Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 29.04.2017, 19:30
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи отримали Ви корисну інформацію на нашому порталі?
Всього відповідей: 34

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Квітень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Братан М.І. Танго над лиманом -10

1 << 2 << 3 << ... 7 << 8 << 9 << Читати спочатку

XXII


Зграйка заморських відпочивальників майже що в костюмах Єви і Адама, з шумом, гелготом вибиралася по металевих сходинах від лиману до своїх дощатих кубелець на прискалку — надійшов час обіду і пообіднього сну. Співрозмовник Андрія Федоровича завважив ту процесію і докинув, ніби між іншим: — Вам до пані Маржолени? Онде вона, найстрункіша поміж струнких, лівий будинок скраю. Одна живе, без супровідника, у двомісному номері.
Він ще говорив щось, та Андрій Федорович уже його не чув, зашуміло в ушах від одної думки про те, що перед його очі за хвилину-другу може постати вона — через стільки літ, хто б міг подумати! — але ж чи направду там, у крайньому будиночку зліва, оселилась нині та, чий образ було, здавалося, навік примерк у його душі, і сама його душі закоржавіла, знебулась, але ж трапилось неймовірне!!
Андрій Федорович, як сновида, побрів непевною ходою до крайнього дощатого будиночка зліва, котрий мало не вріс у брунатну глиняну скелю, напіврозмиту дощами, не пам’ятає, скільки він — довго чи притьма — дістався того осідлиська, але ось уже й воно, рипкі дерев’яні східці ведуть коридору, двері до якого напіввідчинені… Зупинився перед ними, нерішуче постукав задерев’янілими пальцями в облуплену деревину одвірка, боячись, аби, стукаючи в двері не родзяпити їх — там, за дверима, — жінка.
З кімнати — ніякого згуку. Постукав знову, прислухався й почув наяву, як шумує йому кров у скронях, у серці.
— Йес, йес, — почув урешті збуджений жіночий голосок, за хвилину двері відчинилися — і перед ним постала в недбало накинутому халатику густо засмагла, видать, уже на таврійському сонці… Помилки бути не могло — роки не вигасили чару її незбагненних очей, хоч в обличчі й змінилася, вматеріла, але не настільки, щоб не міг він пізнати…
— Вам… хто… необхідно?.. Хто ви є?
Видихнув, ледь подавивши спазм у пересохлому горлі:
— Маржолена…
— Я, — відказала вона по-французьки, скинула своїми невигаслими, голубими-голубими, притьма сплеснула жадливими руками:
— Мамма міа!.. Анрі?..
І тут не витримав той, кого через стільки літ наречено так, як тоді, — в сорок другому, — по-французьки, тепло і ніжно, пристрасно, — Анрі — Андрій винувато осміхнувся і витер очі тильною стороною запиленої правиці… А вона, бачачи те, опалила його білоблисною усмішкою і кинулась йому на груди!
— Мамма міа!..
Єдвабний халатик її розкрився, вона ж і не здумала застебнути, — невеличкі тужаві, як і в юності, груди паморочливо наринули на його заціпеніле тіло. Злилася з ним в нежданому буйному поцілунку, що тривав невідь-скільки, — отямився тільки після того, як вона, крізь сміх і сльози випитувала:
— Це є ти?.. Живий? Звідки приїхав?.. Говори, кажи… Анрі! Андрійко! Правильно я кажу?..
— Правильно…
— Це не можна повірити.
— Цьому не можна повірити. Це, справді, — наче казка.
— Говори, говори… Як ти живеш?.. Чим… як це… зайнятий?.. Ні, тобі треба… як це… умитися… Присядь, а я наточу води у ванну.
Це була та і не та Маржолена. Очі, усмішка, родимка на підборіддячку, незбагненна вільність у руках, відкритість серця і душі (ачи це не одне й те саме), — таке в ній було тоді, є і нині, але ж наяву і відміни. Напрочуд збереглися її колишні принади, та все ж — чи це йому здається? — немає вже безпосередності, яка заполонила його там, на межнику життя і смерті, в повнім невіданні того, що на тебе чекає завтра, за годину, за мить… Щось було в цій красовитій неодквітлій жінці артистичне, нібито й справжнє і разом з тим — надбане, якщо не сказати — награне. Але ж минуло більше чотирьох десятиліть звідтоді, як доля подарувала їм, — вірилось: обом таки, не одному йому, — неповторне свято близькості, злиття в одно, назвати його блаженством — не зовсім те, — який же час був, які сум’яття переживані!.. Дякувати Богові, пережили…
— Чого мовчиш?.. Роздягайся, скидай сорочку. Давай, я допоможу тобі… Та не соромся — не будь хлопчиком… Скільки це тобі?.. Онуків маєш? Чи і правнуки вже є?
Маржолена щебетала, пересипаючи мову французькими, німецькими і українськими словами, — готуючись до поїздки в Україну, вона запаслась певним лексиконом цієї справді дивної країни, про яку вона давно знала, але знала дуже мало, майже нічого, окрім того, що десь тут жив і. виявилось, живе!..
— Боже, який же… гроз… великий!.. А тільки… Чому ти не дбаєш про себе?.. У тебе є сім’я?
— Одинцем доживаю віка… Хто про мене подбає. Та й що значить — про себе дбати? Масаж робити, чи що?.. Живу — і слава Богу.
У ванні вуркотала вода, а вона, подавши йому рушники і халата (звідки взявся чоловічий одяг?), стала перед ним, видивлялася, промінилась тим призабутим сяйвом молодих любощів, яке він тільки раз на віку і звідав.
— Я гадала… пробач мені… на війні як на війні…
— Поховала мене?
— Як це — поховала?..
— Вважала, що я неживий…
— Ти для мене — тільки живий, тільки молодий…
— Але ж зараз перед тобою — дід, старигань.
— Дід — так, старигань — це старик?
— Мені перейшло на восьмий десяток…
— А мені через рік — шістдесят. Стара, як світ…
Вона зайшла у ванну, почаклувала там туалетними — французькими ж, певна річ, — парфумами і, осміхаючись, якось тепло, по-домашньому припросила:
— Заходь, відсвіжись, а я наготую на стіл… У мене є “Наполеон”, пив таке?
— Мені вже не до “Наполеона”, треба щось від склерозу…
— У нас від цього є гарні ліки — тонакан… Але “Наполеон” кращий за них.
Підійшла, розпашіла, дихнула в обличчя невідомими пахощами і звично припала до його шорстких, порепаних.
— Бувають дива на цьому світі.
— Це більше, ніж диво, — відказав Андрій Федорович і пішов у душову, не пам’ятаючи, коли й де приймав подібну процедуру, — у пансіонаті їхньому душ не діє від самого початку його існування, та й потреби особливої нема в ньому — море поряд.
Струмені холодної води остудили його розгарячіле тіло, він залюбки змив із себе не лише дорожній пил, але й наліт прямо-таки юнацького сум’яття від того, що сталося. Здається, він починав увіходити в звичну колію свого пенсіонного існування, де забудь усякі хвилювання, тим паче пристрасті, — відкозакував і то не тепер — давніше. Де ти була років з двадцять тому, незбагнення моя відрадо, казко з воєнного лихоліття, дарунок самого Бога, замежної, справді божистої землі, хоч і наша, прости Господи, не така вже й загублена для тебе.
Розітершись після купання шорстким пашистим рушником, він знову у якомусь сум’ятті дивному ступив до світлиці, де біля застеленого білосніжною скатеркою столу звично, по-жіночому любо клопоталася Маржолена.
— Гребінець десь посіяв, — провів п’ятірнею по сивавому, не до кінця облізлому чубові.
— Зараз я тебе опорядкую, — схаменулася Маржолена і власноруч жіночою розчіскою заходилася “опорядковувати” його солодко зачумлену голову.
— Сивенький… Ну, та цього дарунку швидкоплинного часу не оминути… Але чому в очах теж… сивина?? О, війна!..
— Хвалити Бога, що вижив, — зітхнув Андрій Федорович. — Та й те, що до сивини дожив, — це також дарунок долі… А що тебе зустрів знову — це і взагалі!..
— Все, все, сідай, будь-ласка, давай вип’ємо і помовчимо… Наливай. Як добре, що я захопила цей бальзам і що його не знищили мої однопляжники.
Усілася напроти нього, видивлялася, грала небово-чистими, радісними, але водночас і чимось опечаленими.
— Анрі, Анрі… То який же тост?
— Не вмію тости говорити.
— А ти скажи, скажи…
— За ту і за цю зустріч. Хіба цього мало?
— Багато, дуже багато!.. До дна!
Коли налито було вдруге, вона присіла до нього, осміхнулася відьомськи-чарівливо:
— На брудершафт!
Цілувала, милувала, як і тоді, на горищі, як у нічному лісі, при тому рокованому прощанні — може, навік… І диво з див: у ньому, струдженому, вимордованому життям, прокинувся давній призабутий вогонь. Обняв її, наче в ті давні дні і ночі, і вона з радістю й надією запитала пошепки:
— Повернемось в те незабутнє безум’я? Їй-богу, ми ще живі, Андрі.
— Живі, — відповів подивований і собі, і їй. — Спасибі, що ти є, спасибі, що відживила мене…
І як тоді — на горищі… Боже, невже це не сон?! Якщо і сон — хай притьма не кінчається. Спасибі, що ми є…

Віктор Микитович застав Попругу на кучугурищі, посеред поля, яке знову засівали цього разу житом, — чорна буря вгамувалася, і головний агроном звелів не дати заглухнути полю Долинського, як тепер називали царину, де зустрів останню мить старий механізатор. Розпорядився він робити це, не порадившись із директором, — Попруга якраз лежав у лікарні, — і ось тепер, повернувшись до радгоспу, хазяїн вичитував свого баламутнього заступника.
— На що ви сподіваєтесь, хочете природу підкорити, мічурінські авантюри продовжити? Гадаєте, чорні бурі не повторяться? Зерно і гроші, і віру людську на вітер викидаєте.
— Ну, щодо віри, то ви, пане директоре, загнули.
— Я не пан!
— Але ж і не товариш.
— Говоріть, та не забалакуйтесь!.. Наказую: зупинити агрегат!..
— І не подумаю.
— Хто тут директор: я чи ти?
— Ніхто! — черкнув, підвищивши голос, Шурдук. — Немає у нас директора — фікція одна!.. І прошу на мене не “тикати” — я з вами свиней не пас, громадянине Попруго!
— Це що — натяк на загратну перспективу? Будь спок, громадянином я не стану!
— Оце так зізнання! — від щирого серця, весело і вдоволено засміявся Шурдук. Попруга вибалушив очиці — він що, гумору не розуміє?!.. Але до біса гумор, коли до них на повнюму газу підкотила “Волга” Першого, і Віктор Микитович, рвійно відхиливши дверцята, сягнисто зближувався до них, антиподів — так називав їх раніше, зараз ще більше міг упевнитися в цій характеристиці.
Слідом за Віктором Микитовичем ступав... Не може бути — та ж сторож “вілли”, “білої хати”! А йому що потрібно на цьому піщаному терені — приморської лагуни замало?
Віктор Микитович привітався, не подаючи руки нікому, запитав головного агронома:
— Вирішили стояти на своєму?
— Відступати немає сенсу. Луги конче потрібні.
— А що ж — супротивники?
Попруга стенувся, поморщився. Он як, секретар уже про мене множину вживає!
— Супротивник один, — чесно і беззлобно відказав Шурдук. А Віктор Микитович, звертаючись лише до нього, провадив:
— Мені сьогодні дзвонив ваш науковий куратор. Цікавився, як справа на цьому полі. Мені, признатися, за іншими клопотами було не до залуження пісків... То що вам потрібно?
— Насіння. Сіяти нічим. Вирішили: жито.
— Хто ж посеред літа жито сіє! — приснув докором Попруга і, несподівано для співрозмовників, запалив папіросу, — до цього ніхто його не бачив з-поміж курців. “Переживає, паршивець,” — подумки відзначив Віктор Микитович, не пригадуючи, де він і коли вичитав таку лайку, яка нівроку, поза всяким сумнівом пасувала до Попруги.
Віктор Микитович, за освітою зоотехнік, з практики знав, що, справді, оптимальний термін сівби для жита... здається... вересень, передосінь, а не літо. Однак для певності він вирішив запитати у старожителя, — виросте жито, посіяне в сквар, чи не виросте.
Андрій Федорович, якому це питання було адресоване, був малослівним:
— А падалишню коли сіють? — відповів питанням на питання.
— Падалишня є падалишня, — єхидно осміхнувся Попруга.
— От іменно, — головний агроном теж закурив, але він був курцем запопадливим ще зі шкільної лави, — сам не раз у тому зізнавався, картаючи себе за безволля, не проти, мовляв, полікуватися в екстрасенса, аби тільки допомогло.
Андрій Федорович тимчасом відречено попростував виметеним бурею полем, яке, власне, ще полем не стало.
Головний агроном несамохіть пішов слідом.
Попруга осміхнувся якось бездумно, безтурботно, запитав Першого:
— Де це ви підхопили цього заблуку?.. Учора полишив без дозволу сторожування, подався шукати якусь француженку...
— Даремно ви так, їй-право, — завважив Віктор Микитович. — Він, може, молодість свою шукав, і то не таку, як у нас із вами, — обпалену війною, мічену тортурами, але десь таки і осяяну любов’ю, як спалахом блискавки в горобину ніч.
“Ох, же й романтик ви, товаришу Гладун!” — подумав Попруга, а вголос проказав:
“Та й поїдем доганяти літа молодії...” З пісні, звичайно, слова не вилучиш, але я знаю одне: кожен мусить пам’ятати, хто він був і хто він є.
— А хто ж таки він, оцей чоловік, що ніби зливається з полем?
— Сторож.
— Чого? Кого? Ви хотіли сказати: наших з вами інтересів? — Віктор Микитович пильно поглянув на Попругу — здається, і знає він цього чоловіка, і не втямить до пуття — що він таїть у собі, хоч би й за оцим запитанням.
— Нічого відрадного для вас не повім... Партія, котрій ми вірно служимо... (“Цинік, страшний цинік”, — подумав Віктор Микитович) у найближчому часі накаже довго жити...
— Що?!.
— Чого ви дивуєтесь? Як любить повторювати Мічений, процес уже пішов. Онде в одному обласному центрі тисячі відчалили від партійного причалу.
— В нашому районі — жодного відступника не знайшлося!
— Знайдуться. Є ж уже рухівці, будуть і націоналісти, хоч рухівці — це ж вони і є...
— О, та ви неабиякий політик, я й не знав.
— Не кепкуйте. Ми з вами в одному човні, нерозлийвода, як давніш казали.
— Ніяка демократія не запанує, поки господарями становища є директорський чи головинський корпус. На нас тримається все — і партія, і союз, який уже валиться... Прибалтика, Грузія..., Молдова... Та й наша ненька... — Попруга примовк, знову тицьнув у рота цигарку, нервово прикурюючи від сірника, що його задував вітер.
— Ну-ну, продовжуйте...
— “Крушенія не избежать, хоть кто-то будет возражать”, — заговорив Попруга чиїмось віршами. А далі, перейшовши на прозу: — І ось тоді, коли опинимось біля розбитого корита, без мене, Попруги, і таких, як я, вам ніяк не обійтись, бо ми — той горішок, який не розкусить жодна демократія, ми — найбільш надійний продукт системи, котра валиться, мов глиняний колос.
— Досить! — різко обірвав Віктор Микитович тираду Попруги і після передиху, зовсім іншим тоном. — То що ви з цим лугом робити намислили?
— Ви ж чули нашого Вільямса.
— Чув... Але чув і голос інший. Дзвонили з обкому. Столичні меліоратори таки всерйоз хочуть мати тут колективні сади.
Попруга хижакувато осміхнувся і проказав цілковито серйозно:
— Це те, що й необхідно було довести. Закон земного тяжіння діє! Ми з вами — в його орбіті.
— Є ще ж інші закони, які — проти нас.
— Юриспруденція? Вона поки що теж — на нашому боці. Який прокурор піде проти?..
— Що ви маєте на оці?
— Ще нікому ніде ворон воронові ока не виклював.
— Ну, ж і пройдисвіт!..
— Хто?
— Той, що вигадав цю приказку.
— Так народна ж!..
Розмова на цьому увірвалося, — бо ж саме надійшли до них Шурдук з Андрієм Федоровичем. Сторож “вілли”, як і донині, мав нетутешній вигляд.
— То поїдемо, Федоровичу, підвезу, — немовби нічого не трапилося, якомога жвавіше запропонував Віктор Микитович і до Попруги:
— За годину чекайте на мене у конторі — продовжимо розмову.
Дорогою до “білої хати” Віктор Микитович таки не витримав — запитав мовчазного пасажира:
— Журитесь чи згадуєте?
— Мізкую, — не зразу відповів Андрій Федорович.
— Над чим, якщо не секрет?
— Як би його — до Франції виїхати...
— Та ви що?!. Даруйте, в такому віці... Яка потреба?
— Проста: хоча б на схилку віку пожити по-людськи. Без “білої хати”... Без Попруги...
— Без мене?
— Я цього не сказав.
— Подумали.
— Людина людині — друг, товариш і брат... Так говорили, просторікували, а насправді вважали і вважаєте бидлом...
— Неправда! Звідки у вас це зло? Ви ж добрий чоловік, Федоровичу!..
— А ви?..
— Ну, спасибі... Не чекав од вас такої дяки.
— Я не про вас особисто. Ви, може, й добрий, та все одно мене ж на Попругу не проміняєте...
“Невже підслухав нашу розмову?” — подумки запитав себе Віктор Микитович і сам же відповів собі. — “Не могло цього бути. Але від цього тобі, товаришу секретар, не легше.”
Відтак до самої “вілли” їхали мовчки. А, розвітуючись, Андрій Федорович подякував і перепросив — з усього видно, по щирості:
— Вибачайте, коли що не так...
— Все так. Маємо те, що маємо, — відказав у задумі Віктор Микитович.

На куті, як і серед степу, мело і порошило, навіть близькість моря не остуджувала непогамовний пал “афганця”. На душі теж було завійливо, гнітливо, — достеменно, як у шалені літа маленства, коли навіть під час отаких-от бур доводилося збирати в полі колоски, аби родина взимку могла вижити... Якось виживали... А в школі співали щодуху: “Розливається пісня луною, розцвітає заможне життя”... Як це Андрій Федорович сказав: вважали і вважаєте бидлом... Але ж вибився він, партійний лідер, і чи тільки один, — з того бидла. А ким став — ось питання. Ким?..
Завтра, на засіданні бюро обкому, де йому звітувати, либонь, теж будуть говорити про його переродження або ж і виродження. Покари не минути — три шкури злуплять, не інакше. Запасайся валідолом, — вважай, колишній секретар райкому.
Був, одначе, певен — до конфлікту з кримінальним кодексом справа не дійде. Не він перший, не він останній. Та ж і судді не безгрішні, він бо знає. Перемелеться — влаштують на іншу посаду. Ворон воронові ока не виклює.

1987-1995 рр., м. Херсон


Сповідуючи істинні цінності

З того тепер уже далекого 1961 року, коли надруковано першу збірку поезій Миколи Братана “Смаглява Таврія”, з-під його пера вийшло понад 40 книжок різних за жанром, але споріднених у головному: сказати правдиве і щире слово про час і про себе. Він не “виписав — виспівав свою Таврію” (М.Шевченко), а через Таврію, через тавричан — головних героїв його прозових, поетичних і драматичних творів сказано багато й про світ, в якому живемо ми, жили наші предки і в якому жити нащадкам. “Хто читав Братанові вірші й прозу, — зазначав Володимир Лучук, — той відчув запахущий аромат його таврійської своєрідності, степового подиху української мови…”
У жанрах поезії й прози майстер слова починав малими формами. Слід зазначити, що із малих форм прози Микола Братан більш полюбляє нариси, серед яких родзинкою солодиться його прекрасний нарис “Сила любові”, присвячений визначному письменнику сучасності Олесеві Терентійовичу Гончару.
З виходом у 1981 році роману “Бережина” українські читачі заново відкрили для себе своєрідного прозаїка. Автор твору вперше спробував відійти від соціалістичного реалізму, і персонажі роману вже не мали таких чітких кордонів щодо поділу на позитивних та негативних героїв. Відомий майстер роману Федір Залата залюбки привітав “романний дебют” свого земляка. Та головне, що своє слово про нього сказали і читачі. Його прозові твори не залежувались на полицях книгарень та бібліотек.
Духовний світ Миколи Братана вимагає від нас особливої настроєності, що прилучає до чогось такого щасливого і первозданного, забутого, але художньо закованого в слові.
Останнім часом письменник плідно працює в жанрі поетичної драматургії, але й понині звертається до прози. І ось після тривалої, на наш погляд, перерви Микола Братан видає друком чергову прозову річ — роман “Танго над лиманом”. Характерною ознакою його можна визначити гостре відчуття часу, в якому перебувають герої твору. І це при тому, що оповідь іде розлого й вільно, природно. А досягає автор цього за рахунок віртуозного володіння словом, синтаксичного розмаїття, побудови сюжету твору.
Не може бути непоміченим глибоке знання автором життя. Всі колізії, що розгортаються в романі, сприймаються живо і достовірно.
Прозові твори Миколи Братана (а це вже четвертий) несуть у собі ознаки життєвої наповненності, почасти доброго гумору. А тому сприймаються ситуації буденності як жива реальність.
Особливу роль у творі відіграє деталь. Вона іноді в алегоричній формі розкриває суть тієї чи іншої ситуації, лягає суттєвим штрихом на портрет того чи іншого героя.
Радує й те, що новий роман викристалізовує складні проблеми і суперечливого, і складного, і несподіваного нинішнього часу. Ніби перевіряються на міцність істинні людські цінності, заради яких, нам думається, і писався цей твір.
За обсягом роман негроміздкий, але, зважуючи на щільність і вагомість, на багатоплановість сюжетної лінії, на розмай характерів можемо тільки порадіти за те, що подібний твір, зрештою, відбувся.
Чи не найголовнішою цінністю роману є сповідування справжніх цінностей, боротьба проти духовного зубожіння. Сьогодні, як повітря, потрібні такі твори, — не хлібом єдиним жива людина.

Валерій Кулик,
член Національної Спілки письменників України,
Олег Олексюк,
голова Херсонської обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка