Вісник Таврійської фундації. Вип 3

ЕПІСТОЛЯРІЙ

ВІД МЕЛЬБОРНА ДО ХЕРСОНА

(Листування Л.Марченка та Д.Нитченка)

Спочатку - передісторія.

У 90-х роках минулого століття в Херсоні з'явився - поки що на папері - Центр духовної культури (далі - ЦДК). Його основна мета - створення умов для культурного життя і розвитку людини в суспільстві, зріст морального рівня особистості. ЦДК мав свій статут, програму, був зареєстрований у місті. Також існувала Рада ЦДК, кожний член її відповідав за якусь важливу частку роботи. Наприклад, я був керівником прес-служби.

Але Галина Мержієвська, голова ЦДК, свідомо не розпочинала діяльність цього закладу, поки не будуть вирішені вагомі питання: відповідне приміщення, в якому розташуються всі служби Центру, і постійне фінансування.

Г.Мержієвська звернулась в ООН, ЮНЕСКО, до представників української діаспори Австралії, Канади, США - з проханням надання допомоги ЦДК.

Першим відгукнувся Дмитро Чуб (Нитченко) - письменник, видавець, редактор, педагог і громадський діяч австралійської діаспори. Між ним і Мержієвською почалося листування. До речі, в альманасі "Степ" №7 - 1997 р. були надруковані "Листи Дмитра Чуба (Нитченка) до Галини Мержієвської".

Я сприяв цій публікації, оскільки на той час був головним редактором "Степу". А до того вже встиг прочитати купу книг Дмитра Чуба, які він вислав Г.Мержієвській. Побачивши мою зацікавленість його творчістю, вона запропонувала мені написати йому листа і надіслати свої книжки. "І він, і ви - письменники, тому легко знайдете між собою мову", - підкреслила Г.Мержієвська.

І ось тоді я почав листуватися з Дмитром Нитченком.

Херсон, 18.01.96 р.

Вельмишановний Дмитре Васильовичу!

Пишу до Вас уперше. Але з Вами познайомили Ваші книги, декілька з них уже прочитав. Це - "Живий Шевченко", "Листи письменників", "У дзеркалі життя й літератури". Я мовби прожив певний час серед сородичів з далекої окремої країни "Велика українська діаспора". Скажу відверто, ці книги прочитав із задоволенням, бо щось нове відкрив для себе, а по-друге, вони читаються легко: завдяки Вашому літературному таланту, а ще, може, і тому, що Ваші біоструми закладені у ці добрі твори.

Ці книжки мені дала почитати Ваша (і моя) знайома, з якою Ви листуєтесь: Галина Костянтинівна Мержієвська. Вона також дала мені Вашу адресу і щось писала Вам у своєму листі про мою особу.

Однак трохи можу розповісти про себе сам. Я народився в Архангельській області в 1947 році. За фахом будівельник, закінчив технікум. Більш як двадцять років працював на будівництві на різних посадах - від майстра до начальника будівельного цеху. Але потягло до творчості, і це перемогло. Став журналістом. В 1994 році закінчив інститут журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Зараз працюю на двох роботах: редактором радіомовлення на Херсонському суднобудівному заводі і головним редактором херсонського літературного альманаху "Степ". Пишу прозу, вийшло кілька книжок. Але видаватися дуже важко - це коштує великих грошей.

Дві свої останні книжки надсилаю Вам. Якщо у Вас будуть критичні зауваження, пишіть, будь ласка, про це відверто, бо я людина стійка до всього. До речі, брошура "Плугатарі етапом йдуть..." - це моя університетська дипломна праця.

У нас, у Херсоні, літературний процес не зупиняється. Обласну спілку письменників очолює Микола Братан, якого Ви повинні знати, - він був кілька років тому в Австралії. Два рази на місяць збираються в літературній вітальні прозаїки і поети. Господиня вітальні - Лада Федоровська, професійний критик. Є також літературно-мистецький гурт "Малючок Степовичок", його керівник Анатолій Крат. Особисто я керую літературним клубом "Елінг" при Палаці культури суднобудівників. 24 січня нашому клубу виконується 9 років, і весь час я його голова.

Про життя на Україні писати важко. Незалежність здобули, а живемо поки погано. Дуже страждають старі, пенсіонери, інваліди, багато злиднів, криміногенна ситуація теж незадовільна. Але - якось воно буде...

При останній зустрічі Г.Мержієвська дала мені ще дві Ваші книги - "Від Зінькова до Мельборну" і "Під сонцем Австралії". Я обов'язково їх прочитаю.

Бажаю Вам і Вашій родині щастя та здоров'я міцного!

З великою повагою -

Леонід Марченко.

Ньюпорт, 30.05.1996 р.

Дорогий Леоніде Володимировичу!

Ваші обидві цікаві й важливі книжки я одержав уже, мабуть, з місяць тому, але я захаращений безличчю листів: щодня одержую по кілька, а відповідати не встигаю. З сотню листів лежать і чекають на відповідь. А я живу сам, маючи 91 рік віку, сам варю, сам прибираю, сам їжджу до міста на базар. Та й ще і досі керую нашим Літературно-мистецьким клюбом ім.Василя Симоненка і це роблю вже 30 років. А ще ж хочеться щось написати своє, а до того оце закінчив упорядковувати наш альманах "Новий обрій" ч.10. Готую їх вже 5 років один. Все це, звичайно, дарова робота, ніхто за це не платить. Та ще мені доводиться організовувати і його розповсюдження та збирати гроші з продажу, з пожертв, щоб було за що видати новий альманах. Але це вже буде останній, бо ніхто не захоче морочити голови без оплати, та й мало хто має в цьому досвід.

А за спиною, перед великим люстром, лежить з 30 книжок, які присилають знайомі і незнайомі автори. І кожний, звичайно, хотів би почути мій відгук, а ще більше, щоб я написав огляд чи рецензію. А я вже від того читання, редагування (37 книжок вийшли за моєю редакцією) та видання своїх власних 28 книжок так осліп, що ледве можу читати. Окулярів уже сильніших немає, але до них я беру ще спеціяльне скло (лупу) й так потроху читаю книжки та газети.

Отже, сердечно дякую за надіслані книжки. Прочитав уже повість та оповідання і половину публіцистичної збірки. Все написано фахово, майстерно і в ідейному розумінні дуже правдиво й цінно: правильно Ви відтворили і сталінську колективізацію і голод та заслання. Тільки частіше треба нагадувати, що все це було запляновано і здійснювано за вказівками і керівництвом з Москви. Все це робилося з метою знищити український дух, прагнення до самостійності і щоб зробити "єдіную нєдєлімую"... Тому й удар був спрямований на основи того в Україні: селянство і інтелігенція та наша мова. Я читав багато, як гинули люди на засланнях, у місцях нових поселень, а Ви про ці жахи не згадуєте, жодної трагічної сцени. А я читав, що коли везли селян на заслання, то на кожній станції по кілька мертвих викидали просто з вагона на сніг.

Я хоч і не був арештований, але чотири рази мене викидали з праці та з навчальних закладів. Ходив і я по півроку без праці, продавав усе з хати, що можна було продати, навіть половину своєї бібліотеки.

Нічого не можу закинути вам щодо Ваших книжок. З художньої сторони Ви написали добре, мова досконала, хіба можна окремі слова замінити на більш українські. Як передмови, так і повість та оповідання можна було б написати гостріше, як пише Ліна Костенко або Іван Дзюба, Роман Іваничук тощо. В повісті Ви змалювали ідеальне життя на засланні з успіхами в городництві тощо. Але не згадали про русифікацію, що ніде в Росії немає жодної української школи. Чи пробували наші люди там хоч трохи навчати своїх дітей рідної мови? Не показали, як ставляться органи до нашої мови. Наприклад, на допиті Івана Багряного слідчий Херсонський кричав: "До какіх пор ти, сволочь, будешь гаваріть на етом сабачьєм язике?!."

Я сам, працюючи в Харкові в середніх і вищих школах, бачив ту зневагу до нашої мови: "А почему не по-русски? - щоразу питали, коли я в установах чи на зборах говорив українською мовою. - Почему не гаваріш по-человєчески?.." На цю ж тему написав і Дзюба книжку. Таке враження, що Ви писали свій твір ще тоді, коли було небезпечно. Тільки в другій книжці про голод і розкуркулювання у Вас трохи сміливіше, але національне підгрунтя не підкреслене. Навіть на засланні, коли наш чоловік одружувався з росіянкою, то йому давали і кращу роботу, і більше волі.

Але поза цим не можна нічого закинути. Передмови теж написані з обережністю, особливо в Миколи Братана. Мабуть, це вже диктували обставини. Бо він же сам був партійним, хоч я цього не ставлю йому в провину. Бо іноді не можна було не вступити в партію. Я з паном Братаном познайомився в Мельборні, коли він приїздив з делегацією, яку я назвав "голуби миру". Передавайте йому щире вітання. Він останнім часом щось нічого не друкує.

Альманах "Степ" я теж одержав, не встиг усього прочитати. Колись пан Братан пропонував прислати щось на історичну тему. Я маю "Дещо з історії Кочубеїв", та не пригадую, чи я вислав. Якщо альманах далі друкуєте, то можу прислати. Це я працював у Полтаві над Фондом Кочубеїв і виписав цікавіші місця.

Як прочитаєте мої спогади, то побачите, яке моє нещасливе минуле життя, скільки я пережив і переніс всяких злигоднів і небезпек. Навіть хотіли мене зробити сексотом, але їм не пощастило.

Готуємося відзначити 150-ліття Миклухи-Маклая. Пані Мержієвська має, мабуть, цю мою книжку "Стежками пригод", то можете прочитати. Я їздив до Нової Гвінеї і був на тих місцях, де побував Миклуха, і навіть працював у Сіднеї над його архівом. У Сіднеї живуть три правнуки Маклая, одному з них я вислав свою книжку про діда. Вона вийшла і англійською мовою.

Отже, закінчуючи, ще раз щиро дякую за книжки. Раджу писати далі з підкресленням тих найболючіших моментів нашого народу.

Прошу щиро вітати пані Мержієвську. Я їй теж збираюсь написати відповідь.

З пошаною - Д.Нитченко.

Херсон,17.02.98 р.

Вельмишановний Дмитро Васильовичу!

Пробачте, що не відповів Вам відразу, як одержав Вашого листа. А це було ще півтора року тому! Зупинила мою відповідь думка: для чого я турбую дуже зайняту різними справами людину? У Вас і громадські, і видавничі, і літературні, і епістолярні справи - й це кожного дня. Бо Ви ж самі відверто написали, що одержуєте щодня по кілька листів, а відповідати не встигаєте:

"З сотню листів лежать і чекають на відповідь".

Але щось все ж таки примусило мене взяти пера, щоб написати Вам листа. І це "щось" має своє підгрунтя. По-перше, згадалося, що у Вас 21 лютого день народження. І тому я Вас щиро вітаю від себе особисто і від редколегії альманаха "Степ" з Вашим довголіттям, бажаю Вам - Патріархові української літератури діаспори - здійснити ще кілька Ваших творчих задумок у книжках. А також нехай хвороби обминають Вашу оселю, нехай душа Ваша завжди буде молодою і жадібною до різнобарвного життя!

До речі, я Вас приводжу як приклад усім, хто скаржиться на нестачу часу, на відсутність натхнення і ще на щось. "Подивіться на Дмитра Нитченка, йому вже більш як 90 років, а він працює на заздрість молодим. Бо його підтримує Велика Любов, і ця любов - Україна! В ім'я якої він і поклав на алтар своє життя, свою творчість..." - кажу я.

Хоча ми знайомі з Вами заочно, але Вас я дуже шаную. За Вашу наполегливу, невтомну і корисну працю, за Ваші книги - цікаві, змістовні, які не йдуть з пам'яті, коли їх прочитаєш. Якось на одному диханні прочитав хроніку Вашого життя "Від Зінькова до Мельборну" і "Під сонцем Австралії" (дала мені ці книги Галина Костянтинівна Мержієвська). Я мовби разом з Вами мандрував, разом переплив через океан, в Австралію, і був свідком усіх заходів і зустрічей, які відбулися за ці довгі роки. Ви зробили дуже велику справу! Ваша "хроніка" - це, на мій погляд, епопея життя українців, яких доля закинула в далеку Австралію. Але й там вони вважали Україну не мачухою, а рідною ненькою. І тому, здається, Ви більше патріоти, чим ті, хто живе на Вкраїні. Бо Ви зуміли зберегти великий невмирущий український дух, мову, культуру - без підтримки ззовні. Для цього Вам усе прийшлося починати з нуля: писати підручники, створювати школи тощо.

По-друге, Ви написали в своєму листі, що маєте дещо "З історії Кочубеїв". Може, вислали б у альманах "Степ"? В минулому, 1997 році, вийшов "Шевченківський" альманах "Степ", тобто до міжнародного свята, яке було присвячене Т.Г.Шевченку і проходило в травні 1997 р. в Херсоні. В альманасі надрукували Ваш епістолярій з Г.К.Мержієвською. Вона мені казала, що вже надіслала цей "Степ" Вам.

А зараз у міської влади є думка дати гроші для чергового альманаха "Степ", який повинен з'явитися в червні цього року - до 220-ліття Херсона.

У нас розпочалася виборча кампанія. Всі рвуться до влади, щоб задовольнити свої амбіції та грабувати свій народ. А люди з півроку, а то й більше не отримують зарплати. Мабуть, треба нам і це пережити...

Вам надсилаю свою дитячу книжку "Маринчин дивосвіт".

Буду дуже радий одержати від Вас звістку, хоча і розумію, що додаю Вам клопоту.

Уклін Вам і Вашій великій родині, особисто Вашим дочкам!

З великою пошаною до Вас - Леонід.

Донкастер, 5.03.1998 р.

Вельмиповажний Леоніде Володимировичу!

Сьогодні одержав Вашого милого листа, і щоб Вам на чекати півтора року на мою відповідь, відповідаю відразу, бо завтра вранці лечу до Сіднею - до моєї молодшої дочки, де пробуду місяць.

Отже щиро Вам дякую за вітання з моїм "повноліттям", яке відзначила й наша Ньюпортська громада минулої суботи, а два тижні тому справді мені тарахнуло 92 роки, на жаль. Та нема ради. Люди мруть і нам дорогу труть, а ми сухарів насушим і теж за ними рушим.

Радий би вислати Вам мою статтю "Деякі деталі з життя Кочубеїв", але треба шукати. А в мене такий великий архів, а пам'ять мала, що не пригадую,де саме вона лежить. Але знайду, як не тепер, то повернувшись з Сіднею, хоч це буде вже, мабуть, запізно. Я її недавно десь бачив, переглядаючи і шукаючи листи для другого збірника "Листів письменників". Попереднє видання Ви, певно, бачили. А я тих листів маю силу-силенну, і шкода, як таке добро піде колись на смітник.Бо обидві дочки, хоч і йдуть моєю дорогою, але в них немає часу. Одна, в якої я тепер живу, готує 5-у книжку мандрівних вражень, а молодша готує другу про кращих поетес України. Її першу книжку два роки тому видала Києво-Могилянська Академія - про творчість Ліни Костенко.

Ви пишете, що прочитали одним духом два томи моїх спогадів. Мабуть, Ваш дух дуже великий і довгий, бо вже півтора-два роки, як я вислав пані Мержієвській купу своїх та редагованих мною книжок. Але це я жартую, не розгнівайтеся. Я дуже радий, що Ви їх прочитали, бо не всякий має силу й бажання такі томи читати. А тому передайте мою сердечну подяку і Галині Костянтинівні, що вона позичила Вам моє писання.

А я за 4-5 місяців вишлю їй другий збірник "Листів письменників", де будуть листи і Олеся Гончара, і сестри Лесі Українки - Ізідори Косач-Борисової, і Докії Гуменної, і сина Василя Стефаника - Юрія Стефаника, він теж письменник і був культурно-громадським діячем у Едмонтоні - в Канаді. Будуть там і листи живого ще 95-літнього Григорія Костюка, який відбув 5 років заслання на далеку північ і в Америці довгий час очолював Об'єднання українських письменників "Слово". Його знамениті спогади "Зустрічі й прощання" (600 сторінок) раджу прочитати. Їх видали в Канаді років 5 тому, а тепер там же друкується другий величезний том "Зустрічів..." на 1200 сторінок. Він уже осліп, майже нічого не бачить. Листи пишуть доглядачки за ним та хворою дружиною, а він тільки підписує. Таке скоро, мабуть, буде і зі мною, як у тій приказці: "На одне око осліп, а на друге зовсім не бачить". Таке і з моїм слухом: "Недавно оглух, а вже нічого не чує". Справді, я нічого не бачу правим оком, а лівим трішки. І чую погано, тому вже маю для вуха слухавку.

Та щоб не забути, щиро дякую вам за милу книжечку для дітей - "Маринчин дивосвіт". Кажуть, що цікаво написані книжки для дітей цікаві і для дорослих. Тож я сьогодні одержав і за годину чи півтори з допомогою окулярів та лупи з приємністю прочитав її. А незабаром передарую її моїм правнучкам Галинці та Мар'янці, які ходять до української школи по суботах, вільно володіють розмовною мовою і навчаються писати та читати.

Отже, Ви написали просто, спостережливо за життям і мисленням дитини, без вигаданих натягувань, то книжечка мала б мати добрий успіх. Ви запропонуйте видавництву "Веселка" в Києві. Може, вони перевидадуть великим тиражем. Адже три мої книжки вони видали по 50 тисяч кожну, і як писав мені директор Ярема Гоян, уже майже всі продані. Я просив прислати 20 примірників "Стежками пригод", а він пише, що лишилося тільки 8 примірників.А книжки "Живий Шевченко" лишилося 1100. А вона була видана в Німеччині ще, та тут видана 4 рази, з яких одна англійською мовою. Переклав її мій онук, він тут народився. Взагалі він переклав з двадцять книжок з української на англійську мову.

Трохи дивує мене, що Ви друкуєте і російською, і українською свої твори, вірніше, пишете двома мовами. Російською мовою захаращені всі крамниці та кіоски в Україні, тому надолужуйте рідною мовою, хоч Ви й народилися в "местах отдаленних, русскоязичних".

Мова Вашої книжечки добра, лише знайшов кілька мовних чортиків: замість "строгий" краще вживати "суворий". Також в давальному відмінкові в чоловічому роді краще писати повні форми: не Джеку, а Джекові, не Івану, а Іванові. Це радив ще славний Максим Рильський. А тепер в українській пресі пишуть Івану Франку, Тарасу Шевченку - все за російською формою. Замість красивих слів "обороняти", "оборонець" друкують тільки "захищати", "захисник", хоч до війни ще був і в суді охоронець, а тепер став захисник. Тільки дисертацію захищають та від сонця чи дощу шукають захисту... А то, замість "сокоробки" друкують кальку з російської "соковижималка", замість "затока" - "залив", замість "громозвід" - "громовідвід", щоб було так, як в російської мові - "громоотвод". І таких впливів, що заглушують нашу мову, повно. Про це вже були розвідки І.Качуровського та інших. Краще писати не "Побігла за поштою, за хлібом, за молоком", а "по пошту, по хліб, по молоко". Але "бігла за возом".

Все це між іншим, а загалом Ваша книжечка добра, її варто видати великим тиражем. Та не забудьте написати правдиві спогади про все добре і зле. Отже, ще раз дякую за лист і книжку, вітання всьому Вашому українському кошеві. А про Кочубея пришлю, як тільки матиму час пошукати, бо щовечера сиджу за машинкою до 12 ночі. Недавно одержав харківський "Березіль" за січень-лютий цього року. Там надрукували мою статтю-рецензію на книжку редактора "Вечірнього Києва" В.Карпенка "Як манкуртові повернути пам'ять". Може її помістите в альманасі "Степ"?

З пошаною і повагою Д.Нитченко.

м.Херсон, 11.05.98 р.

Вельмишановний Дмитро Васильовичу!

Ваша відповідь на мого листа була швидкою. І за це дякую. Знов дивуюсь Вашій невтомності і наполегливості в праці, бо, як Ви пишете, щовечора працюєте за машинкою до 12-ї ночі. Ось би і мені таку, як у Вас, працездатність!

Але у нас інші обставини. Зараз у країні життя скрутне, складне, затримують платню до 4-6 місяців. І тому треба кожного дня десь підробляти, щоб мати "живу" копійку на хліб. Через усі ці негаразди творчість - на другому плані. Крім того, тепер, щоб щось видати, необхідно мати на це гроші. Дитячу книжку "Маринчин дивосвіт" видавництво "Веселка" не буде друкувати, якщо я не знайду для цього спонсора.

Вам дякую за добрий відгук на цю книжку, дуже радий, що вона вам сподобалась. Чи буде вона до душі Вашим правнучкам Галинці та Мар'янці? Напишіть, будь ласка, про їх враження.

У нас, у Херсоні, плідно діє літературно-мистецький гурт "Малючок Степовичок", який очолює поет Анатолій Крат, член Спілки письменників України. Гурт діє вже 4 роки (на тому тижні відмітили цю дату). Почесним членом гурта є також Яр Славутич. Надсилаю Вам список видань, які вийшли в серії "Малючок Степовичок". Щоб Ви мали уявлення про частку діяльності цього гурта.

Ви зробили зауваження на мою адресу, що, мовляв, пишу двома мовами: українською та російською. Я про це також багато думав - чи треба так робити? І дійшов ось до яких висновків. По-перше, я російську мову дуже добре знаю, бо народився в Росії і жив там 25 років. По-друге, майже всі класики української літератури писали, крім української, іншими мовами (І.Франко, Т.Шевченко та інші). Наприклад, Ви пишете також англійською. А чому російська гірше? На мою думку, російська мова стала міжнаціональною, як англійська - міжнародною. Також змінилися політичні обставини в суспільстві - можу присягнутися, що народ російський добре ставиться до всіх інших мов, тільки ті, хто при владі, займаються перекрученням мовного питання.

Може, Ви залишитесь незадоволені моїми сентенціями, але поки що я думаю так, а не інакше. Прошу Вас не ображатися на мене, якщо я десь висловився, на Вашу думку, нетактовно. Але також є вислів: скільки людина знає мов, скількома користується, настільки вона й багата...

Щодо альманаха "Степ", справа його видання залежить від наявності грошей.Після виборів у нас змінилося керівництво: новий губернатор Херсонщини, новий мер міста. Будемо писати листа з проханням виділити кошти на альманах "Степ". Тому висилайте для нього, як ми з Вами домовлялися, про Кочубеїв, а може, щось інше. Видання чергового альманаха - справа потрібна, і будемо сподіватися на допомогу Господа нашого.

Ви пишете, що у Вас дуже великий архів, що Ви маєте "силу-силенну листів, і шкода, як таке добро піде колись на смітник". Здається, що Вам треба заздалегідь потурбуватись про свій архів. Це ж такий історичний і літературний скарб! Може, в якийсь літературний музей запропонуєте? Чи якомусь літературознавцю, до якого Ви добре ставитесь, передасте, щоб він довів до кінця Вашу корисну справу? Як би там не було, це все не повинно загинути!

У нас зараз весна, гарна сонячна погода. З весною завжди з'являються віра та надія, що все у нас буде добре!

Привіт Вашим рідним! Чекаю від Вас листа з нетерпінням.

З великою повагою - Леонід Марченко.

Сідней, 25.05.1998 р.

Вельмишановний Леоніде Володимировичу!

Учора одержав Вашого листа, який переслали мені з Донкастеру до Сіднею, де я живу в моєї молодшої дочки, бо старша, в якої я жив, вирушила в Україну. Буду тут до липня.

Отже, Ви мене порадували своїм листом, але одночасно й трохи засмутили. А засмутили тим, що Вам байдуже, якою мовою видавати - українською чи російською. Я не противник спеціяльно російської мови, бо ж я її викладав в десятирічці та інституті поруч української. Але біда в тому, якщо Ви читаєте "Літературну Україну", "Вечірній Київ" та інші центральні газети, що тепер російська література буквально задушила українську літературу і пресу. За статистикою лише 3% книжок друкується в Україні українською мовою, а решта - російською. До того ж з Росії надходить безборонно безліч російських видань і газет. Деякі роздають безкоштовно. Чи Вам це байдуже?

Недавно була зустріч укр. письменників з президентом Кучмою, де йому розповіли про той жах з укр. літературою і пресою. Тиражі найкращих письменників виходять по 1000 примірників, до того ж їх російськомовні продавці не хотять брати в кіосках. Письменники опинилися в безпорадному стані. А Кучма сидить на двох стільцях, йому, видно, це не болить: обіцяє, але нічого не робить, бо в нього майже не лишилося укр. свідомості й патріотизму після тривалої праці в Байконурі. До того ж і дома в нього панує російська мова. В якій ще країні президент дома користується чужою мовою? До того ж його порадники - це переважно люди, які недавно голосували проти самостійності укр. держави і укр. мови. А в Польщі президент хоч і член компартії, але стоїть за самостійність Польщі й мови.

Колись славний письменник Антоненко-Давидович писав про тих, що пишуть двома мовами: російською для Росії, а українською для України. Він засуджував таку позицію, бо в таких людей немає справжньої любові ні до своєї мови, яка весь час переслідувалась і перебуває на межі знищення, ні до своєї історії, ні до своєї культури. Таких людей називають "всьоравновщиками", їм "какая разница".

Я не належу до крайніх людей ні справа, ні зліва. А тримаюся середини, як писав Шевченко: "В житті треба триматися середини, а в мистецтві прагнути вершини".

Ви дорікаєте, що я пишу англійською мовою. Ні, жодного твору я не написав англійською! А що видали 4 мої книжки в перекладі на англійську, то це робота мого онука, який свого часу захопився перекладами і думав, що заробить на цьому ділі, але помилився. Хоч і були добрі відгуки, однак для розповсюдження треба робити добру рекляму, мати зв'язки з усіма центрами розповсюдження, а на все це треба великі гроші.

Ви пишете, що наші клясики теж писали й російською мовою. А чи Ви не знаєте, що наша мова була під суворою забороною? То що мали робити українські письменники? Короленко теж вагався: писати українською, російською чи навіть польською? Але обставини змусили писати російською, бо ніде було друкуватися та й гонорару українські видавці не мали з чого платити. Також і Гоголь... А Шевченко написав на засланні п'ять повістей російською, а потім сказав: "І який чорт мене заставив писати цією черствою кацапською мовою?!"

Лише російські шовіністи зробили мене патріотом. У 1922 році, коли я навчався в індустріяльно-технічній школі в Зінькові, прибув до нас з Росії перший секретар компартії Семьонов і став викладати якусь політграмоту російською мовою, чого в нас досі не було. А потім звів до купи перший курс, де була збіраниця різних перевертнів, які й мови нашої не знали, прислані з іншого міста, і наш другий курс і запропонував змінити звання школи. "Кто такой Иван Франко (а школа носила ім'я І.Франка), мы не знаем, а вот мы знаем, кто такой Карл Либкнехт". Хоч я виступав і казав, що то він не знає, хто такий Франко, а ми знаємо, бо це наш видатний письменник поруч Т.Шевченка. Голосували... На 2 голоси було більше тих, хто був за Карла Либкнехта, переважно з першого курсу. А з нашого тільки три комсомольці голосували за його пропозицію. Отак діяли русифікатори.

В Харкові виходили дві газети для армії укр. мовою "Ворошилівець" і "Червона армія", обидві у 1934 році стали російськомовними.

Були репресовані 500 українських письменників, а всього було трохи більше 1000. З тих 500 тільки 25 повернулися з концтаборів.

Перед війною інтелігенти в Харкові боялися вже на вулиці розмовляти укр. мовою. Моя приятелька, вийшовши зі мною на вулицю, переходила на рос. мову, бо вона була дочкою священика, тому ще більше боялася.

Ви, певно, читали, як Брежнєв сказав нашому голові ЦК партії Шелестові: "Что у вас там дєлаєтся? До сіх пор всє говорят по-українські?" А Шелест відповів: "А как же оні должни говорить, по-турецки?"

В Ростові в бібліотеці працювала українка. Один українець, якому заборонили після заслання жити в Україні, проживав у Ростові й позичав книжки. Одного разу він запитав жінку, чи є в бібліотеці й українські. Вона, що була вже в дружніх взаєминах з ним, відповіла: "Не раджу вам брати українських, бо я мушу щомісяця давати до НКВД прізвища тих, хто позичає українські книжки".

На Кубані всі станиці ще до 1932 року розмовляли укр. мовою. Під впливом міністра освіти Скрипника відкрили на Північному Кавказі 240 укр. шкіл. В Краснодарі відкрилися укр. педінститут, укр відділ в робітфаці, де й я навчався, укр. педтехнікуми (в Краснодарі і станиці Полтавській).В Ростові виходила укр. газета для Північного Кавказу "Червона газета" У 1932-33 роках все було ліквідовано. Всі школи перевели на рос. мову викладання, всі наші установи, інститут, педтехнікуми. А тисячі вчителів заарештували, частину розстріляли. Наших лекторів Семена Боклаженка, професора Івана Шмалю, автора граматики укр. мови, та інших розстріляли.

Мене викинули, бо я в робітфаці поширював укр. "Червону газету" та й ще був сином куркуля. Хоч батько в революцію після двох нападів бандитів і пограбування (а ми жили на хуторі) кинув усе й переїхав на Донбас. Батько мав 20 десятин. Отже фактично я куркулем не був ніколи.

60% в концтаборах з усього СРСР були українці.

Чи все це Вас не турбує? І Ви в цей трагічний час і для України, української мови, культури сидите й досі на двох стільцях, як і Кучма. Де ж Ваш патріотизм? А мова - найбільший скарб кожного народу. Без мови немає нації... У Харкові перед проголошенням самостійності була тільки одна українська школа. Метою Москви було зробити "єдіную нєдєлімую" з однією рос. мовою. Адже Ленін писав: "Русский язик ето язик мірової революції". Але ж він свого часу писав: "Поскрєбіте ви каждого русского коммуніста і найдете в нем русского шовініста". А хіба Лужков, Лебедь, Єльцин - не шовіністи?

Вибачте мені, Леоніде Володимировичу, за мої докази, про що Ви, може, й не чули. Я певен, що Ви належали до компартії, а може, й тепер належите, але мене це не лякає. Головне, щоб Ви були в першу чергу укр. патріотом, якому в першу чергу болить доля свого народу, своєї держави, своєї мови і культури. Турбуючись цим, я вислав уже 95 пакунків укр. книжок в Україну, щоб сказати правду хахлам і малоросам та добрим людям, щоб допомогти в боротьбі проти тотальної русифікації. А доля Австралії та англійської мови мене не турбує. Що ж до російської мови, як спільної для СНД, то це для національних взаємин, а не для внутрішнього вжитку. Українець мусить шанувати в першу чергу свою мову, а росіянин - свою. Але живучи в Україні, росіяни мусять знати і шанувати українську мову, як українці, що живуть в Росії, мусять знати й шанувати російську. Але, на жаль, в Україні 40% російських шкіл, а в Росії, куди загнали 20 мільйонів українців, немає жодної школи на державному утриманні. То це Вам російський інтернаціоналізм. Чи Вам байдуже?

Ще раз прошу вибачити, бо добрий українець сьогодні мусить бачити, що Україна і українська мова, культура у великій небезпеці й не сидіти на двох стільцях. Чекаю Ваших доказів і виправдань Вашої позиції.

Із щирою пошаною - Д.Нитченко.

Донкастер, 07.08.1998 р.

Вельмишановний Леоніде Володимировичу!

Не одержав від Вас листа, тому пишу вдруге. Ваша книжечка "Маринчин дивосвіт" подобалась моїм онукам. Я їм навіть даю нагороди для заохочення в читанні українських книжок, але не англійських.

Знову нагадую, що не згодний з вами щодо написання і друкування двома мовами. Про це слушно писав мій приятель Б.Антоненко-Давидович, що той, хто пише обома мовами, відбірає від своєї рідної частину, менш впливає на свій народ і менше поглиблюється у вивчення та знання таємниць і краси рідної землі.

Звичайно, мова - це нібито приватна справа, але якщо Ви себе вважаєте українцем і бачите, яка ситуація з нашою книжкою і мовою в Україні, то мусите схаменутися і повернутися до рідної мови, щоб рятувати її, а не допомагати русифікувати.

Те, що Ви народилися й жили 25 років у Росії - не має великого значення. Мільйони наших людей Московія загнала до Росії на північ - на загибель, на зросійщення. Скільки там понароджувалося, але ж вони українці, і коли є можливість вернутися на рідну землю і відновити рідну мову - то це велике щастя.

Щодо нашої мови, вона в 1928 році на Міжнародному конкурсі мов у Парижі одержала перше місце. А українська пісня у 1936 році у Відні здобула друге місце - після італійської. Ви, мабуть, не знаєте цього і не гордитесь цим, бо Вам "какая разніца". Так і наша нація вас цінитиме. М.Гоголь теж писав би українською мовою, коли б не окупаційні обставини. Адже його батько написав п'єсу "Собака-вівця" українською мовою.

Ми, живучи в Австралії, видали 192 книжки українською мовою та з десяток в перекладі на англійську. Мої онуки і правнуки тут розмовляють і пишуть українською мовою, а чи говорять нею і пишуть Ваші онуки та правнуки, живучи на рідній землі? Раджу обговорити мій лист у Вашому літературному клюбі і зганьбити мене. Вибачте за відвертість. Ненавиджу тих, хто цурається своєї мови.

З пошаною - Д.Нитченко.

Херсон, 10.09.98 р.

Вельмишановний Дмитре Васильовичу!

Ще раз повинен підкреслити: яка ви пунктуальна і працьовита людина! І як мені бракує Вашої енергії та наполегливості! А в мене не вистачає часу ні на що, може, тому, що життя в нас дуже кепське зараз. Я, наприклад, на основній роботі працюю задарма (я - редактор газети "Суднобудівник") і вже 8 місяців не одержую зарплати. І таке становище майже у всіх галузях.

Альманах "Степ" припинив своє існування через брак коштів. Тому багато часу витрачається на пошуки "живої" копійки - десь невеличкий гонорар заробиш, щось на дачній ділянці виростиш. Так і маєш кусень хліба. А ще й в липні була велика спека (до 41 градусів у тіні), таку температуру зафіксували в наших же краях 100 років тому, тобто у 1898 році. Але, як бачите, пережили спеку, переживемо й інші негаразди - економічні, політичні і т.п.

Все ж таки, треба бути оптимістом, треба віріти, що буде в Україні краща доля для народу. Хтось, звичайно, (приблизно 5 відсотків) живе і зараз добре. А от народ... "Народ безмолвствует", - як сказано в трагедії "Борис Годунов" О.Пушкіна.

У Вашому листі, Дмитро Васильовичу, Ви піддали мою особу нищівній критиці за двомовність, за те, що я пишу книжки українською та російською мовами. Ви маєте рацію, і зізнаюся, десь мене переконали. Ви - справжній патріот України, хоча живете в далекій недосяжній Австралії. Бо все, що стосується українського, Вас бере за живе, чіпає за душу.

До речі, надсилаю Вам оповіданнячко Вашого тезки - Дмитра Мусієнка, яке було надруковане в нашій місцевій газеті "Новий день". Цей письменник у своєму жартівливому образку показав багатство рідної мови. Може, Вам це згодиться...

Коли одержую від Вас листи, передаю привітання Ваші Миколі Братану та Галині Костянтинівні Мержиєвській. Вони Вам також бажають здоров'я та творчих успіхів.

М.Братан видає регулярно свої книжки невеличкими тиражами - віршовані драми, в основному. Нещодавно вийшла книга його віршів "Царина". Він і досі очолює Херсонську філію Спілки письменників України.

Що стосується Г.Мержієвської, то вона два тижня тому отримала факс із ООН, в якому йде мова про підтримку Херсонського центра духовної культури, який буде взятий на облік в наступному році, і тоді йому нададуть фінансову допомогу. Г.Мержієвська дуже рада й мовби на крилах літає...

Зараз я разом з Ладою Костянтинівною Федоровською, письменницею, зайнятий дуже великою справою - "розкручуємо" першу в Херсоні університетську газету під назвою "Кафедра" ( це газета Херсонського педагогічного університету). Л.Федоровська - редактор, я - відповідальний секретар. Перше число повинно з'явитися в світ 1 жовтня, коли приїжджає прем'єр-міністр В.Пустовойтенко на святкування ювілею цього закладу. Педагогічному університету виконується 80 років. На все про все залишається 3 тижня.

Зараз ми стали нібито невиїзними, з нас мовби взяли підписку про невиїзд за кордони своєї місцевості. Нема на поїздку грошей. Періодичних видань виходить багато, але мало, хто їх купляє. На це теж немає грошей.

А той "обвал", що причинився в Росії, і нас зачепив - все дорожчає на очах.

Але не будемо сумувати, краще будемо сподіватися на майбутне. І тому не ображайтеся, Дмитро Васильовичу, за все - за затримку листа, за сумбурність мого епістолярія.

Пишіте, чекаю Вашого листа з нетерпінням.

Привіт Вашим рідним! З великою повагою - Леонід.

Донкастер, 22.09.1998 р.

Вельмишановний Леоніде Володимировичу!

Щойно одержав Вашого милого листа з цікавим додатком Д.Мусієнка про пастушку. А ще радий, що переконав Вас щодо мови. І тим часом за те, що Ви погодилися зі мною в мовних питаннях, вишлю вам наш останній альманах "Новий обрій". Цей альманах, число 10, присвячений 50-річчю українського життя і праці в Австралії (1948-1998).

Я вже 41 рік на доручення Центральної Шкільної ради в Австралії організовую в липні-серпні двомісячники української книжки і преси. Щороку зростали успіхи. Дійшло до 30 тисяч проданих книжок... Також щороку організовую конкурси молодечої (а не молодіжної) творчості. Цього року проголосили вже 21-й конкурс. Все це робиться заходами Літературно-мистецького клюбу ім. Симоненка, який я очолював 35 років, а цього року здаю "бразди правленія" вже іншій особі, бо немає пороху в порохівницях. Ледве ходжу по хаті, бракує повітря, поганий доплив крові до серця. Лікар-спеціяліст сказав свого часу, що я ще проживу 4-5 років, минуло вже три роки, то ж лишилося на моєму конто 1-2 роки. А я думаю, що раніше дуба вріжу. "І хтось Вам, може, скаже, що я вже догорів, що більш листочків Ваших не вручать поштарі".

Привіт М.Братанові та пані Мержієвській. А також бажаю успіхів Вашій газеті "Кафедра", яку плянуєте видавати, і дістати багато читачів.

Якщо бібліотека університету зацікавлена, то можу вислати цілий пакунок своїх та редагованих мною книжок.

Чи в університеті навчання провадиться українською мовою? Надсилаю свою статтю про Олеся Гончара, може, надрукуєте в альманасі "Степ"?

Привіт Вашій родині та всім добрим людям, які журяться та дбають про долю України.

Із щирою пошаною й подякою - Д.Нитченко.

Херсон, 17.11.1998 р.

Вельмишановний Дмитре Васильовичу!

Дякую Вам за цікаві листи і альманах "Новий обрій". Читаю його з захопленням.

Ви питаєте, якою мовою ведеться навчання в педуніверситеті? Звичайно, українською. Але є також факультет іноземних мов, де викладаються англійська, німецька, французька, іспанська мови. На філологічному факультеті є також спеціальність "Російська мова і література".

Бібліотека університету дуже зацікавлена у Ваших книжках. Можете надіслати їх з дарчим надписом для читачів бібліотеки ХДПУ. Коли книги вже будуть на місці, обов'язково про цей Ваш дарчий акт надрукуємо в газеті "Кафедра".

А в разі виходу чергового числа альманаху "Степ" Ваш спомин про славетного Олеся Гончара використуємо. Я поки що залишаюсь головним редактором цього видання. Вам же надсилаю сторінку з "Народної газети", де йдеться про Вашу доньку-письменницю Лесю Ткач. Може, цей примірник дійшов до Вас з інших джерел, але вирішив на всяк випадок покласти його в конверт.

У нас зараз фінансова скрута у зв'язку з загальною кризою, тому видавнича справа майже на нулі. Покупців книг дуже мало, бо люди перш за все витрачають гроші на хліб, щоб якось вижити. Скоріше б минали ці важкі часи!..

Не так давно зустрічався з Г.К.Мержієвською та Миколою Братаном. Передав їм від Вас вітання. Вони також вас щиро вітають.

Дуже радий одержувати від Вас змістовні і повчальні листи. Чекаю нових послань.

Привіт Вашій великій родині! Щастя вам і здоров'я, а також творчих здобутків! На все добре, з великою повагою - Леонід.

Донкастер, 03.12.1998 р.

Вельмиповажний земляче, Леоніде Володимировичу!

Сьогодні одержав Вашого милого листа, за який щиро дякую. І хоч я тепер тяжко хворий, спішу спакувати для педуніверситету пакунок своїх та редагованих мною книжок і вислати на вашу адресу. Вишлю в поштовому мішку, так дешевше коштує.

Тяжко мені й писати, але мушу. Більше лежу в ліжку, приймаю пигулки щоденно. Ледве ходжу по хаті.

Отже, висилаю такі книжки:

1.Свої (Дмитра Нитченка-Чуба):

З новогвінейських вражень,

Стежками пригод,

Як Москва русифікує Україну,

Український ортографічний словник,

Живий Шевченко - 2,

Листи письменників - 2,

Елементи теорії літератури,

Елементи теорії літератури і стилістики,

Від Зінькова до Мельборну,

Під сонцем Австралії,

Люди великого серця,

У дзеркалі життя і літератури,

Силуети,

В лісах під Вязьмою,

Shevchenko the man,

New gujnea impressions,

Duel,

West of Moscow,

So this is Avstralia.

(Ще 12 різних не можу вислати, бо лишилося по 1-2 примірники).

2.Книжки, що вийшли за моєю редакцією або з моїми передмовами:

Альманахи "Новий обрій" ч. 5,7,8,9,10,

Ярина Голуб. Спогади про батька,

І.Сірко. Голос крові,

Винниченко. Бабусин подарунок,

О.Хахуля. Антоненко-Давидович у пазурях чекістів,

П.Сорока. Дм.Нитченко-Чуб: літературний портрет,

Антоненко-Давидович. Печатка.

3.Інші автори:

Леся Богуславець. Від Находки до Чернівців.

Леся Богуславець. Моя австралійська кума.

Аудіокасета "Наше гетто" -2.

Буду щиро вдячний, коли університет повідомить про одержання книг.

Із щирою подякою - Д.Нитченко.

Херсон, 20.03.1999 р.

Вельмишановний Дмитре Васильовичу!

Книги від Вас - це такий несподіваний подарунок читачам ХДПУ! З відвертістю підтвержую, що всі були дуже раді, це була справжня подія для університетської бібліотеки.

Надсилаю Вам документ з печаткою, який засвідчує, що книги в кількості 34 примірники були передані за призначенням. І колектив бібліотеки щиро вдячний Вам за літературу діаспори, яка так необхідна читачам.

До речі, я вже підготував замітку для газети "Кафедра" про цю подію, вона буде надрукована в квітневому номері, який я Вам потім неодмінно вишлю. А зараз надсилаю цю замітку, так би мовити, в рукопису, щоб Ви прочитали раніше за читачів газети. Вважаю, що Вам це буде цікаво.

ПОДАРУНОК ІЗ АВСТРАЛІЇ

Недарма мовиться: "Нашого цвіту по всьому світу". Де тільки не мешкають нащадки козаків!..

Наприкінці 40-х років, після Великої Вітчизняної війни, відбулося велике переселення українців у різні континенти. Багато наших земляків опинилося аж в Австралії. Серед них була і родина Дмитра Васильовича Нитченка, вчителя, письменника, громадського діяча. Про свій тернистий життєвий шлях Дмитро Нитченко написав книги спогадів "Від Зінькова до Мельборна" і "Під сонцем Австралії".

Українська діаспора п'ятого континента - це більше 30 тисяч людей.

І треба було опікуватися ними, організовувати українські школи, налагоджувати культурне життя. Дмитро Нитченко працює вчителем, очолює і довгий час веде Українську центральну шкільну раду Австралії. Підручників не вистачало, і тоді він сам береться за копітку справу: з-під його пера виходять праці - "Український ортографічний словник", "Елементи теорії літератури і стилістики", "Елементи теорії літератури".

Письменник засновує видавництво "Ластівка". Починає діяти літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка. Незмінним керівником цього клубу був Дмитро Нитченко.

З'явився альманах "Новий обрій" - своєрідна енциклопедія українського культурного життя в Австралії. Упорядником, редактором і коректором цього видання, яке виходило раз на 5 років, також становиться Дмитро Нитченко.

Але не забуває він і про літературну творчість. Під псевдонімом Дмитро Чуб виходять одна за одною книжки для дітей "Це трапилося в Австралії", "Стежками пригод", "З новогвінейських вражень", "Слідами Миклухо-Маклая". До речі, три книги для дітей, видані видавництвом "Веселка", принесли Д.Нитченкові премію імені Лесі Українки.

Одна з головних книг Дмитра Чуба - це "Живий Шевченко", що вийшла двома виданнями, а також - англійською мовою.

У письменника збереглася велика епістолярна спадщина, він листується з багатьма видатними українцями з різних країн світу. І як невеличка частина цієї спадщини, з'явилася цікава збірка "Листи письменників".

Сподвижницька і літературна праця Дмитра Нитченка захоплює, вражає і викликає подив. Зроблено стільки, що вистачило б, здається, на декілька людських життів.

Тернопільський прозаїк і критик Петро Сорока в серії "Літературний портрет" написав книгу "Дмитро Нитченко-Чуб", яка присвячена життєвому і творчому шляху відомого українського письменника з Австралії. Петро Сорока підкреслює, що "важко назвати іншу людину, яка б доклала стільки зусиль для збереження рідної мови і культури на далекому континенті, як Дмитро Нитченко. Чотири десятки років, проведені тут, це без перебільшення духовний подвиг, високе сподвижництво, що викликає справжнє захоплення. Його творчий вогонь, невситима жадоба діяльності запалювали і надихали інших людей, розширювали коло щирих однодумців і віддалених друзів".

Зараз Дмитру Васильовичу Нитченку 94-й рік. Недавно він надіслав до редакції газети "Кафедра" великий пакунок із своїми творами. Книжки цінні тим, що кожна має автограф письменника. Крім того, є декілька прозових видань Лесі Богуславець, дочки Дмитра Нитченка.

Редакція "Кафедри" на днях передала цей дар із Австралії бібліотеці педагогічного університету. І незабаром книжки Дмитра Нитченка з'являться на руках читачів - студентів та викладачів.

Ось така замітка, шановний Дмитре Васильовичу. З нетерпінням чекаю Вашої відповіді.

Щиро Ваш - Леонід.

Донкастер, 07.05.1999 р.

Вельмишановний Леоніде Володимировичу!

Щиро дякую вам за милого листа і гарний допис про мої книжки. Дуже радий, що пакунок дійшов до вас і стане у пригоді студентам та учням, а може, й вчителям. Недавно вислав в Україну вже 103-й пакунок книжок з надією, що вони будуть корисними. Дістаю звідусіль гарні відгуки, рецензії, листи. Навіть зі Словаччини, з Пряшіва, одержав від академіка М.Мушинки велику й цілком позитивну рецензію на мою книжку "Силуети".

Тим часом вийшли два моїх збірники "Листи письменників" ч. 2 і ч.3. Перший Ви, мабуть, маєте. Я їх вишлю Вам, а Вас прошу передати до тієї ж книгозбірні.

І знову про рідну мову - яка для мене найбільший скарб. Без мови не буде України. Не пам'ятаю, чи писав Вам, що видатний російський письменник Тургенєв сказав нашій письменниці Марко Вовчок у Парижі:"Коли б я був українцем, я б ніколи не відцурався своєї мови. Людина, яка цурається своєї мови - дикун".

На цьому закінчую листа, бо дуже погано бачу і пересилює втома.

Із щирою пошаною й подякою - Д.Нитченко.

Це був останній лист від земляка з далекої, майже недосяжної, Австралії. У вересні 1999 року "Літературна Україна" повідомила, що Дмитро Чуб-Нитченко на 94-му році пішов із життя. Але він залишиться в пам'яті багатьох, як справжній захисник рідної мови, залишаться його книги.

Підготував Леонід Марченко.

(Мова і правопис листів зберігається. Листи, де є повтори змісту, надруковані з деяким скороченням).