Просвіта "Херсонщини"

Вісник Таврійської фундації

 

СПАДЩИНА

 

Іван Багряний

 

РОЗГРОМ

 

Повість-вертеп

 

Закінчення. Початок у вип. 3.

 

Павза - антракт.

 

..................

 

В темряві якісь мавпи починають піряти каміння... Просто в заплющене око моєї кімнати... Вони галасують і кричать. Крізь маріння утоми я розрізняю голоси!..

Гм... Дивно... Звідки він узнав той Долметчер, що я тут? Дивно...

А вони намагаються видертися перед заслону... Хочуть "грати"... Я все таки спихаю їх геть...

Втома... І манюсінька думка:

- "Так ніби це я винен, що Матіс дав йому по щелепах..."

Але це маленька думка й байдужа, як місячний промінь...

В розбиті шиби дивиться місяць... А може то не місяць? Тоді мені пригадується чомусь обличчя з випеченими очима - обличчя безрукої й безногої людини на перехресті автострад, захряслих інтернаціональними юрбами й машинами, регульованими чорним мурином в центрі Европи... Все то було рухливе й переходяче, лише обличчя з випеченими очима було постійне на цім перехресті... Воно мало символізувати господаря, що взявся був перерішити історію на тисячу років...

Мурин елеґантськи-недбало махає рукою:

- "Окей!.."

І тоді ж напливає ще химерніший образ:

...Звалище збомбленого на друзки Нюренберґу... Залізні орли лежать в румовищах догори лапками, потрощені, і навіть у них повилітало пір'я... залізне пір'я... Ось майдан, на якому немає нічого не розтрощеного, все розґратано на череп'я - і на поверхні, і навіть в глибину на кілька метрів... Все зломане і звалене в хаос... А серед нього - диво...

Горда, цілісінька, ніде не здряпнута постать Дюрера... Він стоїть серед хаосу і, непорушений смертю, гордо дивиться в небо...

...Дивна асоціяція...

Його не торкається відплата... Як і тих маленьких жебраків в центрі зруйнованої імперії, що щодня приходять черідкою по милостину до моєї кімнати........

 

ВІДСЛОНА ТРЕТЯ

 

........................

І знову те перехрестя...

Це виходить КАПКА, горем убитий... ДОЛМЕТЧЕР КАПКА... Він виходить на перехрестя, блукає очима, як сновида і стає, може навіть обпершись спиною об телеграфний стовп... Бо об що обпертись на такім перехресті?.. І так стоїть, спустивши руки. Дивиться тужно на стоптаний куш бур'янцю:

- Не розцвіло... (махає рукою погноблено, байдуже) - Не розцвіло... (махає рукою й зідхає) - Степова Геллада називається... (дивиться тупо просто себе, ворушить губами зосереджений в собі):

- Моя кар'єра... (зідхнув) - О, моя кар'єра!.. (зідхнув; раптом гістерично:) - Москаль!.. Га!.. Москаль взяв гору!!. (люто) - А все через ту шкуру!.. (перекривляє) - "Баронеса-а?.." Ух, ти!.. Чекістів на стіні тримає... (киває скрушно) -

- А він дурак влип у неї по самі вуха... (кривиться від болю й тре потилицю) - Я-а-к він мене збештав, га!.. Як він мене збештав!.. І за кого??!. (мало не плаче)... Я переказав точно усе для сміху, - як та репана совєцька фея, та гречана "баронеса" хизувалася... А він... Ох, Боже... (тре потилицю) - виправив свою попередню помилку на мені... І догодив їй... (озирається, плює, а далі саркастично сміється) - Знайшов принцесу... О, він ще спечеться... (шепоче єхидно)... особливо як начальство вище дізнається... Чекістів на стіні тримає... (стоїть якийсь час мовчки, самозаглиблений; а далі махає рукою погноблено:)

- Ні... Тут уже все пропало... Втратив ти, Капко, респект... Прийдеться йти на фронт... (не то сміється, не то схлипує напівгістерично) - Начальник умліває з кохання... Вона його загачила і водить, як щупака на мотузку... Він мліє і казиться, (тре потилицю), а ти підеш на фронт...

 

* * *

 

На перехрестя виходить ДРУГИЙ ДОЛМЕТЧЕР (москаль) - він несе квіти в вазонах... Висмикає їх з вазонів, обриває коріння і тулить в букет... про себе:

- Вот!.. Сказано - сдєлано!.. А как??. (свистить... Тулить квіти в букет і свистить:)

- "ШІРАКА СТРАНА МАЯ РАДНАЯ..." .

- Нєт, не то... (Тулить квіти в букет, наспівуючи про себе:) -

- "На солнце аружьєм свєркая,

Под звукі ліхіх трррубачей..." -

- Гоні, бабка, цвєти, гроб - могіла!.. І вот хохлушка забросала мєня цвєтамі... (регочеться, відставляє в простягненій руці букет, галянтно підносить уявному адресатові):

- Пожалуйста, гаспадін Матіс... Ви відітє, кто істінний Ваш союзнік?!. Подарок от благодарних народов Велікой Россії... (тисне уявну руку, козиряє хвацько, вдаривши обцасами).

Потім дивиться на букет, насвистуючи щось. Захоплено:

- Ж-женщіна!.. (крутить головою) - Ета женщіна стоіт не такого букета... Чертовка... Чудо в Європєйском масштабе... Но Ви очєнь вєжліви с нєй, потому что оччень влюблєни, господін!.. А вот придєт наше врємя - МИ с нєй не будем церємоніться...

Тримаючи букет у витягнутій руці, йде, дивиться на нього й наспівує замилувано:

..."Лішь пара галубенькіх глаз..."

Побачив КАПКУ, що весь час спостерігав його з-під лоба розгубленим, ненавидящим оком, стоячи коло стовпа, прилипши спиною до таблички:

- А-а... Камрад!.. (і суворо, начальницьким тоном) - Вас махен Зі гір?! (та не чекаючи відповіді, подивився недбало) - Адьє... (і пішов, насвистуючи).

КАПКА аж відступив від стовпа, провів його очима... А потім... його погляд упав на плякат... КАПКА прикипів приголомшений, розгублений...

На стовпі плякат - "НУР ФЮР ДОЙЧЕ!" - ще й стрілка вгору...

КАПКА шарпнувся сюди, туди, потім став, ударившись в поли перед плякатом:

- Га!.. (озирнувся) - Подумають, що Я... (кинувся здирати... але облишив, - щось йому стрельнуло до голови): - Замельдувати... Так, так... Замельдувати... Я втратив респект - я зможу його повернути... Замельдувати... (збирається бігти) - Про все... Геть про все... Алярм!.. Алярм!..

Кинувся - та й враз прив'яв. Зідхнув, тручи побитий карк і щелепи:

- Я ж... вже раз замельдував от...

Безпорадно стоїть, хитаючи головою тужно:

- Ех-х, Капко, Капко... Кінчилась твоя кар'єра... і нема вже в тебе перспективи... А все через Неї!..

Дивиться на стовп... Враз крадькома поправляв кутик плякату, що був оддер... Перечитує злорадно - "Нур фюр дойч!.." - Озирнувшись, шукає олівець і нишком дописує, підказуючи сам собі:

... "І москалям!!. О!.."

Навшпиньках біжить геть, тріюмфуючи.

 

..................

 

1

В КІМНАТІ ОЛЬГИ - ГОСТІ: Матіс, Ортскомендант і Ляйтенант. Вони розташувалися й, далебі, почуваються, як вдома. Бо ж це не перша візита вже. Без шинель, порозсідавшись досить вигідно, вони курять, гомонять. МАТІС стоїть - розглядає книги бібліотеки... Гутірка саме в розпалі...

ОЛЬГА сидить в центрі кімнати біля шахового столика і, граючи знічев'я з ЛЯЙТЕНАНТОМ в шахи (так, аби), - привітно і мило розмовляє з гостями. Матіс не зводить з неї очей, таки залюблених, хоч і примаскованих похмурістю. Коли випадково перехоплює їі погляд - посміхається. Коли звертається до неї - говорить з підкресленою вибачливістю, тонко заграючи.

КАТРЯ сидить теж в компанії, але не бере участи в розмові, замкнена, нашорошена.

На роялі стоїть пишний букет квітів...

ОРТСКОМЕНДАНТ:

- Гарні, дуже гарні квіти... (нюхає) - Чи Ви їх поливаєте?.. (зиркнув нишком на Матіса, що в свою чергу дивився пильно на Ольгу).

ОЛЬГА:

- Конче, гер Комендант... Ви бачите ж - вони стоять у воді (тонко посміхнулась)... У нас чемність у великій пошані. Відчуття чемности і відплата чемністю за чемність - це засада виховання серед найпростіших верств мого народу...

ОРТСКОМЕНДАНТ нюхає, здивовано ніби:

- Справді, вони у воді... Гм... Чемність, кажете... (заскаливши око) - Ну... а... коли б у них було заховане щось більше, аніж звичайна чемність?.. К-ха... Ну, от коли б я - старик - взяв та й підніс Вам - як чарівній, прекрасній жінці, що (заскалив око) заволоділа скажем, моїм серцем?..

ОЛЬГА, вдавши що не чула, голосно:

- Цю засаду в нас впоюють з молоком матері... Правда ж це добре, гер Матіс?..

МАТІС дивився на неї примруженими очима із погано прихованим задоволенням, як вона з'їхала того старичка!

ОРТСКОМ.:

- Ми у Вас оце втретє і я мушу вам сказати - не сподівався... Ви дуже мила господиня... З Вами цікаво розмовляти, хоч Ви й маєте дерзкий язик...

ОЛЬГА сміється:

- Я, здається, забагато перечу... А Ви не звикли...

- Можливо...

ОЛЬГА зідхає з удаваним жалем:

- Що ж зробиш... Я, здається, взагалі є суцільне якесь заперечення... Нонсенс, з погляду Вашого і тих, що з Вами, а тим часом - закономірне отаке от явище... Хоч для людей обмежених може й тяжке для зрозуміння, і не можливе взагалі... Чи не так, гер Матіс?..

МАТІС трохи іронічно:

- Ви говорите щось дуже загадково... і кручено... Як кожна гарна жінка... Гм... Це, далебі, для більшої романтичности...

ОЛЬГА:

- Можливо... (насмішкувато)... Спеціяльно для Вас...

ОРТСКОМ.:

- Прошу, прошу!... Знаменито... То по вашому, ми люди обмежені?..

- Ні... Але я хіба сказала про Вас? Ні, я сказала взагалі... Що ж до нас... Гм... Ми виросли в тій країні і в таку епоху, гер Матіс, якої ви всі зовсім, зовсім не знаєте... І ніколи, мабуть, не збагнете...

МАТІС:

- Але яку ми з власної волі геть перекреслили та й по всьому...

ОЛЬГА, граючи в шахи:

- Чи ж вже перекреслили?.,

- Безсумніву...

- Себто і нас заразом, навіть не поцікавившись нами ближче?..

ОРТСКОМ.:

- Все, все ясно, мила пані... Все ясно...

МАТІС лише подивився пильно і посміхнувся, поринаючи в книжки...

ОЛЬГА:

- Думаю, що саме тут криється фатальна історична помилка...

ОРТСКОМ.:

- Тобто?... Ну й ну... (засміявся голосно).

ОЛЬГА, знизивши плечем, дивиться на шахівницю...

ЛЯЙТЕНАНТ дуже задоволений з партнерші, поводиться дуже ґалянтно і мило...

МАТІС переводить розмову на іншу тему, знайшовши якусь книжку:

- Скажіть, чия це бібліотека?

- Моя... (озвалась Ольга).

- А от ця книга?..

ОЛЬГА, сміючись:

- Гер Матіс!.. Кому належить цілість, тому, очевидно, належать і всі частки.

- Але ж це Шопенгауер в оригіналі!..

- Напевно...

ОРТСКОМ.:

- Там я бачив у Вас багато книг німецькою і французькою мовою... Геґель, Ніцше, Ґете і Маркс... І то Ви все перечитали?

ОЛЬГА іронічно:

- Все можливо, гер...

- (перелякано) - І Маркса?!.

- (знизала плечима) - І це можливо...

- І Ніцше?..

- І Ніцше...

ОРТСКОМ, насмішкувато, не ймучи віри:

- Уявляю... Боже мій!.. І що Ви з того засвоїли?..

- А хіба читають, щоб конче засвоювати?.. Ми читаємо щоб знати...

- (іронічно) - То Вам напевно зашкодило...

- Часом як...

- Мій Боже!.. І пощо, пощо то все для такої чарівної жінки?!. Ви - чарівна жінка... І ваше призначення...

- І моє призначення, гер Комендант?..

- Слугувати мужчині... (недвозначно глянув у бік Матіса).

ОЛЬГА зсунула брови й засміялась:

- Я знаю нову... теорію... яка не звільняє від цього обов'язку й мужчин, і навіть дітей...

МАТІС одійшов до вікна й сів на підвіконні, і так сидів мовчки, не зводячи очей з Ольги... Оглядав її груди, плечі, обличчя... Мружив очі... Безсумніву вона його бентежила, як жінка, як прекрасний екземпляр жінки, дивної, якоїсь особливої вроди... Надзвичайна жінка...

ОРТСКОМ:

- Знову ваш язик... Куди це Ви стріляєте?..

ОЛЬГА наївно:

- Я вичитала в отих от усіх книгах, що серед культурних націй віддавна велось навпаки - був певний культ жінки, культ слугування їй, її красі і материнській місії...

ОРТСКОМ засопів:

- Так... Культ чарівної жінки...

ОЛЬГА:

- Так... Без ріжниці її державної приналежности...

ЛЯЙТЕНАНТ засвистів, обдумуючи хід і лукаво поглядаючи на Ольгу з-під лоба.

ОРТСКОМЕНДАНТ гмикнув... Покрутив головою іронічно...

МАТІС посміхнувся і, примружившись, закурив, буркнув:

- Це в культурних народів і по відношенню до культурних народів, і до культурної жінки...

ОЛЬГА:

- Авже ж, авже ж... (метнула оком насмішкувато) - Ну, я чекаю, пане Ляйтенанте, Ваш хід... (повернулась і взяла акорд на роялі, такий же насмішкуватий, як і її обличчя).

ОРТСКОМ:

- Панове!.. А чи не ліпше нам вже їхати до театру?.. куди Ви, гер Матіс, обіцяли нас одвезти Вашим прекрасним "Опелем", га?.. А перед тим... Може б Ви нам заграли щось, фройляйн Ольга?!.

МАТІС:

- Рація...

ОЛЬГА зідхнула надто щиро:

- Гай-гай... Не вмію... (і закрила ляду) - Скажіть ліпше от... (глянула раптом усторч) - Ви "тоді" грали "БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ"... Що Ви собі думали?.. Ні, не так... Скажіть - що ви взагалі про нас думаєте?..

- Про кого?

- Про нарід, що живе на оцій землі і що його прийнято вже називати українцями... і яким ви зараз керуєте... А тоді вже - чи до театру то й до театру...

МАТІС посміхнувся, а ОРТСКОМЕНДАНТ розвів руками:

- Що за запитання... А проте, я хочу відповісти вам на запитання запитанням:

А що ви про себе самі думаєте? Га?.. От коли вами керують... і взагалі...

ОЛЬГА, примруживши очі, глянула мигцем на Матіса, а тоді до Ортскоменданта з лукавою посмішкою:

- Гм... Ви хочете випробувати мій "гострий язик"?

- Ні, це цікаво... Тільки щиро...

ОЛЬГА задумливо:

- Десь я читала про лицарську честь, ніби була така колись. Сподіваюсь, що є й тепер...

ОРТСКОМ.:

- Передмова мені рішуче подобається... Слово чести з Вами цікаво говорити... (глянув насмішкувато на Матіса).

ЛЯЙТЕНАНТ іронічно засвистів щось про себе, думаючи над шахівницею...

ОЛЬГА:

- Добре, гер Комендант... Справді, вам не тільки цікаво, а й корисно б знати, що ж про вас думають в завойованій вами такій великій і "дикій" країні, як наша...

ОРТСКОМ.:

- Слово чести, правда...

- Але це буде мій особистий погляд... Отже - в надії, що це піде вам на користь, - що ми думаємо про себе?.. Так?..

- Так...

ОЛЬГА, зідхнувши:

- Коли ви граєте нам "БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ і називаєте це нашим гімном, коли ви наносите такі візити як та от... ну знаєте про що мова... (Матіс засопів, а Ортскомендант посміхнувся), коли ви гонористо листаєте книги в наших бібліотеках, ваші ж книги, але яких ви самі не читали, і недбало відкидаєте їх геть, бо до них доторкалась наша "азіятська" рука, коли ви... Ет... (махнула рукою, гірко зідхнувши)... І коли при всьому тому ми ще лишаємось коректними, чемними, вічливими, то ми думаємо...

ОРТСКОМЕНДАНТ:

- Ну?..

ОЛЬГА:

-...Значить... (павза)

ОРТСКОМ.:

- Ну, значить?.. (аж нашорошились всі).

ОЛЬГА:

- ...значить ми - інтелектуально стоїмо вище за вас...

ОРТСКОМЕНДАНТ аж роззявив рота від несподіванки, поглядаючи то на МАТІСА то на ЛЯЙТЕНАНТА. Матіс метнув очима, вражений нечуваним зухвальством... ЛЯЙТЕНАНТ подивився на ОЛЬГУ примруженим оком і невиразно засвистів, нахилився над шахами...

МАТІС:

- Хто це "Ви"?.. (іронічно, вибачливо, як до малої, як до гарної, милої дурочки).

ОЛЬГА чемно і дуже лагідно:

- Ми?.. Мій нарід в цілості, що ви от... Ну, що ви навіть не поцікавились ним ближче... Просто зігнорували, наступивши чоботом... І тут, мені здається, й є велика й трагічна для вас помилка...

ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув, МАТІС дивився мовчки... Але обидва являли собою знаки запитання, хоч і офарблені в іронію...

- Ну й - ну... (це Ортскомендант) - Але це лише зухвалість чарівної жінки... Я так і трактую...

ОЛЬГА сміється голосно:

- Авже ж, авже ж...

ОРТСКОМ.:

- Доказів!..

ОЛЬГА:

- Гм... Правда, це не є показним, а все ж таки:... Ви йшли на Схід, де живуть великі й великі мільйони людей, які чекають допомоги від цивілізованого світу... В тім числі - ви йшли на УКРАЇНУ, і може насамперед на Україну... А хто з вас знав і знає хоч одно слово на мові того народу, що заселює цю землю?.. Ніхто. І ви навіть не хочете того знати. Навіщо?!. Ви прийшли, як до зулусів, чи якихось дикунів, і зігнорували їх, їхню мову, їхню культуру, їхню історію...

ОРТСКОМЕНДАНТ крякнув...

ОЛЬГА:

- Ба... Більше того... Напевно на цілу Німеччину немає жадного справжнього німця, що спеціяльно вивчав би і володів би українською мовою... Чи не так?

ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув. ЛЯЙТЕНАНТ про себе: - "Навіщо?.. Ми маєм долметчерів!.."

ОЛЬГА:

- А у нас тисячі й тисячі знають вашу мову й шанують її, як і мову кожної нації... Студіювали вашу історію, ваших мислителів і т.далі... Вас це ось тепер вражає що в такій "дикій" країні люди читають ваших мислителів і поетів, знають вашу історію й культуру... Так, вражає... Та... пояснення цього ви находите в тім, що, мовляв, "завойований все мусить рівнятися на завойовника"...

(раптом похопилась)

Ну, як?.. Чи досить я вже наговорила, щоб ви мене повісили?..

ЛЯЙТЕНАНТ:

- Цілком досить... Шах!..

ОРТСКОМ. і МАТІС:

- Ну, що Ви, що Ви?!.. "Отже?.."

ОЛЬГА, роблячи хід:

- Отже - то не вірно... Я ще була дитям, коли вчила вашу мову... І всі з нас, хто вивчав вашу мову й історію, - робили це зовсім не тому, що готувались до вашого приходу. Як і не для того, щоб вас завойовувати колись мілітарно, ні... Ми молоді, ми жадібні, ми тільки вимаршовуємо на історичну арену... Перед нами світ і ми жадібно опановуємо його, і... (враз закінчила) - не без успіхів, як показує час...

ОРТСКОМ.:

- Так?..

- Так... Хіба це не проречисто... (посміхнулась і ухилилась від ходу думки на інші тори) - Серед вас є немало таких, які про Шопенгауера, Геґеля чи Канта довідуються докладніше тут, від наших юнаків...

МАТІС дивиться на ОЛЬГУ блискучими очима з неозначеним почуттям...

ОРТСКОМ.:

- Ну, знаєте!.. і язичок же у Вас! Га... Але... Ви гарна жінка, і Вам багато прощається... Чарівним жінкам привілей завжди... Все прощається...

ОЛЬГА:

- Дякую...

ОРТСКОМЕНДАНТ глибокодумно:

- Я Вас розумію... О, я вас розумію пані... Ну, то за одвертість - одвертість!.. (і усторч) - "Боже Царя храні" - то так... (поморщив носа, сам з того глузуючи) - А хіба ви здібні керувати самі собою?!.

ОЛЬГА:

- А хіба ви пробували в тому переконатися?.. Чи ви бодай хотіли спробувати в тому переконатися?..

- Так... Можливо Ви маєте рацію... Але...

- Але - війна йшла і йде не за те, ви хочете сказати?..

ОРТСКОМЕНДАНТ сміється і крутить головою... Запіхтів цигаркою:

- Але, панове!.. До театру... (переводить очі з Матіса на ОЛЬГУ, з Ольги на МАТІСА).

ОЛЬГА, насупившись, дивиться на шахівницю. Враз робить хід:

- Мат!..

- "Мат"... Дійсно... (проговорив ЛЯЙТЕНАНТ розгублено й здивовано)...

...............

МАТІС засопів, встав із свого місця, підійшов до столика і, заступивши Ляйтенанта спиною, став... Стоїть, перебираючи рукою шахи, а очима наставившись на ОЛЬГУ - роздумливо, захоплено й насмішкувато воднораз...

ОРТСКОМ.:

- Панове, до театру!..

МАТІС:

- Ще маємо час... (і до Ольги) - Так, кажете що ви інтелектуально стоїте вище за нас?..

ОЛЬГА засміялась...

МАТІС сів до столика й, не кажучи нічого, почав розставляти шахи. А тоді зробив жест рукою:

- "Прошу"...

ОЛЬГА теж почала розставляти шахи... Матіс серйозно, Ольга недбало.

ОРТСКОМ. і ЛЯЙТЕНАНТ:

- Браво!.. "Браво"!..

- От тепер - (загув ортскомендант) - буде г-р-а!.. (і наче кондуктор чи круп'є) - НА КАРТІ СТОЇТЬ ЧЕСТЬ НІМЕЧЧИНИ!!. Докажіть цьому дівчаті!..

ОЛЬГА тривожно стрельнула очима!

- Ну, навіщо аж так...

ОРТСКОМ.:

- Ні, ні!.. Виклик кинуто... Накликали Ви собі біди, дівчино!.. Тримайтесь... (сміється).

- Прошу... - показав МАТІС рукою категорично... Потім подумав. Подивився на Ольгу примруженими очима пильно і промовив великодушно:

- Попереджаю - я шахист першої категорії... Берете слова назад?!.

ОРТСКОМ.:

- На карті стоїть честь Німеччини!..

ОЛЬГА сумно, ніби жартуючи:

- Про честь України в світі взагалі не говорять... (розставляє помалу шахи, дивлячись в той час пильно на Матіса).

МАТІС, дивлячись теж їй в очі:

- Ще раз попереджаю...

ОЛЬГА усторч, з тихою посмішкою:

- Коли мова мовиться про честь... (павза, і раптом випалила тихо, але дерзко) - Хочете фор туру?..

МАТІС йорзнув на стільці, метнув очима і категорично, показавши рукою:

- Прошу... Ви граєте білими...

- Ні, ми зараз погадаємо... Ви поставили питання в таку площину... (Ольга взяла по пішакові в праву й ліву руку, заклала руки за спину, потім простягла обидві Матісові).

МАТІС подивився на праву руку, потім на ліву... і поклав свою тяжку лапу на ніжну жіночу. Поклав на ліву:

- "Ближче до серця..."

ОЛЬГА розтулила пальці, але Матіс не взяв зразу пішака, а затримав руку, поволеньки вибираючи того білого пішака з пальців... - "Бачите, щастя по моєму боці..." - потяг до себе руку й хотів либонь поцілувати. Але Ольга жартівливо одібрала руку:

- Ні, ні!... Ми зараз з Вами вороги - (і "удавано" грізно насупилась) - от ми зараз будемо воювати...

Всі засміялися з дотепу...

МАТІС подивився й похитав головою!

- Але ж... Ну, ну... Чи у вашій країні всі жінки такі затяті?.. (павза) - Ходжу від Короля...

ОЛЬГА:

- Чи затяті?.. Як часом... (подивилась на дошку якусь хвильку, знизала плечима і:) - Що ж... (зробила хід пішаком) - Ходжу від Королеви...

(Гра почалася).

МАТІС, почавши недбало, дедалі більше зосереджується і водночас захоплюється грою:

- Якщо Ви програєте... (робить енерґійно хід) - Ґарде!.. От... Якщо Ви програєте...

ОЛЬГА:

- То ви мене розстріляєте... (засміялась) - Маєте "вилку", гер... (той аж закліпав очима і закусив губу, зосерджуючись з усієї сили... Ольга ж докінчила): - А якщо ВИ програєте, то, знову ж таки... Ви мене розстріляєте... Ні, повісите?.. Так чи що?.. (і зареготалась, а з нею і всі).

ОРТСКОМ.:

- Ой, пані, пані!.. Вам треба втяти язика, і гер Матіс Вам це зробить...

КАТРЯ стривожено, півголосом:

- Ольго... облиш... Бо то не жарти...

ОЛЬГА, метнувши очима і враз примруживши їх, так лагідно-лагідно:

- ...Ні, не жарти... Цей гевал... тут ось, у цій кімнаті мусить бути розгромлений нещадно... Це йому не з пукавки стріляти... і не стеком хвиськати...

ОРТСКОМ.:

- Що вона каже?..

ОЛЬГА, роблючи хід:

- Вона каже, що можливо будуть бомбить і їй страшно...

Всі зареготалися, крім Матіса.

ОРТСКОМ:

- Це війна гірша ніж з бомбами, в мене нерви не витримують, а бомби пхі-і... А ВИ що сказали?

ОЛЬГА, роблячи хід:

- А я кажу, що не такий страшний чорт, як його малюють... (всі знову зареготались)... Чи так, гер Матіс?..

МАТІС, над дошкою, роблячи зосереджено хід:

- Яволь...

КАТРЯ знову сиділа мовчки, лиш нервово жмакала хустку і стежила великими переляканими очима за грою, стежила за німцями, кілька разів поривалась знову щось сказати, але замість того брала до уст крайчик хустки.

МАТІС, сопучи розгублено й витираючи піт, раптом помурмотів:

- Ми будемо грати три партії...

ОЛЬГА недбало:

- Про мене... (іронічно) - Це називається "відступаємо на зарані приготовлені позиції"...

МАТІС лише засопів... Червоний і напружений, і затятий вид його - це символ зачепленої сліпої амбіції..

По довшій павзі ОЛЬГА зробила хід:

- Шах!..

МАТІС захистився...

- Шах!..

МАТІС довго думав, кусав губи... і раз рвучко обернув дошку "білими" до Ольги і впочав встановлювати шахи наново...

А ОЛЬГА тихо вимовила:

- Мат...

ЛЯЙТЕНАНТ і ОРТСКОМЕНДАНТ перезирнулися, знизуючи плечима...

Гра продовжується...

В той час як МАТІС грає з величезним зосередженням, ОЛЬГА грає досить недбало, щось зважуючи та поглядаючи скоса на нього й на інших своїх гостей, іноді скручує головою зовсім не до гри...

МАТІС, зробивши хід, засичав:

- Пардон... Цей хід хибний, беру назад... я ще не походив...

- Будь ласка, гер... (великодушно).

По якомусь часі напруженої гри МАТІС люто шахує:

- Шах!..

ОЛЬГА дивиться "переляканими" очима, робить хід...

- Мат!.. - тріюмфує МАТІС, проголосив це, ніби всадив ніж.

ОЛЬГА:

- Знамените... Ну, от, ми квіти... Я вже думала, що Ви не стратег, а Ви є прекрасний стратег... Як розгромили!..

ОРТСКОМ. нетерпляче:

- Один на один... Гм... До фіналу, до фіналу!..

МАТІС, обернувши дошку, розставляє рішучими рухами шахи, розпалений, презирливий...

ОЛЬГА, щось роздумуючи, а потім намагаючись бути як найгречнішою:

- Може досить?.. Пожартували трохи... Скінчім грати... Ви поставили справу непотрібно в таку небезпечну площину, що...

МАТІС несподівано визвірився, втративши рівновагу від нервування і розставляючи шахи:

- Ні, мила!.. Ви мусите грати!.. Ви кинули виклик, дівчинко... Прошу!..

ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ, хвилюючись:

- Так, так... Просимо... "Просимо"... Ви мусите... (а Ортскомендант прошепотів, торсаючи чуба:) - На карту поставлена честь Німеччини... І це мусить бути вирішено...

ОЛЬГА, озирнувшись навколо й глибоко зідхнувши:

- Гм... (посміхнулась) - Історично, так би мовити, я в дуже невигідному становищі... Ну, що ж...

МАТІС вже люто, брутально:

- Прошу!..

ОЛЬГА:

- Яволь!.. (і міцно стиснувши уста та нахмурившись, розставляє шахи) - Яволь... Отже - я граю чорними...

МАТІС грубо, ядовито:

- Ви обіцяли фор туру...

- Ні... (засміялась) - Я вже не даю... Ви занадто сильний противник... Занадто сильний...

МАТІС, набундючившись:

- Може це Ви берете слова назад?..

ОЛЬГА дивиться на шахівницю мовчки, а потім стріпнувши головою:

- Нум... Ваша ініціятива... Чорні ждуть... Але...

МАТІС робить хід...

ОЛЬГА:

- Але...

МАТІС нетерпляче:

- Що там ще за "але"?...

ОЛЬГА:

- Але, перед тим, як почати вирішальну, я хочу Вам щось сказати...

- Менше говоріть... (буркнув МАТІС).

- Хочу сказати... (дивиться Матісові в очі, значуще:) - що, я глибоко певна, що, не зважаючи на все - Ви є європеєць...

МАТІС, нетерпляче чекаючи, дивиться на дошку і грубо так:

- Я жду!

ОЛЬГА примружила щільно-щільно очі, глянула на зігнуту по бугаячому голову з безмежним презирством і зробила перший хід, мовчки...

Грають.

ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ пильно стежать, хвилюються...

- "Ах... Пощо ви ходите ферзьом!.. Пощо Ви ходите ферзьом!.." (це Ортскомендант).

- Р-раус!! - люто гримнув МАТІС, на всю горлянку. - Я вам тут зараз усім покажу честь Німеччини!!.

ОРТСКОМЕНДАНТ хотів знову щось сказати у відповідь, але МАТІС подивився на нього та як не завищить:

- Я сказав, РАУС!!?. Я не потребую Ваших ідіотських порад!.. Ви забуваєтесь... Чи Я Ваш комендант, чи Ви мною командуєте?!. Можете допомагати он їй... (фиркнув).

ОРТСКОМЕНДАНТ сполотнів. Страшенно образився. Зціпив зуби й так подивився скоса... Але нічого. Одійшов з Ляйтенантом геть. Спостерігають збоку. А МАТІС промурмотів:

- "Ви такіж ідійоти, як... (глипнув на Ольгу і не договорив, вшнипився в дошку понуро, - в великому нервуванні він пустився берега, про все геть забувши. Стиснув щелепи. Пріє... Думає...)

ОЛЬГА шарпнула бровою, стиснула уста... але й тільки, не подала вигляду, що чула; весело робить хід, благаючи:

- Боже... Ви мене замучили, майн лібер Гер...

Збентежена КАТРЯ встала і навшпиньках помалу вийшла...

 

2

... а на другій половині заломила руки:

- Боже... Це так не скінчиться... Це так не скінчиться... (подалась геть).

По короткім часі навшпиньках увійшла МАТИ... Потім ГРИЦЬ і КАТРЯ... КАТРЯ показала їм у щілину між шафою й заслоною, хитаючи головою та розповідаючи щось пошепки...

МАТИ христиться:

- Навіщо вона з ними зчепилася, будь вони прокляті...

КАТРЯ:

- Він сказав "На карті стоїть честь Німеччини".. Як він те вимовив!.. Ух... І нащо вона замірилась на ту прокляту честь... Ой, це так не скінчиться... Щось страшне станеться... Матусю...

МАТИ сіла на ослін, важко спустивши руки і схиливши голову. Перехристилась:

- Може ж нічого, може ж вона програє... сама...

КАТРЯ покрутила головою:

- Ні... Ольга не програє... О, ви гляньте тільки на неї!.. Про честь зайшло...

А ГРИЦЬ дивився і був надзвичайно задоволений:

- Ач, як потіє!.. барбос... Ні, брат, це тобі... (сміється захоплено).

КАТРЯ його випхала:

- Йди хоч ти геть, не потрап їм на очі... Ти мужчина...

ГРИЦЬ потихеньку вийшов... Згодом вийшли й Катря з матір'ю...

 

3

Гра відбувається в величезному напруженні.

ОРТСКОМЕНДАНТ позирає на МАТІСА недоброзичливо, з почуттям тяжкої образи. Він уже всім серцем хоче його поразки... Оддалік стежить за ОЛЬГОЮ і в цей час він увесь по її боці, - при її вдалім ході кусає губи задоволено...

ЛЯЙТЕНАНТ тим часом дивиться на ОЛЬГУ дуже серйозно, не відриваючи від неї здивованих очей... Йому чогось прикро, надзвичайно прикро... Він оглядає бібліотеку, водячи по книгах пальцем... Потім підходить до вікна, бере в руки Матісів стек, що лежав на вікні, і дивиться на нього задумливо. Дивиться на Ольгу і в той бік, де недавно відбулася ганебна сцена, зідхає і, насупившись, кладе стек назад. Одвернувшись, дивиться у вікно.

ОРТСКОМЕНДАНТ починає ходити, тихесенько й байдуже насвистуючи, але очима весь час стежачи за грою... Наспівує іронічно "Боже Царя храні"...

- Ну... Тримайтеся, гер Матіс... - промовила раптом Ольга в напруженій тиші, промовила, посміхаючись,- Йду на колосальні жертви...(по павзі зробила хід):

- Шах...

Фіґура полетіла, збита Матісовим ферзьом...

- Шах!..

Друга полетіла...

- Шах!..

МАТІС рвучко прибирає короля з-під удару.

ОЛЬГА, провівши язиком по шерхлих губах і кінчаючи атаку:

- Ш-ш-ш-... Хід пішаком - роблю коня... (і тихо) - Шах... І... (і спокійно одкинулась на спинку крісла, мерехтячи на Матіса блискучими очима) -

Мат... - промовила тихо, з ноткою співчуття.

МАТІС затрепетав увесь. Щелепи йому набрякли враз. Витріщеними очима дивився на бліду ОЛЬГУ...

ОЛЬГА тихо, здивовано і так поволі-поволі, з чемним усміхом:

- От бачите... Уся Ваша велич... Та це все дрібниця... Я лише обстоювала честь простої української "чарівної" жінки...

ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ голосно зареготались...

МАТІС втратив панування над собою. Осатанів. Враз схопився, перекинув стіл і вихопив пістоля:

- Доннер веттер, унтерменш!!!.

ОЛЬГА звелась...

ОРТСКОМЕНДАНТ підніс руку, але не зважувався перешкодити Матісові, лише:

- Руіґ... руіґ... Війна мусить вестися рівною зброєю...

ОЛЬГА, гордо випроставшись, тихо, але убійче:

- ...Мені здається, що Ваша Вітчизна для перемоги потребує чогось іншого, аніж кров беззахисних жінок...

МАТІС подивився у вічі диким поглядом, перекинув ударом ноги стілець і лютий вилетів з кімнати... Навіть кашкета й шинелю забув!..

 

4

Кашкета й шинелю взяв Ортскомендант. Подивився на ОЛЬГУ пильно.. Холодно... І промовив значуще:

- Але Ви переступили всі межі, пані...

І насупився. Стримано одкозиряв. Пішов. ЛЯЙТЕНАНТ за ним.

Біля самого виходу, пропустивши ОРТСКОМЕНДАНТА, ЛЯЙТЕНАНТ несподівано обернувся, весело беззвучно засміявся, захоплено заскалив око і козирнув, прошепотівши:

- Шен... Зер шен... Ґуте Нахт... (і щез).

 

5

ОЛЬГА лишилась сама.

Тріюмфуючи, вона дивилась в той бік, куди пішли гості... І враз зайшлася сміхом, впівголоса вона сміялася зухвало, саркастично, ледве-ледве стримуючись, щоб не вибухнути голосним реготом:

- Ось так, мої панове... "Честь Німеччини"... Ха-ха-ха... А все ж таки - він гарний... І грізний - ух!.. І таки залюблений... К чорту!!. Ха-ха-ха..! Ні, брат, револьвером у "азіятки" любови не здобудеш... - і сміялася. І не могла дати з тим сміхом ради... Розгромила, вона розгромила на тріски всю ту бундючну честь...

 

6

Ввійшли перелякані - МАТИ й КАТРЯ.

КАТРЯ:

- Що ж ти наробила!?. Ти знаєш, божевільна, що ти накоїла?!!. Га?.. Та ж тепер... тепер... Тобі тепер треба тікати!.. Завтра ж...

ОЛЬГА махнула рукою:

- Добре... Ха-ха-ха-ха...

і сміялась, не в силі опанувати той сміх, що клекотів, як вода крізь прорвану греблю.

Павза - антракт

 

.................

Чотири голі стіни, підлога - шість кроків вздовш, три впоперек, баварський вітер у шибах і тривога-тривога... Це моє житло. Я його бачу крізь заплющені повіки. Що воно мені нагадує?.. Воно мені нагадує камеру самотнього ув'язнення, чи то пастку або вовчу яму, яку уссурійські тубільці називають "лудьовою" і куди заганяють свободолюбних і гордих ізюбрів, лосів і сарн... Ось так загнано нас в самім центрі Европи і забльоковано з усіх боків... В центрі Европи, на румовищах чужого "Райху".

За вікном десь хрипить радіомовник... Цілий світ крутиться навколо атомової бомби й навколо репатріяції... Репатріяції нас!..Чужий світ і свій світ... Заатакованні й забльоковані з усіх боків, ми витримуємо натиск...

Крізь гармидер, погрози, брехню і зливу ницости й провокацій назустріч зшарпаному серцеві пробивається усміх. Як промінчик серед тяжкого, зіґнорованого непримиренним серцем, мряковиння... Усміх...

Це така собі русява дівчинка, ще півдитина. Вона щодня при зустрічі зо мною чемно вклоняється мені, з пошаною, як дитина до старшого, і посміхається привітно...

Воно навіть не знає, це дитя, що я тримаюся за її усміх в цім мряковинні, як моряк серед тяжких туманів за далекий промінь маяка, її усміх нагадує мені Ольгу... Я дивлюся на неї, і мені стискається серце: - що з нею буде в цім нашім маршруті - маршруті зірваного бурями й гнаного тими бурями перекотиполя... Чи виросте вона такою ж гордою і такою вірною, безмежно вірною собі й своїй землі, як Та?... Чи... І я бажаю їй усім серцем сили і незламної стійкости, я бажаю їй пронести цей усміх через увесь світ, через бурі й лихоліття, через усе життя... Усміх як прапор.

Це бо усміх усіх тих, хто родився не згинати шиї, неупокорених, сильних як леопард, і вільних, як Воля... Багато їх лишилося там лежати в землі, догоряти в снігах, або дотлівати в морях, на дні... А усміх їхній іде по землі... Він безсмертний.

Стовплені стіни - це лише клапоть руїн, жорства і порох... І ціла бльокада - це ніщо проти нас... "Репатріяція"... (усміх).

Так. Ми йдемо, ми пориваємось до неї. Але не до такої. Ми йдемо до великої, до грандіозної репатріяції, ще не баченої світом. І репатріювати будемо ми. Ми репатріюватимемо серця живих і кості поляглих з усіх каторг, з усіх кутків земної кулі, з усіх усюд... І під нашою ходою в'янутиме трава на ворожій землі...

 

ВІДСЛОНА ЧЕТВЕРТА

 

...............

Отака таблиця на всіх шляхах зарясніла... По цілій Україні... І ось тут вона стоїть, як прапор. Тривожна пересторога поставлена "переможцем" для самого себе:

"АХТУНҐ!!.

БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!"

 

- і стрілка на обидва боки, ще й вгору і вниз.

Розпросторилась вона лячно на цім перехресті шляхів з заходу на схід і з півночі на південь - на перехресті шляхів, якими йшла карколомна перемога, і десь ходить ще карколомніша поразка... жаска поразка... Передчуття її й прибило цей алярмовий шильд, вкопало його гарячково на грані епохальних зламів, як прикордонний стовп:

"АХТУНҐ! - БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!"

Такий от розпучливий крик на перехресті Історії. Ще й стрілки, як блискавки в етер... ні, як гадючі жала, жигнули на всі боки.

І на телеграфному стовпі теж, - табличка "НУР ФЮР ДОЙЧ" переліплена навкоси таким же написом:

"АХТУНҐ! - БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!"

А зліва, а може й справа, скеровуючи всю снагу й всю увагу на магістраль, нависла велика стрілка і на ній напис:

"НА СТАЛІНГРАД"

До тих наполоханих шильдів, на перехрестя, регулярно вимаршовує варта - чуйна охорона загроженої магістралі. Парадним кроком вимаршовують вони - ті кілька вояків з-під знаку свастики, однакові озброєнням та не однакові одностроями - інші з них в одностроях німецьких, один у мадярському, один в італійському, один у румунському... Виходять і стають, - займають стійки, творять той ланцюг залізний над шляхами, що мав би охоронити ті шляхи від наглого удару. Мусять забезпечити від нього могутній геренфольк, і ґарантувати перемогу, прискорити тріюмф тії "Вікторії", що брутально розчавила шляхи залізними колесами... Виходять і стоять, завмерши. Вартують.

Лише один з них - старший - ходить, наспівуючи

- "Война пріма, война ґут..." - і пильно позираючи...

Куди він дивиться?!. Він дивиться просто мені в очі... Ні, він дивиться в залю, туди, де завжди найбільше народу, на спостерігачів... Та й нагло шарпає зброю, припадає на одно коліно, а багнетом усторч:

- "Гальт!.." - зойкає несамовито просто мені в очі, і до своїх колеґ:

- "Алярм!!. Алярм!!. Партизани... Партизани!.."

Переполохана варта залебеділа на всіх акцентах -

- "Что?" "Що?" "Вас?" "Де?" "Во?.." "Во?.."

- Там... - показує старший в залю, переляканий шепоче: - там...

Шарпаючись, вони налаштовуються до бою...

- Тю-у-у... (просвистів котрийсь) - Та ж там білий світ!..

- То вони й є!..

- ...і наші малі діти...

- То вони й є!!.

Котрийсь глибокозначно, моторошно регочеться, оглядаючи себе й свою компанію...

- Ти чого? - здивувався середній.

Той регочеться, мацає голову:

- Я вже не розберу - де ж партизани... Там?.. (показує в залю). - Там?.. (показує назад). - Чи?.. (оглядає всіх і себе і заходиться сміхом).

Всі оглядають один одного спантеличено, з підозрою і - починають сміятись кожен на свій лад...

Раптом виходить ОФІЦЕР, виряджений по-похідному, десь маршуючи. Всі, змовкають і стають на струнко, на своїх місцях.

ОФІЦЕР, витираючи рукою піт та оглядаючи всіх:

- А-а, дас іст ґут... Ві гайст дізес крайс?..

Вояки не реаґують.

- Доннер веттер!.. - офіцер підходить до одного і тикає пальцем у груди: - ферштеен зі дойч?..

Той крутить головою:

- Ні...

До другого...

- Нєт...

До третього...

- Нє розумєм...

До четвертого...

- Не панемаєм...

До п'ятого...

- Нем тудом...

ОФІЦЕР страшенно обурюється і раптом по-російськи:

- Чорт возьмі!.. Я, кажется, здєсь єдінствєнний нємєц, да і тот...

- "З Калуги..." - вставив котрийсь вбік понуро, злорадно.

ОФІЦЕР глянув суворо. Всі завмерли, не ворушачись. ОФІЦЕР чухає голову:

- Едак пойдьот - я, кажется, скоро стану фюрером... (обернувся до всіх) - Что ви здєсь дєлаєтє? (і вглядів ПЛЯКАТ) - А-а-а... (перелякано оглянувши всіх) - Мнє надо на Сталінград...

КОТРИЙСЬ понуро показує через плече стрілку... ОФІЦЕР швидко йде. Але затримався; обернувшись, про себе:

- Я только одного нє понімаю... (знизав плечима) - Ілі оні ловят партізан?..

Ілі оні охраняют партізан?..

Ілі оні... (не договорив, оглянувся з виразним неспокоєм... Дивиться навколо, дивиться просто, втягає голову в плечі і хапливо йде...)

Всі стоять на струнко...

Лише один за всіх глибокозначно, моторошно сміється. Сміється в очі, в темряву, у білий світ...

Кадр... Один з безлічі, підглядених на перехрестях моєї Вітчизни в апокаліптичнім грохоті, скреготі й галасі величезних орд. А в нім - сенс цілої поворотної фази війни...

.................

 

1

Те ж саме мешкання Урбанів...

- Теорія про "вибраних" і "невибраних", а звідси - комплекс більшевартісности й меншевартісности, - це, Катрусю, страшно дурне все... Байка для дурнів. Все, мовляв, від Бога призначене, або, мовляв, детерміноване... Хе!...

ГРИЦЬ пахкав люлькою, малював щось недбало і Катрусі, що пакувала якісь медикаменти в скриньку, читав іронічно "лекцію". Катруся була бліда, вимучена тривогами й журбою.

КАТРЯ, озирнувшись на двері, впівголоса:

- Ти казав, що за медикаментами прийдуть?..

ГРИЦЬ, пахкаючи люлькою:

- Так...

КАТРЯ, спустивши руки:

- Бідний Максим... Бідні всі... (зідхнула тручи рукою чоло) - Як це все безвиглядне... трагічне...

ГРИЦЬ:

- Ти стомлена, мала...

КАТРЯ зідхнула, прошепотіла:

- Так. Я вже не можу... брате...

ГРИЦЬ журно:

- Тут слон уже не зміг би... А ти - дівча... отаке от... (раптом кидає пензель і саркастично сміється) - Вибрані богом!.. їхній комплекс!.. Х-ха!!. Хотів би я бачити отакий вибраний Богом, перший ліпший у світі нарід, коли б його отак безперервно тисли, товкли, сікли... мололи... роки, десятиліття!.. Який би у нього був комплекс?!. Що з нього взагалі було б уже?.. Га?.. Сліду вже не було б... І ніякого комплексу взагалі!.. А ми є, Катре!!. Ого!!. (торсає рукою чуба) - Так то, Катрусь... І замість читати ті дурні газети, писані чужими й рідними - сіреч українськими - юберпрахвостами і халуями, ти б - дочко старого Урбана, високофаховий лікарю,- Оглянулась би на себе й кругом, і в мряку минулого цілої нації, а тоді спитала б себе і їх: -

- "Гей, ви!!. Тоді який же мусить бути комплекс у нас?.. У нас, що піднеслися з пилу і пішли дерзко в історію, і що пройшли через найстрашнішу трагедію і не зломилися?.. Га?!. І не бажають зломитися!.. Га?!!."

КАТРЯ:

- Це, власне, єдине, що мене тримає, - ота страшна упертість, ота затятість безвідчитна й безоглядна, дика, як у того хмеля, що його топчуть, а він таки дереться все вгору, вгору...

- Ото ж... - ГРИЦЬ беретеся до пензля, пахкає люлькою і знову іронічно: - Ну, ось... Гм... Поїхали далі... (малює) - коли я дивлюсь на Комбриґа, на Максима себто, отакого вузловатого, що як дуб вигнався з чорноземлі, - мені уявляються маршали Наполеона... І його - Максимів - комплекс то дійсно комплекс маршала!.. А скільки їх є, Катре!?. Такими я уявляю маршалів нашого майбутнього... Наших... А вони можуть бути тільки наші! Бо поза нами немає нації... Меченосці великих мільйонів...

КАТРЯ, посміхається крізь смуток...

ГРИЦЬ:

- І ось поставім його поруч з "вибраними Богом" оцими Матісами тощо, з полководцями "геренфольку"... Х-ха!!. Але... (зідхає й розводить рукою, зіскочив думкою на інше й знову зідхає) - Але, це дійсно трагедія, що я мушу малювати от всяку пакость, замість малювати маршалів в громі перемоги... Закидуваних квітами з рук малих замурзаних дітей, і дівчат, і, мозолями опанцерованих батьків, і нарешті веселих матусь... Фу-у!.. Аж тоді світ углядів би шедеври, вглядів би чуда ще не баченого Великого Ренесансу... (замислившись, стоїть з пензлем, ворушить бровою)...

КАТРЯ, посміхаючись, жваво запаковує скриньку...

ГРИЦЬ:

- От... А цих - з їхнім комплексом, - ти їх бачила... І ти їх ще побачиш... Вони нас - теж...

КАТРЯ, скінчивши пакувати, чує кроки і швидко, стурбовано приймає скриньку...

 

2

Входить ОЛЬГА, в плащі, з пуком газет. Кидає газети недбало на ліжко. Весело, роздягаючись:

- Про що ви?.! (підходить до Катрі й цілує її в лоб) - У, моє таке... перелякане...

КАТРЯ:

- То ти не поїхала?!.

ОЛЬГА:

- Я й не збиралася... Що ти?.. А взагалі - це смішно звучить нині - "поїхала". Хіба це поняття можливе для нас тепер? Адже ми приречені вже не "їхати", а ходити, як худоба...

КАТРЯ:

- І ти нікуди не їдеш?..

- Ні... І навіть не йду... А що?

- (тривожно) - Та ж... Ой, не легковаж, сестро!.. Він же тебе доканає...

ОЛЬГА сміється, йдучи до своєї "кімнати" й назад, причепурюючись та причісуючись:

- Ти віриш?.. А де Борис?

- Воює десь... з такими розбишаками, як сам... Вірю...

- А я була на двірці... Військо пруть безперерви... Всі шляхи захрясли... Земля дуднить... Крім того, в місті надзвичайний стан...

ГРИЦЬ:

- Напружуються... Го... Поки нагло не трісне все...

КАТРЯ:

- Ольго!.. їйбо ти, як маленька...

ОЛЬГА бере з рояля зів'ялі квіти і викидає геть до кошика, підходить до Катрі, сміється:

- Моє таке, перелякане... А я не вірю...

- Алеж... Ти забуваєш, з ким справу маєш.

- Ні, добре знаю і саме тому не вірю, щоб він мене доканав...

КАТРЯ дивиться запитливо...

ОЛЬГА:

- Щодо Матіса - не вірю. Поперше - він таки залюблений. А подруге - те саме, що й поперше. Щождо третього - то ця нація шанує і має, як каже долметчер Капка, "респект" коли її добре б'ють... Матіс дістав таке оглушення... Ха-ха-ха... І ще буде довго чухатись. Ви ж уявіть собі - їх вивчили, що вони йдуть у країну нижчих людей, варварів, темних і некультурних дикунів. І тут тобі на! Такий удар! Га!.. Можна сказати, комлексний. Починаючи від Грицевого священнодійства і... Ха-ха-ха-ха!..

КАТРЯ:

- Саме тому... вони нас ненавидять...

ОЛЬГА:

- Іменно. Не іґнорують, а ненавидять... Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровші морально і духовно, ще й при всьому тому ми молоді і що через те майбутнє належить нам... Нам, а не їм, от...

КАТРЯ:

- Отже ж от...

ОЛЬГА:

- Але не турбуйся. Щодо Матіса - я спокійна. Цей уже не посміє замахнути стеком... Повір... Бо він ще молодий і не без лою в голові, і не без серця... Він дістав такий урок... Інша справа - щодо Ортскоменданта. То безнадійно черствий, тупий і зарозумілий хам. Салдафон. Професійний убивця-рецидивіст без мук сумління... А може й цей... Але чорт з ними...

КАТРЯ:

- Грицю, ти старший і з ясною головою, ти професор... Скажи їй!..

ГРИЦЬ, глянувши з-під лоба на Ольгу, іронічно:

- Катря хоче, щоб я голосніше повторив тобі те, що вона сказала щойно... (малює).

ОЛЬГА:

- Облишім... До того ж - у них зараз все тріщить... їх б'ють... І вони, здається, починають усвідомлювати, чому саме їх б'ють. Всі. І баби горшками... Хоч і пізно, але усвідомлюють, що ось тут, на Україні вони зломили собі хребет... І то непоправно. Він ще тримається купи по інерції, спаралізований, але до падіння вже близько... Вони починають розуміти, де корінь їхньої поразки, чому вони програють війну: саме тому, що нас - велику, многомільйонову і культурну націю - потрактували перед лицем ста інших націй, як худобу, і хотіли списати геть, зітерти з лиця нашої ж землі, плюнувши нам в лице... Ну, й мають...

КАТРЯ:

- Але ж для нас... І так зле - і так зле...

ОЛЬГА:

- Твоя правда... Я й не маю ніяких ілюзій... Ситуація для нас трагічна... Ніби...

- "Ніби?.."

Павза. ОЛЬГА подивилась на Грицеве малювання, на пакунок з медикаментами...

- Так, ніби... Себто на перший погляд... Про що ви тут говорили без мене?

ГРИЦЬ:

- Отам лежать сірники... Припали мені... (ОЛЬГА припалює йому люльку). - От-так собі пускаємо дим у повітря... Мала вичитала в газетах про наше азіятське походження, про комплекс меншевартісности, про нашу інтелектуальну вбогість, зіпсованність і т. д... Та й зажурилась.

ОЛЬГА:

- В українських газетах?

ГРИЦЬ:

- Ні, в "українських", тобто в газетах для українців, писаних ламаною мовою...

ОЛЬГА засміялась:

- Ну, і що?

ГРИЦЬ:

- А я хотів тебе спитати... Як на твою думку?..

ОЛЬГА:

- На мою думку? (махнула рукою) - Вони нас знають так, як і марсіян... А твердять - бо так хочуть. Тільки ж одного твердження мало, треба ще довести... (павза). - Життя їм підсуває інше твердження. І від цього твердження - чужих кидає в сказ, а своїх у піт...

КАТРЯ стримано сміється.

ГРИЦЬ:

- От, бач, мала!..

ОЛЬГА:

- Я вже вгадую суть ваших розмов... Катря зідхає, бо перемучена й перелякана, а Гриць пахкає люлькою й саркастично іронізує... Хочу від себе тільки дещо додати... Чуєш Катре?! Це тяжко - все, що ми переживаємо, а особливо тепер. Але не так все є погано... Отже... (павза). - Мене щось напала охота говорити. Якби я була забобонна - сказала б, що не перед добром... Ну, ну, Катре, не дивись на мене так перелякано... А ти собі малюй... Можете слухати, можете ні, - я хочу виговоритись. Якщо моя "промова" буде довга - хай хтось обірве... (павза).

КАТРЯ дивиться на Ольгу пильно, здивовано, стривожено.

ОЛЬГА, хапаючи кінець думки:

- Життя підсуває інше твердження... Нам не важно, що про нас думають вороги. Важливіше - що ми самі про себе думаємо, важливіше - усвідомити, хто ми насправді. Важно, любі мої, знайти себе, збагнути своє історичне призначення. А знайшовши і збагнувши, зуміти бути послідовним і чесним з собою до кінця. Чи не так?

КАТРЯ:

- Так...

ГРИЦЬ:

- Так...

ОЛЬГА:

- І от я дивлюся на вас і часто думаю: і Гриць, і ти, Катре, і Я, і Андрій, і всі його товариші й друзі, і Максим, і його брати, і безліч-безліч інших, гнаних і розкиданих по всіх прірвах, безліч живих і вже поляглих, і тих, що посивіли передчасно, і тих, що підростають ще, - хто ми? Хто ми, ті, що їх всі хочуть заперечити, або взагалі не припускають нашого існування?!. Ось так вдумайтесь глибоко. Хто ж ми? Чи ми щось, чи ми ніщо? Чи ми випадковість, чи закономірність, чи ми осуга лише на воді, а десь існує нація поза нами, і історія - українська історія - йде поза вами?.. Ось так я собі думаю... І найперше - я констатую кожен час і кожну хвилину, що нація наша сьогодні - це МИ. Так. Поза нами - лише уламки різної величини й різної вартости. Ми ж становимо центр і суть. Біологічну й духовну. Хай постулатів тієї духовости ще не списано на скрижалях, але то нічого, всьому свій час. Факт, що вона існує, як існуємо ми.

Хто ж, зрештою, ми? Ми - це ціле покоління, яке виросло в таку епоху і в такій потрясаючій велетенській трагедії, я б сказала, апокаліптичній трагедії (першій у вселюдській історії), яку не кожен і не зразу здібен охопити розумом. Ми зросли в тій трагедії, де виживають лише сильні духом, виходячи з неї безмежно загартованими... І ми те покоління, що виросло і вигартувалось. Покоління, якого найменше страшить смерть, а найбільше страшить безчестя. Чи так, Катре?

КАТРЯ:

- Так... Це так!..

ОЛЬГА:

- Я порівнюю це покоління з усім іншим, колись баченим, чутим і от тепер пізнаваним, з цілої Европи прийшлим сюди... Ні, ми формуємось, як окрема історична сила, безсумнівна й реальна, і для багатьох не зрозуміла й чужа. Для багатьох ми не вміщаємось в рямці їхніх понять. Вони нас заперечують, - чужі й "свої". Але вони нас не просто заперечують, не так собі ігнорують, ні, вони нас поборюють...

З погляду Політбюро ВКП (б) - з погляду офіційної совєтської доктрини - ми підлягаємо винищенню, бо ми найстрашніше для них, - їхнє заперечення, володарі "завтра". Завтрашній день, і то великий день Українського народу.

З погляду "рідних" хуторян та малоросів - ми так само підлягаємо винищенню. І вони б нас винищили, якби могли. Вони при згадці про нас заплющують очі від жаху... Бо розуміють, що саме наше існування викреслює їх і всі їхні худосочні аспірації та претензії геть...

З погляду представників старої Росії - те саме, що й з погляду нової...

З погляду німців - ми особливо підлягаємо винищенню. Бо вони вірно схоплюють, що саме ми є мізком, нервами, головою сьогоднішньої української нації. І що та голова не йде і ніколи не піде на компроміс. Тільки... Вони ще ніяк не можуть розгадати загадки - як це так? - ми, бідні дикуни, до їхнього приходу боролись проти московського большевизму, сплачуючи колосальні жертви. А як тільки прийшли вони - велика нація світу, такі засліплююче блискучі, "так багато обіцяючі про нову Европу, - ми, замкнувши уста, заховуємо невтралітет. Замість кинутися й лизати їм пантофлі та з ентузіязмом іти за них на смерть, - ми зберігаємо понурий невтралітет... Та вони відчувають, що за тим "невтралітетом" стоїть пекельна зненависть до обох. Більше того - вони відчувають, що то не просто сліпа зненависть, а що та зненависть сперта на почутті вищости і підперта колосальною потенціяльною силою...

Вони стікають кров'ю на фронтах, вони забезпечуються всіма останніми засобами з усіх боків, а ми тим часом існуємо, як загрозлива реальність, - хай і розпорошене, замкнене, мовчазне, але велике покоління, незнищиме в своїй історичній потенції. Розумніші з них розгадують суть: ми чекаємо. Спокійно чекаємо на слушний момент для старту. Непохитні в своїм переконанні, що та хвилина прийде і... останнє, слово буде таки за нами. Вони бояться (і ті й ті!), що та хвилина прийде в наслідок цієї війни. Не обов'язково... Вона може бути в наступній, але конче буде... Стартувати ж в ролі льокаїв, долметчерів і халуїв МИ НЕ БУДЕМО.

Той день, коли ми викладемо всі історичні рахунки, - прийде. І вони хочуть запобігти цьому. Всі хочуть запобігти - і Сталін, і Гітлер, і свої дурні пришелепуваті... Хочуть фізичним винищенням виключити нас з історії, виключити те, чого вже не можна виключити...

КАТРЯ сумно:

- Алеж - "доки сонце зійде, роса очі виїсть".

ОЛЬГА:

- Нам роса ніколи очей не виїсть... Якщо розуміти ті очі, що ними дивиться незаплямована наша честь і гідність, і наше скривавлене "Я" в лице цілому світові, - то тих очей нам ніяка роса не виїсть, - бо Правда по нашому боці... В цьому ось наша незрівняна перевага. І ось чому, навіть при фізичній поразці всіма цими дикими ордами, ми вийдемо все ж таки переможцями в історичному аспекті - етично й морально... Ви подивитесь, що буде з цим "геренфольком", коли він програє війну!.. А він її програє... Остаточно погноблений, з своїм потрухлим, гнилим інтелектом він розкладатиметься заживо. Прийдуть уже не Шопенгауери, а ще інші "мислителі" і пророки сумерку і загибелі... І те саме буде з Москвою, коли вона програє. Але цій і виграш справі не зарадить... Це буде лише короткотривале відтяження того розламу Вавилонської вежі зсередини, який неминуче надходить. Нині вони на найвищій точці історичного злету, за якою вже починається курс по похилій... Для німців також...

Вони хочуть робити впорскування життьового елексиру за наш рахунок, за рахунок молодих, але те, що історично вже має бути трупом, ніякий елексир не врятує. Вони йдуть по похилій у безвість. Ми йдем по верхобіжній до вершини. Нас можна тимчасово затримати, але ніколи не зіпхнути. Нас можна здесяткувати, але ніколи не винищити. Нас можна стероризувати, але ніколи не зломити. І нарешті, нас можно оганьбити й знеславити, але ніколи не зробити нікчемними, аж поки ми самі не підемо по похилій, завершаючи свій історичний цикль, як вони. Ми мусимо пройти той цикль, що пройшли вони. І він буде історично пройдений. І наші маршали, як і наші пісні гремітимуть ще по цілому світі...

КАТРЯ задумливо:

- Здається, я починаю розуміти по-справжньому сенс твоєї сентенції про Христа і його перемогу... Тобто оту твою тезу, що розп'яття і смерть є часто доказом слабости того, хто розпинає, і, навпаки, ствердженням та кінечною перемогою того, кого розпинають.

ОЛЬГА:

- Ну, скажемо...

(Раптовий стук у двері обірвав Ольгу на півслові. Ольга осміхнулась:)

- От... Хтось вважав за слушне мою промову обірвати... Ввійдіть!!.

 

3

Відчинились двері й увійшов МАТІС. Сам. Тримаючи щось делікатно завинене в папері.

ВСІ завмерли вражені.

МАТІС у дверях:

- Можна?..

ОЛЬГА чемно:

- Будь ласка...

Увійшов. Коректно привітався, - сперш козирнув, а потім зняв рукавичку і кожному подав руку...

- А, герр майстер?!. Ві ґеетс?.. (це до ГРИЦЯ).

- Дякую. Добре...

КАТРЯ швиденько зібралась і вийшла, перезирнувшись з Грицем.

ГРИЦЬ теж був почав складати свої пензлі, та постояв роздумливо і - лишився, байдуже продовжує малювати.

ОЛЬГА, запрошуючи на свою половину, спокійно, привітно і скромно:

- Будь ласка, заходьте...

МАТІС увійшов, тяжко ступаючи кованими чобітьми.

- Будь, ласка, сідайте... (показала рукою на стілець).

Але МАТІС не сідав. Трохи, схудлий і блідий, зосереджений в собі, він тримав пакунок у руці і роззирався, щось шукаючи. Потім поклав пакунок на рояль. Папір розвинувся - то були квіти...

ОЛЬГА, посміхнувшись, знайшла скляний кухоль пішла до сумежної кімнати...

МАТІС тим часом блукав понурими, задуманими очима по стінах, зупинився ними на столі. Підійшов, взяв фотокартку Ольги, подивився, знизав плечима і поставив фотокартку на місце. Стояв, здіймаючи рукавичку...

ОЛЬГА принесла води і поставила квіти в кухлик...

МАТІС постояв якусь мить, дивлячись на її рухи. А коли обернулась до нього, промовив тихо, трохи ніяково, а тому зумисне понуро:

- Фрау Ольга!..

- Я Вас слухаю... (глянула ясним поглядом просто у вічі).

- Найперше, а, звичайно, хочу Вас перепросити... (посміхнувся невесело) - Якщо це можливе...

ОЛЬГА знизала плечима, теж посміхнувшись:

- Я не така зла, гер Матіс, що Ви мене от так перелякались...

МАТІС:

- Ні... (помовчав, махнув рукою і тяжко, глухо, поволі, голосом, що враз змінився) - Сьогодні... (фукнув глибоко, так як, після біганини) - згідно з наказом, Я від'їжджаю під СТАЛІНГРАД!..

- Та-а-к... (невиразно протягла Ольга).

- Так... І от прийшов до Вас з великим проханням...

ОЛЬГА нашорошилась, примружилась:

- Я Вас слухаю...

МАТІС задумано:

- Від'їзд під СТАЛІНГРАД - це буває не щодня... Там вирішується "Або, або"...

ОЛЬГА промовчала...

МАТІС:

- Але я хочу найперше, щоб Ви забули те, що було... У Вас така настороженість...

- Спробую, гер Матіс... Але я Вас покищо не розумію.

МАТІС:

- Момент... Отже я (глянув на годинника) - за кілька годин від'їжджаю під Сталінград... А від'їжджаючи, хочу просити Вас, щоб Ви зіграли зо мною, ще одну партію в шахи... Добре?

ОЛЬГА:

- Гер Матіс!. Що Вам прийшло до голови?.. Навіщо?...

МАТІС:

- Я Вас прошу, фрау Ольга!..

ОЛЬГА знизала плечима:

- Алеж...

МАТІС:

- Фрау Ольга!... Я сьогодні послав прощального листа матері... І... Направився сюди... Я загадав: - якщо я партію цю виграю у Вас - значить МИ переможемо під Сталінградом... Значить МИ взагалі переможемо, і я вернуся живий... ЖИВИЙ!.. Якщо ж я ЦЮ партію програю Вам - значить... (зідхнув). - Значить повний розгром... і я не вернуся живий... Ну?.. Фрау Ольга!..

ОЛЬГА приголомшена дивились розгублено на Матіса, що стояв перед нею дивно змінений, з майже фанатично втопленими в неї очима, такий трагічно-суворий і... лагідний... Як хлопчик, що, залюбившись безнадійно, гадає на пелюстках квітів - "любить - не любить"? З тих очей на неї дивилась людина.

- Але ж, гер Матіс!.. Навіщо?.. Не треба... Ви ж не фаталіст...

МАТІС глухо:

- Хто зна... Ні, це не фаталізм... Тут щось є... Тут якась залізна логіка...

ОЛЬГА, потискуючи плечима, як від холоду, і щось думаючи:

- Гм... Ну... Гаразд...

МАТІС:

- Ні, так не піде. Я в Вашім тоні чую Ваш намір обдурити долю... фрау Ольга!.. Я солдат!!. І звик дивитися найстрашнішому сміливо в обличчя... Солдат знає, що долю не обдуриш... Прошу зіграти зо мною чесно і без крутійства.

ОЛЬГА, жартуючи:

- Алеж Ви пристрелите...

МАТІС:

- Фрау Ольга!... (відстібає пістоля й подає їй) - Ось Вам мій пістоль і прошу Вас пристрелити мене, як пса, коли я дозволю собі хоча б вийти з рівноваги...

ОЛЬГА:

- Покладіть собі пістоля там... Ну, гаразд... (дістала шахи і поклала на столик).

МАТІС скинув кашкета, розстебнув шинелю і, не скидаючи її, важко сів біля столика, кашкет, поклав на рояль:

- Прошу... - показав жестом насупроти.

ОЛЬГА накинула хустку на плечі й сіла досить вигідно.

В напруженій тиші почали розставляти шахи, А, коли розставили, МАТІС подивився на Ольгу тихо та:

- Отже - Ви знаєте в чім справа... Прошу грати серйозно.

ОЛЬГА:

- Очевидно...

- Ні, я хочу, щоб Ви дали слово.

ОЛЬГА знизала плечима, а тоді задумливо, трохи іронічно:

- Ви даремно тоді розгнівалися, гер Матіс! Програти мені - не так уже й ганебно, - я інженер-хемік, а значить і математик.

МАТІС, глянувши на неї пильно:

- Я також... Жду на Ваше слово.

ОЛЬГА, зсунувши брови:

- Ну, добре!.. Слово.

МАТІС зідхнув з полегкістю:

- Так. У Ваше слово я вірю, Фрау Ольга!..

Погадали. Білі випали Матісові. Матіс мовчки зробив хід і за весь час гри не промовив ні слова. Він грав надзвичайно зосереджено. Він хвилювався, мінився на обличчі, хоч як тримав себе. ОЛЬГА грала спокійно, поглядала насмішкувато на схилену голову Матіса; іноді поводила плечима і тоді поправляла хустку, що сповзала.

В сумежній половині ГРИЦЬ тихенько склав свої пензлі, заглянув в щілину й вийшов.

4

Через деякий час МАТІС звівся і, закурюючи, пройшовся по кімнаті... Підходив до столика, думав і знову проходився. Потім сів, підперши голову. Робить хід... Грають...

 

5

В сумежну половину зайшла КАТРЯ. Подивилась в щілину, здивувалась, майже з розпукою покрутила головою:

- До чого вони дограються?!..

 

6

Увійшла МАТИ й сіла на ослінчику, дивиться запитливо на Катрю... Та показала в щілину й зробила великі очі, з розпукою, з страхом, з захопленням:

- Воює!...

МАТИ перехристилась...

РАПТОМ В ДВЕРЯХ ЩОСЬ ЗАШКРЯБАЛОСЬ... КАТРЯ кинулась туди навшпиньках. Та...

 

7

... Відчинились двері і вбігло босе ДІВЧА, бліде, простоволосе, дико озираючись і ледве відсапуючись... Хотіло раптом крикнути, але Катря закрила йому уста рукою:

- Тихо, Прісю!.. Бог з Тобою... Що таке?!..

- Ой, Катрусю!.. Ой, тіточко!.. (до матері)... Ой, люди добрі!!.

- Та що таке?!. Не ойкай...

- Максима вбито!!. І Кирпиченка схоплено... Був страшний бій... Багатьох побито... Був такий страшний бій...

КАТРЯ вхопилась за голову в дикім жаху, задихаючись:

- Прісю-у!!!. Бог з тобою!..

ПРІСЯ:

- В Кривій Балці... Він одбивався гранатами... Вже був поранений... А тоді... (і зомліла; лише встигла прожебоніти:).- "Там... чоловік... жде..."

КАТРЯ й МАТИ, майже зомлілі самі, потягли її, як злодії, десь з собою з хати...

 

8

Тихо. Гра набула найвищого напруження...

І враз несподівано закінчилась... ОЛЬГА одкинулась на спинку крісла і глянула на пістоль... А МАТІС блідий, скуйовджений тяжко звівся і тремтячою рукою провів по шахах, перекинувши їх...

ОЛЬГА теж звелась і, тихо зідхнувши та посміхнувшись самими устами:

- Гер Матіс... Я виконала слово... і Ваше прохання...

МАТІС блідий, погноблено:

- Дякую... (і стояв, дивлячись просто себе; вийняв цигарку, закурив:) Та-а-к...

 

9

- Ольго!.. - почувся десь жалібний голос КАТЕРИНИ.

- Пробачте, я зараз... (аж зраділа Ольга нагоді вийти) - Не переймайтесь, то забобони... (поправивши хустку, пішла).

 

10

МАТІС лишився сам. Термосить чуба. Про себе:

- Так... Ні, це закономірність... Ясно... (подивився по хаті розгублено) - Розгром... Так... І - смерть!.. (поводить плечима) - Ось тут я потерпів повний розгром. (Дивиться на фотографію Ольги... Термосить чуба... Бере з бібліотеки книгу - Шопенгауера - дивиться й кидає її геть... Стоїть...) - Ось в цій убогій, брудній норі і - так нещадно роздавлений!.. Я відчуваю, як земля утікає з під ніг... Вісті з фронту жахливі!.. Десь отут, десь саме отут весь наш райх нагло зломився надвоє... Ха... (тре очі) - Чорт!.. Аж моторошно, так це все просто і так багатозначно, і так трагічно...

(Похнюплено дивиться на фотокартку Ольги. Потім бере її і, озирнувшись, ховає в кишеню. Зідхнув...)

 

11

Входить ОЛЬГА. Вона бліда, стривожена... Аж Матіс звернув увагу:

- Фрау Ольга! Що з Вами?!.

- Все в порядку... Це пройде... Стомилась..

МАТІС бере кашкет:

- І так... Ну, що ж... (і дивно зміненим голосом) - Прощавайте, фрау Ольга!..

ОЛЬГА, одвернувшись до вікна, про себе: - "Не вбито, а поранено та й взято живим... Повісять..." (хруснула пальцями. А тоді обернулася до Матіса, якийсь час дивилась, щось зважуючи... Та й зідхнула...) - Щасливо, гер...

МАТІС:

- Я йду перевірити... Ваш присуд...

ОЛЬГА:

- Ах, гер Матіс!.. Я ще не видаю присудів...

МАТІС:

- Ви не бажаєте мені щастя, під Сталінградом?..

ОЛЬГА дивиться на нього усторч великими очима повними сліз, аж Матісові пересмикнулось обличчя під тим поглядом, говорить тихо:

- Гер... Там... Там три моїх рідних брати!.. Вони втекли з вашого полону від знущань і голодної смерти... І тепер вони там... Але - (покрутила головою) - я не бажаю вам зустрічі... Гнів розчарованих, гнів обдурених, гнів змарнованих надій, плеканих довгі роки по тюрмах і каторгах, гнів потоптаної віри в людську честь - є всесокрушающий!.. Як гнів обдуреної дівчини, що ждала нареченого, а діждалась...

МАТІС глянув пильно в очі...

ОЛЬГА:

- Нічого... Як будете вертатись, заходьте... (смутно, іронічно) - Особливо з перемогою...

МАТІС:

- Ви не бажаєте нам щастя?.. Ви не вірите?..

ОЛЬГА:

- Це од мене не залежить... Це залежало від Вас..

МАТІС:

- Ви кажете "залежало", а тепер?

ОЛЬГА:

- А тепер вже не залежить...

МАТІС:

- Та-а-к... (термосить чуба) - Я Вас розумію... Лише, одного не розумію... Ви проти большевиків - і не бажаєте нам щастя?..

ОЛЬГА:

- Ах... Хіба то від мене залежить.. (дивиться просто в очі)-Там моїх три брати, а на Сибіру муж... Ви ж його розстріляєте... бо... бо після розгрому большевиків він воюватиме проти вас!.. Бо він належить до "нижчої раси". Мій муж!.. Високоосвічений і обдарований, як мало хто у Вашій Вітчизні...

МАТІС:

- Нам потрібні будуть люди...

ОЛЬГА:

- Але йому непотрібні будуть господарі...

МАТІС почувається так, ніби його б'ють в обличчя...

- Гм... Не розумію... Як?!. Він же на Сибиру! І за визволення... І за визволення...

ОЛЬГА, зідхнувши:

- Ви нас ніколи не зрозумієте, хіба як опинитесь у нашій шкурі...

МАТІС задумливо бере і листає книгу, і кладе назад:

- Так... (про себе) - Здається я вже розумію... (до Ольги, просто для того, аби продовжити розмову:) - Скажіть, чого ваші ліси кишать партизанами?.. Адже зразу їх не було...

ОЛЬГА стрельнула очима, але змовчала, лише відкрила ляду над клявішами і, ніби знічев'я, заграла - "БОЖЕ, ЦАРЯ ХРАНІ..." - і пристально подивилась на Матіса.

МАТІС іронічно й загадково посміхнувся:

- Ваші люди думають, що ми принесли їм царя?.. А Ви?.. Ви в це вірите?..

ОЛЬГА:

- Я?.. Ні... Ви самі прийшли...

- І?..

- Що?..

- І принесли?..

ОЛЬГА, зідхнувши:

- Ви випробовуєте мої нерви, гер Матіс?..

МАТІС:

- Ні, чому? Це цікаво... Отже, що Ви думаєте?..

ОЛЬГА враз сердито:

- Хм... Я думаю, що ви нас роздавили мілітарним чоботом... Це так... Але це вам дорого обійшлося... А в історичній перспективі обійдеться ще дорожче... (та й враз в якійсь нестямі, дико вдарила по клявішах -

"ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР..." - лише перших дві стрічки... і враз грюкнула лядою, аж клявіші зойкнули; і з такою мукою:) - Облишмо... досить...

МАТІС дивиться пильно, здивовано:

- А це що Ви заграли?..

ОЛЬГА:

- Це?.. Так собі... фантазія...

МАТІС:

- Тим ліпше... Значить... Я трохи розуміюся на музиці і хотів би знати, що то за фантазія, від якої мороз іде по нервах?!.

- То у Вас такі нерви, гер... Але навіщо ця гра в піжмурки!.. коли весь світ котиться в провалля!.. Що Вас цікавить?

МАТІС байдуже, лише для того щоб дивитися на неї закоханими, жадібними очима:

- Ми говорили про партизанку... Люди думають, шо ми принесли їм царя. А Ви?..

ОЛЬГА:

- Я думаю те, що й люди, а люди зовсім не думають, що ви принесли їм царя. Наш нарід не такий дурний. Крім того - "буття визначає свідомість"?..

- Це з Маркса?..

- Можливо... А крім того - чи Ви знаєте, як цю тезу трансформувало само життя, устами НКВД?

- Ну?

- "Биття визначає свідомість..."

- Знаменито!..

- Ось так думають люди, так думаю й я... А зрештою - (дивиться пильно на Матіса) - Ви ж знаєте, що я досконало володію німецькою мовою...

- Ну?..

- І я читала "МАЙН КАМПФ"... в ориґіналі...

МАТІС затріснув книгу, що взявся був розглядати, і дивиться пильно-пильно, а тоді, раптом:

- А чого ж Ви не йдете в партизанку?..

ОЛЬГА не втрималась і засміялась нервово:

- Знаменито!!. Отже, - чи так я Вас зрозуміла? - після перечитання "МАЙН КАМПФ-у" конче треба йти в партизанку?!. Знаменито!.. Ви матимете час і подумайте над цим пильно... В Ваших словах криється відповідь на 99 процентів ваших запитань...

(І одвернулась, заломивши руки, до вікна, - не в силі вже триматися на ногах).

МАТІС зсунув брови, здушивши посмішку; потім глянув на годинника, глянув на шахівницю й нервово почав надягаги рукавички... Тремтячою рукою почепив пістоля. Застібає шинелю. Шепоче про себе:

- "Розгром... Так... Повний, безнадійний і непоправний..." - потім зняв кашкета і, простягаючи руку, промовив до Ольги несподівано зворушеним голосом:

- Прощавайте, Фрау Ольга!.. Якщо лишусь живий...

ОЛЬГА обернулась... Але в цей час -

 

12

увійшов ОРТСКОМЕНДАНТ з ДОЛМЕТЧЕРОМ росіянином.

МАТІС удав, що пильно робить ревізію книжок...

Одсалютували один одному. Матіс понуро, не одриваючись від книжок.

ОРТСКОМЕНДАНТ пройшовся по кімнаті і сів. А Матіс облишив книжки. Застебнувся. І одсалютувавши Ортскомендантові, пішов. В дверях озирнувся... І вийшов.

 

13

Тоді ОРТСКОМЕНДАНТ звернувся до ОЛЬГИ:

- Відійдіть, пані, од вікна... бо простудитесь...

ОЛЬГА відійшла і стала коло рояля, дивилась примруженими очима, тамуючи тривогу...

А ОРТСКОМЕНДАНТ встав, пильно роззирнувся по кімнаті і підійшов до тих самих книг, що їх допіру розглядав Матіс. Перебирає книги, а тим часом, звертається до Ольги недбало, позираючи кутиком ока:

- Чи Ви не знаєте такого... такого... е...

 

14

В цей час навстіж розчиняються двері і влітають троє есесів, озброєних до зубів, і з ними офіцер. Збентежений, захеканий офіцер ступнув наперед, одсалютувавши рукою ОРТСКОМЕНДАНТОВІ, що шарпнувся назустріч:

- Що таке?!.

ОФІЦЕР:

- Гер Комендант!.. Ми Вас шукаємо... Прокляття!!. Той диявол видерся!..

- Як?!. - аж скрикнув Ортскомендант, приголом шений. - Що-о?!!. Видерся?!.

- Яволь!.. Допоміжня тубільна чота, що брала участь в операції, нагло збунтувалася, вихопила того диявола... Долметчер Капка також перейшов до партизан... Перебили весь наш спеціяльний відділ... Забрали машини і - зникли... Потрібні негайні заходи...

ОРТСКОМЕНДАНТ затупав ногами в нападі люті...

ОЛЬГА, чула все. Схвильовано закусила губу і - пильно дивилася на долметчера, аж той одвів свої очі..

ОРТСКОМЕНДАНТ подивився в той бік, де вона була. А тоді зробив знак рукою офіцерові й швидко вийшов з ним. Двом зробив знак, і вони пройшли до кімнати Ольги й стали, не зводячи з неї очей... Чути гомін за дверима, часто повторюване - "Яволь!.. Яволь!.." По короткій хвилі ОРТСКОМЕНДАНТ повернувся. Пройшовся по кімнаті, поденервований і сердитий. А тоді зупинився напроти Ольги...

ОЛЬГА вже бачила до чого йде, але намагалася бути спокійною, дивилась мужньо в очі небезпеці, хоч сама була бліда, закам'яніла, з міцно стуленими устами.

ОРТСКОМ.:

- Отже... Кажете "БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ" зле??. Партизанка ліпше?.. (засміявся) - і Ваша сестра втікла теж... туди...

(павза)

Ви заарештовані!.. (і показав рукою на двері).

ОЛЬГА постояла якусь мить, вагаючись... А коли блиснули наставлені усторч скоростріли, - зідхнула... І пішла. Презирлива і горда.

Проходячи поуз мольберт, ОРТСКОМЕНДАНТ озирнувся:

- А де ж той... кривий!?! -

і перекинув мольберт ногою.

 

Павза - антракт

................

Опівночі сходяться до мене друзі... Вони приходять з імли і сідають в головах і в ногах... Вони приходять з далеких фаланг Бамлагу, з Сибірських пустель і нетрищ, з Воркути й з Магадану, з Мурманська і з Караганди, вони приходять з Карпат і з далекої Хорватії...

Овіяні всіма вітрами, окурені порохом усіх шляхів, вони приходять і товпляться...

І я слухаю їхні розмови, завмираючи серцем і намагаючись не розвіяти марева рухом чи подихом...

Я слухаю, як грохочуть тайфуни над бухтою "Ольга", як б'ють хвилі Охотського моря в скелясті береги Сахаліна, як шиплять, гнані вітрами, піски Казахстану, як клекоче полум'я Волинськими селами, як плюскочуть хвилі каламутної Драви...

А друзі напосідаються на мене, товпляться: - Вони прийшли по моє слово. Вони хочуть, щоб я сказав світові правду й про них - велику страшну правду. Поки в мене ще голова на карку. Вони дивуються і вони радіють, що вона ще тримається... Вони кваплять... Бо голови в нас бувають так коротко...

Добре... Друзі мої!..

Я хочу відслонити заслону і разом з ними переглянути шлях, я хочу апелювати по їхнє слово, серце моє тремтить переповнене радістю вірної дружби, що раптом обступає мене непробійним муром серед цієї бльокади. Я відслоняю заслону і відкриваю очі...

Темрява... Пустка...

Я кличу їх - "Друзі мої!.. Гей, друзі мої!!." Тиша. Дзвінка, напружена тиша. Лиш десь за нею мечеться гомін в етері про вагітний грозами час...

Добре... Я пам'ятаю... Я завжди пам'ятаю про вас. Я все пам'ятаю про велич героїв... Як все пам'ятаю й про подлість нікчем. Але ницість ніколи не творила історії. Історію творить велика Правда, гордість за неї і мужність в її ім'я.

Вона завжди встає, як Фенікс із попелу...

 

ВІДСЛОНА П'ЯТА

 

Війська відкочуються панічно... Вони біжать через мій театр, покидавши всю свою техніку, скачуть, мов маріонетки... Далеко виє алярмова сирена протилетунської оборони, а вони біжать і біжать, забувши й про оборону, забувши про все, аби лиш тільки вирватись... Вчорашні гонористі переможці, - до чого вони подібні?!. Вони скачуть, мов блохи, по всіх просторах моєї Вітчизни, вони біжать через мій театр...

Ось так - вихоплюється прибитий панікою, розгублений німецький вояк десь із темряви, з-за заслони ночі і, засліплений раптовим світлом, поривається кинутися сторч, одчайдушно рятуючись від погибелі, що женеться за ним, - так ніби кльовн в маріонетковому театрі намагається кинутися, в залю, напропуд... Він шарпається на всі боки, як заєць під фарами автомобіля... На ручних дитячих санчатках везе амуніцію, рюкзак, лижви, в'язки гранат, стілець з одбитою ніжкою... Ха!.. Везе трофеї разом з рештками власного узброєння... Ноги обмотані лантухами. Шолом йому з'їхав набік...

Мечеться:

- "Во іст штрасе нах Дойчлянд?!. Во іст штрасе нах Дойчлянд?!."

Хоче кинутися за коло світла, ніби в партер, сторч головою...

А на нього напірають ззаду... Другий і третій, і всі інші... Так утворюються на шляхах затори, збільшуючи паніку!.. "Шнель!.. Шнель" Градеаус!!. Градеаус!!.

Вояк поспішає. За ним черідкою і так само з дитячими санчатками інші. Обернувшись, ПЕРШИЙ кричить до ДРУГОГО:

- Ві гайст дізес лянд?!.

- Україна!!. - шипить у відповідь. І, це слово підстьобує всіх, аж но кожен з жахом стинається й присідає, мов би злодій, на місці злочину. Підстьобуваний цим словом, кожен припускає чимдуж... Щезають...

І тими ж стежками, крадучись, услід виходить ЖІНКА з малим дитям і з вузликом, друге дитя тримається за спідницю... Мати... Одна із безлічі матерів, розгублених на роздріжжі, закручених у вогненній віхолі. Стала... Ось так вибралась у дорогу... Зупинилась на розпутті й стоїть... Позаду - жах, і попереду - жах і мла... Похилилась і стоїть, межи двома смертями вибираючи... Похитала головою, зідхнула тяжко... І з мукою вернулася назад...

 

......................

На перехресті велика об'ява... Вона стоїть, у віччу як і те перехрестя, об'ява одна з безліч... й перехрестя одно з безлічі... Але воно одно те перехрестя, єдине, - синтеза всіх перехресть, узагальнення... Над ОБ'ЯВОЮ свастика, а під нею великими літерами - "СМЕРТЬ!.." - а далі не розбереш... І на перехресті ж колонка водотягу - звичайна колонка з підоймою. Але це перехрестя там, де була велика трагедія...

Вибігає перелякана ЖІНКА. Озирнулась тужно кругом та й заломила руки:

- Ой, Боже ж, Боже!.. Та нащо ж вони її виставили на позорище?!?!.. (похитується в тузі) - Два місяці мордували - та й ростріляли... Та й голу, заморожену виставили посеред міста!.. (дивиться з жахом кудись і закриває очі рукою) - Бідна - бідна, нещасна ОЛЬГО!!. Та хочби ж хто прикрив...

- Не можна!.. Стріляють... - підбігла ПРІСЯ; вхопивши жінку за рукав, показує кудись, перелякано шепоче: - А з другого боку - лежать дядя Гриць... і Кирпиченко... (раптом шарпнула) - Дивіться, мамо!.. Дивіться!.. Німак!.. мацає!..

ЖІНКА христиться... І мала христиться... ЖІНКА тужно:

- Два місяці мордували, та й ще...

ДІВЧИНКА:

- Мамо дивиться!!.

- Ох... Боже ж мій... (хитає жінка головою розпучливо) - уже ж біжать... дні і ночі біжать... Та й ще... коло НЕЇ... зупиняються...

Раптом христяться. Закривають очі руками і з жахом задкують геть...

Десь далеко стогне алярмова сирена...

Виходить до колонки військовополонений, - зарослий, у язвах, у бинтах, змучений; виходить з відрами і з пов'язкою "КРІҐСҐЕФАНҐЕНЕР". Понуро нагнувшись і потираючи руки, закляклі від холоду, підставив відро, береться за підойму колонки... Темний, як хмара...

З другого боку, задкуючи і задерши голову вгору, входить ДІДУСЬ у однім стоптанім валянку і в одній гальоші, на голові капелюх... Він зорить щось угорі з-під долоні... А тоді дивиться просто, десь на шлях апатично, без радости і без злоби:

- Ха-ха... От як біжать! День і ніч, день і ніч, і по всіх шляхах... Амуніцію на хребті пруть та на санчатках сурганять... От тобі й непобідима сила-техніка!.. Ха!.. То бігли італійці, мадяри, румуни, - а це вже сам нємець попер... Гех біжать...

- Нехай біжать... їх і в Берліні, знайдуть! (це полонений понуро, люто, злорадно).

ДІДУСЬ обернувся:

- Га... А ти звідки?

- 3 Колими, діду!...

- Так ти був на Колимі-і!!?

- Сім років, діду!..

- О!.. З моїми синами...

- З твоїми, діду...

- А тепер?

ПОЛОНЕНИЙ оглянув себе, наче демонструючи, і понурим сарказмом:

- В Европі був...

- О!.. З моїми - (витирає очі) - дочками...

- З твоїми, діду...

ДІД розгублено озирається, безпомічно шепоче:

- Господи!... А що ж тепер... Ти ж глянь, глянь!.. Як біжать...

- Нехай біжать... (крізь зуби) - їх і в Берліні знайдуть!!.

- Синку!.. А ми ж... А нас?!.

- (понуро) - Повішають, діду... (з раптовою розпукою) - Нас повішають, діду. І мертвих повиймають з могил та й знов повішають... Так... Але нехай же й їх пороздирають на шматки, старих і малих, і дітей і жінок... (задихається) - Там ідуть НАШІ хлопці.!. Ого!.. І щоб всіх!... І немовлят об стовпець головою... як вони наших!.. (Трясеться. Напівбожевільний в нестямі витріщив маніякально очі і, витираючи холодний піт, повів рукою тихо:) - От трупи... Це нас сорок сім тисяч... за тиждень... вимерло... від голоду... (шепоче) - За тиждень, діду... А за два роки... а... (та й глянув на діда).

ДІД читав об'яву, впавши на неї оком. Водив по ній пальцем. А полонений жадібно дивився... А потім ДІД відсахнувся і, відступаючи, закліпав очима - перехрестився і помалу зняв капелюх...

ПОЛОНЕНИЙ потягся рукою до шапки:

- Це... про ту жінку...

(і помалу-помалу теж зняв шапку).

Далеко виє алярмова сирена.

 

..............

 

1

Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам'ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою...

Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини...

ОЛЬГА стоїть, лицем наставившись в небо... Якась жінка підбігла і накинула на неї шмат ряднини... Але підійшов німецький вояк і здер ту ряднину геть... Далеко виє сирена... Хтось голосить:

- Ого-го-го... Тікають... "Диви!.." Санчатками... "Як старці вже..." Ой, Боже, Боже... Навіщо ж вони її... (такі блукаючі, злорадні і тихі розпучливі голоси).

 

2

До помешкання засапаний вбігає МАТІС... З костуром, з рюкзаком за плечима.

Він уже не в пишній формі фельдкоменданта. Розхрістаний, забрьоханий, в пошматованій, брудній одежі. Не голений, з забинтованою ще й не покритою головою. Безмежно вимучений. Став посеред хати, озираючись блукаючим поглядом...

- "Що це?!. Де ж ВОНА?!.. Я мушу її бачити... Мушу!.. Фу-у... Все пропало!!. Повний розгром!., (кидає костур, зміненим голосом:) - Але... Я - живий!.. (Мацає голову і радісно сміється) - І я додержав слова... зайшов... Тепер я вже додержу слова (заглянув у сумежну - за сценою - кімнату; вернувся і став розгублений:) - Що це?..

Раптом глянув у проломину. Аж ступнув наперед. Протер очі...

- Фрау Ольга!!.- вигукнув нагло потрясений. І відсахнувся.

- Так... Фрау Ольга!!. - поточився і обперся об рояль, тупо глядючи просто себе, а тоді знов у проломину, туди, на "мармурову" жінку, не в силі одвести очей.

- ...Фрау Ольга...

і прошепотів з, непідробним жалем, майже розпачем:

- "Королева"...

Тремтячою рукою обмацав кишені, ніби злякавшись чи не загубив щось... Ні, не загубив... Довго і гарячково нишпорив в грубому кишеньковому папірнику... Знайшов!.. Довго дивився на знимку і рука йому тремтіла, тримаючи... Потім старанно сховав... і перевів очі на площу... та й враз закрив ті очі ліктем:

- Безглуздя... Яке потрясаюче безглуздя!!. І засміявся гістерично:

- Ха-ха-ха-ха.., От... (і знову сміявся, і простіг руку туди, до неї:) Ти мала рацію, фрау Ольга!.. Ти мала рацію!.. І ти й тепер маєш рацію от, така горда...

Біля фігури скупчились кілька вояків. МАТІС, шарпнувши за автоматичного пістоля, закричав несамовито:

- Раус!!. Раус!!.

Але враз махнув рукою, саркастично:

- Цу шпет... Ес іст цу шпет майн лібер гер... Хм... Це називається "перемогли"... Ха-ха-ха!!. Розтоптали, розчавили, постріляли і виставили оголену перед цілим світом - дивіться!.. Ось де довершився, весь геній тисячолітньої культури і вся найграндіозніша мілітарна міць!.. Ось для чого Німеччина не їла масла 10 років!!. Ха-ха-ха... (прошепотів трагічно) - І ось де ми зломили собі хребет. Так... (дивиться якийсь час погноблено, тре очі) - Яка неймовірна трагедія!... (саркастично) - Ось це мусить бути пам'ятником, апотеозою цієї війни. Ха! Досягнення двох мілітарних потуг... Що?!. (шарпнувся) - Це ми?.. Так, це ми!.. Але й вони. І вони Фрау Ольга! І вони! Ти їм скажеш... ВОНИ там ідуть, маршують за нами, як перше ми йшли за ними... через твою голову... Це вони ідуть, щоб на довершення, ха-ха-ха, Тебе ще повісити... (павза) - Тож ти стоїш отак не день, ти стоїш отак десятиліття... Я знаю... Ми лише прислужилися - унагляднили... (мацає голову, тисне на скроні).

Ах, все йде в прірву... Фрау Ольга! Твоя правда. Ми котимось у прірву... Тепер ясно, - ми котимось... у прірву... А над прірвою стоїш ти і ніхто не годен тебе туди зіпхнути...

(сміється глумливо, дивлячись на свої чоботи)

Дві... Дві найбільші мілітарні потуги світу не могли дати з тобою ради - упокорювали, нагинали, ставили на коліна... А Ти все була горда... І от - нарешті поставили... І ти стоїш... Але - стривай... Момент... Де ж її дитина, син?.. У неї ж був син!..

(озирається, підіймає якусь дитячу ляльку, розтрощену й поковеркану, тримає її в руках... Оглядає всі речі... Дивиться на портрет її мужа, взявши з столу, і обережно кладе назад, кладе на стіл поламану іграшку і, повівши очима по хаті, тихо починає виходити... Шепоче:)

- Ні, і Ми, і Вони - безсилі Тебе подолати... І Ми, і Вони пописалися ось так... На цілу Історію. Але - й тільки... Крапка. І зветься та крапка - "ганьба на віки вічні"...

(Хапливо поправляє рюкзак і бандаж на голові... Бере костур:)

Прощай, фрау Ольга!.. (стоїть, дивлячись туди, в проломину, завмер, не в силі відірвати очей... навіть не чув шелесту за собою).

 

3

До кімнати увійшла МАТИ Ольги з клуночком... Змарніла, бліда, згорблена, але стоїчна в своєму горі. З нею, тримаючись за руку, БОРИС.

МАТИ тужно глянула в куток, де висів вцілілий образок Марії, і впала на коліна:

- Мати Маріє!.. Мати Маріє!.. (і прошепотіла) - Куди ж?!. (та й забилась в мовчазному риданні).

МАТІС обернувся:

- Син!.. О, майн... майн кінд!..

БОРИС ухопився рукою бабусі і стояв нахмурений, дивлячись великими, розумними очима, повними сліз, на Матіса усторч...

МАТ1С зробив крок вперед...

БОРИС зробив крок назад... і не зводив тих очей, мерехтливих, трагічно розширених, мовчазних, але ненавидящих.

МАТІС приголомшений став, як укопаний, - не витримав погляду:

- О, майн Ґот!.. (провів рукою по обличчі) - Х-ха... Ось... (враз збагнув найтрагічніше, найстрашніше у всьому цьому... Очі йому заблукали гарячково. Потрясений тією думкою, він її прохрипів схвильовано, пророче й гірко, як власне прокляття:) - Так, так... Ось!-

Батька замучили ВОНИ...

Матір замучили МИ...

А обоє ми будемо прип'яті до ганебного стовпа Історії НИМ!!.

І, задкуючи-задкуючи, помалу вийшов геть.

Вийшов. Щез.

 

4

МАТИ, стояла, вклякнувши... І навіть не бачила Матіса...

БОРИС тримав її рукою за плече і дивився в проломину, де щез Матіс і де в далині маячив трагічний сильвет його матері з обличчям, піднесеним до неба.

 

........................

 

...Людський цурпалок випліває з імли, обсічений кругом - лиш тулуб і голова та й, та безока з чорними дірами, замість блакитних очей - він випливає з хаосу... Його вивозить в візочку старенька-старенька матуся до камплички, що стоїть на перехресті шляхів Баварії. Вивозить до камплички і ставить, а сама вклякає перед образом Марії з дитям. Безпомічна й безпорадна, така мовчазна і тиха в свіїй журбі, старенька матуся.

А цурпалок сидить у візочку... Теж мовчазний... Нерухомий... Дивиться порожніми очицями десь у безвість, дивиться тими чорними дірами й дивиться ротом, туди, до сходу сонця...

Він нічого не бачить??

...Ні, він бачить... Він внутрішнім зором бачить більше, аніж інші, аніж цілий світ. На пукатому, колись гордому, а тепер безокому чолі хвилями сходяться тугі й глибокі зморшки, і товпляться... І вже не можуть розійтись. Так, либонь, товпляться думи... Дивиться назад, в минуле, і дивиться вперед - в майбутнє, напруженим внутрішнім зором...

Вони зустрілись в убані, в центрі Берліну, вірніше, під центром Берліну, в підземних провулках, сповнених грохоту останнього страшного побоєвища, - командир дивізії без назви (просто "Н/Н" -) степовик Сашко і командир дивізії з армії "Ґрос Дойчлянд" - Матіс таки...

Зустрілися... І перший власноручно обсік другого з скоростріла, - обсік його кругом, як обсікають дерева з угілля, але не втяв душі, - пустив живим, сказавши великодушно: - "А тепер іди... Живи собі". І сам пішов... Пішов, далебі, назад... десь у свої степи... Похмурий і страшний в своїм непогамованім гніві... Так, він пішов готувати грізний реванш, - останній реваш, за ОЛЬГУ, за ВСІХ і за свого брата Комбриґа...

"Ґрос Дойчлянд" розлетілася, як розлетілися Матісови руки й ноги.

Лишився цурпалок... Він лежав і кліпав блакитними очима без скарги й відчаю, сприйнявши все, як справедливу винагороду невідомої, але могутньої всевидящої Немезиди... Обсічені конечності йому ампутували чиїсь санітари, а блакитні очі випекли вогненні віхоли, що нестримно клекотали над Берліном...

І тепер от він - рештки, що лишилися від гордого красеня - куций, безпомічний цурпалок - стоїть у візочку на розпутті, біля камплички, мов би мумія, і не бачить навіть власної матері, що вклякає перед образом Марії. Але він бачить більше. Обернений лицем на схід, він дивиться порожніми очицями туди, де сходить опалове сонце над згарищами, ловить розкритими устами проміння і жде, занурений у свої думи. І бачить ще вогнений шал бурі, спиненої на половині. І відчуває тишу передгроззя... І жде. Терпляче й переконано в неминучості завершення. Жде. Мимо проходять години й люди, десь назрівають події, десь світ вагітніє грозами, а він вже нічого не хоче... Він лише хоче і жде Правосуддя. Виглядає його. Дивиться-дивиться, напружується всіма рештками свого єства... - і він бачить його...

Воно чигає, з незабутнім обличчям того месника і судії - того доброго та й невмолимого, безстрашного степовика, - довготерпеливого в своїй доброті і нестримного в своєму всесокрушающому гніві, що здібен нагло проломити грудьми найнепробійніші твердині і кинутися в них, як сама кара Божа, а з ним тьми і тьми їх... Таким мусить бути Правосуддя, невблаганне і неминуче... І він бачить його...

І він бачить і того другого винуватця перед Історією - бачить як він іде до фінішу з Домоклевим мечем над головою... Зближається година і - меч впаде!..

...Відчуваючи, передбачаючи те, солодко завмирає серце й тремтить в цурпалкові...

Меч впаде... і тоді вони вдвох уже стоятимуть отак у візочках на перехресті і порожніми очицями дивитимуться одне на одного через простори... дивитимуться в себе... дивитимуться в минуле... дивитимуться на Неї...

Вона їм стоятиме в глибоких ямах очиць, незрівняна і ганебно поругана, - стоятиме, як вічний докір, як апотеоза їхньої ницости і підлоти, і як прапор неминучої відплати... Відплата зближається, і він її жде...

Він те бачить...

Він в те вірить...

Він того хоче...

І він те на собі відчуває...

Як відчувають дві матері, вклякаючи перед образом Марії, і як завтра відчуватиме третя.

 

Передрук здійснено за виданням:
Багряний І. Розгром: Повість-вертеп. - Б.м.: Прометей, 1948. - 125 с.

 

 

Просвіта "Херсонщини"