Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 16.12.2017, 07:31
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 84

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Грудень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Євген Ейсмонт. І все таємне стає явним: Рік 2009 -2

1 << Читати спочатку

Лист Президенту


Президенту України Віктору Ющенко
«Депутат» Каланчацької райради
Херсонської області
Ейсмонт Євген Мартинович.
Каланчак, Першотравнева 1
Копія, голові облдержадміністрації
Борису Сіленкову,
Копія, голові райдержадміністрації
Володимиру Зінчуку.

Про порушення Законів «Про обов’язковий примірник документів. №595 ХІV від 9 квітня 1999 року» та «Закону про вибори».
Шановний пане Президент, я вимушений звернутися до вас як законно обраний депутат Каланчацької районної ради, але не визнаний місцевим політикумом, з питання грубого порушення законів місцевою владою. Такі порушення шкодять, а головне, будуть шкодити нашій державі й надалі.
Визнання Голодомору 1932-33 років, висвітлення наслідків Голодомору — важлива справа. Духовність, ідея завжди йде попереду. Поки буде вестися облудна комуністична ідеологія, а українська національна ідея буде замовчуватися, ми з кризи не вийдемо. Але ось, як обійшли це питання на Херсонщині, по суті — знову одурили народ.
У Каланчаку, як і скрізь, надрукували «Книгу пам’яті жертв Голодомору», та ніхто її не побачив. Мені показали цю малесеньку книжечку у районній друкарні (за що директора друкарні сварили!), але не потрапила вона у бібліотеки району, не було і презентації, лише хитрий обман. Сама книжечка малесенька, лише 130 сторіночок з різними малюнками та фото. У неї не ввійшли навіть ті незначні матеріали, які є у районному Архіві. Зокрема, про канібалізм (у селі Хорли баба Кулішиха зарізала дівчинку на м’ясо! Ще живого хлопця закопали!). Нема у цій книжечці цього! Зате помістили навіть фото старого сільського більшовика О.Г.Картамиш, який заявляє, що голоду взагалі не було.(?!) Що ж, якщо відбирали у дітей останню крихту, то й були ті, хто відбирав. Вони осталися живими і тепер доказують свою правоту. Тираж цієї книжечки всього 50 екземплярів (на весь район!), а «колегія авторів» аж 11 авторів! Хто саме написав – невідомо, всі стали відмовлятися. Колективна безвідповідальність. Взяли кожен співавтор по екземпляру, парочку відправили для звіту (завдання Президента виконали!), а читачам і не дісталося. Я шукав. У Центральній бібліотеці нема, у читальному Залі нема, у дитячій бібліотеці нема, у районному Архіві нема, у Районній регіонально-комуністичній Раді навіть «не чули», що був Голодомор. Зав. сектором внутрішньої політики району В.І.Шокало знає: «Ми роздали по школам діткам». «А презентація?». «Була. Перед дітками». Але ж у Законі не сказано, що діткам! Казочку діткам розповіли, а громадського обговорення не було! «Книга пам’яті» мала потрапити у сільські бібліотеки і там обговорена. Та і по школах обговорення не було. Одурили Президента, одурили народ. Подібне у більшості районів, якщо не у всіх. Свідомо порушується Закон № 595 ХІV.
Чому порушується цей Закон? Незабаром знову вибори Президента. При владі скрізь старі прокомуністичні сили. Це вони розвалили СРСР, економіку України (При владі, окрім них, нікого не було. Ружицький, Михайленко, Бабенко, Лапенко, Самойлик, Оржаховський і т.д. – це все вони. А шукають когось винного!). Вони не знають, як керувати за економічних умов, а хочуть залишитися при владі. Голова Райради має зарплатню 15000 гривен щомісяця, та ще оздоровчі, та ще багато чого, і все лише за те, що один раз у квартал порахує голоси однодумців. Він же не керує й ні за що не відповідає. Бюджет? Що зверху дадуть, ото і все. Економічної програми не бачимо, бо її й нема. Якщо щось і робиться, то тільки завдяки держадміністрації. Всі гроші на зарплатню собі забрали, а сільському бібліотекареві платять 360 гривен на місяць. Це насмішка, а не зарплатня. Між тим, бібліотекар не приватний підприємець, а теж державний службовець. На ньому (на ній) одна з головних функцій – духовність, просвіта, виховання патріотичного духу, гуманності, культури. А їм платять 360 гривен у місяць! За такі гроші вихователя не утримати. На жаль, комуністи і регіонали, відстоюють ідею кам’яного віку – монстра на чолі держави. Подібно Чингізхана, Гітлера, Леніна, Сталіна. Ленін телеграмою у Пензу так повчав: «Повесить! Непременно повесить человек сто! Чтобы народ видел, знал, трепетал: душим и задушим…». Лише за умов жахливого насильства вони можуть керувати, заставляти людей даром працювати. Ось чому свідомо порушується цей Закон. Намагаються приховати злочини компартії і залишитись при владі.
Порушується і закон про вибори. Партія "Наша Україна" на виборах Президента у 2005 році перемогла, а на виборах депутатів всіх рівнів 2007 року ганебно програла. Чому? Чудес не буває. Бувають підступні злочини. На цих виборах я балотувався від "Нашої України" до Районної ради у списках у першій п’ятірці четвертим. Депутатами від "НУ" пройшли лише три кандидати. Чому так сталося? В першу чергу через зраду у самій партії. Такі факти: за 5 місяців до виборів із обласного штабу "НУ" у наш район жодного разу не приїздив представник з області. Ініціативна група зібрала 360 заяв бажаючих вступити у партію "НУ" Жодного чоловіка не прийняли у партію! Жодного! Двічі збирали конференцію кандидатів у партію. Жодного разу не було представника з області, від держадміністрації теж! (А партія вважалася правлячою!). За всю передвиборчу кампанію у місцевій газеті від "НУ" не було опубліковано жодної заміточки. Преса працювала виключно на Регіони. Я, як кандидат від "НУ", їздив у Херсон, аби зустрітися з начальником обласного штабу Яковлевим. Він мене навіть не прийняв. Обласний штаб працював на програш. Програли. І відразу голову районного осередку "НУ" Івана Бігана вигнали (створили умови) з роботи! Він працював у одному з відділів райдержадміністрації. Головою партії обрали лікаря районної лікарні Войтенка. І йому створили умови, по суті — вигнали з роботи. Войтенко поїхав лікарем працювати у Лівію. Він прекрасний лікар, а у районі катастрофічно бракує лікарів. Войтенко вже рік як виїхав, він був депутатом райради, тепер за ротацією я маю працювати депутатом районної ради. Але мене до ради не допускають! Чому? Це ж державний злочин! У нас тут взагалі «Закон як дишло, куди повернуть, туди й вийшло». Беззаконня – друга причина кризи на Україні. Беззаконня і відсутність ідеологічного стрижня – наше лихо.
Я домагаюся: 1) аби нарешті районна рада визнала мене депутатом. 2) аби згідно Закону №595 «Книга пам’яті жертв Голодомору» поступила у всі бібліотеки району і була обговорена по всіх селах. 3) аби районний відділ культури, зав. Лапенко Ірина Михайлівна не гальмувала роботу нашого літературного гуртка «Дивосвіт», а допомагала друкувати наші твори. Ми займаємося просвітницькою діяльністю. Влада має нам допомагати фінансово. Духовність, ідейність виведе Україну з кризи.

8 квітня 2009 р. Каланчак, Херсонської області.
Євген Ейсмонт.

Ось такого листа я відправив у три адреси: Президенту, Голові держадміністрації області і Голові держадміністрації району. Чесно кажучи, мені претендувати на мандат депутата райради було марно. Адже наш виборчий Закон «як дишло, куди повернуть, туди й вийшло». Я лише хотів показати Президенту, або хоч його кабінету, як крутять цими Законами, та ще відверту зраду у обласному виконкомі партії «Наша Україна». Цілком можливо, що й у Києві також. Та, власне, і сам мандат вже що квиток на пароплав, який давно вийшов у море. Як мовиться, «поїзд пішов». В цьому році нові вибори.
Але про Голодомор я не мовчатиму. Тут я несу моральну відповідальність перед замордованими предками. Думаю, там, у Паралельному світі, мене розуміють. А як тут будуть мене судити, мені байдуже. Все таємне має стати явним. Про Голодомор не виконується Указ Президента, а також Закон № 595 «Про обов’язковий примірник». Від цього мені особиста образа. Я зобов’язаний нагадати про злочини більшовиків, щоб більше не повторилися. А так, виходить, що вони все виконали, навіть одним екземпляром звітували про виконання. А решта тиражу де? Вибачайте, зникла «Книга пам’яті» невідомо куди.
Спочатку відповідь прийшла із району, від голови райдержадміністрації В.К.Зінчука. У листі мене повідомили, що роздали діткам аж 22 екземпляри. Мабуть, цим же діткам розповіли спогади очевидця більшовика О.Г.Картамиша, який заперечує Голодомори взагалі. І це презентація Книги?! Розписали куди надіслано інші 28 екземплярів: Закладам культури – 16! Цікаво знати б, про які заклади культури йдеться? У нас їх стільки нема. Якщо сільські клуби, то вони давно вже не працюють. За винятком декількох, але там про Книгу ніхто нічого й не чув. Структурним підрозділам держадміністрації – 8. У нас 12 сільрад, у які входять по декілька сіл, та ще різних установ десятки – кого ж це з них ощасливили? Архівам – 2. Немає там. Про бібліотеки у «відповіді» сором’язливо промовчали. Названі дані — це очевидно інформація наверх, Президенту і губернатору, а мені вже копія. Людям же – мовчок. Правду замовчують. Воно й зрозуміло. Якби визнали правду про Голодомор, то вина і на них впала б. Адже вони також комуністи (були чи залишилися). Цього не хочуть. Не хотіли й на вимогу Президента встановити пам’ятник «Жертвам Голодомору». Голова Каланчацької районної ради М.А.Шептура сказав так: «Наші депутати строєм не ходять». (Тобто, їм Закони не писані?). Вони лише «строєм утримуються». Саме так вони поступили на сесії районної ради, коли стояло питання про встановлення пам’ятника «Жертвам Голодомору». Дружно утрималися. Вони що, про Голодомор нічого не знають? А ще на цій сесії вимагали «Встановити пам’ятники героям революції». А то, бач, їх замало. (Була стаття у районній газеті «Слава Праці» спочатку депутата від БЮТ В.Кристалевського, а потім, як відповідь, була стаття голови Райради М.А.Шептури: «Депутати строєм не ходять». Але ж і рівень, скажу я вам! Як у Януковича. Той також, «проффесор», у заяві на одній сторінці зробив 12 граматичних помилок. У газеті, зрозуміло, редактор помилки виправила, але стиль, мова, те що написане… Боже, Боже! Хто нами керує?
І почалося. Немов холодним вітром потягнуло десь аж із Соловків. Наступного дня при зустрічі Надія Василівна у сльози:
— Що ж ви наробили…
— А що? Я ж перед відправкою листа Президенту копію Вам залишив. І заперечень не було.
— А й… — і в сльози.
Біжу у бібліотеку, там центр нашого літературного гуртка «Дивосвіт».
— Що сталося, чому директор Надія Василівна так стурбована?
— Ой, було тут, було…
— Що саме було?
— Приходив голова районної ради Шептура. Цікавився, що ми тут пишемо. Незадоволений страшенно. Особливо на Вас. А як побачив на поличці книжку про Степана Бандеру, аж затрусився. Надію Василівну погрожував з роботи вигнати.
— При чому тут вона? Я писав листа, мій підпис під ним.
— Так, але ж ви тут постійно буваєте.
— Що ж мені тепер, — і у бібліотеку не приходити?
— Чому ж, приходьте…
— А з нашим літературним гуртком що буде? Раніше збиралися щомісяця. У березні засідання не було, вже квітень закінчується…
— Не знаю. Зараз ми проводимо ремонт у бібліотеці, потім відпустки. Не знаю.
— Що, Шептура заборонив літературний гурток?
— Я так не говорила.
Схоже, капець нашій літературній творчості. А шкода. У лютому у нас налічувалося вже тридцять шість авторів. Поети, прозаїки, навіть композитор. І це у селищі! Не кожне місто може похвалитися. При засіданні поетів у лютому був аншлаг. У читальному залі вільного місця не було. Люди цікавились. І ось, маємо, голові районної ради не сподобалось. Бач, не комуністичний напрям. Так на дворі ж 2009 рік!
З цього часу літературний гурток «Дивосвіт» припинив своє існування. Не офіційно, але таки заборонили.


Атагас і його Пегас

Старший над культурой Атагас,
Чабаном залізши на Парнас,
Він так чужих Пегасів пас:
Того з гори богів погнав,
Бо той не так щось написав.
Іншого він критиці піддав –
За того вірша, що той склав.
Йому ж бо вірша не родить.
Його Пегас – гермафродит.

Через місяць на моє послання прийшла відповідь з Херсона. Майже копія районної. Підозрюю, що вона й готувалася тут, у Каланчаку. У Херсоні шапку листа замінили, та унизу свій підпис поставили. У листі наголос на те, що я «не можу претендувати на мандат депутата». Очевидно, саме це їх більше всього турбує.
А через три місяці на моє послання з області прийшла ще одна відповідь. (Друга відповідь на один і той же лист! Факт цікавий). Все те ж саме, тільки тепер показана «величезна просвітницька діяльність районного відділу культури». Яких заходів тут тільки й не було. І команди волонтерів, і «Пересувна виставка «Ми звинувачуємо Голодомор», і «Спогади з того світу». А насправді – нічого не було. Очевидно, моє послання таки дійшло до Києва. А це відповідь мовби з Києва мені, а у Київ копія, що справу розглянуто. А депутатського мандата не-по-ло-же-но! Зрозуміло. Мене вони більше всього й бояться. Куди приємніше працювати з без’язикими депутатами.


Презентація Книги Пам’яті жертв Голодомору


Нарешті, під осінь, відбулася презентація «Книги Пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років у Каланчацькому районі». Очевидно, я таки їх "достав". Презентація відбулася у Читальній залі районної бібліотеки. Присутніми були біля 20 осіб. Головним чином, працівники Районного будинку культури та районного відділу культури. Так би мовити, свої, захід для галочки. Чому так мало присутніх, адже мова про Голодомор? А ніхто не знав про цей захід. Повідомили лише своїх та ще мене — ну як же, адже це саме я писав листи Президенту і губернатору, так ось маєш, у нас виконується програма Президента. Я запросив ще поета Анатолія Суганяка, так що від правдоборців ми були удвох. Ще були присутніми дві жінки з вулиці, які випадково дізналися про презентацію. Але ці мовчали. «Від молдованина й до фіна, всі мовчать». (Т.Шевченко).
Потрібно сказати, що на цей раз у Читальній залі з’явилися аж два екземпляри згаданої Книги Пам’яті жертв Голодомору у Каланчацькому районі. Очевидно, той мізерний тираж десь таки ховали, та дві книжечки мусили витягнути. Ще були виставлені два екземпляри Книги жертв Голодомору Херсонської області. І навіть книжка окремого автора Василя Піддубняка «Жнива Молоха», надрукована у 2006 року. Остання вразила страшними фото, на яких безліч трупів померлих з голоду. Тут вже не скажеш, що Голодомору не було. А ось у Книзі Херсонської області сказано: «У Каланчацькому районі у 1933 році з голоду померли лише 2 особи». І прокомуністичні сили тут же підхопили це: «Не було ніякого Голодомору!». Ай-ай-ай – де людська совість?! Та за розповіддю очевидця місцевого жителя Олександра Бедного із села Олександрівка, який у 1991 році був депутатом селищної ради Каланчака, лише у селі Олександрівці померли з голоду чверть населення! (до речі, село Олександрівка на березі Чорного моря, про це далі). У своїх мемуарах він описав той жахливий час. І районна газета у 1992 році з його мемуарів уривки друкувала. З архівних даних, засвідчених протоколами міліції, відомо, що у Хорлах був канібалізм. Всім відомий випадок про бабу Кулішиху, яка зарізала дівчинку, щоб з’їсти! Там же, у Хорлах, де були склади із зерном, яке відправляли за кордон, сім’ями вмирали. Одного разу закопали ще живого хлопця! Сказали «Все рівно помреш…». Про це є матеріал навіть у архіві Каланчака. Чому «колегія» тої книжечки не скористалася з архівних даних? В районі померли якщо не тисячі, то сотні громадян. А вони – не було голоду, лише 2 особи померли… Де совість! Архів зберігається у місті Миколаєві, а сучасний Каланчацький район тоді був у складі Миколаївської області. Там же є документи про ленінський Голодомор 1920-22 років. Про ленінський Голодомор навіть не згадали.
Доповідала на презентації Добровольська Ірина Володимирівна. (О, де клас політичної гнучкості! Заставили саме голову партії "Наша Україна" приховувати злочин більшовиків! А то з роботи виженуть). Вона на початку сказала: «Ми збирали інформацію про Голодомор. У нас були вимоги: свідчення про померлого з голоду мають підтвердити три особи. Свідчення вихідців із інших областей до уваги не брати. Свідчення синів та доньок, які розповідають про батьків, до уваги не брати. Все має бути вкрай об’єктивно». На мій погляд, така інструкція певною мірою знімає вину за необ’єктивність з Ірини Володимирівни і тих, хто збирав матеріал про Голодомор. Їх так діяти заставили. Тим паче, що люди бояться роботу втратити. (Трусость – самый большой порок. (Иисус)). Порушити інструкцію, це однозначно йти проти влади. А отже, бути звільненим з роботи. Не кожен на таке погодиться. Вина на тих, хто такі інструкції писав. А вони у Херсоні, як керували, так і керують. Сьогодні, через 77 років після Голодомору, де тих свідків знайти? Чому свідчення переселенців не дійсні? Чому свідчення дітей жертв Голодомору не дійсні? І потім, дожили до сьогоднішніх днів ті, хто все таки у 33-му мав якийсь порятунок. Як той же чабан Картамиш, який працював у державному племінному господарстві. Москва тримала під контролем племінний завод. Чабани годували вівців. Жменьку й собі можна було поцупити. Хто не мав, де жменьку крупи взяти, ті померли. Хто за померлих свідчитиме? Опитування проводилося таким чином, щоб якщо не приховати, то хоч притлумити злочини більшовицької партії. Проте, задля об’єктивності слід сказати, у книзі багато і правдивого. Навіть те, про що надрукували, це просто жах. Шкода, тираж, лише 50 екземплярів! І той прихований! Ай-ай-ай! Нечесно поступили сьогоднішні можновладці. Я за свою мізерну пенсію друкую такі ж за розміром книжечки, аби правда звучала, а у них лише зарплатня 14000 гривен у місяць! (У голів районної ради, держадміністрації). У них є для цього і державні кошти, а вони – всього 50 екземплярів! І ті заховали. Ховають правду!
Висновки колегії, яка складала Книгу Пам’яті жертв Голодомору у Каланчацькому районі, відволікають увагу від справжніх злочинців. Вони заявляють: «Великого голоду у Каланчацькому районі не було. Тут люди рятувалися рибою». Дійсно, тоді весною до берега масово підійшов бичок. (Порятунок від Бога?). Але ж до весни ще мали дожити! У ті роки море замерзало далеко від берега, взимку рибалити не могли. Та й сітки рідко у кого були. А що сказати про тих, хто у степах жив? І потім, ще раз зауважу, при «справедливості» тих часів далеко не кожен мав хоч якусь можливість до порятунку, хоч би зловити тих бичків. Свідомий, цілеспрямований Голодомор був страшенний по всій Україні, і Каланчак не виняток.
Яка причина Голодомору? Таке запитання було поставлено перед Петром Симоненком ще вісім років тому у Каланчаку, коли він приїздив сюди, балотуючись у Президенти. Він відповів так: «Причиною голоду у 33-му році була Громадянська війна». «Шо-шо…» пройшов шепіт у залі. Громадянська війна була у 1918-19 роках, а мова про 33-й! І хто ж спровокував Громадянську війну, якщо не ви, комуністи?
Нема чіткої відповіді на це запитання і у Книгах Пам’яті. У Каланчацькій Книзі від імені бабусі говориться, що причиною голоду були хлібозаготівлі(!). Як то, хліб винен, що був голод? Але це не причина, а наслідки. Хлібозаготівлі завжди провадилися і будуть провадитися. З якою метою саме так діяли? Причиною Голодомору була політика комуністичної партії. Вони прагнули зломити внутрішній опір селян безглуздій політиці партії, зломити духовний хребет народу! Страх, всеохоплюючий страх мав панувати, все, як у Катехізисі Нечаєва, програмному документі народовольців, попередників компартії. Всі мали боятися один одного, молитися на компартію і Генсека. І вони досягли цього. І зараз прагнуть цього, причому, люди таки бояться. Бояться бандитів, олігархів, обману влади. Вимагають сильного Президента і сильної влади. «Сталіна! Гітлера на них треба», – пошепки говорять про владу невдоволені. Та ви ж першими і попадете під ніж!
Шановні, сильна влада та, яку не помічають. Коли будуть діяти Закони, відмінять оту недоторканість, закони будуть обов’язкові для всіх, тоді й можновладці для всіх будуть друзями. Закони не діють, а злодії-законодавці недоторканні. Хабарництво і беззаконня. Коли прийде час справедливості? Ой, ще не скоро. Ще не вивітрився отой чад із голів, ота рабовласницька візантійщина, в першу чергу у ідеологів. Я не звинувачую у криміналі працівників культури та попів. Не можна звинувачувати християнина, що він не буддист чи мусульманин. Не можна звинувачувати вовка за те, що він вовк. Таке виховання отримали, такою була політика партії. В більшості це порядні люди. Просто їх одурманили, отруїли духовно. Були у нас інколи і хороші моменти, вони їм запам’яталися. Головне, ідеї були утопічні, підступні, облудні. Через що і глибинний напрямок був тупиковий. Через що й крах системи настав. Виною, що не можемо вийти з кризи, є ідеологія. Спочатку було слово. Вихід із тупика словом і слід починати.
І все таки лід тронувся. Все таємне стає явним. Ще навесні 2009 року не можна було добитися презентації тої малесенької книжечки з мізерним тиражем. Її намагалися заховати, щоб ніхто не бачив. Навіть директору типографії зробили розгін лише за те, що вона дозволила мені прочитати ту книжечку. Секретна? А через півроку після мого послання Президенту і губернатору (через рік після друку книжки), таки відбулася її презентація. І у бібліотеці вже ця Книга Пам’яті жертв Голодомору нині таки є. І нікого з бібліотеки з роботи не вигнали. Дух змінився, атмосфера. Лід тронувся. Зміни на краще таки будуть. Світогляд змінюється, ось що головне. Сьогодні Ющенка не лають хіба що ледачі. Всі хочуть «хліба і видовищ». І все відразу. Але щоб по-новому жити, слід внутрішньо переродитися. Слід усвідомити, що на українській землі українці господарі, мається – громадяни України господарі на Україні. І певно заявляю: пройдуть роки, і Ющенка ще вважатимуть національним героєм, великою людиною. Його заслуга в тому, що під час Помаранчевої революції він врятував Україну від тихої окупації. Якби не він, держава Україна вже не існувала б. Друга його заслуга – зміна світогляду суспільства без кровопролиття. Усі світогляди коштували людству ріки крові, комуністичний нам коштував 55 мільйонів жертв. Ющенко намагається змінити комуністичний світогляд на демократичний, тобто народний, шляхом мирним. Це неймовірно важко. Завжди знаходяться крикуни, для яких біле видається чорним, чорне — білим. Велике видно здалека, так і постать Ющенка. Колись, а таки зрозуміємо це. Проте у будь-якому випадку Україну слід відстоювати, бо ж це наша Батьківщина. «Ми не бидло, ми не козли!», як обзивав нас Янукович. Про це також співали під час Помаранчевої революції. «Ми України доньки і сини». «Борімося й поборемо. Нам Бог помагає».


9 травня


Свято чи пропаганда?


І знову 9-го травня гримлять фанфари. Перемога! Перемога! Так, 65 років тому це була Велика Перемога. Але як у цей день мають себе почувати ті, хто потрапив по іншу сторону барикад? Воїни РОА, армія Локотської республіки, донські козаки, УПА, інші формування? А ті, оті, хто був у німецькому полоні, а потім з німецького потрапив у радянський концтабір? За що! За що!! За те, що потрапили у полон до ворога, їх вкинули у свій концтабір. Як вони мають себе почувати 9 травня? Їх мільйони і мільйони. До німців потрапило у полон шість з половиною мільйонів! Такої кількості армії не мала жодна держава Європи! А наших стільки лише у полон потрапили! Відчуйте цифру! Вони що, з доброго дива опинилися по іншу сторону барикад? Їм вдома не сиділося і вони пішли туди, де Макар телят не пас? А Сталін від них відцурався. Як вони себе почувають у цей день Перемоги? А нині фанфари гудуть: Перемога! Перемога! Кому це потрібно? Навіщо? Новому поколінню? А про шість з половиною мільйонів, які потрапили у полон, молоді не слід говорити? Як саме і чому мільйони потрапили у полон! Хто винен?
Чому фронтовики, які знають, як пахне кров і порох, нанюхались, чому вони не люблять згадувати війну? Може, щоб не згадувати наші кулемети «загрядотрядів»? Націлених у спину! Хто відступав – розстрілювали. На чиї кулемети з голими руками йти? Підняти руки – полон. Повернути назад – куля в лоб. Що обирати? Ай, що згадувати. Я був хлопчиськом під час війни, але пам’ятаю, як вибухають бомби, мінометні міни за декілька кроків, як кричать люди у палаючій хаті. Краще не згадувати. Кричати про це люблять саме ті, хто не пам’ятає смороду війни, хто і спровокував цю війну. Нижче я покажу, як це було.
У радянські часи «9 травня» було обов’язкове свято. З ранку всі йшли на робочі місця, де хто працював. І спробуй не прийти. Так відразу прогресивки чи якихось преміальних у зарплатні не дорахуєшся. З цим дуже суворо було. На підприємства йшли святково одягнені. Дехто із чоловіків брав у кишеню з вечора приготовлену пляшку горілки. (В магазинах ні, ні! Тільки по блату можна було придбати. З ранку горілки не продавали. З цим також було строго. З ранку було строго). Поки збиралися люди, любителі оковитої, начальство також, встигали остограмитись. Гомоніли, авжеж… про роботу, про те, чим жили. Про війну наслухалися, начиталися і у кіно надивилися. Вже нецікаво. Все добре у міру. Барабани і фанфари про Побєду протягом вже 65 років викликають іронію.

До речі, ось який народний гумор породила кіно-пропаганда слави побєдітєлєй і освободітєлєй: Анекдот: «– Товарищ политрук, патроны кончились! – Ты коммунист!, товарищ Иванов! – и пулемёт заработал снова».
А вже жіночий гумор дещо інакший.
— Галино, що то за крик по сусідству з вами був?
— Ой, там було… Це кіно й німці! Я потім розповім.
Кіно й німці – о, де сатира! Коротко і влучно.

9-го травня о 8-мій ранку, як і належить, парторг виводив народ на подвір’я підприємства, вишиковував у колону. Категорично вирішував проблему з прапороносцями. Бажаючих не було, парторг суворо наказував:
— Іван! Степан! Беріть прапори! А Ви, шановний Іване Івановичу, у нас передовик, будете нести попереду всіх самий червоний прапор. А ви, Дунька і Мотька, будете портрет Леніна нести! Що? Не будете? Премії лишу!
І названі покірно ставали попереду колони з прапорами і портретами вождів.
Колона вишикувана, у голову колони ставали три головні персони: Директор, Парторг, Голова профкому.
— Пішли! – давав команду директор.
І колона виходила з подвір’я підприємства. Спочатку йшли врозбрід, як кому прийдеться. Аж до призначеного місця на вулиці ім.Леніна, де всі підприємства селища шикувалися в єдину колону. На кожному стовпі електролінії висів потужний гучномовець, лунали на всю державу гасла:
— Слава комуністичній партії! Народ і партія єдині! Хай живе інтернаціонал!
І тому подібні. Їх було багато, розраховувалося на цілу годину, до 10-ї, аж поки вся колона селища не вишикується. Тоді включали мікрофон на трибуні, яка будувалася відразу чоловіків на 20 і встановлювалася біля райкому партії. Тут же пам’ятник вождю пролетаріату, товаришу Леніну. На трибуні стояли секретарі райкому, інструктори райкому, військовий комісар, керівники передових підприємств (тільки передових), гості з області і сусідніх районів (це обов’язково) ну і позаду цих стояли Ударники комуністичної праці. Та ще два герої-орденоносці з колишніх фронтовиків. Аякже, це їхнє свято. Щоправда, тільки два. Всіх на трибуну не поставиш, їх ще багато, трибуна не витримає..
Колона рушила. Не сама по собі, з боків колони через кожні 40 кроків ішли дублери команд. Щось на зразок бокових суддів на футбольному полі. Все було організовано належним чином. Перше підприємство порівнялося з трибуною, і відразу лунає:
— Ідуть передовики меліоратори СМУ-24! Вони побудували арики! Слава героям!
І так, аж поки всі не пройдуть. Слава їм. Гроші б краще, але й слава дещо таки важить. В кінці, як правило, зв’язківці. Ну, ці взагалі немов не наші. Вони міністерства зв’язку, а тут ідуть працівники сільського виробництва. Нехай позаду й вони йдуть.
Так спочатку ходили на Октябрську, 1 травня і на 9 травня. А вже коли побудували меморіал на честь Перемоги, через 30 років після Перемоги, тоді колона проходила повз райком мовчки. Все дійство розверталося біля самого меморіалу.
Меморіал побудували поруч контори радгоспу Жовтневий. Меморіал так собі, кусок кам’яної стіни висотою біля 2 метрів. На ній імена загиблих односельців під час війни, десь біля 70 прізвищ. Поруч статуя Родіни-матері. Тут же невеличка імпровізована трибуна для виступаючих. За нею шановні люди. Попереду всіх Ліда Леонтіївна, третій секретар райкому. Ідеологія – це її справа. Позаду, як раніше було на трибуні, військовий комісар – символ військ, все-таки Перемога — справа військова. Тут же виховані у дусі марксизму-ленінізму комсомольські ватажки – справа майбутніх перемог у руках молоді. Ну і передовики виробництва – Перемога кувалася і в тилу. І щоб всі комуністи – без компартії нізащо не перемогли б ворога. І як завжди, два відомих фронтовики з медалями. Одному з них навіть нададуть слово. Він скаже два-три слова. Фронтовики не люблять з трибуни говорити. Правду не скажеш, а брехати не хочеться.
Щоб не бути голослівним, назву прізвища. З фронтовиків часто стояв на трибуні Іван Герасимович Білобров. Шановна людина. Я його і його братів Василя та Дмитра добре знаю. З Дмитром на полювання ходив, за одною партою сидів, коли на водіїв навчалися. Хороша людина. З Іваном Герасимовичем частенько на рибалку ходили. Іван Герасимович пройшов всю війну, матрос він. 27 нагород! Учасник Параду Перемоги! Йому інколи надавали слово, але говорити він не любив. А вже Василя Герасимовича Білоброва на трибуну не затягнеш. Він теж воював, був поранений. Розповідав і таке, коли їх призвали на початку війни, і кинули проти ворога… без зброї! Одна гвинтівка на десятьох, і та без патронів. (А гвинтівок у совєтів було дуже багато. Після Громадянської лишилися, потім іще 20 років штампували. Але зброю ховали подалі. На всяк випадок. Сталін не довіряв народу, боявся. Були повстання проти совєтської влади, були, і не раз. Замовчувалося це). Пригнали новобранців десь у піски, недалеко, на Херсонщині. Сказали: «Зброю собі здобудете у бою». Кажуть, підіть і відберіть зброю у ворога. Еге, відберете у німців автомати. І кулемети відбирати?. І гармати? Ідіть. «За Родіну! За Сталіна!». Ішли. Підеш, коли іззаду наші загрядотряди з кулеметами. Хто відступав, розстрілювали. Багато там нашого брата полягло. Так хіба таке на мітингу розкажеш? Може, саме тому йому слова й не надавали. Та не тільки йому. Багато їх, фронтовиків-калік на базарах милостиню просили. Щоб то вони про війну розповіли? Зате Ліда Леонтіївна говорить на мітингах гарно. Що гарно, то гарно. Артистично. Професійно. Це і була її професія.

Я називаю справжні прізвища односельців, аби підкреслити: все, тут сказане, — щира правда. Мені про війну у цих краях розповідали: вчителька Марія Сидорко, яка вчителювала і до війни, і при німцях, і після війни; діди Пантелій Лебеденко, Михайло Данько, Григорій Дичок, Григорій Мітковський, брати Білоброви і багато ще односельчан. А діди: Панько, Данько, Дичок, баба Саша Булаш – вона до революції працювала служанкою у Софії Богданівни, ці навіть про революцію розповідали. Наприклад, про те, як герой Громадянської війни Таран, з козаком Вусом, вбивали стару 82-літню бабу Софію Богданівну Фальц-Фейн. Зараз, щоб якось виправдати комуніста Тарана, пишуть, що «Таран вбивць баби Софії розстріляв». Брешуть. Назвіть прізвища, кого саме Таран розстріляв? А тут село, у загоні Тарана були односельці, людям таке було б відоме. Нескладно й зараз це з’ясувати. За свідченням баби Саши, бабу Софію застрелив козак Вус, який приїхав у Хорли разом із Тараном, вони друзі. Але Таран його не розстрілював. (Запитайте у родини Вусів, як загинув і де похований їхній дідусь?). А голову Каланчацької сільради Куклева, а потім ще й голову сільради Коваленка, таки Таран розстріляв. А потім більшовики і Тарана посадили. Пізніше реабілітували, і він, бач, герой, його іменем вулиця названа. Пам’ятник йому поставили! Во славу партії. Діди і про колективізацію розповідали, репресії, Голодомори. Я 40 років матеріали збираю, згадані люди ще живими були. І ще живі свідки є. Про те, як вбили Софію Богданівну, може розповісти Анатолій Сіренко. Він мешкає по вулиці Чорноморська. Правда, вже зі слів своєї мами. Все тут правда з перших рук. І як же разюче вона відрізняється від брехливої комуністичної пропаганди!
Проте все таємне, рано чи пізно, стає явним.

9 травня 2009 року. Біля меморіалу ще зранку гримить музика. У цей день, як правило, гарна погода. Вже тепло, але ще не гаряче. Багато квітів, килимами стелиться молоденька трава, вихідний, для майовки саме день. Ну і, чому б не піти на мітинг, до людей? Народ підтягується на заклик музики.
Не те вже святкування дня Перемоги, не те. Колони з підприємств вже не шикуються. Лише від держадміністрації і районної ради на мітинг прийшли гуртом, імітуючи по-старому колону. Ну, цих зобов’язали, влада, а при владі старі кадри. Біля меморіалу трибуни нема, проте на звичному місці стоять все ті ж активісти. Попереду, як і раніше, Ліда Леонтіївна. Веде програму якийсь цибатий парубійко. Комсомолець. Є ще й такі. Поруч стоять гості з Чаплинського району. Тепер придумали ще й в горщику землю передавати, як естафету Перемоги. Вони приїхали з гостинцями для ветеранів війни. Там горілка, закуска, ще щось. От би років з двадцять раніше таке! А так, нема кому вже пити. Фронтовики ще є, з десятеро сидять на лавочках. Але вони вже не пияки. Позаду всіх у національних костюмах хор співаків. Теж дідусі і бабусі. А ось прикордонників з автоматами для салюту вже не прислали. І отець Михайло щось цього разу не з’явився. Декілька років підряд приходив, а це нема. Перед меморіалом натовп глядачів. Не дуже густий, не те, що колись. Щось мало народу іде на це свято. Позаду глядачів раніше було багато торгівельних точок. Тепер два чи три лотка, і ті мають не вельми багатий вибір. Не те, що раніше, не те.


Читати далі >> 3 >> 4 ... >> 10 >> 11