Вітаємо Вас, Гість!
Середа, 18.10.2017, 22:28
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 84

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Євген Ейсмонт. І все таємне стає явним: Рік 2009 -10

1 << 2 << ... 8 << 9 << Читати спочатку

Ліда склала Акта про самовільне підключення. Господиня підписала, мов «до побачення» сказала. Цей Акт не перший і, схоже, не останній. Що ти з цих людей візьмеш? Їх і суд не буде судити, марно тратити час і папір. Адже цим людям все рівно! У Акті ще слід було вказати лічильник. Він тут є, на горищі встановлений. Так свого часу робилася електрифікація села. На жаль, на горище не вилізти, нема драбини.
Ліда ще раз подивилася на дріт, підключений серед прольоту, махнула рукою, звертаючись до свого помічника, сказала:
— Пішли далі. Все рівно вони так само підключаться. Начальнику про це казано багато разів. Марна справа. У відповідь завжди вимагає: «Відрізайте! І край!». Як серед прольоту відрізати? Завтра автовишку нехай присилає і відрізають. Пішли.
Наступне подвір’я дещо краще, але на дверях висить великий замок. Що тут перевіриш? Нічого, нема нікого вдома. У наступній хаті те ж саме. І у наступній замок. І у наступній… Все, на цій вулиці рейд закінчено. Вони побачили облаву, повідомили один одному, позамикали з вулиці хати, а самі через вікна поховалися в хаті. Тепер виглядають у щілинки і сміються, мов з дурнів.
Зійшлися контролери з помічниками у центрі села. Правильніше біля крамниці, яка стоїть серед бур’янів, а довкола руїни хат. Крамниця з каменю, на надійному фундаменті, а хати були саманні. Лише на околицях села хати з каменю, переселенські будиночки, побудовані недавно. Хоч Актів загалом склали аж шість, але наколоти на пляшку нікого не вдалося. Це справа непроста. Потрібно так налякати, щоб самі у кишеню пляшку всунули. А ні, то ще й у халепу потрапиш. Тут досвід потрібний. Прийшлося вина на обід купувати за власні гроші. Торби з харчами були з дому.
— Ну, що, їдемо додому?
— Обідати де будемо?
— За селом, біля дренажної насосної станції.
— Поїхали.
— Заїдемо у магазин, пляшку візьмемо.
Що за обід у компанії, на лоні природи і без стопки горілки? Звичайно ж, заїхали.
Контролери і електромонтери сіли в автомашину, покинули Чюрум. Рейд скінчився. Відразу через вікна повилазили з хати господині, зняли замки з дверей, життя увійшло у звичне русло.



ПОЗИКА


П'єса

Дія відбувається у 1950 році. Літо. Село. Колгосп. Прості селяни вкрай бідні, особливо вдови. Голови колгоспів та сільрад і «актив» багатші. Серед сільських можновладців мода на напів-військову форму одежі, як у тов. Сталіна. Проводиться підписка на облігації позачергової державної позики в рахунок зарплатні.

Дійові особи:
Маринка Сміла – молода жінка віком 25-30 років. Не освічена, але розумна. Гостра на язик, проте слідкує за тим, що говорить. Має двох дітей. Чоловік не повернувся з війни. Повідомили «пропав безвісти», тому пенсії за втрату годувальника не виплачують. Має невеличку хатину, біля хати город. В колгоспі працює на прополці буряків.
Іван Прищ – голова сільради. Біля 50-ти років, у напіввійськовій формі, високий, цибатий, з твердим до твердолобості поглядом. Прибічник сталінського стилю керівництва, «твердої руки», самодур.
Федот Свищ – фінансовий агент, по-сільському финоген. Одягнений у зелену форму фінансистів, погони молодшого лейтенанта. Кругленький, повненький, невисокого росту, з єхидною усмішкою, жадненький.
Ничипір Горбик – сусіда Маринки, бригадир. За 40 років, середнього росту, нещодавно повернувся з військової служби, у офіцерській формі, але без погонів. Зі служби привіз червоні погони, червону книжечку, три важкі з червоної шкіри чемодани і жодної медалі. Відразу призначений бригадиром. Партійний, тупуватий, злий і жадний.
Мотря Горбик — дружина Ничипора. Товста, огрядна жінка, пнеться показати себе бригадиршою (жінка начальника – теж начальство). Таких люди називають «дурна сільська баба».
Суддя Пантелеймон Сатановський – літній чоловік у мантії судді. На шиї, на ланцюжку металева блямба у вигляді герба СРСР. У руках деревяний молоток судді. Очі невиразні, байдужі.
Прокурор Іван Чортов – літній чоловік у формі прокурора, погони майора. Говорить мало, рішуче вимагає суворої кари.
Адвокат Ігнеса Плебейко – молода жінка, одягнена чудернацьки, з викликом на революційну вольницю. Галіфе, чоботи, шкірянка, на голові червона косинка, зав’язана іззаду. Сувора до крайності, скоріше допомагає прокурору, ніж захищає.

Дія перша

Подвір’я. Убога невеличка хатина Маринки. Її символізує намальоване на папері вікно, яке висить на задньому плані. На стіну хати обперті тризубі вила. З правої сторони хати кущ калини, може, вишні. З лівої куліси входить голова сільради Прищ, за ним фінансовий агент Свищ. Оглядаються, шукають господиню, але нікого нема.

Прищ: Нема ще вдома, ще не прийшла на обід.
Свищ: А пора б. Вже по 12-й (дивиться на годинника). І нам би час обідати.
Прищ: З цією Мариною якби й вечеряти прийшлося. От уже клята молодиця.
Свищ: Вперта, але в зимову кампанію на облігації підписалася.
Прищ: Еге, підписала. Якби на добу не зачинив у холодній, чорта б лисого вона підписалася б. Допомогло те, що у неї двоє дітей у нетопленій хаті лишилися. Заради них і підписалася. Зараз літо, ті байстрюки живучі.
Свищ: Але ж і несвідомий у нас народ. Облігації позики – це ж на розвиток сільського господарства, для їхнього ж добра. Та й не готівкою ж, аж у кінці року з зарплатні вирахуємо. Мали б добровільно, наввипередки один проти одного підписуватись, так ні, не розуміють, не хочуть підписуватись на позику, хоч ти що хоч.
Прищ: Підпишуться вони тобі добровільно, гляди. Поки не притиснеш соціалістичною справедливістю, нізащо не підпишуться. В мене не викрутиться.
Свищ: І небагато ж з неї вимагаємо, всього 50 карбованців.
Прищ: (у роздумі) Зараз позачергова позика, може, на 25 карбованців, для порядку, підпишемо, та й годі? Дуже вже вона клята, всі нерви вимотає, поки підпише.
Свищ: Давай домовимось, спочатку поагітуємо, а вже потім… Тихо! Кажись іде.
Входить Маринка, побачила Прища і Свища,
присіла за кущем.
Маринка: (тихо, сама до себе) Свища із Прищем чорти приперли. Напевне по недоїмку, податок за садок. Дідька лисого у мене візьмете, я вже садок вирубала. Постоїте, та й підете. Мене нема вдома, я на буряках.
Прищ: Марино, годі тобі ховатися. Мо’ «швидка настя напала»? (сміється). Йди-но вже сюди, бо у нас часу нема.
Маринка: (тихо до себе) Вгледів таки, собака. (виходить, підходить до Прища, сміливо дивиться йому у очі) Ну?!
Прищ: Чому це ти не вітаєшся?
Маринка: (з напівпоклоном) Здрастє, моя радість. Хто до кого прийшов, хто має першим вітатися?
Свищ: Гостра, як бритва.
Прищ: (недбало) Добридень.
Маринка: Кому як, кому добрий, а кому, як полинь. Я спину вже не можу розігнути від тих буряків, руки, як батоги, висять.
Свищ: Хто на що вчився. Хе-хе.
Маринка: Ох, ти ж у нас грамотний та друкований. Ходиш, останню шкіру здираєш.
Прищ: Ти, Марино, не говори дурниць. У нас всяка праця у пошані. Ось ти – передова нектарниця, ми тебе на зборах начитуємо, у почесну президію зборів колгоспу садовимо. Подамо на медаль, а то і на орден! А як же, слава труду!
Маринка: Слава, а чоловікам? Ви ж усі за портфелі вхопилися: Прищ – голова сільради! Свищ – финоген! Гроб – голова парткому! Могила – голова колгоспу! Одні голови, рук нема. Вся робота на жіночих плечах, ще й податки у три шкіри дерете.
Свищ: Кожен працює там, куди його партія поставила!
Прищ: Ти, Маринко, обережніше із своїм дурним язиком. Не охолонула в мене у холодній, то можеш піти і у холодні краї. Розкаркалася. У нас це – миттю!
Маринка: (майже примирливо) Чого прийшли? Не теревені ж розводити.
Свищ: Позачергова позика. Для розвитку народного господарства Радянського Союзу. Фашисти все зруйнували. Потрібно державі допомогти, хто ж, крім нас, допоможе? Всім миром відбудуємо державу. А на облігацію може ще й виграєш 10 000 карбованців! Так що, давай, Маринко, підписуйся. На скільки підпишешся?
Маринка: Ні на скільки. От ви й підписуйтесь, у вас гроші є, а я де візьму? Скільки ви мені заплатите за трудодень? Знову 20 копійок?
Свищ: А голова колгоспу, товариш Могила, казав, що ти передова гектарниця, виробляєш 300 трудоднів на рік.
Маринка. Еге ж, трудоднів, а на трудодні що? 20 копійок за трудодень!
Прищ: Скільки гуртом, колгоспом, заробите, по стільки й держава заплатить.
Маринка: От як зароблю, тоді й будемо говорити про позику. Не забувайте, у мене двоє діточок, а пенсії за чоловіка, який не прийшов з війни, не платять. І податками обклали, як вовків прапорцями, не викрутитися. Не підпишу позику!
Прищ: Твій чоловік, Марино, на фронті безвісти пропав. Може, він дезертир? Може, він здався ворогу у полон? Може, він ворог народу? Держава дітям ворогів народу нічого не платить! І ти це добре знаєш!
Маринка: Може, може…, а може, він весь згорів, лише попіл розвіяло… (плаче).
Свищ: «Москва сльозам не вірить». А може, й справді ворог народу!
Прищ: Досить! Розпатякалися. Маринко, на скільки підписуєшся?
Маринка: Ні на скільки… (плаче).
Свищ: Ну хоч на 25 карбованців. Всі мають підписатися, такий наказ.
Маринка: (з викликом) Та ти розумієш, що у мене зовсім нема грошей, чи ні!
Прищ: А ти позич у сусіди, у Ничипора Горбика.
Маринка: У Ничипора? У нього серед зими снігу не випросиш, не те що грошей.
Свищ: А ходімо! (вхопився за якусь нову ідею Свищ). Ходімо до Ничипора! Побачиш, як свідомі громадяни державі допомагають. Він ще й тобі допоможе. Ходімо!
Маринка: Ничипір допоможе? Щоб я не мучилась! Ходімо!
Всі виходять. Освітлення зменшується. Зміна декорацій швидко. Кущ і вила виносяться, намальоване вікно перевертається, тепер це вікно із середини. На підвіконнику намальовані вазони з квітами. З боків вікна портрети Сталіна і Берії з відповідними підписами. (глядач вже не пам’ятає портрет Берії). Портрети сатиричні, невмілого художника. Серед кімнати стіл накритий домотканою скатертю, три стільці, на столі газета.

Дія друга

Заходить Ничипір, сідає на середньому стільці, обличчям до глядачів. Одягнений у селянську сорочку, солдатське галіфе, капці. По-домашньому. Читає в голос по складах газету. Він малограмотний.
Ничипір: «Жи-ть ста-ло хо-ро-шо, жить ста-ло кра-ше». Йосип Сталін. А так, жити стало краще. Он як моя Мотря розтовстіла. Вже у ліжку вдвох спати тісно. Хе-хе. Хороше стало жити. Якби не буржуї та вороги народу, вже б комунізм побудували. А скільки ж цього зілля там, у Сибірі! Мати рідна… (хитає головою). Сім’ї ворогів народу інколи з золотишком прибували. Ось, цей перстень-печатку (показує на правій руці) за буханець хліба в якогось інтелігента виміняв. А часи (показує на правій руці) – швейцарські! Буржуй два буханці вимагав. Ну, я-то ціну знаю. Дав одного буханця і досить. Так йому мало показалося, поліз буржуй смердючий битися. Так я йому оцією печаткою й припечатав. На морді печатка, а юшкою розписався. Сволота буржуйська, ворог нашого народу – нажилися на людській крові і далі хочуть. Ні, брат, зі мною не вийде. У нашого Єжова їжачі рукавиці.
Стукають у двері.
Ничипір: Заходь, не замикаюсь.
Входять Прищ, Свищ, через хвилинку Маринка.
Прищ: (на порозі) Можна?
Ничипір: (підхопився, став струнко і по-військовому) Так точно!
Прищ: (з усмішкою) Чому так офіційно?
Ничипір: Нікак нєт! (отямившись, розслабився). Ох, вибачайте, Іване Івановичу. Ніяк службу не забуду.
Прищ: Доброго Вам дня, шановний Ничипоре Івановичу.
Свищ: Здраствуйте у вашій хаті.
Ничипір: Доброго дня, Іване Івановичу, здраствуй, Федоте. Проходьте, сідайте, будь ласка, до столу, гостями будете.
Прищ і Свищ сідають до столу, Ничипір бігом витягнув із буфета пляшку, гранчасті стопки, тарілку з закускою. Входить Маринка.

Ничипір: О, і Маринка тут? (до Прища). Щось трапилося? Знову непослух?
Маринка: (з гідністю) Здраствуй вам у хаті, сусіде. Вибачай, Ничипоре, не з своєї волі зайшла. Голова сказав, аби подивилася, як тепер Мотря живе, навіть на облігації добровільно підписується. Ще недавно була така, як я, а як чоловік повернувся, стала пані. (оглядається). Багато живете. Чимало добра з війни привіз, а тільки медалей щось не бачу.
Ничипір: Не твого розуму справа. Не всіх на війні нагороджували.
Маринка: Чому ж, хто заслужив, того нагороджували. І мене нагородили медаллю «Наше дєло правоє». З портретом Сталіна! Ось так!
Ничипір з недовірою дивиться то на Маринку, то на Прища.
Прищ: Нагородили на свою голову, тепер хвоста дере, не зговоришся.
Ничипір: Як то так?
Свищ: Після Перемоги прийшла рознарядка на 12 медалей для передовиків. Сталін на радощах наказав нагороджувати навіть колгоспників. А Маринка до роботи дурна, добре працює. Ну, і її включили у список. А тепер маємо, (із сарказмом) «героїню».
Ничипір. Як же так, куди дивилися? Її ж чоловік (з притиском) безвісти пропав!
Свищ: Хто ж знав, що він безвісти. Думали, що повернеться, або похоронка прийде. А він – безвісти.
Прищ: Недовго й забрати. Запросто!
Маринка: Е, ні, Іване, не запросто. А то ти давно забрав би. Я під час війни партизанам у ліс їсти носила, про це дехто у місті пам’ятає.
Прищ: Тим-то ти така хоробра, козиряєш знайомством.
Ничипір. Забирали хіба ж у таких, як ти?
Маринка: А чим я радянській владі не догодила? Трудоднів маю багато, на полі передова гектарниця, чим, га?
Прищ: Не туди мову потягли. Ми до тебе, Ничипоре, у важливій справі прийшли. Ти людина грамотна, можеш навіть газету читати, воював, розумієш потребу у переозброєнні армії, знову ж таки, розруха. Ось і розтлумач своїй сусідці, навіщо держава у населення гроші позичає. Ну і сам підпишешся, подаси приклад.
Маринка: Без віддачі позичає.
Свищ: Ти можеш виграти на облігації тисячі! Повернеш – ого-го!
Маринка: Виграю, не одна вже виграла.
Прищ: Знову не туди мова! Говори свою думку, Ничипоре.
Ничипір: Наша любима батьківщина у скрутному становищі, ось що слід зрозуміти. Мало того, що розруха, так Америка вже атомну бомбу має! А ми що? А на атом багато потрібно грошей. Так що, позика потрібна.
Маринка: То й позичайте. У мене грошей нема, мені самій аби хто позичив.
Свищ: (розкриває папку). Так, Ничипір Іванович Горбик підписується на позику на 300 карбованців. Підходь, Ничипоре, підпишись.
Ничипір: Хлопці, це забагато. Я не можу на стільки.
Прищ: Зможеш, зможеш, Ничипоре. Для любимої батьківщини ти життям ризикував, кров проливав, а тепер не зможеш? Зможеш! У нас має бути наймогутніша зброя у всьому світі. Доженемо й переженемо Америку!
Ничипір: Що ж, якщо така справа, я підписуюсь на 300 карбованців.
Ничипір неохоче підходить до Свища, зітхає, якусь мить непевно тримає олівця, крутить головою, але таки підписує.
Свищ: А тепер виручай і сусідку свою, Маринку. А то вона хниче, що грошей нема. Позич їй 25 карбованців, нехай і вона державі позиче.
Маринка насмішкувато дивиться на Ничипора. Той крутить головою, запитує:
Ничипір: А віддавати?
Маринка: Нема у мене грошей, нічим мені віддавати.
Свищ: Нема грошей, можна відпрацювати. Прополоти ланку буряків за Мотрю, викопати картопельку, ще щось. Ви ж сусіди, помиритесь.
Маринка: Я у колгоспі спини не розгинаю, вдома до ночі на городі, а тепер ще й замість Мотрі буду на полі раком стояти. Ні, вибачайте.
Прищ: Не кип’ятись, Маринко. Спина заболить, Ничипір поставить на легшу роботу, будеш плоскінь брати, або сіно скиртувати. Якось же слід вам миритися, ви ж сусіди. Ничипоре, давай 25 карбованців за Мотрю.
Ничипір: (злякано) Готівкою?
Свищ: Авжеж готівкою, ти їй позичаєш.
Ничипір: А віддавати?
Прищ: Домовилися ж, вона тобі їх відпрацює!
Ничипір витягнув з великої кишені у галіфе пухлого гаманця, відвернувся, видлубав червінця, потім ще одного, зітхнув, витягнув ще п’ятірку. Подивився на Маринку, поклав гроші перед Свищем. Свищ гроші заховав. Маринка, весь час дивлячись іронічно, усміхалася. Свищ повернувся до Маринки.
Свищ: Підходь, Маринко, підпишись.
Маринка: Чого ради? Ничипір гроші тобі дав, а у мене грошей нема.
Свищ: А, геть закрутився. Ти ж державі позичила готівкою, прийдуть облігації, я обов’язково тобі їх віддам.
Маринка: Віддаси Ничипорові, він тобі гроші давав.
Свищ: Ну, то вже ваша справа. Розберетеся. Ну, нам пора, а то вже й обід минув.
Ничипір: Може по стопочці, так би мовити, на коня?
Прищ: На коня, наливай, Ничипоре! Ми славно потрудилися.
Ничипір наливає горілку, утрьох залпом випивають, закусують рукавом. Виходять, Ничипір позаду проводить десь аж до воріт. Маринка мала намір і собі йти, але назустріч заходить Мотря із мискою огірків. Вона йде з городу.
Мотря: (з погордою, я он яка господиня) Що це за збіговисько у моєму подвір’ї? А ти, Маринко, чому сама у моїй хаті?
Маринка: (лукаво) До Ничипора приходила. Та бач, пішов начальство випроводити.
Мотря: Чого приходила?
Маринка: Погукали, то я й прийшла.
Мотря: Чого вони тебе гукали?
Маринка: Ось яка справа, любо сусідонько. Начальство з району було, так сказали, що вже скоро комунізм буде. І Сталін казав, ми живемо хороше, ми живемо краще.
Мотря: Це правда, ну і що?
Маринка: А те, моя люба, що таки збудеться мрія революціонерів, і все у нас буде спільне, навіть чоловіки.
Мотря: Га? Як то, спільні чоловіки?
Маринка: Хіба ж ти забула, ще перед війною під час колективізації про це люди говорила.
Мотря: Брехали люди!
Маринка: Ні, люба Мотре, не брехали. Настав той час, що потрібно, аби чоловіки були спільні для всіх молодиць. Війна ж чоловіків забрала, а приплоду малувато. За бездітність податки беруть, так дітей-то все рівно нема. Вирішили, що живі чоловіки будуть допомагати вдовам.
Мотря: Га? Як допомагати?
Маринка: І грішми, і як чоловіки.
Мотря: Як чоловіки?
Маринка: По-справжньому, як іще. Ось твій Ничипір буде мені допомагати. Вже навіть финогену 25 карбованців заплатив.
Мотря: За що 25 карбованців?
Маринка: Ну ти як мала дитина. За те саме, за що зараз чоловіки платять.
Чути, як повертається Ничипір.
Мотря: Ничипоре! Ничипоре! (Входить Ничипір). То це правда?
Ничипір з усмішкою дивиться на Маринку. Він радий, що майже задарма тепер має наймичку.
Ничипір: Авжеж, правда. Тепер ви у мене вдвох хіба ж так справитесь!
Мотря: Як то удвох? Разом? Одночасно?
Ничипір: Авжеж одночасно. Якщо дві молодиці, це ж краще. О-го-го! (сміється).
Мотря: Ти що, здурів? (Мотря слова Ничипора розуміє по-своєму, ревнує).
Ничипір: Чого психуєш? Ти ж сама увечорі завжди стогнеш: «Ой, не зачіпай мене, я так сьогодні наробилася». От і буде тобі полегкість.
Мотря: Полегкість? Із Маринкою… із двома разом… Ой… ой… ой… (плаче).
Ничипір: Дурна! Дві молодиці – не одна, так же краще!
Мотря: Краще… дві зразу… ой… ой… ой… (плаче).
Маринка: (немов співчутливо, а сама сміється) Не плач, сестре, якось-то воно буде.
Мотря: Я не хочу якось! Ой… ой… ой… (плаче).
Ничипір: Мотре, чого ти плачеш? Маринко, що ти їй сказала?
Маринка: Нічого поганого. Тільки про хороше і приємне (дивиться з усмішкою на Мотрю). Я їй розповіла, як ми з тобою домовилися.
Мотря: Домовилися… удвох… ой… ой… ой… (плаче).
Ничипір: Чому удвох? При свідках домовлялися!
Мотря: Та ще й при свідках… (плаче).
Ничипір: Маринко, чого вона плаче? Розкажи їй хоч ти, як домовилися.
Маринка: Як домовилися, так і домовилися. Грошей у мене все рівно нема. (Маринка далі грала подвійно, щоб звести до сварки Ничипора і Мотрю).
Ничипір: Га?... Ну, вірно, грошей нема. Ось такички відробляти будеш. Я ж заплатив за це 25 карбованців.
Мотря: Ничипоре, ти заплатив за цю сучку 25 карбованців? (мала на увазі своє Мотря).
Ничипір: Заплатив…
Мотря: А я?... як я людям у очі буду дивитися? (Мотря голосила безутішно).
Маринка: Нічого, дорогий, любий Ничипоре, не переживай. Будуть твої буряки прорвані і прополені, ще як швиденько. Ось завтра побачиш. (з усмішкою, кепкуючи у серці з Мотрі, говорила Маринка).
Мотря: Вже дорогий і любий… ой, людоньки, що ж це робиться на білому світі… (голосила Мотря. Ничипір стояв з роззявленим ротом).
Маринка: Общим, я пішла. Ти, Мотре, сама з ним домовся, як ми ту роботу будемо робити. Разом чи поодинці, то ваша сімейна справа. (Маринка, дивлячись на Мотрю, засміялась і пішла).
Ничипір: (суворо) Мотре, що тут поміж вами було?!
Мотря: (крізь сльози) Піди у своєї сучки запитай!
Ничипір: (грізно) Я у тебе запитую! А то я тебе… Кажи!
Мотря: Навіщо тобі здалася та Маринка? (крізь сльози запитала Мотря).
Ничипір: Щоб за тебе буряки полола, наш город обробляла, тобі у всякій роботі допомагала!
Мотря: А вона сказала, що ти феногену заплатив 25 карбованців за те, щоб ти з нею 25 діб жив. Щоб дітей наплодив, бо у нас військо мале.
Ничипір: Що? Так сказала? (Пильно дививсь на Мотрю, різко повернувся до дверей). Ах ти, сучище! То це ти так надо мною покепкувала? Та я… та я… тобі…
Ничипір вибігає з хати, за ним Мотря.
Освітлення зменшується, швидка зміна декорацій. Стіл і стільці виносять, портрети знімають, малюнок вікна перевертають. Тепер це знову хата, подвір’я Маринки. Вноситься кущ, біля вікна оперті на стіну вила, як і у першій дії.



Читати далі >> 11