Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 25.06.2017, 21:10
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 57

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Історія Нової Кам’янки 13. Екскурсії і туристичні поїздки

1 << 2 << 3 << ... 10 << 11 << 12 << Читати спочатку





ЕКСКУРСІЇЇ І ТУРИСТИЧНІ ПОЇЗДКИ



Крім табору праці і відпочинку, важливе місце в навчально-виховному процесі надавалось екскурсіям. Для 1-4 класів, як правило, це поїздки в Нову Каховку на Каховську ГЕС, в Асканію Нову, Великоолександрівський ліс.
Для старшокласників і особливо для членів табору праці і відпочинку після урочистого закриття табору кожен рік організовувались далекі екскурсії: в Крим, Одесу, Київ. Бажаючих їхати було дуже багато, особливо в Київ, тому в 1967 році директор школи вирішує повезти всіх дітей школи до Києва. Для цього в Новокаховському пароплавстві замовляє річкового пароплава “Панас Мирний”. По домовленості з капітаном можна було брати всіх дітей школи, близько 300 чоловік. Розташовувались у каютах, на палубі. З собою брали матраци, ковдри. Їхали всі, хто бажав: діти, вчителі, навіть батьки. Екскурсія була дуже цікавою і корисною, як з пізнавальної точки зору, так і з естетичної, патріотичного виховання, а також і інтелектуальних здібностей.
Діти побували в Запоріжжі, Дніпропетровську, Кременчуці, Славутичі, Каневі. Ознайомились із процесом шлюзування на дніпровських гідроелектростанціях. Побували на Чернечій горі в Каневі, в музеї Т.Г.Шевченка. В Києві були три дні, і всі дні були повністю заповнені екскурсіями. Жили на пароплаві. А по дорозі додому — приставали на пляжах, купались. Вражень у дітей, та і у всіх, хто був в цій поїздці, лишилося на все життя.
На весняних канікулах 1969 року директор школи з групою учнів і вчителями Руденком В.П. та Бороденко Г.І. їдуть вперше на екскурсію до Москви. Група ознайомилась з історичними та архітектурними пам’ятками столиці, відвідала Третьяковську галерею, мавзолей В.І.Леніна, побувала і дивилась виставу в Великому театрі, оглянула подвір’я Кремля, торкнулися до Цар-колокола, слухала екскурсоводів в музеях В.І.Леніна, історичному, М.І.Калініна, побувала на ВДНГ.
Все це настільки вразило дітей, переповнило їх почуття добротою і гордістю за Вітчизну, її столицю... Їх розповіді в школі, дома, в селі про Москву полонили всю школу. Всім хотілось побувати в столиці. Так з цього часу кожен рік школа організовує для випускників поїздки до Москви.
А пізніше, з 1973 року, поїздки до Ленінграду, але через Москву. Фактично діти мали можливість побувати за одну поїздку два дні в Москві, оглянути столицю екскурсійно, відвідати мавзолей В.І.Леніна і шість днів побувати в Ленінграді. Як правило, обов’язковими були екскурсія по Ленінграду, огляд Ермітажу, поїздка в Розлив, до Ленінського шалаша, Петропалац, Царське село і ліцей О.С.Пушкіна, Павловськ, музей оборони Ленінграда та Піскарьовське кладовище.
У вісімдесяті роки члени виробничої бригади, випускники школи побували на екскурсіях в Івано-Франківську, Мінську, Хатині, Бресті, Ризі, на Кавказі.
Ці поїздки сільським дітям розкривали очі на життя, збагачували їх життєвим досвідом, пробуджували інтерес до історії, виховували любов і повагу до людей праці, кликали до пізнання.

ПОШУКОВА РОБОТА І ЗАГІН “ЧЕРВОНИЙ СЛІДОПИТ”



Говорять, легко любити все людство, неозору Батьківщину. Для такої любові нічого не треба робити. Любити ж своє село, школу, вулицю, на якій живеш, сусіда – складніше. Бо кожного дня для них треба щось приємне, добре, необхідне робити і нічого не вимагати взамін. Просто робити добро. Легко говорити про оборону Сталінграда, Москви, Ленінграда. Про них написана історія. Художні твори, мемуари, кінофільми. А що ти знаєш про своє село?
Хто загинув в боях за нього і залишився безіменним? Чому безіменним? Де, як воював твій батько, дід, сусід дід Іван? Чому в них так багато нагород? За що? Вони скромні, мовчазні люди. Але ж ми про них нічого не знаємо. І щоб заповнити оцей пробіл в людській пам’яті і байдужості, розбудити інтерес до пізнання, в школі вже з другої половиш 50-х років організовується пошукова робота. А здійснювалась вона через загін “Червоний слідопит”, створений вчителем історії Швидуном М.Є. В п’ятдесятих роках — загін з декількох учнів. В шістдесятих — в нього влились окремі класи, в сімдесятих — ним стала вся школа.
І братська могила, що безіменною і мовчазною знаходилась в шкільному саду заговорила. На сьогодні вдалося встановити 270 імен воїнів, що віддали своє життя за Вітчизну саме в боях за села Новокам’янської сільської ради.
Полетіли листи у всі кінці Вітчизни. Листи-відповіді хвилювали всю школу, нерідко все село. Не можна без трепетного хвилювання читати лист школярів із Мардакерта, Азербайджанської РСР: “Асцатрян Сидрак Григорович дійсно з нашого села, — пишуть вони. — На фронт пішов з четвертого курсу Єреванського університету. Писав теплі листи батькам, які лише зараз дізналися від вас, друзі, про місце поховання сина. У них було шестеро синів. Троє загинули на фронтах”. Із села Копані Цюрупинського району діти Коротунова Федора Матвійовича пишуть: “Досі ми не знали, де загинув наш батько. Велике спасибі вам за те, що відновлюєте імена загиблих воїнів”.
Листи, листи... І в кожному — долі людей, історія рідного краю, історія Батьківщини.
П’ятеро дітей лишилися без батька в сім’ї Федора Матвійовича Коротунова у тяжкі воєнні роки. Як склалася їх доля? І лист розповідає про кожного з них. Агроном. Бригадир. Інженер. Вчитель. Механізатор. “Тяжко про це згадувати, — пише дружина розстріляного фашистами на хуторі Українка вчителя Беркова Василя Івановича. — Залишилась я вдовою в двадцять років з двома крихітками. Тепер це дорослі люди. Дочка закінчила факультет іноземних мов, працює перекладачем. Син після армії вчиться в політехнічному інституті. Я закінчила педінститут. Працюю в школі”.
І їдуть в школу гості з різних кінців Сходу. Сурен Асцатрян із Азербайджану, сестри Гармаш із Запорізької області, три сини і дружина Лісні з Донецької обл., дружина, сини, онука, сестри Бондарчуки із Горностаївки і Криму, дружина і син Бугаєнки із Армавіра, дружина і дочка Кривитченки з Маріуполя, а дружина, сини, дочки, внуки і правнуки Саніни з Маячки Херсонської області вже більше двадцяти років кожен рік 9 травня в день Перемоги приїздять, щоб поклонитись і покласти квіти на братській могилі, де їх чоловік, батько, дідусь і прадід.
Підростають, приходять до школи, вливаються в загін “Червоний слідопит” нові покоління дітей, які пізнають історію Великої Вітчизняної війни, історію Батьківщини, не лише з підручників, а торкаються до неї своїм серцем. Гордяться своїми односельчанами. Та як не гордитися, читаючи лист ветерана війни, лейтенанта Миколи Сергійовича Худіна з Донецька: “Санітари доставили мене у ваше село”, — пише він. Майже місяць пролежав у будинку без даху, де проживали дідусь і бабуся, шкода, що не знаю їх імен. Дякую жителям вашого села, які з великою любов’ю доглядали за пораненими. Навіть свіжу рибу звідкись приносили”.
І знову пошук. В селі неважко відшукати дідуся і бабусю, які, як сина, доглядали тяжко пораненого офіцера. Це були Григорій Іванович і Марина Василівна Половинки. В їх хаті лікувались тоді ще десять тяжкопоранених воїнів.
А якою хвилюючою була зустріч в школі з Федором Сидоровичем Ковалем, старшиною роти, що був тяжке поранений і лікувався в сім’ї П’ятибрат, а потім в сім’ї Петренків. Слідопити вперше з вуст учасника боїв за Новокам’янку почули розповідь про ті грізні події.
А в травні 1977 року рада ветеранів 98-86 Червонопрапорної Гвардійської Миколаївської стрілецької дивізії, що знаходиться в м. Донецьку, визнаючи значну роботу по вивченню історії дивізії, вирішила чергову зустріч 9 травня 1977 року провести в селі Нова Кам’янка. Вже 2 травня група колишніх гвардійців на чолі з головою ради ветеранів дивізії підполковником Леонідом Михайловичем Кондратовим прибула в Нову Кам’янку для підготовки зустрічі.
Колгосп “Росія” гостинно надав їм колгоспний готель, котрий в цей період перетворився на штаб ветеранів дивізії. Перед святом Перемоги, вже з 4 травня, почали прибувати ветерани дивізії з Москви і Волгограда, з Владивостока і Кишинева, Донецька і Миколаєва, Запоріжжя і Одеси, Баку і Тбілісі, Ставрополя і Ростова, Києва, Мінська, Дніпропетровська, Херсону.
Всього прибуло на зустріч разом із групою вихованців Сніжнянського технічного училища № 12, котрі привезли Прапор дивізії — 430 чоловік. З них тільки ветеранів дивізії — 410.
7 травня у всіх класах школи відбулися небувалі до цього уроки мужності. Школярі з вуст ветеранів дивізії дізналися про героїв дивізії, про бої під Сталінградом, на річці Молочній, про форсування Дніпра і про бої за Нову Кам’янку. Ветерани в урочистій обстановці вручили шкільному музею на вічне зберігання прапор колишнього 263 стрілецького полку. 8 травня, за селом, на місці бою, нині рівному повноколосому пшеничному полі відбувся мітинг.
Із далекого Мардакерта на мітингу була восьмидесятилітня Манішак Хачатурівна – мати полеглого в бою на цьому полі командира роти старшого лейтенанта Асцатряна Сидрака Григоровича. Його іменем було назване це поле.
Не одне покоління школярів гартувало свої патріотичні почуття через загін “Червоний слідопит”. Так ще ученицею 5-го класу влилась в цей загін Вислоцька Валя. Нині вона вже бабуся, завуч Новокам’янської ЗОШ І-ІІІ ст. продовжує активно сприяти діям пошуковців. А через загін пройшли і її донька Таня, нині вчитель історії і син Сергій, нині класний керівник, вчитель праці. Школяркою ще була членом загону, екскурсоводом музею Товстих Лариса — нині вчитель української мови, класний керівник — продовжує вести листування, залучає своїх вихованців і своїх сина і дочку до цієї справи.
Приходять нові люди, нові покоління, але робота не припиняється. Рішенням президії ради ветеранів дивізії, протокол № 6 від 1 березня 1984 року: “За активную военно-патриотическую работу Новокаменской средней школе Великоалександровского района Херсонской области передать на вечное хранение боевое Красное знамя 91-го отельного медсанбата с музея боевой славы Совета ветеранов войны однополчан 86-й Гвардейской Краснознаменной Николаевской стрелковой дивизии”.
Тепер воно в музеї школи. А на прохання В. Олександрівського райкому партії, зокрема — першого секретаря райкому Полонця Віталія Івановича, бойовий прапор 263 стрілецького полку було передано в районний музей Великої Олександрівки.
Пошукову роботу загону “Червоний слідопит” визнано не лише в селі, районі, області, а і за їх межами. Про це свідчать грамота, нагороди, дипломи та листи. Пишуть з діючої нині 86-ї дивізії, що квартирується в Ізмаїлі, щоб школярі поділились своїми експонатами, матеріалами з музеєм дивізії, пишуть пошуковці з Миколаєва, Снігурівки, щоб обмінялись досвідом і допомогли їм створите у себе такі ж музеї.
Про визнання роботи пошуковців свідчать записи в книзі відгуків, що знаходиться в шкільному музеї як ветеранів дивізії, так і екскурсантів з шкіл Великоолександрівського, Бериславського, Нововоронцовського районів, Херсону і навіть з Москви.




Читати далі >> 14 >> 15 >> 16 >> 17