Вітаємо Вас, Гість!
Четвер, 24.08.2017, 01:08
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 15

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Братан М.І. Танго над лиманом -8

1 << 2 << 3 << 4 << 5 << 6 << 7 << Читати спочатку

XVIII


Була полуднева пора літа у розповні або ж передосені, “бархатного сезону”, як полюбляють говорити відпочивальники. Лиман, залитий сонцем, вилискував ген до небокраю м’яким блакитним кольором, хоч насправді, зблизька вода в ньому каламутна й зеленаста — неподалік гирло Дніпра, а там саме пора цвітіння — вода геть визеленіла, у білих плавках не заходь — потім не відмиєш од планктону, Андрій Федорович ніяк не міг раніше запам’ятати цього премудрого слова, але саме життя примусило: лиман цвів щоліта, ось тобі й планктон — перетворення Дніпра в болото, — пожартував колись їхній головний агроном, і слово одразу ж закарбувалося в пам’яті. Виявляється, тут без “плану” і без “тон” не обійтися.
Прибережжям кружеляли галасливі чаїні зграї, їхнє квиління долітало до прохідної, Андрій Федорович осміхнувся подумки і нікуди від цих невситимих білих ворон (кажуть, родичі тим чорним) не втечеш. Дома, на куті, — на протилежному березі лиману, — тільки їх і чути, у місто поїдеш — на центральну вулицю — і там вони: залітають над людські юрми, — знайоме товариство! Може, ще недавно промишляли в ЗВН, а тепер ось прилетіли до заморських гостей.
Черговий, занедбаний високий молодик, що стояв на воротах пансіонату, відкрито, майже байдужки запитав:
— А Вам кого?
— Тут відпочивають закордонні туристи?
— Прибули вчора. А вам навіщо?
— Де вони?
— Так я вам і сказав... Моє діло — стій на сторожі і нікого не пропускай стороннього.
— Я не сторонній... Я з цих країв, з Озерянки... А серед гостей повинна бути французька жінка, яка мене зарятувала у війну...
— О, це щось значливе, — ожвавився черговий. — Почергуйте за мене, я зараз довідаюсь, куди вони пішли чи поїхали — закордонці.
Він притьмом пішов углиб пансіонату, а Андрій Федорович зайняв його пост на воротях. Умостився на брезентовому стільчику, взяв до рук ту книжку, що її читав охоронець пансіонату, — але без окулярів годі було розібрати, що там і про кого написано, — тільки й прочитав заголовок — “Фаворит”... Чув про цю річ, сперечалися про неї на куті начальники. Одні твердили, що цікаво і правильно описано історичні події двохсотлітньої давності, другі заперечували — казочки про російську історію, а треті і взагалі обурювалися:
— А про історію України, що там нагороджено?
— Це не казочки, це — більше: вигадки. І не прості — з певним прицілом.
При цьому називалось якесь премудре слово, схоже на лайку. Розбери їх, котрі мають рацію, а котрі — ні. Андрій Федорович дотримувався тієї думки, що про історію треба писати так, як було насправді. А то що ж виходить — взяти хоч би війну, яка перелопатила його життя вздовж і впоперек. Одні захищають наших полонених, інші — засуджують, а справжню ціну полонові складає лише той, хто це звідав.
Так, був наказ: умри, а землі своєї ворогові не віддай. Той наказ, одначе, не зважав, що в того, хто мав умерти, вдома сім’я — дружина хвора, діти малолітні... До того ж, патрони до трьохлінійки вийшли геть, кулю для себе пожалів — на ворога стратив, тут снаряди рвуться ненастанно довкола твого окопчика, уже ти заглух і в очах туманиться, що командир волає — не второпаєш... Провалюєшся як стій, наче в підземелля, гуде в голові, тріскотить і ниє... Западаєш в непам’ять і прокидаєшся, зболений, немічний, коли над тобою височать гицелі в зелених мундирах з автоматами навперебаса:
— Steht auf! Hende hoh! Встати, себто, руки вгору!
Ось тобі і вмри, а рідної землі не віддай...
Через місяць ти вже од цієї землі за тисячі верст у довгому, безкінечно довгому тьмяному бараці, блоці, холодний, голодний, не людина — раб, у тебе вже нічого позаду і попереду — порожнеча, звідси виходу ніякого, ото хоч і жорстоко, але слушно таки — над ворітьми табору: “Кожному своє”...
Сам же ти уготував собі таку долю, а поправніше таке бездолля...
Спадало, однак, на думку, що не тільки твоя провина в тому, що скоїлось. Що міг діяти він, колгоспний конюх, якого і з гвинтівкою ладувати навчили, коли вже бої на кордоні гриміли, — що міг він протиставити гітлерівським вишколеним воякам, у яких що зброя, що техніка, що їжа, що питво... Не на війну — на прогулянку йдуть сп’янілі від перших перемог, від крові і плюндрувань...
— Ну, й сушина, блажен, хто такого не зна, — почув Андрій Федорович позад себе, обернувся — підстаркуватий джигун по всьому видно, закордонець, з фотоапаратом через оголене волохате плече, вибалушив на нього очі з-під рудуватих, злинялих на сонці брів: — А де ж Петро? Це ж як зветься — зміна караулу?
Говорив немов по-українськи, але вимова була якась не наша, не те, що не степова — навіть не така, як у західних областях, одне тільки слово — сушина — мовлено було без жодного акценту, достеменно так у прилиманні говорять, а потім несподівана примовка “Блажен, хто цього не зна”. — щось нагадала вона Андрієві Федоровичу давнє і призабуте... Блажен, блажен...
— Петро зараз повернеться, я тут — випадково, — пояснив непевно Андрій Федорович незнайомцеві, котрий уже націлив на нього свій фотоапарат:
— Перепрошую. Айн момент... Хвилиночку уваги... Поїдете зі мною до Ванкувера — ніколи там не доводилося бувати? Ви ж не інак, абориген — місцевий житель? Не помиляюсь?
— А — ви? — черкнув Андрій Федорович, здогадавшись, хто перед ним, — землячок, не інакше, невідомо тільки, як він потрапив за океан...
— Я?.. — незнайомий краянець відкинув фотоапарат за плече і витер спітнілого лоба картатою хусточкою, од якої пахтіло невідомим духом...
— Я той, хто в скелі сидить. Пам’ятаєте, либонь, звідки ці слова?
— А “сушина”, а “блажен, хто цього не зна?” — звідки це? — вистежував Андрій Федорович за незнайомцем, котрий, здається, починав нервуватися, закурив гаванську сигарету, — в такому віці треба б і утриматися від куріння, присів на пеньку, що стримів побіля воріт. Андрій Федорович підвівся зі стільця — розкладайки, запропонував її іноземцеві, а то, мовляв, штани забруднить — білі вони в нього, чисті-чисті, як нібито щойно з прання. Гість, одначе, з пенька не підвівся, лиш подякував за увагу... Затягнувшись димом сигарети, видихнув його неквапно і тоді почав:
— Питаєтесь, хто я і звідки? Якщо назву своє прізвище, Вам одразу стане ясно: з цих країв, що й ви. Бо стільки тутка, у цих степових роздолах, людину іменують ще так, як мене: — Козоріз — доводилося, либонь, чути?
— Козоріз?? — Андрій Федорович скинув погляд на пеньок, вгледівся в обличчя того, хто сидів на ньому, і — не може бути, але ж факт! — пізнав у закордонному туристові — постарів, поматерів, змінився, але — сумніву уже ніякого — та ж син Спиридона Козоріза, невідь-куди зниклий у двадцять дев’ятому році...
— Пилип? — не то запитав, не то ствердив, спогадавши його хлопчиськом, підпарубком і вже юнаком.
— Спиридонович, — назвався чоловік на пеньку. — А ви хто є?
— Прізвище моє Доценко, зовуть Андрієм.
— Як же, пам’ятаю — це ж якого Доценка?
— Федора.
— Героя Перекопу і Сиваша?
— Було таке...
— Що було, те було... І до Перекопу, і після... Ви, либонь, про голод у двадцять першому році уявлення не маєте, а я все те жахіття на власні очі видів...
— Ви, гадаю, не дуже голодали? — не втримався Андрій Федорович, розуміючи, що в тоні його прозвучала зненавидь: ти бач, куркуленко, а він іще про голод просторікує.
— Моя родина, справді, з голоду не гибіла, але ж... стільки Совіти довели тоді до скону!
— У вас особливі претензії до Рад, це ж ясно...
— Так, особливі, осібні! А чом би нам і не ображатися на вашу народну владу, — нас вона геть викреслила зі свого народу... Ну, чим, скажіть, завинили ми перед нею — тим, що не гультіпаками, не ледащами були — працювали в поті чола і мали дещо і в коморі, і в оборі.
— А на вас хто працював?
— Наймана праця? Було трошки, але ж дозволялося по закону. Ну та що тепер говорити про те, як життя пішло навперекосяк. Гадаєте, там, за океаном, нам — рай? Маємо щоправда, хліб і до хліба, але нема основного — Батьківщини... Це не красиві слова, це — жалля-запечалля, біль-розбіль. Вам цього не збагнути.
— Чого ж? Довелося й мені спізнати, що таке чужина... А тільки були ми, як мовиться, по різні боки барикад... У той час, як ви на землі батьків новий порядок установлювали, я той “порядок” на власній шкурі в німецькому полоні спізнав...
— Гадаєте, якщо я служив під прапором чужинців, то я розділяв ідеї Гітлера?.. У мене були і є свої святині, яких ви, до речі, зреклися.
— Надто все, що ви кажете, складне для мене. Простіше і конкретніше — можна?
— Можна і простіше. Для мене інтереси нації ніколи не втрачали своєї святості. За них стояв, стою і стоятиму, доки світу. А ви, прикриваючись так званим пролетарським інтернаціоналізмом, геть занедбали культуру народу, забули мову... Хай не всі, але ж багато хто, страх багато!
“Головне — не мова, головне — душа людська”, — згадав Андрій Федорович недавно мовлене кимось із високих гостей прилиманського “райського кутка”. Цими ж словами хотів було відпарирувати несподіваному своєму співбесідникові, але нараз усумнився в цій мудрості. Чому це мову треба від душі відривати?.. Тоді ж і пісня з душею не має ніякої сув’язі? Та, власне, що таке душа? Вона ж, либонь, у мові, в пісні і живе, і той докір, що його висловив щойно замежний гість — колишній земляк — має під собою грунт.
— Забули декотрі, це правда, — відказав Андрій Федорович з присмутком і додав не без гіркоти: — Будемо згадувати або і заново вивчати. Зараз ми не криємося з цим і відверто засуджуємо батьковідступників.
— Не дуже вірю у ваше національне відродження, — загасив сигару гість. — Хоча... Це вже й так прогрес, треба визнати: стали хоч називати речі своїми іменами. Гласність — це добре.
— А вам би треба визнати свій гріх перед своїм народом, — мовив Андрій Федорович, не зводячи очей із земляка. Погляди їхні зустрілися.
— Який же наш гріх, у чому він полягає?
— Запитайте в людей, котрих ви за часів окупації на той світ спровадили.
— Не ми, не я принаймні. Ну, а фашисти є фашисти. Ваш Сталін, здається, називав себе продовжувачем ленінської справи, а — скількох він закатував?!
— Ми це визнаєм.
— Мені особисто від того не легше. Де мої мати, брати і сестри, куди їх спроводили в двадцять дев’ятому? “Сибір, Сибір — проклята сторона”...
— Був гріх...
— Злочин, а не гріх!.. Якби я не втік по дорозі в тюменські болота, ми сьогодні б тут не зустрілися... Ну, та що тут подієш, не стану ятрити давню рану... Я хотів би дізнатися про долю не розкуркуленої, але навпаки, однієї з перших колгоспниць. Ви її, напевне, мусите знати.
— Кого саме?
— Дівоче прізвище Дудник, а по чоловікові забув. Звати Оксаною.
— По чоловікові, якого вона недавно поховала, Долинська. Живе така в нашому селі... Удова тепер... А чому це вона вас цікавить, якщо не секрет?
— Секрету ніякого нема. Вам же, мабуть, відомо, що у війну Оксана була пов’язана з підпільниками, що перед самим звільненням потрапила вона до тюрми. Ну, а як звільнилася з неї — про те, либонь, преса не писала... А дарма! Якби про це написали, надрукували сиріч, ви до мене інакше ставилися б... Не такий я запроданець, як вам видається.
— Чи не можна ясніше?..
— Ох же й любите ви ясність у всьому! А є такі речі, де спробуй-но провести границю між світлом і темрявою, між життям і смертю, любов’ю і ненавистю. Одне слово, Оксана Дудник-Долинська мені завдячує тим, що топче ряст і сьогодні... Ну, а я навзаєм їй вдячний — за те, що не до кінця збув у собі поклик до життя і любові... Знову скажете: неясно. Онде бачите, лебеді в парі мають — вітряно, буряно, а їм — що: кружать у танці, любов’ю світяться. Отак і ми у війну з Оксаною...
— Ви і Оксана?..
— Я ж непросто зарятував із фашистської кари землячку. Ми злюбилися в тій дикій коловерті. Я не міг не полюбити її. Небайдужим був до неї з дитинства. Проте не ждав і не гадав, що й вона мене полюбить... А таки полюбила. Не за те, що від смерті її спас, — невідомо за що... Може, я, справді, не вартий був такого дару... У нас мало народитись дитя... Є в неї діти, які?..
— Двоє... Син — у війну народився... Донька — по війні...
— А чи не схожий син на мене?
— Обличчям чи, може, вдачею — що вас більше болить?
— У мене там, у замежжі, жодних спадкоємців немає. А ми з нею мріяли про сина. Танго над лиманом — посеред війни...

XIX


Підпільному комітетові стало відомо, що в районі Олешківських пісків повинна висадитися група радянських десантників. Оксана Дудник мусила вийти на зв’язок із нами. Зустрітися мали поблизько села Чолбас, куди й вирушила пішки із Олешок — Цюрупинська, начебто на розшук забіглої телиці, що відбилася від череди. Але намарно виброджувала цілу добу довкола Чолбас, час від часу повертаючи до здичавілого гайка обіч призабутої польової дороги. На зустріч ніхто з десантників не з’явився.
На другу добу марних пошуків удосвіта зустріла за селом підводу. Головатий, неголений дядько їхав у напрямі до Олешок, і вона вирішила на всяк випадок запитати в нього, як велено паролем: “Чи не бачили ви телиці з білою плямою на лобі? Вчора забігла з череди”. Він зміряв її закривавілим від безсоння або ж від самогону поглядом, перепитав, а чи є в тої телиці роги, чи немає.
— Звісно з рогами, з малими, а то як же!
Він відказав, що не бачив ніякої телиці ані лошиці. А якщо вона хоче бути живою — здоровою, то нехай мерщій іде додому, не блукає кучугурами, бо потрапить до рук СД. Либонь, їй відомо, що це таке. В степах ниньки червоних парашутистів ловлять, — біля Асканії спіймано їх цілу дюжину.
Потамувавши хвилювання, запитала в дядька, що ж учинено з парашутистами. Той оскалився: наївне запитання! Більше в небо не полетять. Зараз у погребі сидять, а завтра, певно, в землі будуть лежати.
Цвьохнув батогом над спонуреними гнідими, кинув їй наостанку, щоб вона конче послухалася його остороги, а то разом із телицею пропаде ні за цапову душу.
Рішення прийняла без вагання: треба конче дістатися в Асканію, вивідати, що з десантниками. Була впевнена: це ті, котрих вона даремно чекала в кучугурах. Простувала, скинувши туфлі. Дорога не близька. Чи до снаги буде хоч на вечір дістатися в Асканію.
Про небезпеку, на яку наражалася, не думала. Боялася, що не встигне застати їх живими. А якщо й застане, то чим вона зарадить їхньому нещастю, як зв’яжеться із ними?
Стояло безвітря. Було жарко. До того ж у неї кінчилися харчі, а також вода, мусила заходити в село, щоб хоч спрагу втамувати. Це ж бо означало йти на ризик. Минаючи степові села і присілки, прошкувала, аби швидше до Асканії, а там видно буде. Дорога знана змалку, на ній руху — майже ніякого. Та як би хотілося, щоб закурила з-за обрію півторатонка. Надіждати й зупинити її, попроситися, щоб підвезла хоч до наступного села, як бувало в довоєнних мандрівках. Тепер, якщо й з’явиться машина на дорозі, — краще з нею не здибуватися. То будуть окупанти.
В обідню пору, уже неподалік від Чаплинки, її наздогнав підводою головатий дядько, з яким розмовляла вранці. Натягнув віжки:
— Тпру! Гай-гай, молодичко, і досі шукаєш телицю? Я вже й риби роздобув в Олешках... Сідай, підвезу. Куди тобі?
Сказати: “В Асканію”, — видати себе. Та й від легенди з розшуками телиці варто якось відхреститися. І вона, подякувавши за запрошення, таки сіла на підводу й мовила байдуже, що біс із нею, з тою телицею, прийде сама, якщо вовки не роздерли. Кажуть, у кучугурах тепер водяться — забігли звідкись. Оце мати її послала в Строганівку до тітки, в якої донедавна була пасіка, може, мед є, бо ж мати слабує — серце трудне...
Воно-то так, звісно: мед корисний для серця, дядько це по собі знає. Після самогону, коли серце б’ється, мов телячий хвіст, медівка дуже помагає. Очиці його були веселими. Видно, в Олешках він хильнув добренько, і тепер без кінця теревенив про життя-буття, не було б йому добра. Світ ниньки пішов перевертом. Недавно його старший брат повісився — через братову. Стерво була — перший сорт, вибачайте на слові. Злигалася — з ким ви думали? З попом! І в бога не вірила, до церкви не ходила, та правду кажуть: свиня болото знайде. Шкода брата. Надаремне вкоротив собі віку. Було б через кого!.. А то ще в сусіди його цими днями сталася притичина, що й розповідати соромно. Старий він, за сімдесят, жінка його — бабана, жили весь вік бездітними. І ось прокидаються удосвіта, чують: дитя під ворітьми плаче. Достеменно, як у Шевченковому “Кобзарі”. Байстря! Підкинула якась, прости Господи...
За такою гутіркою добралися до розхрестя доріг, звідки добре виднілися маревні дива Асканійського парку. Тут їй треба сходити, щоб допроваджуватися до Строганівки. Дядько порадив: краще їхати з ним до Асканії, а там їхні зі Строганівки сіль возять, з ними вона і під’їде до своєї тітки. Вона послухалася його поради. Схаменулася, та було вже пізно.
Дядько підвіз її до самої комендатури і здав опасистому поліцаєві, що чергував біля дверей. Здав і навіть бровою не повів, коли вона кинула йому в розпухлу пику: “Іуда!” Видать, звик до людських прокльонів. Тоді вона ще не знала, що саме завдяки пильності її підступного благодійника були спіймані п’ятнадцять парашутистів, яких помилково скинули не в кучугурах, а в заповітному степу, де зрадний візниця служив за об’їждчика. Одержавши іудинську винагороду за десантників, розпухлий від самогону, покотив він наступного ранку по дніпровську рибу не так для себе, як для своїх щедрих хазяїв. У дорозі відчув собачим нюхом, що та, котра шукала телицю, не інакше мала на оці іншу пропажу. Тож і змикитив: доставити її хитро-мудро й недорогим коштом в комендатуру. Тридцять срібних за парашутистів виявилося мало для нього.
На допиті перекладач — смаглявий чоловік середніх літ, виголений до блиску, аж надто пильно розглядав її аусвайс і її саму, ні в чому ворожому до німецької влади, мовляв, не замішану.
— Ольга Шпильова, мешканка села Прогної... Допустимо. Але пан комендант волить знати, з якою метою прибула пані Ольга — чи радше товаришка Шпильова — до Асканії-Нова?
— На торговицю.
— А як же телиця — ота, що забігла чи заблукала в степу? Чи це казочка про білого бичка?
Комендант, поправивши пенсне, підвівся з-за столу, наблизився до затриманої, обійшов її зусебіч і вирік єдине слово, зміст якого Надія зрозуміла без перекладача.
— Файне.
Мав би ще долучити “іст” — “іст файне”, — згадались Надії уроки німмови у школі. Перекладач переклав сказане досить поширено:
— Пан комендант сказав, що ти гарна, вродлива. Відправляти тебе до в’язниці, а тим паче на шибеницю не хотілося б.
— Данке шен, — відповіла Оксана. — Але я справді шукала телицю, що відбилася від череди.
Цієї хвилини до комендантської кімнати зайшов поліцай — не той, що стояв при вході, а статурний і худорлявий. Десь вона його бачила, але де — не пригадає. Він же, скинувши довірливий погляд на неї, звернувся до коменданта зі словами, котрі примусили Оксану повірити в чудо, в Бога і в те, що шляхи Господні, справді, несповідимі.
— Пане комендант, ця дівчина — моя землячка і моя наречена. Вона пригналася на зустріч зі мною.
— Пилип Козоріз? — упізнала земляка, що за роки розлуки з рідним краєм змінився, виматерів, форма поліцая геть йому не пасувала — йому б на сцені виступати: високий, статурний, обличчя грає кожною жилкою.
— Шукала телицю, а трапився бичок, — осміхнувся перекладач, комендант як стій перепитав:
— Вас іст дас — бичок?
А діставши пояснення, розреготався:
— Бичок іст гут, бичок іст файн…
Перекладач, ніби він сам був комендантом, перепитав:
— Це правда, що — наречена?
— Авжеж, ми з дитинства заручені.
— Це не… Це не зовсім так, — ледве не заперечила Надія, почувши таке зізнання.
— А — як?
— Ми земляки, ми знайомі змалоліт, але не заручені.
— З юних літ її люблю, життя свого не мислю без неї… Прошу пана коменданта: не руйнуйте храмину моєї мрії, мого щастя.
— Пане Козоріз, ви ким працювали до війни? — запитала Оксана, не зважаючи на обставини, так ніби вона була зі своїм люблеником віч-на-віч, наодинці.
— Я вчився на льотчика, я — літав, — була відповідь, за якою пролунало категоричне комендантське:
— Генуг! Досить!.. — І тут же: — Век! Геть!..
Козоріз гречно подякував комендантові і звернувся до нього з проханням — дозволити з панею Надею усамітнитися нині, чи допит буде тривати. Який допит, просто формальність, такий у нього обов’язок, нехай пані Ольга, вибачить. Будь ласка, алеї асканійського парку — до ваших послуг, тільки… — комендант глянув на годинник — там сьогодні не дуже затишно. Може, пан Козоріз прогуляється з дамою диким степом?
Вийшовши з комендатури, вони попрямували бузковою алеєю до Ботанічного парку. Козоріз мовчав. Обличчя його, подібно до мережок тіней, осіняли незрозумілі їй думки. Вона очікувала, що ж він скаже.
— То хто ж ти є, — запитав нарешті, — Ольга? Оксана?
— У мене питання до тебе: як потрапив із льотчиків — у поліцаї? Це називається — зрадою Батьківщини.
— Люба моя землячко! Люба дівчинко — я справді тебе з юних літ люблю… Не забудь, що в моєму житті був двадцять дев’ятий рік…
— І така образа — без кінця до скону? На всіх і на вся?
— Не на всіх. На тебе образи немає. І до тих, що мене зрозуміють, також — ніякого зла.
— Ачи зрозуміють?
— Не зрозуміють — це справа їхня. Хоча… Я таких розумію. Вони ж бо в моїй шкурі не були.
Це було мовлено таким тоном, що Оксана відчула: він каже правду, хоч уявити достоту, що йому вдалося пережити після розкуркулення родини, певно не могла.
— Але як же ти став льотчиком? — збагнула несумісність двох сторін його біографії — син куркуля і… сталінський сокіл.
— Пилип Козоріз радянським льотчиком, ясна річ, стати не міг. Після того, як по дорозі в Сибір утік з поїзда, він став Юхимом Подольським, круглим сиротою — батько на Перекопі загинув, матері в голодний рік не стало, а він після безпритульного дитинства на заводі працював, аж поки не потрапив до авіашколи, звідки й пішов на фронт.
— А зараз ти — хто?
— Таж Юхим Подольський — трапився мені документ на чолов’ягу з таким прізвищем, коли я на Уралі пристаниська шукав після втечі.
— І що ж, дорогий земляче, Пилипе чи Юхиме, невже тобі фашисти дорожчі за?..
— Доказуй, чого ж спіткнулася на слові, яким я, справді, не дуже дорожу, про що й моя теперішня форма свідчить. Але не думай, що фашисти мені дорогі, — чужаниця чужаницею і є. А після того, як вони позавчора розстріляли чотирнадцять парашутистів, — ну, полонили, ну ув’язнили, але ж не отак — без ніякого суду… Ні, цього не можна виправдати ніякими обставинами…
Оксана стерпла, слухаючи свого рятівника. Те, що розповідав Козоріз, потверджувало її здогад: сталася жахлива помилка. Десантники приземлилися в іншому місці. Зарадити їхній біді уже ніякої змоги.
Біля вузьких ворітець, що вели в Ботанічний парк, стояв мертво, наче витесаний з дерева, гицель з автоматом на грудях.
— До парку не можна, заборонено.
Козоріз показав свої документи. Солдат вивільнив прохід, клацнувши підборами чобіт.
Дотлівав тихий надвечірок. Спека, що спадала на вулиці, тут, у парку, зовсім не відчувалася. Дзюркотіли струмки попід коріння могутніх дерев з усього світу. Диво, якому поклоняється край. Оксані ж стояли перед очима ковані чоботи солдата, що застив ворітця в парк і автомат на грудях, в яких б’ється звірине серце надлюдини.
Вона зрозуміла, що Козоріз напевне знає, чому її так цікавить доля десантників. І нехай знає. Не боїться вона ні його, ні зайд-фашистів. Втрачати нічого, крім життя. А воно у війну — не найбільша втрата. Страшніше позбутися честі, совісті, імені людського в боротьбі світів.
— Зрадника-поліцая треба знищити, — сказала вона, коли Козоріз зупинився біля гроту, край штучного озера, в якому плавали червоні рибки.
— Тут недалеко статуя Серафими. Підемо до неї?
Вона любила ту мармурову статую, що чаїлася під бризками водограю. Дівчина з відкритим коліном, на яке задивлялися мужчини тайком від своїх дружин. Кажуть, ніби та скульптура — на честь сільської дівчини Серафими, в яку закохалися були паничі, і вони ж її погубили… Але сьогодні не до легенд.
— Їх розстріляли, а ми дивитимемось, як плаче Серафима?
— Мила, відчайдушна Оксанко! Невже можна змінити волею однієї людини чи купки людей те, що вирішує сила зброї, котрій немає рівної в світі? Що змінили вибухи в херсонському ресторані? Ями на дорозі під Олешками? Анічого. Ну, вбито кількох офіцерів райху, поранено двох поліцаїв. Але ж німці все одно підкорюють п’ядь за п’ядею землю наших предків, нашу батьківщину. Ідуть уже вглиб Росії, Кавказу. Сила долає силу.
— Світ не звіринець. Сила правди в ньому переможе!
Чи не думає вона залучити його до своїх спільників у боротьбі з фашизмом? Наївна дівчино, безстрашна дівчино!..
— Я радила б тобі втікати, поки не пізно, з цього збіговиська убивць, — крізь сльози порадила Оксана.
— Я не кат, — обійняв її злегка за плечі. — Втікати поки що звідси не варто. Я ще вам згоджусь.
— Кому — нам?
— Ти ж неспроста прибилася до збіговиська катів. Я у вашу спромогу мало вірю, але можете розраховувати на мою поміч.
— Правда?? — зашерхла, витираючи сльозу. І вже безпристрасно, ніби ні про які жертви і не йшлося, мовила: — Довідайся, хто вони були, ці парашутисти, земля їм пером.
— Але ж ніхто з них свого імені не назвав, а документів при них жодних не було…
Тієї ночі в цілинному степу, на половецькому кургані, розлучалося двоє. Так багато за одну-єдину днину сталося поміж ними — згадалося — відродилося — зажевріло — спалахнуло — і, може, відтак назовсім погасло під шаленими вітрами війни, ачи хто те знає, може, судилося йому пройти через усе життя що одного, що другої… Попереду була війна і десятиріччя повоєнні, їхні долі — розвіяні вітром по світу…

Читати далі >> 9 >> 10