"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ -12. Софія Русова
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 04.12.2016, 22:17
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 81

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ -12. Софія Русова

1 << 2 << 3 << ... 9 << 10 << 11 << Читати спочатку





Незгасне світило


Нарис написано з нагоди 45-річчя 63 відділу Союзу українок Америки ім. Софії Русової. Детройт (США).

Настає час, коли ми повинні славити своїх героїв. І справді, пора! І не просто, як кажуть, збирати каміння, як було заведено у нас — вшановувати роковини від дня народження та за традицією — по смерті. Необхідно звертатися до національних героїв і в будні, і свята. У великих людей серце билося завжди. Вони ніколи не забували про спільний дім, працюючи на своєму громадському полі до самовідречення.

Такою була Софія Русова. Уособлення простоти і скромності, вважаючи труд, як щось невід’ємне від людини і само собою зрозуміле.

Пройшло вже більше як 140 років, коли у шведа і француженки з’явилася п’ята дитина. Сталося це в Олешні на Чернігівщині. П’ятнадцятирічною Софія Ліндфорс присвячує свою долю педагогіці. “Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну... Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене”, — писала подвижниця.

Вона разом із старшою сестрою, Марією Федорівною, організовує і відкриває перший український дитячий садок (1871), де одразу ж залунало рідне слово і запанувала, за виразом Софії: “Дисципліна розумної ласки”. Через кілька років вона разом з чоловіком, Олександром Русовим, статистом, громадським діячем, членом Київської громади, закоханим у Шевченка і в Україну, за дорученням їде до Праги, щоб видати позацензурний, без жодних скорочень, Шевченківський “Кобзар”. Подружжя робило і коректуру, і правку. То була перша спроба повного зібрання усіх відомих на той час поезій Т.Г.Шевченка.

У 1883 році Софію Русову заарештовують. 13 місяців молода жінка провела за гратами. У в’язниці вона написала кілька оповідань, педагогічні розвідки.

Куди б не закидала доля Софію Русову, вона усюди старалася організувати дитячі садки, недільні школи, народні читальні, вела широку просвітницьку роботу. Так сталося і в Херсоні, куди переїхала з чоловіком. Бере активну участь у громадському житті. Спількується з Марією Заньковецькою, Саксаганським, Садовським, Грабенком. Допомогає Дмитру Марковичу видати один з перших україномовних альманахів “Степ” (1886). Підготувала для цього часопису статтю, але цензура не дозволила надрукувати. В губернському місті організовує дитячий садок. Тут вперше прозвучала дитяча опера “Коза-Дереза” на слова місцевої поетеси Дніпрової Чайки. Музику до лібретто підібрали з народних пісень О. Русов, А. Грабенко, С. Русова. Остання супроводжувала на фортепіано.

У 1889 році Русову і її чоловіка жандармські чини звинуватили в націоналізмі і наказали залишити Херсонську губернію. А в 1917 році її вже нагородили опінією петлюрівки за те, що очолювала, будучи членом Центральної Ради, два її відділи — позашкільної освіти і дошкільного виховання, творячи, з власного досвіду, науку життя — педагогіку.

У 12 томі УРЕ (в 16 томах), на сторінці 443, знайшов: “Русова (уродж. Ліндфорс) Софія Федорівна (1856-1940) — українська культурно-освітня діячка буржуазно-націоналістичного напрямку...” Так було подано в 1963 році. А ось, тепер, майже через тридцять п’ять років, в “Урядовому кур’єрі” (29.07.1999), в газеті органів державної виконавчої влади України, говориться (Стаття “Іван Стешенко”): “Його сподвижниця Софія Русова в книжці “Мої спомини” писала: “Із Стешенком приємно було працювати... Для позашкільної освіти відроджувалися старі й нові “Просвіти”, бо це була наша національна, найкраща форма провадити освіту серед дорослого населення”.

Тепер це ім’я все частіше і частіше стрічається. І чи не тому, що її не забули люди, що її праці живі?

Софія Русова посідає значне місце в Українській історії кінця ХІХ — початку XX століття. Невпокорена натура з доброю, щедрою і гордою вдачею. Так характеризують цю непересічну постать її сучасники. Вчительку, письменницю, виховательку часто-густо звинувачували в націоналізмі. І не просто в націоналізмі, а в буржуазному націоналізмі!

Проте вона могла прожити життя, прикрившись власним благополуччям, маючи розмаїту палітру здібностей, розумного, талановитого чоловіка, врешті-вреш, здатного забезпечити і її, і її дітей нормальним, а то й розкішним існуванням. А вона? Софія Русова, залишаючись дбайливою хранителькою родинного вогнища, віддала себе на загально-людський алтар, свою невичерпну енергію. Впродовж семи десятиліть присвятила себе, свій розум на благо української школи і всього, що з нею пов’язано. Життя цієї дивовижної жінки було повнокровним і яскравим, сповнене високого благородного значення.

Початком її громадської діяльності є поява, на правах рукопису, збірки документів “Об отмене стеснений малорусского печатного слова”. Ось кілька рядків з першого документа (українській переклад): ”... відсутність книг, доступних газет цілковито ізолює малоросів від оточуючого їх громадського та державного життя і породжує в них цілковиту байдужість до процесу суспільного життя, що точиться навколо них...”

Це був вибух. Хоча на той час була нова “відлига” в останній імперії. Наведений документ змусив Миколу II дати дозвіл для створення комісії при Академії наук у 1904 році “...к обсуждению способом об устранении из постановлений о печати излишних стеснений...”. До цього слід також додати ще один уривочок, щоб можливо було більш ясніше побачити позицію шановної авторки: “Так мало потрібно, щоб знищити цю кричущу несправедливість, яка вбиває духовний розвиток 26-мільйонного народу: треба дати українцям усе те, що необхідне і іншим народам, зрівняти їх з іншими народностями Росії в правах на освіту, на вільне вживання рідної мови. Тоді тільки забезпечені будуть їхня національна гідність та їх економічний і культурний розвиток”.

Софія Русова належала до тих людей, які ніколи не скаржилися, тільки працювали, завжди додаючи до цього: “Усе наше життя є боротьба, і людина, яка не здатна до боротьби, немає ані моральної, ані соціальної вартості”.

Русова, як педагог, скеровувала своїх учнів лише для добра й протистоянню злу.

Перший свій дитячий садок вона відкрила, будучі зовсім юною, на початку 70-х років ХІХ століття. І з того часу використовувала кожну ліпшу можливість, щоб згуртувати біля себе молодь, викладає українську літературу, поширює найновіші методи виховання, бере активну участь в учительських з’їздах.

Пізніше Софія Русова писала про свою педагогічну роботу: “Все, чого вчила, викладала на свій лад, переводячи на практиці великі думки філософів, педагогів... Я всього навчала без підручників і захоплювала учнів усякого віку”.

Ще кілька штрихів з життєпису Русової: співпраця в “Українській Громаді”, участь в “Обществе Грамотности”, готує видання творів Григорія Квітки, викладає у Фребелівському інституті, бере участь в організації і роботі педагогічного журналу “Світло”, як літераторка готує і видає газету “Киевские отклики”, орган поступової інтелігенції, присвячуючи сторінки українським питанням. Не була осторонь і від журналу “Ураїнський вістник”, в якому брали участь найкращі наукові сили України.

Коли у 1903 році М.Грушевський, С.Єфремов, і Є.Чикаленко створили “Товариство українських поступовців”, пішла поруч з ними. Ця організація у червні 1917 року переросла в Ураїнську партію соціалістів-федералістів.

Була секретарем київської “Просвіти”. Посаду голови переймав письменник Б. Грінченко. Любов Яновська у своїй “Автобіографії” згадує: “... як вибрали мене на голову, коли захворів керівник. Я, напевне, не погодилася би взяти на себе цю роль, коли б Вязлов та Русова, як секретар, не обіцяли мені допомагати”.

А ось як подає у своїй статті Оксана Лятуринська “Софія Федорівна Русова”, виданою у 100-ті роковини народин: “Але, щоб так зберегти любов не тільки до свого діла, не тільки до покревнених по душі, не тільки до свого народу, як вимріяного абстракту, а й до цілого, далекого від ідеалу (щоб не казати більше) навкілля — це вже зовсім несусвітнє. А це було у Софії Федорівни”. І ще: “це — уособлення простоти і скромності, яка вважала працю, як щось невід’ємне від людини і само собою зрозуміле”.

Важко збирається матеріал про Софію, дивну жінку, яка в нелегких умовах царської Росії, разом зі своїм чоловіком виховувала дітей свідомими українцями, котрі вільно і гордо спілкувалися українською, вважаючи її однією з найкращих мов світу. Мало, дуже мало відомо сьогодні про легендарну жінку, бо ще не написали справедливого, повного життєпису про неї, бо обминали не тільки історію України тих часів, а й Софіїне ім’я, нагороджуючи і петлюрівкою, і страшною націоналісткою. І все ж є надія, що знайдуться ентузіасти, подвижники, котрі розмаять, висвітлять праці невтомного вченого-педагога, вималюють перед народом її небуденну, яскраву постать.

Найвищий зліт, її гордість — участь в уряді Української Народної Республіки.

Русова згадує: “Я ввійшла в склад членів Центральної Ради й працювала більше в справах освітніх. Скрізь залунало гасло: рідна мова в рідній школі! Скільки за нього билися з царатом, а тепер наша воля його реалізувати в життя”.

Софія Федорівна, не зважаючи на свої літа, їй вже йшов 61 рік, з усіх сил сприяє організації дитячих садків в селах, містах, намагаючись робити якнайбільше їх там, де є діти робітників, біля фабрик та заводів. Закликала до цієї справи вчителів, професорів, сама читала по-українські.

Ії запрошують в Херсон читати лекції. Вона без коливань їде в зросійщений край, в місто, з яким пов’язані найпрекрасніші спогади її молодого життя. Минуло тридцять років — і вона знову на високому березі Дніпра. Милується його могутньою течією, згадує чоловіка, друзів. Тоді вона була стрункою, гарненькою, початківцем, набиралася змужніння.

У цей приїзд — вона вже професор Вищих жіночих курсів, одна з найвідоміших педагогів, редактор вчительського українського журналу “Світло”, автор курсу географії України, “Читанки”, одна із засновників видавництва “Українська книжка”.

Вже тоді Софія Русова за рівнем і обсягом просвітянської роботи стала на один щабель з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за словом, яке пристрасно звучало на захист української культури, її можна порівняти з Лесею Українкою.

Слід зазначити, що і сьогодні ряд її праць мають неабияку вартість. Це — методика навчання й виховання. Найголовнішим, звичайно, є її науково-популярні нариси “Націоналізація дошкільного виховання”, “Дошкільне виховання”, “В дитячому садку”. У цих педагогічних роботах чимало афоризмів, ідіом, цікавих висловів з творів світової літератури.

У дні вільного відродження України є всі підстави сподіватися, що її думки стануть все більш актуальними. “Найдорожчий скарб у кожного народу — є його діти, його молодь, й що свідомішим робиться суспільство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їх найкращими умовами життя”.

Педагог-практик, вчений-теоретик, вона володіла незвичайними здібностями оповідача, пропагандиста наукових знань. Серед науково-публіцистичних праць і сьогодні привертають увагу саме ті роботи, в яких приведено пізнавально-виховний код, дух просвітництва.

Особливо плідними для Русової були 1907-1911 роки. Вона готує і видає значну кількість літературно-критичних нарисів, есеїв про творчість українських літераторів, провідних діячів культурно-освітньої ниви. Усіх перерахувати неможливо. Б. Грінченко у листі до великого Каменяра писав: “Прочитав Ваш гарний додаток до статті пані Русової і щиро вам дякую за Ваші прихильні слова про мою роботу....” (1904).

У 1911 році Леся Українка написала матері: “Люба мамочко! Саме сьогодні я зібралася до тебе писати, як отримала твого листа, що дуже втішив мене і сам собою і своїми прологами. Авжеж, таки й прологами — не так хвалебний тон, як саме той факт, що таки хтось, і окрім ближчої родини та приятелів, часом уважно читає мої, мовляла пані Русова, “ковані” речі, мене радує...”

С. Русова постійно розширювала коло своїх творчих зацікавлень. Вона вивчає історію українського театру, біографії його фундаторів, присвячує огляд-статтю М.Заньковецькій, зауважуючи, що видатна артистка “заронила першу іскру національної самосвідомості і благородного прагнення служити своїй глибоко нещасливій Україні”. Видає у 1909 році літературно-критичний нарис, підготовлений до 100-річчя від дня народження М.Гоголя. Досліджуючи і аналізуючи доробки І. Котляревського, Т. Шевченка, Русова помітила і ствердила, що “багатомільйонний народ не піддається обрусінню, а продовжує думати, говорити і творити своєю багатою, рідною мовою і жити своєрідними формами життя”. Цікаві думки публіцистка залишила в роботі “Памяти М.П.Драгоманова”: “Яку б силу виявило слов’янство, якби серед його запанувала федеральна демократія, згідно із заповітами Костомаріва й Шевченка, а не сучасна германізація, русифікація, полонізація”.

В 1921 році, неспокійної осені, Русова, голодна й холодна, разом з малолітньою онукою, пішла з країни, на чий вівтар віддала усю свою енергію, заповзяття, мудрість, серце й палку любов.

Переходячи на другий бік Збруча, Софія Федорівна поклялась: “Прощай, рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу, щоб знову пишалася Ти волею, наукою, і багатством...”

Русова виконала свою присягу. Вона була Головою Української Національної Жіночої Ради, Головою Всесвітнього Союзу Українок. Безліч разів виступала на міжнародному полі, брала участь у різних наукових й громадських з’їздах. При кожній нагоді піднімала слово на захист українського народу, України.

Кажуть: не діло освячує людину, а людина освячує діло.

Софія Русова зберегла любов не лише до свого діла, а й до усього свого народу.

Революція 1917 року, здавалося, відкрила для українського народу, в тому числі і для Русової, якнайширші можливості у розвитку культури, письменства, життя, сповненого національної гідності. Але українська держава протрималась так коротко! І знову сталася трагедія бездержавності, як для народу, так і для неукраїнки по крові Софії Русової. Еміграція, скитальщина. Зачепившись у Празі, вона почула, що до чеської столиці приїхала українська національна капела ім. Т.Г. Шевченка. Вона кинула усі свої справи. Після концерту підійшла до керівника, легендарного Олександра Кошиця й зауважила: “Публіка просто казилася, так була захоплена вашими співаками. Це просто — велика сила Українська!”

Повернувшись додому, радісно вигукнула: “Боже, невже й справді Україна не вмерла!” І, з тієї хвилини, вона ще більше віддає себе Україні, українській нації. Русова вже ніколи не зневірялась у своєму народові. Вона мужньо переживала своє добровільне вигнання. Ніде жодним словом не зневажала людей рідної землі.

У чеській столиці вона затоваришувала з поетом із Херсонщини Спиридоном Черкасенком. Частенько декламувала рядки із його вірша “Сонце з України”. С.Черкасенко, перебуваючи в Ужгороді, написав історичну драму “Северин Наливайко”. Цей повномасштабний твір присвятив “Великоповажній Софії Федорівні Русовій з почуттям глибокої відданості”. Драма була вперше надрукована у 1934 році в Чернівцях. П’єса має чітку мету — розквітатися з ворогом, побити “й тим самим козацьку правду в степах безкраїх наших утвердить...”. Про це, якраз, і мріяла поборниця кращої долі.

Софія Русова, не раз виступаючи на різних зібраннях, як Голова Української Національної Жіночої Ради і тоді, коли стане Головою Всесвітнього Союзу Українок, буде звертатися до свідомості українських жінок, намагатиметься будити в них український дух.

Їй доводилося брати участь у різних наукових і громадських з’їздах в Гаазі, Парижі, Римі, Копенгагені. При кожній нагоді, вона знаходить у собі сили, щоб сказати хоч одне слово на захист свого рідного народу.

У своїх споминах згадує ці хвилюючи хвилини: “Коли інші предcтавниці в своїх промовах вихваляли або успіхи, або поступ жіночого руху в їх рідній країні, то я стала розказувати про лихо свого рідного краю, про те, що йому принесли більшовики економічну руїну: голод, деморалізацію, загибель жінки. Вбрана в чорне, у вуалі, я стояла серед чепурних дам інших країн, перед цим блискучим, веселим, самовтішеним міжнародним натовпом, наче саме втілення суму й недолі”.

В Празі Софія Русова стрічалася з поетом Олександром Олесем, любила його, як сина, опікувалася ним. Була до нього прихильна ще й тому, що Олесь належав до покоління письменників, які з’явилися в літературі, коли ще творили такі корифеї, як Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Михайло Старицький з котрими вона крокувала в одній шерензі. Вона любила його поезії “Айстра”, “Лебідь”. Особливо припали до душі рядки: “Кликав він проснутись, розгорнути крила, Пролетіти небом в золоті краї... Тихо, мирно спала зграя лебедина. І даремно лебідь звав, будив її”.

Стрівшись з Ольгою Кобилянською, допомогла їй надрукувати оповідання “Зійшов з розуму” у журналі “Молода Україна” (Прага, 1923).

Спілкувалася з Анатолієм Маршинським, українським громадським діячем, колишнім міністром фінансів Директорії, який успішно працював в Українському педагогічному інституті. Він часто згадував Володимира Самійленка, з яким деякий час працював в Уряді Центральної Ради, підтримував видання його збірки “Україні”.

Прага стала центром українського руху на цілих двадцять років. Своїм громадським обов’язком і метою життя Софія Русова вважала виховання високих духовних цінностей, почуття патріотизму, національної самосвідомості.

Наприкінці 1991 року в селі Олешня, що на Чернігівщині, відбулися урочистості з нагоди 135-ліття від дня народження славної доньки. Приїхали онуки та правнуки Софії Русової з усього світу. Співали: “Ще не вмерла Україна”, “Ой, у лузі, червона калина”.

Дуже похвально, що і в 1999 році, далеко від України, в Сполучених Штатах, відбувалися сходини з нагоди 45-річчя 63 відділу Союзу Українок Америки імені Софії Русової.

Приємно, що там, за океаном, згадують і не забувають славну нашу матір-українку, яка була членом Центральної Ради в роки Української Народної Руспубліки, заступником міністра освіти, професором інституту ім. Драгоманова у Празі, почесним головою Світового союзу українок.

По правді — незгасне світило!




Читати далі >> 13 >> 14 >> 15 ... >> 31 >> 32 >> 33