Вітаємо Вас, Гість!
П`ятниця, 28.04.2017, 10:07
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Меню сайту

Категорії розділу

ДІЯЛЬНІСТЬ "ПРОСВІТИ" [5]
НОВИНИ ВИДАВНИЦТВА [18]
Що відбувається у херсонській філії видавництва "Просвіта". Анонси нових книжок.
ОНОВЛЕННЯ ПОРТАЛУ [7]
КОНКУРСИ, ФЕСТИВАЛІ... [22]
Увага! Важлива інформація для творчих людей.
ІНШІ НОВИНИ [8]

Наше опитування

Ваші відповіді допоможуть нам покращити сайт.
Дякуємо!

Чи потрібний на порталі розділ "Вільна публікація"?
Всього відповідей: 15

Висловити власну думку з приводу того чи іншого опитування Ви можете на нашому форумі.

Теги

...і про погоду:

Погода від Метеонова по Херсону

Архів записів

Календар

«  Квітень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Форма входу

Пошук

Пошукаємо...

Важливо!

У Херсоні!

Оперативна поліграфія у Херсоні. Бланки, листівки. Друк книг. Різографія, тиражування

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
"Нові сучасні афоризми"

...

Наш портал:

,
у
<Vox.com.ua> Портал українця

Цифри:
PR-CY.ru
За якістю - золотий:

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Херсонский ТОП
free counters



Анатолій Анастасьєв. Чаша терпіння -4

1 << 2 << 3 << Читати спочатку





Віз зрушив з місця


Мешканці Білої Криниці, Кар’єрного, Первомайського та Білоусового у Великоолександрівському районі давно мріють про голубе паливо у своїх оселях. Ще на зорі незалежності України, у 1994 році, було виготовлено проектні документи на газифікацію поселень на теренах Білокриницької селищної ради. Однак через бездіяльність місцевої влади папери припадали порохом майже 15 років і застаріли так, що годяться хіба що для того, аби ними розпалити сільрадівські грубки. Два роки тому громада знову зібрала кошти на нову проектну документацію. 10 тисяч гривень виділив на добре діло Кар’єрський вапняний завод, 15 тисяч — місцеві приватні підприємці, 13 тисяч взяли з бюджету селищної ради і 63 тисячі внесли громадяни з власних збережень. Можливо, і новий проект спіткала б доля попереднього, але, на щастя, бездіяльне керівництво майже одностайним волевиявленням громади на виборах до місцевих рад було усунуте від влади. На посаду селищного голови обрано ініціативного та енергійного Володимира Михайловича Сидора. Поручилася за нього перед виборцями районна організація партії «Батьківщина». Активізували роботу новообраний депутатський корпус, громадські організації, їх роботу уміло координують надійні помічники селищного голови Алла Децик, Сергій Логунов, добросовісно виконують доручення всі без винятку депутати. Віз із купою проблем нарешті зрушив з місця і рухається, набираючи темпів. Вирішується питання забезпечення населення питною водою, своєчасно вивозиться на звалища сміття, ведуться ремонти закладів соцкультпобуту. У Кар’єрському та Білокриницькому будинках культури пожвавилася художня самодіяльність. Знову у дитячому садку задзвеніли веселі голоси малят. Приємно відчувати, як вчорашні занедбані поселення прокидаються до нового життя. Це стало можливим завдяки своєчасному і в повному обсязі надходженню коштів до місцевого бюджету від усіх видів оподаткування, а також залученню значних спонсорських коштів.
Наразі всі зусилля селищного голови і депутатів зосереджені на питаннях газифікації. Треба прокласти 13 кілометрів підземного газопроводу. На цю роботу «Нафтогаз України» виділив майже 5 мільйонів гривень. Будівельна фірма «Афіна-Палас» з Нової Каховки вже приступила до роботи. Двома роторними екскаваторами будівельники готують траншеї і укладають щодня в середньому 500 метрів газопроводу. А попереду роботи, як мовиться, непочатий край. Власним коштом громада підводитиме голубе паливо до осель. Надати їй фінансову допомогу обіцяє селищна рада. Щоб це сталося, потрібно продати майновий комплекс колишнього дитячого оздоровчого табору «Родничок», що в селі Білоусове. Ведуться пошуки підприємливого покупця, який би вдихнув нове життя у цей благоустроєний мальовничий куточок над Інгульцем. У таборі чудово збереглися будівлі і зелені насадження. Але утримувати все у такому стані стає дедалі важче. Лише на його охорону у першому півріччі нинішнього року з бюджету селищної ради витрачено 36 тисяч гривень.
Та білокриницька громада не втрачає надії. Люди вірять, що в селищного голови і його помічників вистачить енергії, аби дати лад добрій справі. Аби лише ніхто не заважав і не поклав око на кошти, виділені державою. Така загроза існує при корумпованій владі.

Село обминають кризи


Село Садок виникло у першій половині позаминулого століття і свою назву отримало від невеличкого садка, що, вірогідно, виріс із вишневих кісточок на чумацькому шляху посеред таврійського степу. За свою майже двохсотлітню історію село пережило кілька катаклізмів. Останнього нищівного удару йому було завдано за радянських часів. Внаслідок недолугого експериментування з ярликом неперспективного воно стало приреченим. На нього чекала доля сусідніх Безводнього, Стариці, Сухого Ставка та багатьох інших степових сіл, що нині доживають віку, забуті Богом і владою. Але і цього разу садківчани зуміли взяти лиху долю у свої руки.
Складається враження, що село, в якому базується другий відділок СВК «Борозенський», обминають десятою дорогою всі останні кризи, які шаленіють в Україні. Як і завжди, до схід сонця прокидається воно до роботи. Це пульсуючими звуками озивається компресор машинного доїння у тваринницькому містечку. Неподалік, на свинофермі штовхаються біля годівниць вгодовані льохи, метушаться біля свиноматок поросята. Невдовзі на механізованому подвір’ї починається перекличка тракторів. Механізатори роз’їжджаються по своїх роботах. Її вистачає будь-якої пори року, адже на відділку майже п’ять тисяч гектарів орної землі, велика рогата худоба, свині. Безробіття тут нікому не загрожує. Навпаки, донедавна бракувало робочих рук.
— Коли чотири роки тому призначили мене керувати відділком, у селі стояло понад два десятка осиротілих будинків. Їх господарі, забивши дошками навхрест вікна і двері, подалися хто у Борозенське — центральну садибу кооперативу, а хто взагалі світ за очі, — згадує Ліда Гришко.
Знала, що самотужки не впоратись з тою розрухою, що поглинала село і колективне господарство. Однодумців знайшла у Борозенській сільраді. Разом із сільським головою Борисом Пигидою підготували всі необхідні документи і створили громадську організацію «Садок».
І завирували у «неперспективному» селі вельми перспективні справи. Разом з активістами громадської організації Любою Бабенко і Світланою Крамною увійшли буквально у кожен дім, переймаючись побутовими умовами односельчан, зуміли розвіяти у них настрої приреченості і запалити вогник надії. Порадившись з громадою, визначили невідкладні завдання на найближчий час. Найпріоритетнішим визнали газифікацію села, про що мріяли вже багато років Щоправда, газ недешеве благо, але ним зручніше, ніж вугіллям і дровами, опалювати помешкання, готувати страви собі, підготовляти корми для домашніх тварин. Вскладчину, найнявши бригаду з Дніпродзержинська, проклали понад п’ять кілометрів підземного газопроводу від сусіднього Кучерського і майже вісім кілометрів — селом, підводячи голубе паливо до будинків.
Не так швидко діло робиться, як слово мовиться. Все село бачило і знає скільки часу, енергії, нервів довелося витратити керівникам громадської організації, вибиваючи всілякі дозволи, кредити, шукаючи необхідні матеріали. Але, дякуючи Богові і наполегливості Ліди Грушко, Бориса Пигиди, а також голови СВК «Борозенський» Миколи Медведя, все це вже позаду: у минулорічну зиму садківчани увійшли з природним газом. Паралельно з газифікацією велися роботи по водопостачанню, благоустрою села, ремонту житлового фонду. До речі, з отих двадцяти осиротілих будинків половину вже капітально відремонтовано і передано новоселам. Майже у кожному сільському дворі є діючі водорозбірні колонки. У пошуках роботи і кращих побутових умов до Садка переїздять люди із тих сусідніх сіл, що доживають віку у неперспективних господарів. Як правило, «емігранти» — чудові трудівники. Переселившись з Безводнього, Олеся Слободян пішла працювати на свиноферму, отримує добрий приплід поросят і забезпечує повне їх збереження. У сучасному Садку знайшли нову малу батьківщину сім родин курдів. Живуть тут і трудяться вірмени, поляки, білоруси, росіяни. Одною з кращих доярок вважається вірменка Сіма Рустамян. Невипадково саме їй доручено групу первісток поліпшеної червоної степової породи корів, від якої має множитись майбутній дійний гурт кооперативу. Співвітчизник Сіми Леон Овсепян одружився з місцевою дівчиною, відкрив крамницю і забезпечує садківчан товарами першої необхідності. Торгівлю налагоджено краще, ніж при колишньому робкоопі.
Приємне враження справляє атмосфера культурного спілкування садківчан. Щовечора світяться вікна хоча й старенького, але у доброму стані сільського клубу, працює бібліотека.
А в громадської організації нові пріоритети.
— Хочемо, щоб наше село мало не лише гарну назву, але й сповна відповідало їй, — говорить керівник громадської організації. — Навесні почнемо закладати парк відпочинку, додатково озеленювати вулиці.
— Добру справу зробите, — підтримує Борозенський сільський голова. — А ми допоможемо, чим зможемо. У сільрадівському бюджеті передбачені кошти на благоустрій сіл.
— Від допомоги не відмовимось, але й самі не сидимо, склавши руки, — загадково посміхається хазяйка Садка і ділиться оригінальною новиною. Виявляється, перед тим, як орати людям городи, вона попросила односельчан викопати на грядках молоді деревця грецького горіха, насадженого там... мудрими воронами. Відомо, що ці розумні птахи, дбаючи про майбутні покоління, щоосені загортають у ґрунт насіння рослин, плоди горіхів, зокрема. На присадибних ділянках садківчан посходило чимало молодих деревець. Ось і розраховують пересаджувати їх у парк і на вулиці. Як тут не пишатися земляками, котрі навчилися чудово співпрацювати з живою природою.
Важко стримувати захоплення від побаченого і почутого. Воістину, громада — великий чоловік. Розростатися, цвісти і плодоносити на благодатній Українській землі селу з такою красивою назвою, з такими гарними людьми, з їх настроєм змінювати життя на краще. На минулих президентських виборах понад 70 відсотків садківчан віддали свої голоси Юлії Тимошенко.
Буваючи у селі Садок серед земляків, мимоволі пригадую свою, на жаль, вже далеку юність. Ось і цьогорічного спекотного літа, поринувши у прохолоду зеленого тунелю вулиці Шевченка, згадалося, як ми, сільські хлопці і дівчата, садили тут молоденькі деревця білої акації, як потім поливали їх, дбаючи, щоб не позасихали під палючим сонцем. І вони прижилися, і розкинули свої ошатні крони, утворивши цей зелений тунель. Вже не одне покоління садківчан знаходить прихисток від літньої спеки у затінку наших дерев, милується щовесни духмяним дивом білих акацій. Приємно усвідомлювати, що у цьому диві є часточка і твоєї душі. Та ще приємніше, що любов до рідного села, до його декоративної окраси не згасає і в молодших за наше поколіннях.
Захоплення викликає також ставлення моїх земляків до коней — цих одвічних супутників селянина-трудівника. Під особистий контроль взяла керуюча відділком відтворення кінського сімейства. Цю важливу справу доручено молодому, але одному з найкращих тваринників Андрію Дорощу. Наразі всі транспортні роботи на відділку перекладено на кінську тягу. А в чотириногому сімействі — поповнення. Новонароджену лошичку назвали Кармелітою, двох жеребчиків — Міро і Баро. Мами-лошиці зворушливо оберігають своїх малят, не підпускаючи до них сторонніх, можливо, усвідомлюючи те, як повелися з кіньми люди, сп’янілі від досягнень технічного прогресу.
Приємно вражає атмосфера культурного спілкування садківчан. Явище досить незвичне, як на теперішні часи, але у відділковому селі Садок щовечора світяться вікна у сільському клубі і досить часто буває переповнено.
Учасники художньої самодіяльності разом з місцевою восьмирічною школою до кожного свята чи визначної події готують концерти.

Народилася українкою



У біографії героїні цього нарису є короткий, але надзвичайно вагомий і промовистий рядок. Саме він, а точніше, висловлена ним позиція пояснює вчинки героїні у різних життєвих ситуаціях. Вчинки, які нікого не залишають байдужими, викликають у більшості земляків схвалення і захоплення, а в окремих деяких — осуд та безсилу лють. Однак годі інтригувати читача. Розповім про все по черзі.
Отже, «З дня народження і по сьогодні я є громадянкою України», — написала у своїй автобіографії депутат Благодатівської сільради Олена Анатоліївна Болотова. Ніби звичайне просте речення, всім зрозумілі слова. А давайте вдумаємось, прислухаємось і почуємо, як гордо і урочисто звучить оте «З дня народження і по сьогодні...»
Немає сумніву, що не з малюнка у шкільному букварі починалася Україна для доньки сільського механізатора Анатолія Яковича і колгоспного бухгалтера Ніни Артемівни Юріних.
Знайомство з Батьківщиною відбулося значно раніше і ґрунтовніше. З першим криком вдихнула вона повітря рідного краю, настояне на хлібних злаках і чебрецях; з перших звуків маминої колискової пісні причастилася її душа рідною українською мовою; з перших кроків у цьому прекрасному і загадковому світі відчула Оленка під ногами рідну землю...
Безхмарним, але не безтурботним було дитинство. «Ваші батьки трудяться, аби всім людям жилося заможно і щасливо, — говорила своїм першокласникам, серед яких у 1969 році була Оленка Юріна, вчителька Роза Дмитрівна Соловйова. — Настане час, і ви будете працювати, обравши роботу до душі. А поки що ваша найважливіша робота — добре навчатися».
Чудові шкільні роки. З дружбою, з книгою, з піснею. Як швидко вони летять!.. Свідоцтво про середню освіту випускниці Давидовобрідської СШ 1979 року Олени Юріної можна сміливо назвати справжнім Атестатом зрілості. Адже разом з ним за відмінні знання отримала золоту медаль. А ще неабияким надбанням став досвід організаційної роботи, адже три роки очолювала шкільну комсомольську організацію. До речі, кращу в районі. І відкривалися перед дівчиною широкі дороги у велике життя.
Одна з тих доріг привела Олену на природничий факультет Херсонського педагогічного інституту. Знову поринула з головою у світ знань, знову поєднувала навчання з комсомольською роботою на факультеті.
Та ось п’ять незабутніх студентських років позаду. Дипломована вчителька біології з правом викладання іноземної мови Олена Анатоліївна Юріна прибула за направленням до Благодатівської середньої школи.
Село Благодатівка багато чим схоже на рідний Давидів Брід. Та сама річка Інгулець звивається за околицями, такі ж працьовиті і щирі люди. Отже, призвичаюватися на новому місці довго не довелося. Життя увійшло в колію. Справжнє задоволення приносила улюблена робота, доброзичливість колективу. А невдовзі знайшла Олена Анатоліївна і свою сімейну долю, покохавши колгоспного шофера Сергія Болотова.
Не мало не багато — два десятки літ минуло відтоді. Змін за цей час відбулося стільки, що не кожному поколінню випадає. На жаль, більшість із тих перемін не на краще. Як в особистому житті нашої героїні, так і загалом у суспільстві. Пропрацювавши 18 років вчителем біології та іноземної мови, організатором позакласної та позашкільної роботи, заступником директора з навчально-виховної роботи, Олена Анатоліїна була змушена відмовитися від запропонованої їй посади директора школи і взагалі від улюбленої викладацької роботи. Спонукала до цього інвалідність старшого сина Сергія, який потребував і нині потребує особливого материнського догляду і піклування. А від громадської роботи відмовитись не змогла. Не дозволило оте горде «З дня народження і по сьогодні...» Сумлінно виконувала Олена Анатоліївна обов’язки секретаря комісії з питань агропромислового комплексу, земельних ресурсів, соціального розвитку села, екології та охорони навколишнього середовища. Все це безплатно на громадських засадах, за дорученням і довірою односельчан, які обрали її у 2002 році депутатом сільради.
На багато речей розкрила очі депутатська діяльність. За отими вселенською руйнацією, злодійським розграбуванням народного господарства, занепадом культури і соціального побуту на селі бачила Олена Анатоліївна дещо жахливіше і потворніше. Можливо, вперше, як мовиться, лоб у лоб зіткнулася вона з деградацією людської моралі. А найстрашніше, що це загнивання почалося і поширюється від влади. Збагнувши це, Олена Анатоліївна не захотіла мовчати. Вона написала листа до «Сільських вістей», розповівши всій Україні про безлад, що твориться під тихими вербами села Благодатівка. До речі, сама назва села через той безлад звучить цинічно.
«Люди настільки зневірилися в цій владі, що не вірять в те, що можна всім разом змінити життя на краще, — писала Олена Анатоліївна до «Сільських вістей». — ...Потрібна мужність кожного і єдність усіх нас...»
На всю Україну пролунав мужній і чесний голос нашої землячки. Пролунав і почутий. Багато листів-відгуків надходять Олені Анатоліївні. Ось рядки одного з них: «Це визнання не тільки актуальності проблем сьогодення в українському селі, а й природного таланту та мужності автора статті та її однодумця і колеги Горбатенка Олександра Васильовича, — написав із села Троїцьке Дніпропетровської області Василь Дем»янович Сироватко. — Користуючись нагодою, заявляю, що я також підтримую їх громадянську позицію і є їх однодумцем. Автори статті ніби побували в нашому селі, а мешканці сіл всієї України впізнають своїх «героїв». У статті порушена одвічна проблема боротьби добра зі злом, боротьби за становлення демократії і справедливості у вільній незалежній Україні. Низько вклоняюся і дякую херсонській землі, що виростила таку дочку. Впевнений, що вона не одна, їх десятки, сотні, тисячі таких синів і дочок, якими повинна гордитися Херсонщина».
Подібних листів немало. І вони багато про що говорять. Прислухайтеся, люди! Олена Анатоліївна з чоловіком Сергієм Івановичем з синами Сергієм і Юрієм, з Оленчиною мамою Ніною Артемівною — дружна, працьовита і самодостатня сім’я. Мають Болотови, як зараз прийнято говорити на зарубіжний манір, свій невеликий бізнес. Сергій разом з братом Миколою на 60 гектарах відпайованої землі вирощують врожаї сільгоспкультур. Олена забезпечує односельців товарами першої необхідності, утримуючи вдома невеличку крамницю. У родині злагода і взаєморозуміння. А от з місцевою владою в Олени Анатоліївни злагоди нема. Адже ні місцеві, ні районні чиновники і пальцем не поворухнули, щоб розв’язати болючі для села проблеми. Досі люди ходять одне до одного позичати питну воду, досі селянам не видали на руки акти на землю, хоча гроші на їх оформлення люди давно заплатили, досі ніхто не звертає уваги на дороги. Таких «досі» безліч. А головне — досі влада, як у селі, так і в районі не повернулася обличчям до людей. Чиновники розуміють, що їх вседозволеності наступає кінець. Вони сьогодні керують і господарюють за принципом: «Після нас хай і трава не росте».
Ось і прагне Олена Анатоліївна, як і більшість її земляків, докорінних перемін. І не лише у своєму селі, а й по всій Україні, бо ж вона — з дня народження і по сьогодні громадянка України.

Даруйте дітям дитинство



Недогірський ліс майже впритул підступає до південно-західної околиці Великої Олександрівки. Це рукотворне урочище на берегах Інгульця є ровесником нашого селища, яке незабаром відзначатиме своє 230-ліття. З давніх-давен воно вабило до себе місцевих жителів і приїжджих гостей настояним на глиці цілющим повітрям, величавими соснами, які за словами відомого херсонського поета Леоніда Куліша, «...людям нашіптують думи свої...» Одну з таких щасливих дум нашептали вони ще за радянських часів керівникам Великоолександрівського району, і в зеленому царстві дерев виросло гарне містечко оздоровчого табору. Його засновниками були тоді всі господарства району. Нині залишилося двоє: СВК «Борозенський» та СВК «Новокам»янський». До честі їх керівників Миколи Михайловича Медведя та Анатолія Степановича Скибюка, справи в оздоровчому таборі не лише не занепали, а й пішли вгору.
Переконуєшся в цьому, побувавши в «Орлятку». Назва табору залишилась з часів тих давніх, а все інше набуло приємної новизни, поза всяким сумнівом привнесеної молодим директором табору Марією Скибюк. Педагог не лише за освітою, а й за покликанням душі, відпрацювавши після вузу два роки у туристській фірмі «Освіта», знайшла себе у безпосередній роботі з дітьми, хоча, правду кажучи, тут і зарплатня менша, і клопотів більше. Але що та зарплатня, що ті клопоти, коли ось так горнеться до неї мила, довірлива дітвора?
— Вчора у нас був «День дружби та симпатій», — ділиться враженнями Марія Анатоліївна. — Навіть не віриться, що лише чотири дні, як діти в таборі. За цей час вони міцно здружилися між собою і встигли проявити неабиякі таланти. Багатьох присутніх до сліз розчулила у їх виконанні вистава, яку здійснили за поемою Олександра Пушкіна «Євгеній Онєгін» вожаті Юля Тіткевич та Євген Продченко. До слова, Юля і Євген чудово володіють англійською мовою і створили гурток з її вивчення, який діти охоче відвідують...
Час, проведений школярами в «Орлятку», можна вважати п’ятою чвертю навчального року. Кожний день у таборі наповнений не лише оздоровчими процедурами, веселими іграми з дружбою, з піснею, але й незабутніми зустрічами з відомими людьми району, цікавими екскурсіями, походами.
...Напередодні відкриття оздоровчого сезону зустрівся з головою районної профспілкової організації Василем Григоровичем Мальчиком та завідуючою відділом райдержадміністрації у справах сім’ї, молоді та спорту Аллою Анатоліївною Березою. Вони висловили занепокоєння тим, що багато батьків не хочуть відпускати дітей в оздоровчий табір, оскільки навіть дитячі руки гарячої літньої пори не зайві у домашньому господарстві. І дійсно, така проблема є. Як відомо, чи не на кожному подвір’ї утримуються корови, телята, птиця, свині, а селянським дітям відводиться обов’язок пастушків, підпасичів, погоничів. Проте, побувавши в таборі, пересвідчився, що побоювання чиновників були марними. Майже сотня хлопчиків і дівчаток вчасно прибули у цей благодатний куточок, де за словами Марії Скибюк, надзвичайно потужна позитивна енергетика. Як би не було сутужно батькам, але вони не вороги своїм дітям. Окрім того, гріх не скористатись пільговими путівками, які виділили міністерство АПК, профспілка і районний бюджет. Коштує така путівка майже 2000 гривень і лише 10 відсотків її вартості платять батьки.
...Марія Анатолівна показує спальні будиночки, охайну територію табору, ялинки, берізки, кущі ялівця і ліщини, алею каштанів. Всі ці нові насадження зроблені руками штатних працівників містечка, їх разом з директором — п’ятеро. І всі на госпрозрахунку. Тому всі дбають про престиж закладу. А в доброї слави, як відомо, широкі крила. Цього сезону у Великоолександрівському «Орлятку» вже оздоровилися і відпочили на комерційних засадах групи дітей з Херсона, з Дніпропетровської області. Табір працює круглий рік. Восени він буде готовий гостинно прийняти на оздоровчий відпочинок людей похилого віку, дітей війни.
Отже не все так погано у нашій Україні там, де корисними і добрими справами переймаються уміло, з любов’ю.

Ставаймо до діла



Поки ще ми здорові,
І совість ще не спить,
Товариші-панове,
Давайте щось робить.

А час такий крилатий
Летить, неначе птах.
Пора б нам розібратись
У душах і в думках.

Ставаймо всі до діла,
Виходьмо із пітьми,
Щоб челядь не глумилась
Всевладна над людьми.

Ніхто із нас не лицар,
Не праведник чолом,
Та як же нам миритись
З неправдою і злом?

Не маємо чомусь ми
Єдиної мети,
Та щось робити мусимо,
Щоб з глузду не зійти!

Любов усім літам підвладна...



Охайне подвір’я Віри Свиридівни та Івана Терентійовича потопає у розмаїтті кольорів і запахів щедрої таврійської осені.

— Бабусю, — чуються за ворітьми голоси, — продайте кілька квіточок, у нас сьогодні весілля...
— Беріть, дітки, та будьте щасливими, — виносить Віра Свиридівна цілий оберемок розкішних жоржин і запахущих хризантем, — а грошей не треба. Це мій вам подарунок...
Довго дивиться Віра Свиридівна услід молодятам, які, побравшись за руки, пішли вулицею. Тепла сльозина котиться по щоці, вуста шепчуть неначе молитву:
“Будьте щасливими! Будьте щасливими!..”
Тим часом Іван Терентійович у затишному куточку біля літньої кухні накриває стола, який нагадує скатертину-самобранку. Все тут з власного саду-городу. До болю знайомий осінній натюрморт з яблуками і грушами, з обов’язковими кетягами винограду і, мов жар, скибкою кавуна. Цікавлюсь з якої це нагоди?
— Були б добрі друзі, а нагода завжди знайдеться, — посміхається Іван Терентійович. Незабаром за столом стає тіснувато. Приїхали з Південноукраїнська інженер атомної електростанції син Володя з дружиною Наташею, поприходили сусіди.
— Винось, Ванюшо, баяна — поспіваємо, — просить Віра Свиридівна.

...Пісню Іван Терентійович написав сам. І слова, і музику. Сам і заспівує: “Розповилася неба просинь, ніжний спогад спішить з дібров, ми зустріли багряну осінь і свою надвечірню любов...”. В Івана Терентійовича голос оксамитний, приємний та бадьорий, як для 93-літнього дідуся. “...Простягаю назустріч руки, кожне слово твоє ловлю, — підхоплює Віра Свиридівна і вже гостей розчулює щире пісенне освідчення цих літніх людей, — ...а тепер я боюся розлуки, бо так щиро тебе люблю...” Це пісня про почуття, що не згоріли у світовому полум’ї війни, не прохололи на пронизливих вітрах життя.
— Мені тринадцятий минало, — словами Тараса Шевченка розпочинає свою розповідь Віра Свиридівна, — чотири класи закінчила з похвальними грамотами. Всією душею тягнулася до навчання, а клята війна утопила мрії у сльозах і незабутньому горі. Коли тато ішов на війну, то посадив нас, чотирьох своїх донечок на порозі поряд з мамою
“Надивляймося між собою, — сказав, — може востаннє бачимось, бо іду битися з ворогом не на життя, а на смерть, щоб ви були щасливими...”
Гвардії старший сержант Свирид Кириченко загинув смертю хоробрих у 1943 році. Росла і спиналась на ноги напівсиротою разом з трьома іншими сестрами. Невдовзі після війни вийшла заміж за бойового танкіста Івана Михайловича Рися. Разом з ним спорудили добротний дім, виплекали сад і двох синів, разом навчались заочно у технікумі і працювали потім у харчовій промисловості. Думалося не буде сімейній ідилії кінця-краю... Але нікому і ніколи ще не вдавалося уникнути присуду долі. У 1999 році Івана Михайловича не стало. П’ять років тамувала біль втрати у самотині. Вже й не сподівалася, що до когось іншого прихилиться, як до покійного Івана Михайловича. Та доля знову не дала відквітнути душі. Зумів розбудити у серці жінки почуття, яке “всем возрастам покорно”, удівець із сусіднього села Іван Терентійович Білий. Зустрілися вони у Херсонському шпиталі для ветеранів війни та праці. Багато чого повідали одне одному, прогулюючись алеями старого пришпитального парку. За плечима в Івана Терентійовича теж не простий життєвий шлях. Його молодість, як і в багатьох ровесників опалила війна. Від Новоросійська до Берліна пройшов у складі гаубичної артилерійської бригади. Закарбувалися у пам’яті бої на Кавказі і в Білорусії, на Сандомирському плацдармі і у Варшаві, під Кюстріном і на вулицях Берліна. Це з їхньої 203-міліметрової гаубиці сержант Василь Олійник зробив переможний постріл по рейхстагу.
Неправду кажуть, що коли говорять гармати, — музи мовчать. Іван Терентійович привіз із фронту кілька блокнотів, списаних віршами і нотами до них.
Повернувшись до мирної праці, бойовий офіцер, кавалер орденів Богдана Хмельницького, Червоної Зірки і Вітчизняної війни другого ступеня почав у сільській школі навчати дітей співати і розуміти музику, разом із земляками відбудовувати народне господарство, працюючи в МТС, очолюючи сільську раду. Склалося по війні і родинне життя. У злагоді прожили з першою дружиною Вірою Іванівною 63 роки. Померла вона у досить похилому віці. А через кілька літ доля подарувала Івану Терентійовичу зустріч з Вірою Свиридівною...
Владарює у природі золота таврійська осінь. Рясно звисають на виноградній лозі важкі виноградні грона, дозріли під вікном ягоди калини червоної. Серед цієї ошатної краси за спільним столом почувають себе, як вдома, сини Віри Свиридівни Михайло і Володимир, син Івана Терентійовича Микола, їхні дружини, діти. Любов і взаєморозуміння поєднала велику і дружну родину. А ще пісня, яку підхоплюють всі разом: “...а тепер я боюся розлуки, бо так щиро тебе люблю”.

До подій осені 2011 року



Докотився в ницості до краю
Можновладний знахабнілий пан,
Копійки нещасні відбирає
У своїх безправних громадян.

Ось і має він тепер халепу:
Напоровшись на протесту шквал,
З переляку зняв значок нардепа,
Драпака дає «регіонал».

Начувайся, ненаситний пане!
Ти сповна заплатиш все одно:
З косами і вилами селяни
Вже прийшли до тебе під вікно.

В цілім світі не ганьби державу,
Долю їй готуючи гірку.
Не дамо бандитам на розправу
України Сина і Дочку.

Їх не залякали каземати,
Арматурне плетиво міцне,
А тебе навік, печерний кате,
Україна-Мати прокляне.

Гнів людський не стримають паркани,
Не зупинять гумові кийки,
Якщо знову хлинуть на Майдани
Хвилі всенародної ріки.

БУЛО Б СМІШНО, АЛЕ…


Розмова в кабінеті

Перший голос:
— От би накупити дешевих китайських годинників та гайнути на машині часу в минуле років так на двадцять. Там їх продати якнайдорожче і накупити доларів по 80 копійок!..
Другий:
— А ще краще придумати таку машину, як ксерокс. Але для предметів. А потім взяти злиток золота і ксерити його, ксерити!..
Третій голос (вольовий):
— Так, панове міністри... Які ще будуть пропозиції, щоб підняти економіку України?

* * *


— Мушу вас попередити: з сьогоднішнього дня бензин подорожчав.
— Добре. Налийте мені 50 літрів вчорашнього.

* * *


— Сміливість міста бере!
— Ага... А дурість — кредити.

* * *


Набридло все... Візьму мотузку, знайду міцну гілку — і будь, що буде... Зроблю гойдалку і буду гойдатись!

* * *


В України жахливе минуле і світле майбутнє. І так буде завжди.

* * *


Головна помилка нинішньої влади: думають, що закручують гайки, а насправді — стискають пружину.

* * *


Класна штука — телепульт! Натиснув кнопку: і ні тобі президента, ні прем’єра...

* * *


Летить криза над США: «О! Бачу, я тут гарно попрацювала!»
Летить криза над Європою: «О! А тут я справилася на «відмінно!»»
Летить криза над Україною: «Тю! А хто це без мене тут такого понаробляв?»

* * *


Новини з Мексики: «Мафія розстріляла мерію, суд і поліцію».
Новини з України: «Мафія очолила мерію, суд і міліцію».

* * *


Хороший депутат на поганому курорті не валяється.

* * *


Скільки владу не годуй, все одно в офшори дивиться.

* * *


— Я дійшов висновку, що половина нашого політикуму — ні на що не здатні пройдисвіти!
— А інша половина?
— А інша половина — пройдисвіти здатні на все!

* * *


Інколи свободу слова дають тільки для того, щоб дізнатися, кому треба заткнути рота.

* * *


Слід навчитися слухати один одного, а то прийдуть до влади ті, хто не слухатиме нікого.

ЛІДЕРИ
Їх дуже багато. Значно більше, ніж партій. Адже у кожної партії є головні лідери, можна сказати, вожді. За ними йдуть дрібніші керманичі обласних та районних організацій і, нарешті, дрібні, як вірус, секретарі первинних осередків. Звідки їх набралася така сила силенна?
— Вийшли ми всі із народу, — відповідають в один голос.
— От і добре, що вийшли. Без вас народ якось обійдеться.
— Та ні, не обійдеться. Ми вийшли з народу, щоб повести його за собою
— Куди?
— Звісно куди — у світле майбутнє.
— Де воно — те світле майбутнє?
— Зовсім близько... Повірте нам, і золоті гори вам забезпечені. Відколупуйте хоч цілі брили.
— Ведіть нас, — вигукує у юрбі підставний провокатор.
— Ведіть, ведіть, — підхоплює натовп.
Повірили. Наступає тиша до наступних виборів. А потім:
— Де ж обіцяні золоті гори?
— А хіба не бачите? Ондечки на обрії. Ще раз повірте...
— Ведіть, ведіть, — галасує у натовпі провокатор.
— Ведіть, — знову погоджується натовп.
Засліплений обіцяним світлим майбутнім він вже забув, що до обрію дійти неможливо, не здогадується, що партійні лідери, вийшовши з народу, пристали на службу до багатіїв, котрі награбастали свої статки. Так триватиме, доки народ буде розшматований на електорати дрібних партійок, часто ворогуючих між собою, доки не виховає у своєму середовищі справжнього лідера нації, який і поведе на рішучу боротьбу за кращу долю України.

ЕПІГРАМИ


На В.Януковича

Дарма, що він — ні «бе», ні «ме».
Надія в нього є велика,
Коли посаду обійме, —
Своє ще скаже «ку-ку-рі-ку».

* * *


Кому служитиме цей тип?
Чиїй коритиметься волі?
Благословив московський піп
Його на київськім престолі.

На Володимира Литвина

Що витворяє сучий син!
Ламає все через коліно.
А як просивсь, — мовляв, Литвин
Потрібний нашій Україні.

На Миколу Азарова

(…да пошли вы!..)



Йому на те сказати маю:
Нікчемний зверхнику, затям —
Хто всіх далеко посилає,
Ще далі скоро піде сам.

Післямова



Дорогі земляки! Шановні читачі!

Все, що я побачив і почув, подорожуючи селами району, викликало гнітюче враження і тверде переконання, що далі таке терпіти не можна. Свавілля чиновників, наскрізь корумповані всі гілки влади роблять нестерпним життя простих людей. Разом з тим я переконався, що не все ще втрачено в Україні. Там, де за добре діло рішуче беруться справжні патріоти, крізь густу темряву дійсності пробиваються світлі промені надій на краще життя.
Настане час, — і повернуться в нашу державу справедливість, добробут, порозуміння між людьми. Але за все це треба боротись. Спілкуючись із земляками, я не цікавився їх приналежністю чи прихильністю до якоїсь політичної сили. Для мене це не має жодного значення. Головне — аби вони були чесними, порядними людьми.
Шановні читачі! На сторінках цієї невеличкої книжечки на конкретних прикладах я намагаюся показати абсурдність та аморальність нинішньої влади. Цю тему продовжу і в наступних публікаціях, а тому прошу надсилати свої відгуки, пропозиції за адресою:
74100, вул. Першотравнева, 33
смт. Велика Олександрівка

Ваші листи будуть використані при підготовці інших книг цієї серії.

З глибокою повагою,
Ваш земляк Анатолій АНАСТАСЬЄВ