Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.04.2017, 10:17
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 15

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Квітень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Братан М.І. Танго над лиманом -5

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку

X


До обласного центру Андрій Федорович дістався пізно вночі, коли місто вже майже обклалося на сон. На залізничному вокзалі, як завжди, ниділи пасажири, чекаючи хто на опівнічний, хто на ранковий поїзд, окупувавши місця на склепаних докупи стільцях із фанери, які, не інакше, дісталися вокзалові ще з перших повоєнних років. Йому теж потрібно було знайти собі кубельце до ранку — не ходити ж по місту ніч поспіль, воно-то й можна було б “попарубкувати”, але ж ноги відмовляються вже носити… На другому поверсі вокзального приміщення була кімната матері й дитини, а також окремо — ветеранів війни і праці. Андрій Федорович без особливих надій трудно піднявся по зчовганих камінних сходах на досить таки високу верхотуру — вокзал будувався в тридцяті роки, він ще сам, пригадується, возив кіньми цеглу на те будівництво, ніколи не гадаючи, звісно, яку роль у його долі відіграє затим це розлетисте і всеодно затісне приміщення, яке чи не кожного року ремонтують і ніяк не доведуть до пуття. Ось і тепер, ледь устиг він переступити поріг кімнати ветеранів, — увага все-таки до нашого брата, — як чергова жінка років сімдесяти, що протирала опівночі підлогу в коридорі, на звичне його “добрий вечір” відповіла не менш звичним:
— Місць нема, хіба не бачите: ремонт…
— А якби ремонту не було — місця хіба знайшлися б?
— Не знаю, я не начальниця вокзалу. Та й вона цього питання не розв’яже. Чим наша гостинниця гірша від столичних, — тамечки теж, коли не поїду в Київ до дочки, місць у готелі катма.
— А в дочки заночувати хіба не можна?
— Так вона ж сама без квартири, в гуртожитку з малим дитям проживає, добре, що подружка зголосилась на таке сусідство.
— Вчиться? — запитав Андрій Федорович співчутливо, навіч уявивши те гуртожитське життя з малям на руках.
— Працює, — відказала прибиральниця. — На заводі, де мотоцикли роблять, на біса їх тільки випускають, ондечки щороку розбивається стільки, а пішака ходити, вважай, розучилися. Ну, куди не пішло — машина, на ній і розбитися не гріх, а мотоцикл…
— Е-е, не кажіть, шановна, — як зовуть вас, пробачте, забув…
— Ачи ви мене знали раніше? — розігнулася на повний зріст, опершись на швабру, не зовсім ще постаріла ставна жінка з великими по-чоловічому ширококостими руками і приємними рисами колись, видать, вродливого обличчя.
— Знав, знав, чого там… Адже ми з вами, як не крути, — родичі…
— Про яке родичання мова? Звідки ви і хто? — Прибиральниця не на жарт сполошилася: цілком імовірно, що міг прибитися до міста котрийсь із її родаків ачи любасиків — у минулому, в молодості й зрілості, таких родичів мала вона доста. Але ж давно уже їх не подибувала, якось непомітно відійшли вони в запомин, кожен має своє гніздов’я, живе сам по собі. Не вона перша, не вона остання, щоб отак при живих родичах осиротіти. Кажуть, що цураються одне одного заможні, якщо не сказати багаті, у неї ж статки — відомо які: сімдесят карбованців зарплатня, однокімнатна квартира на п’ятому поверсі, без ліфта, ні дачі, ні придачі… Пенсії навіть не має — ніколи було заробляти у свій час, а тепер ось дочовгує…
— Ви, мабуть, до наших країв приїхали здалека? — замість відповіді запитав Андрій Федорович, а відтак узяв відро з помиями і пішов до умивальника замінити воду.
— Стривайте, навіщо ви це робите? Я сама!..
А десь в душі вона таки погоджувалася з його поміччю, на яку ніхто ніколи, навіть з родичів, певна того, не спромігся б. Сьогодні робота прибиральниці віднаджує, то ж бо кажуть про таку працю — не престижна.
Розмову затим продовжили, коли підлога в коридорі аж блищала, відро і швабра стояли в тісній комірчині, де, якщо навести лад, можна було отаборитися на ночівлю, Андрій Федорович одразу ж запримітив цю можливість, але ж не він тут був хазяїном.
— Ви звідки й куди їдете? — запитала вона ніби знічев’я.
— Приїхав з того берега. Треба ранку дочекатися…
— До ранку у нас поселяють іноді. Але ж ремонт, бачите, — кінця йому не видко… Мені ще треба у службових кабінетах підлогу мити…
— Ну, то помиємо разом, не так скучно буде.
— Я не про те. Гарна ви людина, видать… Не можу я вас отак узяти й вигнати звідси… Може, поки я по кабінетах справлюсь, — туди сторонніх не пускають, — ви тут відпочинете, ось у цьому закапелку. Кращого пристанища немає…
— Хто вам сказав, що мене вабить краще? Я й цим буду задоволений. Шматок підлоги якраз підійде для того, щоб подрімати… на газетах, он де їх — ціла купа…
— Ну, гаразд, тільки я вас тут замкну, а то ще хтось набреде.
— Про таке можна тільки мріяти: сон під замком…
— А ви жартун, — докинула вона, виймаючи ключі з кишені свого праного-перепраного халату.
— Жартун мимоволі, — відказав Андрій Федорович. — І то не зовсім звичайний.
— Як це? — не зрозуміла вона, про що йдеться.
— А так, що жартувати мені здебільша доводилось якраз тоді, коли нормальній людині не до жартів.
— Усмішка людину від лиха часом рятує, — проказала прибиральниця і сама осміхнулася при цьому з присмутком. Андрій Федорович подумав, що він уже десь чув ці слова чи щось подібне. Але де, коли, від кого?..
Прибиральниця пішла, а він усе гадкував: хто ж його утішав у такий спосіб — усмішкою крізь зажуру. Він не погрішив проти істини — жартувати йому доводилось і доводиться не так, як добрим людям. Інший і живе з усмішкою на устах і в серці, життя нам не для нудьги і хмарива дане. Колись, у двадцятому році при Сиваші сам на власні очі бачив, будучи хлоп’яком-погоничем, молодий червоний кулеметник загинув — упав при кулеметі, зів’яв, засклів у безруху навік, але ж смертю смерть поправ, послав життю привіт навік-віки — усміхався білозубо, велично і страшно. Може, з того дня, а точніше з того ранку туманного, пронизливого, живе у ньому, як відсвіт усмішки загиблого кулеметника, якась незбагненна пересторога, зневіра в безоглядну радість людську — поряд з радістю ходить лихо, і ти з ним не розминешся, здибаєшся на життєвій путі-дорозі, як не сьогодні, то завтра. За щастя платимо дорого — і давніше так було, і нині є. Серце людини ніколи за життя не було і не буде безробітним — труду йому вистачить, допоки світу.
Андрій Федорович улаштувався на вузенькому полику побіля єдиного загратованого віконця кімнати-кладовки. Вимкнув світло і поринув у передсон. Так було б зазвичай дома, але тут обставини промовляли самі за себе. За віконцем, унизу, клекотала пасажирська публіка. Чути було, як приходили і відходили поїзди — пасажирські, туристські, робітничі, фірменні, ну, і звісно, вантажні — їх можна відрізнити по характеру залізної ходи — вистукові коліс таких, як і в пасажирських, та навантаження в них різне, а тому і виспів теж відрізняється. Ось пройшов такий — цок… цок… зупиняється… Стоїть недовго — це не його кінцева зупинка — за кілька хвилин уже знову бере надсадно розгін — цок… цок… цок… — Пішов у ніч, у простір, у порятунок… Явно відчув, як пахне вугіллям — з усіх боків, знизу й згори, на весь світ пахтить вугіллям…
…У нього — ачи ж в нього одного? — було щоранку, як виганяли їх на залізничну станцію — таке враження, ніби в цьому світі, розколошканому війною, тільки два запахи і існують: запахи льоху і смерті — в бараці, невідворотний дух вугілля і життя — на товарній станції, де їм, схворованим і виснаженим, належало для великого Фатерлянду вантажити свіжим, щойно з шахти вугіллям нескінченні вагони, які невзабарі йшли на фронт і в тил, невідомо, куди більше. Робота тяжка, без перепочину і роздиху, але тут, на станції хоч повітря не таке задушливе, як в бараках, і небо над тобою, хоч і захмарене, та все ж таки голубе, як у всьому світі, як дома… Ось уже сьомий місяць, як він потрапив до полону, пройшов усі муки пекла, нажив сухот, кров’ю став харкати, а думки про дім, про сім’ю, котру полишив у селі над Дніпром, не пригасали, пекли чим далі, тим сильніше. Так почувався, ніби перед прощанням навік з рідними й земляками, з білим світом. Він би, певне, вже й розпрощався із земною юдоллю, якби не кухар-чех, що, помітивши нездорові рум’янці його щік, намагався хоч як-небудь підтримати його невільним харчем — то картоплину цілішу, не до кінця зогнилу, перекине, то ложку якогось ерзац-жиру подасть, щоб ніхто не бачив. А проте здоров’я, котрим у недалекому минулому похвалитися міг, відлітало з його крутих і широких грудей. Раніше було і лопату брав до рук — як іграшкою орудував, а ниньки видавалась вона йому пудовою, ледве сили стачало набрати чергову порцію вугілля, щоб докинути його в обшмарований, пробитий кулями, мічений осколками вагон, що ковтав, як прірва, паливо для великої Німеччини…
Вартовий-наглядач неквапно походжає уздовж колії, ця пронизлива мряка його злила, і він готовий був каторжників з триклятої Росії, а заодно й Чехії, Польщі, Болгарії — перестріляти всіх до одного та, бач, не можна, мусить вона, ця полонена наволоч, працювати каторжно на благо Фатерлянду.
— Шнель, шнель, — методично, ніби плювався, кидав у почорнілі виснажені обличчя рабів, які і обличчями назвати можна хіба що умовно, зважаючи на те, що колись вони мали зовсім інший вигляд і вираз, трепетало в них життя, а не блимали примарні гримаси фатального кінця. Додому ніхто з цих в’язнів, певна річ, не повернеться: як не згинуть отут, при залізничній колії, то в газових печах спопеліють напевне.
Про це ж гадкували, заточуючись від непосильної роботи, полонені, хоч на відміну від арійця, мученики-слов’яни поміж зневіри і розпуки жили і невизначеними сподіванням: може, все ж удасться вибратися з цього пекла на волю, до життя і боротьби, хай навіть до загину в бою, але не ось так безсило і безславно — згинеш без сліду, ніхто ніколи в рідному краї не дізнається, де ти подівся, пропав навіки в цьому не такому вже й красному світі. А проте не хотіла душа миритися з такою думкою. Життя — прекрасна штука, за нього битися треба до останньої хвилини. В тому, що сьогодні вони перетворилися в здичавілу масу рабів-каторжан, багато хто сам же й винен. Чого там гріха таїти: в тих ошелешливих боях сорок першого не всім вистачило хоробрості і відваги, були й такі, що понадіялися: полон усе-таки не смерть, піднімеш руки вгору — життя вбережеш, а там видко буде — ще поквитаємося з цим не в міру знахабнілим нападником… Не так сталося, як гадалося. Боротися з фашизмом у фашистському полоні було не менш складно і тяжко, ніж у відкритому бою: сили не ті і зброї катма…
У таборі, куди Андрій Доценко потрапив восени сорок другого року, існувало кілька підпільних груп. За всіма прикметами, підпільники були зв’язані з антифашистським підпіллям. Часом Андрієві давали, крім картоплі та жиру, якісь невідомі пігулки — таке дістати можна було тільки за гратами, в таборі ніхто здоров’ям полонених не піклувався, навпаки — все тут робилося, аби позбавити людину снаги і духу.
Було кілька спроб — у тому числі і вдалих — утекти з цього пекла. Хтось же забезпечував утікачів обценьками — колючий дріт перерізати, але це теж була загадка і для більшості в’язнів, і для табірного начальства, гестапівських посіпак. За волю тих небагатьох щасливців, яким вдалося утекти, була надто дорога плата: десятки, може, зовсім непричетних до втечі, були розстріляні і повішені на видноті перед усім табором. Але жага волі від цього не поменшала серед невільників.
Андрій, що не раз уже в цій катівні про свій безславний кінець подумував, несподівано теж запалився бажанням будь-що вирватися з-за дроту, якщо навіть і загинути, то на волі, на шляху до неї! Незнані його друзі і рятівники ніби прочитали ті його гадки про визвіл, і одного разу вночі з ним заговорив пошепки його сусід по нарах — поляк Йожеф Сокол, табірник номер 72345. “Тобі треба доконче тікати. Допоможемо, інакше сухоти тебе доконають”. “Не годен я, сили мене покидають геть. Наздоженуть, зацькують псами”. “Не наздоженуть”…
Сьогодні Южеф працював поряд з ним на залізниці, вергав проклятуще вугілля в ненаситне черево вагону і за себе, й за Андрія, котрий ледве тримався на ногах. Улучивши момент, коли вартовий одійшов навзбіч, Южеф проказав схвильовано:
— Настав твій спасенний час, Андрійку… Сьогодні розпрощаєшся з цим рабським бидлом, самі ж ми себе на це прирекли...
— Як? — не зрозумів нічого Андрій.
— А так… — і він пожбурив у вагон палицю-цурпалок і тут же завалив її вугіллям. Андрій отетерів. А й справді?! Це був чи не єдиний спосіб вирватися з пекла, в яке він потрапив із сотнями інших, котрі теж не інакше, мріяли про волю, але сьогодні не собі, а йому надавали таку можливість…
Виждавши, коли вартовий увійшов між двох вагонів помочитися, це він робив аж надто часто, щось у нього, мабуть, із нирками, тому-то й злий не в міру, — Андрій за допомогою поляка не без труда вибрався на платформу вагону і впав долілиць у закут, куди одразу ж полетіло вугілля з десятка лопат, боляче вдаряючи по його випнутих кістках, передпліччю, по ребрах, по голові, яку він ледь устиг прикрити розчепіреними пальцями виснажених рук…

XI


Перед від’їздом до Києва гості забагли оселитися на ніч у найпрестижнішому готелі в обласному центрі, де за ними були заброньовані першокласні номери. Ну, що ж, до готелю, то й до готелю. Попруга і сам був не проти ощасливити своєю присутністю готельний ресторан “Кітку” (дружба з болгарами), а заодно потаємне й затишне кубельце на вулиці Залаегерсег (дружба з угорцями), де він і заночував ниньки, де його завжди радо зустріла щедра душею і тілом господиня того кубелечка — в перекладі на звичайну мову — трикімнатної квартири, де ніхто ніколи не жив, лише кайфували численні гості, серед яких траплялися й такі, що про них навіть при нинішній гласності годі й згадувати. Попруга, щоправда, з ними за столом не зустрічався, але Марфуша (ім’я з нафталінів, доісторичне) похвалялася не раз: “Володимир Арсенович був, Михайло Матвійович заходив…”. “А ти часом з ними не те?”. “Нахаба! Невже ти гадаєш: вони до таких, як я, опускаються”. “А хіба ні?”. “Чи ти не бачиш, хто поряд з ними в президіях сидить — куди тобі тим артисткам…”. “Уміє добирати кадри Аерофлот”, докинув він, гризучи шматок горбуші, до якої був особливо ласий. “При чому тут Аерофлот?” — не збагнула вона його натяку. “А ти хіба в літаках ніколи не мандрувала?” “Ну, то й що?” “Помітила, які там стюардеси, — достоту, як ото в президіях передовички і активістки…” “Не про це ми з тобою говоримо, Васюню”, — невесело, якось відречено сказала Марфуша і, не цокаючись зі своїм пізнім компаньйоном, вихилила до дна склянку “Таврії” — місцевого коньяку, що міг би скласти конкуренцію вірменському. Попруга віддавав йому перевагу навіть перед “Наполеоном”… Але зараз мова йшла не про коньяк — такого ще не було, щоб Марфуша отак з ним пила, не цокаючись.
— Що з тобою? Ти якась… нетутешня.
— Правильно. Наді мною зависли такі хмари, Васюню, що грому-блискавки не минути. З хвилини на хвилину відчиняться двері і “Громадянко, ось ордер на ваш арешт”…
— Не жартуй так грубо! — Попруга теж видудлив до дна фужер улюбленого питва, загриз усе тією ж горбушею і запитав, певний того, що відповідь буде ствердна:
— Що ж, високі завсідники цього кубелечка не захистять тебе, не розвіють навислі чорні хмари — якщо вони справді нависли?..
— Колись би, може, і розвіяли, а тепер… часи не ті… Читав про корупцію в Узбекистані… чи де там?..
— То — далеко від нас. Ми до цього зла не причетні. — Налив обом, а випив сам. Не закушуючи, передихнув глибоко, як заправський пияк (а таким і був) і заговорив сумовито-мрійливо:
— Боже борони, хоч ми і атеїсти, в нашому регіоні — ніяких зловживань з боку… сама розумієш, про кого мова… Факти? Будь ласка. За все моє свідоме життя, за всю мою директорську практику, — а директором уже двадцятий рік — у нас ще ні разу нікого вищого рангом від голови колгоспу чи директора радгоспу до кримінальної відповідальності не притягали. З посади, було, знімали, переставляли, як фігури на шахівниці, а на казенні харчі переводили як правило нашого брата… Ми ходили і ходимо, вважай, по лезу ножа… Он мій колега, сусіда і закадичний друг, на дванадцять років… під вірменські фанфари.
— Чому — під вірменські? — не зрозуміла Марфуша свого речистого, коли вип’є, співбесідника.
— Ну, по-перше, тому, що віддавав перевагу вірменському коньякові перед нашим таврійським, божественним, — за якістю, не за ціною, звісно. А по-друге, — чи, може, точніше, це якраз по-перше: намислив мій нещасний друг-товариш, — тепер, ясно, громадянин — нову квартиру в центрі своєї колгоспної столиці збудувати за допомогою все тих же всюдисущих вірменських будівельників, через яких або, поправніше, разом з якими нас і відлучили від чарів бентежно-бездумного життя. Будувати вони вміють, цього в них не відбереш, але ж і махінатори серед них зустрічаються прямо таки класичні. Мій згаданий колега саме на таких натрапив. Уяви собі: бригадир цих залітних зодчих сам себе поховав заживо! — Попруга випив, знову налив собі, добре сп’янів, але говорив, як і раніше, наче по-писаному:
— Що, не можеш уяснити, як це — заживо себе поховав?
— Розкажи, це дуже цікаво, — сумовито попрохала Марфуша і додала крізь сльози: — Може, самій знадобиться...
— Та ти що, з глузду з’їхала?! Життя дається один раз!.. Хіба забула — в школі вивчали?..
— У школі навчали одного, а тут наука зовсім інша... Ну-ну, то я слухаю, як же це він, той бригадир?..
— А дуже просто. Поховав себе у своєму рідному селі за всіма народними традиціями, а сам тим часом подався до своєї далекосхідної любаски. Не второпала? А ось пильний слідчий прокуратури, той зразу розкусив цю хитрість: він поїхав у те вірменське село, де народився і жив наш герой, розкопав могилу передчасно померлого трудівника, а в домовині... каміння, звичайне вірменське каміння, там цього добра на кожному кроці... Сімдесят кілограмів каменю в труні — рівно стільки, скільки важив “небіжчик”...
— Для мене цей варіант не підходить, — скрушно зітхнула Марфуша і випила налиту по вінця чарку до дна. Попруга більше пити не став — до нього дійшло: з його подругою щось діється неладне...
— Слухай, ти можеш ясніше?..
— А що тут може бути ясного, коли діло темне. Погорю я, милесенький, і дуже скоро, відчуває моя душа.
— Перестань співати заупокій. Давай краще приляжемо на диван та згадаємо інші ночі...
— Я вже і до цього збайдужіла.
— Ти?
— Уяви собі... Бридко — з мертвяками... Та й сама я не жилець на цьому світі...
— Ну-ну, мене в потойбіччя не списуй, рано ще! Я так просто не здаюсь!.. Не здамся!..
І, геть позбавлений слуху Попруга, затягнув:
Танго кохання…
Танго останнє...

— Чорта з два — останнє! Ще затанцюємо, любонько. Принаймі я цього певен!..
Марфуша безутішно плакала.

XII


Звідтоді, як помер Долинський, минуло дев’ять днів. Удова скликала сельчан на поминки. А перед тим, як усадовили поминальників за столи, розставлені посеред двору, родичі, за традицією, йшли на цвинтар, несли “сніданок” небіжчикові. Так роблять зроду-віку в Озерянці усі, кого спіткало нещастя, так зробили і Долинські, рід яких за ці дев’ять днів таки поменшав — ті, що прилетіли здалеку, сьогодні вже у своїх північних далечизнах, шалапутний художник ще вчора заїздив, обіцяв заночувати, допомогти матері по господарству, дров наколоти абощо, але ввечері за ним прийшли якісь двоє, покликали на часок — і Владик здимів, безсоромна личина, як не п’є десь, так п’яний лежить, він у місті там, серед малювальників, не викисає і закону не боїться, матері про все відомо, та й для сільчан це ніяка не дивина.
Простували на кладовище вервечкою по стежині між людськими городами, засіяними і засадженими чим попало: там люцерна отавою зеленіє, тут гарбузи випинаються з-під огудиння побурілими кулями, а в діда Євдокима Ходоса взагалі якийсь незрозумілий злак для тих, котрі на селі тепер лише гостюють або ж прибувають на такі печальні учти, як оця. Ще з повоєння, коли Євдоким Ходос, власне, й дідом не був, заповзявся він сіяти на своєму городі чумизу: тоді, по війні, буйнувала вона і на колгоспних ланах, а відтак її там змінили інші злаки та кормові трави. Ходосові ж не захотілося чомусь розставатися з цією пашницею, подейкують, через те, що вона з Далекого Сходу родом, а в нього там, на китайському румовищі, син-первісток спить вічним сном. І то не в війну поліг, а в мирний час привезли солдатика додому в цинковому бушлаті. Було це в часи наших з китайцями (при чому тут люди) незлагод, і звідтоді шумить щоліта чумиза на дядьковому городі. А сам він теж на тому Далекому Сході у сорок п’ятому воював проти японських імперіалістів, а може, й фашистів, усі вони одним миром мазані, хто воювати охочий, кров’ю п’яний.
Удова, хоч і не відійшла від наглого тяжкого горя, все ж помітила дядька Євдокима — стояв край городу, біля остіжка тієї ж таки чумизи, видивлявся услід їхній процесії, певне, згадував своє горе...
На кладовищі, хоч і минуло дев’ять днів, усе починалося спочатку: сльози, голосіння, причитання. Міняли воду у посуді для квітів, наливали горілку у склянку для упокоєної душі, і тут хтось подивований зауважив: свіжий розкішний букет покладений в узголів’я могили, та ще ж із квітів, яких в Озерянці й не зустрінеш ніде.
— Левкої, — пояснила племінниця небіжчика Вероніка, що приїхала з обласної столиці, — там у неї дача, видать, сама вирощує такі дивогляди...
— Але ж звідки, хто їх поклав, такі гарні? — озвався Степан, двоюрідний брат Павла Арсентійовича, і тут же висловив здогад: — Може, Володько з Херсона привіз... І тільки де ж він сам? От уже некерований — на похорон батька запізнився... і теперечки теж...
— Володько вінка не привезе, — з гіркістю мовила Вероніка, — скорше навпаки...
— Як це — навпаки? — дядько Степан, заклопотаний вічно біля своїх теплиць і грядок, не часто, а бувало, і зовсім, цілими місяцями не брав до рук преси, звідки ж йому було знати, що в обласній газеті недавно писалося, як один адвокат прокуратури геть спився на своїх спершу законних заробітках, а відтак перейшов на незаконні: збирав на міському цвинтарі свіжі квіти і через знайомих бабусь перепродував їх на торговиці. Воістину, шляхи господні несповідимі... Але хто ж поклав на могилу Павла Арсентійовича такий красивий букет?
Питання це не забулося й тоді, як на подвір’ї за столами німували й гомоніли поминальники. І підсилювалось воно дивним здогадом: не вдень же той букет принесено й покладено, бо вже ж таки хтось би в селі помітив, передав би сусідові, пішла б по селу яса. А ніякої яси не було...

Читати далі >> 6 >> 7 >> 8 >> 9 >> 10