"Просвіта" Херсонщини - М.Каляка. Степ -11. До 100-річчя В.Сосюри
Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 11.12.2016, 02:19
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 14

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



М.Каляка. Степ -11. До 100-річчя В.Сосюри

1 << 2 << 3 << ... 8 << 9 << 10 << Читати спочатку





“Любіть Україну...”


Розповідь херсонського художника.
До 100-річчя Володимира Сосюри



Сталося це 1 вересня — в День знань.

Тихий ранок. Дуже сонячний. Як і годиться у святковий день.

Багато людей зібралося у головного корпуса Херсонської школи-інтернату № 1. Урочисто. Усі святково одягнені. На обличчях — щасливі усмішки. Учні з квітами. Біля входу — учителі, запрошені. Як завжди, школярі читають вірші. З привітанням зі святом і початком навчального року звертається до присутніх голова обласної Ради. В школи і ПТУ області, зазначив він, підуть понад 200 тисяч школярів і учнів. А перший урок буде присвячений річниці Конституції України. Він вручив Почесну грамоту обласної Ради директору інтернату.

І раптом, зовсім якось несподівано, до мікрофону підійшла Парасковія Максимівна Максименко. Поздоровивши учнів, вчителів з початком занять, член обласної ради ветеранів підтяглась, ближче підступила до учнів, прихилила до себе дівчинку і хлопчика, і рівним, приємним голосом продекламувала:

Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди.

Тихо стало навкруг. Заслухались навіть горобці, що весело цвірінькали на нещодавно умитих дощем акаціях. Усіх зачепили слова відомого вірша Володимира Сосюри. І я, якось несвідомо опинився на Крайній Півночі, в Заполяр’ї, під Ігаркою. Серед вічної мерзлоти майже через 45 років. Це був початок важкої зими 1951 року. В моїх руках газета “Радянська Україна”. Мені її прислала мати з Херсона. В ній велика стаття, в якій нещадно критикувався Сосюра за його вірш “Любіть Україну”. Пізньої ночі, коли усі лісоруби, стомлені важкою працею, припали до холодних залізних ліжок, я знову і знову пробігав молодими очима розносну статтю і ніяк не міг утямити, що до чого, за що ж накинулися на “Любіть Україну”? Вірш, зігрітий любов’ю до Батьківщини, написаний у роки війни, висловлював патріотичні думки, закликав до боротьби з гітлерівцями. А тут — “ідейні перекручення”. Я дуже любив вірш Сосюри “Син України”. Напам’ять знав “На струнах серця”. У школі зі сцени декламував поему “Нальотчиця”.

З якою цікавістю, із захватом я слухав по ігарському радіо передачі про Декаду української літератури і мистецтва в Москві. Як я пишався. Розповідав білорусам, литовцям, росіянам, тувінцям про рідну Україну, про Херсон, Дніпро. Показував на репродуктор своїм товаришам по нещастю, які разом зі мною проходили страшні сталінські університети, щоб слухали, якій мають успіх українські письменники, музиканти, артисти. Великий. Безперечний.

Це було в червні 1951, а вже у липні в “Правді” нищівно розкритикували В.Сосюру. Тієї грудневої ночі дещо ставало ясним, чому нас заганяли туди, де Макар навіть телят не пасе. Бо у тодішніх правителів кожен українець був “буржуазним націоналістом”.

Біля мене зібралися однобригадники. Вони попросили згадати яку-небудь українську поезію. Зі мною був Володимир Сосюра, лауреат Сталінської премії (за 1948). І я тихо, по-учнівські, слідкуючи за ритмом, по-пам’яті, прочитав:

Я люблю тебе, друже, за те,
Що в очах твоїх море синіє.
Що в очах твоїх сонце цвіте,
Мою душу і пестить, і гріє.

Надворі вигравало північне сяйво. Насідав сорокаградусний мороз. Снігом завалило Єнісей. А в моїй душі вирували теплі хвилі. Серце радісно застугоніло. Із 120 мешканців лісозаводу мало хто спав, усіх зацікавили чудотворні рядки. Я пишався, що в Україні є такий величний поет. Поет-патріот! Одразу ж надбігли рядки, які мають бути в пам’ятку кожному українцю:

Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот.
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ...

І ось знову зустріч, — та яка!

Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.

Сльозинки радості зібралися на моїх вицвілих повіках. А колишня вчителька, пенсіонерка, Парасковія Максименко, натхненно, з любов’ю читала невмирущі рядки Володимира Сосюри.

Неможливо у цьому коротенькому репортажі передати прекрасну мить вересневого дня 1997 року, коли до кожного серця, до кожної душі, до святкового настрою впліталося:

Для нас вона в світі єдина, одна
В просторів солодкому чарі...
Вона у зірках, і у вербах вона
І в кожному серця ударі.

Треба було б це бачити і чути. Як уважно слухали діти! Як вчителі не могли приховати свого хвилювання.

Любіть у труді, у коханні, в бою,
Як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою, —
І вічні ми будемо з нею!

Шквал оплесків. Квіти. Парасковія Максименко розчервонілася. Очі блищали радістю, надією. У неї не було сил заспокоїтися. Ніхто такого не очікував. Вона лише змогла, крізь радісне хвилювання, сказати: “Володимир Миколайович — найпопулярніший український поет”.

І ніби спеціально хтось усе це продумав, а скоріше це — величне натхнення великого поета. На весь інтернат, на всю околицю вулиці імені Іллі Кулика, розлився “Київський вальс”. Так було незвично. “Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є...”.

Дмитро Фабрицький
Я бачив, з яким запалом, професіонально видавав духовий оркестр обласного управління УВС. Керував оркестрантами запально, майстерно Дмитро Фабрицький. Він сорок років не розстається з диригентською паличкою.

Чудовий вальс. Чудова погода. Чудовий настрій. Чудові вірші і Чудова вчителька-ветеран.

Дівчатка і хлопчики, я вірю, ніколи не забудуть цей вересневий день.

І ще хочеться додати: у вестибюлі інтернату школярів зустрів Т.Г.Шевченко. І знову — квіти. Квіти безсмертному Кобзарю! І як це приємно. У веремії сьогоднішньої буденщини круговертів, клопотів, зустрічають нас виміри нового розуміння і віри в щасливе майбутнє.

Воістину чудовий день. Повно сонця. Жодної хмаринки. Дійсно, — ми вічні. Є у нас Україна. І ми — життєво непереможні — бо живе Україна. Незалежна, вільна держава!

До цієї хвилини чуються слова найвідважнішого, улюбленого поета:

Всім серцем любіть Україну свою, —
І вічно ми будемо з нею!




Читати далі >> 12 >> 13 >> 14 ... >> 31 >> 32 >> 33