Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 24.09.2017, 21:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи зручно Вам користуватися порталом?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Історія Нової Кам’янки 11. Освіта

1 << 2 << 3 << ... 8 << 9 << 10 << Читати спочатку





Розділ VI.

Освіта



10 березня 1944 року в селі ще гриміли бої. Проливалась кров. А вже 1 квітня, або всього через 20 днів після того страхіття, в неймовірно тяжкому розорі, було відкрито Новокам’янську початкову школу. До школи влились діти надзвичайно строкаті за віком і знаннями. Так до першого класу прийшли ті, що мали сісти за парти ще в 1941, 1942, 1943 роках, тобто, котрим на квітень 1944 року було по 9-10 років. В 2-й клас сіли діти, котрі в травні 1941 року закінчили 1-й клас і так наступні. А в 4 клас — ті, що закінчили — 3-й клас до початку війни, і ті, що закінчили чотири класи в 1941 р. Бо ж за роки окупації діти не навчались.
Школа була початкова, але надто переповнена. Вчителів не вистачало. Надія Григорівна Надточій (єдиний син котрої, восьмилітній Жора загинув при розриві невідомого вибухонебезпечного предмету в 1943 році), вела 1 клас і виконувала функції директора школи.
Ніна Григорівна Харченко вела 2 клас, Онисія Семенівна – 3-й клас, Логвиненко Діна Гаврилівна — 4 клас. Класи були паралельними. Школа працювала у дві зміни.
Не було ні підручників, ні паперу, ні пер, ні чорнила. Робили його із сажі, бузини, буряка і відстою з залізної руди, що привозили з Кривого Рогу.
Не було ніяких меблів. Два діди за дорученням правлінь колгоспів “Шлях до комуни” і “15-річчя Жовтня” (Шаповал Іван Петрович і Надточій Тарас Іванович) при допомозі підлітків з кругляків і старих дошок збили примітивні парти, за котрими сідало вряд по 6-8 дітей. Та до знань, до навчання у дітей був великий потяг. Вчителі, котрі теж не завжди мали підручники, намагались підтримати цей інтерес, порив і давали необхідні знання. За 2 місяці їм вдалось виявити рівень підготовленості дітей до навчання і вже 1 вересня 1944 року, коли була офіційно відкрита семирічна школа, вони мали можливість розсадити дітей по класах не стільки за віком, як за рівнем підготовленості, рівнем знань у відповідні класи.
Найбільш наповненими виявились перші класи, четверті та п’яті. Та з 1 вересня 1944 року (і це головне), коли ще майже рік було до закінчення війни, діти, а з них більшість вже були сиротами і напівсиротами, сиділи за партами і одержували знання.
З 1 вересня 1944 року по 1 вересня 1946 року в школі змінилося 3 директора. Не вистачало вчителів з освітою. Нерідко вони прибували без педагогічної освіти ї через свою непідготовленість до педагогічної праці не витримували шкільного ритму життя і залишали школу. Плинність кадрів була надто високою.
На той час обов’язковою була лише початкова освіта. Матеріальна скрута, як дома, так і в школі багатьох вибивала з колії навчання, вела на роботу в колгосп. Якщо в вересні 1944 року за парти до 4-го класу сіло близько 110 дітей, їх розмістили в двох паралельних четвертих класах, то вже в червні 1948 року з цих двох класів семирічну освіту здобули лише 12 чоловік. Решта, як переростки і невстигаючі, пішли на заробітки в колгосп, інших, особливо юнаків, силою влади мобілізували і направили на навчання до фабрично-заводських училищ Миколаєва, Херсона, Кривого Рогу — для підготовки і поповнення поріділого під час війни робітничого класу.
З 1 вересня 1946 року директором школи призначають демобілізованого капітана запасу, колишнього випускника, відмінника навчання ще земської Новокам’янської початкової школи, нині вчителя за освітою, Шаповала Бориса Михайловича. Він був директором 12 років по серпень 1958 року.
В ці роки в школі вже працюють в початкових класах вчителі із середньою педагогічною освітою такі як Логвиненко Діна Гаврилівна, Чередниченко (Бабич) Варвара Петрівна, вчитель історії і географії з вищою педагогічною освітою Ткачук Михайло Маркович і його дружина, вчитель математики Ярина Микитівна, вчитель української мови і літератури, завуч школи Лагута Таїса Никифорівна та ін. Всі вони користувались повагою як серед дітей, так і серед батьків, забезпечували на науковій основі викладання навчальних програм на рівні вимог часу. І їх учні знаходили місце в житті. З першого випуску семирічки, котрий був у 1946 році, з 11 випускників – 8 пішли навчатися в середні спеціальні навчальні заклади, а потім у вузи.
Так Брюхно Анатолій Григорович став інженером машинобудівельної промисловості, Литвиненко Марія Лаврентіївна, Надточій Марія Павлівна, Надточій Любов Свиридонівна, Надточій Галина Тарасівна, Срібна Світлана Никифорівна — стали вчителями і всі вони пізніше одержали звання “Відмінник народної освіти УРСР”, Олександровська Клавдія Петрівна закінчила фінансовий технікум і стала працівником банківської системи, Маловічко Ольга Данилівна — Херсонське медичне училище.
А з того четвертого класу, що сіли за парти 1 вересня 1944 року в кількості 110 чоловік — закінчили семирічку в 1948 році лише 12 чоловік. Всі вони продовжили навчання. Один з них, автор цієї історії, став учителем, а потім директором школи, 4 одержали дипломи агрономів (Олександровський В.Й., Татаровська М.М., Чорнуха Р., Остапенко О.Г.), 4 одержали дипломи працівників торгівлі (Сіроштан Т.Г., Сіроштан Л.Я., Малета Г., Литвиненко Т.К.), 2 стали інженерами (Тетеря А., Остапенко В.), 1 пішов у ФЗУ і став висококваліфікованим столяром — Короваєнко Г.
А в яких умовах навчалися: матеріальна база школи була надто бідною. Оті саморобні примітивні парти вишкрібали діти і фарбували в чорний колір, чорні, необтесані класні дошки. Підручники, якщо був один на клас — це було досягнення. Ним користувалися всі, в тому числі і вчитель. Все вивчалось по конспектах, котрі не було ні чим, ні на чому писати. Школа опалювалась кураєм, котрий дітям доводилося збирати в полі і лісопосадках, привозити до школи тачками. Груби техпрацівниці палили вночі, а вранці вони вже були холодними. В класах було холодно. Виготовлене з буряка чорнило, принесене в пазусі, в класі на раз замерзало. В таких умовах, напівголодні або й голодні, напівроздягнені були і учні, і вчителі.
Під час голодовки весною 1947 року Олександровський Василь залишає шостий клас і йде працювати в колгосп, бо там, прямо в полі, варили галушки, затірку і підтримували працюючих.
Тетеря Андрій із Тетерівки, повертаючись із школи (дітей не підвозили з віддалених сіл) з опухлими від голоду ногами падає серед дороги. Його випадково знаходять. Рятують. Школу хлопець залишає. Але вчителі не залишають учня. Відвідують вдома, дають завдання. Приймають екзамени. Переводять до наступного, сьомого класу, котрий він закінчує з похвальною грамотою. І як наслідок: Олександровський Василь Йосипович стає агрономом, бригадиром комплексної бригади № 5, а Тетеря Андрій — інженером, працівником конструкторського бюро заводу ім. Петровського.
У роки, коли директором школи був Шаповал Б.М., крім труднощів, що охоплювали всі школи району, республіки: з опаленням, із літературою, обладнанням класів, назріває для Новокам’янської школи ще складніша проблема. На трикласному корпусі, колись земської школи, просідає і починає протікати дах, а на пристосованому корпусі під школу з колишнього жилого будинку попа — не тільки дах, а починає опускатися стеля і виходять з ладу стіни. Стелі в класах підпирають стовпами. Через стовпи у класі — як в лісі. Нависла велика небезпека для життя дітей і вчителів.
Директор школи Борис Михайлович б’є тривогу. Пише листи у всі інстанції від району, області аж до голови Ради Міністрів СРСР Булганіна.
Приїздять солідні комісії, обстежують, боячись залазити на дах, і заходити у класи із стовпами. Пишуть акти... І на цьому все кінчається.
Станом на 1951 рік в Новокам’янській семирічній школі навчалося 415 учнів, було 11 класокомплектів. В тому числі в третьому класі навчалося 60 учнів (два комплекти), у 4 класі – 99 учнів (три комплекти), у 5 класі — 94 учні, два паралельних класи по 46 і 48 учнів у кожному, у 6 класі — 68 учнів (два паралельних класи), а школа ж мала лише 6 класних кімнат.
А з 1 вересня 1953 року школа стала середньою. Заняття проходять з повним навантаженням на кожну класну кімнату майже в 2,5 зміни. В школі навчаються діти не лише з Нової Кам’янки, а й з Трифонівки, Ананівки, Нової Василівки, Нової Григорівки, Гур’ївки, Українки. Це понад 60 дітей різного шкільного віку.
Згідно положення, для учнів, які проживають на відстанню понад 3 км від школи, при школі має бути пришкільний інтернат.
Згідно пункту № 3, інтернати мусять міститися поблизу школи, в придатних для цієї мети приміщеннях і мати відповідне обладнання, господарський інвентар і будівлі... Школа нічого цього не має, але ж діти живуть, від школи тільки з Н.Григорівки в кількості 20 чоловік на відстані 3 км, решта — понад 40 чол. на відстані 12 км — Ананівка, 7 км — Трифонівка, 10 км – Н.Василівка, 19 км – Гур’ївка, 9 км – Українка. Тож інтернат необхідний. “При відсутності окремого шкільного приміщення, — говориться в положенні, — інтернати можуть бути організовані в орендованих приміщеннях”. Виходу не було.
Спираючись на цей пункт, рішенням районної ради депутатів трудящих при школі в 1953 році відкривають інтернат в орендованих приміщеннях, а вірніше в окремих кімнатах колгоспників. Так діти розміщуються в 5-6 найманих квартирах, розкиданих в різних кінцях села по 10-15 чоловік в одній кімнаті. Зручностей – ніяких. Постільну білизну школа закупляє і видає дітям. Ліжка стояли одне біля одного. Ледь розміщувався стіл серед кімнати і біля нього дві довгі лави, на котрих можна було сісти до столу.
Водоводу в селі ще не було, електроенергії теж. Воду треба було носити з криниць.
Ввечері і вранці освітлювали кімнату керосиновими лампами або свічками. Враховуючи, що це були самі діти, виникала загроза пожежі. З господарями заключала адміністрація школи (директор) договір на опалення приміщення (паливо шкільне), триразове приготування їжі з продуктів, що постачає школа (комірника чи завгоспа в школі немає за штатом, всім цим відає директор). Районним відділом освіти призначався один вихователь на інтернат, котрий практично не мав можливості фізично проводити цілеспрямовану виховну роботу в умовах, коли діти живуть в кімнатах, розкиданих в різних кінцях села. За всю організацію, за життя і здоров’я дітей ніс відповідальність директор школи.
Таких труднощів у роботі школи Шаповал Б.М. не витримує і в серпні 1958 року, пропрацювавши директором школи 12 років, пише заяву про звільнення з посади директора школи.
Але при всіх надзвичайно складних кадрових, організаційних, матеріальних умовах школа давала дітям знання. Виводила їх в люди. За період функціонування школи як середньої, вона встигла зробити лише 5 випусків, та все ж близько 60 випускників одержали атестати про середню освіту в стінах рідної школи.
З них здобули агрономічну освіту — 7, інженерів с/г — 4, вчителів — 5, закінчили медичні навчальні заклади — 3, механіки с/г машин — 5, зоотехніки — 4, юристи — 2, військові — 3, з них Шаповал Володимир Борисович школу закінчив із срібною медаллю, потім Ленінградську військову академію зв’язку, став кандидатом наук, полковником, викладачем, завкафедрою вищого військового училища зв’язку в м. Києві. Стали головами колгоспів: Ващенко Дмитро Миколайович, Надточій Анатолій Григорович, а з тих, що проживали в інтернаті — Пугач Василь з Гур’ївки здобув інженерну освіту, став директором Калінінської МТС, РТС, а потім радгоспу ім. Ілліча. Москалюк Микола Петрович з Трифонівки — головним агрономом, головою Трифонівської сільської ради, Кучерявий Григорій з Трифонівки — вчитель географії після Одеського університету, директором В.Олександрівського районного піонертабору “Орлятко” та ін.
15 серпня 1958 року директором школи призначається Тамбовцев Петро Васильович — вчитель російської мови і літератури, з вищою педагогічною освітою.
Вже в 1959 році йому, з допомогою райвиконкому і колгоспу “Росія”, вдається капітально відремонтувати головний корпус школи, приміщення колишньої земської початкової школи на три класні кімнати і вчительську, а саме; перекрити стелю та дах, наслати підлогу в одній з класних кімнат. Це окрилює директора і в 1960 році він приступає до такого ж капітального ремонту другого корпусу, теж на 3 класні кімнати. Але при розбиранні даху почали валитися стіни і стеля. Комісія райвиконкому визнала, що корпус ремонту не підлягає.
Таким чином середня школа лишилася в трьох класних кімнатах. Терміново приймається рішення про будівництво безпроектного корпусу школи на шість класних кімнат. Його з бутового каменю, зібраного від розвалин колишнього корпусу школи та мурів — огорожі школи, що стояли з часів земства, споруджує будівельна бригада колгоспу “Росія” під керівництвом бригадира будівельної бригади, людини відповідальної, але без освіти і досвіду, Ващенка Миколи Трохимовича. В серпні-вересні 1960 року зводяться стіни корпусу. Із середньої школи, що має статус “Середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи з виробничим навчанням” лишилася лише назва, діти навчаються в три зміни в основному корпусі, в сільському клубі, трудове навчання, уроки співів проводяться в селянському будинку, що стояв поблизу школи без господаря.
Для виробничого навчання школа має колісний трактор, стареньку бортову автомашину, списану в колгоспі, так звану “полуторку”, 8 га землі.
В червні 1961 року відбувся останній випуск Новокам’янської середньої школи. Через невідповідність матеріальної бази школи, рішенням районної ради Новокам’янська середня школа переводиться на статус восьмирічної школи.
В липні місяці 1961 року Тамбовцева Петра Васильовича наказом Херсонського облВНО з посади директора школи звільняють.
15 серпня 1961 року директором Новокам’янської восьмирічної школи, що мала лише три класні кімнати, призначають автора цієї історії села і школи, випускника Новокам’янської семирічної школи 1948 року, вчителя історії, що працює в Новій Кам’янці з грудня 1954 року — Швидуна Миколу Єфремовича. На його долю випало бути директором школи 37 років.
Уже в серпні-вересні 1961 року йому вдається з допомогою колгоспу “Росія”, районного відділу освіти, активної і самовідданої праці вчителів і обслуговуючого персоналу школи провести внутрішні роботи, як штукатурні так і теслярські, настил підлоги у трьох класних кімнатах новозбудованого корпусу. Ліквідувати третю зміну, посадивши дітей за парти в класних кімнатах, хоч в коридорі ще не було виконано штукатурних робіт, ходили по дерев’яному дощаному трапу, де цоколь був глибиною 1-1,5 метра. Та вже до початку 1962 року в корпусі проведено внутрішні та зовнішні штукатурні роботи, настелено підлогу. Велика, невимірна частка робіт лягла на долю вчителів. Та вони, дивлячись в перспективу, працювали натхненно, з ентузіазмом, особливо такі, як вчитель праці Бабич Віктор Павлович, його дружина — вчитель початкових класів Варвара Петрівна, вчитель української мови та літератури Руденко Віктор Павлович і його дружина, вчитель математики Ніна Семенівна, завуч школи, вчитель географії Перепонова Віра Петрівна, вчителька англійської мови — Швидун Олена Іванівна, вчителі початкових класів Карпенко Світлана Никифорівна, Логвиненко Діна Гаврилівна, вчитель біології Захаренко Лідія Хомівна та інші.
З введенням новозбудованого корпусу у Новокам’янській восьмирічній школі стало 9 класних кімнат. Враховуючи те, що були паралельні класи, в одну зміну школа працювати не могла. 5–8 класи вчилися у першу зміну, а 1–4 — у другу.
Одну з класних кімнат відведено під майстерню.
Трудовому навчанню приділялась особлива увага. Придбали теслярський та слюсарний інструменти з розрахунку на кожного учня, при умові поділу класів на групи. Трудове навчання вів Віктор Павлович Бабич, одночасно навчаючись заочно на фізико-математичному факультеті Херсонського педагогічного інституту.
Вже в ці роки приділяється значна увага туристичним поїздкам учнів, походам по рідному краю. Спочатку колгоспним транспортом дітей в одноденні турпоїздки возили на Каховську ГЕС, в заповідник Асканію Нову, а влітку 1962 року, вперше, без офіційної путівки, під керівництвом директора школи робиться перша поїздка в Крим. На бортовій автомашині напинали тент, брали з собою воду, продукти, намети і їхали. Два–три вчителі. Вісімнадцять–двадцять учнів 7-8 класів. Маршрут пролягав через Каховську ГЕС, Перекоп — де робилась зупинка з метою ознайомлення з історією Перекопу, огляду його, ознайомлення дітей з кровопролитними боями в цих місцях ще за часів Запорізької січі, а потім періоду громадянської і Великої Вітчизняної воєн.
Армянськ, Сімферополь, озеро Альма. Розповідь про Альмійську битву часів Кримської війни. На березі Альма перший великий привал, розбиття наметів, багаття, ночівля.
Потім екскурсія до Бахчисарайського палацу і поїздки в Севастополь. Огляд-екскурсія по місту, Малахів курган. Панорама оборони Севастополя в Кримській війні 1853-1854 рр., севастопольський акваріум, огляд Горпищенського кладовища, де захоронені захисники Севастополя, Сапун-гора і огляд діорами штурму Сапун-гори 9 травня 1944 року.
Після цього знову мальовничими дорогами в Криму їдемо в гори, на перевал до Байдарських воріт. Там проводимо ночівлю. Зустрічаємо Сонце на Байдарських воротах і спускаємось по крутій гірській дорозі до Південного берега Чорного моря. Оглядаємо Воронцовський палац, де проходила відома, історична кримська конференція в 1944 році з участю керівників держав антигітлерівської коаліції Й.Сталіна, Д.Рузвельта та У.Черчілля. Оглядали Алушту, музей А.П.Чехова, Ялту, купалися в Чорному морі на пляжах Ялти. Робили прогулянку на кораблі по Південному берегу Криму.
Екскурсією в Нікітінський ботанічний сад в основному завершували поїздку по південному берегу Криму
Дорога з Ялти додому знову пролягала через перевал. Зупинялись. Відвідували пам’ятний знак з барельєфом М.Кутузова, встановленого на місці, де відомий полководець в боротьбі з турками втратив око. Весь цей маршрут був насичений небувалими естетичними враженнями, захопленням красотами природи рідної Вітчизни. Її героїчна історія переповнювала дитячі серця патріотичними почуттями.
Такі поїздки робилися кожен рік, починаючи з 1962 по 1967 р. включно.
Постійними водіями під час екскурсії були колгоспні водії Коліщук М.І. та Бабич Борис Павлович.
Але матеріальна база школи не відповідала вимогам часу. Найбільше хвилювало директора і педагогічній колектив те, що школа не мала навіть примітивного актового, спортивного залу чи спортивної кімнати. Влітку уроки проводили на спортмайданчику. Учителем фізичної культури в школі з 1960 року працює вчитель з вищою педагогічною освітою, майстер спорту, великий ентузіаст спортивного руху Борис Панасович Запара. Але й він відчував себе скованим в дні непогоди і в зимові дні.
Саме тоді, в січні 1964 року, директор школи звертається до голови колгоспу Ліфінцева В.П. з проханням побудувати для школи ще один корпус для спортивного залу і майстерень по дереву і металу. Пропонує побудувати це приміщення в глибині спортивного майданчика в шкільному дворі. Голова колгоспу погоджується з планом директора, але пропонує цей корпус, котрий має бути кращим від існуючих, будувати не в глибині шкільного подвір’я, а в шкільному саду, прив’язавши його до центральної вулиці села. І радить не робити замовлення проекту, бо це може затягнутися не на місяці, а на роки. Пропонує директору школи виготовити креслення майбутнього корпусу самостійно, визначивши такі параметри: довжина по зовнішньому заміру має бути не більшою 56 метрів, а внутрішня ширина класів не більш як 5-5,5 метра тому, що перекриття стелі буде дерев’яним, а ліс в колгоспі весь шестиметровий. Ширину коридору — яку хочеш, але ж знову прив’язуй до довжини лісоматеріалу. Для директора школи це рішення голови було як дарунок долі.
Бажання розгораються. Тепер можна було думати не про будівництво спортивного залу і майстерні, а про будівництво головного корпусу школи.




Читати далі >> 12 >> 13 >> 14 >> 15 >> 16 >> 17