|
Вісник Таврійської фундації. Вип 3
Віталій АндрєєвТВОРЧА БІОГРАФІЯ Д.І.ДОРОШЕНКА (1882-1951): ЕВОЛЮЦІЯ ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ЗАЦІКАВЛЕНЬ І ПОГЛЯДІВПродовження. Початок див. у вип. 2 Катеринославський період творчості Д.Дорошенка (1909-1913 рр.)За рекомендацією і при посередництві Є.Чикаленка Дмитро Дорошенко влітку 1909 р. прийняв пропозицію директора Комерційної школи ім. Миколи II у Катеринославі А.Синявського зайняти посаду викладача історії. Вони листувалися і восени Д.Дорошенко переїхав до Катеринослава і став викладати. Сам А.Синявський дбав про затвердження Дмитра Івановича на посаді учителя Комерційної школи Міністерства торгівлі і промисловості (з затвердженням були деякі труднощі, пов'язані з його громадсько-політичною діяльністю). Цьому затвердженню допомогло те, що Чернігівська адміністрація (де був маєток Дорошенків) видала дуже гарну характеристику Дмитру Івановичу. Це було зроблено "з наказу губернатора Маклакова, з яким приятелював дядько Дмитра Івановича Петро Якович Дорошенко" [46:357]. Лише у лютому 1911 р. надійшло офіційне повідомлення про затвердження Д.Дорошенка з березня 1910 р. [51] (а весь час до того Дмитро Іванович почував себе непевно, не міг вповні віддаватися українській справі "щоб не докучати сатрапові" [52:арк.2зв.]). Наталя Михайлівна переїхала до Катеринослава дещо пізніше, у 1910 р. через театральну роботу у Києві [46:357]. Так почався важливий чотирирічний "Катеринославський період" (1909-1913 рр.) у житті та творчості Д.Дорошенка. Спочатку Катеринослав не сподобався Д.Дорошенкові [53, 54; арк.1-1зв.]. Проте, "вільна атмосфера" у навчальних закладах Катеринослава приємно вразила Д.Дорошенка: "...вчителі всі люди поступового напрямку" [54: арк.6], наука поставлена добре, українство розвивається вільно (в школі були портрети відомих українських діячів, в бібліотеці багато українських книжок, серед учителів було кілька українців, в кімнаті для учителів завжди лежали свіжі українські газети "Рада", "Діло", "Українська хата", "Наша школа") [11:118-119]. Гарними були й умови праці: будинок школи - "справжній палац", заробітна платня висока. Все це завдяки А.Синявському, який був "лібералом та українофілом", людиною високоосвіченою і чесною, учнем В.Антоновича, прихильником ідей М.Драгоманова" [54: арк.6]. Проте розчарувала Д.Дорошенка відсутність дисципліни в училищі, низька інтелігентність учнів, серед яких майже не було українців, а також байдужість учителів до української справи. Дмитро Іванович порівнював стан українських справ у Києві та Катеринославі: "де українство не переслідують, (як у Києві - B.A.) воно має зовсім спокійний характер, мало якось захоплює людей своєю ідейною стороною" [54: арк.2-2зв.]. У численних статтях і замітках, що дописував Д.Дорошенко у київські часописи, (до речі, у 1908-1913 рр. майже кожне літо він заміняв редактора "Ради" Є.Чикаленка [39:6]), у приватному листуванні з київськими друзями (бо родина Дорошенків при першій же нагоді проводила свята та канікули у Києві, Наталя Михайлівна відвідувала Київ часто і сама) містяться цікаві замальовки з культурного, політичного, громадського, просвітянського життя Катеринослава, зазначаються "рисочки", що характеризують "національну українську течію в житті цього міста" [55-57]. Так, Д.Дорошенко доходить до висновку щодо "українства": "... хоч як мало розвинута у нас взагалі тая свідомість, але все ж таки в наші часи уже майже скрізь по більших містах пустила вона свої корні і серед загального життя, хоч помаленьку, але все ж таки бринить звичайно і українська течійка" [55:102]. Ці замітки зроблені професійним істориком і заслуговують на увагу. Під час перебування у Катеринославі Дмитро Іванович і його дружина належали до таємної організації ТУПу, до якої також входили А.Синявський, І.Труба, Ю.Павловський, В.Біднов, Є.Вировий та ін. Узагалі, родина Дорошенків брала активну участь у громадському житті Катеринослава, докладала багато зусиль щодо пропагування української історії та культури, відродження національної свідомості [58:30]. Крім викладання у комерційному училищі (12 годин на тиждень) та обов'язків вихователя класу, Д.Дорошенко викладав місцеву історію (краєзнавство) у жіночому єпархіальному училищі (2 години на тиждень). Цей курс захопив історика, багато сил і часу приділяв він його підготовці, про що наголошував у листуванні з батьком та друзями. До того ж Дмитро Іванович займався з учнями позакласною роботою, керував гуртком "родиноведения" ("українознавства"), який мав свою невеличку бібліотечку, намагався прищепити учням любов до рідного краю. 1909 р. за порадою А.Синявського Д.Дорошенко з своїми учнями здійснив дуже цікаву дводобову подорож на о.Хортицю. Вдруге побував Д.Дорошенко у м.Олександрівську три роки згодом, щоб "порозумітись з тамтешніми українцями в справі вибору спільного з російськими кадетами посла до Державної Думи". Під час цієї подорожі Д.Дорошенко зустрівся з "заслуженим українським етнографом" Яковом Новицьким, чиї записи народних пісень друкував у Катеринославі. Тоді ж він відвідав на міському цвинтарі могилу останнього кошового отамана Й.Гладкого [59:95-96]. Ті чотири роки Дмитро Іванович завжди називав "героїчною добою життя" і вважав за найкращі часи головно за плідну діяльність і прихильне ставлення селянства [4:XVII]. У Катеринославі він широко розгорнув українську національну роботу: був заступником голови місцевої "Просвіти", разом з дружиною сприяв зміцненню філій просвіт по селах і містечках, організовував театральні вистави, звіти, бібліотеки, займався збором коштів на пам'ятники українським діячам, був у числі організаторів та першим редактором просвітянського двотижневика "Дніпрові хвилі" [60:167-168]. Писали у "Дніпрові хвилі" майже виключно катеринославці: Д.Яворницький, В.Біднов, М.Новицький, К.Корж та ін., але й присилали свої розвідки Я.Новицький, І.Нечуй-Левицький та ін. Сам Д.Дорошенко надрукував у ньому статті та спогади про П.Куліша, Д.Яворницького, М.Лисенка, Т.Шевченка та ін. У листі до М.Грінченко, повідомляючи про надіслання їй примірників "Дніпрових хвиль", Д.Дорошенко зазначив, що вони за винятком белетристики складаються з його писань [21: арк.1]. У видавництві "Просвіти" виходили і окремі праці Д.Дорошенка [62]. Також співробітничав Д.Дорошенко з місцевими російськими часописами "Южная Заря" та "Приднепровский край", з московським щомісячником "Украинская жизнь". У Катеринославі розкривається талант Дмитра Івановича як лектора. Поза школою його запрошують для викладання у місцевому науковому товаристві, на свята, в різні аудиторії - селяни, робітники майстерень, інтелігенція. Теми його виступів - з історії, історіографії, археології, історії літератури тощо: курс лекцій із історії української літератури XIX ст., історії Запоріжжя, "К истории крепостного права в России", "Служба в Московском государстве", "Из истории колонизации Новороссийского края" [5:531]. Д.Дорошенко виступав також з науковими доповідями на засіданнях Вченої Архівної Комісії про історіографію запорозького козацтва, місцеві архіви, українські наукові установи, М.Костомарова, Б.Грінченка [5:531]. Д.І.Дорошенко дуже жалкував, що не може викладати виключно українською мовою [63: арк.1-1зв.]. У Катеринославі Д.Дорошенко розпочав і систематичну наукову діяльність, перш за все завдяки Катеринославській Комісії. З архівних дослідів ученого постала низка робіт про архіви Катеринославської губернії [64, 65, 66], джерелознавчі розвідки. Опрацював він і справи фортеці Св. Єлизавети (щодо стосунків запорожців з татарами тощо) [67]. 14 листопада 1909 р. Дмитра Івановича обирають секретарем Комісії [68], він же стає і редактором "Летописи" (томи VIІ-Х). Він сам активно друкувався в "Летописях" [69, 70, 66] та намагався оживити це видання [63: арк.4]. Рутинна праця у Комісії не дуже подобалася Дорошенку - "діло там сухе і казенне", "служба", яку він має робити "тільки тому, що на чолі комісії - мій директор, який, вважає для себе пунктом амбіцій держати комісію в своїх руках" [61: арк.1зв.]. Архівній Комісії Д.Дорошенко повинен завдячити співпраці з провідними істориками Катеринослава. Таке оточення сприяло зростанню Дмитра Івановича у науковому плані. Ось як описує еволюцію відносин з Д.Яворницьким сам Дмитро Іванович: "Спочатку він на мене дивився якось скоса, кажуть, сердився за рецензію на його оповідання. Але потім ми зійшлися ближче, почав він мені позичати книжки з своєї бібліотеки, показувати свої літературні та наукові матеріали, а останній раз читав мені навіть свої вірші!" [63: арк. 3 зв.]. Близько зійшлися Дорошенки також з І.Трубою, сестрою Лесі Українки Ольгою Косач та її чоловіком Кривенюком, родинами Біднових, Синявських. Д.Дорошенко багато подорожує по Україні. Так, він двічі відпочивав у Криму, влітку 1911 р. здійснив захоплюючу маандрівку по Волині, наслідком чого постали цікаві подорожні замітки. Катеринославський період життя і творчості Д.Дорошенка виявився дуже плідним: він продовжує свої студії над спадщиною видатних українських істориків (М.Грушевського, М.Костомарова, П.Куліша та ін.). Чільне місце займають роботи присвячені історикам півдня України - В.Біднову, Д.Яворницькому, Я.Новицькому [71, 72]. Як і раніше, виходять його роботи, присвячені діяльності наукових установ та дослідних центрів, численні рецензії на замітки та новодруковані книги, замітки про різні етнографічні регіони України та їх історію, нотатки про українські справи та сучасні йому політичні події. Ці праці свідомо носять публіцистичний характер і спрямовані на потреби національного руху. Треба докладніше зупинитися на ідеологічних підвалинах наукової творчості Д.Дорошенка цього періоду. Великий ідейний вплив на Дмитра Івановича у цей час мав Б.Д.Грінченко (1863-1910 рр.). Листувалися вони з 1902 р., а за часів перебування Дмитра Івановича у Києві стали близькими друзями, перш за все завдяки спільній громадській роботі. Д.Дорошенко повністю довіряв старшому товаришу. Так, при переїзді з Глухова до Києва восени 1905 р. для співробітництва в "Новій громаді", Д.Дорошенко писав Борису Дмитровичу: "то доручите мені робити що буде потрібно" [73: арк.1]. Вони листувалися навіть під час тяжкої хвороби Бориса Дмитровича, коли він з дружиною перебував на лікуванні за кордоном. Д.Дорошенко надсилав їм з Катеринослава всі місцеві видання, докладно доповідав про місцеві справи і чекав його висновків щодо своїх писань і порад щодо місцевих українських справ. У листі до Італії від 22 квітня 1910 р. Д.Дорошенко писав: "Не пропала марно праця тих діячів наших, що в сумні 80-90 роки винесли на своїх плечах весь тягар національної роботи: тепер є кому піддержати справу" [74: арк.1 зв.]. Тобто сам Дмитро Іванович визнає свій духовний і ідейний зв'язок з народницьким національним рухом. Після смерті Б.Грінченка саме Д.Дорошенко був свідком у справі про затвердження його заповіту. Грінченкові присвячені декілька робіт Д.Дорошенка - рецензії, некрологи, замітки [75, 76, 77]. Його вшановано титулом "один з найкращих і заслуженіших синів української землі", яким міг би пишатися будь-який народ [76: арк.2]. Листування Дорошенків з удовою Б.Грінченка Марією Миколаївною продовжувалося і в тяжкі роки І Світової війни, і на еміграції. Можна твердити, що існував певний період у творчості Д.Дорошенка, ідейно і організаційно пов'язаний з народницьким напрямком в українській історіографії. Політичні погляди Д.Дорошенка цього періоду дещо еволюціонували до консерватизму, але наукові дослідження залишаються у народницькому дусі. Певна еволюція Д.Дорошенка у державницькому напрямку простежується у його наукових працях приблизно з 1913 р. Так, у рецензії на "Історію української літератури" С.Єфремова Д.Дорошенко різко не сприйняв "народницького лейтмотиву" книги [73], за що ним були дуже незадоволені земляки у Петербурзі і у Києві [5:532]. У листі до М.Грінченко Д.Дорошенко заявив, що ніж бути "народником", то краще бути "казенним марксистом", бо "все ж марксизм - це Європа". Втім, себе до "казенних марксистів" він не відносив, бо "не [був] соціал-демократом" [78: арк.1]. До того ж, Б.Грінченку належить не остання роль у формуванні і молодого В.Липинського: вони зустрічалися у Женеві і під його впливом В.Липинський взявся до поширення просвіти серед селянства за допомогою науково-популярних видань [79:8 2]. Додамо, що еволюцію поглядів самого засновника українського державницького напрямку - В.Липинського - від народництва до державництва відмічають і Я.Пеленський, В.Потульницький та ін. Життя у Катеринославі чимдалі ставало тяжчим для Дорошенків: багато часу забирала шкільна праця, а Дмитро Іванович більше цікавився "українською справою поза школи" та наукою [54: арк.6], Наталя Михайлівна дуже сумувала за сценою. У 1913 р. родина переїхала до Києва. Але зв'язків з Катеринославом Д.Дорошенко не поривав - листувався з приятелями, цікавився місцевим українським життям, продовжував писати для місцевих видань. У 1914 р. катеринославські друзі хотіли перевести його знов до Катеринослава на посаду хранителя Музею ім. О.Поля. Д.І.Яворницький писав з цього приводу Наталі Михайлівні, що після від'їзду Дмитра Івановича до Києва припинився вихід газети "Дніпрові хвилі", тому що, "не знайшлося такої людини, яка б працювала за справжнього редактора" [80: арк. 1-2]. Вже після від'їзду Дорошенків Дмитра Івановича було обрано почесним членом катеринославської "Просвіти". Востаннє Дмитро Іванович відвідав Катеринослав восени 1916 р., де прочитав українською мовою публічну лекцію на поминках по І. Франку [5;533-534]. Отже, саме у Катеринославі Дмитро Іванович Дорошенко розпочав систематичну наукову працю, у тому числі з історіографії, архівно-дослідницьку та педагогічну діяльність, проявив себе неабияким організатором науки. Саме тут на практиці він виявив себе як фаховий історик. Хоча у Катеринославі він дещо обмежив свою публіцистичну діяльність, його основні наукові інтереси залишаються незмінними, навіть розширюється коло досліджень, у тому числі і з історіографії. Треба підкреслити, що наукова праця вченого, як і взагалі вся його діяльність, була спрямована на потреби національного руху. Цим можна пояснити і публіцистичний характер багатьох його історіографічних робіт цього періоду. Захоплення журналістикою сприяло становленню особливого авторського стилю Д.Дорошенка, фактографічності та деякій патетичності історіографічних писань ученого, вибору актуальних для українського руху історіографічних тем. Наукова діяльність Д.Дорошенка
|
| Лівий | Правий | |
| Плюралізм | Народництво | Консерватизм |
| Тоталітаризм | Комунізм | Націоналізм |
Літературно-наукова праця у роки Світової війни і відродження держави мусила відступити на другий план. За 1914-1917 рр. вийшло порівняно небагато праць Д.І.Дорошенка бібліографічного й історіографічного характеру [89, 90, 91]. Дмитро Іванович почав готувати бібліографічний довідник видань українською мовою, який з'явився лише у 1919 р. як "Покажчик нової української літератури в Росії за 1798-1897 роки", що став важливою бібліографічною працею вченого [91].
При Директорії Д.Дорошенко вирішив відійти від політики і повернутися до культурно-наукової праці і подав прохання у Міністерство народної освіти про призначення на посаду викладача історії у новоствореному Українському Державному Університеті в Кам'янець-Подільському. Міністр та ректор університету І.Огієнко задовольнив прохання і 22 січня 1919 р. Д.Дорошенко виїхав до Кам'янця. З того моменту його наукова і науково-педагогічна праця ніколи не припинялася.
По переїзді Дмитро Іванович оселився на квартирі проф. І.Огієнка. Університет розмістився у доволі гарному і великому будинку середньої Технічної школи і мав 4 факультети: історико-філологічний, природничо-математичний, теологічний та юридичний; була чимала бібліотека (10000 томів); була і своя церква. Професорсько-викладацький склад був дуже сильний, було зібрано вчених з Києва, Ніжина, Львова, Харкова, Катеринослава, Одеси, при чому все це були "природні українці" [14:415-416].
Д.Дорошенко викладав курс історії України на історико-філологічному факультеті. Групою професорів в Університеті було засновано часопис "Життя Поділля" (редактор Л.Білецький), в якому активно співпрацював Д.Дорошенко. У 1918-1920 рр. з'являється кілька робіт Д.І.Дорошенка, у тому числі монографії про П.Куліша [92] та М.Костомарова [93], нові українські наукові установи, рецензії на українські видання.
У квітні 1919 р. Д.Дорошенко виїхав із Кам'янця до Станіслава, а потім до Чехії за дорученням Університету придбати друкарню. Тим часом більшовики захопили Кам'янець і дорогу додому було відрізано. Починається новий період у житті і творчості Дмитра Івановича Дорошенка - на еміграції, або, як він сам казав - "на вигнанні". Львів, Ужгород, Прага, Відень, Карлсбад, Загреб, Белград - в цих містах перебував Дмитро Іванович. У Карлсбаді він пише підручник з історії України, замовлений раніше Міністерством освіти. Але спокійна праця триває недовго - Д.Дорошенкові запропонували очолити Місію Українського Червоного Хреста на Балканах (місія спочатку знаходилася у Бєлграді, потім у Бухаресті), яка припинила свою діяльність наприкінці 1919 р. через брак коштів. Д.Дорошенко виїздить спочатку до Риму задля проведення ревізії української місії в Італії, а пізніше до Відня і більше ніколи не повертається на батьківщину [5:544].
У період 1913-1920 рр. відбувається еволюція політичних поглядів Д.І.Дорошенка в консервативному напрямку; громадська і політична діяльність превалюють над науково-культурною роботою. Проте саме у 1919 р. він започаткував виклади як педагог вищої школи, написав свій перший підручник "Курс історії України для вищих кляс середніх шкіл" (1921). У порівняно невеликій науковій спадщині цього періоду можна побачити тяглість історіографічних та бібліографічних інтересів Д.Дорошенка.
Після подій 1917-1918 рр. і втрати української державності почався процес політичної та інтелектуальної еміграції. Основними науковими осередками української еміграції стали Прага, Варшава, Берлін.
Найсприятливіші умови (на урядовому рівні) для української культурної еміграції були створені у Чехословаччині з ініціативи президента республіки, відомого вченого Т.Масарика. У 1921 р. було розроблено цілий план розбудови еміграції з колишньої Російської Імперії, що отримав назву "російської допоміжної акції". Цей план розраховувався на демократичні течії в еміграції, відрізнявся першочерговою повагою до наукових, культурницьких кіл, шкільництва.
Сам Т.Масарик вважав основним завданням "російської акції" зосередити наукові, культурні кола та молоді сили шкільництва та студентства на еміграції, забезпечити їх розвиток у національних установах та безперервність культурної та освітньої традиції. Це передбачало створення національних культурницьких, наукових, навчальних закладів і товариств. Усі верстви еміграції концентрувалися у компактні зони проживання та діяльності на терені науки, культури, шкільництва [94:478].
Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини було засновано ряд українських установ, організацій, інституцій, які мали задовольнити духовні і матеріальні потреби емігрантів з України. Такими центрами стали Прага і Подебради. Прага стала не лише науковим і освітнім, але й культурно-мистецьким центром української еміграції, де об'єдналися кращі сили української інтелігенції, що збагатили українську і світову науку і культуру [95].
Значно змінилися на еміграції умови наукової праці Д.Дорошенка, як і інших українських науковців: відрив від вітчизняних архівів і бібліотечних фондів; втрата старих організаційних структур української науки; ідейно-концептуальний розлад; слабка матеріальна база науки, розпорошеність наукових сил по багатьох країнах Європи. Це змушувало Д.Дорошенка часто переїжджати з одного міста до іншого як за потребами громадської, так і наукової діяльності. У листах до М.Грінченко він писав: "Лихо тут з книжками, - нічого немає з джерел. Якби в мене була під рукою моя київська бібліотека, то почував би себе щасливим" [96:225]. Ученому багато сил і часу доводилося витрачати на пошуки необхідної літератури. "Хоч чеське правительство зробило все можливе, щоб облегшити українцям вести наукову роботу, але працювати дуже тяжко, головно україністам: в тутешніх бібліотеках дуже мало потрібних книжок, а як і є якийсь один екземпляр, то його "рвуть на части". Вже не кажу про те, що ніхто не має, так як у себе вдома, своєї підручної бібліотеки, і за кожною дрібницею, за кожною справкою треба вдаватись до загальних бібліотек. Правда, українські високі школи обзавелися власними бібліотеками, але там склад книжок дуже випадковий... При таких умовах писати наукові праці й навіть читати строго наукові курси в університеті вимагає дуже великої праці. Додайте до цього загальну емігрантську обстановку життя, коли рідко хто має таку хату, де б міг працювати..." [96:241-242].
Саме завдяки таким людям як Дмитро Іванович "еміграція створила на чужині свої високі школи й свої наукові товариства, розвивала далі українську науку, літературу, мистецтво, і чужинці з подивом могли бачити, що українці є культурна нація, що у них на першім плані стоїть наука і просвіта. І навіть ворожі окупанти українських земель мусили числитись з культурно-національною роботою українців на чужині та зберігати такі формальні ознаки української національності, як українська школа та українська мова" [97:23-24].
Хоч основні наукові інтереси Дмитра Івановича залишаються незмінними, можна констатувати, що за обставин емігрантського життя він вимушений зосередити свою наукову працю на історіографії та популяризації а також на організаційній і педагогічній діяльності. Тобто давні зацікавлення історіографією виходили, завдяки об'єктивним умовам еміграції, на чільне місце у роботі Д.Дорошенка. Він виступає одним з енергійних організаторів української науки на еміграції, популяризує надбання української історіографії на Заході, багато викладає по різних вищих школах, займається наукою. Таким чином, акценти у діяльності Д.І.Дорошенка на еміграції поступово зміщувались з громадсько-політичної на академічно-наукову діяльність. Чільний діяч гетьманського руху, Д.Дорошенко в політиці, а звідси і в науці стає прихильником державницьких концепцій В.Липинського.
Катастрофа української визвольної боротьби, втрата державності вплинули на різні ділянки українського життя, в тому числі і на розвиток історіографії. "Державницька школа" в українській історіографії постала під впливом В.Липинського (1882-1931) як своєрідна реакція на праці істориків-народників, які ставили в центр історичного процесу народ, діяльність народних мас. Основними представниками народницької історіографії, яка домінувала в Україні до І Світової війни, були М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський. Історики-державники ставили, в противагу історикам-народникам, у центр історичних розвідок державу і державотворчі змагання української провідної верстви, досліджували характер держави у різні часи її існування, аналізували причини занепаду.
"Народники" і "державники" працювали методою антитез - "народники" протиставляли еліті народні маси, "державники" наголошували на державотворчій ролі еліти. Сучасний дослідник пише: "Чого не вдалося досягнути Михайлові Грушевському в своїй епохальній "Історії України-Русі", який попри всі свої незмірні заслуги, все ще дотримувався народницької концепції (котру згодом довів до абсурду сталіно-марксизм), того одним махом досягнув молодий Липинський, поглянувши на українську історію з нового призабутого кута зору - кута політичної верстви. Це спричинило революцію в українській історіографії - постала "державницька школа" [98:39].
Між українськими науковими середовищами на еміграції починається ідеологічна боротьба не лише щодо висвітлення історії України, а й за "переподіл" наукової спадщини, новий концептуальний виклад попереднього розвитку української історичної науки.
Д.І.Дорошенко стає головним популяризатором історіософських і історичних концепцій В.Липинського на форумі української і європейської історичної науки, а також серед широких кіл українського громадянства. Необхідність такої праці була безумовною, бо писання В.Липинського були складні і зрозумілі не всім. З цього приводу цікаві спогади О.Отт-Скоропадської, в яких згадується, що багато хто з гетьманців навіть не читав В.Липинського, бо його стиль був важким для розуміння [99:244].
Перша зустріч Д.І.Дорошенка і В.Липинського відбулася 1909 р. за споминами самого Дмитра Івановича [11] (або, як стверджує М.Антонович, у 1908 р. [100]), ближче зійшлися вони під час Світової війни та розбудови української держави (при гетьмануванні П.Скоропадського Д.Дорошенко був міністром закордонних справ, а В.Липинський послом у Відні і вони вже приватно листувалися [101]).
У 1920-1921 рр. Д.Дорошенко найчастіше мешкав у Відні та Райхенау і брав активну участь у становленні українського гетьманського руху на еміграції разом з В.Липинським ("Союз українських державників"). На поч. 1920-х рр. починається наукова співпраця Д.Дорошенка і В.Липинського. Разом вони видають журнал "Хліборобська Україна" (головним провідником якого був В.Липинський, а Д.Дорошенко керував відділом хроніки та бібліографії). М.Антонович вважав, що цей "партійний" журнал був високого наукового рівня [100].
У "Хліборобській Україні" Д.Дорошенко вміщує кілька своїх статей, переважно з історіографії. Його працю про "Историю Русов" можна вважати першою, де виявляється державницький підхід до наукових дослідів [102]. Зрілим гетьманцем-державником постає Д.Дорошенко вже в "Моїх споминах про недавнє-минуле (1914-1918)" [11]. 20-річна дружба Д.Дорошенка і В.Липинського вплинула на Дмитра Івановича, перш за все на його ідеологію. "Концепційно Дорошенко підлягав міцному впливові Липинського, хоч він і не завжди був ідеологічно витриманим з точки зору Липинського" [100:17]. Так, значна праця Д.Дорошенка "Історія України 1917-1923 років" "редагувалася" В.Липинським, а потім і Скоропадським.
Ось як Б.Крупницький визначив місце Д.Дорошенка у новопосталому державницькому напрямку: "Коли Липинський був ідеологом державництва, коли С.Томашівський зробив спробу освітити нашу історію київського і галицько-волинського періодів з державницького штандпункту, то Дорошенко приклав цю ідеологію до цілого процесу історії України" [22:IX]. Заслуговує на увагу перша спроба синтетичної праці "Слов'янський світ в його минулому і сучасному" [103]. Ця оригінальна тритомна праця, на думку автора, повинна була дати українському читачеві узагальнений образ народів, які жили і розвивалися в умовах, подібних з українським народом, були тісно з ним пов'язані чи мали якісь контакти. Поряд з цим, у першій синтетичній праці, Дорошенко приділяє чималу увагу розвитку української науки взагалі і зокрема розвитку української історіографії.
У 1921-1922 рр. Д.І.Дорошенко редагував у Берліні щоденник "Українське слово", де також уміщував свої статті історіографічного характеру.
З 1921 р. Д.Дорошенко викладає як професор української установи у Празі - Українського Вільного Університету (УВУ) та чехословацької - Карлового Університету на кафедрі української історії. Основним предметом його викладів УВУ була українська історіографія [104]. Мешкав Д.Дорошенко у Подебрадах, й опрацьовував матеріал для викладів. З університетських викладів Дмитра Івановича на потреби високошкільної освіти постав "Огляд української історіографії" (Прага, 1923). Вважаю, що лише один "Огляд" забезпечує стале місце Д.І.Дорошенку у розвитку української історіографії. На той час значна частина роботи з галузі дослідження української історії була виконана, але майже не було розвідок загального характеру про розвиток української історичної праці. Отже, складне завдання - заповнити цю поважну прогалину в українській історичній науці - й ставив перед собою Д.Дорошенко. Це було закономірним продовженням його попередніх дослідів з окремих проблем української історіографії. В "Огляді" Д.Дорошенко робить переоцінку української історіографії з точки зору внеску українських істориків не лише у дослідження рідної минувшини, а й, і це найголовніше для Дорошенка-державника, у розвиток самопізнання українського народу і національний культурний рух.
У серпні 1923 р. Д.Дорошенко переїхав до Праги, де викладав ще й в Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М.Драгоманова (УВПІ). Він читав 12 лекцій на тиждень (заради заробітку). Для наукових дослідів не вистачало часу, та й бракувало літератури, тому приходилося обмежуватися лише популяризацією науки. 30 травня 1923 р. в Празі було засновано Українське Історико-Філологічне Товариство. В цей день група професорів філософського факультету УВУ (П. та Д. Антоновичі, В.Біднов, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський, П.Андрієвський) після факультетського засідання зайшли до моравської винарні, де й прийняли це важливе рішення. 7 червня відбулося перше засідання, на якому було заслухано доповідь Д.Дорошенка "Пам'яти Ор.І.Левицького та І.М.Каманіна" [105:196-197].
У 1923 р. Д.Дорошенка разом з М.Грушевським і О.Колессою було обрано членом-кореспондентом "Highe School of Slavonic Studies of the University of London", у престижному часописі якого "The Slavic Review" Д.Дорошенко вміщує деякі свої праці, серед яких треба відмітити синтетичну працю з історіографії України (після 1914р.) [106].
У липні 1924 р. Д.Дорошенко переїхав до села Добжиховіце (25 км від Праги). Тут він працює над історією України 1918 р., готує повне видання "По рідному краю", опрацьовує свій університетський курс "Огляд джерел історії України (козацького періоду)".
У 1923-1925 рр. виходить багато праць Д.Дорошенка з історіографії України, які можна вважати подальшою розробкою його "Огляду" на матеріалах творчих біографій українських істориків, діячів науки та культури. Це монографії про М.Костомарова, П.Куліша, В.Липинського, М.Сумцова, статті про В.Доманицького, В.Липинського, Д.Бантиш-Каменського, О.Потебню, М.Сумцова, П.Куліша, невідомого автора "Истории Русов" та ін. [107, 108, 109, 110, 111].
Д.Дорошенко продовжує працювати й у галузі бібліографії. Викликано це було як потребами освіти і наукової праці української еміграції, позбавленої необхідних бібліотечних фондів, так і історіографічними студіями самого Д.Дорошенка, які завжди мали бібліографічну основу. Тому 1925 р. у Науковому Ювілейному Збірнику Українського Університету у Празі виходить Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798-1897 роки" [112]. У передмові Д.Дорошенко аналізує працю своїх попередників і зазначає, що для українських писань в Австро-Угорщині складено вичерпний покажчик О.Левицького), а для Наддніпрянської України - ні. Сам Д.Дорошенко зробив таку спробу у Чернівцях 1917 р., але той покажчик вийшов друком без коректури автора і тому з численними помилками; до того весь його незначний наклад (300 примірників) було втрачено через зміну політичних обставин, залишилося лише кілька екземплярів.
Тепер Д.Дорошенко представляє майже новий "Покажчик", бо в ньому враховуються нові відомості про українські книжки, які автор зібрав уже за кордоном та доповнення, поправки від В.Дорошенка та І.Калиновича. Д.І.Дорошенко не претендує на вичерпність "Покажчика", бо розширює предмет своїх бібліографічних дослідів: "назвою "українська література" треба означати не тільки все, що друкується українською мовою, але також усе, що хоч видається російською, польською та іншими мовами, але належить авторам-українцям і являється витвором українського духа" - а таку бібліографію можна скласти "тільки вдома, а не на чужині" [113:144-145]. Д.Дорошенко плідно співпрацював з чеськими науковцями та видавництвами, присвячував їм окремі розвідки, розповсюджував знання про Україну, її культуру та історію серед чеської громадськості [114, 115].
Для чеського енциклопедичного видання "Творці історії" він написав кілька нарисів про українських історичних діячів. Статті про Д.Дорошенка вміщено в чеських багатотомних виданнях "Новий великий ілюстрований словник" та "Коменського науковий словник" [116:997-998].
У 1924 р. виповнилося 25 років літературно-наукової діяльності Дмитра Івановича. Цей ювілей було урочисто відсвятковано у Празі. Організатором ювілею виступив Д.Антонович. Д.Дорошенко писав: "Коли проговорившись, між іншим (зайшла мова про ювілеї взагалі)... за пивом зауважив, що, мовляв, і мені ювілей цього року видався ... порахували мої заслуги, і побачили, що в сумі - пара десятків книжок да сотні і тисячі статей на всякі українські теми ... Але коли мої товариші і приятелі захотіли відзначити той факт, то розуміється, мені це дуже приємно. Я мало помолодів за той вечір 16-го грудня!" [117: 1 зв.-2]. Підсумки своєї праці за цей час він оцінював так: "...свою літературну діяльність я розумію дуже скромно, - так, як вона того заслуговує: я не белетрист і не фаховий вчений, до поезії і белетристики не маю таланту, для науки не мав часу. Це гірка іронія долі так хтіла, щоб час для науки знайшовся в мене тоді, коли я опинився на еміграції, коли у мене нема ні книжок, ані джерел, ані хоча б ... умовин життя для наукової праці" [117; арк.2].
З жовтня 1924 р. Д.Дорошенко часто їздив до Берліна у наукових справах та у зв'язку з планами організації в німецькій столиці УНІ. У листуванні з М.Грінченко Д.Дорошенко ділиться планами про відкриття у Берліні українських наукових і навчальних закладів так само як у Чехословаччині за допомогою Ол.Скоропадської [96:229]. Два роки робилися відповідні запити до німецького уряду без бажаних результатів. Лише з приходом на посаду президента Німецької республіки фельдмаршала Гінденбурга і завдяки зв'язкам П.Скоропадського вдалося здійснити цей задум.
У липні 1926 р. Д.Дорошенко переїхав до Берліна, що унеможливило його виклади у Празі і тому він бере відпустку [4:ХХІ]. Вчений брав безпосередню участь у переговорах з німецькою стороною, що бажала створити український інститут як філію російського. Дмитро Іванович виступав за ідею створення УНІ як секції чи філії східноєвропейського інституту [100:16].
У жовтні 1926 р. відбулося відкриття Українського наукового інституту в Берліні і проголошено його завдання - здійснювати наукову і викладацьку діяльність на ґрунті інтернаціонального культурно-національного порозуміння, зближення і співпраці [105:211]. Для керівництва інститутом була створена спільна українсько-німецька кураторія: від німецької сторони - генерал-лейтенант Гренер (колишній міністр німецького уряду, командуючий окупаційними німецькими військами в Україні часів Гетьманату, близький товариш П.Скоропадського), проф. Басмер (директор Слов'янського інституту у Берліні), проф. Зерінг, з української - Д.Дорошенко, О.Скоропис-Йолтуховський (колишній Холмський староста, голова "Союзу визволення України"), проф. І.Мірчук; одним з перших дійсним членом став В.Липинський. Д.Дорошенка за пропозицією В.Липинського було призначено директором (конкурентом виступав С.Томашівський). Д.Дорошенко отримує кафедру української історії (викладає курси української історіографії, історії, української літератури), а В.Липинський - кафедру української державності.
В діяльності цього закладу можна виділити два періоди.
І) 1926-1931 рр. - плідна наукова, науково-інформативна, педагогічна і видавницька діяльність. У керуванні інститутом Д.Дорошенко відмовився від партійного принципу у кадровій політиці, хоч В.Липинський ставив свої рішучі домагання в справі підбору кадрів за ідеологічним критерієм. Д.Дорошенко ж намагався керуватися "академічним" принципом у підборі наукових кадрів УНІ, вважаючи, що "в закликанні його членів чи співробітників треба перш за все брати критерій науковості", а "якщо прикладати дуже строгі вимоги "політичної благонадійності", то зостанемося без людей" [100:15-16].
У цей перший період існування УНІ в ньому співробітничали В.Липинський, В.Біднов, С.Томашівський, І.Кревецький та ін. УНІ виховав і нову генерацію українських істориків (Б.Крупницький, Д.Олянчич, І.Лоський, В.Кучабський, М.Антонович та ін.).
Тоді вповні розкривається талант Дмитра Івановича як лектора. Ось як згадує учень Д.Дорошенка Б.Крупницький його лекції з української історіографії та історії 1926-1927 рр. в УНІ: "Неначе на екрані розгорталася дія за дією, а той маг і чарівник, що робив цю ілюзію, тільки своїм голосом пригадував, що це не екран, а жива людина, яка перед нами відтворює стару історію України" [118: 21]. З 1927 р. УНІ почав випускати "Записки" - вийшло три випуски - 1927, 1929, 1931 рр., "Звідомлення" - вийшло два випуски - 1927 і 1928 рр., "Записки Українського Наукового Інституту в Берлині". Всі ці видання редагував Дорошенко, а також уміщував у них свої наукові розвідки. З Берліна Д.Дорошенко їздив до Праги та Варшави на наукові з'їзди та на пошуки матеріалів для наукових праць. З 1928 р. відновлює він читання лекцій в УВУ та Карловому університеті у Празі. Того ж року Д.Дорошенко бере участь у з'їзді істориків в Осло, а у 1931 р. - в Парижі. У 1928 р. його запрошують подати матеріали до енциклопедії Майєра. У 1929 р. Д.Дорошенко отримує запрошення з Радянської України від Академії Наук взяти участь у святкуванні ювілею акад. Д.Багалія і надсилає туди своє дослідження про Д.Бантиш-Каменського (яке так і не було надруковано) [119, 120]. Активне співробітництво Дорошенка з ученими інших країн та українськими істориками, що працювали в різних умовах та в різних країнах Європи сприяло накопиченню історіографічного матеріалу для подальших досліджень ученого з цієї галузі.
З 1926 р. в українських колах "гетьманців" у Берліні почалися інтриги, і Д.Дорошенко довгий час не брав участі у цих конфліктах. Проте, за обставин розколу у відносинах з найближчими співробітниками, він почував себе невпевнено на такій значній посаді й у 1929 р. зрікся директорства. Втім, він повернувся на свою посаду за бажанням німців-членів кураторії УНІ [4:ХХІІ].
Інститут і гетьманську партію покинув В.Липинський. Гострий конфлікт привів до того, що гетьманський істеблішмент проголосив В.Липинського божевільним, той опублікував у "Ділі" (3.09.-9.10.1930 р.) свій "Лист до редакції", де у типовий гострий спосіб з'ясував справу. Д.Дорошенко співчував В.Липинському, але зберігав нейтралітет. Це було використано обома сторонами для контакту і привело до розриву з В.Липинським, хоч обидва і жалкували з цього приводу [100:17]. Зі смертю В.Липинського у 1931 р. його ідейний вплив на Д.Дорошенка слабшає, що призводить до пом'якшення "державницьких" оцінок у наукових розробках історика.
II) З 1931 р. - інститут переходить на утримання німецького міністерства освіти, тобто стає державною установою. Змінюється тематика наукової роботи і доповідей - вони набувають пронімецького духу. У листі до С.Шелухіна від 19 січня 1931 р. Д.Дорошенко пише, що не може з цим змиритися: "Ось уже більше 10 років я на еміграції і весь час розмежовував дуже суворо у своїй діяльності те, що називається політикою, і те, що зветься справою академічною. У справах академічних я співпрацював і зближався з людьми, які, на мою думку, приносять користь українській науці незалежно від їхніх політичних переконань" [121:40].
Загострюються відносини між Д.Дорошенком і заступником куратора УНІ О.Скорописом-Йолтуховським, який всупереч директору наполягав на обранні пропагандистського, а не наукового напрямку. В результаті у 1931 р. з УНІ вийшли ті його члени, які вважали, що наука повинна бути незалежною і не підлягати чужонаціональним та політичним впливам - Д.Дорошенко, З.Кучабський, В.Старосольський та ін.
Під час роботи в УНІ у Берліні Д.Дорошенко плідно працював у галузі української історіографії. Так, виходять його статті історіографічного та науково-інформативного характеру, які відносяться до загального розвитку української історичної думки або її окремих періодів. Ці видання певною мірою можна вважати продовженням його "Огляду" [122, 123, 124]; також виходять його статті, присвячені окремим історикам - В.Доманицькому, М.Драгоманову, В.Біднову, М.Грінченковій, П.Кулішу, В.Липинському, С.Томашівському, Д.Бантиш-Каменському та ін. [125, 126, 127].
В УНІ Д.Дорошенко починає свої дослідження зв'язків України з Західною Європою, збирає майже всі матеріали й освітлює маловідомі сторінки поглядів німецьких, італійських, французьких, англійських істориків, дипломатів і подорожніх, у працях яких знаходилися відомості про Україну та українців. Роботи Д.Дорошенка з цієї тематики являють собою загальні огляди західноєвропейської літератури з українознавчої проблематики, а також студії, присвячені неукраїнським історикам, які цікавилися історією України (це окремий цикл досліджень історика з іноземної історіографії України). Так, у 1927 р. вийшла перша праця Д.Дорошенка про Україну та її історію у висвітленні західноєвропейської літератури XVIII та першої половини XIX ст. [128: 1-70], яка була першим широким історіографічним оглядом західноєвропейських джерел та літератури з українознавства. Ця праця стала вагомим внеском в українську історичну літературу і бібліографію україніки, мала значний вплив на подальші досліди зв'язків України з Західною Європою, вивчення європейської літератури про Україну. Велике значення мала й праця Д.Дорошенка "Шерерові "Annales de la Petite Russie" та їх місце в українській історіографії" [129:351-358].
Постійне слідкування за розвитком української історичної науки дозволило Д.Дорошенкові написати кілька статей про наукові установи та осередки, дослідити стан української історичної науки в Україні та на еміграції.
Одним з перших українців Дмитро Іванович вступає у полеміку з російськими вченими - прибічниками "Євразійської теорії". В цій теорії Д.Дорошенко бачив еманацію передреволюційного російського великодержавництва і націоналізму, і в цілому вважав її ненауковою [130, 132]. У 1920-1930-их рр. у західноєвропейській історіографії панувала російська схема історії Східної Європи, українську історію "вважали дочіпкою до російської", була велика термінологічна плутанина. Д.Дорошенко ставить перед собою відповідальне завдання - ознайомити західноєвропейських істориків з об'єктивною термінологією східноєвропейської історії, а разом з тим заперечити російську схему і термінологію. Йдеться перш за все про німецькомовну роботу "Що таке історія Східньої Європи?" (1934), що пізніше була перевидана українською [132]. Праці Д.Дорошенка з цього питання мали широку джерелознавчу й історіографічну основу. Популяризаторська діяльність Дмитра Івановича була позитивно оцінена в українській та західноєвропейській історіографії і мала значний вплив на науковий світ Німеччини [30:74].
Взагалі на еміграції Д.Дорошенко багато публікується іншими мовами, пропагує історію України, її видатних діячів, українську ідею в цілому серед європейців. Його можна вважати одним з найвидатніших популяризаторів надбань української історіографії на Заході. Довести до західноєвропейського наукового світу правдиву інформацію про Україну вважав Дмитро Іванович за свій обов'язок [133: арк. 8 зв.].
З другої половини 1920-х рр. життя емігрантів погіршується. Ширилися чутки про закриття українських установ, не було певності у завтрашньому дні. В емігрантському середовищі продовжувалися, а іноді загострювалися старі антипатії, політична боротьба. Втім усіх емігрантів об'єднувала ностальгія, бажання повернутися на батьківщину. Задля цього вони прагнули працювати, щоб роки на чужині не пропали марно. Відійшовши від керування в УНІ, Д.Дорошенко повернувся в Прагу, де продовжував свої виклади у вищій школі, наукову працю та громадську діяльність.
Накладом Українського Наукового Інституту в Варшаві у 1932-1933 рр. вийшов "Нарис історії України" Д.Дорошенка, який став першим синтетичним курсом історії України, написаним з точки зору державницької. "Нарис" був побудований на багатому історіографічному матеріалі. Ця праця і по сьогодні є одним з найкращих університетських підручників.
На початку 1935 р. в організованій Українським академічним комітетом "жалобній акції пам'яті М.Грушевського" Д.Дорошенко виголосив змістовну доповідь "М.Грушевський як історик".
У 1936 р. Д.Дорошенко відгукнувся на запрошення Православного факультету Варшавського університету зайняти кафедру всесвітньої церкви, і переїхав до Польщі. У Варшаві вже працювали кілька приятелів Д.Дорошенка з Петербурга, Києва, Праги, які допомогли йому адаптуватися на новому місці. Один з них, О.Лотоцький, очолював Український Науковий Інститут.
У 1937 р. під час літніх канікул Д.Дорошенко викладав у Канаді історію України у вищих школах по запрошенню Канадського Союзу українських самостійників. Наступного року Дмитро Іванович повторив подорож, щоб викладати історію української літератури. Окрім викладів студентам у головних осередках української еміграції, він мав прилюдні доповіді на різні теми. Чергова поїздка до Канади була запланована на 1939 р., але не відбулася через військові події, які захопили вченого у Польщі [4:ХХІІІ].
Перебування у Варшаві та Празі було плідним для педагогічної та наукової діяльності Д.Дорошенка, особливо для архівно-дослідницької праці. Вийшло кілька історичних розвідок дослідника, заснованих значною мірою на новім архівнім матеріалі (турецьких та польських архівів). Наслідком співпраці Д.Дорошенка з чеським сходознавцем проф. Я.Рипкою стали цінні роботи "Hetman Peter Dorosenko a jeho Turecka politika" (Прага, 1933) та "Polsko, Ukraina, Krym a Vysoka Porta v prvni pol. XVII stol." (Прага, 1936). Також на архівних джерелах побудовані праці Д.Дорошенка "Степан Опара, невдалий гетьман Правобережної України" (Прага, 1937) та "Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665-1666)" (Прага, 1941), "Польсько-українська війна 1671 року (до історії гетьманування Петра Дорошенка)" (Прага, 1942). Названі роботи стали основою для ґрунтовної монографії "Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності" (Нью-Йорк, 1985) [134]. Цінною є розвідка "З історії української політичної думки за часів Світової війни", де використано швейцарський архів відомого соціаліста Л.Юркевича і подано листи Леніна, Троцького, Зинов'єва (Прага, 1936). Матеріали пруського таємного державного архіву і архіву закордонних справ у Відні використано Д.Дорошенком в історіографічних розвідках "В.Антонович, панславізм і австрійська поліція" та "Український рух 1890-х рр. в освітленні австрійського консула в Києві" [135, 136].
Хоч Д.Дорошенко і схилявся більше до писання узагальнюючих, теоретичних праць, які не вимагали масштабних архівних студій, він завжди розумів значення архівно-дослідницької роботи для історика-фахівця. Так, у листі до В.Липинського (від 24 грудня 1927 р.) він писав: "Поки я не сиджу коло архівів доти з мене історик хіба в лапках... Оце моє фальшиве становище "історика", щоб Ви знали, - це моя болюча рана, на яку я не можу вжити ліків, хоч і знаю, які це ліки..." [137:277]. Тому архівні досліди вченого в 1930-их рр. стали важливим етапом у творчості Д.Дорошенка як історика, сприяли розвитку методологічних засад та поширенню джерельної бази серед іншого й його історіографічних студій. Архівні дослідження Д.Дорошенко проводив і пізніше [138,139].
В ті часи постала ціла низка узагальнюючих праць Д.Дорошенка з історіографічної ділянки, виходять роботи, присвячені окремим історикам - В.Липинському, Д.Багалію, А.Петрову, М.Драгоманову, В.Антоновичу, В.Горленку, О.Лотоцькому, М.Грушевському, В.Біднову, М.Василенку, І.Бідльові, продовжують виходити статті інформативного характеру про діяльність наукових установ, наукові конференції, семінари тощо.
У 1937 р. з'являється важлива історіографічна стаття Д.Дорошенка у шведському журналі "Historik Tidskrift" про зв'язки України і Швеції за період з Б.Хмельницького до І.Мазепи. Ця робота "була першим українським виступом в шведській науці, тим більш необхідним, що шведи знали лишень головну російську літературу і Костомарова, а тому не мали правдивої уяви про найважливіші періоди нашої козацької держави" [40:XІ]. Вона спричинилася до часткової переоцінки шведськими істориками зв'язків Карла XII з І.Мазепою [30:69].
У 1938 р. виходить праця Д.Дорошенка "Мазепа в історичній літературі і в житті" [140], в якій подається критичний огляд робіт українських і неукраїнських істориків про життя і діяльність І.Мазепи. Дослідник доводить, що В.Липинський і М.Грушевський остаточно установили в українській історіографії погляд на І.Мазепу як на патріота.
Заслуговують на увагу дослідження Д.Дорошенком історичних поглядів Т.Г.Шевченка, серед яких назвемо коментар до творів поета, виданих у Празі у 1940 р. та велику монографію "Тарас Шевченко. Його життя і твори" (Відень, 1942) [141]. Д.Дорошенко залучає українського генія до державницької традиції і підкреслює його ідейні впливи на подальший розвиток української історичної науки.
З початком ІІ Світової війни та німецької окупації Польщі припинив діяльність університет у Варшаві, і Д.Дорошенко переїхав до Праги, де і перебував до 1945 р. У ті часи українська наукова еміграція продовжувала свою працю, навіть можна спостерігати зростання наукової й публіцистичної діяльності (осередком якої були Берлін і Прага). З початком окупації Європи Німеччиною, українські наукові установи отримали від німецьких властей офіційні замовлення на дослідження проблем україно-німецьких відносин [4:551]. Тоді ж Д.Дорошенко написав ґрунтовну працю "Die Ukraine und das Reich. Neuen Jahrhunderte Deutsch-Ukrainischer Beziehugen" (Leipzig, 1941) [142]. Ця робота певною мірою продовжувала попередні дослідження історика. Вона була присвячена дослідженню німецької історіографії України у світлі німецько-українських стосунків і вважається однією з найкращих праць Д.Дорошенка. Ця робота викликала таке зацікавлення у науковому світі, що її через рік випустили другим виданням (Leipzig, 1942). Монографія не втратила наукової ваги і сьогодні й привертає увагу дослідників, про що свідчить її третє перевидання [143].
1920-ті - сер. 1940-х рр. - найплідніший етап у творчості Д.Дорошенка: з'являються його найкращі праці, розкривається у повній мірі талант як ученого-дослідника, професора, організатора і популяризатора науки. Головні наукові інтереси вченого залишаються в галузі історіографії, що пояснюється, з одного боку, давнім зацікавленням, а з другого, завданнями, що стояли тоді перед українською наукою і українським національним рухом. До цього спричинилися й умови еміграції - відсутність необхідної літератури і джерел для історичних дослідів. Ці об'єктивні труднощі зумовили історіографічний і публіцистичний нахил майже всіх праць ученого.
Трудами Дмитра Івановича постали наукові установи та вищі школи української еміграції, серед його учнів були відомі історики Б.Крупницький, Д.Олянчич, С.Наріжний, М.Антонович та ін. Саме Д.Дорошенко заохотив Б.Крупницького до історіографічних дослідів [144:V].
Щодо ідеологічної сторони творчості Д.Дорошенка, то він зазнав великого впливу В'ячеслава Липинського і став промотором "державницького" напрямку в українській історіографії. Це був щасливий союз двох учених, з одного боку людини, яка могла мислити глобально, глибоко, концептуально - В.Липинського, а з другого - Д.Дорошенка, який був талановитим популяризатором, мав легке перо, писав у прекрасному стилі, легко і швидко, наповнював історіософію В.Липинського конкретно-історичним змістом. Ці діячі доповнювали один одного, зокрема в науці. Вплив В.Липинського на Д.Дорошенка слабшає у 1930-ті рр. і оцінки Дмитра Івановича стають більш об'єктивними (перш за все це стосується висвітлення творчості істориків-народників).
Наукова спадщина Д.Дорошенка цього періоду має великі досягнення, такі як "Огляд української історіографії" та "Нарис історії України". Важко переоцінити популяризацію надбань української історичної науки Дмитром Івановичем серед західноєвропейських учених та широкого кола читачів.
ІІ Світова війна принесла Європі економічну руїну; відбулися і значні зміни на політичній карті - у східноєвропейських країнах встановлюються тоталітарні комуністичні режими. Україні ця війна принесла "страшну, нечувану руїну й нове поневолення історичним ворогом" [97:8]. Приходить нова еміграція, в якій об'єдналися втікачі з України з втікачами з Берліна, Праги, Варшави. Визначна риса цієї хвилі еміграції - велика кількість діячів науки, письменства, мистецтва. Коло українських істориків-емігрантів збільшили О.Оглоблин, О.Назаренко, Л.Окиншевич, І.Витанович, М.Андрусяк, В.Дубровський, О.Скрутень, Н.Полонська-Василенкова, В.Гришко та ін.
Українські вчені-втікачі від'їжджали все далі на Захід - до Західної Європи, а потім до США і Канади - залишали свої домівки, вже не кажучи про власні бібліотеки, архіви, праці. Часом вони опинялися у жахливих умовах життя та не мали засобів до існування. Втім, не зважаючи на всі ці страшні умови, вони продовжували працювати.
Багато з установ української еміграції припинило своє існування, а осередок української наукової праці на деякий час переміщується до Баварії. Питання про розбудову і відновлення українських наукових і освітніх, культурних установ знов постає перед науковою еміграцією: на ній лежав обов'язок збереження української національної культури, бо в радянській Україні йшло винищення національної інтелігенції [145:27].
Дмитро Іванович безпосередньо бере активну участь у цьому організаційно-культурному процесі, навіть не зважаючи на погіршення матеріального становища та стану здоров'я. Ніде правди діти, Дмитро Іванович був уже літньою людиною. Не сприяли науковій праці вченого руїна українського життя, відірваність від архівів і бібліотек, де він працював останнім часом (Прага, Варшава). При переїзді до Німеччини, коли Радянська армія у 1945 р. наближалася до Праги, Д.Дорошенко не встиг вивезти свій особистий архів і недруковані праці, які опинилися у СРСР. Ця частина архіву Д.І.Дорошенка зараз зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (Ф.4186. Оп.1-2). Багаторічні цінні розробки вченого, зібрані наукові матеріали, у тому числі і з історіографії [146, 147, 148, 149-151] на багато років було виключено з наукового обігу. Деякі праці вважалися втраченими і побачили світ майже через півстоліття [134], а деякі й сьогодні чекають свого часу.
Отже, в інших умовах змінюються й акценти у творчій діяльності Д.Дорошенка. Так, від наукових досліджень він майже цілком переходить до організаційної, педагогічної, громадської діяльності, популяризаторської праці за новими потребами української науки на еміграції. Зменшується обсяг наукової діяльності Дмитра Івановича, але головні його наукові інтереси залишаються незмінними: бібліографія та історіографія.
Діяльність УВУ було відновлено вже влітку 1945 р. з ініціативи української професури у Мюнхені. "Справа була нібито безнадійна, але віра і відданість справі перемогли" - УВУ одержав гарне приміщення, в якому пробув аж до 1962 р. [152:47].
Тоді ж Д.Дорошенко очолив відділ культури і освіти при ЦК Української Еміграції, Український Червоний Хрест, допомагав улаштуванню церкви, гімназій та ін. установ, які переїхали з Чехії. Зі створенням наприкінці 1945 р. Української Вільної Академії Наук (УВАН) в Аугсбурзі, Дмитра Івановича було обрано її першим президентом (інавгурація проходила 4 січня 1946 р.).
Продовжує Дмитро Іванович і професорську діяльність. У повоєнній Німеччині він викладає у відновленому УВУ та Православній Богословській Академії в Аугсбурзі. Лекції доводилося читати по пам'яті, що забирало багато сил. Тоді ж Д.Дорошенка було вшановано почесним доктором УВУ. Наприкінці 1947 р. Д.І.Дорошенко прибуває до Канади на запрошення Колегії Св. Андрія викладати історію України. Лекції він читав з січня по травень 1948 р. Але на наступний навчальний рік адміністрація не продовжила йому контракт на викладання. Проте у 1949-1950 рр. Дмитро Іванович написав для Колегії Св. Андрія курс історії української літератури [4:XLI].
Окрім викладання у вищих навчальних закладах, Д.Дорошенко багато виступає з прилюдними доповідями. Так, 17.06.1946 р. він виступив у Ерленгені на запрошення місцевої громади студентів-українців з лекцією про В.Липинського, якого схарактеризував як історика, політика та громадянина. 30.06.1946 р. доповідь про Липинського було проголошено в українському таборі Сомме Казерне в Аугсбурзі. Ці доповіді було приурочено до 15-літніх роковин смерті В. Липинського.
Під час перебування у Канаді Дмитро Іванович також часто виступав з лекціями та промовами: 1950 р. у Детройті на святі 300-річчя Хмельниччини та у Торонто на з'їзді гетьманців. На жаль, виступи Д.Дорошенка здебільшого лишилися не підрахованими, хоча були присвячені актуальним питанням української науки та робили на аудиторію велике враження. Як президент УВАН Д.І.Дорошенко бере активну участь у науковому житті - у різних наукових конференціях, семінарах тощо. Так, 6.07.1946 р. Дмитро Іванович виступає на конференції істориків групи УВАН з доповіддю "Праця українських істориків на еміграції". 25-26.01.1946 р. у таборі Сомме Казерне Д.Дорошенко викладає на тему "Справи організації української науки", де дає короткий огляд наукової праці представників української еміграції, окреслює завдання, які стоять зараз перед ними - працювати далі над розвитком української науки та поширювати її здобутки перед чужинцями [153].
У 1946 р. з'явився університетський курс лекцій Д.Дорошенка "Історіографія України" (Аугсбург, 1946), виданий Студентською Громадою. Це короткі записи студентами лекцій Дмитра Івановича в УВУ. Праця видана цикльостильною технікою без авторської коректури. Присвячена вона, головним чином, розвитку української історичної науки XIX і XX ст. до 1920 р. Нема у виданні належного бібліографічного апарату, що зменшує його вартість [30:50].
Того ж року виходить "В'ячеслав Липинський та його думки про українську націю та державу". У 1949 р. видано у Вінніпезі "Мої спомини про давнє-минуле", бібліографічна праця "Ukrainica Canadiana" у співавторстві з молодим канадським ученим Павлом Юзиком, для "Енциклопедії українознавства" у співавторстві з О.Оглоблиним Д.Дорошенко написав узагальнюючий розділ про джерела й історіографію та ін. Продовжують виходити численні рецензії Д.Дорошенка на українські та неукраїнські видання українознавчого характеру, огляди української емігрантської преси. У кожному номері "Українського літопису" (офіційний орган УВАН), який редагував Дмитро Іванович, виходять його статті і замітки про діячів-гетьманців, пропагуються державницькі ідеї у політиці, громадському житті, науці.
У післявоєнні роки політичні погляди Дмитра Івановича майже не змінюються - він залишається монархістом-гетьманцем. До кінця життя ставив він політичні справи понад наукові, брав участь у гетьманському русі, пропагував державницькі ідеї. "Люди гинуть, ідеї ж - вічні", казав Дмитро Іванович, - "і праця, положена на поглиблення та поширення української культури, раніше чи пізніше дасть свої наслідки, хоч ми самі і загинемо" [154:4].
Втративши роботу у Канаді, Дмитро Іванович опинився в скрутному матеріальному становищі, значно погіршився стан його здоров'я - психічна депресія, недуга горла, високий тиск. У 1950 р. Д.Дорошенко переніс дві операції на горло та ліг у лікарню лікувати тиск.
Подальше перебування у Канаді не мало сенсу, та й сам Дмитро Іванович бажав скінчити свій шлях ближче до батьківщини. Сімейство Дорошенків через США повертається до Європи. У жовтні 1950 р. в Парижі Дмитро Іванович почував себе особливо погано. 5 березня 1951 р. родина Дорошенків переїздить до Мюнхена, де 19 березня Д.І.Дорошенко помер. Поховано його у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф [4:ХХІІІ].
Як ще за життя Дмитра Івановича, так і після смерті перевидавалося багато його праць - узагальнюючі праці з історії України, краєзнавства, спогади. Вперше після смерті автора побачили світ "Короткий нарис історії християнської церкви" (Нью-Йорк, 1976), переклад з німецької повного тексту статті "Що таке історія Східної Європи?" ("Український історик", 1982-1983 рр.), "Гетьман Петро Дорошенко" (Нью-Йорк, 1985). Перевидається і найважливіше з історіографічної спадщини Д.Дорошенка. Так, у 1957 р. за редакцією і з доповненнями проф. О.Оглоблина вийшов "Огляд" як спеціальний випуск УВАН; у 1971 р. у Вінніпезі вийшов англійською мовою "Нарис історії України", перередагований і доповнений (доведений до 1975 р.) канадським проф. О.Герусом. У 1996 р. - у Києві перевидано "Огляд"; "Нарис історії України" перевидавався у 1966 та 1975 рр., перевидано його і в незалежній Україні (двічі - у 1991 р. у Києві та у Львові). Процес пошуку та видання історіографічної спадщини Д.Дорошенка триває.
Щодо останнього етапу творчості Д.І.Дорошенка (1945-1951 рр.), то треба зазначити скорочення його наукової діяльності, зміщення акцентів на перевидання творів минулих літ, написання мемуарів та популярних книжок. Як і завжди, історіографічні твори Дмитра Івановича були пов'язані з його громадсько-політичною, викладацькою діяльністю.
Наприкінці спробуємо на підставі спогадів знайомих, друзів та учнів Д.Дорошенка, мемуарів та приватного листування відтворити його психологічний портрет. На нашу думку, це є важливим тому, що яскрава особистість, вдача цієї людини безпосередньо впливали на його наукову творчість.
Є.Чикаленко так схарактеризував Д.Дорошенка часів їх співробітництва в "Раді": "Дуже гарний на вроду, добре вихований, справжній український аристократ ... дипломат у поводженні з людьми..." [41:6]. Старі знайомі завжди добре відзивалися про нього [155]. Учень Д.Дорошенка в УНІ Б.Крупницький згадував: "В 1926 р. Д.І.Дорошенко був ще молодою людиною. Невеличкої, але стрункої постави, гарний на вроду брюнет, з блискучими карими очима, завжди пристойно одягнений ... з невимушеними манерами старих дворянських часів, в яких сполучалися простота й почуття власної гідності, ввічливість і стриманість, спокійний, без будь-якої нерівності в поведінці з людьми - він робив ... враження джентльмена англійського зразку" [118:10].
Дмитро Іванович Дорошенко був людиною "гуманної, лагідної, зрівноваженої вдачі, спокійний і толерантний, джентльмен у поводженні з людьми, тими ж рисами позначився і в своїй літературній діяльності" [40:XII-XIII]. Завдяки своїй вдачі, Д.Дорошенко часто виконував роль посредника у різного роду переговорах та конфліктах і, за твердженням сучасників, Дмитро Іванович "...у нас був буквально одинокий політик, якого знали росіяни як людину, що з нею можна говорити". Проте лагідність не означала слабохарактерність, навпаки, він міг гостро відстоювати свої переконання та погляди.
Д.Дорошенко дуже прив'язувався до людей, і тому його особисті і політичні симпатії неймовірно перепліталися і спричиняли йому самому багато прикрощів. Він легко сходився з людьми, викликав приязнь і цій приязні "звичайно був вірний" [156:131]. Дмитро Іванович був обдарований громадсько-політичним тактом і міг мати особисті і наукові зносини з людьми, з якими часто не сходився в ідеологічних і політичних поглядах. Так, під час святкування ювілею Д.Дорошенка у 1924 р. його вітали свої українці "без ріжниці партій" - і гетьман Скоропадський, і Шаповал, і Григорьєв. "І це мені здається правильно: я нічого не робив в чужих інтересах, але завжди для своїх", - писав з цього приводу сам Дмитро Іванович [117: арк.2зв. -3].
Особистий такт і обізнаність в актуальних проблемах і справах робили його бажаним співрозмовником. Він мав багато особистих приятелів, любив посидіти та поговорити за чаркою вина, або за пивом. Д.Дорошенку було притаманне неабияке почуття гумору, розмова з ним була дуже приємною - "його можна було слухати часами". При кожній нагоді Дмитро Іванович відвідував концерти, вечорниці та товариські зустрічі.
Велика життєва активність Дмитра Івановича і спроможність писати, а також надзвичайна пам'ять полегшували йому наукову діяльність, опанування іноземних мов.
Про красномовство Дмитра Івановича свідчать багато з його слухачів. У його мові яскраві східноукраїнські риси, західноукраїнські лексичні особливості притаманні його жартівливо-підкреслювальним висловам. І.Коровицький відмічав, що мова Дмитра Дорошенка стихійно винесена з родинного хутора і посилена перебуванням у різних частинах України та спілкуванням з багатьма його знайомими - літераторами, акторами, мовознавцями. У приватному листуванні вчений не цурається русизмів та архаїзмів [4:XXV]. Д.Дорошенко любив і вмів промовляти і як лектор завжди мав вдячну аудиторію. Сучасники високо оцінювали його лекторський талант і навіть казали, що лекції, промови Д.Дорошенка робили більше враження, ніж його писання [40:XXVII-XXXIV].
Д.Дорошенко боявся побутових труднощів, а зміна місця проживання виростала у величезну проблему. Часті недуги виснажували сили, але звернення до лікаря вимагало особливих зусиль його волі. В той же час Наталя Михайлівна - дружина Д.Дорошенка, своїми безперервними хворобами, а часом і примхами ускладнювала його існування [156:131-132].
Дмитро Іванович ніколи не був далеким від дійсності кабінетним ученим, знав українське життя з усіх його боків, саме тому його характеристики, чи то українського історичного процесу, чи то визначних діячів України, подані у державницькому аспекті, майже завжди об'єктивні та стримані. Тому він ніколи не вдавався в крайнощі [40:ХІІ-ХІІІ].
Взагалі Дмитро Іванович був обдарованою людиною і присвятив свої таланти Україні. Він безперервно працював, не зважаючи на будь-які особисті обставини, і саме там, де цього вимагали інтереси батьківщини - чи то у галузі науки, чи то у політиці.
Розглянувши творчу біографію видатного українського історика Д.І.Дорошенка (1882-1951), виділяємо етапи його наукової творчості (приділивши основну увагу історіографічній спадщині вченого як предмету нашого дослідження) на підставі результатів наукової діяльності Д.Дорошенка, еволюції наукових поглядів та їх ідеологічних підвалин, розширення предмета та вдосконалення методологічних засад наукових досліджень. Періодизація творчості історика безпосередньо пов'язана з його громадсько-політичною діяльністю, з етапами загальноукраїнської історії, а також ураховує умови та географію праці вченого.
Ранню біографію Д.І.Дорошенка (1882-1909 рр.) можна поділити на такі етапи:
1) 1882-1899 рр. - формування зацікавлень українською історією та культурою, здобуття початкової освіти;
2) 1899-1904 рр. - участь в українському русі, започаткування громадсько-політичної та літературно-наукової діяльності, 1899 р. - перша публікація, 1904 р. - перша наукова публікація з галузі бібліографії;
3) 1904-1909 рр. - активна громадсько-політична діяльність, формування світогляду та поглядів на українське життя, культуру, науку, здобуття вищої освіти, поширення тематики наукових дослідів, 1907 р. - перша наукова публікація з галузі історіографії.
Другий період творчої біографії Д.Дорошенка (1909-1913 рр.), пов'язаний з Катеринославом, характеризується започаткуванням систематичної наукової праці, у тому числі із історіографії, систематичної архівно-дослідницької та педагогічної діяльності. Д.Дорошенко виявив себе неабияким організатором науки. Саме тут на практиці він виявив себе як фаховий історик.
У третій період (1913-1920 рр.) відбувається еволюція політичних поглядів Д.І.Дорошенка у консервативному напрямку; громадська і політична діяльність домінують над науково-культурною роботою. Проте, саме у 1919 р. він започаткував виклади як педагог вищої школи, написав свій перший підручник.
Четвертий період (1920 - сер. 1940-х рр.) - найплідніший етап у творчості Д.Дорошенка: постають його праці, які вважаються одними з найкращих досягнень української історіографії (перш за все "Огляд української історіографії", Прага, 1923), розкривається повною мірою його талант ученого й педагога, організатора і популяризатора науки. Наукові праці Д.Дорошенка з історії та історіографії зробили поважний внесок у становлення та розвиток державницького напрямку в українській історіографії.
Щодо останнього, п'ятого етапу творчості Д.І.Дорошенка (1945-1951 рр.), то треба зазначити скорочення обсягів його наукової діяльності, зміщення акцентів на перевидання творів минулих літ, написання мемуарів, популярних праць. Як і завжди, історіографічні твори Дмитра Івановича були пов'язані з його громадсько-політичною, викладацькою діяльністю.
Витоки історичних та історіографічних зацікавлень Д.Дорошенка можна бачити ще в його ранній біографії: походження і оточення сприяли близькому знайомству з українською книгою, українськими істориками, письменниками та діячами культурно-національного руху. Особиста причетність до організаційної ідейної розбудови української історичної науки, особисте знайомство з багатьма українськими істориками спричинилися до формування історіографічних зацікавлень Д.Дорошенка.
Його особисті здібності, професійний фах історика, хист до самостійної роботи над дослідженням минулого та до висловлення власної думки спричинилися до історіографічних писань, журналістики за громадсько-політичними потребами.
Публіцистичний характер історіографічних праць Д.Дорошенка пояснюється їх зв'язком з українським національним рухом. Брак необхідної літератури на еміграції та потреби популяризації надбань української історіографії на Заході зумовили публіцистичність деяких його історіографічних праць; у них також відбилася ідеологічна боротьба у середовищі української еміграції, перегляд наукової історичної спадщини з державницької точки зору.
Певна бібліографічність історіографічних праць Д.Дорошенка пояснюється закономірностями початкового етапу розвитку української історіографії як окремої історичної дисципліни та позитивістським нахилом мислення самого вченого.
Протягом всієї творчої діяльності головні наукові інтереси Д.Дорошенка залишаються у галузі історіографії, тяглість історіографічних та бібліографічних зацікавлень супроводжуються постійним розширенням предмету дослідів.
Поява "Огляду" знаменує вихід Д.Дорошенка на новий рівень історіографічних досліджень на поч. 1920-х рр. - створення власної концепції української історіографії, синтезування великого накопиченого історіографічного матеріалу.
Дмитро Іванович брав активну і безпосередню участь у розбудові наукових установ та вищих шкіл української еміграції. Серед його учнів були відомі історики Б.Крупницький, С.Наріжний, Д.Олянчич та ін. Історіографічні дослідження Дмитра Івановича знайшли продовження у працях Б.Крупницького, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко та ін.
Важко переоцінити популяризацію надбань української історичної науки Дмитром Івановичем серед західноєвропейських учених та широкого кола читачів для формування об'єктивних поглядів на історію України і взагалі на українську націю.
Щодо ідеологічної сторони творчості Д.Дорошенка, то можна простежити і певну еволюцію його наукових та політичних поглядів від захоплення народницькою традицією у молодості через поступову еволюцію у консервативному напрямку за 1914-1920 рр. до обґрунтованих державницьких поглядів на еміграції. Найбільший вплив справив на Д.Дорошенка В'ячеслав Липинський, і під цим впливом учений став промотором "державницької школи" в українській історіографії, наповнив історіософську концепцію В.Липинського конкретно-науковим змістом. Вплив В.Липинського на Д.Дорошенка слабшає у 1930-ті рр. і праці Дмитра Івановича стають більш об'єктивними. Проте, свідомим монархістом-гетьманцем Д.І.Дорошенко залишається до кінця життя.
Наукова спадщина Д.Дорошенка має великі досягнення, у тому числі і в галузі української історіографії. Хоча наукові розробки Дмитра Івановича завжди були підпорядковані інтересам українського національного руху, він умів відокремлювати політику від академічної науки.
Постать Дмитра Івановича Дорошенка мала значний вплив на подальший розвиток української історичної науки і тому постає завдання подальшого всебічного дослідження його багатогранної наукової спадщини та написання повної творчої біографії.