---

Володимиру Забаштанському

Він, юним загубивши руки й зір,
Все ж зміг піднятися до зір.
Світ зміг побачити незрячим,
А зрячі ми його не завжди бачим!

Дикі гуси

Летять дикі гуси
край мого села.
Господня воля,
силоньки дала.
Світи підкоряти
під своїм крилом,
Щороку літати
над моїм селом.
Ой, дикії гуси,
сивина в крилі,
Вкажіть ви дорогу
у світі мені.
Дивись, я із вами
разом полечу
І лебедем пісню
услід прокричу.

Осінь

Я споглядаю, що уже
Зима віншує щедру осінь,
Вона її не береже,
Вплітаючи морози в коси.
Та осінь в золоті зі сріблом
Чарує світ в своїй палітрі,
Щедротно сиплячи добром
І ароматами в повітрі.
Нема їй рівних на землі,
Нема й не буде, поки світу
Спасибі, Господи, Тобі,
Що осінь є наступницею літа.
Бо нам тепло, й своє проміння
Несе в собі пора осіння.
Спасибі, Господи, Тобі
За щедру осінь на землі.

2002-й — рік Коня

Іржуть коні на кордоні
двох років —
Це дарунок нам
від прадідів-дідів,
Це вже Всесвіт дарує
світу Новий рік.
Ви тримайте, люди, —
щоби він не втік.
З Новим роком! З Новим роком,
люди, вас!
Нехай коні в житті
будуть про запас.
Та й для праці нехай
будуть ваші коні,
Що іржуть в цей рік
на вашому кордоні.
З Новим роком! З Новим роком,
люди, вас!

Сивая тополя

В полі при дорозі тополя стояла.
Всім вітрам і сонцю віддана була.
Не щадили вітри сивую тополю,
Лиш дощі вмивали її добіла.
Сивая тополя, мов людськая доля,
Через шепіт листя біль передає.
Сивая тополя, була б моя воля —
Тобі на підмогу серце б дав своє.
Та, на жаль, у світі дуже прикрі речі:
Не все, що проходить, можна зупинить,
Роки тополині з її сивиною
Нести доведеться всю життєву мить.
Материнська доля — мов тополя сива,
У вітрах під сонцем все життя твоє.
Вибач мені, мамо, моя тополино,
Що я тобі серце не віддав своє.

Зоряний син

Ю.О. Гагаріну —
першому космонавту

Очі зіркові і посмішка-ласка,
Блакитне небо, киснева маска,

Квітень надворі, хвилі на морі.
Син повернувся звідти, де зорі.

Світ весь вирує, плаче й жартує,
Вірить — не вірить, чує й не чує.

Але людина космос скорила
І дала людству могутні крила.

Юрію, сину космічної ери,
Будеш ти завжди в ній піонером.

Сівач

Сіють люди зерно
По всім світі давно —
Щоб родило воно
Людям тим на добро.

А сівач, як сівач,
На ріллі, ніби грач,
Він шукає зерно,
Те, що в землю лягло.

А чи затишно там,
Чи волога там є?
Він сівач, він і грач,
Знає діло своє.

А чи буде врожай? —
Шана праці людській.
Лети, граче, спитай
Та й розкажеш мені.

Я — березень

В нове тисячоліття уберусь.
Я — березень, я — свято для Марусь,
Я — перші промені, весняний світ,
Я — місяць злагоди, я — першоцвіт,
Я — березень, жіноче свято я,
Яке святкує вся земля.

Мить

Стоїть серед поля сива тополя,
На сонці, мов сніг, біліє, блищить,
А листя тополі — крихкі людські долі,
У просторі світу вони — лише мить.

Осіння симфонія

У дні осінні — шпачині зграї,
Такий нестерпний галас піднімають.
Забули ви мелодію свою,
Яку співали навесні в моїм краю?
Ніхто не вміє, і ніхто не знає
Таких пісень, як ви — шпачина зграя.
А ще симфонії політ —
Крило в крило у плині літ.

Не паліть очерету

Не паліть очерету,
Не губіть птахів гнізда,
Рятувати планету
Потім буде запізно!

Заковика

Жартома про важливе

Я оце сидів та й думав,
Як же це буває?
Здогадався — як у казці,
Тверезий співає.
Тож дивіться, держслужбовці
Платню мають гарну,
Бо виконують вони
Справу все державну.
Так і треба, так хай буде,
Але — заковика!
І скажу вам, добрі люди,
Вона ще й велика.
Поміркуйте ви самі,
Як це зрозуміти?
Не в городі, не в селі,
Не державні діти —
А вчить хто їх, подивіться,
Хіба ж так буває —
Недержавний чоловік
Лекцію читає.
Ви вдивіться в педагогів —
Їх сім’я велика.
І всі вони недержавні:
Ото заковика!

Хліб

Від солоного поту до шматка на столі —
Робить тяжку роботу селянин на землі.
І натруджені руки крутить вдень і вночі,
Бо пройшли через муки запашні калачі.
Так одвіку й донині — потом здобрений хліб.
Будь-кому він потрібний, щоб не глух і не сліп.

До степів

Степи, степи!
Від краю і до краю
Кошлатить ниви
Спраглий вітровій.
Щедрот щедріших
На землі немає
Таких, як у Херсонщині моїй.
Де хліб і сіль степів моїх таврійських,
Де молоде виброджує вино,
Пісень розлуння щирих, українських
Мене в степи — додому привело.
Степи, степи!
Палючі, мов пустині.
Степи, степи! Полинна гіркота.
Степи, степи од віку і донині
Ви — Батьківщини щира теплота.

Весна

Буйним цвітом зацвів експарцет,
В його сяєві лан мій заграв
Бджоли старанно зносять нектар
Всі цілющі властивості трав.

Травню, травню, весна запашна, —
Рій бджолиний за медом летить.
І виярює в квітах весна,
Нам коханням наповнена мить.

На сінокосі

Туман рясною сивиною
На коси степу ліг зрання.
А я стрижу траву косою
Під самий корінь навмання.

Бринить коса, рядок лягає —
Покосу пісня золота.
Туман росу в траву вплітає,
Немов життя в мої літа.

Батьківський дім

Мій отчий дім, як тепло в нім.
Як затишно у нім душею,
Коли з повинною своєю
Прийдеш у дім під образи,
Перехрестившись три рази,
Ти ніби скинув всю провину
І як годиться — тобі — сину
Ти скажеш матері: пробач!
Прошу, ріднесенька, не плач!
Візьми легенько за плече,
Нехай її сльоза тече,
Їй треба виплакатись — сину.
Вона в руках трима дитину,
Вона чекала цього дня.
Тебе гукала навмання:
Це ти, мій синку, вже прийшов?
Та де ж ти? Що, уже й пішов?
І так щоденно, безліч літ
Вона чека на твій прихід.

Осінь

Золотавіє листя на кленах,
Ніч серпнева зоріється довше.
Осінь диха у ранки серпневі,
Білий гриб заглядає у кошик.

Господиня підбілює хату,
Колить дрова дбайливий господар.
І малеча погукує: “Тату!
Що ж бо — скоро вже будуть морози?"

Так до нас наближається осінь.
Щиро з Спасом вітає.
Золотії і срібнії роси
В віти дерев заплітає.

Тим, хто виїхав з України

Шкварчить картопля, смажена на салі.
І дух блаженний носа лоскотить,
А хтось летить, пливе в замежні далі,
Щоби у сні оплакати цю мить,
Щоби відчути шкварку не лукаву.
Й згадати сало — коли зуб болить.
Стареньку пригадати сиву маму,
Коли за нею серденько щемить.
Шкварчить картопля, смажена на салі,
А хтось пливе в чужі краї, летить...

Його не випити ковтком
Люблю я до безтями степ,
Я народився в нім і виріс.
Його чаруючий портрет
Я у життя з собою виніс.

І дзвін його, і його спів
Ідуть зі мною по життю.
І стиглий шепіт колосків
Я краще музики люблю.

Ранковий він чи звечорів,
Я зачарований стою.
І стоголосий його спів
Посеред тисяч пізнаю.

Бо спів степів — мов колисковий,
Він з материнським молоком,
В нім завжди свіжість і основа,
Його не випити ковтком.

Не плач, козаче

Не плач, козаче, лиш не плач!
Слізьми ти горю не поможеш,
Багряним станеш, мов кумач,
Та вороженькам допоможеш.

На люди вийде жура твоя,
Над нею будуть глузувати.
Страждатиме душа твоя
Та гірко плакать буде мати.

А ти збери весь біль в кулак,
Здолай ворожу заздрість, підлість.
Злети у небо, ніби птах,
Борись за честь і людськую гідність!

Я вас люблю без каяття

Ще не зійшли льоди з Дніпра,
А серце щем уже лоскоче.
І я стою біля вікна,
Що з рами вискочити хоче.
Туди — до тебе, де баркас
Несе тебе на хвилі рівній
Тобі кажу не в перший раз:
Люблю твої, такі чарівні
І очі, й губи, і чоло,
І забувається зажура.
Ці почуття мені дало
Твоє життя й література,
Я Вас люблю! Без каяття.
І в цьому сенс мого життя.

Голубина зграя

Голубина зграя в небі виграє,
Сонцю підставляє золото своє.

Сонцем сяє небо понад змах крила,
Людоньки, як треба, щоб пташня жила!

Щоби в небі синім вічним був політ.
Голубина зграя, збережи нам світ!

Вдовина доля

У тридцять літ лишилася вдовою,
Із немовлям, мов перст, на всій землі.
І прожила, зневажена судьбою,
Немов Господь не помічав її.

По людях — в праці, мазала, білила,
Сапала поле, пестила сади,
А уночі, немов білуга, вила,
Ще більше накликаючи біди.

Вдовина доля — самота й гіркота.
Людські осуди, мов, така й сяка...
І знову вити й плакати охота,
Насправді ж, вона зовсім не така!..

Людині хліба і пісні

Казкова пісня понад степом,
Немов молитва серед раю.
На серці радо, світло й тепло,
Я разом з іншими її співаю.

І голос втілився в зернину,
В рахманну, запашну ріллю.
Погожу, сонячну хвилину
Я хлібу й пісні віддаю.

А хліб і пісня з поля в поле,
З віків ідуть в нові віки,
Така їх хліборобська доля,
Лише така, не навпаки,

І піснею душа зігріта,
В руках пашистий коровай
В нім згусток праці, весни й літа,
В нім пісня ллється через край.

Повіки жити хлібу й пісні!
Ці дві святині на землі
На найпочеснішому місці
Тримати велено мені!

Літня палітра

Я ці квіти дарую тобі,
Ці, що поруч довкола ростуть,
Я завдячую долі своїй,
Що в тих квітах кохання є суть.

Он ромашка-ворожка росте,
Поруч з нею дикий горох,
Лопушине стеблище товсте
На купинах, мов дід, сивий мох.

Трохи далі осоки бредуть,
Із рогозом сусіди вони,
Мов молитися в церкву ідуть,
У ставку зачерпнувши води.

А у полі пшениця дзвенить,
Половіє на сонці рясна.
Не згуби, хліборобе, ту мить,
Що віддасть тобі зерна сповна.

Я в букет усі квіти зберу,
Хай яскравіє золото їх.
Злаків колос до них прикладу.
В кожній хаті печеться пиріг.

Хай моя золотіє земля,
Квіти завжди хай в полі ростуть,
Стиглим колосом грають поля
І щасливими люди живуть.

Це моя Україна — моя!
Прародинний її заповіт —
Кров’ю й потом полита земля,
Білі хати у безлічі квіт.

Я дарую кохання без меж,
Все, що є на цій славній землі
Все, чим тільки на світі живеш,
Що належать тобі і мені.

Дитинство

У пам’яті — дитинства зорепад,
Коли гуртом залазили до саду.
Ожину крали, крали виноград
Й бича хапали, залишившись ззаду.

І зграєю тікаючи від діда,
Здіймали куряву, що оком не узріть.
Шкода, тоді нам бракувало хліба,
Та за дитинство можна порадіть.

За те дитинство — бідне на асфальті,
За бруд на тілі — з соку кавунів,
За ту пилюку, що, куди не гляньте,
Там вітер з пилом вихор закрутив.

І помідор — багряний та вагомий
Ховається від нас у мішії,
І огірок такий зелений, гордий,
Теж причаївся — там, у бур’яні.

Ми ростемо, вночі кудись літаємо,
По зорях прокладаємо маршрут.
З дитинства у майбутнє прокладаємо
Життєву нашу вже дорослу путь.

Легендарній тачанці

Такої грації, такої волі
Лиш мають ці каховські коні.
Лиш їм — у світі бронза в гриви
Заносить півдня теплі зливи
Летіть кремезні і красиві,
Ви дуже спритні, хоч і сиві.

Літній дощ

Хлюпочуться в калюжах дітлахи,
І сонечко дарує їм заграви.
Злітаються розбурхані птахи
На сідала в діброви і заплави.
О, літній дощ — блаженна степу мить,
Хмаринки йдуть ген-ген за видноколи,
Гроза блищить і лунко грім гримить,
Та дощ «сліпий» не скінчиться ніколи.

Пониззя Дніпра

Дніпровські плавні: очерети,
Купини, верби, цвіт калини,
Гряда, осоки перемети,
Агір, рогіз, кущі ожини.
Озера, ріки та протоки,
Пташине царство навкруги.
А в далечінь, на докид ока,
Течуть дніпровські береги.
Течуть віками, без зупину
У вічність вічно їм текти.

Козацький наспів

Гей, козаче, не броди!
Не пий з берега води,
Не пий води із криниці,
Де стояли молодиці.

Там їх чари залишились,
З вечора і вранці мились.
Покохати тебе хочуть,
Русалками залоскочуть.

Якщо дуже хочеш пити,
Роси можеш попросити
У зеленого листочка,
В молоденького дубочка.

А в березі жаба кваче,
На березі дівка плаче.
В чистім полі коник скаче,
Вибирай судьбу, козаче.

Маестро

В.Другальову

Щебече соловей у літньому гаю,
Він пісню для людей виспівує свою.
Шкода, що слів нема, але то не біда.
Маестро-соловей, він музику склада.

Мімози

Вітри вщухли зимові,
Пересілись морози...
Вже до свята готові
Золотаві мімози.
В них краса — не шалена,
Чим троянда багата,
Але завжди доречна
До жіночого свята!

Лиман

Над покосами — сонце з росами
Розмовляє на ранній зорі.

Над покосами і над росами
До лиману летять журавлі.

Ой, лимане, лимане, спогад юних літ,
Зустрічай птахів, мов онуків дід.

Обійми, зігрій, розцілуй в уста,
Повінь теплих мрій понесуть літа.

Понесуть у даль над покосами,
Над трояндами та над росами.

Поза гори — ті, поза дальнії
Понесуть вони сни печальнії.

А тому журу не тримай в собі,
Бо вона зажди в журавля крилі.

Відпочити дай крилам і душі,
Та поклич пташню в тихі комиші.

Останні приморозки

Повертались не вперше морози,
До кришталю збиваючи сніг.
І замерзлі березові сльози
На деревах залишили слід,

На яких весна розписалась
Першим променем сонця, тепла.
Хоч морозу весна і злякалась,
Та далеко вона не втекла.

Їй з морозом схотілось погратись.
Як не є, а мороз — дідуган.
Вже не довго йому копирсатись,
Бо в потилицю диха весна.

«Полундра!»

Носили мене ноги не абияк,
В футбол я грав і бігав довгий крос.
Я був солдатом в армії радянській,
Шкодую дуже, що не був матрос,
Бо флот завжди стояв на першім місці.
Братерство в нім — неписане міцне
І досягло воно такої міці
В однім слівці «Полундра!» — і це все,
Всім зрозуміло — треба рятувати,
Можливо, що віддать своє життя.
«Полундра»! Для матроса слово-заклик,
«Полундра»! Все віддать без каяття!

Адам і Єва

Яблуко від яблуні
далеко не падає,
Так одне другого корить
білий світ.
А коли розмаються
барви сонця-райдуги,
То засяє навесні
яблуневий цвіт.
Яблуня, яблуня —
грішниця всевишняя —
Народила яблуко
для Адама ти.
Краще би ти, яблуне,
народилась вишнею,
Щоби цвітом білим
Єві зацвісти.

Журавлині ключі

Журавлині ключі
в небі синім летять,
Їх не видно вночі,
але чути «курли» нам із неба кричать.
Чути посвист крила,
поміж зір — уночі.
Відлітають від нас
журавлині ключі.

Село

Село живе своїм життям —
Пасе корів і сіно косить.
І чемно молиться Богам,
Дощу і захисту в них просить.
Не завжди чують їх Боги,
Їм божа милість не доходить,
Доходять вчасно лиш борги
Та смуток поміж села бродить.

Роздум

Ще учора пташині зграї
В очереті заночували,
На зорі, на першій, на ранній
Шлях у теплі краї проклали.
Та слабкі залишилися з нами
Сподівались на нашу турботу.
Так було, так було віками —
Лише сильні гідні польоту.

Самотність

Зупинюсь біля хати
У чужому селі,
Не моя сива мати
Шле поклони мені.
Я стою біля хати,
Де живе «старина»,
Де чиясь стара мати
У хатині одна...

На посту

Селяни не страйкують,
Селяни сіють хліб.
У пору посівную
Не лічать в праці діб.
Стоять в жнива охоче
У полі — на посту.
Прогаяти не хочуть
Годину золоту.

Невже?

Невже у першу повінь — повесні,
Співала ти мені свої пісні?
Невже у перший літній зорепад
Ти цілувалася зі мною невпопад?
Невже осіннє листя — золотаве
Нас заманило в скошені отави?
Невже прийшла зима уже? —
Невже?

Цариця Півдня

Спекотою змордовані поля
Лежать в задусі по обіді.
Це Таврія улюблена моя
І це її поля — багаті й бідні.
Вона цариця півдня від віків,
Вона єдина в сонячному краї,
Що пам’ятає пращурів-дідів,
Яких давно на світі вже немає.

Зимове

Дзвіночками дзвонять
зимові морози
Щипають за руки,
за вуха, за ніс.
З очей, разом з вітром,
видавлюють сльози
Та звіра зганяють
в засніжений ліс.
На вікнах малюють
зимові картини.
Річки одягають
в льодове вбрання.
А тільки відчують
весняні краплини,
Тікають щосили від них навмання.

Каюк

Ледь ранок встиг замартиніти,
Рибальський човен “хлюп" та “хлюп" —
На тоню рибу йде ловити
Дідами зроблений каюк.
Вони в цій справі були мудрі —
Щоб і легкий і замашний,
Щоб ним могли пишатись люди,
Що він прогонистий такий.
І щоб він хвилі не боявся,
Її, як масло, розрізав,
Щоби господар ним пишався,
І пісню над Дніпром співав.

Ода скрипці

Зоре, зоре, зіронько —
ластівко моя.
Ти моя єдиная —
в долі скрипаля.
Зоре моя ранняя —
серед усіх зір
Ти моя коханая,
ти мені повір.
Я з тобою, подруго,
піду у світи!
Ти мені, як сонечко
яснеє світи.
Людям свою душеньку
до кінця віддай.
Грай же, моя скрипонько
серцем людям грай.

Проталина

У березні проталина проснулась,
Від сонця променів в очах.
І на всі боки озирнулась,
Й до річки поспішила по ярах.
Співаючи пісні веселі,
Дзюркоче, мов муркоче кіт.
Весна прийшла до нас в оселі
І принесла найперший цвіт.

Спекоґта

Невже громи всі відгриміли?
Невже дощі всі відшуміли?
Чому засушлива пора
Щодня, від ранку і до ранку,
Пече нестерпно й на світанку?
Дощу нема, нема й нема!
І жарке літо, й спекотнна осінь
В гербарій висушать колосся.
І стебла в порох перетруть.
Невже надії всі помруть?
Не може буть, не може бути!
Щоб селянина так зігнути.
Усе спалити, все забрати,
Такого буть не може, брате!
Бо не допустить цього мати,
Вона ж бо житниця держави, —
У хлібі й праці її слава.
Ще прийдуть спасені дощі,
Ще пісня забринить в душі,
А потім вирветься на волю
Й прославить хліборобську долю,
А потім дощ проллється з неба,
Все буде люди так, як треба.
І ви не падайте у відчай,
Бо Віра і Надія вічні!

Не хворій

Ти, моя єдина — золотина,
Ти мої скарби й моє життя.
Не хворій, моє святе дитя.
Не хворій, благаю я, не треба!
Он медок, калинка, молоко.
Хочеш, зараз попрошу у неба,
Принесу від сонечка тепло?
Хочеш, назбираю в полі квітів?
Не дивись, що за вікном зима, —
Материнське серце завжди в літі,
До дітей зими в ньому нема.
Не хворій, молю тебе, дитино,
Не хворій, моє святе дитя!

Єгеря

І сьогодні, і завтра
Встане вранці зоря,
Якщо рідну природу
Захистять єгеря.
Якщо ми з вами, люди,
Поважать її будем,
Якщо всі, без останку
Єгерями ми станем.
І не згасне зоря,
Бо ми всі — єгеря!

Тамара

Життя тебе не бавило, Тамара!
Кидало в прірву — вибиралася, і знов
З’являлась над головою хмара,
Яка змішала горе і любов.

Життя іде, його не зупинити,
Дітей своїх ти вивела на шлях
І їх навчила твердо розуміти,
Що хліб не на полиці, а в полях.

Ти їх навчила праці і повазі
До хліба і до тружених людей.
За це прийми від серця квіти в вазі
Від щиро тебе люблячих дітей.

Ну а від нас прийми уклін низенький
І не горюй, що круглий ювілей,
Він, як дитина, ще такий маленький!
Поваги й розуміння від людей.

І з ювілеєм ми тебе вітаєм,
Бажаєм щастя й долі на віки,
І ми, шановна, достеменно знаєм:
Від тебе в захваті усі чоловіки!

Диво-сад

П.І.Майдебурі

Розкинув віти диво-сад,
Над Інгульцем-рікою,
Посаджені дерева вряд
Батьківською рукою.

Над садом зорі і дощі,
І сонечко над садом,
Шикуються ряди мерщій,
В житті ідуть парадом.

А ранок знов свою зорю
Впліта деревам в коси,
Ідуть ряди в однім строю,
Спивають свіжі роси.

Іду я садом весняним,
Гудуть рої бджолині,
А в небі висяться над ним
Дві пари лебедині.

Розкинув віти диво-сад,
Над Інгульцем рікою,
Посаджені дерева вряд
Батьківською рукою.

Один із перших і… останніх

Переклад з російської Любові Вірної

На полі міннім під Берліном
Солдат поранений лежав.
Спасінням марив: неодмінно,
Брати знайдуть його між трав.
Був на війні він завжди першим,
І першим був у цім бою.
Геройських подвигів не звершив —
Вітчизну захищав свою.
Він схоронив немало друзів,
Яких собою захищав.
І ось на цім зеленім лузі,
Лежить безсилий поміж трав.
Знайшли військові санітари
Його на тій чужій землі.
І відступила смерті хмара,
Розстала тінь її в імлі…
І тут, в військовім лазареті,
Де часто чути смерті сміх,
Лиш звістки фронтові газети
Несуть з фронтів передових.
Був бій зі смертю не останній —
Він знову на передовій:
Стає у цей травневий ранок
Шістдесят п’ятий раз у стрій.