Вітаємо Вас, Гість!
Неділя, 24.09.2017, 21:21
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

За якою інформацією Ви прийшли до нас?
Всього відповідей: 109

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Анатолій Анастасьєв. Запалення серця -5

1 << 2 << 3 << 4 << Читати спочатку





Зарубки пам’яті



Дивна річ пам’ять людська. Вона відфільтровує події нашого життя, закарбовуючи важливе і стираючи меншовартісне. Завдяки цій властивості без особливого напруження згадую епізоди різних літ.


1944-й рік


Мені ледве виповнилося чотири. У нас на подвір’ї стоїть танк. Свій, радянський! Немов мурахи обліпили його дітваки. Хтось із бійців підсаджує і мене малого на броню. Тим часом у хаті жінки викопали під вікном великий бутель вершкового топленого масла, яке пролежало у схованці всю ворожу окупацію, десь роздобули борошно і тепер печуть млинці та частують ними дорогих визволителів.
Танкісти ходять селом, напитують бензину. Треба наздоганяти фашистів, а паливний бак танка майже порожній.
— У нас є... отам у стайні під сіном, — радію я, що можу догодити цим хорошим дядькам. Я ж не знав, що ту каністру бензину, ризикуючи життям, мама украла в німців. Бійці похвалили мене і мама не сварила. Хоча я бачив, як в очах у неї бриніли сльози. Шкода було бензину, але він потрібніший для фронту, для перемоги.


* * *


Знову у нашій хаті повно жінок. Всі плачуть, а найдужче — моя мама і старші сестри Ліда й Марія. Листоноша принесла звістку про батька: “Загинув смертю хоробрих”.

1945-й рік


Погожий осінній день. Біля школи збираються люди. Сюди привели двох німецьких вояків. Війна давно скінчилась, а вони переховувались у тернику посеред поля. Всі дивляться на них з цікавістю, але без злоби. Навіть співчутливо. Хтось подає німцям варену картоплину, хтось качана кукурудзи. Люди все ж таки...


* * *


У нас велика радість. Отримали листа від батька. Виявляється — він не загинув смертю хоробрих, а тяжко поранений і непритомний потрапив у полон. За це після визволення його не пустили додому, а послали на Донбас добувати вугілля. Добре, що не в глибину сибірських руд...


1946-й рік


Їдемо на Донбас до батька. Безкінечні пересадки з одного поїзда на інший, ночівлі на залізничних вокзалах. Спимо на клумаках. Вже не зима, але ще й не літо. Вночі проймає холод, вдень відігріваємось під квітневим сонцем.
Нарешті прибуваємо до міста Чистякове (нині Торез). Зустрічає нас худющий чоловік у брудному шахтарському одязі. Це мій батько. Знайомлюся з ним вперше. Коли його забирала війна, я був немовлям.
Поселили нас у якомусь великому бараці разом з такими ж “штрафниками”, як наш батько.
Відгородилися від інших старими ковдрами і простирадлами. Так і живемо у людському вулику. У другій половині бараку — молоді хлопці, ще не сімейні. Я подружився з ними. Вони вчать мене читати, писати і малювати. Тексти для читання вигадують самі. Не те, що у Букварях.


* * *


Живеться нам дуже скрутно. Все більше дошкуляє голод. Відразу за бараком — пшеничне поле. Врожай там вже зібрано, але поле охороняється. Зібралося нас кілька хлопчиків і дівчаток — ідемо по колоски. Страшно, але голод — не тітка. Не встигли пройти до середини поля, почули постріли. Втікаємо. Якась жінка з рушницею наздоганяє нас. Все це помітили з вікон бараку. Кілька хлопців кинулися на виручку. Відібрали у жінки рушницю, а саму її добряче відлупцювали. Голод і злість потьмарили розум — усім...


* * *


Нам дали квартиру у двоповерховому будинку поруч з казармами німецьких військовополонених. З вікон другого поверху спостерігаємо, як фрици щоранку умиваються біля водорозбірної колонки, а потім строєм ідуть до їдальні. Не важко уявляти, як вони харчуються. Кухарі щодня викидають на смітник порожні банки з-під консервів. Ми, хлопчаки, підкрадаємося до смітника і вишкрібаємо з банок паличками залишки тушонки. Це ж така смакота, але не наївшись — не налижися...


* * *


Під нашим будинком — великий підвал. Сюди завозять на зберігання різні овочі і фрукти. Німці заносять їх корзинами. Я підкрався і вхопив з корзини огірка. Але втекти не встиг. Німець спіймав мене за вухо і боляче крутонув. В цей час з другого поверху опускалася східцями моя мати. Вона розлючено накинулася на німця з кулаками і той втік у підвал. Після обіду до нас додому прийшли два німці просити вибачення за свого камрада. У них, мовляв, у Німеччині красти — великий гріх, ось він і не стримався.
— А грабувати цілі народи вам не гріх? — запитала мати. Фрици похнюпились і пішли геть...

1947-й рік
Постійно хочеться їсти. Хліб, крупу, олію видають по картках крихітними нормами. Рвемо молоду лободу, варимо і їмо. Горе тому, хто загубить, або в кого украдуть картки. Наш сусід через це зарізав дружину і двох дітей, а сам повісився.


* * *


Восени мені до школи. Перший раз у перший клас. У мене ще немає ні Букваря, ні зошитів, ні ручки. Беру вдома відро, кружку і йду до затопленої шахти Кіселівки, поблизу якої б’є джерело холоднючої води. Набираю піввідра (повного не підніму) і несу на базар. Продаю по 10 копійок за кружку. Купують. Хто, аби втамувати спрагу, а хто, співчуваючи мені. До школи 1 вересня іду при повному споряджені.


* * *


Зима. Тріщить мороз. Батько, повертаючись додому з забою, несе на плечах величезну брилу антрациту. Іде і від вітру гойдається. Виснажений — далі нікуди.
У нас у плиті вугілля горить вдень і вночі. Хоча голодні, зате у теплі.
Хліба у місті не вистачає навіть по картках. Мати посеред ночі іде в чергу. Будить нас і прощається, бо не знає, чи повернеться живою. Щодня у чергах за хлібом когось затоптують. Батько теж прощається, ідучи в забій. Мимо наших вікон щодня несуть загиблих шахтарів. Смерть косить людей, як на війні.


1948-й рік


Слава Богу, якось перезимували. Батько повернувся додому з радісною новиною. Його нарешті відпустили з шахти. Збираємося в дорогу — на рідну Херсонщину.


* * *


Село Новопетрівка. Батьків батько, а мій дід Василь чотирьох синів випроводжав на війну. За всіх молився і всі вціліли. Тепер ось мої батьки з нами, трьома дітьми, і дядько Михайло з дружиною та двома дітьми, з’їхалися до одного казана. Як у того Омелька — невеличка сімейка.
Ми хоча й малі, але не хочемо бути у діда нахлібниками. Цілими днями рачкуємо на грядках тютюну, вириваємо бур’яни. Тютюн вирощується на продаж. Він нас годує. Голод ще дає про себе знати, і дід Василь всі продукти тримає під замком. Сам видає щоранку борошно на коржі, на галушки чи затірку. Дехто в селі насміхається, мовляв, скнара. Але ми розуміємо: аби не дідова скнарість, навряд чи й вижили б.


* * *


Батько поїхав шукати роботу у тих краях, звідки пішов на війну. Влаштувався тимчасово завідувати током на одному з відділків радгоспу “Калініносільський”. Потім — вантажником на зерноелеваторі, що неподалік від села Тягинки Бориславського району, де живуть батьки нашої мами: дідусь Микола з бабусею Катериною. Переїздимо жити до них і потрапляємо з вогню та в полум’я.


* * *


Дід Микола — потомственний рибалка. Виріс на Дніпрі. Рятують нас від голоду ного улови. Але дід уже старий і йому важко рибалити щодня, аби прогодувати всіх нас. Бабуся Катерина постійно бурчить на батька: то не там став, то не там сів. Все, як у приймах.


* * *


Батько знову поїхав шукати роботу. Цього разу у радгосп “Більшовицький наступ” Великоолександрівського району, де завідував до війни базою нафтопродуктів. Прийняли на другий відділок заправником. Їдемо туди на постійне місце проживання.


1949-й рік


Село Садок — кілька хат з покрівлями під черепицею і соломою, та ще півтора ряда землянок з присліпуватими вікнами. Посеред села — глибокий колодязь, з якого воду качають конем.
Дивно, чому Садок, якщо дерев майже немає? Виявляється, їх вирубали частково окупанти, а решту фруктових дерев вже по війні було обкладено податками і садківчани самі позбулися їх. Тільки невеличкий довоєнний парк зберігся біля довгої хати, в якій мешкає з родиною шкільний учитель Михайло Гаврилович Куценко і розмістились контора радгоспного відділку, клуб і школа. Одне слово “хата-школа-клуб-контора”.


* * *


Така іронія долі. Працював у Садку заправником Федір Кравець. Його посадили за клунок зерна до в’язниці, а мого батька прислали замість нього заправляти пальним трактори і комбайни. І поселили нас у Кравцевій землянці. Ми в одній половині, а господарі — в іншій. Господарі — це вчителька Надія Михайлівна з малим сином і свекрухою. Чоловік Надії Михайлівни Володимир Федорович Кравець десь далеко служить у Червоній Армії.


* * *


За таких умов наше життя стає нестерпним. Хоча за нашим батьком перед Кравцями немає ніякої провини, але... Тимчасово пожити у невеличкому сараї пускає нас дядько Хлавян Мелих. Сам він живе поруч у землянці. У нього з дружиною Катериною — три сина і дві дочки. До слова, один з його синів, Віктор нині живе у Києві. Він, як і я, давно пенсіонер. Ми часто спілкуємося з ним по телефону. Двічі з дружиною Любою він побував у мене в гостях у Великій Олександрівці.


1951-й рік


Нам виділили квартиру у хаті під одним солом’яним дахом з Самойленками і Логвиненками. Я вже у п’ятому класі Борозенської школи, до якої від нашого Садка — сім кілометрів. Збираємося до схід сонця край села і прошкуємо через Федорівку, від якої крім назви лишились розвалля, що кишать степовими гадюками. Старшокласники ідуть попереду і позаду, а ми під їх наглядом. І так щодня, за будь-якої погоди.
Нарешті зимові канікули. Маємо домашнє завдання написати, як їх проведемо. Наш Садок потопає у снігових заметах. Роздолля для дітвори. А я забрався на горище і виконую домашнє завдання. Пишу про все, що бачу і чую. Виходить прикладно:
Чути стукіт молотка,
Аж двигтить вся хата,
То Самійленко Іван
Робить самоката.
Таким чином написалася вся розповідь. Вчителька української мови та літератури Ніна Варламівна похвалила і поставила п’ятірку. Від задоволення я ніби аж підріс.


1953-й рік


Літо. Аби я не бив байдики, батько пристроїв мене охороняти вдень нафтобазу. Робота — не бий лежачого. Пробую писати вірші. Написав цілу поему. Та таку, що позаздрили б навіть Микола і Володя, яких достроково випустили з в’язниці і примусово працевлаштували у нас на відділку. Це я у них навчився такого жаргону. Батько знайшов мій зошит і спалив, а мене відлупцював.


* * *


Жнива. Батько вночі заправляє трактори і комбайни. Додому повертається на світанку. Цього разу чомусь у супроводі дільничного міліціонера Миколи Сокура і двох молодих садківчан. Прізвища не буду називати, щоб не ганьбити їхню рідню. Вони обнишпорили всю хату, шукаючи крадене зерно. Заглядали навіть у горшки. Не знайшли нічого, але батька забрали і повезли до райвідділу міліції.


* * *


Наступного дня збираємося нести батькові передачу. Близькі і далекі сусіди зносять, що у кого є. Навіть тітка Ярина Ворониха, в якої шестеро дітей, а чоловік загинув на війні, принесла чорного коржа: “Передайте Миколі Васильовичу...” До райцентру майже двадцять п’ять кілометрів. Вирушили по обіді. Мама, сестри і я. Не встигли і на кілометр відійти від села, як побачили попереду постать, що наближалась. То був наш батько. Кинулися йому на зустріч і в обійми.


* * *


Все село дивується. Небувалий випадок: чоловіка спіймали з двома лантухами зерна і відпустили на волю. Інші за жменю сидять у в’язниці... У Садку поважали мого батька за спокійну і розважливу вдачу, за готовність кожному допомогти порадою, написати кудись заяву чи листа. Його авторитет ще зріс, коли дізналися, як йому вдалося посміятися над недолугим міліціонером та його добровільними поплічниками.
— Повертався я із степу додому, — розповідав батько на допиті у райвідділі, — чую щось затріщало і зашелестіло у лісосмузі, а на узбіччі дороги в бур’янах помітив лантухи з зерном. Підібрав і везу, щоб здати на тік. Не пропадати ж добру. Проїхав ще трохи, аж тут із засідки вискакують ваші орли. А тепер буду писати листа товаришу Сталіну про те, як у нас дбають про народну власність. Начальник райвідділу міліції чи то повірив, чи злякався, але, вилаявши нерозторопного Сокура, відпустив батька.


* * *


Помер Сталін. У нас у хаті повно людей. На все село лише два радіоприймачі “Родина-47” — у нас і в зоотехніка Павленка. Люди слухають і плачуть. З горя чи на радощах.


1954—1959


Неподалік від “хати-школи-клуб-контори” у будинку під черепицею живе бухгалтер відділку Василь Петрович Полтавець з дружиною-красунею Марією. У них немає своїх дітей і вони батьківські почуття віддають нам, сільській дітворі. Щотижня до села приїздить кінопересувка. Василь Петрович купує у кіномеханіка квитки на всіх нас і ми не пропускаємо жодного кінофільму. Після перегляду довго живемо враженнями від побаченого, хочемо бути схожими на героїв: сміливих, чесних, справедливих.
Приїзд кінопересувки — подвійне свято у старших хлопців і дівчат. Після кінофільму у клубі влаштовуються танці. Гриша Кучерявий сідає перед мікрофоном і “під язик” витинає польки, фокстроти, вальси. До пізньої ночі кружляють у танцях закохані пари. Гриша не танцює, бо в нього одна нога коротша від іншої.
А ще буває у неділю, чи на яке свято красуня-Марія виносить з хати на вулицю патефона. Майже все село сходиться послухати Сергія Лемешева, Клавдію Шульженко, Леоніда Утьосова, Тарапуньку і Штепселя. Ми, малеча, — попереду всіх.


* * *


Життя поступово налагоджується. В Садку виросла нова вулиця з будинків для переселенців із західної України. В одному з таких будинків дали житло і нам, хоча ми й не переселенці. Сестри після семирічки вже працюють у радгоспі, а я закінчую середню школу. Щоліта працюю на жнивах копнувачем біля комбайна, а після дев’ятого класу — помічником комбайнера у Федора Дем’яновича Мальчикова. Після жнив у 1959-му їду в Херсон на будівництво другої черги бавовняного комбінату.


* * *


Зустрів у Херсоні земляка з Новодмитрівки Віктора Висоцького. Він привів мене до літературного об’єднання, що працює при обласній газеті “Наддніпрянська правда” під керівництвом поета-гумориста і сатирика Никифора Білоконя. Тут познайомився з багатьма такими, як і сам початківцями. Мене прикріпили до відомої Херсонської поетеси Марії Фомуляєвої, з подачі якої мого першого вірша надрукувала молодіжна газета “Ленінський прапор”. Цього вірша я присвятив Тарасові Григоровичу Шевченку.
...За Дніпром у сивому тумані
Ледве-ледь зажевріє зоря,
Я прийду з привітом полум’яним
До живого вічно Кобзаря...


* * *


У місті добре. Тут тротуари, театри і всякі сучасні блага цивілізації, які зманюють сільських хлопців і дівчат. А я, скуштувавши тих благ, повертаюся до свого Садка. Мені більше до вподоби безмежні степові простори, люди з такими широкими і відкритими душами, як наші таврійські степи.


* * *


Під велетенським куполом блакитного неба, скільки сягає око, розпростерся мальовничою скатертиною наш рівнинний степ. Вранці, коли під навкісним промінням молодого світила виблискують, і ряхтять золотими лелітками кришталеві роси, коли на повні груди легко вдихається настояне на чебрецях і хлібних злаках цілюще повітря, постають міражами далекі села з білостінними хатами, що потопають у кучерявому шумовинні садків. Тут моя батьківщина, тут холодне, голодне, але незабутнє дитинство, звідси починалися всі мої шляхи-дороги у велике життя.
Село повоєнне... Солом’яні стріхи...
З-під сонця шугають гарячі вітри.
Ставок у долині — одна лише втіха,
Одна лише радість для нас, дітвори.

Воли круторогі, скрипуча підвода...
Погонич в коротких штанцях з полотна...
Ровесники десь в піонерських походах,
А він — “соб-сабе” від темна до темна.

Зима наступає, гудуть сніговійниці,
А в нього куфайка стара і чужа...
І тіло у нього під лахами світиться,
І ледве тримається в тілі душа.

І лише у снах йому затишно й сонячно,
І мріється шлях у широкі світи...
Пригріту постіль залишає він поночі —
За сім кілометрів до школи іти.

Вузенька стежина. Розгрузлими гонами
У чунях бреде крізь колючу пітьму...
В холодному класі навчання у голову
На шлунок голодний не лізе йому.

Сидить на уроці. Від вчительки крадучись,
Гризе з рукава кремінець сухаря.
Дитинство своє нерозквітле, безрадісне
Чомусь впізнає у рядках Кобзаря.

Дійсно, нелегкими були наші шкільні літа. Але ми тягнулись до знань. Довіку не забути тієї вузенької стежини навпростець через розгрузлі гони до школи.

По вузькій тій стежині крізь облогу сльоти
Йшло моє покоління у широкі світи.
І вийшло. І багато чого досягло. Мої ровесники стали чудовими інженерами, лікарями, вчителями, хліборобами, будівельниками... А головне — всі вони стали чесними, роботящими, добрими людьми. Сьогодні ми давно вже на заслуженому відпочинку і нам є що пригадувати, є що передавати своїм онукам.
Нам з вами є що пригадати,
І є замислитись над чим.
І ми не маємо причин
Своє минуле зневажати.

Ми хліб вирощували в полі,
І дім звели, й зростили сад...
Самі собі давали лад,
Самі свою плекали долю...

У ранньому віці я скуштував солодких плодів творчої праці. Справжнє захоплення відчув, працюючи молотобійцем у сільській кузні. Я спостерігав, як у палаючому горні язики полум’я бурхали справжнім вогненним прибоєм. Мій коваль Іван Терентійович Скалига виймав з того прибою розжарений до білого метал, клав його на ковадло і віртуозно постукуючи молотком, показував куди бити молотом. Сипалися з-під молота іскри, шмат металу поступово перетворювався на потрібний виріб. То був плід нашої важкої творчої праці. Біля палаючого горна народжувалися вірші.
Горнило прибоєм вогненним клекоче
І дихає жаром гарячим довкола.
Рясніє краплинами піт на обличчі,
Та в дужих ударах не чується втоми.

Із криці міцної я викую рало
І виорю поле, і зерна посію...
Де трави шумлять,
У розмові з вітрами
Хліба забуяють зеленим побіжжям...

Працюючи у кузні, а пізніше бригадиром рільників, я відчув себе причетним до великого творення моїми земляками матеріального і духовного добробуту народу. І не випадково на папір лягли рядки:
Чорнозему запах теплий,
Моторів залізний спів...
В безмежжі лункого степу
Я долю свою зустрів.

Пшениць буйногрива повінь,
Що хлюпає близ Дніпра...
Та щастя було б неповним
Без Молота і Пера.

Глибше пізнавати життя, історію рідного краю вчили мене мудрі земляки-степовики. Роботи у кузні завжди було багато. Особливо влітку. Ополудні, коли сорочки прилипали до тіла, руки гуділи від утоми, а в кутку лежало кілька десятків відклепаних нами лемешів, ми з Іваном Терентійовичем зливали один одному у пригорщі холодної води і, запросивши з собою діда Тимоша Шила, теслярня якого була за кузнею, ішли під крислаті акації. У їх затінку розкладали на траві свої “тормозки” і починали неквапну трапезу. Вже переді мною були не прості коваль і тесля, а мудрі філософи: один із сократівським чолом, інший — з пишними козацькими вусами.
— Знаєш, чого наше село Садком назване? — запитував мене дід Тиміш. Я не знав.
— Отож бо й воно, — незлостиво бурчав дід.
І почув я від нього розповідь, яка понині живе у моїй пам’яті. Буває, заплющу очі і ввижається мені вервечка чумацьких возів та мажар, що поволі сповзає з пагорба в долину, де в’ється змійкою Інгулець. Подолавши мілку воду у Давидовому Броді, поскрипуючи, піднімається на протилежне узвишшя і, нарешті, вибравшись на нього, розтягується у рівному сивому від ковили степу. Важко ступають круторогі воли правим краєм глибокої Лихманової балки, мимо високого сторожового козацького пагорба. Аж ось перед очима стомлених далекою дорогою чумаків постає у полуденному меві зелений острівець вишневого садка. Посеред незайманого степу виросли перші деревця з кісточок, залишених на чумацькому привалі. Після перепочинку у затінку дерев потягнеться звідси вервечка возів далі на південь мимо Фальц-Фейнових кошар до Берислава, а там — через Дніпро і далі — на Крим по сіль...
Розплющую очі і зникає видіння, а в свідомості ще хрипить голос діда Тимоша: “Не стане нас, стариків, то й не буде кому й розповісти, як воно колись було...”. Давно немає серед живих вас, мої мудрі наставники, та де б я не був, куди б не водили мене дороги життя, стає мені у пригоді ваша наука. З теплом душевним згадую своїх земляків-садківчан, спілкування з якими було для мене першоджерелами пізнання. І нині, буваючи у Садку, згадується мені село, яке тільки піднімалося з повоєнних руйновищ. Згадується мені, як довгими зимовими вечорами засиджувалися у нас сусіди. Мій батько читав з “Кобзаря” вголос вірші Тараса Григоровича Шевченка, або з невеличкої книжечки — дуже популярну тоді поему Олександра Твардовського “Василь Тьоркін”. Сусіди слухали, і настрій похмурих дядьків розпогоджувався, вони потім за вечерею вскладчину згадували свої фронтові дороги, вимріювали майбутнє.
Частим і завжди бажаним гостем у нас бував дід Кирило Логвиненко. За своє довге життя він прочитав багато книжок і був чудовим оповідувачем. Це від нього почув я вперше про козацьких ватагів Сірка і Кривоноса, Наливайка і Трясила, Сагайдачного і Хмельницького... Діти і дорослі заслуховувалися його розповідями про дивацтва хороброго лицаря Дон-Кіхота, про неперевершеного стрільця з лука, захисника бідних і скривджених Робін Гуда, про карколомні подвиги чотирьох мушкетерів.
Та як би не любив я своє село, затісно ставало моїй душі у сільській кузні, і настав час, коли, відклавши ковальський молот, взявся за журналістське перо. Майстерність приходила не відразу. Терпляче передавали мені свій досвід наставники Володимир Васильович Ільонок, Володимир Якович Калашников, Микола Семенович Веденчук. До того, як вступити на журфак Київського Державного (нині Національного) університету імені Тараса Григоровича Шевченка, мені випало попрацювати на різних посадах у кількох районних газетах.


* * *


Нині я — пенсіонер. Як мовиться, на заслуженому відпочинку. Сорок років віддав журналістиці, працюючи у різних виданнях. Але й тепер, коли всі мої шляхи-дороги зійшлися у чотирьох домашніх стінах, не випускаю з рук журналістського пера. Мої нариси, оповідання, вірші, статті і кореспонденції охоче друкує районна газета “Жайвір”, нерідко виконую завдання редакції обласної газети “Наддніпрянська правда”, як її позаштатний спеціальний кореспондент, досить часто виступаю на сторінках “Сільських вістей” — газети захисту інтересів селян України.
Як і раніше, теми для своїх публікацій черпаю з одвічного джерела буття.
Болить мені знедолене становище простих людей, болить доля України. Вельми тяжкі часи переживає вона. І рано чи пізно — переживе! Вірю і стараюся у майже безпросвітному мороці побачити бодай тонесенький промінчик світла.
На щастя, не перевелися у нашій державі справжні патріоти і господарі. Серед них — мої земляки голова сільськогосподарського виробничого кооперативу “Борозенський” Микола Медвідь, керуюча другим відділком цього господарства Лідія Грушко, голова Білокриницької селищної ради Володимир Сидор, редактор районної газети “Жайвір” Ольга Смаль, приватні підприємці Олена Болотова, Тетяна Горькова, директор Великоолександрівської школи №2 Наталія Петрик, заслужений працівник освіти України Софія Юдіна, директор Калінінської середньої школи Володимир Заводянин та ще багато моїх знайомих, з якими я охоче підтримую зв’язки і спілкуюсь. До речі, перелічені тут люди належать до різних партій, але всі вони мають спільну любов до рідного краю, до людей, до Батьківщини. Отже, як бачимо, всім нам є навколо чого об’єднуватись. І життя триває. Попереду — нові знайомства, нові зустрічі, нові враження...




Читати далі >> 6