Вітаємо Вас, Гість!
Понеділок, 20.11.2017, 08:06
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 15

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Євген Ейсмонт. І все таємне стає явним: Рік 2009 -5

1 << 2 <<3 <<4 << Читати спочатку

Каланчацький курінь

Наш, Каланчацький козачий курінь виник у 1996 році, а зареєстрований як громадська організація у 1998 році. Починалося все з нас двох, Вадима Куршпиля і мене, автора цих рядків. На тоді національна ідея незалежності стала гальмувати. Криза сягнула глибини: ні зарплатні, ні пенсій, ні стипендій. Люди у розпачі. Президента Кучму обсіли хапуги-олігархи, як зелені мухи падло. З України вивозять дорогі станки у Туреччину як металобрухт (Пінчук з Херсона). Розпродують цивільний Чорноморський флот (в Одесі). Єврей Вадим Рабинович вивозить у Ізраїль тону золота під виглядом якоїсь ляльки. За рахунок награбованого з’являються мільярдери (Медведчук, Пінчук, Ахметов, Янукович, Клюєв і багато ще). На селі все вигортається, немов бульдозером. Керують на місцях все ті ж комуністи, але вони розгублені. Адже вся обрана верхівка завдяки їм. Кого винити? Кого слухатись? Кравчук, Кучма – їхні ставленики. Втрутилася, як завжди, Москва. Вона прагне приєднати Україну назад до себе, відродити імперію. Заревли, як старі бики, старі більшовики. Вони проти незалежності України. Вони за СССР, за Великий Могутній, на весь світ, щоб комунізм у всьому світі! А свою Україну тим часом грабували, розтягували, чавили духовно. Причому саме вони, вчорашні, бо ж саме вони стояли біля керма, «біля корита», саме вони мали доступ до всіх матеріальних цінностей, вони ж і стоять біля корита. За радянської доби при владі на всіх рівнях були виключно комуністи, а після 91-го ніхто їх не змінив. Простий люд зубожів вкрай. Більш енергійні подалися за кордон. Патріотично настроєні громадяни не могли спокійно спостерігати, як розтягують Україну, яка ледь народилася. Козацтво вже гуділо всією Україною.
На той час ми з Анатолієм Суганяком створювали літературний гурток. Просвіта, тільки просвіта може вивести Україну на новий, вищий ступінь. Якщо будуть писати, будуть і думати, стануть і розуміти. Був створений гурток «Ліра», у який ввійшли і співаки та музиканти. Збиралися у Будинку культури, у кімнаті Вадима Куршпиля, який вів гурток співаків і музикантів. (Письменникам би краще у районній бібліотеці, але там нас «не впізнали». Відділом культури керують старі більшовики і більшовички, а вони проти просвіти, вони за «світле майбутнє», але без просвіти. І все ж наш гурток діяв. Поети А.Суганяк, П.Герасимчук, П.Біган, В.Куршпиль, Н.Шелест – чималий був гурток.
Одного дня Вадим Куршпиль запропонував створити козацтво. Я підтримав. На початку зібрали патріотичну групу, чоловіків з десять. Поруч з нами одним з перших був Василь Криворучко. Він похилого віку, але більшість козаків теж похилого віку. Це були люди, які ще добре пам’ятали, що таке Голодомори, репресії, неволя. Козаки за волю, за Україну. Отаманом обрали Вадима, ну а я – писар, помічник отамана. Вадим буквально захворів козацтвом, я теж. А яке козацтво без священика? Козаки ж за Батьківщину, за православну віру! Але місцевий піп не нашої віри. Він московського патріархату, а московський патріархат є політичною структурою московського КДБ. Про що може бути мова? У 91-му ми цього попа підтримували, за першу у районі церкву боролися, збирали гроші, а він виявився – московського окупаційного патріархату. (Він ще радянський «батюшка», із тих, які співпрацювали з КДБ). Не годиться. Слід священика шукати. Отаман Вадим якимось чином запросив до нас козачим священиком отця Степана, десь аж із західної України. О.Степан переїхав до нас із родиною. Для нього знайшлася старенька хатина. Тоді їх покинутих було багато. Під церкву пристосували одну кімнату у клубі вже розваленого радгоспу «Партизан». Клуб не працював, то нехай хоч церква буде. Почали будувати справжній храм. А за що будувати? За копієчки прихожан. Місцева влада не у захваті від своєї автокефальної церкви. Вона віддає перевагу московській. У нас же край більшовиків. Вони проти всього українського.
Тут слід зауважити ще й те, що й московський піп тут не промах. Стару школу, ще совєтську має. Статний, красивий, рідкозубий – жіноча радість. І сміливий, двері кабінетів влади відкриває ногами. І серед населення, особливо жіноцтва, користується великою перевагою. До нього за відпущенням гріхів черга. Відпускає всі гріхи, навіть наперед. Ну й правильно, всі ми грішні від першородного гріха. Та якби не той гріх, то й нас би на світі не було б. Ритуали о.Михайло проводить по скороченій програмі, за покійником на кладовище не ходить. Навіщо людей марудити на похоронах? Преставився – і земля йому пухом. Скоріше за стіл, та пом’янемо. За це батюшку люди дуже шанують. А вже отець Степан як почне, як почне – ну все до буковки вичитає. Вже б і пом’янути час, а він читає та кадилом махає. І влади чомусь боїться. Він і досі певний, що у нас церква відділена від влади. Свята простота, церква завжди займалася політикою і йшла рука об руку з владою. Навіть при Сталіну. А у середньовіччя… Хай Бог боронить і сохраняє. Московський патріархат – п’ята колона КДБ. У нас, козаків, церква має бути автокефальна. Тобто національна українська церква. Створили справжнє козацтво. Козачий курінь.
Вже дванадцятий рік як Каланчацький козачий курінь б’ється, як риба об лід. Отець Михайло всіляко душить, чавить отця Степана, з святого амвону паплюжить. Ну, москалі, вони завжди такими були. У них святості нема. А наша влада козаків не помічає в упор. Якби Верховна Рада і Президент помітили козаків, то і місцева влада помітила б і козаків, і нашу церкву. А так – нікому ми, козаки, тут не потрібні! Нікому! Не потрібна національна церква, не потрібна національна ідея, не потрібна національна влада. Ні, сама влада якраз і потрібна, але дух влади у них – пережиток комунізму. Я, як писар, не раз звертався до голови райдержадміністрації пана Ружицького з пропозицією використовувати козацтво з муніципальними задачами, як використовують опришків на заході України. Без якоїсь справи, підтримки влади, жодна сільська громадська організація довго не протримається. Тим паче козаки, які за ідеєю близькі до влади. У козаків злиденність, нема копійки навіть на папір. Влада козаків не підтримує. Глухо. В свою чергу міліція теж тоді не хотіла, щоб у неї кусень хліба з рук вибили. Тоді міліція і кримінал, як народ і партія, були єдині. Я думаю, ви здогадуєтеся, про що мова. Не бачачи сенсу, я вийшов з козацтва. Краще я буду писати, спочатку було слово, власним коштом видавати бодай малесенькі книжечки. (За сільську пенсію не розженешся). Проте душею завжди був з козаками. Адже вони патріоти України. І, «без одного цигана ярмарок обійшовся», козацтво розвивалося й без мене. Повну історію куреня розповість хтось інший, я ж розповідаю про слово, боротьбу за український дух.
Перескочу відразу у 2009 рік, рік ключовий не тільки для козацтва, а й усієї України. Рік, коли все таємне стає явним, рік рішучого переходу в епоху Водолія.
У 2009 році Каланчацький козачий курінь вже нараховував 57 козаків. Серед козаків навіть видні люди: селищний голова Каланчака М.І.Кишиневський, екс-голова райдержадміністрації В.М.Богуненко, лікарі, фермери тощо. Все б добре, та рік 2009 для козацтва став, так би по-старому мовити – «визначальний», може «переломний», а може й «заключний». Надто круто все розвернулося. Регіонали візантійського пошибу рвуться до влади. Їх підтримують комуністи, які теж за «сильну руку влади». Як у Сталіна. А інакше вони просто не вміють керувати, «это мы не проходили, это нам не задавали», а влада у них.

Літньої спекотної пори, якось вранці, я випадково зустрів отамана Куршпиля. Він вирядився, мов на свято: у козачій формі, золоті погони, по три восьмикутних зірочки, так би мовити – старший лейтенант. Он які ми тепер! А офіцерська форма йому пасує, не те що єфрейторська. Відразу і лейтенант! Та ще й старший! Круто. І офіцерська форма гарно сидить. Привіталися, він мене запрошує:
— Євгене Мартиновичу, приходьте сьогодні до нас, будуть генерали з коша.
— Генерали! А де саме зібрання?
— У канцелярії, де ж іще.
— Добро, пане отамане, прийду. Я радий, що у козаків справи йдуть на лад.
Десь перед обідом у центрі, біля пам’ятника Тарасу Шевченку, озвалася музика. Каланчак – село, хоч і велике. Грає музика у центрі? Отже, якась подія. Може, генералів зустрічають? Слід побачити.
Площа біля пам’ятника Шевченку. Народу не так щоб багато, але трохи є. Стоять по периметру площі, типу каре. Зі сторони вулиці сяють великі зірки на генеральських погонах. І червоні лампаси. Генералів, мабуть, із п’ять. Може, чотири, поруч ще полковники, просто люди, не розгледіти. Каланчак ще не бачив стільки генералів одночасно. Кажуть, їх зараз розвелося, як блукаючих собак, дуже багато. Колись генеральські звання присвоював лише цар, у радянські часи особисто Сталін, а ниньки присвоюють один одному, а дехто й сам собі. Багато маємо генералів, дуже багато. Якщо осетриною запахне, сюди може злетітися цілий рій генералів і полковників, як зелених мух на тухлу рибу. Проте сучасну зборю їм навряд чи довірять. Адже вони поняття не мають, з якої сторони заряджається електронна пушка. Як про них сказав один із них же, генерал Каліч, – «ряжені» генерали.
У центрі площі стоїть невеличкий гурт хлопчаків. Перед ними якийсь чужий миршавенький піп кадилом махає. Набундючений генерал щось промовляє, а поруч хорунжий з шаблюкою наголо. Молодих козаків приводять до присяги. Хлопці по черзі підходять, цілують образок, хрестяться – хто лівою, хто правою, хто зліва на право, а хто навпаки. Хлопці не вміють перехреститися, не навчили. Попик очевидно знає, бо кожного поправляє. Далі козак читає з папірця присягу, не так щоб по складах, але якось непевно, заїкається, видно, що він її вперше у руках тримає. Хорунжий перехрещує шаблюкою, дає цілувати зброю, прапора. «Присягаю!». Стає у стрій, підходить наступний. А я все роздивляюся.
— Де ж отаман? – пошепки запитую у чоловіка, який стоїть поруч.
— Та он же стоїть, Петчинський тепер отаман.
— Петченський? Так отаманом же Куршпиль.
— Був, та весь вийшов. Тепер Петченський, отой генерал так сказав.
— А де ж Куршпиль?
— Хто його знає, мабуть, вигнали.
— Як вигнали? Я його вранці у формі бачив, розмовляв з ним.
— Звідки мені знати? Ти ж сам з козаків, це ти мені поясни, що тут діється.
— А дідько їх знає, якась лялькова комедія.
Скільки не придивлявся, жодного знайомого козака. Жодного! Де ж це вони подівалися? Що сталося? Це що, переворот у козачому стані? Влада змінилася? Нічого не зрозуміло.
Тим часом церемонія посвячення молодих козаків скінчилася. Всі генерали, полковники і нижчі чином шикуються у колону, позаду молоді, тільки що посвячені козаки, а далі хто хоче. Наперед виносять хоругви і прапори. Де ж це вони їх набрали? Очевидно, з собою привезли. У наших козаків не такі. Серйозно готувалися до цього заходу. Пристроююся і я з заду. Мені цікаво знати, чим закінчиться ця комедія.
— Куди мають іти? – запитую все у того ж знайомого селянина.
— Звісно куди, у Будинок культури, десь же мають ідеї штовхати.
— Ні, — озвався інший селянин, — Будинок культури не замовляли. Очевидно до козаків, у Жовтневий.
— Що, вже й канцелярію у отамана відібрали?
— Мабуть.
— Та й швидкі на розправу. Побачимо.
Колона рушила, я іду ззаду. Через декілька кроків зупинилися, збилися у купу, як ото буває стадо баранів, коли попереду якась перепона трапиться. «Не туди!» хтось гукає. «Беріть лівіше, в сторону Жовтневого». Прапороносці чужі, не знають, куди йти. Хтось із місцевих вийшов наперед, повів колону. Тепер, немов намагаючись уникнути сорому, прапороносці рвонули мало не бігцем. Ледь поспіваю за колоною.
Прибігли у сільський клуб колись радгоспу Жовтневий. О, а тут і всі наші старі козаки. І отаман Куршпиль тут. А де ж їм бути? Вони тут, ось тут і їхня канцелярія. А те, що їх проігнорували ці невідомі генерали, то ми зараз ще побачимо, що вони заспівають. Отаман, схоже, про них знав, не марно ж ще зранку вирядився як на парад, очікував, мені про генералів говорив. Але чому вони так з ним повелися? Вирішили переобрати? Так тут же якраз ті козаки, які його отаманом обирали. Вони і є Каланчацький курінь. А генерали могли б хоч для годиться раніше сюди зайти, зі старими козаками порадитися. Адже саме так у козаків прийнято. Це вже образа. А може зрада?
У клубі на сцені стіл, за нього безцеремонно всівся один з генералів, мабуть головніший. У залі праворуч купка новоспечених козаків, є два знайомих козака із Цюрупинського куреня, поруч згадані високі офіцери, мабуть із Херсона. А може із самої столиці приїхали. У цій же компанії миршавий попик, і наш красень статурний отець Михайло. (А козачому священику отцю Степану виходить тут вже робити нічого? Дивно). Ліворуч у залі принижено сидять старі козаки, тут же селищний голова Каланчака М.І.Кишеневський. Микола Іванович зацікавлений у козаках, він таки сподівається на їхню допомогу у підтриманні правопорядку, та щось справа не клеїться. Він і в козаки вступив. Тепер у козаках і В.М.Богуненко – екс-голова райдержадміністрації. Інші статечні козаки. Всі вони патріоти України, в душі підтримують національну ідею. А ось Районна рада, яка складається в більшості з так званих регіоналів (назва якась дурна, проте грошики мають, нахапали, от і дурять людей), та ще у раді комуністи, вони проти, з бюджету й копієчки козакам не виділяють. Попереду старих козаків сидить отаман Куршпиль, ну а я ззаду примостився. Хоч вже і не козак, та все ж біля них.
Генерал, як і годиться, відкрив збори молитвою. (Але чому не отаман починає збори? Отаман же тут господар! І молитву мимрить чужий піп. Їй-Богу, якийсь переворот стався). І щось відразу того генерала потягнуло на «любо!».
— Шановні панове козаки! Я вітаю вас із створенням нового молодого куреня! Ви справжні козаки! Я вітаю вас з законно обраним вашим отаманом паном Петченським! Отаману Петчинському Любо!!
— Любо… — тихенько озвалося декілька молодих козаків.
— Любо!!! – гаркнув на всю глотку генерал.
— Любо… — знову в’яло озвалися все ті ж несміливі голоси.
І тут я не стримався. Я, мабуть, своєю смертю не помру, бо завше носа всуну. Я ж уже не козак… навіщо воно мені… Але ж ні, немов мене хтось за язик тягне. Не можу спокійно дивитися на цю наругу, не можу і край!
— Що вам любо? Не любо! Хто ви такі! Хто такий ваш Петчинський! У нас за отамана Вадим Куршпиль! Ми його обирали, і тільки ми його можемо змістити! Молодих козаків у наш курінь тільки ми може приймати! Не лю-бо! Нічого ваше нам не любо!
Я попер, як справді козак. Генерали-то не знають, що я вже не козак, а наші мовчатимуть, я ж їхню сторону тягну. Це був бунт на кораблі. Але корабель-то наш! А генерал-то не справжній! Мене підтримали старі козаки. Взяв слово і наш шановний Василь Миколайович Богуненко. Він також просив роз’яснення, як сталося, що у нас два отамана? А генерал знай твердить, що «тепер у нас істинні козаки!». А ми ж, що, не істинні? Говорили ще, взяв слово і отаман Куршпиль. Загалом, наші пішли у рішучу контратаку. Генерал ще пару разів намагався кричати «любо», але зрозумів, що з того виходить посміховисько, та й замовк. Їхня клоунада провалилася з тріском. Молоді хлопці-козаки тихенько повтікали. Високі генерали чинно сідали у свої авто. У багажник одного з них хлопці Петчинського засовували чималого осетра. Цей Петчинський, дякуючи мабуть-таки все тим же генералам, має ліцензію на частину Чорного моря, а генерали, як відомо, дуже полюбляють чорну ікру і осетрину. Ми то цього не любимо, бо вже й не знаємо, яке воно на смак, а ось генерали страшенно люблять. А мати свого отамана з куснем Чорного моря їм дуже хочеться. Не вигоріло. Та невже це тільки заради осетрини комедію ломили? А може тут щось більше? Ой, ні… Справа не тільки в осетрині. Осетрину генералам додому відвезли б, а тут вони особисто вояж затіяли. Готується якась серйозна комедія.
У листопаді з’ясувалося, що ця комедія не така вже й смішна. Не дивлячись на сучасну поінформованість суспільства, є такі підводні течії пропаганди, що й не зглядимося, коли у сіті потрапляємо. Є привід козакам потилицю чухати. Лихо в тім, що нинішнє суспільство дуже лінується читати, а думати ще дужче лінуються. Хавають те, чим телевізор годує. А хто газети читає, як правило не здатні відсіяти зерно істини від плевели. Журналістська кухня нині така, що з чорного зроблять біле, читач ще й радітиме. А з альтернативною думкою важко пробитися. Газети просто продажні. І Росія ніяк не хоче погодитися з незалежністю України, а її пропаганда ще та, кагебівська. Такі програми вибудовуються, що не кожен відразу й зрозуміє що й до чого. І вибори Президента України незабаром. Так, так, вибори. Під прицілом 2010 рік. За Україну нині борються так, як боролися у 17-му селяни за землю поміщиків. Невіглаством, брехнею і жахливим насильством. Щоправда, поки що не стріляють. З-за океану, із Брукліна, руки простягає жидівсьий Хабад. Московська Орда ніяк не заспокоїться, прагне захопити Україну ясиром. Їй допомагають російськомовні яничари. Старий європейський шакал чатує на свою долю здобичі. З південного сходу суне сарана. Не забуваймо про глобальне потепління, про бунт природи, про наступ пустель, про мільярди голодуючих на землі. Прийдуть, ой прийдуть сюди непрошені гості. А Україна чомусь розгублено озирається, чекає, хто її перший злапає.
«Козаки, будьмо пильними!»

29 листопада у Каланчаку знову засяяли зорі на генеральських погонах. До нас прибули: генерал-хорунжий Галіч Сергій Григорович та козачий генерал Шокарєв Володимир Миколайович. Ну і, зрозуміло, із свитою. Прибули також гості із Криму і Скадовська. (Проте чомусь нікого нема із Цюрупинська? Ми ж з ними починали і завжди йшли поруч! Тут щось не так). Генерали прибули як повновладне обласне начальство. Щоправда, вже не те начальство, що було у Херсоні раніше, та й у Херсоні вже не Херсонський кіш, як раніше, а «Усть-Азовский отдельный казачий полк». Назва полку російською, документація російською, генерал Галіч розмовляє виключно російською. Генерал Шокарєв з’явився невідомо звідки. (Хто його обирав? Хто створював цей полк? У Росії Азовський і на Україні Азовський, тепер – російсько-український? За спиною держави військове об’єднання?)
Зібралися козаки у клубі Жовтневого, де і канцелярія куреня. На жаль, дощ не всіх козаків з дому випустив, проте старшина у більшості прийшла. Мене знову запросив отаман Куршпиль. Дякую, Вадиме, а то як же без мене? Я маю все записати, а то, не рівен час, що й козацтва не стане й ніхто про нього не згадає. Забудуть, як і всю історію України. А потім «кто останется жив, тот и докажет, кто был прав».
Засідання почалося о 14 годині, як і належить, з молитви. Щоправда, без попа. Вони свого не привезли, а наші свого не запросили. Проте засідання відкривав таки наш отаман, Вадим Куршпиль. Отаман відразу ж надав слово генералу Галічу. Генерал виступив з промовою. Щоб промова була яскравою, не можу того сказати. Постійно відчувалася двоякість думки. Чому Усть-Азовський, та ще й окремий полк, чому не Херсонський кіш? Так і не зрозуміло. Шокареву В.Н. присвоїв звання генерала генерал Галіч. Він що, претендує на булаву гетьмана? Але він її ще не має! А хто обирав чи призначав Головним отаманом самого Сергія Григоровича Галіча? Часом не Путін? Хто присвоїв йому звання генерала? Теж залишилося невідомим. У козаків колись такого не було. Генерал Галіч шпетив колишнього генерального генерала Панченка, інших, за словами генерала Галіча — «ряжених» генералів, які розкололи козацтво на безліч напрямів. (Проте мені здається, що це зробив саме оцей Галіч). Виявляється, яких тільки козаків нині на Україні нема. Є промосковські, є низові, є верхові жовто-блакитні, є голубі, округи самостійні і з Доном об’єднані, є московсько-патріархальні, є уніатсько-православні, є й православні самі по собі. Пан генерал наводив приклади муніципальних ініціатив кримських козаків, які навіть міліції не злякалися, роззброїли якогось дільничного міліціонера. (А й да молодці! А й да сукині сини!). Крим, навіть невідомо, чий зараз Крим. Немовби й український, а спробуйте там українською мовою обізватися. Взагалі, нема державної програми козацтва. В Росії козаки – державна структура, сільським курінним отаманам навіть зарплатню платять. Козаки на селах за правопорядком слідкують. Наші державні мужі відмахнулися й відвернулися від козаків. Тим часом генерал Галіч створив Міжнародний Конгрес козаків. (Спробуйте уявити Міжнародний Конгрес збройних сил? Це що, козаче НАТО?). Це вже політична структура. То як можна козаків вважати поза політикою? Чим взагалі сучасні козаки мають займатися, якщо не політикою і муніципальними функціями? А говорять: «козаки поза політикою», а самі створюють «козаче НАТО». Запитань багато, та я тут запрошений лише як гість.
Наступним питанням було, мабуть на сьогодні головним, присвоєння чергового звання козачим офіцерам Каланчацького куреня з врученням «Патентів офіцерський чин». Віднині отаман Вадим Миколайович Куршпиль має звання полковника. Його заступник Василь Криворучко теж отримав звання полковника. (Виявляється, від єфрейтора до полковника один крок. І на біса ті військові академії?) Кишиневський М.І. – підполковник, Богуненко В.М. – підполковник, Костецький А.М. – майор, Ферфецький П.А., Богуненко С.О., Костецький О.М. – лейтенанти. Так що офіцерів у нас нині вистачає для створення Каланчацького не те що куреня, а особливого полку. Тільки чомусь селищний голова невдоволено головою крутить. Не чекав він такої, з дозволу сказати, честі. Низенько голови опустили й інші шановні громадяни. Звідки така честь, хто представляв до звання? Як пізніше признається Василь Криворучко: «Це ми їх до такого високого звання представили». Ну і діла… Єфрейтор подає на присвоєння звання полковника! Генерал Галіч знав, що робить, це ж він присвоював звання.
Були вручені і нагороди. Нагороджено Котляра О.М. і Кононенка О.І. медалями «300 років Чорноморського російського флоту».
Он як! Москва нагороджує каланчацьких козаків своїми медалями? Про що це говорить? Не здогадалися? Варто задуматись.
Перейшли до запитань. Запитань посипалось багато, але відповіді були округлими, як гарбузи. Як хоч, так і розумій. Що ж, у нас не кіш, а російсько-український полк. Навіть я не витримав і запитав генерала:
— З полком зрозуміло, а чию сторону мають козаки тримати на виборах Президента?
— Військові політикою не займаються, – хитро усміхнувся отаман.
— Як не займаються? На вибори будемо йти, то як нам триматися?
— Політикою козаки не займаються! — сердито крикнув новоспечений полковник Криворучко. — Ти хто тут такий, щоб задавати запитання? – попер на мене полковник Василь, як єфрейтор на салагу.
Я замовк. Пан полковник сердяться. Куди мені до нього, флотському старшині.
Далі отаман багато говорив про славу козацьку, і про «ряжених» генералів, яким не потрібно вірити.
— Не вірте нікому! Вірте лише мені.
— Пане генерал, але ж ми так чи інакше підемо на вибори, то як нам триматися? Чию сторону тримати? – це вже хтось із козаків запитав.
— Ми поза політикою. Кожен має право голосувати, як хоче. Ми маємо підтримувати козацтво, наш окремий Усть-Азовський полк. Всі козаки єдині. Ми маємо виконувати накази.
— Всі, це хто? — знову не стерпів я.
Тут на мене зашикали, мовляв, не твого розуму справа. А коли вийшли на перекур, полковник Василь знову прихопив мене, немов хлопчиська з чужого племені..
— Хто тобі давав слово! Хто ти тут такий! Хто тебе сюди пустив!
— Василю, не наривайся на грубість! А запросив мене сюди отаман!
Пан Василь аж кипів від злості, але щось зробити не міг, та й знає він мене, вискочив на вулицю. Інші присутні чемно промовчали. Навіщо сварка, адже ще має бути «шосте питання».
Після перекуру шосте питання, або по-сучасному – фуршет. На столах з’явилася батарея пляшок добірної магазинної горілки. Збоку сиротливо стояла пляшка вина домашнього виробництва. На тарілках сало. (Чесно кажучи, поганеньке сало, тоненьке, жилаве, але дякуємо) Були й магазинні ковбаси, капусточка квашена, огірочки, загалом – непогано. Але хто ж це розкошелився на фуршет? Отаман навряд. Ота пляшка домашнього вина його, я його на смак знаю. А все інше не його. У нього нема грошей навіть на папір, не те що на фуршет. Нашому козацтву ніхто й копієчки не виділяє. А на фуршет-то гроші хтось знайшов! Отже – генерал Галіч? Ох і м’яко ж стелить генерал! Присвоїв стільки офіцерських звань, та ще яких! Полковничих! Та ще й могорич поставив! І зважте, йому теж держава а ні копієчки не виділяє! Все з власної кишені, бо ж де ще можна гроші взяти? А може все-таки хтось фінансує? Ну, скажімо, господар Усть-Азовсько-Кубанського полку, який стоїть десь на Кубані.
Підвипили, заходилися співати козацьких пісень. Для цього запросили нашого знаменитого співака Олександра Білоброва. Ох і голос має! Заслухаєшся. Всі лишилися задоволеними.
І захотілося мені написати про цю зустріч. Маю написати, такий мій обов’язок. Хоч колишній, а таки писар. Але щоб написати, слід хоч якось розставити крапки над «і», надто багато незрозумілого було. Для цього я попросив у отамана Вадима козацькі газети. З появою генерала Галіча і газети у козаків з’явилися. У генерала грошенята є. У канцелярії куреня всі газети підшиваються, цього у курінного отамана не забереш. Збирає й підшиває чепурно. (Та чи читає?) І ось перед мною херсонські газети «Страна казаков» №2 від 14 жовтня 2009 року і №3 від 12 листопада 2009 року. Та ще: «Козацький вісник» Цюрупинського району. Без номера, зате подвійний, як спарений кулемет. Тут у одній обгортці ще один: «Вісник Громадський контроль» №1 за 2009 року. Підсовують тобі, задарма, одну газету, а виявляється, що їх дві. Читай. Такий собі агітаційний фокус. У «Козацькому віснику»: «Козацька сила у єдності» за підписом: Верховний отаман Південного козацького округу, академік Міжнародної академії козацтва, генерал-майор козацтва Сергій Галіч. Оце титул! Куди тім сонцесяйним пашам та султанам. Академік власної академії! Ні в кого й ніде такої нема! Щоправда, маючи власну академію, не важко стати й академіком. Так же? А вже на другій сторінці цієї спареної газети починається другий «Вісник Громадський контроль». Починається гаслом: «Народ должен и будет контролировать власть!» за підписом Лідер партії Регіонів Віктор Янукович. Ох уже цей мені народний контроль. Завжди він владу контролює. Особливо владу Януковича.
Прізвища Янукович і Галіч хоч і на різних сторінках, але поруч, як у дзеркалі.
Тож читаємо «Страну казаков» №2. Матеріал: Як стати козаком, пропустимо. Ми знаємо, як стати козаком. Матеріал: «Верховный с липкими руками» — читаємо. Коли у отамана руки липнуть, скажімо до осетрини чи до грошей, це вже цікаво. Липкі руки, це Галич так про попереднього Верховного отамана Панченка, не про себе. Що ж, по зваленому Верховному чому б і не потоптався? Галіч пише: «Александр Панченко … в декабре 1998-го осужден к лишению свободы на 4 года за взятку в 500 гривен). 500 гривень, це якщо радянськими, то менше 50 карбованців. За таку суму навіть за радянських часів не судили. А зараз за яку суму судять? З награбованими мільярдами на Олімпі влади сидять і нічого, а тут – 500 гривен і тюрма? Читаємо далі. «По ходатайству УПЦ (!), депутата Баулина и казачества Панченко освобожден». Ай, як прикро. Академік козацтва вже тоді мав стати Верховним. «После Померанчевой революции следственные органы выяснили, что Панченко присвоил как минимум 20 тысяч из городской казны, даже не поделившись с рядовыми казаками». А це вже не чесно, козаки завжди награбованим ділилися чесно. А він, бач, ключі до сейфа казни підробив, і хапанув без відома влади «как минимум 20 тыщ!». (Точно скільки, невідомо, у тій казні мабуть грошей не міряно, не лічено). «Панченко уехал в Россию… Из принципа чести мундира верные атаманы так разъяснили его очередную «отлучку»: Панченко-мол скрывался от политических репрессий. Региональное большинство Верховной Рады стало порукой закрытия уголовных дел». А це вже щось генерал не туди, у свої ворота. Тут тільки були поруч, у одній газеті з Януковичем, і ось маємо: регіонали закривають кримінальні справи! Чиї кримінальні справи закривають? Гей, чий Ви будете, пане генерал? «Донцы поддержали потенциального зэка (Панченка!) медалью, а Церковь даже орден пожаловала». Ну й справи… Піди, розберися, де чорне, а де біле. Факт тому, що Панченко кака, його фото «Страна казаков» подала за намальованими гратами. Поганий Панченко, а Галіч хороший, цяця. Що ж, давайте ближче подивимося на цю цяцю. Не знаю як кому, а мені не подобається, що Верховний отаман українських козаків не знає української мови. Не любить мови, не поважає і народ та державу.
Тепер візьмемо «Страна казаков» №3. Тут від генерала Галіча є невеличка замітка: «Начать – так с веры». Власне, це програмний документ у скороченому вигляді. Починають нове козацтво. А старе ж куди? А може це перехідний період до його повного знищення?
«29 октября в столице руководители Киевского куреня встречались с главой синодального отдела УПЦ МП по связям с Вооруженными силами, правоохранительными органами, воени-зированными и казачьими формированиями, архиепископом Ав-густином …положено начало организации Международного Конгресса с участием казачества Украины, казачьих организа-ций из Латвии, Казахстана, США, наших соотечественников в Канаде и Франции, Центрального казачьего округа России и Кубанского казачьего войска». Якщо це військова організація, то принаймні Латвія там аж ніяк не могла бути. Латвія у НАТО, а Росія проти НАТО. Та й про який Конгрес може йти мова у військових? А якщо це політична організація, то до чого мова про те, що козаки поза політикою? Створюється нова політично-військова структура, за спиною українського Уряду. З якою метою?
«Конгресс предполагает образование общины Русской православной церкви. Таким образом, «украинское казачье крыло» в Русской Православной Церкви будет представлено Южным казачьим округом и Усть-Азовским отдельным казачьим полком в качестве основателя департамета».
Зверніть увагу, слова українське козаче крило взяте у лапки. У таких випадках взяте у лапки слід розуміти навпаки. Тобто, ставте хрест на своє козацтво. Ось за що ставив могорич генерал Галіч. Тепер ви, шановні офіцери Каланчацького куреня, у Южном казачьем округе России, маєте розбудовувати «общину Русской православной церкви»!! Вже навіть не української Московського патріархату, а саме російської. І представляєте ви «українське козаче крило» саме російської православної церкви, не української, хай навіть і Московського патріархату. І як ви тепер поступите з отцем Степаном Української Автокефальної церкви, якого перетягнули сюди? Виженете, як цього домагається отець Михайло? Від політичних святош пощади ніхто не чекай. Згадайте середньовіччя!. Ким ви себе почуваєте після всього цього? Чиї ви нині, козаки? М’яко стелив генерал Галіч, та твердо спати буде.
Вас підвели під зраду Батьківщині, шановні панове козаки. Зайдіть у канцелярію козаків, почитайте згадані газети і ви переконаєтеся у цьому самі.
Вибачаюсь за надто прямолінійну мову. Наші шановні козаки люди порядні, патріоти України, і в разі потреби постоять за Україну. Просто генерал надто підступно розставив тенета. Привіз ті газети, але їх ще ніхто не читав, вся увага самим генералам. Не часто в глухі степи приїздять генерали. А коли поїхали, та ще після фуршету, всі по домам розійшлися. А пізніше хто там буде бігти шукати ті газети? Ними, газетами, політикою, останнім часом і так задовбали. Коли ж я звернув увагу пана отамана на ту писанину, то він сказав:
— А ми не будемо виконувати його накази!
— Як то! Легендарний кошовий отаман Сірко за невиконання наказу миттю голову відтяв би! Та й що то за козакування, коли не виконуються накази Генерального генерала?!
Влипли у халепу наші козаки. Але хто ж це на Україні таку підступну політику проводить? А може це не на Україні, а у Росії? Не відомі шляхи твої, Господи.
Я не хотів би, аби мене зрозуміли як противника дружби з Росією. Навпаки, я прекрасної думки про росіян. У Росії є мої рідні, друзі, хороші знайомі. Бував я у Росії, бачив тамошніх людей. Душевні, хороші люди. Лихо роблять політики, московська орда. Саме вони прагнуть збагачення, влади, всесвітнього панування. Російський письменник Петро Хомяков тих політиків називає московська орда. Вони і є ординці. Прагнуть знову розпочати загарбницькі війни. Тому й розробляють плани подібні з козацтвом і московською церквою. Я знаю історію церкви, православної віри, як створювався канон Біблії. Православна віра на Русі починалася не з Москви, а з Києва. Всі це знають, але піддаються політиці. Московська церква займається політикою. А втім, яка церква не займається політикою?
Козацтво, як військова організація, давно себе вижила. Тепер це політична громадська організація патріотичного спрямування. Саме на це і мали б звернути увагу на держаному Олімпі України, в першу чергу Президент. Не звернули уваги. Зате звернули увагу на козаків антиукраїнські сили. Ще навесні 2009 року, з приходом у Херсонський кіш генерала Шокарєва, Олешківський курінь (Цюрупинськ) практично перестав існувати. А це була найбільша організація козаків у області. Навіть ставилося питання перенесення коша, козачого центру області у Цюрупинск. Тепер вже майже нічого не чути про Олешківський курінь. Він є, навіть власну газету видає «Козацький вісник», але знамена вже не ті.
Хлопці, чиї ви будете?
Хто вас в бій веде?

Те ж саме хотіли зробити і з Каланчацьким курінем, але з наскоку не вийшло. Зайшли з іншого боку, спробували купити офіцерськими званнями і російськими медалями. І що з того буде? Військом козаки вже ніколи не будуть, час інший, а національний струмінь втрачається. Але як подих волі, козаки завжди були і завжди будуть. Пережили комуністично-візантійську імперію, переживемо й козацьку «общину русской православной церкви».

И прав был капитан –
Еще не вечер… еще не вечер…


Читати далі >> 6 >> 7 >> 8 >> 9 >> 10 >> 11