Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.04.2017, 10:14
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Звідки Ви?
Всього відповідей: 83

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Квітень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Братан М.І. Танго над лиманом -3

1 << 2 << Читати спочатку

VI


Віктор Микитович Гладун стояв біля вікна і сумно видивлявся у відкриту з нього кучугуристу даль, що сьогодні відкритою не була: заюжило, запилюжило по всій Гілеї — так називали ці кучугурища в районі після виходу відомого одноіменного роману і п’єси “Регіон” одного й того ж столичного автора, з яким Віктор Микитович був особисто знайомий. Приїздив письменник у район, зустрічався з хліборобами, лісівниками, рибаками — і, як наслідок тих зв’язків із життям, — роман, а також п’єса, якої Віктор Микитович не бачив (місцевий театр не ставив), а кажуть, буцімто річ цікава, на часі, присвячена виконанню продовольчої програми. Хоча, як на думку Віктора Микитовича, не може п’єса бути присвячена виконанню того чи іншого накреслення партії, бодай і найважливішого. Мистецтво мусить душі людській світити, а вже через свічада людських душ…
Двері до кабінету нараз широко розчинилися — й на порозі постав… Хто такий? Чому пропустили? У нього зараз неприйомні години, гора пошти на столі, тільки-но збирався перечитати, що пишуть трудящі і ті, що труду не нюхали… Між тим високий, в окулярах, передчасно пригаслий чоловік уже простягав йому свою безмозільну руку, — один із таких позатрудящих…
— Вибачай, що я так несподівано… Дозволь присісти за твоїм широким керівним столом… У мене горе… Не можу говорити… Дозволь водиці…
Віктор Микитович наточив склянку води із сифона, запросив нежданого гостя сісти. Той елегантно, зі смаком розвалився в кріслі, стряхнув із обличчя маску зажури, якось ненормально заусміхався:
— Дозволь, перш за все, не зважаючи ні на що, привітати тебе із такою високою посадою і побажати… одне слово, щоб усе було на рівні вічних партитур!..
— Пробачте, хто ви такий, я вас не знаю…
— Як? Хіба ми раніше не зустрічалися?
— Ні.
— Дивно…
Обличчя очкастого набрало знову журливого вигляду, він увесь обм’як, розплився в кріслі і докинув відречено:
— Чорноморський я, Володимир Чорноморський, — невже не доводилося чувати?
— Прізвище таке, здається, чув.
— Я зі Спілки художників… Тобі привіт, до речі, від Толі і Володі.
— Від яких?
— Від Платонова, нашого голови, і Чуприни, директора худфонду.
— Я з ними, до речі, не знайомий.
— Чим же ми хвалимось? Та це ж такі люди!.. Золотий фонд. Ми з ними повинні були їхати в Скадовськ оформляти новий готель… А тут ось фатальний випадок: бачив же — чорна рамка у вашій районці?..
Віктор Микитович знітло взяв до рук подану гостем пожмакану газету, хоч достеменно така ж, тільки свіженька, щойно з друкарні, лежала на його столі. Признатися по честі, він на четверту сторінку не глянув, коли йому принесли свіжий номер районки, а там, виявляється, співчуття… Тракторист радгоспу “Озерянський”…
— Мій батько… “Чорноморський” — це псевдонім… А насправді я Долинський… Вважай, одне і те ж… А тільки Долинських у нашому регіоні — хоч греблю гати… А художник мусить бути неповторимим у всьому…
— Уже поховали? — перебив Віктор Микитович балакучого художника, який скорше нагадував артиста — не збагнеш, коли він справжній, коли — в ролі.
— Саме тому я сюди й завітав… Мені треба добратися чим швидше в Озерянку. Я гадаю, у вас тачка знайдеться. Я в боргу не залишусь. Можу дістати по дешевинці стародавні ікони. Не пошкодуєш!..
Віктор Микитович зібрався поїхати у віддалений радгосп “Київський”, це в протилежний від Озерянки бік, але вирішив таки підкинути художника до батьківського порога, де він, художник, чи хто там насправді, давненько вже, мабуть, не бував. Підсвідомо Віктор Микитович відчув, що перед ним кіл — колишня інтелігентка людина, її південний варіант. Чорноморський ніби прочитав думки секретаря, вибачився — спробуй не вибачити:
— Перепрошую, шановний… Я сьогодні порушив відомий Указ… але ж… смерть батька… нагла, несподівана…
Від нього таки справді тхнуло якимись не вельми делікатними запахами, коли б не джугою — пійлом невизначеного характеру, що його всупереч забороні деякі місцеві противники Указу підпільно виготовляють.
Вирушили в дорогу за хвилину. Віктор Микитович вирішив заїхати й собі в Озерянку. Треба зустрітися з директором радгоспу, вияснити з ним деякі питання переводу радгоспу на нові технології в рільництві. Поки що там нелади з цим ділом… Заодно йому хотілося зустрітися з родиною небіжчика, висловити своє співчуття. Чоловік заслужений, це ім’я він пам’ятав не лише з чорної рамки. Можливо, він зустрічався з ним, з багатьма механізаторами доводилося зустрічатися і безпосередньо за роботою, в полі, і на зльотах, нарадах…
— Скільки років було вашому батькові? — запитав примовклого художника (дрімав), як тільки машина вимчала за райцентр і впірнула в розливи сколошканих бурею виноградників, що, по суті, вже виноградниками не були — корчуватимуть технічні сорти, садитимуть столові…
— Скільки років?.. — питання застало Чорноморського зненацька. — Про це треба у райсоцзабесі запитати… Він нещодавно перейшов пенсійний рубіж… А працював, як віл!.. Допрацювався! Кого ми обманюємо? Природу не обманиш!..
— Обман тут ні при чому…
Навесні виноградники вже корчували, та недокорчували, сплюндровані, вони гнали не потрібні тепер живкі пагони, проростаючи поміж сходів кормової трави — здається, суданки…
— Але ж мій батько працював у понадпенсійний період і працював не ким-небудь, а — трактористом... Це що — не обман природи?
— На те була його власна воля, з такими фактами зустрічаємося повсюдно… Гадаєте, пенсія — це так просто: вудки до рук — і рибаль собі на здоров’я? А звичка — друга натура, а, зрештою, любов до професії, до землі, якою, треба визнати, не всі ми “хворі”…
— Натяк на мене, чи що?
— Ви — інша справа.
— А отже й не інша… Не інша! — з притиском мовив Чорноморський, на хвилину замовк, а далі провадив з осмутком: — Життя моє, справді, починалося на цій землі і від цієї землі. Від отієї ондечки потемнілої кучугури, де я колись вівці пас хлопчаком, коли ще не відчув у собі іскри божої, не було б їй добра: вона мене від землі відірвала, а до неба не підняла… На шляху, правильно ви подумали, стояла інша сила… Ви здогадалися, що я говорю про заразу, котра вимагала спеціального Указу, як мовить мій друг, такий же нещасний поет, як я художник, Віталько Гіллякін, а може, й Гілляка, достеменно сказати не може, бо він і сам не знає, де його корені, гадав, що можна рости, врісши верхів’ями в небо… Чи то небо виявилось надто високим, чи верхів’я куцими, а тільки його, як і мене, згубила третя сила… Та що ми? Полова, мерви!.. Я знавав, знаю ще й дотепер справжніх гігантів мислі, котрі через цю трикляту третю силу перетворилися в пігмеїв… Кого тільки серед них немає. Навіть прокурори, на що вже святі люди, а й ті попадаються. Про суддів не кажу. Вино усіх рівняє, — горілка тим паче… А одеколон та шампунь — і взагалі…
Віктор Микитович з усієї цієї говорильні уяснив, хто і що перед ним. Біографії можна було не питати. Та і яка вона в нього — мов у курки хвіст. Вчився в школі. Працював у художніх майстернях. Поступив до художнього училища, звідки невдовзі витурили за богему. Звідтоді — життя кіла, колишньої інтелігентної людини, яка двічі побувала на казенних харчах — за махінації з картинами (чужими, звісно) і за тунеядство вкупі з хуліганством. “Середнєарифметичне” цього, і таких, як він, невизнаних талантів.
— Ну, ось що, — сказав нарешті Віктор Микитович тоном, що не терпів заперечень. — Зараз я вас одвезу до матері, ви попрощаєтеся з батьком, якщо встигнете, а завтра о дев’ятій ранку я вас чекатиму в своєму кабінеті…
— На предмет? — вибалушив п’яні очі Чорноморський.
— На предмет залучення до суспільно-корисної праці, якою ви, наскільки я зрозумів, до пуття так і не займалися за свої сорок… з гаком…
— Сорок шість, ви проникливий погляд маєте, нічого не скажеш… Цікавою вийшла у нас розмова, скажу я вам.
— Головне, що корисна.
— Яку ж роботу ви мені хочете запропонувати?
— Директором пивзаводу підете.
— Анекдот!..
Обіч дороги наринали звітрені посіви озимої пшениці, — ачи вистоїть під ударами суховітриці, чи полетить за вітром, як бувало не раз, — стихія здавен полюбляє ці піщані румовища, все життя хлібороб, вважай, живе тривогою і сподіваннями…
Зразу ж за пшеничним полем — Озерянка… Гнуться тополі під вітром, хати стоять, примруживши вікна, як очі, пилюга тече асфальтівкою, достеменно — поземок…
— Весела картина, — відречено мовив художник. — Достеменно, як моє життя.
— Де ваша хата? — озвався вперше за всю дорогу водій, тіластий сивоголовий чоловік, у недавньому минулому — бульдозерист, а тепер, у зв’язку з похилим віком, — персональний шофер…
— Вулиця Садова… А номер… біс його знає, який номер, чи то тринадцятий, чи то тридцятий… Хата під очеретом, єдина на все село. Старий мій любив дивацтва. У ньому щось було — художницьке. Як у багатьох моїм краянців, з якими я розминувся у житті…
— Що правда, то правда, — промовив шофер удруге стиха, так, щоб той, про кого йшлося, не вчув. Але художник мав музикальний слух.
— Я не ображусь, чого там, — крийте, зараз це модно: критика і самокритика.
— Це не модно, а знову ж таки корисно. І сьогодні, і завжди, — Віктор Микитоович.
— Спасибі, товаришу секретар. За науку, і за те, що підвезли… Ми, здається, приїхали…
Віктор Микитович вийшов з машини разом з художником і попрямував до воріт, шлях до яких вистелений був квітами: запізнився безпутній син на прощання з батьком…
Мати трудною ходою вийшла з хати навстріч гостям — і заголосила, запричитала разом з докором на адресу художника:
— Ой, де ж ти пропадав, немає ж уже нашого батечка, годувальника, труженика нашого!..
— Не треба плакати, сльозами горю не поможеш, — заспокоїв художник неньку. — Смерть, як і життя, — діалектика природи…
— Та хоч би приїхав, провів його в останню путь, — голосила мати, витираючи краєм чорної хустки почервонілі очі.
— Не міг… затримали… Важлива робота… Телеграма запізнилася…
Віктор Микитович жахнувся при цих словах: як можна брехати матері в такий момент! Хоч би тут був самим собою, не розігрував бездарно комедії, де за головного героя сам… Віктор Микитович, однак, опанував себе і сказав, звертаючись до вдови:
— Ви пробачте йому, — у житті буває по-всякому… І прийміть, будь ласка, мої співчуття… Я секретар райкому…
— Спасибі вам, — пролебеділа вдова, витерла сльози з очей і мовила з присмутком і надією:
— Зайдіть, прошу, до хати, пом’янути нашого батечка…
Віктор Микитович розгубився. Поминки — це ж сьогодні нерекомендовано… Одне слово, традиція, яку треба забувати. Саме так радив він на нарадах не раз і не два, але тут перед ним стояла вбита горем жінка і відмовити їй було не зовсім просто.
— Спасибі, вибачте, проте я не можу, ми їдемо в радгосп “Київський”.
— Та хоч на хвилину, пом’яніть, хоч би і без спиртного, — зрозуміла вдова складність ситуації. І тут не витримав — озвався подивований синок:
— Які ж поминки без цього?.. Що завгодно, тільки не така наруга над пам’яттю!.. Товаришу секретар, ви як гадаєте?
— Так, як вони, — відповів гість, кинувши поглядом на тих, що виходили з хати. Серед них був і секретар парткому, який, побачивши своє районне начальство, знічено поспішив до нього:
— Здрастуйте, Вікторе Микитовичу… Горе у нас: один з найкращих механізаторів. Ветеран війни і праці…
— Я знаю, — сказав Віктор Микитович. — відходить стара гвардія, закони часу невмолимі. Треба нам подбати про те, щоб ім’я кожного, хто вік свій відробив…
— О, ви цитуєте таку річ! — подивувався художник і зверхньо похвалив районного гостя: — Молодець, товариш секретар!.. А то я знавав одного вашого колегу: стопроцентний тобі фізик і ніякої лірики не визнавав… Щоправда, коли його обрали на Першого, змушений був терміново обзаводитися особистою бібліотекою — купував, що попало, де попало, я, по честі скажу, допоміг йому укомплектувати особисту книгозбірню, яка на сьогодні нараховує десь не менше томів, ніж було у Пушкіна… Хоч, самі розумієте, він…
— Ну, ясно, не Пушкін, — осміхнувся Віктор Микитович. — Я знаю, про кого йдеться… Ви вже йому пробачте таку однобокість, тим паче, колишню.
— То зайдіть на хвилинку, — знову запросила секретаря вдова, не зовсім утямивши, про віщо говорив з ним тільки що її шалапутний синок, якому скоро п’ятдесят, а він і дотепер, прости господи, не при секретареві райкому сказати…
— Звичай велить, — підтримав жінку секретар парткому.
— Але що ж ви п’єте, чим поминаєте дорогого мого, передчасно відбулого в небуття батечка? — уже не матір, а секретаря парткому запитав синок. — Невже ситро? Невже будете, як на весіллі, і тут замість “гірко” — “солодко” казати: не земля пухом — а земля паралоном?!.
— Заспокойся, Петре Павловичу… Ми поминаємо твого батька, нашого справді дорогого товариша, невтомного трудівника… не сиропом, навіть не яблучним соком, а таки гірким напоєм… бо гірка для всіх нас часина…
Тут і Віктор Микитович не зрозумів, який же вихід знайдено в цій незвичній ситуації, якщо поминки безалкогольні, але — напій таки гіркий?..
Разом з іншими він рушив до поминального столу — традиція є традиція, хоч доводилося йому читати про неї, що це — “глупства верх, облудливого верх”… Але автор цього афоризму, виданого ще задовго до Указу, навряд чи мав рацію, навряд чи знав душу народу, який цю традицію давню крізь віки проніс… Може, ще від дослов’янського періоду, про який маємо досить туманне уявлення, а хотілося б, годилося б таки знати, дорогі краяни — і нині сущі, і грядущі, усі ж ми родичі — “найрідніші мої родичі”, — згадалися прості і мудрі слова, що запали в душу змалоліт, коли він, сільський хлоп’як, зачитувався віршами і сам пробував писати — до того часу, як став солідним чоловіком, керівним товаришем, потрапив, як той мовляв, через свою ж таки діяльну натуру — в номенклатуру.
На поминках пили рідину, що її наливано з чайників. Але чаєм вона не була. Це була забарвлена під чай джуга — районований самогон.

VII


Неподалік від лиманського узбережжя, на куті, як мовлять місцеві жителі, стояла невідь-коли збудована хатина, яка спершу була крита очеретом, а тепер красувалася шиферним козирком — нема кому робити очеретяні дахи, перевелися майстри. Призначалася та допотопна будова для мисливого люду, яким узбережжя-кут щоосені кишить, наче птаством у літі, не зважаючи на те, що півострів належить до заповідної зони. Ночують у хатині ті, хто прибуває на полювання дичини в рисових розводдях, що ними славиться район уже років з тридцять. Раніше, коли ще рису не сіяли, хатина була пристаниськом рибаків, а нині вони мають моторні човни, ночують здебільша вдома або ж у морі, коли нагряне путина. Зрідка, щоправда, навідуються й рибалки до свого колишнього табору — так називали хатину й понині, хоч у мисливців для неї знайшлося інше досить таки шмальке слівце — кишло, гніздов’я сиріч для їхнього перелітного зграїська.
І давніше, за рибацького володіння, й тепер чатує той табір-кишло Андрій Федорович Доценко, корінний кутянин, бо ж усе життя його спливло на оцім шматку суходолу приморського, за винятком чотирьох літ війни, коли його поносило й пом’яло по світах — і ворогові своєму того не побажав би… Воював у сорок першому й сорок другому. Двічі був поранений. Потрапив у полон, завезли його в концтабір на території фатерлянду… Кажуть, у пеклі дев’ять кругів — він спізнав не менше… Довго та боляче згадувати все те спізнане на власній шкурі, на власній душі, якої для його мучителів, звісно, не існувало, а вона ж таки жила в його катованому-перекатованому тілі, яке, до того ж, іще й болячку страшну — сухоти — нажило у фашистських могилах для живих, інакше як же ти назвеш бараки, нори і ті днювання-ночування просто неба — в дощ, холод, у спеку, в безводді й голоді… Цур йому, і не згадував би тої муки, але ж голоси з усіх кінців світу нагадують, повертають Андрія Федоровича до його — а чи ж тільки його! — пекельного минулого.
Місцеві слідопити, які дивним чином вивідали про дідове поневіряння у тій далекій проклятій чужині — мало того, що навідують його тепер чи не щотижня, а й через якийсь комітет — чи то профспілковий, чи пенсійний — добилися того, що принесли одного разу дідові радіоприймач, хоч і не найсучаснішої марки, проте можна по ньому слухати увесь світ, що самотній сторож мисливського кишла і робить залюбки — усе ж таки з голосами людей ти не один у цьому безлюдному закуті…
Сьогодні, щоправда, мисливська “вілла” приймає високих гостей із самої столиці — з якої точно, дідові не сказано. Може, з Києва, а може, і з Москви… Приймати і таких гостей Андрієві Федоровичу не первина, тут, як на те пішло, і космонавти ночували, — правда, він тоді не знав, що вони космонавти, — військові льотчики, мовляв, та й годі. Пізніше побачив їхні портрети в газетах — он воно які льотчики-зорельотчики!.. Та це було давненько, щось не навідуються ниньки славні хлоп’ята (по літах вони в онуки йому годяться), видно, в космосі їм роботи багато, не до полювання. А ці, що прибули допіру на ночівлю, не з крилатого племені, по всьому видать — земноводні, як любить повторювати дідів начальник голова районного товариства мисливців та рибалок Іван Васильович Іздебський, у минулому льотчик, а тепер — земноводний, куди ж подітися, літа не ті, здоров’я не кавказьке. Ось і ниньки він лежить в обласній лікарні, відмовило, каже, рульове керування — шия не повертається, а кому ж охота по-вовчи усім тілом повертатися, коли досить поворот голови зробити… Воно і Андрієві Федоровичу вже те рульове керування дається взнаки, не допомагає і горіхова настійка, яка, либонь, добре діє, коли кістки та хрящі молоді, а якщо зі скрипом…
Гості прибули в капітальній стадії, в тій, що буває після ревних посиденьок десь на бережку, вдалині від Указу по боротьбі з пияцтвом. Не випадково ж їхній супроводжувач, особа добре відома в мисливському світі — директор озерянського радгоспу Попруга попередив сторожа пошептом: щоб ні мур-мур, коли буде хто питати за ночувальників і за нього. Зараз щодо цього діла в районі дуже строго. Не один з керівників полетів шкереберть зі свого нагрітого сідлиська за зловживання спиртним і заодно службовим станом. Не раз і чатувальника розпитували про таких: коли приїздив, з ким… Неприємна штука, треба визнати, у ролі свідка ачи й вивідувача виступати. Вольному воля, Андрій Федорович такий принцип здавна сповідував. Якщо, звісно, той вольний не безвольний. Попруга якраз належить до останніх. Не людина — перекотиполе, куди вітер жене, туди й котиться. А вітри сьогодні, що й казати, пронизливі, наче з моря свіжачок…
Андрій Федорович сидить на колоді під єдиним розлогим деревом — столітньою вербою, що росте на причілку “вілли”. При ньому — подарунок школяриків, чи то пак, пенсійного комітету. Саме передають новини. Андрій Федорович день крізь день слухає цю передачу, бо не на безлюдному ж острові живе, усе, що діється в рідному краї, треба знати, як же без цього. Новини як новини, але бувають і не зовсім звичні повідомлення. Ось у їхньому обласному центрі, на площі Героїв Сталінграду (це біля театру, еге ж), сьогодні відбувся багатолюдний мітинг проти агресії Сполучених Штатів Америки в Лівії. Виступали учасники Великої Вітчизняної війни, будівельники, які допомагали лівійському народові споруджувати шляхи, канали, виступали — і його це особливо збентежило — гості із закордону, туристи, які вподобали придніпровський край — їдуть звідусіль, хто х доброю душею, а хто і з озлістю… Саме про це на мітингу промовляла французька жінка-лікарка… Ім’я її видалося Андрієві Федоровичу знайомим, а прізвище він не розчув до пуття — Маржолена… Маржолена… Можна, просто — Лена… Олена… Оленка… Мара якась, не може цього бути… Ім’я ні про що не говорить, ім’я таке належить не одній жінці, либонь, на тій далекій, як зоря в небі, туман у морі — французькій землі… Була вона в його житті насправді чи примрілося, примарилось тієї концтабірної осені в сорок третьому, в ті неймовірні — навіть у сні їх не повторити — дев’ятнадцять днів і ночей, його несказанну одіссею — так називають звіддавна мандрівні пригоди, здійснені несамохіть, за велінням долі, судьби, в яку і віримо й не віримо, а вона ж таки існує, либонь…
Гостя з далекої Франції промовляла не кваплячись, так, ніби згадувала призабуте — а таки згадувала, бо говорила про війну, яку, мовляв, і нині носить в своєму серці, бо принесла вона стільки лиха і вам, і нам… Перекладачка теж з трудом добирала слова — не тому, що згадувала колишнє, а, видать, мову французьку знала не так вільно, як того вимагали обставини… І все ж таки порозуміння там, на мітингу, і тут, на прилиманні, відбувалося без особливих затруднень — зрозуміло з півслова, що ж тут просторікувати: війна є війна, та ще така, як друга світова, Вітчизняна, мовляв, для вас. Та й для нас, хоч ми цього слова не вживаємо… В час війни мені довелося зустрітися з одним вашим солдатом, який потрапив до фашистського концентраційного табору і втік до нас, у Францію, в наше невелике село поблизько залізничної станції, а точніше полустанка… Саме звідти, з полустанка, прибився до нас темної осінньої ночі радянський солдат — ваш земляк, родом він був з-над Дніпра…
Андрій Федорович не йняв віри тому, що вчулося з радіоприймача. Не може бути! Невже справді — вона?!. Стільки літ минуло, скільки змін відбулося у цьому білому, у цьому красному, у цьому неймовірному світі... А виходить, не все проминає, відлітає, забувається...
Він і сам не тямив, як опинився в будинку, де “засідав” директор з високими гостями. Власне, гостей він і не запримітив — бачив тільки в диму від цигарок розчервоніле, розквітле в безумній посмішці обличчя свого верховного начальств — гості приїхали і поїдуть, а директор залишиться. Нараз посмішка на хмільному виду “верховного” згасла, очі його з озлістю втупилися в “сторожа”:
— В чому справа? Я хіба тебе кликав?
— Я сам прийшов без виклику. Мені треба до міста... Притьмом...
— Ні, ви тільки послухайте, шановні гості, як у нас розуміють на низах святе поняття — дисципліна. “Треба... Притьмом...” Словечко яке, прости господи, без словника і не второпаєш спроста... Значить, тут нехай хоч потоп, хоч землетрус, а йому — забагалося до міста. Що там стряслось — без тебе вода не освятиться в товаристві охорони природи?.. Чи, може, по телевізії знову показуватимуть? Наш сторож, аби ви знали, артист!.. Вірші Глазового читав з блакитного екрана, ось так... Він там гастролює, а я йому з радгоспної каси гроші плачу.
Андрій Федорович байдужки сприймав казань директора, його бентежило інше — те, про що він допіру дізнався з радіопередачі, що заполонило його всього, відсторонивши, пригасивши всі інші почування і подуми. Іншого разу навіть директорові не спустив би такого зневажливого тону, образився б не на жарт, а нині стояв перед ним навитяжку, як школяр, пояснював:
— Мені треба в обласний комітет захисту миру... Там зараз перебуває делегація з Франції. Тільки що передавали по радіо. Мітинг...
Тут уже високі гості втрутилися в розмову: а таки вельми цікаві сув’язі появляє нам життя на кожному кроці, ось хоч би й цей вироблений чолов’яга, чи ти бач, його до французів потягло...
— Ви що ж, в ескадрильї “Нормандія-Неман” воювали? — звів рудуваті брови довготелесий. — Чи, може, той... в мбкі чи в макіґ були?..
— Я з нахабами не розмовляю! — черкнув Андрій Федорович, раптово відчувши, як обличчя йому наливається кров’ю.
— Та ви що?!. — звівся гість на повний зріст, опершись обіруч об стіл. — Ви не забувайте, де знаходитесь і хто ви є!..
— Я поїхав до міста... А ви, справді, подумайте, якщо можете ще думати, де ви знаходитесь і хто ви є... Сучі ви сини з керівними портфелями!..
— Не забувай, хто тобі гроші платить! Нікуди ти не поїдеш! — гаркнув Попруга.
— Гроші мені платить держава... А хамства нікому я не прощаю, навіть директорові радгоспу, бо треба насамперед людиною бути, а не портфеленосцем!.. — І вийшов з “гостинної” твердо і рішуче. Директор обвів поглядом гостей:
— “Людина звучить гордо”. З початковою освітою — артист!..
— Освіта тут ні при чому, — статечно завважив бородатий. — Людей, справді, треба поважати.
— Так ми ж і поважаємо... Але ж гості — передовсім, традиція велить: спершу подбай про гостя, потім уже про себе...
Попруга ще провадив щось глибокомудре, на народній основі, не забуваючи при цьому підливати гостям “палива”. Сміх і гріх, колись отак переплутав, не збагнув натяку начальства і привіз опівночі сюди, в “гостинну”, каністру бензину замість очікуваної батареї спиртного...
Очкастий відречено дивився кудись удаль, Попругиного просторікування не слухав, зронив опісля того, як випили ще раз “по маленькій”:
— А справді, що його могло так потягти до заїжджих французів? Не проста ж цікавість сільського чоловіка, знана всім ізмалку. Він де був у війну?
— У війну... — Попруга напружив залишки тверезості в своїй кучматій, гострій, як твердили вчителі колись, голові і сказав по щирості: — Не зовсім я в курсі діла... Здається, дід був десь... Чи то в партизанах, чи то в полоні... А, може, скорше всього, в окупації... Нагород у нього катма... Значки, щоправда, є... Може, він той... За значками гайнув? У нього, як це... вилетіло з голови...
— Хоббі, — підказав бородатий.
— О, точно!.. Хоббі, хоббі!.. — раптом закотив очі під лоба Попруга. — Був у мене товариш... колега... Так ось у нього було хоббі... Мав колекцію смаковитих плашечок на п’ять тисяч... Нема! Ні пляшечок, ні товариша... Тобто, вони є. Пляшечки — конфісковані, а товариш став “громадянином”... Ні, ви мені поясніть: виходить, “громадянин” менше важить, ніж...
— Припиніть тріпологію, — підвівся з-за столу на весь свій куций зріст очкастий. — Ходімте, подихаємо свіжим повітрям...
— Але ж, із пісні слова не вилучиш, — не вгавав Попруга. — Був товариш — тепер став громадянином... А хто ж ми? Хіба — не громадяни?
— На що ви натякаєте? — вискнув довготелесий. Порушена в п’яному патяканні тема пробудила і в ньому спогади не з приємних. У нього теж був товариш, колега притім, зовсім недавно аж загув з висоти, як один байкар зволив написати про таке... З пісні слова, авжеж, не вилучиш — безмірне горе. Міра, правда, тому горю знайшлася: 12 років позбавлення волі. А міг би колишній товариш і під вищу міру підійти — спасибі суддям, змилувались. Де ж таки: цілі вагони поліетиленової плівки “громадянин” загнав наліво: мала вона піти на канал у посушливому степу А пішла — на індивідуальні теплиці під помідори, огірки, полуниці та інші дари “ПК” — підсобного господарства, сиріч — чи не з його щедроносних грядок і ця осьдечки маринована закусь на столі?.. Виходить, маємо не стопроцентний підрив економічної могутності держави, — може, це й зарятувало громадянина від переходу у небуття через вирок народного суду?..
Попруга між тим припрошував гостей на пленер. Що воно таке, він до пуття не знав, але вловлював у ньому якийсь, можливо, й не існуючий зв’язок з пленумом, — і при цьому завзятий атеїст, згадував Бога: прости нам, Господи, наші прогрішення нині і прісно. Останнім часом на пленумах райкому його ім’я згадувалося в не дуже приємному контексті. А оце недавно згадали на обласному зібранні. Хмуриться, хмариться, товаришу, Попруго, небавом гряне грім...
На пленері теж хмарилося, і хтось із гостей констатував цей факт, навіть про грім згадав, цитуючи когось із класиків: “Буря б, чи що, прогриміла б”... Кого і що він має на оці?..
— На ранок розпогодиться, — поспішив запевнити Попруга високих гостей, ні з того, ні з сього запропонувавши:
— Скупаємося, щоб просвіжитися. Ця затока, що перед нами, має зцілющі властивості. У ній брому і йоду не менше, ніж у Мертвому морі.
Довголесий безпристрасно вирік:
— Я давно знав про ваші романтичні завихрення, але вперше оце бачу їх на власні очі...
— Які там завихрення! — щиро зітхнув Попруга. — Раніше було... до указу... А тепер пий — і оглядайся... Думаєте, сторож зі зла не накаркає? Ну, та нам не вперше виходити сухими з води!..
Він і довголесий уже роздяглися до цурки і, поблискуючи незасмаглими частинами аж ніяк не однакових торсів, бурхнули з мостика в розхвилену воду йодистої затоки. Бородатий одначе купатися не став. Усьому мусить міра. Солідність передовсім. Ще не вистачало, щоб він, міністерський чин, світив голим задом перед якимось там директором радгоспу...

Читати далі >> 4 >> 5 >> 6 >> 7 >> 8 >> 9 >> 10