодії дружніх незалежних збройних формувань. Є надія, що, усвідомлюючи свою історію, завдяки видатної праці Самійла Величка, керуючись європейським походженням, здоровим глуздом, досвідом ми значно скоріше пройдемо шлях до держави, гідної Європи. І стане наша Україна такою ж могутньою, сильною, як колись Київська Русь.




Читати далі >> 14 >> 15 >> 16 ... >> 31 >> 32 >> 33