Вітаємо Вас, Гість!
Субота, 24.06.2017, 22:55
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Хто такий Антон Павлович Чехов?
Всього відповідей: 57

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Анатолій Анастасьєв. Запалення серця -4

1 << 2 << 3 << Читати спочатку





Скажи, хто твій друг...



Перш ніж назвати імена, з’ясовую, кого можна називати другом. За тлумачним словником української мови між друзями має бути взаємна прихильність, довір’я, відданість, товариська солідарність, духовна близькість, спільність інтересів. А ще ж і мудрість народна повчає: “Близькі друзі — одна душа, хоча й два серця”, “Той справжнього друга має, хто в дружбі зиску не шукає” та ще багато подібних афоризмів дають визначення людській дружбі.
Перебираю в пам’яті своїх знайомих і виявляється, не так багато у мене справжніх друзів, таких, щоб аж на всі сто. Про окремих, на жаль, доводиться говорити у минулому часі. Пішли за межу вічності побратими по перу і життю Володя Куликівський, Володя Пузиренко, Василь Шевченко, Микола Солодченко... Інші, слава богу, живі, але з ними давно припинилося спілкування. Про них можу сказати словами Володимира Висоцького: “...ні друг, ні ворог, а так...”
Отже про справжню дружбу. Вона зав’язалася між нами чотири десятиліття тому у селищі Вільшанці на Кіровоградщині, куди привели мене журналістські шляхи-дороги. З перших днів моєї роботи у місцевій райгазеті потоваришував я із заступником редактора, поетом Миколою Солодченком. Якось наприкінці робочого дня він зайшов до мого кабінету, подзвонюючи у кишені копійками.
— “Вечерний звон, вечерний звон, как много дум наводит он”, — наспівував Микола Сергійович, загадково посміхаючись. Я відразу належним чином оцінив почуття гумору колеги і невдовзі ми вже сиділи за столиком у кав’ярні “Вітерець” поблизу редакції. Через деякий час до нас приєднався директор місцевої музичної школи Олександр Іванов.
— Знайомся, це наш Рахманінов, — відрекомендував Микола Сергійович жартома, а всерйоз додав, — людина творча і непересічна.
Я зрозумів, що зустріч ця не випадкова і, що запрошений я до кав’ярні не просто попити “Жигулівського”. Розмовляли ми про поезію, музику й інші небуденні речі. Якщо точніше, то більше говорили, сперечалися між собою Микола з Олександром. Я слухав і заздрив друзям, які вже давно співпрацювали, як поет і композитор. Створені ними пісні звучали у виконанні багатьох вокальних колективів та солістів, їх твори публікували видавництва “Музична Україна” і “Мистецтво”...
Як же було не заздрити, адже я також писав вірші. Окремі були надруковані в районних та обласних газетах і навіть у “Літературній Україні”.
Можете уявити, як зрадів я, коли одного разу Олександр запросив мене до музичної школи і під баян проспівав щойно покладеного на музику мого вірша “Серпень”.

Ще у вирій гуси не летіли
І не чути осені октав,
А вже серпень зорі переспілі
Ронить в плеса росяних отав.

А вже скоро за лиманом в лузі,
Збивши з трав фонтанами росу,
Знімуться у вирій гулі-гуси
І окраєць літа понесуть.

І повір мені, — з тієї миті,
Як збагнеш утраченого суть,
Схочеться гусей тих зупинити
І окраєць літа повернуть.

Незабаром нашу пісню взяв до свого репертуару вокальний ансамбль Вільшанського районного Будинку культури. Відтоді мій друг вже не дозволяв мені розслаблюватись. Ми постійно над чимось працювали. Кипуча енергія Олександра передавалася і нам з Солодченком. Я писав тексти сатиричних співомовок, які з успіхом виконувалися на концертах районного Будинку культури та багатьох сільських клубів. Микола захоплювався здебільше ліричними текстами. Ось, як згадує про ті далекі часи у своїй талановитій книзі “Портрет на фоні часу” Олександр Іванов:
“Особливо плідною виявилась дружба і спільна творчість з талановитими поетами Миколою Солодченком і Анатолієм Анастасьєвим, журналістами Вільшанської районної газети. Ми разом працювали над віршами для пісень, і для мене це стало справжньою школою поетичного слова. Сам же процес створення пісень був для нас не рутинним заняттям, а дотепною творчою роботою”.
Цікава історія написання і подальшого життя нашої пісні “Піонерська похідна”. Її нам замовила відома в Україні Кіровоградська дитяча хорова капела “Соловейко”, яка невдовзі мала їхати до Києва на конкурс. Часу було обмаль, і ми поспішали. Вірш написався швидко і Олександр не забарився з музикою. Але я бачив, що його щось не задовольняє. Та він і сам зізнався, що не впевнений, як сприймуть пісню безпосередньо діти. З’ясовувати це поїхали до одного з літніх піонерських таборів. Цілий день працювали з групою добровільних виконавців, відшліфовуючи звучання кожного слова. Нарешті діти заспівали дзвінко, бадьоро і весело.

Грайте сурми, грайте сурми
Збір загону,
Барабани, барабани, бийте марш.
Всюди галстуки червоні,
Всюди галстуки червоні,
Прапорів цвіте кумач.

Дружна пісня,
Дружна пісня — наш вожатий
У поході,
У поході не змовка.
На привалах до багаття,
На привалах до багаття
Дружна пісня всіх склика.

Хай дороги,
Хай дороги не знайомі,
Хай далеко,
Хай далеко нам іти —
У поході ми невтомні,
У поході ми невтомні
І досягнемо мети.

На обличчі в Олександра сяяло задоволення. Настрій мого друга, звичайно ж, передався і мені. Щаслива доля випала “Піонерській похідній”. У Києві на конкурсі її двічі викликали на “біс”, вона залунала у школах, у дитячих хорах по всій Україні, її транслювала радіостанція “Маяк”, оприлюднила піонерська газета “Зірка”.
Та час тече і все змінюється. Не майорить уже над нами кумач прапорів, не полум’яніють на грудях дітей червоні галстуки. Отже й пісня наша вилучена з репертуарів. А шкода. Нехай слова застаріли, не відповідають сучасній політичній кон’юнктурі. Але ж музика — вічна. Тим більше, якщо вона здатна згуртовувати дітей, сприяти їх бадьорому настрою. І тому я вирішив реанімувати нашу пісню. Тепер вона починається так:
Грайте сурми,
Грайте сурми — вже на сході
Зарум’янились хмаринки золоті.
У поході,
У цікавому поході.
Зустрічаємо схід сонця у путі.

Далі за старим текстом. Новий варіант пісні подано у моїй збірці поезій для дітей “В чарівному світі дитинства”, виданій у 2008 році.
...Лише рік я жив і працював у Вільшанці. Доля розпорядилася так, що довелося мені повернутися до Великої Олександрівки, в редакцію газети, в якій робив перші кроки на журналістських шляхах. І тоді, і потім, коли працював спецкором Херсонської обласної газети “Наддніпрянська правда”, де б я не був, теплими спогадами жили і живуть у моїй пам’яті той золотий вільшанський рік, мої добрі друзі Микола Солодченко, який вже пішов за межу вічності, та Олександр Іванов, з яким дотепер маємо зв’язок, що не переривався впродовж усіх десятиліть.
Як відомо, посада спеціального кореспондента — для непосидющих. Не раз і не два довелося мені перетнути вздовж і впоперек таврійські степи від Азовського до Чорного морів і до Каховського водосховища. У найвіддаленіші куточки водили мене пошуки матеріалів для нарисів, репортажів, кореспонденцій. Тривалий час жив і працював у похідних умовах у Чаплинці, Новотроїцьку, Генічеську, Каховці. Часто відрядження були несподіваними для мене самого. Звісно, що мобільних телефонів у нас ще не було, а застати непосиду біля звичайного телефону — марна справа. Мені ще й досі невтямки, як Олександрові вдавалося час від часу розшукувати мене то в одному, то в іншому місці. Простіше в цьому відношенні було мені. Замовляв номер телефону директора Вільшанської музичної школи, а потім завідуючого райвідділом культури і ми спілкувались. Хоча справжнім спілкуванням ті короткі перемовини назвати важко. По телефону багато не скажеш. Я по-справжньому сумував за друзями і про це зізнавався їм у листах. В одному листі з Чаплинки я писав Олександрові: “...Приїзди, друже. У нас тут поруч Асканія-Нова, а там такі екзотичні тварини... Побачиш кам’яних баб, яким вже понад чотири тисячоліття. Звичайно, є у нас значно молодші красуні-степовички... приїзди — познайомлю...” Шкода, але тоді так і не викроїв мій друг часу. Він з головою поринув у свою педагогічну роботу, у концертну діяльність. “Ніколи вгору глянути, — писав він мені. — Ти далеко, кум Солодченко останнім часом “сачкує”. Нікому писати вірші для нових пісень. Доводиться все самому: Сам пишу слова і музику, сам виконую під гітару. Одне слово, став я бардом...” Я, звичайно, щиро привітав друга з творчим зростанням. Одна за одною виходять у світ збірки його пісень. Минає небагато часу і талантами Олександра перейнявся легендарний співочий ректор Київського Національного університету культури і мистецтв Михайло Поплавський, який запропонував йому посаду спочатку заступника директора з навчально-виховної роботи Миколаївської філії університету, а потім і його директором.
Перебравшись до Миколаєва, Олександр відразу розшукав мене телефоном у Великій Олександрівці, розповів про переміни у своєму житті і запросив у гості. Домовились про зустріч. І ось я у Миколаєві. Зустріч через майже три десятиліття. Хвилюємося обидва. Згадуємо Вільшанку, кума Миколу. Олександр посоліднішав. Відчуваю, як під його блискучою лисиною пульсує проникливий розум. У мене на голові натомість колишньої темної шевелюри — суцільна сивина...
Давно поснули Олександрова дружина Валентина Леонідівна і син Льоня, а нас не бере ні сон, ні горілка. Зустрілися друзі. Через двадцять сім років... Нарешті взяло і те, й інше. Наступного ранку Олександр, мов огірочок. У мене трохи шумить у голові. Холодний душ, чашка гарячого чаю на сніданок і вже все гаразд.
— Їдьмо до редакції “Рідне Прибужжя”, — пропонує Олександр. — Познайомлю тебе з чудовою людиною...
Чудовою людиною виявився заступник редактора газети, відомий поет, лауреат найпрестижнішої Шевченківської премії Дмитро Кремінь. Зустрів він нас гостинно і привітно. Ми відразу перейшли на “ти”. Дмитро взяв до газети кілька моїх віршів і подарував мені свою книгу чудових поезій “Елегія троянського вина”, яка щойно вийшла у світ. На обкладинці книги автор лишив автограф: “Дорогому колезі й побратиму Анатолієві Анастасьєву — на дружбу творчу і людську, а значить — незрадливу. З побажанням добра і щастя, від усього серця.”
Ось так, завдяки Олександрові я збагатився ще одним другом-побратимом. У “Віснику Прибужжя” почали друкуватися з його подачі мої вірші. А я, прочитавши “Елегію троянського вина”, написав на неї цей відгук:

Не треба слів,
Їм гріш ціна.
І марнувати час не треба.
Налий троянського вина,
Я хочу випити за тебе.

Я хочу випити до дна
За серце щире і не хитре —
Налий троянського вина...
За тебе...
Будьмо, друже Дмитре.

Авжеж не кожному дано
Навзнак — на грішну землю з неба...
Троянське в келиху вино —
За тебе, Кременю, за тебе.

Запряг себе — ори щодня,
Гукай зорю, бий у литаври...
Налий, Поете, на коня —
За українського Кентавра.

Почастішали наші зустрічі з Олександром і Дмитром. Я вже пенсіонер і часу у мене для відвідин друзів — хоч відбавляй. Відчуваю, як спілкування з ними додає мені творчого запалу і, якщо хочете, життєвої наснаги. У мене з’явилося, як кажуть спортсмени, друге дихання. Моя працездатність зросла настільки, що спромігся впродовж одного року написати, впорядкувати і видати чотири поетичні збірки. До речі, передмову до однієї з них написав мій добрий друг Дмитро Кремінь. За його сприянням добірку моїх віршів вмістив журнал “Вітчизна” в одному із своїх номерів.
Спасибі, Дмитре. Спасибі Олександре. Спасибі, друзі, за те, що ви у мене є, і я пишаюся вами. Не забуду, як в один із моїх приїздів до Миколаєва, Олександр, не дивлячись на зайнятість, влаштував мені творчу зустріч в одному з військових підрозділів, де я познайомився з підполковником Віктором Базаренком, працівником Миколаївського обленерго Олегом Найдою, завідувачем реанімаційним відділенням Миколаївської обласної лікарні Вадимом Кузьменком. Всі вони виявилися великими шанувальниками поезії, хорошими оповідувачами і співбесідниками, взагалі чудовими людьми. Наступного дня я зустрічався в університетській аудиторії з самодіяльними композиторами і бардами Миколаївщини. І знову знайомство з талановитими людьми. Спілкувалися ми невимушено, обмінювалися думками і, звичайно, своїми координатами. Поряд зі мною були самодостатні особистості без самозвеличування і самозакоханості, віддані своєму покликанню. Всіма цими та іншими чудовими рисами наділений мій давній щирий друг Олександр Кузьмович Іванов. Йому, Заслуженому працівникові культури України, члену Президії науково-методичної ради Міністерства освіти і науки України, члену Національної спілки журналістів України і Всеукраїнської асоціації діячів естрадного мистецтва, лауреату премій Ю.Яновського та Л.Крохмального, автору багатьох навчальних посібників і наукових праць, талановитому бардові аплодують глядачі, про нього пишуть газети і журнали, його не забуває телебачення, а він залишається все таким же простим, відкритим, чуйним, яким був тоді, коли ми родинами збиралися під ошатними вербами біля Синюхи, слухали музику, читали вірші, ділилися творчими планами.

Пам’ятаю — над Синюхою
У Вільшанському краю
Зачаровано ми слухали
Щиру музику твою.

То вона вривалась бурею
В молоді серця до нас,
То розчулено зажурою
Невимовною лилась.

Навівала твоя музика
Почуття нові мені,
І між нами дружби вузлики
Зав’язалися міцні.

Маю дякувати долі я,
Що збратала нас колись,
І життєві наші колії
Врізнобіч не розійшлись.

Як і в юності палаємо
Творчим пошуком добра —
Ти на Бузі в Миколаєві,
Я в степах біля Дніпра.

І ніщо для друзів відстані,
І сльота, і тумани,
Якщо раз назавжди піснею
Заручилися вони.

Навесні 2007 року Олександр відгукнувся на моє запрошення і приїхав до Великої Олександрівки разом з відомими поетами Дмитром Кременем і В’ячеславом Качуріним. За їх участю у районному Будинку культури відбувся мій творчий звіт перед земляками. Потім, певна річ, друзі побували у мене вдома, де за гостинним столом лунали цікаві спогади і, безумовно, щирі тости за нашу дружбу — творчу і життєву. Як і завжди при зустрічах, ми з Олександром згадали свого незабутнього кума Солодченка.
Попри нашу духовну спорідненість було у Миколи захоплення, до якого, за його словами, ми з Олександром не доросли. Вся Вільшанка знала Солодченка, як затятого і майстерного рибалку, залюбленого у найчистішу в Україні річку Синюху, у Вільшанку. Ще за часів Катерини другої береги над Синюхою облюбували переселенці з Болгарії і заснували тут свої поселення. Не міг не сподобати ці мальовничі краї колишній вихованець дитбудинку, молодий поет і журналіст Микола Солодченко. Все творче життя він оспівував у своїх поезіях багату та щедру землю, з душевною теплотою розповідав на сторінках районної газети про працьовитих людей, гострим пером пронизував все, що заважало людям жити і трудитись на цій землі. Дуже шкодую, що мені випало так мало причащатися дружбою з ним. З великою симпатією згадую окремі епізоди нашого спілкування. Ось один з таких епізодів.
Якось суботнього вечора Микола Сергійович зателефонував мені додому:
— Їдьмо зі мною на рибалку.
— Та я не той... не вмію рибалити, — спробував віднікуватись я.
— А що там уміти? Наливай та пий, — відомим мисливським жартом знайшовся Микола і від себе додав, — їдьмо, не пошкодуєш...
Як було відмовити другові?
У неділю вранці, як і домовлялись, зустрілися ми біля редакційного гаража, куди я ставив службового мотоцикла на ніч. Завантаживши в коляску спорядження, Микола примостився на задньому сидінні і скомандував:
— Давай до електростанції... там такі судачара беруться...
Їхали не поспішаючи, милувалися мальовничими краєвидами. В обличчя дихав ранковий вітер. Він то затихав, то зненацька налітав свіжими поривами.
— Неважна погода, — кричав мені на вухо Микола, — хоча б верховод брався.
Приїхали на місце, коли сонце вже піднялося над горизонтом. Видовище захоплююче. Гідроелектростанція працює на повну потужність. Падаючи з турбін, вода вирує, утворюючи піну, яка ніби шматки вати, пливе за течією. Та нам спостерігати ніколи.
— Давай від’їдемо трохи нижче, — квапить мене Микола.
Нарешті знаходимо підходяще місце. Розбираємо снасті. У Миколи спінінг легенький, одноручний, алюмінієвий, у мене — бамбукова вудочка і гачки на верховода. Починаємо рибалити. Микола метнув блешню далеко від берега і ходить понад водою, міцно тримаючи спінінга.
Минуло чимало часу. Я вже спіймав кількох красноперок. Аж ось хапонуло і в Миколи.
— Судачара! — радісно гукає він.
— Мори його, мори!..
Минуло не менше двадцяти хвилин, і ось рибина майже на березі. Та раптом вона перевернулася у воді, аж хвилі колами розійшлися. То був не судачара, а величезна щука. Вона перекрутила сталевий поводок біля блешні і, забравши з собою трійку-якірець, зникла у глибинах Синюхи.
— Очамріти можна, — вилаявся Микола. Він довго ще не міг заспокоїтись. Ходив берегом, водив спінінга і бурчав оте своє “очамріти”. Настрій поліпшився, коли вдалося спіймати приблизно півторакілограмового судака, потім ще одного і ще. Додому повернулися у надвечір’ї.
Наступного дня у редакції всі знали про нашу рибалку, про щуку з “отакенними очима”, яка забрала собі на згадку якірця-трійку. Коли звечоріло, ми ласували під нашими вербами на березі Синюхи наваристою юшкою з того півторакілограмового судака. Двох інших Микола віддав одинокім сусідам-пенсіонерам. Ми ще не раз їздили з другом на рибалку і кожного разу він ділився уловом з людьми.
Ніжну ліричну душу, велике і щедре серце мав незабутній наш побратим Микола Сергійович Солодченко.


* * *



“Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти”. В цьому філософському вислові сконцентровано думку, яку прокоментував у своїй книзі “Портрет на фоні часу” Олександр Іванов: “Друзі, яких ти обираєш, — це вагомий показник твоєї глибинної сутності”. А я додам: хочеш мати хороших друзів — будь і сам таким.




Читати далі >> 5 >> 6