Вітаємо Вас, Гість!
Вівторок, 24.10.2017, 04:15
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 84

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Елінг над Дніпром -2. М.Каляка. Києве мій!

1 << Читати спочатку


Микола КАЛЯКА,


Письменник, член Національної Спілки
письменників України, журналіст.
Один із засновників літературного клубу «Елінг»,
його керівник з 2004.
Автор оповідань, повістей, романів, поетичних творів,
роману у віршах «Я верил в тебя, моя Украйна!»,
п’яти повнометражних п’єс.
Лауреат літературної премії ім.М.Куліша


КИЄВЕ МІЙ!


(“Елінг” в гостях у “Стапеля”. Спогад )



1990 рік. Неділя. Ми – в Києві. У місті каштанів. Місті радісних зустрічей. Місті українського футболу.
Нас запросили до себе побратими заводу “Ленінська кузня”.
Києве, я знову приїхав до тебе, до твоїх дніпрових берегів і гомінких бульварів.
Як ти підріс! Покрасивішав. Величнішим став. Та й я трохи… Майстер дільниці, член Спілки журналістів. Сам редактор «Правди» підписав мій членський квиток! Друкую змістовні нариси, літературно-художні оповідання, добре сприймаються в літературному клубі «Елінг».
Отже, ми в Пущі-Водиці.
Сфотографувалися біля героя корабля-монітора, який височить на постаменті неподалік від входу на завод, як свідчення мужності і стійкості тих, хто на ньому воював, і тих, хто його збудував. На кораблі почесна вахта. Монітор із славою проніс по ріках і морях, крізь вогонь боїв Великої Вітчизняної війни ім’я легендарного матроса Анатолія Желєзнякова. За роки війни монітор «Желєзняков» пройшов з боями сорок тисяч кілометрів по Дніпру, Дунаю, Південному Бугу, Дону, Кубані, Чорному та Азовському морях, наводячи жах на загарбників. Легендарний монітор збудований на київському заводі «Ленінська кузня» в 1936 році. До речі, монітор Дунайської флотилії в 1941 захищав наше місто від німецько-фашистської навали. Та й матрос Желєзняков бився у громадянську війну на Херсонщині з бандами Григор’єва і Денікина.
Закінчивши ранковий «обряд», усі, кинулися до центру міста. Хто в крамниці, а декотрі до родичів чи знайомих. Пішов до магазину і я. Придбав для дому за три заходу три “норми” сиру (півтора кілограми) і вже хотів був рушити на Хрещатик, як раптом виглянуло сонце, – чудове, вересневе сонце. І мене потягло до лісу. А це був сосновий ліс. Пуща-Водиця.
Я далеко віддалився від пансіонату «Корабел» заводу «Ленінська кузня». Прихилився до височезної сосни, віти якої стрімко сягали у бездонне київське небо. Світло-голубим простором пливли білі з чорними вкрапленнями клубочки пошматованих хмар – це добрий осінній вітер розігнав ранкову мряку. Верхів’я сосен не дуже поспішали розгойдуватися, насторожено гралися із своєю сусідкою, чарівною берізкою, бо ж у цю пору року може, неждано-негадано, задути холодний вітер і принести з собою перші прикмети морозних днів з заметілями. І все ж до мене долетіло шепотіння. Сосни тихенько розмовляли про щось одна з одною. В них теж живе прагнення до зближення, що завжди сприяє розвитку життя.
Багряна осінь! Мені здалося, що я роздвоївся: один ішов далеко попереду, насолоджуючись барвами соснового бору, на піщаних схилах якого розливалася бузково-оранжева повінь, а другий відставав. Бо йому щохвилини видавалося казна-що. То незрозумілі звуки – тріск, а то й гірше – схлипування.
Я зупинився. Що це? Мене вразив чийсь зойк. Оце помандрував! А сонце пригрівало. Не злякалось. Вітер жвавішав, все більше задував. Ліс одразу почав накидати на себе жовту вуаль осені. Мій споконвічний потяг до мандрів заспокоїв, адже він завжди рятував мене від рутини буднів, розширював кругозір. Хіба це погано, що я крокую вузенькою стежкою, находжусь на самоті з природою? Треба лише не бути диваком і примічати орієнтири свого маршруту.
– О, – сказав я, – відійди він мене усяке сумне марево. Не треба мучити моєї наболілої, стомленої душі. Нічого, що я один. Не перешкоджай насолоджуватися природою!
Роблю крок і миттю зупиняюсь. Гілка хвої умудрилася зігнутися так, що втрапила під товстий сучок старенької, майже сухої сосни. Як тільки вітер дужчав, шарпав її верхівку, гілка тоненько стогнала. Отут у мене з’явилась твердість і я усміхнувся відблиску сонячного дня, і в очах засвітилося задоволення, наче у переможця, людини, яка зробила дуже важливу справу.
У Пущі-Водиці, зізнаюсь відверто, я був лише перший раз. Хоча добре знаю, чув, що Пущею здавна зветься незайманий, заповідний ліс і колись через нього протікала швидка чиста річечка – Водиця. Повітря тут насичено киснем значно більше ніж наші прилиманські вербові луки. Помітно відчувається цілющий клімат. Не випадково, що отут розмістилися санаторії, дачні селища, здравниці для дорослих і дітей. Трамвайна колія сюди прокладена ще на початку століття.
Я йшов, а довкола рядами шикувалися високі, стрункі дерева. Яке задоволення йти густим, живим мішаним бором! Годину, дві – ніде нікого, тільки ти й шпильковий ліс. Безлюддя і самотність наснажують душу, лікують від міської метушні.
Леонід Марченко з Михайлом Брифом, не гаючи часу, поїхали провідати Ладу Федорівську, колишнього керівника обласного літературного об’єднання, вона працює в Києві заступником редактора журналу “Радуга”.
Верхів’я дерев коливаються, і від цього, здається, що гойдається ввесь світ. Мимоволі починаєш розуміти, як багато втрачає людина, котра відриває себе від природи. Вона менше сприятлива до краси, не така гармонійна і не спроможна відчути усього багатства життя.
Обережно, майже нечутно, пробираюсь лісом. Час від часу зупиняюся, стою спиною до сосни. Вгорі – безодня неба. Яке ж воно глибоке, синє! У місті ми забуваємо про нього. А воно ось – величне і прекрасне!
Ранком сьогодні, тільки-но починалася шоста година, я бігав піщаними стежками, вкритими росою. Потім з’явився Леонід Марченко. Він також любить робити ранкові фізичні вправи. Трохи походили з ним. Дуже жаль, що нас ніхто не підтримав. З нами була молодь. Дехто сміло претендує в майбутньому на поетичне визнання. Е, ні! Спати до восьмої? Хто хоче хоча б підійти до воріт Пегаса, той повинен добре бути знайомим з природою, знати не тільки своє, а й її життя, поєднуватися з нею – усе це дасть натхнення душі, великий потяг до прекрасного, без чого немає поезії. Адже перед екраном телевізора не сприймеш такого почуття.
Сонце піднялося високо, підійшло до зеніту. Воно набралося сил і все більше й більше вибухає яскравим полум’ям променів.
Учора Євген Ніколаюк, Юрій Сорочан, Леонід Марченко, Ігор Рукінглаз побували в гостях у літклубівців “Стапель” заводу “Ленінська кузня”. У «сімейному» колі читали вірші, розповідали про творчі плани. Анатолій Кононенко познайомив з доробком своїх гуморесок. Це було продовження вечора, який пройшов у перший же день нашого приїзду до Києва. Широко засклена тераса заводського пансіонату. Тихий вечір. Грає гітара. Юрій Сорочан старанно виконує свою пісню. Потім читала вірші Майя Бистрова, комплектувальниця цеха № 40. Вона здобула загальне визнання за добрий поетичний смак. Керівник “Стапеля” Альварес Чешко прочитав присутнім уривок оповідання з своєї книги, яка щойно вийшла. Його прозовий твір захопив усіх, байдужих не було. І знову просторою терасою, на другому поверсі пансіонату полилася музика. Співоча манера Юрія – це переконливе виконання пісні чи то на свої, чи на чужі слова. І коли уважно прислухаєшся, то обов’язково помітиш в його співочому методі присутній маленький музично-драматичний твір, де набуває значення не музика, не текст, а талант виконавця. Особливою увагою користувався гумор Олександра Коваленка, працівника республіканського журналу “Малятко”. Його емоційні фрашки (так називають у Польщі коротенькі лірично-сатиричні дотепи), майже анекдотичні, не тільки викликали загальне захоплення херсонців, а й, гадаю, згодяться для відтворення критично-гумористичних віршів.
До пізньої ночі спілкувалися самодіяльні літератори двох клубів. Кияни, прощаючись біля трамвайної колії, при матовому сяйві ліхтаря, під насідаючим на Пущу-Водицю осіннім тумані, виказували своє враження від вечора, захоплено висловлювалися, що творчість південців (тобто, нас, херсонців) їм дуже сподобалася і навіть в розвитку, силі декотрі стоять на якусь ступінь вище за їх (стапельців) досягнення. Що ж таке тільки може радувати і не тільки нас, членів заводського літературного клубу, а й увесь колектив Херсонського суднобудівного об’єднання, бо більшість члени цехових колективів, і уміють не лише будувати першокласні океанські суховантажі, а й торують стежини до нових висот красного письменстві.
Запам’яталися вірші суднового тесляра стапельного цеху Володимира Гринька. Схвилював виступ Ігоря Рукінглаза, начальника ПРБ цеха № 34. Його гостро віршована сатира “Паспорт” була настільки злободенна, що ні у кого не викликало сумніву, що цей твір у найближчий час з’явиться і в обласній, і в республіканській пресі
Добре зустрів нас і завод «Ленінська кузня». І обід, і вечеря, і ліжко... Ні одної копійки ніхто з нас не взяв. Отак треба товаришувати. У п’ятницю, в день приїзду, ми побували екскурсійно на заводі. Запросили нас до профкому. Відбулася дуже цікава розмова з колективом багатотиражної газети. Познайомили нас з виробництвом. Усіх вразила чистота на заводі. Яка чистота! Здавалося, начебто, готувалися. Та ні – у них завжди так. Все при місці і все на місці.
Взяти б приклад. Повчитися. А заводський музей! Скільки тут цікавих речей! Експонати, художні твори, картини розповідають про виробничників, про тяжкі воєнні роки. Про радість праці. Гірко було за рідне об’єднання, порівнюючи наш музей з київським. Важко перелічити всі документи і реліквії, які тут експонуються. Ветерани заводу приносили фотографії, почесні значки, старі документи. Тут народилась ідея – розшукати і доставити на завод монітор «Желєзняков». Його знайшли в Ізмаїльському порту, де він правив за причал.
Те, що довелося побачити в музеї, – окрилило, зміцнило віру в перемогу людини над застоєм. Сьогоднішні науково-технічні досягнення і те недавнє минуле предстало тою великою силою, котра допомогла і допоможе подолати труднощі, вистояти.
Музей – під стать заводу.
Ми щойно вступили в новітню епоху – в епоху перебудови, в епоху нового мислення. Які форми життя нас чекають? Що принесе нам кінець ХХ сторіччя? Як приживеться у нашому ладі ринкова економіка?
Я запитую себе. А часу на роздуми немає. Вже пізно сумніватися. Колесо історії ще ніхто не зупиняв. Зараз найголовніша задача громадян нашої республіки – підвестися з колін і знаходити найкоротші шляхи для дружнього спілкування, щоб не було ніякого розбрату і жити одним образом, світосприйманням, впевненістю в торжестві та перемозі добра, котре б покращало настрої людей і привело до загально людського щастя.
Вісімнадцятий тролейбус підкинув мене аж до самого центру.
І ось я – на Володимирській гірці. Це – одне з визначних місць Києва. Вона оспівана в піснях, у багатьох віршах, в художніх полотнах, на фотолистівках. Унизу шумить Дніпро, а наді мною велична бронзова постать Володимира – великого київського князя. Висота монумента понад 20 метрів. У його руці вражаючий простий хрест. Тоді, коли Володимир Святославович призивав до хрещення Русі, не було й найменшої згадки про якесь розмежування волелюбного народу, жодної мови про це. То чому зараз виникає горе-ідея про розмежування слов’ян-братів. Я, як кажуть, і руками, і ногами за незалежну Україну, за самостійність. Народ, усі, хто живе на її території, повинен бути повновладним господарем усіх природних і матеріальних багатств.
А то, що ж виходило, щоб побудувати на херсонському заводі двоповерхову лікарню, треба було посилати гінця, та й то з високим титулом, аж у Москву (не в Київ) – у Москву! І тільки, коли підписав дозвіл сам Мікоян А.І., банк видав гроші на спорудження вкрай необхідного, на той час, корабелам лікарняного закладу.
Щодо нашого Союзу, то моя точка зору така. Необхідно створити зовсім інший, новий Союз. З новою формою об’єднання. Коли кожна суверенна республіка делегує у координаційний центр, і рівну кількість парламентарів, котрі і утворять Верховний, союзний, керуючий орган. Тільки за таких правил управління може бути гарантована рівноправність усіх народів.
Я піднявся до Володимира. Природна тераса гарно упорядкована, має чіткі форми. Навколо розбитий парк. Багато зелені.
Що сьогодні мені скаже князь Київської держави? Я з ним вже зустрічався. Тоді був 1954 рік. Пробігла, майже, третина віку. У той час тільки закінчилися реставраційні роботи пам’ятника, відшліфовані чавунні плити, оновлена каплиця (восьмигранна) 16-метрового постаменту. І я – молодий. Керівник комсомольсько-молодіжної бригади, отримавши путівку, як нагороду, на республіканську ВДНГ (Виставку досягнень народного господарства). Слід зауважити: тоді ще працювало лише кілька павільйонів.
Ми сиділи на металевій лавочці з дівчиною, маляром із восьмого цеху. Вона також добилась значних успіхів на спорудженні танкера «Керч». Жаль, не запам’ятав прізвища. Пам’ятаю, – звали її Ніною (На першому танкері “Херсон” була хресною матір’ю). Вона підвелась. Погляд спрямувала за Дніпро. Де зеленіли лише плавні. Лівобережжя ще не було забудовано сьогоднішнім чудовим житловим масивом. Тільки намивали ґрунт.
«Вот стою
на горке
на Владимирской.
Ширь во всю –
Не вымчать и перу!»
Мені здалося, що її слова полинули аж за міст Патона. Я підбіг до неї, обійняв за плечі. Як сильно вона сказала. Зізнаюсь, я тоді не знав, що ото так захоплено декламував свої вірші Володимир Маяковський, навідаючись до Києва. Ми довго стояли освітлені сонячним сяйвом, овіяні теплим запашним вітром. Великий князь дивився на нас напівсердитим позирком. Обличчя у нього не байдуже, мужнє. «Ну, кажи, – благаю його тихенько. – Чи буде наше життя світліше? Що дасть країні оця нова «перетурбація?» Це не просто бажання почути твій голос. Ні. Мені хочеться знати, чи буде мій онук щасливим?».
Лише десять років панувала у країні хрущовська відлига. Це була така дійова сила, яка ураз сколихнула увесь народ. Нібито спустилася на нашу бідолашну землю новітня епоха – епоха Відродження. Вона в один рік наповнила трударів світлими, натхненними почуттями. В елінгу заводу один за одним виростали нові океанські велети, у рідному місті з’являлися перші багатоповерхові будинки. На колишній околиці міста зводився найбільшій у Європі текстильний комбінат, а на театральній площі був установлений пам’ятник Богдану Хмельницькому на честь єдності 300-річчя України і Росії. (До речі, через два тижні, о другій годині ночі, його демонтували й поставили в степу, подалі від людей). Та прийшов до влади Брежнєв і з сімдесятого року почав крокувати і в довжину, і в широчінь небачений до цієї пори застій, ніби повернулася на землю епоха абсолютизма в найгіршому його виді. Все життя підпорядкувалося Центру, його апарату. Стало усе пишномовним, манірним, штучним. Задихнулася одноманітністю майже уся література, а з нею – театр, архітектура, живопис. У душах людей почала зростати байдужість до усього. А тут ще й з’явився косигінський закон стимулювання за виконання планів, який у мить породив безцеремонні приписки у всіх галузях промисловості і в сільському господарстві, породив нову радянську мафію, яка відкрито, використовуючи по-своєму закон, колективно і групами привласнювала незароблені працею гроші, одержуючи премії (дві, три-місячні зарплати), значні надбавки... Скільки постраждало людей! Бідні. Наївні. Вони повірили хрущовськім гаслам, його широкій демократії, розкрили себе, запрацювали чесно, вийшли на шлях відродження, у мріях і праці наближали світ до нового заможного світлого життя.
Для нас, молодих, ті роки були неперевершеним щастям. Ми будували майбутнє не тільки собі, а й дітям, онукам, вірили у торжество ідеї процвітання. І мені зараз дуже прикро, коли знаходяться молоді люди, котрі, я зустрічав їх навіть на Хрещатику, опльовують усіх комуністів, називають їх «бандюгами». Який же я бандит? Та й хлопці, які працювали разом зі мною у бригаді. Хай хоч один з цих крикунів скаже, якими ми користувалися пільгами. Та чи більше нам платили за робочий наряд. Та чи були у мене якісь інші пільги? Ні! Тільки одна була привілея – це – на усю свою молоду силу працювати, з натхненням, і вчитися у вечірній школі, яку, до речі, я успішно закінчив. Вважаю, я винен тільки в одному, що самовіддано повірив у брежнєвське ЦК. Та і інші комуністи – робітники, майстри, інженери, письменники, лікарі, вчителі, підкорені високими словами довірились верховній владі, не перевіряли її, не заставляли коритися законам держави, придержуватися моралі і чемності… Не буду я далі говорити і так все тепер звісно. За цю помилку, а це точно, багато чесних, принципових людей дуже постраждало, багато з них опинилося за ґратами, викинуті за борт суспільного життя.
Обіперся на чавунні перила. Унизу Дніпро. Велетенська хмара пливла широким небом, мов козацькі коні з розкішними гривами. Зліва темно-зелені дубки спускалися високими до води від золотоверхих лаврських дзвіниць. Велична панорама Славутича і Подолу. Все це було таке чудове – київське. Від такої краси я на якусь хвилину аж остовпів. Сьогоднішня поїздка в Київ стала для мене святом.
Тут, тепер, у столиці, багато говорять про Статут партії, її долю. Та це лише розмови, а зрушень вбік покращення діяльності не проглядається. Потрібні корінні зміни в структурі прийому нових членів. Треба зараз, навіть негайно, увести за правило до вступу у партію одержувати рекомендацію трудового колективу і то тільки на десять років. Ця рекомендація повинна вважатися найголовнішою. І кожен комуніст при такій формі зобов’язаний був би звітувати перед своїм колективом, не перед партійною організацією, то само собою, перед колективом, у якому працює, перед тими, хто його делегував у Комуністичну партію. Це дало б партії, кожному комуністу, нову роль – служити не для себе, а для народу – і тільки для народу!
І, раптом, серед чарівної дніпровської тиші, розірвавши мої напружені думки, забилась наді мною хвиля заспокійливих, близьких серцю звуків. Я виразно почув журавліно-радісний голос української пісні. Прислухався… Вона перекочувалася, дужчала і могутнім акордом піднімалася над високими зеленими пагорбами та спускалася до Дніпра і тихенький вітерець ніс її на своїх легких крилах на вулиці Києва.
Спускається вечір легкою ходою,
Вітрець придніпровий шумить у гаях...
Підхопив і я, невмирущі слова:
Згадалось, як стрілись ми вперше з тобою,
В очах було щастя і пісня в серцях.
Я йшов за піснею, до пісні. Біля арки-райдуги, яка славить дружбу народів-братів (арка братерства, злагоди) – безліч людей, це гості Києва. З естради лунає музика, тут виступають самодіяльні аматори. І знову лине пісня:
Я люблю тебе, Київ,
Бачу, ніби, у мрії,
Як стрункі й гордовиті
Вряд тополі стоять...
На Центральній площі зустрів Тетяну Хаимову з Олександром Пайкіним. Вони любувалися каскадом фонтанів із тисячі струменів. Велична картина.
Головний проспект столиці гудів. Тут і заробітчани фотографи, і невеличкі стихійні мітинги, і розпродаж різноманітних газет біля загорожі, за якою йде реконструкція будівлі. Газетярі вкладивають у руки рухівські видання, хтось пропонує «Демократичну Росію», «Зелений світ». І, що помітно, на Хрещатику багато молоді. Так це не дивно. Адже Київ – місто студентів. Учора, я в цьому переконався, елінгівці побували у Київському університеті. На його 17 факультетах навчається понад 17 тисяч студентів. Працював в ньому два роки Тарас Шевченко. Серед вихованців – славетні імена: О.Ю.Шмідт, історик-херсонець, академік Тарле, композитор Микола Лисенко, письменник І.Паустовський. Нам, суднобудівникам, було дуже приємно, що в одній із його строго-світлих аудиторій вчиться і керівник нашого клубу, Леонід Марченко. Ще кілька років – і він одержить університетський диплом журналіста.
Вдруге мені відкрилися вулиці Києва. Зустрічався з ними, як з давніми друзями. І хоча скроні вкрила густа сивина, все ж таки, гадаю, я залишився таким же завзятим та невтомним у пошуках красного письменства в літературі. Завершив я своє мандрування на місці, де у січні 1654 року кияни зустріли козацькі полки на чолі з Богданом Хмельницьким. Монументально вписалась у площу постать гетьмана на коні. Лівою рукою Богдан стримує гарячого коня, а правою, з гетьманською булавою, вказує вбік Москви.
Погода різко змінилася. Почав накрапувати дрібний осінній дощ. Небо затяглося суцільними хмарами. На Київ опускалась сіра ніч.
Та переміна погоди не вплинула на мій настрій. Мабуть тому, що я ходив людними київськими вулицями не механічно. З моєї душі давно, а точніше з часу перебудови, зник стан моральної сплячки. Адже я тут, у Києві, серед реставрованих пам’яток старовини і нових композиційно прекрасних будівель, відкриваю для себе новий світ, нове життя. І хоча, так би мовити, я живу сам по собі – бо порушені зв’язки з літературою ще на початку сімдесятих років, коли збиратися за чашкою чаю не входило у правило, сталінські методи життя налякали людей, відучили спілкуватися? більш чоловіки та й жінки збиралися у забігайлівках, на таємних квартирах.
Побачене у рідній столиці стане для мене дієвим засобом, яке може наповнити моє художницьке єство вірою в свої творчі сили, як зараз – оптимізмом. Прав видатний Петро Чайковський, коли говорив, якщо ти у самому собі не знаходиш мотивів для радості, дивись на інших людей. Іди в народ.
Я насолоджувався сьогодні природою, пуще-водицькою тишею, співом лісної пташки, заходив у музей “Золоті ворота”, давноруської зброї, піднімався на оглядовий майданчик, з якого відкривається чудова панорама Києва. Ходив Хрещатиком – головною вулицею республіки. Радісно дивився на каскади водограїв, знамениті каштани, ділові центри, квітники. І ось знову площа. Не можу налюбуватися ансамблем нових будинків, котрі чудово вписалися в величний монумент.
Як ми й домовилися, мене зустріла мій надійний і добрий товариш. На моє захоплення площею, вона повідомила, що кияни мають намір перейменувати, дати їй більш ствердну назву “Майдан Незалежності”. Ми пройшли мимо унікального фонтану “Дружба”.
З нами обіцяла провести вечір і Майя Бистрова та вона не з’явилася. Мені подобались її вірші і дуже хотілося, щоб вона побула з нами, полюбувалась тихим, чудовим київським вечором, увійшла в лірично-поетичний стан, порадувала своєю задушевно поезією.
Ми з товаришами піднялися гранітними сходами до Жовтневого палацу. Квитків у кишені не було. Я гадав, що я в Херсоні, – проблем до огляду вистав не буває. Та не так отут буває. Вікна кас зачинені. Мій твовариш тут же вирішила знайти хоча б вхідні.
Скільки навкруги зелені! Усі схили нею вкриті. А каштани! Знамениті київські каштани! Ми стали у масивних колонад головного фасаду. Вони ще більш зробили настрій урочистим. Я дивився на площу, наче з висоти пташиного лету. Вона трохи продовгувата. Її пересікає Хрещатик. А у верхній частині, у глибину міста, немовбито стріли, розбігаються шість стрімких вулиць в усі боки Києва. Площа колись була Хрещатицькою, потім мала назву Думської, мабуть, тому, що центр прикрашав будинок міської думи. Після революції її перейменували на Радянську, з 1935 року називалася імені Калініна. З 1977 року – має сучасну назву. Так, – це сама вдала назва. Адже Жовтнева революція не тільки підняла неімущі верстви населення Росії, України, а й сколихнула людей усієї землі до свободи, братерства, кращого життя. Вона надихнула народи світу до оновлення, на революційні перетворення і не вина Жовтня, що ми у Радянському Союзі, здійснивши її й домігшись переконливих успіхів, зупинились...
Майже усі держави, великі і малі, сприйнявши наш досвід, удосконалили соціалізм й побудували і продовжують будувати, такі суспільні інститути, які стають у пригоді для повнокровного, світлого життя. Отже я – за площу Жовтневої революції! А Майдан Незалежності хай вільний народ, з новими національно-суспільними перемогами, створить на новому місці більш величну, сучасну площу.
Жовтневий палац культури. Яблуку ніде впасти. Майже дві тисячі чоловік заповнили зоровий зал.
Товаришка м’яко стиснула мені руку. Підтвердивши, що задоволена вечором.
Надзвичайно! Нічого подібного мені не доводилося зустрічати. На сцені найновітніша американська музична вистава. Усе прекрасно, а от у душі ворушиться смуток, чому це наші театри стали тяжіть до Западу, забувають українську класику, проминаючи свої рідні п’єси.
– У нас хороші театри, – почув я голос товариша. Вона говорила мені на вухо, наче здогадувалась, про що я думаю. – Шкода... Ледь не все зарубіжне...
Я дивився на сцену. Гриміла американська музика. Догори злітали модні оголені ноги. Сотня прожекторів підсвічує пересувну декорацію. Старанно працювали перед киянами і їх гостями артисти. Мій товариш прихилився до мене й намагалася зняти з моєї душі смуток. А у мене думки літали навколо моєї п’єси про херсонських корабелів, рідних заводчан. Треба переробляти, вона шита нитками застійного часу. Ось що необхідно сучасним глядачам. А у мене виробництво, танкер “Московський фестиваль”, суховантаж “Ленінський комсомол”... Міняти, міняти епізоди, складніше зробити ситуацію з телефоном, приблизитися до реальних проблем життя.. Ех, слова!
Американська музика б’ється у стелю, падає у зал, заворожує серця глядачів. Змінюється танок оголених ніг. Люди в захопленні бурно аплодують... Не зможу я бути реформатором і моя п’єса “Добудовники”, мабуть, ніколи не побачить світ...
Поверталися елінговці додому у купейному вагоні. Усі спочатку розбилися на групки. Але товаристкість, спільність творчого покликання, не дали нам роз’єднуватися. У вагоні буяли репліки, злітав радісний сміх, дотепні жарти. Анна Гербова читала свій новий вірш. В ньому враження від поїздки. Я радів за неї. Вона має поетичний хист. Як вона своєчасно зреагувала. Молодець!
І знову гітара. І знову пісні Юрія Сорочана. Вони згуртовували нас, підіймали настрій, життя робилося святковим.
Андрій Пономаренко і його товариш Андрій Олексієнко, розповідали про бачене на Хрещатику, про свої враження. І, раптом, голос Наталі Дьяченко, одного із організаторів поїздки в Київ. Гімн елінговців Євгена Ніколаюка, в чудовому виконанні Наталі, завершували недільний вечір, щасливу поїздку до Києва, у гості...
Як це чудово! Стук коліс, легеньке похитування. У вікно пробігають станційні будівлі, лісові посадки і на увесь вагон, та що там вагон – на увесь поїзд Київ-Херсон – народна українська пісня!
Я люблю тебе, Київ,
Бачу, ніби у мрії,
Як стрункі й гордовиті
Вряд тополі стоять.

Усі співали. І Леонід Марченко, і мій товариш, і Женя Ніколаюк, і Олександр Пайкін – усі. А я в цю мить згадав видатного поета, Ярослава Смєлякова: “Якби комусь спало на думку риторично запитати: а яким би поетом став Свєтлов, коли б не було гарячих днів Жовтня? Я б, з повною відповідальністю, сказав: ніяким, його б також не було. Він виник із стягів боротьби за Україну і розрідженого повітря громадянської війни і пішов у землю, завойовану революцією”.
Отож я за Жовтневу Площу і за Майдан Незалежності.
17 вересня нас зустрів шумливий перон рідного вокзалу. Три дні клуб «Елінг» гостював у Києві. На зворотному путі, прямо в вагоні, Анна Гербова склала жартівливий вірш «Как мы в Киев ездили»:

На сердце руку положила,
Для Лени я стихи сложила,
Он в Киев нас повез,
Смеялись там до слез.
Привезли мы арбузы,
Встретили нас тузы –
На вокзал авто пригнали,
И завод свой показали.
Прочитали нам вирши
Ни плохи, ни хороши.
Поселили в Пуще
Потесней, погуще.
Мы поэтов принимали
Дружно стол все накрывали.
Пили, ели и смеялись,
Но стихи не забывались.
Занавески принесли,
Дружно, рядом все легли,
Щелочки заклеили,
Коммуну мы затеяли.
Вспоминали ленинизм,
Коммунизм и прочий «изм».
Может виновата тройка:
Леня, Миша, перестройка?
Три денечка пролетели,
Наконец-то в поезд сели
Записали интервью
Про поездку к «Стапелю».
Рассказал нам Рукинглаз
Анекдот про унитаз.
«Эллинг» – дружная семья –
В этом убедилась Я!

1988


Читати далі >> 3 >> 4 >> 5 ... >> 10 >> 11 >> 12